Book: Людолови. Том 1



Людолови. Том 1

Зінаїда Тулуб Людолови Том 1 Королівська грамота Весна була рання, дружна. Сніг запав, зарябив чорними латками таловин. По низинах і шляхах стояли великі сині калюжі. Вдень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі — променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з’їдав сніги, але на ранок підмерзали шляхи, блискуча вода в коліях бралася блисняковою плівкою, а блакитнувата паморозь вкривала, наче сіллю, горбасту землю. Дико і дзвінко лунали тоді крики ранньої іриці. Грузькою глинястою дорогою, обсадженою плакучими берізками, раз у раз тяглися валки — всі на захід, до місяця. А місяць хилився все нижче, золотавився, тьмянішав. «Журавлі летять. Весна», — думав Янек Свенціцький, задивившись на трикутний ключ у небі. Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках. Гортанний крик їх долинав до землі бентежним покликом. Здавалося, ніби чути, як свистить вітер у потужних крилах, як ріже груди холодне повітря. Темний, одвічний інстинкт гнав. Їх з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла. Янек задивився на небо, а його шкапина йшла все тихше й тихше і то чвакала в розсяклій глині, то хрускала памороззю. А Янек напівдрімав, напiвмріяв про своє майбутнє.Ось їдуть вони до Варшави з вельможним паном Бжеським, де Бжеський має дістати чи то староство[1],чи то якусь значну посаду, — і згодом подадуться вони десь далеко-далеко від цих обридлих низовин, і там, на невідомій чужині, почнеться нове життя. Замість злиденної батьківської хатини, де він, шляхтич, живе не краще від останнього хлопа, збудує він собі гарний будинок і стане не попихачем, а наближеним до одного з пишніших панів крулевства… П’ять довгих років старанно й сумлінно прислуговував він пану Бжеському, гнувся, терпів грубі жарти і знущання примхливого пана, неначе справжній челядник, але тепер всьому кінець! Недурно вчора, діставши з Варшави якогось листа, пан Бжеський поплескав його по плечу і сказав без звичної глумливості: — Ну, радій Янеку. Днями стану я майже першою людиною в крулевстві і не забуду тебе. Ось він, довгожданий талан! Тепер ніхто не зватиме його Янеком. Він буде лише пан Януш Свенціцький. Він носитиме пишні кунтуші і коштовні хутра. Він танцюватиме з найкращими панянками воєводства, питиме не квас, а запашні іспанські вина, і різним підпанкам, які зараз часто глузують з нього, він доведе, що небезпечно зачіпати його шляхетську гідність і честь. Мрії були такі сліпучі й принадні, що Янек мимоволі впустив поводи, коли раптом здригнувся від повного шаленої люті вигуку пана Бжеського: — Пся крев! Тен лайдак спить у сідлі, як стара баба! І, підвівшись на стременах, пан Бжеський перехрестив нагаєм і розгубленого Янека, і його бідолашну шкапину. Янек зціпив зуби і незграбно засмикав повіддям. З безсилою люттю почув він, як зареготали супутники пана Бжеського і кинули йому щось презирливо-насмішкувате. Вже кому-кому, а не їм знущатися з нього: всі вони такі ж самі злидні, напівпанки-напівпахолки, майже хлопи. А все заздрість, бо пан Бжеський все ж таки ставиться до Янека трохи краще, ніж до цього товстопузого п’янички Ровіцького чи то до напівйолопа Антона та всіх інших. — Добренько, — скрипнув Янек зубами. — Я все вам колись пригадаю. І вам, і самому вельможному пану, хай заберуть його чорти! Але думати було ніколи. Янек щосили вдарив свою шкапину і швидко догнав пана Бжеського і його невеличкий почет. З годину мовчки мчали вони, пригнувшись до сідел, шаленим чвалом. На сході світлішало. Крижинками танули зорі в якомусь блакитнуватому світлі, що раптом наситило. холодне повітря. І в світанкових присмерках скоро замайоріли крізь рідкі переліски високі вежі Варшави. Вершники обминули останній чагарник І виїхали на багнистий луг правого берега Вісли. Тут збігалося кілька шляхів, де тяглися неосяжними потоками і піші, і кінні всуміш з хурами сіна, селянськими возами, і ридванами, і колебками пишного панства. Кавалькада повільно спустилася до переправи і потрапила в непрохідну гущавину людей та возів біля розведеного на ніч моста. Пан Бжеський зупинив коня. Це був огрядний чоловік років сорока з пишними вусами, припорошеними чи то памороззю, чи то передчасною сивиною. Він спробував пробитисянаперед, але хоч як шарахалися люди від його хропучого коня, він не зміг прокласти собі дороги. — Сто дзяблув![2]— вилаявся він спересердя. — Через це бидло ми не застанемо ані пана метриканта[3],ані пана підкоморія[4].Спробуй, Янеку, пробитися. Янек урізався в юрбу. Злякано заверещала жінка і тілом прикрила свою дитину. Скрикнув худорлявий капелан, побачивши над собою вищирену конячу морду, але кілька дужих чинбарів перетяли Янекові дорогу, і він застряв у юрбі, як сокира в деревині, і не міг ані рушити далі, ані повернутися до пана Бжеського, який роздратовано смикав собі вуса. Маршалківська сторожа повільно зводила міст. Бжеський зрозумів, що доведеться довго чекати, і запалив люльку, милуючись, як виступає з темряви зубчастий силует Варшави. Просто перед ним здіймався королівський замок з невеликою вежею із стилі італійського Відродження, а за ним біла мармурова дзвіниця Свентоянського собору[5],і пан Бжеський скоріше вгадував, ніж бачив найтонше різьблення, що вкривало її з верху до низу, ніби вінчальна намітка. Праворуч занурювалася в небо гостроверха вежа ратуші і похмура чотиригранчаста дзвіниця костьолу Святої діви з двосхилою покрівлею, а ліворуч — палали і мінилися перламутром під першим промінням сонця кольорові вікна магнатських палаців, пишно розкиданих по Краківському передмістю. І перед ними безсило горбився і вростав у землю грибом старовинний замок князів Мазовецьких[6]. Сімнадцять років тому король Зигмунд ІІІ[7]переніс сюди з Кракова столицю і свою резиденцію, і з того часу Варшаву не можна було впізнати. Виростали за мурами Старого міста широкі вулиці Нової Варшави. Розкішні палаци здіймалися до неба, ніби, намагалися потьмарити пишністю похмурі громади монастирів та костьолів, що будував фанатик Зигмунд, але його відлюдна вдача не погасила буйної веселості панства, не стримала його невгамовного свавілля, і місто росло гомінливе і галасливе, як і належить столиці. Але тепер Варшава була велелюдніша і веселіша, ніж завжди: в ній відбувався вальний сойм[8].Крім сенаторів і послів посольської ізби, що з’їхалися з цілими натовпами двірської шляхти та челяді, сюди зібралися і крамарі, сподіваючись корисно розпродати свої товари, і мазовецьке панство з дорослими доньками, полюючи на багатих наречених, і околичне селянство — на ярмарок, і дрібна шляхта — шукати долі і захисту. Задовго до світанку кипів від юрби багнистий берег Вісли, поки маршалківська сторожа здавала нічну варту і повільно зводила міст на річці, щойно звільненій від криги. Але ось потяглися через Віслу вершники й піші всуміш із барвистими ридванами та колебками. Помалу всмоктував їх вузький міст, біля якого міський шафар[9]правив мостовий податок із проїжджих і перехожих. Опинившись на другому березі, Бжеський і його супутники стали підійматися узбережжям. Важко дихав його татарський кінь-бахмат, гучно кевкаючи селезінкою. Схил бувкрутий, дорога розсякла. Коні грузли мало не по коліна. Коло Білої, або Віслянської, брами Старого міста їх знову зупинила юрба. Та ось пірнули коні в кам’яний холод брами, і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць. Тут було справжнє середньовіччя. Високі будинки зі стрімкими гостроверхими дахами і вежами, з двома чи трьома вікнами на вулицю[10].Галаслива тіснота завулків, де ледве могли розминутися два вози. На шляхетських будинках — вирізьблені з каменю герби і дошки з латинськими написами, що садиба звільнена від стації[11],як під час сойму та з’їздів громадських, так і на випадок війни. Оглушливо торохтіли молоти зброярів та бондарів. Смерділо шкурами, рибою, шевським клеєм, дьогтем, гноєм та новими сукнами. На вулицях юрбилися євреї в довгих оксамитових кафтанах з остружками пейсів на скронях. Шляхтинки з служницями вишукували собі по крамницях мудровані вбрання. Шляхтичі й лицарі замовляли собі шоломи і шаблі, вибирали гостроносі чоботи з срібними підковами на підборах або коштовні ланцюжки чи то держаки й піхви до меча або до кривої турецької шаблі. І поруч верескливо пустували діти, мало не потрапляючи під коней і під повозки і не слухаючи розпачливих зойків переляканих матерів. Насилу вибрався пан Бжеський на Свентоянську вулицю. Головна артерія Варшави сполучала ринок із замком. Тут було трохи просторіше, і вершники незабаром опинилися біля будинку метриканта Маєвського, де тимчасово перебував родич Бжеського — куявський підкоморій граф Єрзя Грохольський. Янек Свенціцький спритно сплигнув з коня і закалатав дерев’яним молотком замість дзвоника. На порозі з’явився старий челядник. Впізнавши пана Бжеського, він шанобливо вклонився і допоміг йому злізти з коня. Бжеський втомлено розминав ноги. Довга подорож верхи і давній ревматизм мимоволі нагадували про себе, але Бжеський не любив, щоб його мали за старого і хворого, і, гоноровито збивши волосся, підголене на скронях іна потилиці, по-молодецькому скинув бекешу на руки челядникам і жваво піднявся на другий поверх. Але пахолок з доповіддю випередив його. — Привітання любому гостеві, – зустрів його пан метрикант на порозі їдальні, де він снідав з Грохольським. А ми вже втратили надію бачити пана на берегах Вісли. Сподіваюся, пан є здоровий і все в пана гаразд? — Слава Єзусовi і старій горілці, що виліковує ломець і всі інші хвороби. — А як господарство, як пані мама? — Дякую. Прошу пана метриканта прийняти від мене барильце наливки власного виробу, а Анелю і любого зятя — меду та окосту. А де ж Анеля? — урвав він сам себе, озирнувшись, поки Маєвський дякував за подарунок. — Анеля ще