Только ознакомительный фрагмент
доступ ограничен по требованию правообладателя
Купить книгу "Біографія випадкового чуда" Малярчук Таня

Книга: Біографія випадкового чуда



Біографія випадкового чуда

Annotation

Лєна з дитинства була особливою: без царя в голові, навіть Бог у неї був позичений. Якось Лєна облишила молитися — і нічого, грім не побив, і кульова блискавка, що колись спалила її улюблену виховательку, оминула. Але втратити віру в чудо їй не дала диво-жінка, яка нагодилася рятувати її земляків, поки сама, уже доросла, Лєна тренувалася на бездомних собаках. Чим обернеться власна спроба героїні допомогти ближньому — польотом над гніздом зозулі чи вознесінням?

Оцифровано http://knygypirat.blogspot.com/

Купить книгу "Біографія випадкового чуда" Малярчук Таня

Ein Hund, der stirbt und der weiß, daß er stirbt wie ein Hund, und der sagen kann, daß er weiß, daß er stirbt wie ein Hund — ist ein Mensch.

Erich Fried


Пес, який вмирає і знає, що вмирає як пес, і який може сказати, що знає, що вмирає як пес, — це людина.

Еріх Фрід


1


Як вона називала себе та інших




Лєна народилась у Сан-Франциско і називалася Лєна.

Сан-Франциско — невелике українське містечко більше на захід, ніж на схід. Таку назву воно отримало у пам’ять про тих, хто на початку 20-го століття виїхав до Сполучених Штатів у пошуках країни мрій. Ті, що залишилися, сказали: «А нам і тут Америка. І назвали своє місто Сан-Франциско».

Після Другої світової комуністи, звичайно, перейменували його, але Лєна й далі називала батьківщину на американський манір і навіть казала, що реальне, американське Сан-Франциско, куди менш реальне, ніж українське.

Саму ж себе Лєна завжди називала Лєною і ніяк інакше. Вона могла би бути Оленою чи Оленкою, але ці два варіанти ненавиділа більше, ніж російське Лєна. А «російське» вона ненавиділа так само, як і більшість мешканців Західної України, раз і назавжди.

Напевно, у помсту російське причепилося до її імені, і вона вже ніколи нікуди від нього не поділася. Так завжди стається з тим, що ненавидиш, воно ніколи тебе не відпускає.

Малою Лєну примусили вивчити напам’ять віршик із читанки про маленьку Оленку, і перший його рядок звучав так: «Оленко маленька, чому ти раденька?» А ця Оленка відповідає: «Бо в мене весела сім’я!»

Лєнині родичі дуже тішилися і безперервно просили її розповідати цей віршик. Лєна червоніла і відпрошувалась, але видно було, що родичі не поступляться. Тому вона все-таки вставала з-за столу і голосно викрикувала: «Оленко маленька, чому ти дурненька? Бо в мене весела сім’я!» Потім Лєна мала неприємності, її ставили в куток або просто не розмовляли з нею день-два.

Ім’я Оленка асоціювалося Лєні з дурістю, а бути дурною — це єдине, чого вона все життя намагалася уникнути і чого не уникла.


У дитинстві вона боялася щось втратити, чогось недознати і тому бути дурною. Пізніше зрозуміла, що від цього все одно не втечеш і мудрість не залежить від кількості прочитаних книжок. Мудрість, казала Лєна, залежить від сміливості зізнатися, що і як думаєш. Треба мати свою думку, і тоді, може, прийде мудрість. Але думку обов’язково треба мати. При цьому треба також уважно слухати інших людей і вирішувати, чи ти згодний з їхньою думкою, чи залишаєшся при своїй. Важливо бути перед собою чесним. Важливо переймати думки інших, якщо вони ліпші за твої.

У тому, що Лєна ненавиділа все російське, вона сама взагалі-то не винна. По-перше, вона народилася там, де не любити Росію — справа історичної справедливості. По-друге, Лєна пішла у дитячий садок якраз тоді, коли виховательки і няні здирали портрет Леніна зі стіни в актовому залі. Вони, було видно, ненавиділи його від усього серця. У дитсадку Лєні багато разів пояснювали, що Україна дуже натерпілась від Леніна, і від комуністів, і від багатьох інших росіян. І тому Росію нема за що любити. До комуністів була Російська імперія, яка називала Україну Малоросією і забороняла українську мову. Розповідали про тюрми, де сиділи та вмирали українці, про Сибір, куди українців висилали на вірну смерть серед снігів, тундр і білих ведмедів. Її вчили співати пісні, в яких молоді українські хлопці йшли на війну, щоб захистити рідний край, зазвичай залишаючи вдома вагітну наречену. Лєні було дуже шкода цю наречену.

Лєна знала в деталях біографію Шевченка Тараса Григоровича і завжди плакала на тому місці, де маленький Тарас хоче вчитися, а п’яний дяк б’є його і примушує босим носити взимку воду з річки. Невідомо, чи казали Лєні, що п’яний дяк був росіянином, чи ні. Можливо, він був поляком. Поляків Лєна теж не любила, але це вже інша історія.


Тоді ж, у дитсадку, Лєна пережила психологічну травму, пов’язану з російською мовою.

Вихователів у неї було багато, всі жіночки середніх років зі штучними куцими завитульками на голові й безмежною любов’ю до рідного краю. Вони нічим більше не запам’яталися. Але одна вихователька кардинально відрізнялася від інших. Вона була старша. Мала довге сиве волосся, яке завжди закручувала в здоровенну ґулю на потилиці. Ця ґуля була більша за саму голову. І вихователька не любила рідний край.

Лєна з нею, щоправда, про рідний край не говорила, але було очевидно, що вихователька його не любила. Не згадувала, на відміну від інших, про рідний край жодним словом. Вона розмовляла з дітьми російською, що було дуже дивно на тлі гіперпатріотичного дитячого садка. Замість Леніна в актовому залі почепили чимось схожий на свого попередника портрет Шевченка, також у повний зріст, і всі дивилися на нього з повагою і страхом, як на ікону.

Одна ця вихователька поводилася інакше. Може, не знала, хто такий Шевченко, може, не вважала його гідним посісти місце вождя.

Вихователька прожила в Сан-Франциско все життя, але так і не навчилася говорити по-людськи. Або не хотіла, або не могла. Її російська звучала комічно, з виразним українським акцентом, упереміш із українськими словами, котрі вона вставляла, як правило, не туди, куди треба. Напевно, жилося виховательці тяжко, бо з такою мовою серед чужих надто не пощасливієш.

Лєна називала її Великою Ґулею.

Велика Ґуля любила дітей, зокрема Лєну. Вона вчила її співати і завжди казала, що з Лєни вийдуть великі люди. Невідомо, звідки ці великі люди мали конкретно вийти, з якої саме частини Лєниного тіла, але тоді Лєна страшенно собою пишалась і співала так голосно, аж дзеленчали шиби у вікнах.

Велика Ґуля також казала Лєні, що та виросте вродливою жінкою і матиме вродливого чоловіка і вродливих дітей. Це було очевидною брехнею. Лєна мала пампулястий тулуб і коротке, нерівно стрижене тупими ножицями волосся. Вихователька казала Лєні, що не варто зараз перейматися своїм тулубом і волоссям, бо в дитинстві всі люди негарні. І це теж була неправда, адже навколо себе Лєна бачила інших дівчаток, із довгими світлими косами, в пишних сукенках, із мов намальованими личками.

Зате Лєна найголосніше співала, і Велика Ґуля казала російською мовою, що з неї виростуть великі люди.


Якось виховательку викликала до себе директриса дитсадка і наказала їй спілкуватися з дітьми тільки українською. Вихователька пообіцяла виконати наказ. Місяць або й два вона пробувала, як могла, з усіх сил, але ці спроби виглядали жалюгідно. Їй просто не повертався язик. Ламався на півслові. Замість «Добрий день, діти» вона говорила «Добрий дєнь, дити». «Дити» реготали, Велика Ґуля плакала. Лєна пробувала під час сонної години поговорити з нею, аби трохи заспокоїти. Щоб віддячити їй за великих людей.

— Ну, ви ж розумієте, — казала Лєна, — Росія дуже погана і зла країна. Через неї повмирало багато українців. У Сибіру і на Білому морі теж.

У виховательки від сліз почервоніло і спухло лице. Вона мовчала, і це мовчання не давало Лєні спокою.

Лєна вела далі:

— Скажіть, а ви росіянка? Бо якщо ви росіянка, то могли би бути моїм ворогом.

— Я росіянка, — сміливо відповіла Велика Ґуля невідомо якою мовою.

— Ну, значить, ви добра росіянка. Бувають і такі.


Не втрималась і пішла на аудієнцію до директриси.

Ця директриса була дуже суворою. Дітей від одного її погляду кидало в холодний піт, але заради доброї справи Лєна переконала себе, що вистоїть.

Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.

— Що таке?! — крикнула вона нервово.

Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй розповідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мікроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь прочинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:

— Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Василівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з нами російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.

Директриса суворо дивилася на Лєну, а та далі щось бурмотіла, і це бурмотіння плавно переходило в плач. Директриса мала сіро-залізно-бліде обличчя. Воно іноді, як того вимагала посада, вичавлювало з себе таку ж залізну посмішку, від якої діти ставали заїками або пісялися в ліжко років так до двадцяти. Цього разу, на щастя чи ні, директриса не усміхалася.

— Послухай мене, — прошипіла вона з типовою педагогічною інтонацією. — Як тебе звати?

— Лєна…

— Не Лєна, а Оленка! Послухай мене, Оленко. Ти українка і ніколи не повинна про це забувати. Твої діди і прадіди віддали свої життя, щоб ти могла називатися українкою.

— Мій дід живий, — устигла вклинити Лєна. — Тільки що п’є багато. А прадід помер, це правда. Старенький був дуже.

— Ти мене не чуєш, Оленко! Я говорю не про твоїх діда і прадіда, а про чужих. Про багатьох інших дідів і прадідів.

— А! Ну так би й сказали зразу!

— …які віддали свої життя за Україну. Вони померли, а ти живеш. У вільній Україні. І ти не маєш права зрадити цю країну. Будеш жити і працювати на благо цієї країни і говоритимеш українською мовою, яка збереглася лише завдяки твоїм дідам і прадідам.

Лєна знову стрепенулася.

— …я хотіла сказати, завдяки іншим багатьом дідам і прадідам, які поклали свої голови, щоб українська мова могла вільно звучати далі.

Лєна ще трохи послухала, щоб виглядати вихованою і не викликати зайвого гніву, а тоді все-таки повернулася до головного:

— То ви дозволите їй говорити з нами російською?

Директриса озвіріла.

— Ти негідна називатися українкою! Отак от зраджувати рідну мову, коли твої діди і прадіди лежать в землі!

— Мій дід ще живий…

— Геть звідси! Манкурт!

Лєна прожогом вилетіла з кабінету, на ходу аналізуючи, до якої категорії образливих слів належить слово «манкурт», а Велика Ґуля мала через цю розмову ще більші проблеми. Директриса скликала спеціальну комісію, щось на кшталт публічного суду, який мав остаточно вирішити її долю.

Але доля вирішилася сама по собі, як то переважно й буває.


Лєна дуже добре запам’ятала той день.

Був травень, усе цвіло та пахло. Лєні купили нову сукенку, що тоді траплялося рідко, бо її батьки вже давно працювали без зарплатні. Сукенка, бордова, з мініатюрними кленовими листочками, була десь на два розміри менша, ніж потрібно.

Коли решта дітей позасинали на обід, Лєна прийшла до Великої Ґулі й сказала, що не спатиме, бо не хоче знімати своє нове вбрання. Насправді Лєна просто не могла його зняти, боялася, що або порве, або задихнеться під час процесу. Велика Ґуля все зрозуміла і дозволила дівчинці посидіти з нею в класі.

Велика Ґуля ліпила з пластиліну голубого лебедя. Вона взагалі любила голубий колір. Сказала Лєні:

— Заплющ очі й уяви райдугу.

Лєна робила все, як Велика Ґуля казала, але райдуга не приходила.

— Ти знаєш, що таке райдуга?

— Знаю, — збрехала Лєна.

Вона, звичайно, бачила раніше райдуги, але гадки не мала, звідки вони беруться і куди зникають. Лєнин дід казав, що райдуги — це мости між річками, але, імовірно, він брехав, бо взагалі любив збрехнути.

— Райдуга — це кольори, які іноді збираються всі разом, щоб прикрасити цей світ, — сказала Велика Ґуля. — Перерахуй кольори, які ти знаєш.

— Білий, чорний, червоний, зелений, жовтий…

Але вихователька зупинила Лєну:

— Білий і чорний — це не кольори.

— Як це не кольори? Он у вас біла сорочка.

— Тобі здається, що вона біла. Насправді у ній уже є всі кольори. Це всі кольори разом. Це чудо.

— Ну, я не бачу інших кольорів, тільки білий.

— На те воно й чудо, що його не видно. Чудеса треба вміти бачити. Треба вчитися їх бачити.

— Ви мене навчите?

— Навчу, — сумно сказала Велика Ґуля, доліплюючи своєму лебедеві пластилінову голову.

Надворі починалася справжня травнева гроза. Стало темно, як уночі. Десь неподалік завили бездомні собаки.

— У такі грози у міста приїжджає чорний вершник на чорному коні, — сказала Велика Ґуля.

— Я його ніколи не бачила, — відповіла Лєна.

— Правильно, його ніхто не бачив, бо в грозу всі сидять удома. А він тоді роз’їжджає на коні містом.

— Що йому треба?

— Ніхто не знає. Може, він просто прогулюється, а може, щось шукає.


Велика Ґуля часто розповідала дітям усілякі неймовірні, деколи навіть страхітливі історії. Про надприродні сили, про вулкани, про інопланетян і привидів у покинутих замках. Діти слухали її з роззявленими ротами. Потім, до речі, вони переказували ці історії своїм батькам, і обурені батьки ходили до директриси писати на виховательку скарги.