спить після балу, — відповів Грохольський, обіймаючи шурина. — Я не наважився її збудити. — Так, так! Нехай відпочине, — підхопив Бжеський, знижуючи тон, ніби Анеля могла його почути. Тим часом метрикант щось наказав челядникам і підхопив гостя під лікоть. — Чого ж ми стоїмо? Прошу до столу перекусити. Пахолки вже подавали стілець і спритно підсовували блюдо з копченим окостом не менш як пуд на вагу. Частування було сите, але не вишукане. Гаряче молоко, масний вершковий сир із кмином, суха полендвиця, що вилискувала на блюді червоним перламутром, пухкий струдель, варені яйця і келихи міцного литовського меду. — Пан приїхав саме до речі, – говорив Грохольський, цокаючись із Бжеським. — Справа лагодиться. Я гадаю, що навіть сьогодні можна буде дістати королівську грамоту. Підкоморій Грохольський неполюбляв Бжеського. В його словах завжди відчувалась настороженість людини, що розмовляє з бідним родичем, який ось-ось попросить грошей, але сьогодні Грохольський говорив щиро. Він радів, що виклопотав Анелиному братові добрий маєток, та проте давно вже мріяв здихатися Бжеського якнайдалі від Варшави. Бжеський був надто балакучий і за келихом міг розпатякати багато зайвого про Московський похід. Річ в тому, що пан Грохольський повернувся з-під Москви, раптом збагатівши, але як це багатство потрапило йому до рук, — знав тільки пан Бжеський. Отже, на Україні Бжеський прикусить язик, а якщо навіть і бовкне десь щось зайве, то слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти. Тим часом Маєвський щиро частував гостя. Це був пухкенький дідок із сніжно-білим волоссям і рожевим безбородим обличчям, що мимоволі нагадувало солодку булочку. Він тільки підморгував хлопам то подати. ще яку-небудь страву, то підлити гостеві меду, то підкласти ласий шматок. Заспокоївши перший голод, Бжеський відкинувся на спинку стільця і міцно потиснув руки своїх співрозмовників. — Я мушу тільки дякувати вам, друзі мої. Дуже радий, що все так добре скоїлося. A де вона, та земля? — На Лівобережжі. По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини Вишневецького. Пустир безмежний. Там і ліси, і степ, і рибні озера, і луки… — Почекай, почекай, пане! — тривожно урвав його Бжеський. — Ти кажеш «пустир», але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней. — Свята правда, пане. Але в грамоті написано… — До дзяблув грамоту, коли вона не дає мені того, що мені потрібне! — скипів Бжеський. І кров ударила йому в голову. — Ото запал! Пізнаю героя Смоленська, — засміявся метрикант, потираючи пухкі рученята. — Але пан даремно обурюється. Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі. Про це я докладно довідався від мого брата пробоща Маєвського. Він там живе, і він ніколи нічого не каже на балай. Але обдаровувати вельможне лицарствотим, що не зазначено в інвентарях Корони, неспроможна навіть королівська канцелярія. Бжеський ущух так само швидко, як і скипів. і бучно розреготався: — Пан метрикант великий жартівник! 3 цього треба було починати. А пан: «пустир» та «пустир»… У ваших канцелярських викрутасах сам чорт собі зламає ногу. — Інакше, пане, не можна. Хіба, даруючи панові староство або крулевщизну[12],зазначають, скільки ведмедів там у лісах чи бобрів у річках? Ну а хлопи — це щось на кшталт хижаків, що на них полюватиме пан на дозвіллі. Пани весело розреготалися і цокнулися келихами. В цю мить увійшла до їдальні Анеля, ще свіжа й холодна від умивання. Вона кинулася до брата, палко поцілувала його і зацокотіла про хатні і родинні справи. Після перших запитань і безладних вигуків усі знову сіли за стіл, і челядники подали каву з вершками. Це був новий, ще не відомий у провінції, але вже модний напій, недавно привезений з Туреччини. — Пан Броневський[13]розповідає, що два роки тому турецький султан видав фірман[14],щоб її пили всі правовірні, — пояснив Грохольський, задоволено підкреслюючи свою близькість до вищої верстви Речі Посполитої. — Дійсно, смачна штука, і яка запашна, — захоплювався пан Бжеський. Настрій його підвищився. Все на світі здавалося чудовим, забарвилося сонцем і радістю. Метрикант випив склянку і заметушився. Він поспішав на посаду до королівської канцелярії. Ще раз пообіцяв він прискорити справу пана Бжеського. — Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана, — додав він, цілуючи Анелині ручки. Коли Маєвський вийшов, а Грохольський наказав почастувати супутників Бжеського, Анеля весело заплескала в долоні і сказала братові: — А тепер Єрзюня розповість тобі, як він за тебе клопотався. О, це надзвичайно цікаво! Наче «Декамерон» Боккаччо. Ну, Єрзюню, ну, не відмовляйся. Все з початку аж до кінця, як ти мені розповідав, коли я хворіла. — Скоряюся своїй прекрасній дамі, – вклонився Грохольський. — Але підемо звідси. Не варт розповідати все при хлопах. У будуарі померлої дружини метриканта було затишно і тепло, як в оранжереї. Пахло мускусом і трояндовою олією. Анеля залізла з ногами на диван і обклалася бісерними подушечками, на які хлопки пана метриканта витратили чимало часу й очей. Пани розташувалися біля кана, де палали березові дрова, і запалили люльки, пускаючи дим в його кратер. — Ну, Єрзюню, ну! — квапила Анеля. Пан Грохольський затягся востаннє і розвів руками: — Від тебе не відкрутишся. Напала, наче сарана. І, звернувшись до Бжеського, пояснив: — Власне кажучи, нема чого й розповідати. На тронному засіданні посольська ізба зажадала, щоб негайно розподілили вільні посади і крулевщизни. Король довго відмовлявся, а ми настоювали. Тільки вчора він, нарешті, дав згоду, і тепер королівська канцелярія видає кожному грамоти. — Ну, от!.. І зовсім не так… Ти розкажи, як ви змовилися ще на соймику, як ти зняв там бучу. Ну, Єрзюню, коханий! Ну, хіба ж це так важко?! Грохольський розреготався. — Я гадав, що вельможна пані — серйозна жінка, а не маленьке дівча, закохане в. казках. Ну, слухай уважно, маленька Анелько! Коли ми з’їхалися на соймик, пан Домушко, пан Кособудський і пан Червінський, небіж старої пані Німцевичевої, заговорили про те, що дехто із співучасників Московського походу залишився без нагороди, а тому треба перш за все вимагати, щоб і вони щось дістали. Адже, не з їхньої вини зрадливе боярство обрало на московський трон це попеня…[15]Ми чесно билися за королевича Владислава[16].Я цілком згодився з ними. І зауважив, що пан Бжеський теж постраждав від примх фортуни в тому поході і… — Ще й як! — палко вкинув Бжеський. — Я вийшов у похід з цілою валкою майна та припасу, а хлопи князя Пожарського відбили все до останнього ременя. — Те ж саме казав і я. Панство нас підтримало і внесло до регуляміну[17]послам вимогу домагатися справедливої винагороди всім, хто постраждав у поході. — Я ніколи не думав, що пан є такий мудрий державний діяч, — захоплено вигукнув пан Бжеський — але millе раrdоns



18

,я вдруге перебив пана. — Коли ж нас обрали послами і ми з’їхались до Варшави, я насамперед довідався у пана метриканта, які маєтки ще. не розподілено. Мені здавалося, що краще взяти Дике Поле, ніж литовські ліси та болота. Але я все ж таки одвідав Вишневецького, а Вишневецький каже, що там є сила козацьких хуторів і навіть сіл. Грунт там — чудова чорноземля, і взагалі — це справжній едем[19].Те ж саме каже і пан метрикант. Тоді я остаточно вирішив домагатися цього «пустиря», як каже пан Маєвський. Боротьба була довга й уперта, але я переміг. Анеля слухала, кокетливо вигинаючись на канапі, але знов не витримала і схопилася з місця: — Єрзюню! Ти мусиш. розповісти все-все. Рогмунд — мій брат. Хай він знає, що він для тебе такий же дорогий, які я. Отже, розповідай все по черзі. Грохольський усміхнувся, підкручуючи вуса, що стирчали двома стрілками над його гостренькою борідкою за модою Генріха Валуа[20],і казав далі, задоволений з враження, справленого на гостя: — Як відомо панові, перед відкриттям сойму завжди буває урочиста меса[21].Потім маршалок[22]попереднього сойму просить у короля дозволу піти до посольської ізби обрати нового маршалка. Тільки-но почалося засідання, як ми з паном Кособудським переморгнулися і зауважили, що, перш ніж обирати маршалка, треба винагородити всіх забутих співучасників Московського походу. Пан Кособудський розмахував обрубком руки, втраченої в Московщині, а Стась і решта нас підтримали. Ну а я репетував на весь голос. Я казав, що своїм нестриманим наскоком, своїм героїзмом і самовідданістю ти врятував життя найяснішому принцові Владиславу. Це було вже занадто. Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучогo сорому. …Було це під Вязьмою три роки тому. Польська армія зупинилася на днювання, а Бжеський, певний, що в околицях нема ворогів, наїхав на самотню боярську садибу. Як повновладний господар і переможець, жадібно хапав він срібні келихи з різьблених мисників, коштовні хутра, постави і все, що впадало йому в око, коли раптом залунали постріли і вигуки. Це були московити. Не кидаючи награбованого, Бжеський побіг до коней. Двоє кремезних перм’яків помчали навздогін, наставивши на нього вила, як на ведмедя. Бжеський кинув їм під ноги торбу срібла і скочив на коня. Йому здавалося, ніби він відчуває на потилиці їх гарячий подих. Божевільний від жаху, мчав він, не потрапляючи в стремена чобітьми. Позаду була рідка стрілянина, миготіли блискавками шабельні леза. З півсотні гусарів урятувалося щось із двадцятеро. Вони мчали за Бжеським, але Бжеський їх не пізнав: йому здавалося, що сама смерть женеться за ним по п’ятах, і він шалено підострожував коня і мчав просто лісом. Мокрі гілки хльоскали його, дряпали обличчя, здирали шолом з голови. Кінь засапався. І раптом, опинившись по той бік лісу, Бжеський побачив своїх: загін польської кіннотивідбивався від партизанів князя Пожарського. Позаду — погоня. Спереду — бій. Але все ж таки там свої, ляхи. Що робить? На мить, спинивши коня, Бжеський скрикнув і кинувся наперед, а решта його загону сипнула за ним. Побачивши Бжеського з гусарами, партизани відступили, ніби розтанули в протилежному лісі. Польські кіннотники вітали Бжеського як свого рятівника, а Бжеський лупав божевільними з жаху очима і не одразу зрозумів, у чому річ… Згодом довідався він, що це був королевич Владислав, який випадково мало не потрапив у пастку московитів. Як не затаював Бжеський свого наскоку на боярську садибу і своєї ганебної втечі, гусари розпатякали про все, і не раз у товаристві пани глузливо розпитували за чаркою венгржина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний. лицар накивав їм п’ятами, тікаючи, мов від самого пана Люцифера. А пан Грохольський вів далі, ніби не помічаючи, як зніяковів Бжеський: — Тоді дехто став кричати і обурюватися, що коронний маршалок призначив послам такі погані приміщення. Інші вимагали посад… Галас стояв неймовірний. Кожен волав своє: обвинувачували уряд за московські невдачі, скаржилися на козаків, що плюндрують наші маєтки, а дехто обурювався, що наша дієта[23]гідна не послів, а старців. Маршалок зовсім знесилів. Шкода було старого, але треба хоч би там що добитися свого. Кінець кінцем дав він згоду і слово честі передати королеві всі наші вимоги, як ультиматум conditio sim qua nоn