Надворі загриміло і заблискало. Сполошені діти в самих лишень трусах поприбігали до класу.

— Вертайтеся в ліжка, — сказала Велика Ґуля, — я зараз прийду до вас, тільки вікно зачиню.

Вихователька встала з-за столу і рушила зачиняти вікно.


І тоді у повітрі щось зблиснуло.


Вогняна куля, як футбольний м’яч завбільшки, повисла посеред кімнати над дитячими головами, метаючи на всі боки короткі білі іскри. Куля дрижала, але ніби й завмерла на місці в якомусь моторошному очікуванні. Усі діти теж завмерли, заворожено за нею спостерігаючи, з очей від яскравого світла потекли сльози.

Лєна знала природу цієї кулі. Вона мільйон разів чула від виховательки про феномен кульової блискавки. Тоді це була популярна тема всіх науково-фантастичних журналів. Усі говорили про кульові блискавки, але ніхто їх не бачив. Усі знали, що не можна панікувати і тікати від неї, не можна рухатись, але не знали, як довго, бо не було жодного свідка цього дивовижного явища. Жодного живого.

Вихователька теж зрозуміла, що це таке. Лєна помітила страх в її очах і трохи здивувалась, бо думала, що хто-хто, а Велика Ґуля повинна вміти викрутитися.

Усе тривало лічені секунди. Діти, затерплі від жаху, в самих трусах, уже були готові кинутися навтьоки. Велика Ґуля їх випередила. Вона рвонула подалі до вікна і крикнула що було сили:

— Ну хіба ЦЕ не чудо, Лєно?!

Тієї ж миті вогняна куля теж зірвалася з місця, і вихователька спалахнула всіма кольорами райдуги. Діти запищали, Лєна стояла і дивилася.

Велика Ґуля потонула в кольорах, розчинилась, ніби її ніколи не було. Тільки нестерпно бридкий запах горілої плоті нагадував про колишнє існування виховательки.

Лєна далі стояла й дивилася, коли у клас на дитячий вереск збігся весь дитсадок. Директриса розпитувала дітей, що сталося, але це була марна справа, ніхто не міг вимовити й слова, всі плакали, кілька дітей упали на підлогу непритомні. Директриса питала Лєну:

— Оленко, що сталося? Де вихователька?

На столі Великої Ґулі красувався голубий пластиліновий лебідь. Лєна взяла його собі.

— Оленко, Оленко! — кричала їй директриса.

Лєна сказала:

— Я не Оленка. Я Лєна.

І пішла додому.


Потім кілька місяців вона розмовляла тільки російською мовою. Лікарі сказали, що це наслідок пережитого шоку і що Лєні це легко обійшлося, бо деякі інші діти взагалі перестали говорити.

Лєну перевели в інший садок, а в попередньому при вході повісили меморіальну табличку на честь Великої Ґулі. «Вона врятувала дітей ціною власного життя». Лєна цієї таблички ніколи не бачила, бо була дуже зайнята.

Усе чекала, коли нарешті з неї полізуть великі люди.



***


У школі Лєна добре вчилася і багато читала, бо думала, що нічого іншого їй не дано. З нею ніхто не товаришував, вона завжди була на самоті зі своїми книжками і підручниками, у вигаданому світі, який дуже мало чим нагадував той світ, який ми знаємо.

До Лєни тяглися лише якісь побиті життям, упосліджені істоти. Пізніше вона описала це у спогадах під назвою «Внутрішня краса упосліджених людей»:

«Нещасні та нікому, крім мене, не потрібні. Такою, наприклад, була Іванка, моя тодішня найкраща подруга. Я називала її Псом, і вона не ображалась. Підозрюю, їй навіть це подобалося. Пес ледве до шостого класу навчилася читати і писати. Вона була проста і добра, погоджувалася на всі мої авантюри, йшла зі мною всюди, і, якби я сказала, ходімо на край світу, вона погодилась би. В її сім’ї, крім неї, було ще дванадцятеро людей, тому Пес проводила весь свій час на вулиці або в мене вдома. Я її годувала, розповідала їй свої небилиці, чесала її, деколи вона була моєю лялькою».


У школі вони сиділи за однією партою, і Пес завжди переписувала завдання з Лєниного зошита, примудряючись при цьому все одно робити помилки й отримувати двійки. Але оцінки їй були неважливі, й школа теж. Пес ні про що не шкодувала, бо, щоб шкодувати, треба вміти думати, а вона цього не вміла, тому була щасливою і безтурботною. Лєна, взявши відповідальність за Псову освіту на себе, переповідала їй вивчене з біології та фізики, з обох літератур — української і світової, з історії — це Лєна особливо любила, бо не відчувала жодних заборон і фантазувала скільки влізе. Лєна не вважала історію за науку і не вірила в неї. Кілька разів Пес за це поплатилася, бовкнувши на уроці щось, що почула від Лєни, і суворий учитель історії України так розлютився, що вигнав її з класу.



Тоді Пес уперше образилась на Лєну. Засумнівалася в її авторитеті. Але, оскільки не мала куди дітися, незабаром усе одно повернулась. Вона сказала:

— Лєно, ти брехло.

— А ти, Пес, дурна.

Так вони поговорили і знову стали товаришками.


Іншою упослідженою істотою в оточенні Лєни була флористка, завідувачка шкільної теплиці. Літня жінка з однією ногою, коротшою за іншу на дванадцять сантиметрів. Під час ходьби вона нагадувала корабель, який морські хвилі перевалюють із боку на бік і несуть усе далі від берега. Лєна називала її бабою Лідою.

У теплиці баби Ліди були справжні джунглі, там пахло вогкістю, теплом і озоном. При вході красувався гігантський багатометровий фікус, далі треба було продиратися крізь хащі розкішних монстер із вороже настовбурченими, посіченими, схожими на щупальця восьминогів листками. Далі рядами росли агави та волохаті кактуси, ніби припорошені снігом, і ще сотні, тисячі найрізноманітніших рослин, яких Лєна більше ніколи ніде не бачила.

Баба Ліда поливала свої ліси розчином із курячого посліду, і тому, казала вона, все так росте і буяє. Як на дріжджах. Кактуси цвіли цілорічно, монстери давали плоди, що для них, субтропічних, геть не властиво у помірному кліматі. Навіть звичайні мушкательки — пеларгонія по-науковому — виглядали в баби Ліди як екзотичні царівни.

Лєна з Псом проводили в теплиці весь післяобідній час. Вони сиділи на крихітних стільчиках під монстерами і спостерігали за тим, як росли ліси баби Ліди. Іноді в теплицю заходила шкільна директриса, товста потворна фурія з густо нафарбованими жаб’ячими губами (Лєні чомусь ніколи не щастило зустріти нормальних людей на цій посаді). Вона завжди скандалила в теплиці, а Лєна сиділа на стільчику й уявляла, як багатометровий фікус, котрий усе це теж чув, забиває директрису своєю найтовстішою гілкою у бетонну тепличну підлогу. Щоб вона замовкла нарешті, щоб перестала до баби Ліди чіплятися.

Директриса кричала:

— Лідо! Що за джунглі?! Куди я всі ці вазони діну?! Мені не треба фікусів і монстер! Вони ж у жоден кабінет не влізуть! А ці кактуси?! Нащо вони тут? Діти в школі повиколюють собі колючками очі! Це ж кримінал!

— У мене є й інші вазони, — тихо відповідала баба Ліда. — Ось гортензії які гарні, кали вже зацвіли…

Але директрису не цікавили гортензії і кали. Вона просто ненавиділа бабу Ліду, і Лєна тоді зрозуміла, що бувають і такі люди, які ненавидять просто так.

Узимку баба Ліда тримала в теплиці квочок із курчатами. Вона ховала їх у ящиках під стелажами і прикривала вазонами. В її крихітній дерев’яній хаті, недалеко від школи, було страшенно холодно, а тут, у теплиці, тепло і затишно. Курям, за всіма ознаками, зимувати в джунглях подобалося. Вони дарували рослинам свій послід, а рослини у відповідь — своє тепло.

Директриса нічого про курник у теплиці не знала і не повинна була дізнатися. Коли вона приходила сюди з плановою перевіркою, баба Ліда накривала ящики дошками і кури сиділи там тихо, як миші.

Якось директриса нагрянула без попередження, і баба Ліда не встигла приховати свій злочин. Директриса почала було, як завжди, кричати з приводу нового сімейства сукулентних, аж раптом почула писк невідомого походження. Вона нашорошила вуха, а баба Ліда зблідла.

— Що це, Лідо?! Що це пищить?

— Я нічого не чула…

— Ні-ні, щось пищить, ніби… — директриса уважно прислухалась, — …ніби миші… або кури…

— У теплиці нема мишей, Раїсо Володимирівно, інакше вони б вазони погризли… а кури… звідки їм тут узятися?

Директриса кинулася поміж стелажів. Баба Ліда, бліда як смерть, залишилася стояти біля входу. За курей у теплиці вона, без сумніву, втратила б роботу.

Тоді її врятувала Пес, неабияк здивувавши Лєну своєю кмітливістю. Пес вискочила з-під стелажів і запищала так майстерно і так голосно, як ціле стадо курей не змогло би повторити. Директриса сахнулася вбік і перекинула на себе відро з розмоклим курячим добривом.

— Що це таке, Лідо! Що це за гімно тут?!

Невідомо, що вона розуміла під «гімном» — курячий послід чи пискляву Іванку. Її чорні начищені черевики і блискучий сріблястий костюм були заляпані продуктами пташиного травлення.

— Це курячий послід. Я поливаю ним вазони, так вони краще ростуть.

— Щоб я цього тут більше не бачила! Гімном вазони поливати! Ти здуріла?!

— Більше не буду, — пообіцяла баба Ліда, всміхаючись.

Тоді вона зберегла місце роботи, але ненадовго. Директриса все одно знайшла привід вигнати бабу Ліду і прибрати теплицю з усіма її зеленими мешканцями до своїх рук.

Лєна ще приходила сюди за звичкою і бачила, як незворотно стрімко йшов процес вимирання. Фікус пожовк і втратив усе листя. Через рік його порубали на дрова. Монстери директриса спродала у новомодні офіси крутеликам. Казали, що по двісті доларів за штуку. Кактуси позасихали. Одні мушкательки трималися найдовше, вони взагалі дуже живучі рослини і вмирають, уже коли справді немає іншого виходу.

Після теплиці баба Ліда пішла працювати прибиральницею в поліклініку.

Вона за життя перепрацювала на всіх можливих найчорніших роботах. Теплиця насправді була єдиним більш-менш пристойним винятком. Якось не щастило бабі Ліді, і вона сама казала про це Лєні. Вона говорила:

— Це все — розплата. Я сама винна в тому, що живу як злидень. Коли я виправлю те, що накоїла в минулому, стане легше. Не в цьому житті, ні-ні, можливо, в наступному. Або через одне.

Баба Ліда захоплювалася езотерикою і багатьма іншими подібними вченнями про приховані знання і світи. Вона читала Блаватську і Реріха, читала псевдонаукові книжки про шлях аріїв, цілими днями розкладала пасьянси, відчитувала зашифровані у Біблії послання, вірила у знаки та прикмети і заготовлювала на зиму варення з трояндових пелюсток. Лєна потім казала, що спосіб баби Ліди перебути це життя був іще не найбожевільнішим з усіх можливих. Могло бути значно гірше, але баба Ліда трималась і ніколи не впадала у відчай.

Вона казала:

— У молодості я була дуже вродливою. За мною натовпами бігали хлопці, але я не звертала на них уваги. Ображала їх, насміхалася з них. Горда дуже була. А потім почалася війна, і мені в живіт потрапив осколок бомби. Оперували мене на лінії фронту, серед катакомб і антисанітарії, без знеболювального, рану залили самогоном. Лікар не вірив, що я виживу, тому зашивав мене, як свиню. На нього чекали сотні інших поранених солдатів. Але я вижила. І після того, Лєно, не минуло жодного дня, коли б я про це не пошкодувала. Усі мої родичі загинули на війні, всі знайомі. У сімнадцять років я почала блудити світом і ніде не знайшла справжнього дому.

Після операції нога баби Ліди вкоротилась на дванадцять сантиметрів, і баба Ліда стала калікою. У 1950-х вона приїхала до Сан-Франциско і влаштувалась на свою першу роботу прибиральниці. Мила громадські туалети. Там баба Ліда познайомилася з молодим хлопцем, який випадково зайшов справити малу нужду, і закохалась у нього по вуха. Хлопець, судячи з усього, теж не був байдужим.

Їхній роман із перемінними успіхами тягнувся роками. Батьки хлопця — чи то поважні професори, чи впливові стоматологи — не схвалили союз єдиного сина і приблудної каліки. Вони пробували відкупитись, погрожували бабі Ліді, навіть кілька разів запроторювали її до в’язниці за вигадані крадіжки. Коли жоден план не спрацював, вони відрядили свого сина на роботу у Владивосток. Баба Ліда тоді якраз народила від нього доньку.

Цей хлопець не те що був поганий, казала Лєні баба Ліда, просто слабовольний. Він любив мене, казала вона, він писав мені листи й обіцяв щось придумати. Через кілька років листи перестали приходити. Очевидно, нічого придумати не вдалось. У нього взагалі було туго з фантазією.

Хлопцеві батьки іноді передавали доньці баби Ліди скромні подарунки до Нового року. Баба Ліда казала, що це від Діда Мороза, і донька вірила у Діда Мороза, поки їй не виповнилося вісімнадцять.

— Подивись на мене, Лєно, — казала баба Ліда, — за що було мене любити? Каліка без сім’ї і дому, все своє життя проприбирала. Скільки зусиль, скільки переробленої роботи, а світ усе одно не став чистішим.