24

.Нотарій[25]почав записувати все, чого ми вимагаємо, і я простежив, щоб мої побажання були з найперших. І лише тоді ми заспокоїлися і почали обирати нового маршалка. П’ять день сперечалися ми, поки було його обрано… Тоді посольська ізба зібралася разом із сенатом на тронне засідання: великий маршалок вітав нас від королівського імені. Від вельможного панства відповідав великий канцлер. Потім послів було допущено до королівської руки. Проте ти й сам знаєш цю церемонію… — Так, але мені цікаво, що було в королівській пропозицїї[26]. — О, чимало нового! Особливо щодо зовнішньої політики. Адже ж не можна припустити, щоб у Московщині царювало це попеня. Багато-бо крові пролито під Москвою. Чимало було там і про справи молдавські, і про подільських мaгнатів, і про їх наїзди на Молдавію… Через ці наїзди наш уряд зазнав багато неприємного від Туреччини… А ще говорилося і про козацький похід на Сіноп. — Як то, на Сіноп?! Ти, певно, помиляєшся, адже ж Сіноп по той бік Понта Евксінського[27]. — А, певно, так. Уяви собі, що ці хами переправилися через Понт так само легко, як ми з тобою — через Віслу. Сіноп спалено і сплюндровано. Щось із сорок мільйонів збитку. Туреччина вимагає, щоб ми їх сплатили, а в державній скарбниці — ані шеляга. Як на мене, то треба вжити крутих заходів і замість якихось комісій послати військо і вщент зруйнувати їхнє хижацьке гніздо. Надто вже вони розбестилися в Московщині і звикли почувати себе переможцями. А тепер ще з’явився у них якийсь-то «легендарний герой» гетьман Петро Сагайдачний… — Невже вони так знахабніли?! Дивись, чи не зробив ти мені ведмежої послуги, виклопотавши землю серед козаків? Я людина палка: вхоплю шаблюку й покажу, що значить герой Москви та Смоленська, — гордовито взявся Бжеський в боки. Пан Грохольський ледве помітно всміхнувся. Але й Анелі стало нудно. Вона не любила серйозних тем і нетерпляче втрутилася до розмови. — Кінець кінцем це зовсім не цікаво, — вередливо зауважила вона. — Розкажи нам краще, як ваш маршалок заявив королеві, що ви не розпочнете роботи, поки не розподілять посади і крулевщизни. — О так! Маршалок поставив питання руба. Але про це якось іншим разом, — схопився Грохольський, глянувши на клепсидри[28]. — Час їхати до сойму. Скажу тільки, що тронне засідання було надзвиіщйно бурхливе. Король нічого нам не відповів. Посади й крулевщизни не були розподілені. Минув місяць: Тоді, погрозивши зірвати сойм, ми роз’їхалися по домах. Я вже гадав, що справа луснула, тому нічого й не писав панові, але тепер можна. вітати пана з успіхом. Домовляючи, пан Грохольський попрощався з дружиною і шурином, а Анеля, залишившись віч-на-віч з братом, стала розпитувати його про матір. Бжеський сидів у глибокомукріслі і раптом відчув, як він утомився. Машинально відповідав він на запитання, aлe сон хмелив його свідомість, плутав думки і слова. А Анеля нічого не помічала і щебетала, як пташка: — О, як тут весело у Варшаві! Які казкові бали, маскаради! На масляниці я зовсім закрутилася; У мене був костюм Діани-мисливиці: золотий лук, сагайдак і туніка по коліна. До речі, ти не бачив мого портрета? Це пензель славетного Томаша Делабела, того, що розмалював королівський палац. Княгиня Радзівілл мало не вмерла з заздрощів. Вона гадала, що тільки для неї зрадить він свій жанр баталіста. Анеля відкинула серпанок з мольберта, де стояв її портрет ще без рами. Бжеський дивився на портрет, розумів, що він дуже вдалий, та втома переважала все. — Анелю, — проказав він жалісно. — я більше не витримаю… Втомився до смерті. Чи не можна мені відпочити? Я мчав всю ніч, як навіжений. — Ой бідолахо! — схаменулася Анеля. — Чому ж ти раніш не сказав? Лягай у мене на ліжко, а мені треба до міста. Але не судилося Бжеському відпочити: тільки почав він роздягатися, як прибігли по нього з королівської канцелярії. Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара. Бадьорий, задоволений і гоноровитий, ніби діставши титул князів Мазовецьких, подався він за посланцем, а за годину вийшов із королівської канцелярії з пергаментом, що перетворював його на власника одного з найбагатіших маєтків Полтавщини. — «…йому самому, і синам його[29],і нащадкам їх з грунтами й борами з деревом бортним, з озерами рибними», — прошепотів пан Бжеський, уявляючи собі неосяжні ліси і степи, річки й озера своєї маєтності. І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років. І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років. Віч на віч Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами. Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків. Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посипана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами. Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панихиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки просмерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками. Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь. З усіх боків тяглися до нього старці: сліпі, безногі — гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до чогось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею. Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячненемовля, раптом заквапилася: — Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому. — Встигнемо, — флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами. Горпина йшла поруч, роздавала жебракам — кому крашанку, кому шматок проскури — і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю; це було єдине джерело новин, і; довго на самотніх степових хуторах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов. — Запорожці, – зауважив хтось. — Ні, начебто старшина з Канева. — А мо, й сотник Косило з Лубен? — А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків? — Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір’я на шапках! — посміхнувся Корж, набиваючи люльку. Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід. — Матінко! Польський пан зі своїми пахолками! Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з’юрбилися біля церковного ганку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята. — Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! — смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко. Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття. — Ну, то й їдь до чортів! — обурився Корж. — Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?! Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи відійшла вона набік і пірнула в натовп. Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п’яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах. Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір’ям дивилися на огрядного. пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами. — Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, — із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років. із тридцять тому. Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав: — Де ваш солтис[30],або як там його? — Нема солтиса, — флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. — Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося. Пан Бжеський спалахнув. — Як відповідаєш пся крев! — гримнув він, наїжджаючи на Коржа. Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця. — Правду кажу: Нема в нас солтиса, — Ну, старшина, або як його? — Старшина є. — Поклич його. — Він тепер у війську Низовому, У поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, — із смаком відповів Корж. — Чув — гостро урвав його пан. — Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту. Почувши королівське ім’я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів: — Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки. — Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, – відрізав Бжеський, не обертаючись. Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла. — Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський. — Начебто й усі, – відгукнувся дехто з юрби. Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови. Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить: Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває, пожалували… Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п’явка, ссав йогопід грудьми. …у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім’я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, — підкреслив Бжеський, підводячи пальця, — з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити. А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли. Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися. — Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе. Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його. — Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли? Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули… Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці. — Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам’ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемогеть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила. І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода. — Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами. — Не діждеш! — Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю! — Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура. — А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров’ю й потом полита. — Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо! — Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом. І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям. Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського. — Пане! Вельможний пане!.. Ради бога… Ці звірі роздеруть нас на шматки. Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище. — Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня. Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий. — Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки. — Ми теж були в Московському поході!.. — Під Кромами! — Під Смоленськом! — Під Москвою! — І тоді нac мали за лицарство, за передмур’я ойчизни. — Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають. — Гірше! — У нас теж є королівські грамоти! — Авжеж! Так і запам’ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи! Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече: — Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле! — Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут. Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв’яжеться справа. Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям. Бжеський знов підострожив коня. — Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків. — Пустіть його, панове, — сказав Корж, заспокоївшись. — Хай їде і не забуває твердого козацького слова. Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом. — Швидше, бо доженемо! — реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами. Тільки не сміявся старий швець Омелько. — Боже мій, боже, — шепотів він гірко. — І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск… Тісно стало на божому світі! Ой, тісно… — Мовчали б краще, діду, — спересердя обернувся Корж. — Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають. — Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, — зітхнув старий і тоскно захитав головою. Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів. — Та схаменіться, діду, — палко говорила молодь, — на чорта йому турбуватися, за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу. — Ось побачите! — Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів. — Оце справді! Тільки не діжде. — Тра тікати, — промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди. — Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять. — Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати. Але ніхто не всміхнувся на жарт. — А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і — маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається. — Та… шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота? Козаки замовкли, задумалися. — А я так гадаю, панове, — підвів голову коваль Максим. — Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє. — Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. — Це тобі не Туреччина. — Атож! — А ще краще, — порадив Корж, — дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один грунт! Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися. Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани., і душа їй скеміла відважкого передчуття. — Злякалася? — жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини, — Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? — нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. — Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш — сам козак будеш. Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати. Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати. Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі. Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала. Про що думав Корж, він не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров’я. З насолодою підставлявспину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою. — Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! — ахкав пробощ Маєвський, хапаючись за голову. Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток. — Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів. Але Бжеський не міг заспокоїтися. — Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати и принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що Ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість… таке… — не міг він підшукати досить міцного слова. Бжеський роз’ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу — не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування. Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про «злоту вольность» і незалежність — всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе — єдиної верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права. Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в’ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори. Маєвський зрозумів, що треба втлумачити задерикуватому панові потрібну покору. — Хіба ж можна терпіти таке знущання! — лютував Бжеський. — Ми, здається, в межах Речі Посполитої, а це хамло впроваджує тут свій лад і закон і глузує з короля й вельможної шляхти. — Доведеться терпіти, mi fili



31

, — зітхнув шановний патер, що нагадував у своїй довгій сутані стару пані в капоті. — Великий гетьман коронний[32]спить і бачить уві сні, як би знищити їх кодло, але на все треба багато часу, грошей і військової сили. — А тим часом мушу з них милуватися? Красненько дякую! Ну, скажіть по-чесному, пане ксьондз, — раптом змінив він тон, сідаючи насупроти пробоща, — що мені робити? Ксьондз схилив голову набік, склавши на череві пухкі ручки з ямочками, і замислився. В цю мить він напрочуд скидався на свого брата, варшавського метриканта. Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу, але ксьондз мовчав, зважуючи і обмірковуючи кожну дрібницю. — Ось що, пане, — заговорив він по хвилині, – треба насамперед послабити враження від сьогоднішньої зустрічі, інакше — присягаюся святим Рохом — справа може закінчитися надто трагічно. Бжеський спалахнув. — Що таке?! — схопився він з місця. — Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, падав до ніг оцим свиням! Пан пробощ із глузду з’їхав! Kсьондз гнівно блиснув очима і випростався. Тепер він не нагадував старої пані в капоті. Схилена спина розігнулася. Він став вищий, мужніший. — Reverentia senum, mi fili

33

, -металево забринів його голос. — А якщо старий — служник святої церкви, шана мусить бути подвійна, бо в його особі ти ображаєш святу церкву. — Пробачте, гeverendissime

34

,— схаменувся Бжеський, схиляючи голову. — Але зрозумійте, як воно недоладно. — Як сповідач, кажу тобі, пане: сідай і вислухай мене спокійно, бо від твоєї необміркованої поведінки може похитнутися справа святої церкви і навіть республіки. Бжеський мовчки сів, смикаючи вуса. — Поговорімо за всіма правилами логіки, бо логіка є підвалина справжнього мислення і не може привести до облудних висновків, — урочисто проголосив патер і сів насупроти гостя. — Тому відповідай мені, пане, чи потрібні панові хлопи на цій землі? — Ну, звісно! Не піду ж я сам орати або вантажити вози. Без волів, без коней та цього двоногого бидла далеко не підеш. — Так… А чи має пан силу і спроможність закути їх у кайдани, як диких тварин? Бжеський стенув плечима. — Розуміється, ні. Але що з того?. — А пан потрібний тим хлопам чи ні? — казав далі пробощ рівно і спокійно, як на диспуті. — Про те я їх не розпитував, але з їх гостинності ясно, що ні. — Того мені тільки й треба, — урочисто закінчив патер. — Отже, сину мій, вони тобі потрібні, а ти їм — ні. І тому, що ти їм не потрібний і нема в тебе сили прикути їх до місця, — треба щось зробити, щоб твоя присутність була їм на перший час корисна й потрібна і цим самим прив’язала їх до місця чимось міцнішим від ланцюгів. Отже, ти мусиш дати їм те, чого вони не мають на місці. Бжеський мовчки сіпнув плечима. Все це не подобалося йому, але ранкове зворушення було надто свіже в пам’яті, і, коли перша лють вщухла, Бжеський зрозумів, що сила нена його боці. Він тільки не бажав одверто визнавати цього. Йому було майже приємно, що не він сам згоджується на поступки, а стороння особа його умовляє. Треба тільки витримати роль ображеної шляхетності. А ксьондз спокійно вів далі: — Тут, у Дикому Полі, нема де ховатися від татарських наскоків. Рідко минає рік, щоб вони не приходили по ясир[35].І тоді палають хутори і села, а ці галгани і розбишаки або гинуть у бою, або татари женуть їх, як отару, в неволю. І знов знайомий холодок поплазував спиною гордовитого пана. І знов зассала п’явка під серцем. — Як то? Невже вони сюди заходять?! Пан метрикант запевняв, ніби тут цілком спокійно й безпечно, — мимоволі викрив себе пан Бжеський, вхопивши пробоща за руку. — Порівняно — так. Але за останні десять років татари були тут тричі. Якби не Сагайдачний і ці самі низовці, вони давно забрали б нас у неволю. Іноді й козацькі вовки обертаються на вартових псів, — з усмішкою додав пробощ, розводячи руками. — А все ж таки я не розумію, до чого веде ксьондз, — покірливо нагадав Бжеський. — Ах, так! — схаменувся пробощ. — Перепрошую пана. Я кажу, що коли пан справді збудує тут добре озброєний замок і широко сповістить поспільство, що в разі татарського нападу кожен знайде притулок за його мурами, козаки зрозуміють, що присутність пана має рацію. Далі, їм бракує багатьох речей, що їх доводиться купувати тільки в місті за кількадесят миль. Тепер вони їздять по них, але коли в замку оселиться кілька досвідчених майстрів і коли пан улаштує тут ярмарок, давши крамарям і майстрампривілей на право торгу, справа остаточно залагодиться. — Чудово! Але як я їх змушу працювати, і… де дістати грошей на всі ці витівки? — розгнівано урвав Бжеський. Мені дали землю за геройські подвиги, але це ще не значить, що я маю шалені кошти на будування замка і міста. Хіба я краківський лихвар? — А як же роблять інші пани? — А чорт їх зна як! Коли б у мене була кишеня, як у Радзівілла, я б не питав, де їх шукати. Ксьондз хитро примружився, — Це зовсім не так важко, як здається панові. Тут не треба купувати хлопа за повну ціну, як у Варшаві чи то в Кракові. Досить доручити спритному осадчому вивести сюди з Правобережжя потрібних панові людей — і пан матиме і пахолків, і майстрів, і хліборобів, і кого він забажає. Осадчий візьме недорого. Будьмо одверті, – засміявся пробощ, узявши Бжеського за руку. — У Великій і Малій Польщі хлопам не краще, ніж у пана Люцифера. Отож коли пан запропонує їм чистилище[36]замість дев’ятого кола адова[37], -те чистилище здаватиметься їм за справжній рай. Треба тільки пообіцяти їм років на п’ятнадцять — двадцять волю з тим, щоб вони за прожиток на панському грунті платили невеликий чинш, орали землю і збирали врожаї. А якщо деякі буйні голови і втечуть, ніхто не сумуватиме за ними, бо таке зілля впливає на них, як дріжджі, що від них уся Сивера могла б вибухнути, як пляшка перешумованого квасу. Недурно пан Вишневецький зігнав козаків з усієї Лубенщини і на їх місце оселив волинян. До того ж, — хай пан збудує їм хороший млин та шинок з міцною горілкою, медом та пивом. Тоді вся околиця сама опиниться в панських руках. Тут пан пробощ занурився в складні господарські обрахунки, які остаточно запевнили Бжеського в тому, що мудрістю він затьмарив Арістотеля, а красномовністю Ціцерона і Скаргу[38]. Вечір мирно закінчився за склянкою міцного меду й оковитої. Настрій в обох був чудовий. Майбутнє видавалося їм ясне й безжурне, треба тільки бути мудрими, як змії, ітонко здійснювати свої наміри. — А коли все навкруги буде заселене, як на Волині та в Галичині, і кожен клаптик землі знайде собі господаря, можна буде загнуздати цих диких коней. І в цій справі свята церква охоче підтримуватиме пана, бо років за десять тут не залишиться жодного схизматика[39], -вихвалявся пан пробощ, підносячи келих за віру і її шляхетного лицаря пана Рогмунда Бжеського. Соймик[40]Брацлавського воєводства Задушливий пекучий день наприкінці травня. Повітря дрижить над землею розтопленим склом, і в його переплетених струменях в’ються незчисленні рої мошки та комарів. Але ще гарячіше й задушливіше в глибокій улоговині Брацлава. Сюди не долинає свіжий вітерець з околишнього степу і гір, не досягає і прохолодна тінь лісів. Навіть бистрий Буг не зменшує спеки. І, переступивши поріг своєї хатини, відчуває брацлавець, ніби він поринає в сонячний блиск, як у гарячу ванну. Мляво й сонно тягнеться засідання соймику. Це — соймик реляційний, де посли Брацлавського воєводства складають звіт про те, що було у Варшаві на вальному соймі. Засідання відбувається у високому мурованому костьолі, біля базару. Після сонця і спеки тут надзвичайно хороше: прохолода кам’яного каземату, півтемрява, розсипані по кам’яній підлозі і сходах барвисті бліки від кольорового скла та вітражів[41].Здається, то розсипане не сонячне світло, а самоцвітне каміння — рубіни, смарагди, сапфіри… Повітря насичене невловимим ароматом розвіяного куріння і пишних вінків жасмину, що вмирають біля вівтаря. Але пишна декорація ритуальної дії зачаровує лише бідних, темних людей. Пихливе панство не звертає на неї уваги. Все це мають вони і дома по своїх розкішно оздоблених палацах. Недбало порозвалювалися вони на зручних лавах різьбленого дуба, червоні, спітнілі й сонні від спеки. Тоскно. Доповідач усе повертається до московських справ, до заплутаних перемов із боярською думою, з піднайменником[42],з лісовчиками…[43]Брацлавській шляхті це байдуже. Король намагається захопити московську корону. Ну, й хай! Аби не вимагав нових податків та посполитого рушення. Куняє пан Кособудський, задоволений з того, що йому призначено староство. Сотник Балика відчуває, як важчають його повіки… Пливуть перед очима порошинки, пронизані сонячним промінням. Як перський килим, повзуть на амвон барвисті бліки — янтарні, смарагдові, сині. Скинути б із себе жаркий кармазиновий жупан та кинутися б у Буг,бурхливий і гомінкий, з руслом, заваленим гранітними уламками, колись принесеними водою з Карпат. Горленко ледве перемагає дрімоту. Але сидить він струнко. Душно в шатному кунтуші, облямованому куницею. Тиснуть гостроносі чоботи останньої моди. Але Горленко повний пихи: він теж бере участь у державних справах. Навколо стільки магнатів і пишного панства, які в інший час навіть не глянули б у його бік. А тепер він рівний серед рівних. Тут ніхто не докорятиме його «хлопською» вірою, ані мізерним маєтком. На соймику магнати демократичні, щоб заручитися голосами середньої та дрібної шляхти. Аж ось доповідач виплутався з московських справ і перейшов до молдавського питання. Волоські справи ближчі й зрозуміліші Брацлаву. Шляхта зацікавилася. Мовилося про наїзд Стефана Потоцького в Молдавію, бо через нього вийшли серйозні суперечки з султаном. Нещодавно визволений з турецького полону Стефан Потоцький сидів на першій лаві, гордовито й самовтішно всміхаючись. Шляхта з шанобливою цікавістю стежила за ним, тільки Балика мирно висвистував носом, схиливши голову на зручну спинку костьольної лави. Мляво й однотонно доповідає промовець. Він теж стомився від спеки і ледве підшукує слова, щоб нічого не забути і не сплутати, а головне — не роздратувати Потоцького і не накликати на себе його помсти. З полегшенням перейшов він до козацьких справ. Тут можна розливатися соловейком, не накликаючи нічийного гніву. — Турецький султан скаржиться на їх напади і загрожує нам війною. Минулого літа вони вийшли в море і сплюндрували Сіноп. І ані хлябі небесні, ані вири морські не можуть стримати цих розбишак. В час засідань сойму стало відомо, що козаки знов пішли в море. Висівши між Мінерою і Архіокою, вони побували в околицях Стамбула і налякали самого султана, який там полював. Султан вислав проти них галери. Біля дунайського гирла галери наздогнали козаків, але козаки самі оточили султанський флот, розбили його і захопили в полон капудана-башу[44],полонені галери привели в лиман і спалили біля Очакова, і повернулися на Січ, навантаживши свої чайки незчисленною здобиччю. Щоб помститися, султан готує татарський наскок, але від нього зазнають лиха не козаки, а ми і наше воєводство як прикордонне. — А що ухвалив сойм? — спитав з місця Потоцький. — Сойм зірвано, і конституції[45]про козаків не видано; але в цій справі ми домоглися цілковитої згоди. Ми затвердили все, що ухвалила торішня комісія в козацьких справах, а король сповістив про це козацьке військо. Він наказує запорозьким молодцям залишатися спокійно по селах, скорятися коронному гетьманові і судовій місцевій владі, наказує не приймати до себе хлопів-утікачів, злочинців та ремісників, не нападати на суміжні держави, не в’їжджати в коронні і литовські волості, нікого не утискувати й не кривдити. Добре запам’ятав посол умови, що відбирали в козаків усі їх вольності й права. Він не шукав слів, не запинався. Лемчук підштовхнув Балику. Той здригнувся і розплющивочі. Кілька хвилин слухав він промовця. Кожне слово боляче вражало його козацьке самолюбство і темною люттю запалювало очі. В глибині душі Балика і сам недолюбляв голоту, відчуваючи в ній непокірну ворожу стихію, але тут плямували честь війська, до якого він належав. Цього вже він не міг витримати. — А що король пообіцяв козакам? — гучно і гнівно пролунав його голос. Шляхтичі здригнулися з несподіванки. — Хлопський гонор, — прошелестіло по лавах. І тихий сміх віддався по кутках. Але доповідач надто втомився, щоб сперечатися, і відповів, нібито не помітивши Баличиного обурення. — Король пообіцяв козакам вчасно виплачувати утримання за службу на кресах та за Московський похід. Я гадаю, що королівський підскарбій уже дістав певний наказ… — Іншими словами, вони нічого не одержать, бо скарбниця порожня і павуки плетуть павутиння по сховищах на гроші. Сидіть, панове-молодці, на місці, голодуйте, лижітьруку, що випадково кине вам кістку, і за всі ваші муки й рани не смійте просити скибки хліба чи сорочки — вкрити своє голе тіло. — Пане сотнику, не заважайте промовцеві! — урвав його маршалок. — Здається, в пана сотника не тільки сорочка, а й жупан на плечах. І жупан недешевий, — глузливо кинув із місця Кособудський. — Тільки не з королівської ласки. Я здобув його собі цією шаблею, — підвищив голос Балика. Шляхта обурено загула: — Хлопська нахабність! — Він боронить козацьке свавілля! — Розбійників! — І ще вдає з себе шляхтича! Маршалок намагався втихомирити гамір, закликаючи «браттю» до ладу. Потоцький насмішкувато покручував вуса. і, нахилившись до Кособудського, щось сказав йому на вухо. — Чи відомо. панові Балиці, – гаркнув той, скочивши на кафедру, звідки звично лилися лукаво-покірливі проповіді отців єзуїтів, — що чинять козаки по литовських волостях?. — А що? — Що саме? — залунали запитання. Шляхта присунулася