Бабі Ліді снився завжди один і той же кошмар. Ніби вона літає попід стелею, а кімнатою бігають люди в білих халатах і намагаються її впіймати. У кімнаті стоїть гігантська м’ясорубка. Вона працює на повну потужність. Меле. Баба Ліда чує звук хрускоту людських кісток і дуже боїться, чує запах крові, крик маленьких дітей і стогін гордих чоловіків. Тоді помічає відчинену кватирку. Вилітає туди, каже собі, слава Богу, врятувалась, пронесло, тепер я вільна. Аж там, по той бік кватирки така самісінька кімната, така сама м’ясорубка, так само меле.


Лєна так боялася цієї м’ясорубки зі снів баби Ліди, що також почала її снити. Баба Ліда заспокоювала:

— Тобі нічого боятися. У тебе є родина, ти добре вчишся. У тебе буде по-інакшому.

Лєна наминала її трояндове варення і підтакувала.

— У мене самі п’ятірки, — казала вона, — з мене виростуть великі люди.

— Ну, дивись, не забудь бабу Ліду, коли виростеш великою людиною.

— Я не забуду! Я буду приходити!


Із плином часу баба Ліда стала схожа на добру Бабу-Ягу. Лєна бачилася з нею раз на рік, іноді — раз на два роки. Вони завжди говорили про «високі матерії», напевно, тому, що людям, які знали лише «низькі», приємно іноді помріяти.

А потім Лєна забула про бабу Ліду. Їм було не по дорозі. Одна ще дуже хотіла жити, інша вже нажилася і чекала чогось нового.

2


Бог на небі і на землі




Десь у сьомому класі в Лєни почалися серйозні проблеми з вірою.

Бог, якому Лєна чемно молилась кожного вечора і кожного ранку, раптом втратив над нею владу, бо якось дуже несерйозно виглядав. Лєні розповіла про нього її старенька бабця. Вона позичила його Лєні, віддала ненадовго в користування, поки Лєна знайде свого власного. Бабця навчила Лєну молитися, що вона сама робила без винятку кожного дня, до світанку і після заходу сонця. У бабці було два Боги: один висів на стіні в літній кухні (цей Лєні подобався більше), а другий — у кімнаті, де вона спала зі своїм дідом. Уранці бабця молилася другому, ввечері — першому, після того як мила ноги. Зуби бабця, до речі, ніколи не чистила. Лєна вже пізніше зрозуміла чому. В неї їх уже не було.

Лєнина бабця ввечері мила лице і ноги, знімала робочий одяг і, у самій сорочці, довгій, аж до п’ят, худа як тріска, складала перед грудьми руки і молилася невідомою Лєні мовою. Початок завжди був однаковий і вимовлявся одним словом: «Очченашєжиєсинанебесі». Лєна сиділа на тапчані поруч, ніг не мила, бо було ліньки, і слухала. Їй подобався бабцин Бог, якого Лєна так і називала «Бабцин». Він був суворим, але справедливим. Він був усемогутнім і виглядав дуже статечно. Років мав так із шістдесят, — Лєна вважала це найкращим віком для Бога — не замолодий, бо шмаркача не слухали б, і не застарий — бо думали б, що змаразматів. Цей шістдесятирічний бабцин Бог мав довгу розкішну бороду і м’яке лице, яке, однак, могло змінюватися, залежно від того, як Лєна за день нагрішила.

Вона часто з ним говорила. Зазвичай пропонувала якісь авантюрні угоди. Наприклад, ти мені, Боже, дай це або то, а я буду в тебе завжди вірити. Ніби Богові розходиться на тому, щоб у нього вірили.


Іноді Лєна його екзаменувала. Казала, наприклад: «У мене в роті цукерка, доведи, що ти існуєш, зроби так, щоб ця цукерка випала з рота. Тоді я повірю».


І деколи цукерка випадала.


У Лєниної бабці були інші угоди. Вона просила за Лєну і за всіх інших онуків та дітей, нічого не пропонуючи натомість. Також вона просила за хорошу погоду і добрий урожай. За те, щоб корова щасливо отелилась і свині перестали ламати у свинарнику підлогу. Щоб колорадські жуки не жерли так безпардонно картоплю. Щоб вистачило сіна до весни. Щоб дід менше пив, щоб у Лєниних батьків усе було добре і щоб вони нарешті купили омріяний автомобіль.

Закінчувала бабця завжди словами: «Без числа нагрішила, прости мені, Боже». Цього Лєна не розуміла, бо бабця ніколи не грішила. Вона була безмежно доброю і задовольнялась усім, що мала, а мала вона завжди небагато. Таких людей більше нема, згодом казала Лєна. Нині люди всього хочуть, вони тільки те й роблять, що хочуть, а бабця раділа вже тим, що здорова і що не лежить.

Вона не мала зубів, і деколи, коли їй страшенно кортіло з’їсти кислий огірок, бабця терла його на дрібній терці і ковтала, як кашу. Її бажання були дуже скромними, і, якщо вони не здійснювались, бабця не особливо страждала.


Лєнин дід, той був зовсім іншим. Він мав бажання, щоправда, тільки два. Пити і курити. Ці бажання були настільки сильними, що на старість, коли його Бог припинив їх виконувати, дід помстився і перестав у нього вірити. Він безпомічно лежав у своїй темній кімнаті, без сигарети і «погарчика» самогону, і йому ввижалися чорти.

Тоді Лєна пообіцяла собі, що ніколи не буде хотіти чогось дуже сильно, бо не хоче з ними зустрічатися.


Лєна молилася кожного ранку і кожного вечора багато років. Коли раптом із якихось причин забувала це зробити, то мучила себе і дуже боялась покарання. Думала, ну все, я не зможу купити в неділю морозиво, пломбір у стаканчику, або зроблю якусь дурну помилку в контрольному диктанті й отримаю «чотири» за чверть з української мови. Або просто впаду десь у калюжу на вулиці, і з мене сміятиметься півміста.

Бабцин Бог усе бачив і нічого не прощав, він сидів у Лєні й наглядав за всім, що вона робить і що думає, і коли вона робила і думала погане, то завжди отримувала по заслугах.

Лєна загубила свої улюблені рукавиці, бо не захотіла допомогти мамі прибрати в квартирі. Лєна не зрозуміла, як працює транспортир, бо минулого вечора подумки сказала батькові «дурний» і «коли виросту, помщуся».

Так усе було пов’язано. Причинно-наслідковий зв’язок спрацьовував, як розрахункова машина. Лєна покірно приймала покарання, продовжуючи по-дитячому грішити.

«Це була така розвага, — писала потім Лєна. — Ми з моїм дитячим Богом підморгували одне одному. Ти мені, я тобі. Так нам обом не було самотньо».


Аж якось, десь у тринадцять років, під час чергової вечірньої молитви Лєна раптом зрозуміла, що нічого більше не відчуває. Ані страху за покарання, ані вдячності за існування. Що цього її позиченого дитячого Бога хтось зняв зі стіни, і тепер на його місці зяє велика чорна діра, яку немає чим натомість затулити. Що гра закінчилася і вони обоє тепер самі по собі. Роби, що хочеш, гріши, як можеш, — не буде ані покарання за погане, ані винагороди за добре.

Лєна припинила молитись, і нічого не сталося. Земля не розверзлась під її ногами. Ще кілька разів мимоволі, за звичкою, вона сказала подумки: «Вибач, що я тобі не молюсь, Боже», — що мало означати: «вибач, що я в тебе, Боже, не вірю».

Згодом Лєна усвідомила всю абсурдність таких слів і взагалі перестала виправдовуватися. Ззовні її життя не змінилось. Ну, хіба що в школі іноді Лєна доводила вчителям, що Бога не існує, бо вона його не бачить.


Так званий «суспільний» Бог, якщо він існує, теж поводився дуже дивно і не викликав у Лєни довіри. Люди, які сімдесят років вірили лишень у світле соціалістичне майбутнє, раптом усі гамором кинулися бити поклони в новозбудованих церквах. Ці церкви ззовні нічим не відрізнялись одна від одної, і, зайшовши всередину, важко було зрозуміти, якої саме конфесії і національності тутешній Бог і скільки йому треба платити за спасіння. Багатобожжя процвітало. Боги були російські й українські, православні, греко-католицькі та римські, протестантські, баптистські, євангелістські, адвентисти сьомого дня і воїни Царства Небесного.

У районі останнього соціального житла, де виросла Лєна, з’явилося п’ять церков — і всі різні. Одні ходили туди, інші сюди. Підстаркуваті подружжя після сорока прожитих років брали церковний шлюб, інші приймали хрещення за всіма канонами і ритуалами, ще інші в блаженному екстазі відписували церкві майно, і всі разом напередодні Великодня стояли в чергах до священиків, щоб висповідатися.


Лєнина вчителька християнської етики теж повела весь клас на сповідь. Це був перший і єдиний раз, коли Лєна публічно каялася у своїх гріхах.

Діти стояли у довжелезній черзі й обговорювали провини. Лєна дуже боялася, бо не знала, що казати. Тоді їй допомогла однокласниця Іра.

— Треба казати: пискувала батькам, лінувалася, думала погане про інших.

Лєна все дослівно повторила священику. Священик погладив її по голові й наказав дванадцять разів прочитати основну молитву.

— Вибачте, — сказала Лєна йому на прощання, — ще я не дуже вірю в Бога.

Священик навіть не глянув на неї, кинув лише:

— Тоді тринадцять разів.


Лєнин дядько, — тобто він їй доводився не зовсім дядьком, але довго розповідати, — не просто собі не молився, а проповідував цю нехитру науку, як тільки випадала зручна нагода. А нагода випадала завжди. Ну не міг він спокійно собі жити. Постійно намагався переконати інших у тому, що віра в Бога суперечить принципам науки.



Лєна називала його «невірний Хома».

Несподіване всезагальне навернення до релігії мучило дядька більше, ніж безгрошів’я, безпліддя обох доньок і те, що син загинув у Афганістані ні за цапову душу. Врешті, воювати з Богом було його фахом. Раніше дядько викладав в університеті науковий атеїзм і, казали, підпрацьовував в «органах».

Що це значить — «органи», Лєна не знала, думала, якась підпільна лікарня, де роблять аборти неповнолітнім дівчатам або пересаджують нирки бідних багатим чинушам. Чи дядько здавав кадебістам інших викладачів, писав на них кляузи, чи сам особисто сидів десь у якомусь кабінеті й вирішував людські долі розчерком пера, — невідомо. Але репутація в чоловіка була добряче підмочена. Він виглядав, утім, розумним і вихованим, як і годиться слугам нечистого (так його називали поза очі), умів професійно вести дискусії, ніколи не переходячи на крик, і завжди у суперечках перемагав. Йому не було рівних за святковим столом у квартирі, де виросла Лєна.

Що показово, дядько з дружиною приходили в гості систематично раз на рік, на другий день Великодня, і, поки всі смачно наминали домашню ковбасу і домашні яйця з сиром і хроном, дядько розповідав, які всі дурні, що посідали тут і тішаться з того, що людський труп, усупереч логіці та науці, вознісся на небо.

Лєна особисто тішилася з ковбаси та яєць, які тільки й бачила, що раз на рік, і в дискусії не вдавалася. Її дядько, до речі, асоціювався в Лєни з ковбасою, і навіть щоки у нього були такого червонувато-ковбасного кольору. Він казав:

— Як ви не розумієте, що релігію придумали для таких, як ви, бідних і нещасних, щоб сиділи тихо, мріяли про загробне життя і нічого в цьому житті не хотіли. Науково доведено, що Ісус Христос був історичною особою, можливо, мав певні паранормальні здібності, але таких, як він, у Китаї через один! Та й у нас уже цих екстрасенсів хоч греблю гати.

Лєнин дід, той, що хотів лише пити і курити, любив дядька, але не поважав. Коли ж випивав більше, ніж треба, казав йому:

— Помовчи вже. І без тебе мерзко.

Дядько ображався і не приходив до наступного Великодня. У нього була мовчазна приємна дружина, завжди по-модному вбрана і з манікюром (Лєнина мама ховала руки під стіл), і дві доньки, яких Лєна ніколи не бачила. Одна вчилася в Москві, друга — в Харкові. Обидві повинні були стати дипломатами.

А одного Великодня дядько не прийшов. За святковим столом усі почувалися аж трохи незручно, ковбаса в горло не лізла. Хтось подзвонив і повідомив, що дядько серйозно захворів. Онкологія, остання стадія. Надії на одужання нема.


Його тиха приємна дружина, яка за замовчуванням теж у Бога не вірила, зважилася на відчайдушний крок: звести невірного Хому з однією бабкою, про яку казали, що вона мертвих на ноги піднімає одним тільки поглядом. Хома, хоч як це дивно, на експеримент погодився. Очевидно, не хотів умирати, бо те, у що він вірив, нічого доброго йому після смерті не віщувало. Кістки зогниють, і на тому кінець.

Пізніше Лєна казала, що смерть — найслабше місце атеїзму.


Дядько, висохлий і чорний, ледь тримаючись на ногах, дещо присоромлений, приїхав у село до цілительки у супроводі своєї дружини і Лєниного батька. Той виконував роль охоронця в разі непередбачуваної ситуації.

Бабці було років сто двадцять. Вона сиділа в себе на подвір’ї і дивилася в небо. Приймала по черзі. Пацієнтів зібралося штук п’ятдесят, на кожного бабка витрачала не більше, ніж кілька хвилин. Спочатку пацієнти платили в касу десять доларів (українських грошей тут не приймали), потім бабка задавала лише одне питання, і стосувалося воно зовсім не здоров’я. Такий собі іспит на вошивість, як сказав Лєнин батько. На кінець бабка щось хімічила руками над головою хворого і веліла наступний місяць пити смердючі трави, що входили в пакет послуг і видавалися на виході.