ближче, гуртуючись біля кафедри. — Тихше! Послухаймо, що каже пан. староста! — Ще у Варшаві, – заговорив Кособудський, впіймавши схвальний погляд Потоцького, — засідаючи в посольській ізбі, довідалися ми, що ці негідники вдерлися під проводом полковників Челядка та Коробки в литовські волості, захопили села, містечка та державства і утворили там нечувані насильства і грабунки, гвалтували жінок, вимагали вiд людності все, що їм впаде в око. Вони не милували ані монастирів, ані костьолів. На соймі вимагали, щоб до них поставилися як до ворожого війська, але король видав тільки універсал, вдаючись до їх громадського почуття і честі, якої вони не мають і ніколи не мали. — Брехня! — схопився з місця Балика. Але бурхливий гамір заглушив його вигук. — Наволоч! — На палю їх! — На шибениці! Горленко почував себе ні в сих ні в тих. Хоч його симпатії були на козацькому боці, але він зовсім не бажав підкреслювати цього. — Облиште, пане: ви все одно не доведете їм своєї правоти, — нахилився він до Балики. — Бачите, що тут діється. — Як це облишити?! — обурено обернувся до нього Балика. — Як це облишити! Тут плямують козацьке військо. — Але ж нас жменька. Чи варт витрачати слова! Маршалок щось кричав, та голос його танув у грізному гомоні шляхти. І здавалося, він беззвучно рухає губами, безпорадно теліпаючи дзвоником. — Панове-браття! — знов гаркнув могутній бас Кособудського, і його гримкий оклик змусив усіх обернутися. — Пригадайте, які образи й утиски доводиться нам терпіти в своїх маєтках. Козацька стація не тільки руйнує нас: козаки розбещують наших хлопів. Наслухавшись їх розмов, хлопи сотнями тікають на Січ, а козакам тільки того йтреба. Але нам ніяк не можна залишатися без хлопів. І так не вистачає орачів. — Правда! — Слушно сказано! Потоцький задоволено посміхався у вуса і ледве помітно кивав промовцеві. Шляхта знов загула. Вигуки летіли, перехрещувалися в повітрі, заглушаючи один одного. — Через них ми не можемо заорювати всіх пустирів! — Збільшити панщину! — Вони грабують наші фільварки! — Забивають шинкарів! — Підпалюють економії! — Не визнають шляхетського суду! — По ярмарках збивають ціни на поташ! — I на пшеницю! — І на горілку! — Чорт зна, що ви там маракували на соймі. Невже Жолкевський спить?! — Час покласти край цьому свавіллю! — …і скасувати всі хлопські «слободи»! Гулке склепіння костьолу гриміло обуренням. — Брехня! — надсаджувався Балика, силкуючись перекричати гамір. — Безсоромна брехня! Вони не можуть голодувати по крулевщизнах! Якийсь пан із голеною за татарською модою головою, що скидалась на головку голландського сиру, скочив на трибуну і, стоячи поруч Кособудського, грюкав кулаками, скажено вирячивши очі: — Геть козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце! — Геть козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце! Буря міцнішала. Дзвоник безпорадно теленькав у маршалкових руках. Кособудський намагався щось додати, але ніхто його не слухав. Мовчки махнув він рукою і зійшов з кафедри. Горленко, блідий і розгублений, скочив налаву і закричав, простираючи до шляхти руки: — Панове! Teпep усякий набрід удає з себе козака. Це не реєстрове військо, не справжнє козацтво! Бачачи, що ніхто не звертає на нього уваги, він постоявши хвилину і сів на лаву, витираючи спітніле чоло. Маршалок кинув дзвоник і зійшов з місця у знак того, що засідання урвалося. Але в цю мить на кафедру швидко піднявся біскуп Ягодзінський і підніс руку над юрбою. В його пучках виблискувала маленьке срібне розп’яття. Шляхтичі не одразу замовкли. — Діти мої, – заговорив біскуп, — ви скаржитеся на козацьке свавілля, але ніхто. з вас не замислився над його причинами. Шляхтичі не відповідали. Витримавши паузу, біскуп казав далі: — А причина його в тому, що розум цих темних людей запаморочений схизмою і позбавлений морального керівництва: Попи-схизматики, замість напутити їх на шлях християнської покори й каяття, нацьковують їх на шляхту. Треба розпочати проти них боротьбу не з руйнування Січі, а звідси, з надр нашої верстви. Виженімо пошесть із наших лав, як це ухвалили років із дванадцять тому! Геть схизматиків із сойму, з соймиків, з війська й суду! Не пускайте їх до посольської ізби, до сенату, до королівського трону! Вони намагаються добитися прав для схизми. На словах вони вимагають «упокоєння» грецької віри, а справді готують нові бунти й чвари. Якщо вам дорогий порятунок душі; подумайте, що з вами буде, коли кожен хлоп перетвориться на нового Наливайка[46].Тоді з димом пожеж розвіються по вітру наші фільварки. Тоді ви побачите, як перед вашими очима згордований хам гвалтуватиме ваших незайманих доньок, грабуватиме ваші скарби й підійматиме на списи ваших дітей! Тоді земля спалахне полум’ям народної зненависті, тоді на землі більш не залишиться панів, і вам, небагатьом недобиткам, доведеться цілувати тремтячими з жаху вустами смердючий постол ваших хлопів! І коли здійсниться це, прийдуть на руїни нашої ойчизни невірні і поженуть вас у неволю, і продадуть на ринку, як худобу. І стануть ваші дружини наложницями поганців;і породять мусульманських дітей, а ваших синів звалашать і віддадуть у яничари. І тоді, – забринів загрозою голос фанатика, — тоді марно припадатимете до димучих руїн вівтарів. Тоді не смійте волати до милосердного бога, бо той, хто потуранням і кволістю поширив царство дияволове на землі, не може сподіватися на милосердя боже. І ще тут, на землі, зазнаєте ви прообразу пекельних мук, уготованих дияволові і ангелам його разом зо всіма віровідступниками і гнобителями Христової церкви! Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп’яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця. — Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків! — Геть схизматиків! — гаркнули голоси. І знялася буря. Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами. — До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця. І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани. — Те, Deum, laudamus

47

, -побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп’яттям бурхливу шляхту. Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті. — Не скверніть церкви кров’ю! — пролунав металевий голос біскупа. — Бий старшину! — Геть звідси! — Ось вам за всі наші маєтки! — Геть! — Розбійники! — Схизматики! — Геть! Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров’ю і порохом. Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров’ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу. — Схаменіться! Не скверніть церкви кров’ю, — крикнув на весь голос біскуп. І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук. Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей… Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний. Різними шляхами Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев’язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому. По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привіле[48],що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію[49]за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати. Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб. Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес. — Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг. Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об’їжджена лошиця. — Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе. Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні. — Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи. — Куди це ти зібрався? — зустріла його дружина на дворі. — Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському! Балика знизав плечима. — Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписати протестацію до гродських[50]книг, а якщо буде потреба, та й до трибунальських[51]. Пані Баличина сплеснула в долоні. — Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін. Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь. Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері. Міцна й струнка, незважаючи на свою огряднувату постать, ішла вона поруч чоловіка, і сотник скоса милувався з її рівної, як стовбур, шиї і високих пружних персів, що вигодували йому двох синів. — Е, ні, – стиснув він її лікоть. — Поганий той мисливець, що випускає дичину. Треба діяти по гарячому сліду. — Шляхта — не дичина, до лісу не втече, — сміючись, відбила дружина, — а взимку літа не доженеш. Треба лагодити дах, треба сіно косити, клуню ставити. Сама я не впораюся. — Та хіба ж я надовго! До Любліна поїде хтось інший, а в Вінниці я все закінчу за день. Пані Баличина повеселішала. Очі її тепло блимнули в темряві, і вона заговорила про дітей. За вечерею Балика уважно вислухав господарські новини й наказав челядникам, де і що робити, спитав, чи вчасно сплачують слобожани данини, жартував з дітьми, пообіцяв привезти їм шаблі з Брацлава. Діти зраділи. — Тільки великі-великі і гострі-гострі, – повторював дванадцятирічний Юрасик. — Я піду полювати і заб’ю нею вовка. — А мені, татуню? А мені? — сквирив Петрик. — Купи й мені шаблю. Я поїду на Січ турків бити. — Добре, Петрику, добре. Буде й тобі шабля. А поки що йдіть спатоньки. Треба й мені відпочити, — додав Балика, підводячись. Горленкові стало погано. Шабля Потоцького розрубала йому плече, ключицю і перші ребра. Якби навколо було не так тісно і розмахнись Потоцький трохи ширше — не жити б Горленкові на білому світі. Від втрати крові він страшенно ослаб. Дивна порожнеча була в голові: ані думок, ані почувань. Лиш тонкий, ледь-ледь чутний дзвін, наче над вухом в’ється невидимий комар. Рана майже не боліла. Балика добре перев’язав її, покривши м’якушкою хліба і павутинням та загорнувши плече кленовою корою, щоб швидше зросталися кістки. Але серце скеміло глибоким напосідливим болем. Потоцький! Гордовите випещене обличчя молодого феодала, мало не короля на Брацлавщині, виринуло з небуття і стало перед хворим, повиснувши в просторі невагомою, краплиною. З якого права сміє він топтати його людську гідність? Магнат. Шляхтич. Багатир. — Так, багатир. А багатиреві все можна. За золото і маєтки купується все: життя, честь, воля. Як це кажуть лихварі? «Пан тільки той, що має гроші». Невиразно плине час. Ідуть кімнатою косі пасма сонця, золотавляться по-вечірньому. Хворий палає в гарячці. Міцніше тріпотить серце, дві рожеві плями жевріють на обличчі, запалюючи зненавистю душу. Треба помститися за рану, за образу, за все. Але як? Коли? Позиватися? Викликати на двобій? Але на позивання треба грошей, багато грошей. Смикають судді і з правого і з винного, а яка користь з їх вироку, коли не суд, а сам скривджений мусить виконати його! У Потоцького сотні хлопів, челяді, підпанків. Потоцький має власне військо, гармати, фортеці. Він зітре Горленка, знищитьяк комашку. І двобій тепер став недосяжною мрією. Дай, боже, щоб загоїлося плече, а шаблі він, мабуть, більш ніколи не держатиме. І сльози безсилого розпачу й образи палили груди, ставали в горлі клубком. За вікном згасала вечірня зоря. Сірим павутинням спліталися присмерки, укриваючи все, навколо тьмяним серпанком. Кров шумувала в ушах, як море в раковині. За стіною шепотіла дружина з челядниками. Іноді пробігали пустотливі діти, тоді хтось суворо цитькав на них і вони перелякано замовкали. І раптом нове обличчя виринуло з небуття. Патер Юстовський. О, він добре знає, що робити! Він дасть йому добру пораду. Кожного ранку приходить він учити їх хлопчика латині і після лекції довго сидить із балакучим старшиною. Зайшов він і сьогодні, збентежений і розгублений, почувши, як порубав його Потоцький. Яскравий промінь урвав повільний плин думок. Це дружина ввійшла до спочивальні з лойовою свічкою. Вона нахилилася. до пораненого, перебила йому подушки й почала роздягатися. Горленко стежив за її рухами байдуже, наче уві сні. Пані Єля позіхнула, зачинила вікна і, погасивши світло, лягла. І щезло все. Горленко заплющив очі, але думки танули, розпливалися, переплутувалися… За вікном свіжий вітер шумів листом, і Горленко знов опритомнів. У кімнаті було задушно. Рана палала розпеченим залізом, а важкі й пекучі думки не давали забуття. Щo робити? Не дорога йому з козаками, якщо король відбере в старшини права. Нема в Польщі життя нешляхтичеві. А в Горленка — діти. Невже загинуть вони і розвіються мрії вивести їх у люди, зробити вельможними й багатими?! Все своє життя збирав він гроші по шелягу. Гуртував, хазяйнував, привозив із походу багату здобич — коштовні кармазини, і шаблі з золотими держаками, і килими, над якими роками працювали невідомі жіночі руки, пофарбовані хною. Восени думав. він віддати свого хлопчика до єзуїтського колегіуму[52],а коли він вивчиться жваво цокотіти латиною й спритно дискутувати, влучно пересипаючи свої докази цитатами з Овідія[53]і Ціцерона, він віддасть його комусь із магнатів, щоб при магнатському дворі набув він елегантних манер, знайомств і глянцю, без яких у Польщі не проб’єш собі дороги. І ось усі плани переплуталися, розсипалися. Якщо голота й надалі дратуватиме турків, пани з помсти доб’ються свого не тільки на Брацлавщині, а й по всій Речі Посполитій, і всю козацьку старшину позбавлять шляхетності й прав. Та їм і нема чого панькатися: хто розумніший та багатший, — сам перейшов до католицтва або до унії. Навіть сини князя Острозького, оборонця православної віри. І син Михайла Вишневецького, молодий Ярема. І багато інших. Так, патер Юстовський має рацію. Він надто делікатний, той патер. Він ніколи не нав’язує своїх поглядів. Він тільки співчутливо зітхає, дивлячись на свого учня. Хлопчик такий здібний. Невже йому роковано загинути тут, у глушині, або наложити головою в козацькому поході, або сісти на палю десь у Стамбулі?! Хворому стало моторошно. Він голосно застогнав від болю в рані і від жагучішого болю — в душі. ~ — Що тобі, серденько? — підвелася Єля, пестливо схиляючись до хворого. — Пити!.. — простогнав Горленко. — Важко мені… Душить… Відчини вікна. Пані Єля відхилила віконницю, дала йому ковтнути холодного напою і знову лягла. І з її глибокого дихання хворий зрозумів, що вона міцно заснула. Крізь вікно доходила свіжість ночі і скрекіт цвіркунів. Сад тихо шелестів листям, наче шепотів йому щось утішливе. І знов замислився Горленко. Власне кажучи, яка різниця між унією і православністю? Одна віра, одна служба божа. Тільки замість патріарха — папа римський. Та проте це байдуже. Ні того, ні того він ніколи не бачив у вічі, і ніщо не зміниться в його думках, звичках і поглядах. Але тоді сина його приймуть до колегіуму, і він учитиметься, як справжній шляхтич, а його батька ніхто не вижене з соймику, де він сидітиме поруч із воєводою і каштеляном, як рівний серед рівних. І він обиратиме короля і накладатиме weto на закони, зазнаючи «золотої вольності» й непідлеглості справжньої шляхти. Коли б швидше видужати і тоді розірвати з минулим. Є в нього маєток, є гроші та хлопи. Перед ним відкриті всі шляхи. Він дістане почесну й корисну. посаду, потім староство і закінчить свій життєвий шлях принаймні сенатором. Щербатий місяць зазирнув у вікно. На селі співали півні, і чомусь пригадалося євангельське оповідання, як апостол Петро зрікся Христа: «Ще й півень тричі не проспіває, як ти зречешся мене». І притамований біль знов заворушився в душі. А що скаже наша старшина? Дехто, мабуть, і зрозуміє, але заможніші, ті, що самі прагнуть шляхетності. А Балика плюне у вічі, вилає зрадником і собакою… Важко буде довести йому свою правоту. Хіба на власній шкурі зазнає він тягар переслідувань… І раптом прокинулося роздратування. Яке право мають вони контролювати його вчинки? Він не дитина, не чернець і не хлоп. І ніхто не сміє йому вказувати. Добре Балиці потрясати кулаками ї шаблею, коли вінне багатіший за першого-ліпшого посполита. Він і косить, і оре, і молотить разом із своїми пахолками. Та й зовнішністю він не дуже поступається хамові. Не те, що він, Горленко… Як він намагався вивчити всі тонкощі гречності, всі звичаї, опанувати латинь і закони. шляхетської честі! Як довго він збирав по шелягу багатство! Та й тепер він обережно ощадливий. Треба жити по-людському, по коштах — не панькатися з хлопами і татарськими невільниками, і тоді років за десять ще побачимо, хто буде багатший — він чи сам Стефан Потоцький… Наступної зими кінчаються у нього «слободи». Тоді запровадить він три дні панщини, подвоїть поволовщину, медове і всі інші данини — і тоді… І, засмаковуючи солодку помсту, Горленко зловтішно заскреготав зубами. Хіба Балика це зрозуміє?.. Але щось боляче стиснуло груди хворому. І почуття, подібне до сорому, опекло йому лице. Але ж нема, нема іншої ради. І невже богові не однаково, якого визнавати первосвященика — римського чи царгородського?.. Колись пересварилися вони, розділилися. і вийшло, що ті, які жили в східних землях, одійшли до одного, а ті, що жили на заході, – до другого. Ну а що було б, коли б його предки жили не тут, а десь у чеській землі? Був, би він добрий католик, твердо до переконаний у тому, що віра його свята і справедлива. Це такпросто і ясно, патер Юстовський тільки висловив голосно те, що давно вже блукало в Горленковій голові. І, ніби стверджуючи його думки, захиталися в саду тополі, нахилилися одна до однієї, наче обмірковуючи його присуд, і тихо згоджувалися із ним. Тільки одна тополя скраю довго хитала головою і щось шепотіла обурено й сердито. «Наче Балика, — подумав Горленко, засипаючи. — Завтра поговорю з Юстовським». Ранок був ясний, бадьорий. Гострою свіжістю дихало повітря. Роса блищала на травах, прибивши куряву на дорозі, затіненій дубами й грабами. Соковита зелень сліпила очі, а сонячні блищики розсипалися в лісі золотими дукатами. — Ку-ку! Ку-ку! — лунало в гущавині. Чорноголові дятли діловито дерлися корою, вистукуючи й вислухуючи хворі дерева. Бризками сонця перелітали з гілки на гілку золотаві іволги. Балика жадібно дихав росяною свіжістю пущі, ароматом козолисту й бузини. Дорога йшла лісом. По балках дзюрчали струмки, бубонцями стрибало по камінцях їх балакуче скло. Балика не раз сходив з коня і припадав до їх крижаного струменя, повного сонячних іскор. Кінь тягнувся до свіжої зелені, до води, але Балика не давав йому пити і знов виводив на вогкий, ще росяний шлях. Думав він про те, що Горленка покарано по заслузі. Хай не тягнеться за магнатами, не забуває свого козацького роду, не тулиться до пишних палаців. Є в нього хутір, пасіка, рибний став, поля, городи. Ну й сиди собі дома, нікому не вклоняючись. Так ні: краще йому презирлива гостинність магнатів, штовхання серед голодної шляхти по панських передпокоях, подібно до шляхетських челядників. Може, хоч тепер порозумнішає. Вчорашню лють заступила діловита енергія. Їдучи, він обмірковував, що казати на суді, що вписати до гродських книг. Твердо, і рішуче домагатиметься він свого, бо цейдрібний факт може спричинитися до серйозних наслідків і для нього особисто, і для всієї козацької старшини загалом. Шлях положисто спускався до Брацлава. В долині блищав став, а далі вився в кам’янистому руслі Буг, народжений у карпатських снігах. Ставало парко. Сонце випило світанкову свіжість. У траві густо скрекотіли коники. Пахтіло бузиною і жасмином. Балика поплескав коня по гриві, понюхав долоню, що одгонила кінським потом та поводом з сириці і, гикнувши, звернув на вузьку стежку до Горленкового хутора, де мали зібратися всі старшини, щоб їхати до Вінниці. — Дe ти пропав? — кинулися вони до нього з веселими вигуками. — Ми думали, що ти знов зчепився з панами. — Збираюся, збираюся, панове, з божою допомогою і з вашої ласки, — весело відповів Балика. — Ну, братику, як