Коли підійшла черга невірного Хоми, бабка запитала:

— Віриш у Бога?

— Не вірю.

— Чого ж тоді прийшов?

— А без Бога ніяк?

— Ніяк.

Бабка опустила голову, і стало зрозуміло, що вона сліпа.

— Я заплачу, — сказав дядько.

— Ти вже заплатив. Можеш попити трави, але вони тобі не допоможуть.

Дядько відійшов убік. Бабка помовчала трохи і додала:

— Умирати з Божої волі — велика радість, я вже чекаю не дочекаюся, коли Він мене покличе. А от так-от, як собака, від раку прямої кишки…

І бабка гидливо сплюнула в траву собі під ноги.

Діагноз вона вгадала.

Лєнин дядько походив трохи, подумав і через тиждень уперше висповідався. У того ж самого священика, що й Лєна, але, на відміну від неї, простояв на колінах шість годин. Після навернення, правда, пожив він не так багато, щось рік-півтора. Помер у сімейному колі, тихо і спокійно.

«У його випадку, — писала потім Лєна, — було не так важливо повірити в Бога, як позбутися страху і примиритися з неминучим. А може, він і не був атеїстом, тільки прикидався. Кажуть, що найвойовничіші стають запеклими віруючими. Я ж ніколи з Богом не воювала. Я не шукала доказів його відсутності, навпаки, чекала, коли він покажеться. І деколи він показувався, але я, на жаль, жодного разу цього не зрозуміла».



***


Найкраща Лєнина подруга, яку Лєна називала Псом, коли їм сповнилося по п’ятнадцять, вдруге неабияк усіх здивувала. Вона ні з того ні з сього вийшла заміж.

Про нареченого Лєна ніколи нічого не чула, Пес мовчала, як партизан. Чи їй було соромно, чи вона нічого не розповідала, бо думала, що Лєні нецікаво. Вона взагалі мало думала. І була надто добра, що, як правило, призводить до самознищення організму.

Останні роки вони з Псом бачилися рідше. Лєну цікавили інші речі й інші люди, тоді як Пса, здавалося, не цікавило нічого. Можливо, вона образилась на Лєну і вийшла заміж у помсту, щоб віддати себе комусь іншому, якщо Лєна її не хоче.

Родина Пса сприйняла звістку радісно, бо тепер у хаті на один рот поменшало. Крім неї, там було ще повно дітей різного віку, мацюпуська мама-колобок і батько — каліка без руки. Дивно, як їм узагалі вдалося наробити стільки дітей.


Пес познайомилася з майбутнім чоловіком в одній із п’яти навколишніх церков. Вона сказала:

— Мені було нудно, — але сказала це якось так невимовно печально, що, можливо, малося на увазі «самотньо».

— Пес! — кричала Лєна. — У школу треба ходити! Там ніколи не нудно!

Але школа для Пса давно втратила будь-яке онтологічне значення. Пес навчилася читати і писати, і цього їй було досить. Вона не плекала великих надій щодо власного майбутнього, і в дитинстві їй ніхто не казав, що треба чекати, поки з тебе, як глисти, полізуть великі люди. Зростом Пес удалася в маму, вродливою ніколи не була, волосся завжди заплітала в тонку вицвілу косичку.

— І ти що вже, з ним цей… спала? — обережно питала Лєна.

— Так, — спокійно, без тіні сорому, відповідала Пес, — і не тільки з ним. З багатьма.


Чоловік, старший за Пса щось років на двадцять, перевіз її у глухе село на десять людей. Пес виглядала задоволеною. Тепер у неї була своя хата, своє ліжко, свій телевізор.

Але з телевізором вийшло не все так просто. Перше, що зробив Псовий чоловік, — заборонив їй його дивитися. Релігія не дозволяла. Нема чого забивати собі голову розпусними серіалами і брехливими новинами! Навіщо він узагалі тримав телевізор удома — загадка. Можливо, для того, щоб щодня тренувати силу волі й намацувати глибину віри.

Оскільки у Пса віра і воля дорівнювали абсолютному нулю, вона потайки все одно телевізор дивилася, і таким, забороненим, телебачення приносило їй удвічі більше насолоди. Аж поки одного разу чоловік застукав Пса на гарячому. Він нічого їй не сказав і наступні два місяці взагалі до неї не говорив. Пес спочатку думала, що це такий жарт, що він посердиться і перестане, але чоловік тренував свою волю роками, вона в нього була сталева у прямому значенні цього слова.

Промовчавши рівно два місяці, чоловік нарешті промовив Псові слова істини:

— Телевізор — це зло. Ти не повинна більше його дивитися. Подумай над своєю нещасною душею. Як вона мучиться в такому ворожому світі й такому нікчемному тілі. Якщо ти ще раз увімкнеш телевізор, я не говоритиму з тобою півроку.

І тоді Пес зрозуміла, що він не жартує. За два місяці мовчання вона вже була ладна говорити з власною тінню, з мишами в коморі. Телевізор більше не вмикала, бо боялася. Але телевізор був тільки початком її душевного вдосконалення.

Наступним етапом стала їжа — не можна було багато їсти, бо травлення заважає пізнанню Бога.

Для Пса це був удар нижче пояса. Їсти вона любила чи не найдужче в світі. Власне, їжа для Пса була єдиним доказом існування вищих сил. Якщо вона має що сьогодні з’їсти — значить, Бог існує, і Він добрий.

— Їсти можна лише чорний хліб, — казав Псові чоловік, — щоб я не бачив удома білого хліба. Забудь про м’ясо і ковбаси. Деколи можна з’їсти яйце, не часто. Рис не можна їсти, бо він із Китаю, а там у Бога не вірять. Картопля, квасоля — дозволяю. Але найкраща їжа для віруючої людини — все-таки чорний хліб. І вода. Ти розумієш, про що я?

Пес крала в чоловіка дрібні гроші, купувала собі сардельки в єдиному на все село магазині й нишком наминала їх уночі, коли чоловік спав мертвим сном праведника. Вона не знала, скільки часу чоловік не говоритиме з нею, якщо впіймає на сардельках, але відчувала, що довго.

Пес почала всього боятися, їй снилися страшні сни, в яких вона висить, як Ісус Христос, розіп’ята на хресті, а весь світ довкола всипаний сардельками і политий кетчупом.

Також Псові заборонялося вдягати футболки з коротким рукавом, користуватися гігієнічними прокладками під час менструації, співати, хотіти побачити рідних і навіть дзвонити до них. Не можна було голосно сміятись, але Пес і не хотіла, мити волосся частіше, ніж раз на місяць, курити (чого Пес навчилася з Лєною і тепер мусила покинути), перечити чоловікові, бо він — намісник Бога на землі, і навіть дивитися йому в очі, бо на Бога не можна дивитися, це гординя.

За всі провини, щоб уникнути непорозумінь, згодом було складено чітку систему штрафів, коротко та ясно записану на аркуші паперу. Цей папір було прикріплено магнітом до дверей порожнього холодильника.

Мовчання було не єдиним видом покарання. Також — голодувати тиждень або два, стояти на колінах і — це було особистим ноу-хау Псового чоловіка — всю ніч тримати над головою на витягнутих руках старі вхідні двері.


Найчастіше Пес плакала. Іноді чоловік її заспокоював. Він говорив так:

— Плач. Сльози — це очищення. Вони вимивають із тебе непокору Господу нашому. Ти мусиш зрозуміти, що ти зла. Ти розумієш мене?

Пес кивала головою, що так, що розуміє.


Коли якось у гості до Пса приїхали мацюпуська мама і батько без руки, Псовий чоловік не впустив їх до хати. Тоді батьки написали заяву в міліцію, і наступного дня міліціонер прийшов з’ясовувати ситуацію. Він сказав Псові, що вона може піти з ним, якщо захоче. Пес відмовилася.

— У мене є інформація, — сказав міліціонер, — що ваш чоловік із вас знущається. Це правда?

— Неправда, — відповіла Пес. — Він мене не б’є.


Усе закінчилося років через три. Лєна тоді вступила до університету.

Псовий чоловік сказав їй:

— Ти неспасенна. Тепер я точно це знаю. Найбільше зло — не мати дітей. Ти безплідна. Чому ти не маєш дітей?

— Я не знаю, — відповіла Пес.

— А я знаю. Ти не маєш дітей, бо ти зла. Розумієш, про що я?

Тоді у Пса пішла кров з усіх отворів, які є в людині. Йшла без упину кілька днів, ніби хотіла втекти з цього собачого тіла. Вся хата була залита кров’ю, а Псовий чоловік у той час молився за її грішну неспасенну душу. Це побачила поштарка, яка принесла допомогу з безробіття (Пес із чоловіком жили тільки на неї), і викликала «швидку». Вона, здається, навіть ударила чоловіка табуреткою, і той розпластався на підлозі, виючи від болю так, ніби вперше його відчув.

Лікарі «швидкої» ще не бачили, щоб отак з усіх отворів хлющала кров. В обласній лікарні теж не змогли поставити діагноз, тільки затикали вуха і ніс ватними тампонами.

Через три місяці Пес оклигала.

Вони з Лєною гуляли в лікарняному парку, і Пес завжди мовчала. Між ними, хоч вони й починали дорогу разом, тепер зяяла бездонна прірва.

— А пам’ятаєш, — казала Лєна, щоб хоч щось сказати, — як ти в теплиці баби Ліди налякала директрису курячим писком, і вона перекинула на себе відро з гімном?

Пес не пам’ятала, і Лєна за це її не звинувачувала.

Пізніше вона казала, що ніхто не буває винним, хоч би що вчинив. Звинувачувати когось — це виправдовувати себе. Собі ж виправдання Лєна не знаходила. «Я, — зізнавалася вона, — мільйон разів пошкодувала, що прозвала Іванку Псом. Це моя провина, що вона живе по-собачому. Не вберегла її, хоча мала можливість. Утішає лише те, що пси — живучі тварини».

— Добре, що у вас не було дітей, — чомусь сказала Лєна Псові на прощання.

— Бо щоб мати дітей, — відповіла Пес, — треба іноді цим займатись. Розумієш, про що я?

3


Як вона пообіцяла собі не з’їжджати з розуму




Уся справа в грошах, казала Лєна. Народ без грошей страшний, бо втрачає різноманіття виду. Бідні люди стають злодіями або філософами, третього не дано. Я, наприклад, ніколи не мала грошей, але була надто боягузлива, щоб навчитися красти.


Лєнині батьки мали гроші вряди-годи, коли вдавалося щось десь потягнути, а вдавалося це, на жаль, не так часто, бо інші теж не сиділи, склавши руки, і на всіх не вистачало. Країна злодіїв — приговорював Лєнин батько, тягнучи із заводу, який колись виробляв секретні деталі до секретних атомних субмарин, списаний алюмінієвий дріт.

«Коли ви вже понажираєтесь», — приказувала Лєнина мама, виносячи з шоколадної фабрики в пазусі кілограм цукерок «Майська ніч».

Батько завжди пахнув алюмінієм, мама — шоколадом. У поєднанні виходив якийсь дивний неприродний запах нового часу, хоча для Лєни не було ніякого старого часу, був тільки цей. Лєна не знала, що бували й інші часи, але більшість людей навколо ще їх пам’ятали. Дехто за ними сумував, бо там було все чітко і за п’ятирічками, були якісь три продукти в магазинах, були бавовняні труси, була ощадкнижка, на яку складали гроші, і через десять років, коли настане черга, мали купити автомобіль.

Тепер же, за нових часів, не було ані продуктів, ані трусів, ані автомобілів. Усі ходили знищені й обдерті, і нові часи нічого доброго не обіцяли, — тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути.

Коли в магазин привозили масло, черга тяглася аж у сусідній район. Лєна пропускала того дня школу, бо масло привезли. Її мама йшла на шоколадну фабрику і поверталась о п’ятій вечора, якраз тоді Лєна, нарешті, доривалася до прилавка. Масла давали 150 грамів. Його їли тиждень по грамульці.

Лєна ненавиділа масло і часто казала, що не розуміє, навіщо його придумали. Вона любила м’ясо, могла їсти його тричі на день.

Тоді батько казав Лєні:

— Он люди в Північній Кореї навіть слова «телятина» не знають.

Вичитав це в якихось журналах. Лєна теж не дуже знала, що таке телятина, але, коли тобі кажуть, що комусь десь гірше живеться, стає легше. Слава Богу, що десь комусь гірше, бо тоді тут було би зовсім нестерпно.

— Маєте тепер незалежну Україну! — Лєна часто чула це, стоячи в чергах, і дуже обурювалась.

— Ви що, не раді? — казала вона. — Україна не була незалежною майже три століття. А тепер незалежна! Ми тішитися повинні.

— Із чого ж ти тішишся, дитино?! Що в черзі днями стоїш?

— Ну, — вже не так упевнено заперечувала Лєна, — це тільки на початку так. А потім ми всі будемо щасливі та багаті. Бо самі собі господарі.

«Господарі» відповідали Лєні коротко і ясно: «Стули пельку!» Хоча таємно плекали ті самі сподівання.

Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем, поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки, небо голубе-голубе, сонце яскраве і таке українське-українське. Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові, діди у гуцульських кептарях грають на дримбах, чоловіки працюють у полі, косять там чи стоять і курять, і всі щасливі та багаті. Другий пункт був особливо важливий, а перший прямо пропорційно залежав від другого і, власне, означав те саме. Усі щасливі й багаті.


Щоб якось пережити нові часи, люди почали кудись виїжджати. Хто в Польщу, хоча там, здається, не було нічого ліпшого, хто в Італію (хоча українці давно поставали італійцями, адже їли самі тільки макарони), хто в Португалію — про цю країну Лєна не знала нічого.

Її батько теж вирішив виїхати.

Вони сиділи з мамою на кухні й після смачної макаронної вечері говорили так:

— Їдь! — казала мама. — Їдь, бо поздихаємо.

— Куди я тобі поїду?! Ну, куди? — запитував батько.

— Їдь в Італію. Он Мирося з моєї роботи поїхала. Надсилає страшні гроші.

— Я що тобі, Мирося? Вона там не руками заробляє.

— А чим, по-твоєму?! Вона фотографії присилала. Живе на віллі у старих чоловіка й жінки. Доглядає за ними і все має. Все! Її годують, одягають, раз на місяць має вихідний. Зачіску собі зробила, тепер на людину схожа.

— То ти і їдь!

Мама мовчала.

— В Італію я не поїду, бо там мафія, — врешті вирішив батько.

Він постійно дивився італійський серіал «Спрут» про чесного комісара міліції, який бореться сам-один із невмирущою мафією. У тому серіалі так виглядало, що вся країна — мафія, тільки один комісар Катані — чесний. За що і поплатився головою. Його, здається, і в басейн із сірчаною кислотою кидали, і родину вистріляли, а він уперся і все. Чесний був. Тоді його теж пристрелили, і на цьому серіал закінчився.

— Я поїду в Америку, — сказав батько.

— Америку? — мама навіть не сміла про неї подумати. — Давай в Америку!


Про Америку взагалі-то окрема історія, але, напевно, всі її знають. Америка — це рай на землі. Там дороги вимощено доларами — бери, набирай, скільки хочеш. Правда, чорних багато, колишніх рабів, на них, коли дивишся, завжди сміятися хочеться, але сміятися не можна, бо застрелять. В Америці взагалі в усіх є пістолети. Діти стріляють у вихователів і вчителів, наприклад, коли ті їм чимось не вгодили. Але всі це терплять, бо краще жити коротко, але з доларами, ніж довго, але без.

Далека американська родина Лєниної бабці раз на два роки присилала дерев’яний ящик із хустками й різними солодощами, які, поки ящик плив через океан, встигали зіпсуватися. Але хустки бабця дуже любила і завжди називала їх «американські». Казала Лєні: «Дитино, подай-но мені з шафи ту американську хустку».


— А ти знаєш англійську? — питала Лєнина мама.

— Учив в університеті, — відповідав батько. — Ду ю спік інгліш, єс ай ду! Я і німецьку вчив, так що не переживай, дам собі раду! Шпрехен зі дойч?! Натюрліхь!


Щоб виїхати до Америки, Лєниному батькові треба було «виграти» ґрін-кард. Вона, ця карта, продавалася в кожному закапелку, тільки плати гроші і їдь здоровий. Але коштувала багато, у Лєниного батька стільки не було. Дешевший спосіб — купити, там же в закапелках, фальшиве запрошення від американських родичів, котрих ніколи не існувало, в якому ці родичі на колінах благають тебе приїхати до них на місяць погостювати. За все вони платять, годуватимуть тебе і доглядатимуть, як власну дитину. Головне — не переплутати імена цих родичів і мати на співбесіді в американському консульстві спокійне лице. Лице, що викликає довіру. Яке каже працівникам консульства: «Ви не переймайтеся, я обов’язково повернуся назад, тільки місяць погостюю і миттю назад, тільки мене й бачили. Сто років мені треба ваша Америка з колишніми рабами і пістолетами. Мені й тут добре живеться — не Україна, а просто-таки чудо економічного розвитку».

Так треба було виглядати.

Лєнин батько практикувався перед дзеркалом цілий місяць. Учився контролювати міміку, щоб жилки від страху не вискакували одна поперед одну. Щоб голос був упевнений, але не занадто, бо занадто впевнені голоси теж викликають підозри.

Їхати до Києва сам Лєнин батько боявся, тому підбив на авантюру свого найкращого друга Толіка. Щоб той поїхав за компанію. Толік був високим і чорноволосим. Виглядав на вчителя музики, і навіть пальці мав довгі й тонкі, пальці піаніста, хоча сам, здається, якщо й грав, то на скрипці. У нього було двоє дітей і молода дружина.

Поїхали до Києва. Лєнина мама проводжала делегацію зі сльозами на очах. Лєна ж розповідала всім, що мусить терміново вчити англійську і сумуватиме за Україною до кінця своїх щасливих багатих днів.


Але в Києві щось трапилося негаразд. Лице Лєниного батька все одно його видало. Чи з голосом щось було не так. Чи імена «родичів» зі страху переплутав. Чи сорочку не ту одягнув. Чи просто не пощастило. Словом, у візі йому відмовили і заборонили просити її повторно протягом наступних п’яти років.

— Добре, що в тюрму не посадили, — казала потім Лєнина мама.


А от Толіку, який узагалі-то їхав за компанію, візу дали. Вочевидь, зовнішність вчителя музики спрацювала. Толік винувато зібрав манатки і поїхав у країну доларів. Через два роки до нього переїхала дружина. Через чотири — діти. Тепер Толік живе в Нью-Йорку, головує на фірмі з будівництва пластмасового американського житла. Написав Лєниному батькові листа: «Українців тут багато, живу так, ніби й не виїжджав нікуди». Ніби від цього комусь мало стати легше.


Старенька Лєнина бабця, та, що в американських хустках ходила, пам’ятала не тільки старі часи, а й так звані часи прадавні, що панували до того, як пролетарі всіх країн об’єдналися і прийшли на її поле орати. Вона називала ці часи — «за Австрії». Щоправда, деколи вона плуталась і говорила: «за Польщі», маючи на увазі, без сумніву, одне й те ж. Лєнина бабця вважала ті часи найкращими в її житті. Можливо, тому, що тоді вона була молода і гарна. І мала зуби. І могла їсти квашені огірки. Хоча з того, що Лєна від неї чула, тяжко було зрозуміти, чи мали люди гроші, чи ні. Лєна підозрювала, що таки не мали, бо на нашій землі, казала вона, бути багатим якось непристойно. Тоді тебе мають або за злодія, або за продажну шкуру.

Малою бабця мусила сама орати величезне безкрайнє поле. Її батько, якого бабця називала «дєдьо», і Лєна думала, що то її дядько, пішов на Першу світову війну і присилав звідти фотографії. Присилав звідти фотографії, навіть коли сама війна закінчилась і навіть коли по війні минуло десять років, і навіть тоді, коли почалася нова війна.

Спочатку він жив у Чехії, потім в Австрії, потім мігрував до Америки, і, напевне, якісь його діти чи внуки згодом внадилися слати дерев’яні ящики з хустками і солодощами. Дєдьо просто не повернувся.


Подібних історій Лєнина бабця розповідала багато, але, що дивно, без злості, деколи навіть намагаючись ледь-ледь виправдати втікачів. Ось у цій хаті, казала вона, чоловік теж не вернувся, жінці від горя і сорому помішалося в голові. А тут було дев’ятеро дітей. Їхня мама закрила їх на ключ, а сама втекла з коханцем до Америки. Діти три дні в хаті сиділи, чекали, жодного писку ніхто не чув, а коли сусіди спохопилися, то четверо вже були мертві.

І бабця прицмокувала своїм беззубим ротом: «Такє-то».


Ще Лєнина бабця казала: «Ніколи не буває так, щоб не вийшло на добре».


Лєна казала: «Буває».


Тим часом у село, де жила бабця, польські попи приїхали реставрувати місцевий костьол.

Півстоліття цей костьол стояв посеред села як пам’ятка туалетного мистецтва. Голова місцевого осередку компартії, коли вона ще існувала, платив хлопцям гроші, щоб ті обписували костьол брутальними словами і взагалі робили там усе, що хотіли. Хлопці і безплатно робили б це із задоволенням, а за гроші старалися з усіх сил. У костьолі смерділо гірше, ніж у громадських вбиральнях, там не було вікон і дверей, не було іконостаса, а під стелею вили кубла ворони і змії.

Поляки приїхали і все відремонтували, це була якась визначна пам’ятка їхньої, польської, культури. У день святого Антонія — це теж якесь їхнє велике свято — мало відбутися урочисте відкриття костьолу і перша меса. Із Польщі наїхало десять автобусів прочан і звичайних туристів. У багатьох у цьому селі колись була родина, вони блукали старим польським цвинтарем, сподіваючись відшукати знайомі прізвища на гробах, і плакали як діти.

Місцеві мешканці теж урочисто повдягалися і зібралися біля костьолу, ніби всі разом зараз кинуться на коліна і присягнуть на вірність папі римському. Насправді ж усі чекали на подарунки.

Хтось пустив чутку, що поляки привезли із собою запаковані мішки і під час церемонії роздаватимуть місцевим дорогий польський одяг і заморські делікатеси. Задурно, з доброти душевної.

Люди зібралися і нетерпляче чекали. Діти тусувалися недалечко, готуючись за першою командою кинутися в атаку.

Церемонія рухалась повільно. Люди переминалися з ноги на ногу. Польський священик, симпатичний молодий хлопець, ламаною українською виголошував зворушливу промову про час і пам’ять. Він дякував місцевим за збереження польського костьолу, і деякі чоловіки з натовпу сором’язливо опускали очі.

Нарешті з автобусів почали виносити довгоочікувані мішки з добром. У людей загорілися очі. Вони знали, що це для них, і, не чекаючи на дозвіл і ще кілька останніх урочистих слів, кинулися на мішки, як койоти на мертву антилопу. Поляки, що несли мішки, спершу пробували оборонятися, але швидко зрозуміли, що їх затопчуть, і втекли.

Мішки затріщали по швах, і звідти висипались тонни карамельок. Люди якось навіть не встигли розчаруватися. І карамельки зійдуть, якщо задурно. Кожен напихав ними кишені й пазухи, діти відбирали здобич одні в одних, а дорослі відбирали в дітей.

Лєна потім казала, що робила б те саме, якби її мама не працювала на шоколадній фабриці. На солодке в Лєни давно виробилась алергія. От якби м’ясо роздавали чи якісь сосиски, ковбаси, от тоді Лєна не стояла би збоку.

Якийсь дід упав на землю і збирав у траві карамельки, ніби це були злитки золота.

— Побійся Бога, — кричали йому баби, — лиши цукерок дитині! Най дитина з’їсть!

І самі тут-таки кинулися на коліна дозбирувати рештки.

Коли карамельки закінчились, люди швидко порозходилися, і польський священик правив свою месу в тиші й порожні.


Пізніше люди почали соромитися свого вчинку, їй-бо, ніби карамельок не бачили, казали вони. Лєні було їх шкода. Було шкода вуйка Кисилицю, який порвав на карамельковому бойовиську штани, було шкода Женю Прокопович, яка випадково наступила на свого внука і зламала йому палець на правій руці. «Бідний народ страшний, — казала вона, плачучи, — хіба мені треба було тих карамельок? Але всі побігли, і я теж, ніби корова якась стадна. А якби хтось загинув?!» І Женя тяжко плакала.


Лєна співчувала Жені Прокопович. Женя була живим доказом того, що написане в Біблії може бути правдою. Мене б’ють, а я другу щоку підставляю. Женю били всі, кому не ліньки, а вона всіх любила. Женю бив її син Микола, її внуки, і Лєна була впевнена, що битимуть правнуки, але поки що вони занадто для цього малі, до лиця не дотягуються. Виглядала Женя як скелет, але скелет цей був неправильної форми, згорблений, викривлений, щелепа завелика, ніс замалий, руки задовгі, ноги закороткі, коліна вигнуті не вперед, а назад. Тонке ситцеве плаття ідеально підкреслювало її дистрофічне тіло.

«Хотілося плакати, коли її бачиш, — потім писала Лєна у щоденниках. — Хотілося обійняти її і так в обіймах задушити, щоб більше не мучилася».


Цілими днями Женин син Микола, жорстоке недорозвинене кабаноподібне хамло, лежав на ліжку і цмулив з горла горілку. Женя при цьому підносила йому до рота вареники з картоплею, і він кидався варениками їй у лице. Він також виливав Жені на голову щойно зварений борщ, трощив об Женину голову порожні пляшки з-під горілки і примушував її бігти в магазин по нову півлітру. Женя бігла. Взимку він виганяв її у нічній сорочці на вулицю, а деколи навіть прив’язував до криниці, щоб не йшла до сусідів скаржитися. Але Женя не скаржилася.

Вона завжди ходила побита і розпухла, а коли хтось запитував, що сталося, відповідала:

— Нічого страшного. Я впала.

— Посковзнулася.

— Зачепилася об поріг в хаті.

— Двері протягом вибило і в мене попало.

— Рубала дрова, і поліно вискочило з-під сокири прямо в лице.

— Гальма на велосипеді відмовили.

— Не знаю, за ніч розпухло, може, зуб гниє.


Один рік Микольцьо, як Женя ніжно називала свого сина, провів у тюрмі. Під час чергової нічної оргії Женя дуже кричала, і сусіди викликали міліцію. Скинулись і підплатили міліціонерам, щоб ті закрили Микольцю якомога надовше. Міліціонери хабар добросовісно відпрацювали. Рік Микольця не було. Але Женя щасливішою не стала. До неї прийшла жити її нерідна онука Олечка. Довго пояснювати, чому нерідна і чому вона до неї раптом прийшла, але якби ви, казала Лєна, ні з того ні з сього теж вирішили пожити у Жені на голові, вона не відмовила б.

Онука знущалася з Жені в інший спосіб. Забирала в неї всі гроші й не давала їсти. Рік Женя ходила голодна і харчувалася тим, що вряди-годи давали сусіди. Але навіть це вона не з’їдала повністю, а складала в торбинку і щотижня возила Микольцеві в тюрму.


Через рік Микольцьо повернувся і швидко навів порядок. Вигнав Олечку з Жениної хати, і все повернулося до попереднього життєвого ритму: п’яні дебоші, нічні ґвалти і розпухле Женине лице.

— Що ж це за діти в тебе такі? — навіть не питали, а просто говорили сусіди.

— Діти як діти, — відповідала Женя, усміхаючись. — Діти всюди однакові.

— Мої мене не б’ють, як кобилу в стайні.

— Мої теж.

— А лице чого розпухле?

— Зуб гниє.

Закінчилася Женина історія знову ж таки по-біблійному. Не копай могилу іншому, бо сам у неї впадеш. Микольцьо вирішив був Женю вбити.

У тюрму він не мав наміру повертатися і тому вигадав хитромудрий план: отруїти Женю чадним газом. Від чадного газу багато людей довкола гине, так, очевидно, думав Микольцьо, ні в кого не виникне підозр, що це вбивство. Старі печі — ідеальне знаряддя для вбивства. Он у сусідньому селі молода пара нещодавно отруїлася, наступного дня після весілля. В іншому селі ціла родина не прокинулася.

Тоді взагалі, як писала Лєна, найчастіше вмирали від чадного газу і розбившись на мотоциклі.

Микольцьо, коли Женя повернулася ввечері додому, наказав їй лягати спати, а сам узявся щось хімічити з димарем і піччю. Він знав, як зробити так, щоб чадний газ ішов у хату, а не в димар, бо був пічником тоді, коли ще чимось займався. Усе зробив, як треба.

Не врахував тільки того, що випив забагато горілки. Так біля печі й відключився.

А Жені закортіло якраз того вечора піти в лікарню поговорити з головною лікаркою, бо її турбувало Микольцине здоров’я, «так ніби щось поколює йому в правому боці». Головна лікарка — жінка старша і милосердна, дала Жені з’їсти залишки лікарняної вечері й примусила заночувати у вільній палаті для профілактики. Коли Женя вранці повернулася додому готувати синочкові сніданок, той уже був холодний. Кажуть, таких плачів на похороні місцеві ще не бачили, так Женя побивалася за своїм Микольцьом. Вона кричала: «Це ж я мала померти, я, а не ти!»


Старенька Лєнина бабця прицмокувала беззубим ротом і казала: «Такє-то. Такі-то бувають люде».


Але «люде» бували ще й не такі.


Бували люди, які цілий місяць їли свинячу голову. Лєна зустріла їх на вокзалі, вони сиділи, найпевніше чоловік і жінка (принаймні він і вона точно), на лавочці, з налитими синіми лицями, в якихось жахливих брудних балахонах, і курили.

Лєна запитала в них:

— Що ви їсте?

Жінка засміялася, на її губах, ніби кров, червоніли залишки яскравої помади.

— Ти серйозно? — спитала вона.

— Серйозно, — відповіла Лєна.

Поруч із ними на лавці стояли дві пляшки недопитого пива.

— Ну, дивись, — сказала жінка. — Коли ми отримуємо гроші на початку місяця за інвалідність, — я інвалід, щоб ти знала, — то зразу йдемо на базар і купуємо свинячу голову. Вдома ділимо її на частини і кладемо в холодильник. Маємо на цілий місяць що їсти. Варимо холодці, зупи, похльобки такі. А так більше ні на що грошей не вистачає.


Бували люди, які прив’язували своїх дітей до ніжки стола, щоб з ними нічого не сталося, поки нікого немає вдома.


Бували також люди, які не прив’язували, і діти, поки вдома нікого немає, робили, що хотіли. Наприклад, вирізали з нової скатертини квіти і складали їх охайненько на підлогу. Так зробив один п’ятирічний хлопчик із Городенки, і коли дорослі повернулися додому, то дуже розлютилися. Переляканий хлопчик заліз під ліжко, а батько, поки витягував сина звідти, бив його ременем по руках. Так бив, що руки хлопчикові потім у районній лікарні ампутували. Виходячи з лікарні, хлопчик сказав батькові, і це чули всі лікарі й медсестри, а потім написали всі районні та обласні газети: «Тату, я більше ніколи не буду вирізати зі скатертини квіти, тільки верни мені ручки».


Бували різні люди і різні історії. Лєна їх усіх намагалася зберігати в пам’яті для статистики. Казала — щоб колись, у майбутньому, зрозуміти, звідки виникає зло. Тоді так усе виглядало, що з бідності. Той, хто постійно думає про гроші, не має часу працювати над собою, щоб стати кращим. Бо злим бути легко. Щоб бути злим, не треба докладати зусиль. А от для добра треба постаратися. Треба мати свіжу голову, спати мінімум вісім годин на день, добре харчуватися, займатися гімнастикою, прогулюватися на свіжому повітрі, і бажано в якому-небудь парку. За Лєниною скромною статистикою, люди довкола нічого з цього не робили. Вони часто пили, мало спали, їли макарони і картоплю і, коли не працювали, сиділи вдома перед телевізором. Обставини не сприяли суспільній доброті. Треба було щось із цим робити.


Але навіть на самому початку Лєна була далека від невдячної ідеї рятувати світ. «Цей світ навряд чи потребує, щоб хтось його рятував, — стверджувала вона. — Мені байдуже до північних корейців, які не знають, що таке телятина, і навіть слова такого — «телятина» — не знають. Мені байдуже до голодних африканців на берегах Нілу і бідних індонезійських дітей, чию працю експлуатують із трирічного віку. Мені байдуже до всього того, чого я не бачу і не чую. От тільки ця свиняча голова не йде мені з голови. Пес не йде з голови, Женя Прокопович, безрукий хлопчик із Городенки. Я мусила з цим усім щось зробити, щоб мені самій стало приємніше жити, щоб не з’їхати, як інші, з розуму».

4


Сціоподи, арімаспами та інші песиголовці натурфілософії




У 1996-му все остаточно розвалилось, і Сан-Франциско потонуло в чорних водах вільного ринку.

Із батькового заводу, на якому виробляли секретні деталі до секретних атомних субмарин, зробили нічний клуб. Із маминої шоколадної фабрики — підпільний горілчаний цех. Обоє вони, як і решта українців, залишились при своїх інтересах і вже не мали що красти. Так зі злодіями завжди буває, казала Лєна, у результаті вони стають іще біднішими.


Але немає поганого, яке не вийшло б на добре. У цнотливі посткомуністичні душі раптом увійшло — ні, увірвалося — нове американське слово БІЗНЕС. Тут, правда, воно мало дещо інше значення. Якщо не можна красти в держави, то треба красти одні в одних.

На цьому постулаті тримається світова економіка, казав Лєнин батько. Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох.

Усі почали займатися бізнесом. На практиці бізнес означав — базар.


У центрі Сан-Франциско знесли кілька пам’яток архітектури 18-го століття і обгородили під базар величезну територію. Тепер ЦЕ був центр. Причому всякий: і економічний, і науковий, і культурний, і духовний. Хто мав що продавати, продавав, хто мав гроші, купував, хто не мав, просто проходжався, вдихаючи на повні груди спокусливі запахи китайського дерматину і синтетики тієї ж національності. Але всі тут були. Мінімум щонеділі. Тут відроджувалося сподівання на краще, тут лікувалася всенародна депресія. На базар пішли продавцями половина викладацького складу місцевого університету, лікарі, вчителі, редактори і журналісти газет, художники і письменники, солісти обласного народного хору й актори місцевого драмтеатру.


На базарі говорили про постколоніалізм і глобалізацію, про сучасне європейське кіно і художній постмодернізм, говорили про Воргола і Маркеса, про Курта Кобейна і філософію деконструктивізму. Часто вечорами, коли вже не було покупців, але додому йти не хотілося, хтось вилізав на стелажі зі спортивними костюмами і читав напам’ять свої і чужі вірші. (Спортивні костюми, до речі, користувалися найбільшим попитом, ніби все місто, вся країна тільки те й робила, що займалася спортом).

Решта стояли й аплодували. Курили і пили.

Лєна тоді зауважила, що інтелігенція, хоч і не має грошей, але дешевий алкоголь все одно не питиме, нашкребе з останнього. Це справа останньої честі.

Дехто також співав. Дехто показував фокуси. Лєні подобалося дивитися ці базарні концерти. Вона була там частим гостем, бо її батьки теж займалися бізнесом. Мама продавала «костюмчики на вихід», батько влаштувався на базар вантажником. Лєна приходила їм по черзі допомагати.


Лєнин батько був нікудишнім вантажником, напевно, тому, що вмів будувати кораблі. На нього постійно скаржилися і погрожували звільненням, бо батько замість того, щоб просто вантажити, постійно вигадував чудернацькі способи полегшення роботи, нові технології від-і завантаження, будував якісь механізми і залізні міні-крани, підвищував, іншими словами, коефіцієнт корисної дії.

Шеф кричав Лєниному батькові:

— Руками грузи! РУКАМИ! Не треба нічого придумувати, просто бери ящик і грузи його, грузи!


Лєнина мама була добрим продавцем, але «костюмчики на вихід» продавалися туго. Люди не мали куди в цих костюмчиках виходити. Вона постійно казала, що треба перепрофілюватися з костюмчиків на білизну. Труси — ті завжди мають попит, хоч би яким бідним ти був, соромно голим задом світити.

«Костюмчики на вихід» страшно смерділи і в темряві іскрилися, мов новорічна ялинка. На етикетках не було порад, при якій температурі слід прати це чудо текстильної промисловості, зате стояв знак, як на дезодорантах: тримати подалі від вогню, легкозаймисте. Тоді Лєна думала, що ці костюмчики було скроєно спеціально для клієнтів крематорію, задля економії електроенергії. Черкни сірником — і труп згорить за лічені секунди сам по собі. І вигідно, і красиво.

У Лєни були два такі костюмчики, у її матері — три, а батько вперто носив свої одні-єдині джинси і казав, що джинси — це символ демократії, джинси розвалили Радянський Союз. Лєнин батько дуже цим тішився і залишався вірний своїм джинсам до смерті.

Як і годилося працівникові секретного заводу, він був членом комуністичної партії, але в кінці 1980-х, коли запахло смаженим, першим пішов здавати партійний квиток. Пішов у джинсах. Той, хто сидів за столом і приймав назад квитки, з осудом глянув на Лєниного батька і сказав:

— Ех, совісті у вас усіх нема!

Але совісті, як здавалося Лєні, не мав ніхто. І це дуже весело — її не мати. Базарна інтелігенція, яку Лєна бачила щовечора, теж давно втратила свою совість і жартувала з усього й усіх.

Там працював один колишній професор української літератури, його звали Теофіл Кролик. Жоден день не минав без кпинів із цього бідного чоловіка. Кепкували спершу з імені, бо «Теофіл Кролик» — це псевдо, яке професор узяв собі в сімнадцять років. Пізніше кепкували з усього підряд.

Професор ходив продавати на базар так, мовби до університету викладати, з чорним дипломатом, у старенькому, але охайному шкіряному плащі, в окулярах і з краваткою. Був високий і страшенно худий, злегка згорблений, ніби дуже чогось соромився або пережив велике горе. Продавав Теофіл Кролик різноманітні головні убори: від солом’яних капелюшків і блайзерів до шапок-вушанок. Торг у нього йшов погано, і це зрозуміло, Теофіл Кролик абсолютно не розумівся на тому, що продавав, а коли намагався з відчаю привабити клієнтів, то видавав щось на кшталт:

— Купуйте шапочку, ваша голова стане більшою, ніхто не здогадається, що вона порожня.

Теофіл Кролик мав офіційний статус людиноненависника. Хоча він ненавидів не тільки людей, а й усе решту, що тільки можна собі уявити. Ненавидів комуністів і націоналістів, ненавидів дітей і пенсіонерів, ненавидів базар і свої солом’яні капелюшки, ненавидів університет, де був професором, і літературу, яку в ньому викладав. Кроликів сусід по ятці — веселий бородатий чолов’яга, якого всі називали художником, говорив:

— Слухай, а хто тебе так по-ідіотськи охрестив? Це ж треба таке ім’я урвати — Теофіл Кролик!

— Не твоє засране діло, — відповідав Теофіл Кролик.

Висловлювався професор завжди дуже грубо, але ніколи не вживав російських матюків, бо вважав, що цю лексику скомпрометував голодний пролетаріат. А пролетаріат Кролик ненавидів найдужче з усіх людей. Лєну, наприклад, він називав «нещасне дитя пролетаріату», але Лєна особливо не засмучувалась, бо не зовсім розуміла, що це означає.

— Ти ніколи не зрозумієш суті речей, — якось навіть співчутливо казав Лєні Теофіл Кролик, — тобі не дано за фактом народження, в тебе мозок не має потрібних звивин. Будеш усе життя мучитися, бідолаха, і так нічого й не зрозумієш.

— А що ВИ зрозуміли, пане Кролик? — питала Лєна.

— Те, що я зрозумів, тобі, викидень пролетаріату, зрозуміти не дано. Ти навіть слів таких не знаєш.

Тоді на Лєнин захист приходили інші працівники науки і культури: Міла — «акторка погорілого театру», яка колись двічі знімалася в кіно, а тепер продавала скляний посуд «а ля богемський кришталь», а також її коханець Штик, котрий уже багато років писав роман про чудесну країну ховрашків, але Лєна чула від нього лише поеми Пушкіна.

Міла мала неспростовний козир у боротьбі з Теофілом Кроликом — вона колись була його студенткою. Крім того, вона всюди мала своїх інформаторів і за лічені секунди могла дізнатися про людину все, що тільки можна хотіти про неї знати. Увечері, коли професор пакував свої неспродані головні убори назад у ящики, Міла казала:

— А це правда, пане Кролик, що ви самі себе так назвали?

— Не твоє засране діло, — коротко та ясно відповідав Кролик.

— Чим же вам прізвище Непришийкобиліхвіст не сподобалося?

Теофіл Кролик горбився ще дужче, його від природи смагляве лице набувало темно-фіолетового відтінку.

— Не ім’я красить людину, — бурмотів він у відповідь, — але тобі цього не зрозуміти. Інакше ти не трусила б голими цицьками перед об’єктивами кінокамер.

Міла двічі знімалася в кіно і обидва рази — в еротичних сценах. Міла, навпаки, цим пишалася.

— Та якби не мої груди, — казала вона, — ми би досі при совєтах жили! Я зробила революцію в кіно! Там до мене лише про совість і обов’язок перед партією говорили! Але кому я це все розказую — ви, пане Теофіле, і не цілувалися ніколи!

Якось вона принесла на базар свій старий зошит із лекціями Теофіла Кролика і влаштувала йому публічну екзекуцію. Із професором ледве не стався серцевий напад. Міла вилізла на свій стелаж із «кришталем» і почала вголос зачитувати уривки з давніх Кроликових лекцій:

— «23 квітня 1616 року, — читала вона, — помер англійський письменник Вільям Шекспір. Того ж таки 23 квітня 1616 року помер іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра. І — ви зараз неабияк здивуєтесь! — того ж таки дня і року, 23 квітня 1616 року, помер перуанський письменник Гарсіласо де ла Вега. На основі вказаних фактів, між іншим, я роблю висновок, що всі троє насправді були однією і тією ж особою».

Базар вибухав реготом. Міла робила промовисту паузу і питала в Кролика:

— Шановний пане професор, повідайте, будь ласка, не менш шанованій публіці, на основі ЯКИХ ТАКИХ ФАКТІВ ви зробили цей геніальний висновок?!

— Я можу пояснити, — лепетав професор, але його ніхто не слухав.

— Із вашого дозволу, я продовжу, — казала Міла. — Тут, у цьому зошиті, стільки всього цікавого! Я сама поражаюсь! Особливо мені подобається пасаж про чудовиськ.

Натовп знуджених продавців обступив Мілу, ніби вона задурно роздавала ковбасу.

— У своїй лекції номер п’ять, — продовжувала вона, — ви, пане Теофіл Кролик, стверджуєте, що чудовиська — це, цитую, «помилки природи. Природа помиляється і виділяє якійсь істоті забагато або замало матерії. Коли забагато, то лошатко, наприклад, народжується двоголовим. Коли замало, то немовля, наприклад, народжується без ніг і рук. У цьому випадку батьки химерної істоти нормальні». Я все правильно тут ізложила, пане професор?

Пан професор виймав зі свого дерматинового дипломата пляшку горілки і цмулив її просто з горла. Міла розцінювала це як ствердну відповідь.

— Тоді продовжимо. Мені більше подобається далі. «Але у світі існують чудовиська, про чиїх батьків нічого не відомо. Або ж батьки і весь рід — чудовиська. Це дракони, аспиди, бази… базилісти та інші дикі тварини Африки та Лівії. Ще є пігмеї, висота яких 2030 сантиметрів, і велетні, яких Біблія називає величезними вежами із м’яса». Все правильно, професоре? Я нічого не переплутала?

— Усе правильно! Читай далі! — відповідала замість Кролика заведена публіка.

— Далі, ви, пане Теофіле, перелічуєте наступних чудовиськ. Боже, допоможи мені це вимовити! Сці-о-по-ди!

— Сціоподи, — приречено повторював Кролик.

— «Це чудовиська, які складаються з самих лише гомілок. Про Довговухих потвор відомо лише те, що їхні вуха звисають аж до ніг, і вони на одне вухо лягають, а іншим накриваються. — Міла читала все голосніше: — А-рі-ма-спа-ми…»

— Арімаспами.

— Не перебивай мене, пане професор, я вмію читати! «Арімаспами мають тільки одне око на чолі або на плечах і не мають потилиці. У песи-го-лов-ців собача голова, і вони вміють водночас гавкати і говорити!»

Публіка котилася від сміху. Лєна теж. Бородатий художник серйозно сказав Теофілу Кролику:

— Пане професор, це що вам, БІОЛОГІЯ?! Ви ж начебто літературу викладали. ЛІ-ТЕ-РА-ТУ-РУ!

— Це натурфілософія Теофана Прокоповича, — мало не плачучи говорив Теофіл Кролик, і його, як завжди, ніхто не слухав.


Але Міла ще не закінчила. Вона крикнула зі своєї трибуни:

— Пане професор, ви пам’ятаєте, як казали нам, що у світі існують волосисті черепахи?

Кролик пожвавився.

— Пам’ятаю. Зеленокрилі черепахи. Живуть у китайській провінції Хенань. Про це писав Атанасій Кірхнер в «Ілюстрованій енциклопедії Китайської імперії».

— Но-но! Не гоніть, пане професор! Тепер ви кажете, що ці волосисті черепахи ще й літають?! Не треба. Я потрудилася і перевірила інформацію. І з’ясувала, що ці черепахи — нормальні черепахи! У них не росте на панцирі волосся! Бо це не-мож-ли-во! І ви, пане професор, чудово це знаєте. Із панцира волосся не росте.

— Росте, — заперечував Кролик, допиваючи свою пляшку горілки, — у деяких випадках, як наприклад, у випадку із зеленокрилими черепахами з провінції Хенань.

— А от нє, пане Теофіл Кролик! Я перевірила інформацію. У цих черепах не волосся на панцирі, а водорості й мох! Водорості й мох! Чуєте мене?! Вони просто дуже старі й живуть у болотах, тому обростають водоростями, які виглядають, ніби волосся. Але це не волосся, шановний, а водорості. Водорості, водорості, водорості!


У відчаї Теофіл Кролик покинув свої шапки як є, незапакованими, і втік із базару.


Чудовиськ і черепах базарна інтелігенція йому згадувала ще дуже довго. Називала його деколи «песиголовцем», деколи «сціоподом».

«Сціопод» узагалі міцно закріпився в лексиці кінця 1990-х і означав що завгодно, з чого можна пореготати.

Зошит зі злощасними лекціями Міла викинула у смітник, звідки Лєна його підібрала і перечитувала на дозвіллі. Початок їй особливо сподобався:


«Шановні студенти. Я прошу вас у всьому беззаперечно мені вірити. Навіть якщо вам здасться, що я брешу. Прошу вас вірити в усе, що ви почуєте, бо в цьому світі можливо все. Абсолютно все. Що ви тільки здатні чи не здатні уявити. Немає правди чи неправди. Є тільки те, що говориться. А якщо воно говориться, значить, воно вже існує. Блез Паскаль перед смертю сказав своєму священику, що вірить у все і всім серцем. Так вірити прошу вас і я. Той же Паскаль сказав, що весь світ обманює людину, обманює навмисно, щоб вона не дійшла до істини. Але пошук істини — це вже наступний крок. Тільки після того, як ви в усе повірите, будете готові у брехливому світі відшукати правду.

І пам’ятайте, що краще знати про цей світ більше, ніж менше. Треба бути відкритим до всього, що світ вам каже. Бо після того, як ви покинете його — в жоден інший не потрапите. Не варто потішати свою лінь небилицями про інші світи, де ви зможете надолужити втрачене в цьому. Інших світів нема. Якби вони були, то Бог не приховував би від нас їх існування. У Бога немає причин приховувати свою велич».



***


На базарі Лєна вперше поцілувалась і пізніше згадувала про це з превеликим соромом. Казала, що в усьому винна свиняча голова.

Парочка вокзальних алкоголіків не полишала її в спокої. Лєна вирішила знайти продавця цього нехитрого продукту і поговорити з ним. Як з’ясувалося, знайти його було не так складно, бо свинячі голови продавали лише в одному місці.

Там були не тільки голови, а й самі лишень вуха. Були хребти без м’яса, хвости без шкіри, сама лишень шкіра, зуби можна було купити окремо, якщо хтось хотів, також там продавалися коров’ячі дійки і бичачі яйця. Продавець мав бути явним збоченцем, Лєна не сумнівалася.

Торгував усіма цими деталями тваринної анатомії молодий хлопець на ім’я Міша. Він мав дещо синюваті щоки і синюваті білки очей, що Лєну зовсім не здивувало. Саме так, із такими синіми очима, не дуже високим, швидше низьким, коротко стриженим, з невеликим черевцем, у літніх шортах і ґумових шльопанцях для плавання, вона уявляла собі справжнього маніяка.

Міша постійно носив одну і ту ж футболку, на якій великими літерами було написано: «Вегетаріанці — це теж м’ясо». Футболка була заляпана кров’ю, в походженні якої ніхто не міг бути впевненим на сто відсотків.


— Слухай, а звідки ти береш свинячі голови? — так Лєна вперше до нього заговорила.

Міша глумливо подивився на неї і нічого не відповів.

— До тебе тут приходять мої знайомі, щомісяця… купують свинячу голову… і їдять її…

— І що?

— Ти їх пам’ятаєш? Чоловік і жінка, такі трохи… бідні…

— У мене багато клієнтів. Я не маю їх усіх пам’ятати. І ніхто з них, це точно, в золоті не купається.

— Ну, цих двох тяжко забути. Вони такі… мають дуже специфічні лиця.

Міша під час розмови виколупував черговій свині очі. Він народився для цієї роботи.

— Що ти хочеш? — нервово запитав він Лєну.

— Я хочу, щоб ти їм більше не продавав свинячу голову.

— З якої це радості? Я тут, по-твоєму, для краси стою?

— Я тобі заплачу.

Міша явно здивувався. Лєна вела далі. Вона мала чіткий план.

— Розумієш, мені дуже не подобається, що вони їдять свинячі голови. Мені неприємно це уявляти і навіть просто знати. Я тобі буду платити, а ти продавай їм нормальне м’ясо. Так, щоб їм на місяць ставало. Не дуже багато, бо я теж не їм м’ясо кожного дня, а так, ну ти розумієш, щоб вистачало на місяць. Їм про це говорити не треба.

Лєна виклала на стіл перед Мішею свої скромні заощадження, що протягом тривалого часу по копійці натягала з батькових кишень. Лєнин батько поводився з грошима завжди дуже необережно, і коли їх узагалі мав, то мав усюди. Він ніколи не помічав нестачі, бо ніколи не знав, скільки залишилося. Це рятувало Лєну, особливо тоді, коли вона почала систематично курити і постійно перебувала в пошуку ресурсів на чергову пачку сигарет.

— Ну, окей, — сказав Міша, загрібаючи Лєнині гривні. — Але є невелика проблемка. У мене не тільки ці двоє купують свинячі голови. Ще багато інших людей.

Лєна була готова до такої проблемки, в неї був чіткий план.

Вона сказала:

— Мене інші люди не цікавлять. Нехай собі їдять, що хочуть. Головне, щоб ці двоє перестали.


Потім Лєна приходила проконтролювати ситуацію.

— Сьогодні були, голубки, — казав їй Міша, — продав м’ясо.

— І що? Не здивувались? Нічого не питали?

— Нічого не питали, схопили м’ясо і втекли. Боялись, напевно, що я помилився і зараз назад заберу.

Лєна була щаслива. Уявляла собі ту парочку з вокзалу, як вони приходять додому і жінка із залишками помади на губах смажить своєму чоловікові котлетки. Або підливочку з картопелькою. Або що вона там узагалі вміє і знає. Лєна розуміла, що пити вони навряд чи не питимуть, але все-таки на ситий шлунок горілка по-іншому впливає на організм. Як добре поїси, охота до пиття відпадає. Навпаки, хочеться спати. Лєна вивчила це на прикладі свого старого діда. Він, коли їв, завжди лягав спати. А коли пив, то ніколи не їв.

— Скільки тобі років? — питав Лєну м’ясник Міша.

— Шістнадцять, скоро буде сімнадцять. Я цього року вступаю до університету.

— Сімнадцять, а така… — і Міша не продовжував.

— Яка? Дурна? Нє, я не дурна. У мене просто є чіткий план.

— І який план?

Лєна не казала, а Міша не наполягав.


На якомусь десятому побаченні вона дозволила себе поцілувати. Це був перший поцілунок, Лєна так і сказала. Міша відповів:

— І ми тепер, по-твоєму, одружитися маємо?

— Тільки коли я закінчу університет.

Міша засміявся і сміявся довго, а Лєна після того не спала цілу ніч. Її лихоманило, підвищилась температура. Давні дитячі примари обступили Лєнине ліжко й сумно похитували головами, мовляв, ви погляньте, наша дівчинка виросла, любові хоче, ай-я-яй.

Пізніше Лєна казала, що навколо неї не було грошей, не було совісті й не було любові. Ніхто нікого не любив, усі всіх терпіли. Терпіли з безвиході, бо не мали куди подітися. Або думали, що не мали. Для зручності називали це «нема-куди-подітися-любов’ю». Лєнині батьки «любили» одне одного, всі її сусіди і знайомі «любили» одні одних. Хоча, якщо приглянутися ближче, легко можна було розгледіти ненависть, яку вони ледве стримували, розмовляючи зі своїми найдорожчими половинками чи випадково торкаючись їхнього плеча. Так ненавидять одне одного звірі, зачинені в одній клітці, безпричинно, просто через те, що повітря на двох не вистачає.

У мене буде все інакше, казала Лєна, я не буду нікого ненавидіти тільки тому, що не маю чим дихати.


Наступного дня з самого ранку вона вже була на базарі. Міша її ігнорував, удавав, ніби дуже зайнятий, хоча свинячі голови зранку не користувалися попитом. Ті, хто ними харчувався, зранку вирішували інші, значно важливіші насущні проблеми: де знайти п’ятдесят грамів, щоб похмелитися.

— А чого це ти на мене навіть не дивишся, Мішо? — спитала Лєна.

— Слухай, я не маю часу зараз говорити.

— Чим же ти зайнятий?

— Мені треба підготувати продукцію.

— А що її готувати? Відрубав і поклав на прилавок.

— Відстань. Тобі не пора в школу?

— Сьогодні вихідний.

— Відколи це понеділок вихідний?

— Мішо, — серйозно сказала Лєна, — ти мене не любиш?

Міша розкладав перед нею на прилавку свіженькі бичачі яйця. Він сказав:

— При чому тут любов?

— Як це при чому?

— Ми раз поцілувались, а я тебе вже любити маю?

— А хіба нє?

— Нє.

— Нащо ж ти тоді ліз цілуватися?

— Хотів із тобою переспати.

Лєну охопила страшна підозра.

— Ти продав тим двом, що я тебе просила, м’ясо?

— Тобі, Лєно, взагалі лікуватися у психіатра треба.

— Чому?! Тому що я хотіла їм допомогти?

— Та вони плювали на твою допомогу!

— Це була моя справа! Мій план! Я тобі заплатила гроші!

— Забирай свої гроші і йди звідси.

Міша віддав Лєні її гроші, Лєна перерахувала їх і пішла на вокзал.


У вокзальному парку сиділа тільки жінка. Як завжди, курила і пила пиво. Одягнена була у короткі шорти, і голі ноги вкривали рани і синці. Напевне, тяжко минулого вечора поверталась додому.

— Де ваш чоловік? — спитала Лєна.

— Дай закурити, — сказала жінка.

— Ви ж уже курите.

Жінка викинула свою сигарету під лавку й усміхнулася Лєні прорідженими зубами.

— Уже не курю.

— Де ваш чоловік?! — уперлася Лєна.

— Який чоловік? Іван? Не знаю, десь спить, зараза. Чи ти Петра маєш на увазі?

— А у вас їх два?

— Ха! В мене їх ціла рота!

Лєна присіла до жінки на лавку, спитала:

— Чого ви п’єте?

Пиячка, судячи з усього, відповідала на це питання мільйон разів. І вона була дуже переконливою. Крикнула на весь вокзал:

— А що мені ще остається робити?!

Лєна сказала:

— Не знаю, що-небудь. Працювати десь, народити дитинку, ну, ви розумієте, жити по-інакшому…

— Знаєш що?! — жінка аж підскочила на лавці, але була надто п’яна, щоб дотягнутися і вдарити Лєну в лице. — Совісті у тебе нема! Тільки подивіться на них! Які ж безсовісні люди тепер пішли! Слів просто не хватає!



***


Лєна ніяк не могла вирішити, ким хоче стати і на що вступати до університету вчитися. Чи то на іноземні мови і бути перекладачем, чи то на юриста і захищати бандитів, чи то на філософію і бути філософом. Останній фах приваблював її найбільше, хоча Лєна не розуміла, що конкретно філософи роблять.

На базарі їй зустрілася старша жіночка, яка сорок років викладала філософію і навіть захистила докторську дисертацію на тему «Сенс життя». Лєна запитала в неї, у чому полягає сенс життя і про що була дисертація. Жіночка не змогла відповісти. Вона сказала: «Ну…» — і більше нічого. Про сенс життя тільки й залишається, що нукати, зробила висновок Лєна.


Лєнин батько теж сказав «Ну», коли його звільнили з високооплачуваної посади вантажника. Але у відчай не впав. Він не був із тих людей, які легко здаються. Вантажник, казав Лєнин батько, робота безперспективна, а мені ще жити і жити. Буду займатися сільським господарством! Буряки буду вирощувати. Або картоплю. Тут треба добре подумати, що матиме кращий попит. Буду ґаздою. Куркулем. На землі робиш і будеш мати. Земля не скупа, всім дасть.

Землі навколо було справді багато, набирай, скільки влізе. Ніхто особливо до землі не рвався, бо не було чим її обробляти. Кілька соток можна обробити і сапкою, але з гектарами такий фокус не проходив. Колгоспні ферми і гаражі стояли розграбовані й заростали бузиною. Колишню колгоспну землю роздали щасливим селянам, і вони навіть не знали, де чий гектар. Гектари заростали польовими квітами і кущами шипшини.

— Нічо-нічо, — замріяно казав Лєнин батько, — я прочитаю кілька книжок і буду сільським бізнесом займатися. Першовідкривачем буду. Тут головне не пропустити момент. Усі наїдяться базаром, кинуться до землі, а я вже тут як тут.

Його прадід, Лєнин прапрадід, мав гектари поля і навіть, здається, якийсь заводик, чи то цукровий, чи то молочний. Якщо він міг, казав Лєнин батько, чого я не зможу? Історія розвивається по спіралі, зараз час знову повертатися до свого коріння. Україна завжди була аграрною країною, комуняки хотіли з неї зробити промислову і пролетіли, як фанера над Парижем. Усі заводи поставали, страшно дивитися. А земелька — то все, що в нас лишилося. І не просто земелька! Чорноземи! Недаремно німці вивозили українську землю вагонами. Вони були не дурні. В українську землю що не кинь, вродить. У 1947-му, коли голод був, люди не мали що садити і кидали в землю лушпиння від картоплі. І що ти думаєш?! Така картопля вродила, якої ще світ не бачив. Як кавуни завелика!


Це все Лєнин батько говорив, сидячи на балконі й попиваючи пиво. Лєнина мама попивала на кухні валер’янку. Валер’янка тоді коштувала копійки, вона, до речі, і зараз дуже дешева.

— Що ти про це думаєш? — питав Лєну батько.

— Думаю, що треба щось робити, — серйозно відповідала вона.

— Правильно! Оце світла голова!

Батько завжди хотів мати сина, але йому не пощастило і народилася тільки Лєна. Він пробував виховувати її як справжнього чоловіка, і частково йому це вдалося.

— Навіть вантажником не протримався! — кричала з кухні Лєнина мама.

— За що там триматися?! Я тобі молдавські помідори не наймався ціле життя грузити!

— Великий пан!

— Чекай ще, ще не пан, але скоро ним буду!

— Ходимо голі-босі, а він паном скоро буде! Он дитина в університет вступає, а грошей нема!

— Мене ніхто в університет за ручку не вів і її не буде. Має голову на плечах, нехай вступає.


Усі Лєнині однокласники вже давно визначилися з майбутньою професією. Хто їхав до Харкова вчитися на міліціонера, людей грабувати, хто в медакадемію — людей убивати. Одна в музучилище пішла, але вона справді мала талант до музики. Багато подалося на економіку — рахувати гроші, яких нема. Один на політика пішов, він хоч і дурний був, зате симпатичний, а в політиці це головний аргумент — бути симпатичним і чоловіком. Дві чи три однокласниці зразу після школи вискочили заміж і сказали, що їм ніякої науки не треба. Ще дві в монастир записалися, тоді це було модно. Одна Лєна металась туди-сюди, вирішуючи, до чого в неї більший талант.

Особливо великих вона не бачила, але малих — хоч греблю гати. Лєна в усьому розумілася потроху. Могла і фізиком стати, і біологом, і математиком (тут треба було піднатужитись), і психологом — і піднатужуватись не довелось би, Лєна казала, що розкушувала людей, як горіхи, з першого погляду. На екологію можна було б, Лєна любила природу і потім часто скаржилася, що це була її велика помилка — не піти на екологію.


Отож вона подала документи на всі більш-менш пристойні факультети і стала чекати вступних іспитів. Цих іспитів Лєна не боялася, бо мала свою думку. А мати свою думку, казала вона, дуже важливо. Тоді можеш з усякої біди викрутитися з гідністю.


Лєнин батько тим часом орендував у селян кілька гектарів землі й думав, що там такого посадити, щоб відразу золотом уродило. У нього був у селі товариш — Гаврилко. Разом вони об’єдналися в кооперацію.

— Давай посадимо картоплю, — казав Гаврилкові Лєнин батько.

— Та її треба мати, цю картоплю, потім намучитися з нею, жуків колорадських труїти, викопати, а вона на базарі он — копійки коштує. Нам навіть за бензин не вернеться.

— Добре, — погоджувався Лєнин батько, — давай цукровий буряк.

— А що ти потім будеш із ним робити? Замість цукру гризти? Буряк треба на завод здавати, і вони потім цукром віддають. За центнер щось двадцять кілограмів. Нє, я на таке не підписуюсь.

— Ну, давай пшеницю.

— Дощ поб’є і дулю цілу будеш мати.

— А ячмінь?

— Дві дулі. Я ячмінь, крім того, з дитинства не люблю, як у штани колос залізе, цілий день чухаєшся потім, ніби, тьху-тьху, який тріпак підчепив.

— Горох?

— Люди покрадуть.

— Капуста?

— Ну, ти смієшся взагалі?

— Кукурудза?

— Могло би бути, але кукурудзу всі садять. Треба щось ексклюзивне…

Лєнин батько перебирав у голові решту овочів, які ще пам’ятав. Уголос розмірковував:

— Кавуни в нас не ростуть, а жаль. Кавуни — добрий бізнес був би… огірки — та ну їх в баню, я тільки огірки влітку і їм, скоро сам зайцем стану.

— Хіба зайці їдять огірки?

— Вони все їдять, покажи руку і відкусять! О! Тютюн! Колись мій знайомий був тютюном увесь город засадив. Так цвіло гарно!

— Тоді не було що курити, от і садили. А зараз у кожному магазині можна без фільтра купити. Де ти тютюн будеш дівати?

— Слухай, може, мак?! Давай мак! Теж цвіте гарно.

— Наркомани з усієї області збіжаться.

— Я придумав! — закричав батько. — Нам треба до коріння свого повертатися! До традицій! А що українці завжди сіяли?

Гаврилко цього не знав. І Лєна, чесно кажучи, теж із першого разу не здогадалась, хоча начебто в традиціях зналася добре. Її батько дуже тішився.

— Гречку! Ми будемо сіяти гречку, як наші прародичі.

Гаврилкові ця ідея не подобалася, але він не мав жодного вагомого аргументу проти.

— Гречка — це хороший бізнес! — переконував усіх Лєнин батько. — Ми з гречкою на Європу підемо. Ми такий імпорт забадяжимо, що долари не буде куди складати. Треба все правильно зробити, рекламу підключимо, я вже її бачу: «Повертайся до свого коріння, їж гречку!» Фірму назвемо «Агрофірма “Гречкосій”». Ну, хіба не сильно звучить?

Навіть Лєнина мама повелася на чоловіків запал і віддала все своє зароблене на «костюмчиках», щоб закупити насіння. Гаврилко відповідав за агротехніку. Він орендував старий трактор і сяк-так виорав поле.

Сіяли гречку всією родиною.

— Ти притоптуй її, притоптуй! — повелівав нарядом Лєнин батько. — Щоб добре в землю заходила, а то не зійде.

— І хто взагалі цю гречку їсть, — невдоволено бурчав Гаврилко. — Я от цього одного не розумію. Краще вже було квасолю садити, її хоч замість м’яса, кажуть, можна їсти. Білка багато. А гречка? Що гречка? Якась наруга над людиною.

— Багато ти розумієш, — заперечував батько-бізнесмен, — гречка ще до картоплі була, її всі їли і до ста років жили. А тепер подивись, одні чіпси дітям у голові, суцільна хімія.

— І що ти зробиш? Будеш у дітей свою гречку замість чіпсів запихати?

— Є варіанти в мене, ти не переживай.


Гречка, на диво, зійшла, навіть більше — вона зацвіла. Поле було біле аж до неба. Лєнин батько від гордощів сяяв, мама походжала поміж гречаним цвітом, як пава. Гаврилко всім у селі розказував, що це була його ідея — до коріння вертатися, і на радощах аж пити кинув, до багатого майбутнього готувався.

Люди з села теж поприходили дивитися на поле.

— Поздоровляємо, — казали вони Лєниному батькові, — поздоровляємо. Нарешті в селі молода сила з’явилася. Відродиться село. Заживемо по-людськи. Оце ґазда! Диви, яка гречка! Чудо, а не гречка!

— Чекайте ще, ґазда! — відповідав Лєнин батько. — Ми тут як процес налагодимо, отоді будете казати. Цього року всі гроші за урожай підуть на розширення і закупівлю техніки. Наступного року офіс прикупимо, щоб було де керівництву сидіти, тобто мені. Агрономів найму. Потім, гляди, ковбасний цех відкрию. Кров’янку будемо виробляти. Так щоб не казали, що гречка — це не ковбаса. Буде вам і ковбаса.


У сонячні дні Лєнин батько сидів на балконі і, попиваючи своє пиво, казав:


— Світи-світи, сонечко, на мою гречечку.


Коли йшов дощ, казав:


— Поливай-поливай, дощику, мою гречечку.


Здитинів.


У серпні мали гречку косити. Лєнин батько ледве знайшов косарку, бо ті дві, єдині на всю область, стояли заржавілі без діла багато років. Він був ладен вручну косити, але хтось сказав, що з гречкою так не можна, це тобі не сіно, все насіння пообсипається. Довелося косарку ремонтувати, і Лєнин батько позичив гроші в стареньких діда з бабою. Ті на похорон складали.

Цілий липень Лєна була зайнята вступними іспитами й не дуже цікавилася цвітом сімейного бізнесу. Тільки казала батькові:

— Дивися, головне гречку вчасно скосити, бо вона швидко обсипається і тоді весь урожай в землю піде.

— Ти вчися, вчися, — відповідав їй батько, — нехай тебе моя гречка не колише, — і додавав при нагоді: — Треба тобі все-таки на економіку вступати, допоможеш мені з бізнесом. Потім, як гроші підуть, зможеш усе якось по-людськи оф...

Купить книгу "Біографія випадкового чуда" Малярчук Таня


Только ознакомительный фрагмент
доступ ограничен по требованию правообладателя
Купить книгу "Біографія випадкового чуда" Малярчук Таня

на главную | Біографія випадкового чуда | настройки

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 61
Средний рейтинг 4.6 из 5



Оцените эту книгу