твоя рана? Горленко поморщився і відвернувся. Він почував себе погано не тільки фізично, але й морально. Надумавши перейти до унії, він не міг спокійно дивитися їм у вічі, хоч ще ніхто не знав про це. Крім того, було над чим замислитися: не підписати протестації — визначало позбавитись честі не тільки в козацьких очах, але й у шляхетських. А підписати — значило нажити в особі Потоцького запеклого ворога, а ворогувати дрібному шляхтичеві з магнатом було надто небезпечно. — Боротьба мухи проти Голіафа[54], — гірко зітхнув Юстовський, одвідавши хворого вранці перед лекцією. І це тільки підсипало жару. Хитрий патер читав у серці хворого, як по писаному, і навмисно кинув ці слова. Він засуджував і своїх парафіян, бо не личить справжнім християнам ширити слово боже мечем. Та не можна ж і засуджувати те, що робиться в ім’я господнє..: Та і сам шановний пан Горленко розуміє, що віру всіх цивілізованих країн, віру шляхти й короля не можна поставити поруч цієї нещасної схизми, в якій животіє темний розум напівдиких козаків, — хай оберне Їх пан бог на путь істини, але… Тут патер схаменувся, що наговорив багато зайвого і що розмова втомлює пораненого. Пообіцявши помолитися за його здоров’я і за порятунок його душі, патер зник, запропонувавши допомогти в справі поновлення шляхетських прав і знехтуваної честі пана сотника. Привітавшись до господині, Балика прочитав свою скаргу до гродского суду. Написано її було стисло, влучно й гостро, але тим небезпечніша була вона своєю неприхованою зненавистю до магнатів. Потоцький не подарує такого виступу. Це зрозуміли і хворий, і друзі його, і пані Єля, що сполотніла з жаху. Вона покликала Балику в куток і стала просити не накликати на них невблаганної помсти, бо Горленко на довгий час прикутий до ліжка і хто-зна, чи володітиме він рукою. Балика збентежився. Воно, звісно, не можна не підняти рукавиці, протей віддати на ганьбу й помсту недобитого друга жорстоко і недоцільно. — Ось що, панове, — сказав він, подумавши. — Подаймо протестацію від нашого імені. Він, мовляв, лежить хворий, а ми самі за нього вступилися. Згода? — наблизився він до Горленка. Хворий відповів блідою вдячною усмішкою. Зраділа й пані Єля, підвівши на Балику великі променясті очі. Радісно взялася вона готувати сніданок і не відпустила гостей, поки вони не покуштували міцної горілки, старого меду та всяких наливок і смачних страв. Розчервонілий і розпалений міцними напоями, Балика ще з більшим запалом поривався розпочати судову справу. Разом із Свириденком, який із зав’язаною головою дуже скидався на турка, з Лемчуком і Борздикою скочили вони на відпочилих коней і помчали до міста. Бучно й рішуче ввалилися вони до гродського суду, галасливо викликали возного, суддю та підсудка, записали протестацію до гродських книг і підписалися під нею, приклавши гербові печатки. Потім Свириденко розв’язав голову і показав возному й судді відтяте вухо, а Балика вимагав, щоб возний негайно виїхав на хутір до Горленка оглянути його рани. Суддя згодився і зажадав від них десятину на користь суду, писареві — за прикладання печатки до позову, возному — за виклик покривдженого до суду і за огляд Свириденкового вуха та за виїзд на хутір до Горленка. Сума склалася чимала, але старшина не скупилася і з полегшеним серцем і гаманцем вийшла на вулицю. Пан управитель Янек Свенціцький Минуло два тижні. Про пана Бжеського не було й чутки. І знов у неділю, коли в церкві відходила пізня відправа, з’явилися у Сивері непрохані гості.Тривожно перезиралися козаки, гуртуючись біля церковного ганку. На цей раз пан Бжеський залишився дома. Приїхав Янек Свенціцький з Ровіцьким та іншими шляхтичами. Він надзвичайно хвилювався. Червоні плями виступали на його обличчі, пальці нервово смикали повід. Він зняв капелюх і вклонився козакам, він почував себе, як недосвідчений приборкувач, вперше потрапивши до клітки бенгальського тигра. — День добрий, панове! — промовив вiн, бачачи, що козаки не ворухнулися. — Здоров, паненя, — відповів Максим-коваль. І невловимий смішок пробіг натовпом. — Я до вас, панове від вельможного пана Бжеського, — заквапився Свенціцький, і ця поквапливість викривала його хвилювання. Минулого разу вельможний пан прочитав вам грамоту про землю. Щоб з’ясувати все і щоб не виникло будь-яких непорозумінь пан Бжеський наказав вам передати, щоб ви спокійно залишалися на місцях. Нiхто вас пальцем не зачепить. — Спробувала б зачепити нас оця сопля, — всміхнувся хтось у юрбі. Свенціцький засовався на сідлі й відкинув довге біляве волосся, підрізане над бровами, що спадало йому кучерями на плечі, як у панянки. — Одне слово, пан Бжеський обіцяє вам різні пільги. Оратимете й засіватимете його землю, скільки хто забажає і нічого не робитимете на замок. Тільки за користування землею підете всією громадою до пана на толоку орати і збирати врожай. А за це буде вам добра горілка і добре частування… А при замку будуть у пана різні майcrри. І шевці, і кравці, і ковалі, що кують різну зброю. І буде ярмарок… А від цього буде поспільству велика користь. Козаки мовчали. Довго ще приказував Янек Свенціцький, збентежений цією загадковою мовчанкою. Почав він захоплено, палко, притискуючи руки до вузьких худорлявих грудей. А потім, розгубився, заплутався, насилу підшукуючи слова. В думках кляв він і пана Бжеського, який вирядив його з таким важким дорученням, і козаків, які дивилися в землю, мовчазні й ворожі, мов холодний мур. Він ладен був тікати світ за очі, відмовитися від посади управителя, яку несподівано запропонував йому пан Бжеський, а ще більш боявсяроздратувати козаків і що-небудь переплутати з того, що так старанно тлумачив йому пробощ Маєвський. А козаки думали повільно, недовірливі до новин, а надто тоді, коли вони виходять від панів, бо з гіркого досвіду знали, що хиляться вони лише на панську користь, томущо різні й ворожі їх життєві шляхи. «Хто його зна, — думав дехто. — Мо, воно й краще, щоб був тут замок». Але не вірили панській некорисливості. Обережно мацали й обмірковували кожне Янекове слово, але не висловлювали своїх думок, добре пам’ятаючи, щ6 слово — горобець: вилетіло — не впіймаєш. Янек замовк. Важке мовчання гнітило його, як гробова брила. Що вони думають, ці кремезні, флегматичні люди з мідними від сонця й вітру обличчями та вузлуватими руками, наче вилитими з чавуну? Він почував себе серед них як гнучка очеретинка і, не витримавши, спитав: — Так як воно, панове? Зрозуміли ви, що передав вам, пан Бжеський? — Зрозуміти не важко, — блиснув очима коваль. — Тільки ти, хлопче, не поспішай. Цими днями повернеться з походу старшина. З ним і говори докладно. «Хлопче..!» Янек спалахнув від образи, але стримався, і тільки спитав: — Хіба не можна розв’язати цієї справи громадою? — Без старшини ніяк не можна, — втрутився один із дідів. — Та він не забариться. Здорово погуляли наші пани-молодці в Туреччині. Тисячі невільників визволили, а здобичі стільки набрали, що й самому королівському підскарбієві не перелічити. А слава летить перед ними, як птиця перед бурею. Вертають додому наші лицарі. Бачачи, що козаки мовчать, Янек стиха повернув коня, сказавши востаннє: — Ну, гаразд. Подумайте про те, що я вам казав. Пан Бжеський нікому не бажає злого, але, як людина військова, любить лад і дисципліну. І знов, коли зникли шляхтичі, почалися розмови. — Перш за все треба дістати грамоту про козацькі землі й вольності. Земля наша з часів Стефана Баторія, — твердили обережні діди. Але дід Омелько з тоскним недовір’ям хитав головою. — Нічого ви з ними не вдієте. Коли був я парубком, було вільно і на Волині, і на Брацлавщині. Тільки козацькі хутори квітнули по балках вишневими садками. А потім прийшли пани. Спочатку обіцяли всім волю, обіцяли шанувати наші закони і звичаї, а минуло двадцять років, стало поспільство хлопами не краще за польського кмета. Хто був молодший та завзятіший, пішов світ за очі в Дике Поле козакувати або подався до міста у ремісники. Стали тоді пани розсилати листи, ловити втікачів та повертати додому. Не буде добра й під цього Бжеського. М’яко стеле, та твердо спати козакові на шляхетському ліжку. Сивоусі козаки відчували, що Омелько має рацію. Але юнакам кожна справа здавалася дрібничкою. І парубки весело й безжурно реготали, блискаючи зубами. — Та чого ви, дідусю, крякаєте! Вас приборкали, бо тоді й чути не було про козацьку силу. Тоді козаків була жменька. А тепер нас, як трави в степу. Сам султан ледве не луснув з жаху. Покуштує і Бжеський наших шабель. А вони в нас гострі: розсічуть його товсте черево. Але дід тільки ойкав і хитав головою. Тоді молодь махнула на нього рукою і сунула до сліпого кобзаря, що задумливо перебирав свої струни. — Ану, дідусю, заграйте нам веселенької. Треба ноги розім’яти для свята. Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах. Струни відгукнулися молодо й дзвінко та заговорили швидкомовкою, заходячись веселим сонячним сміхом. Запалали козацькі очі, заходили міцні ноги, і веселе срібне тупотіння підків залунало майданом. Вилетів один танцівник, пішов навприсядки, замітаючи землю матнею. Назустріч вилетів інший, зосереджено вибиваючи гопака. Наче вихор пішов навкруги. Парубочі обличчя вкрилися потом, вилискували на сонці темним металом. І важко було розпізнати, хто з них танцює краще. — Матінко! — зітхав Омелько, прямуючи до своєї хати. — Над головою лихо, а вони як малі діти… Молоде — зелене. І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі, і довго лунала з майдану дрібна швидкомовка підків і веселий гомін струн старого бандуриста. Повернувся з походу старшина. Він теж знав і чув, що є грамота короля Стефана Баторія, де докладно зазначені межі козацьких вольностей і земель, але де вона і як її розшукати — ніхто не знав ані в Сивері, а ні в Каневі, ані в Черкасах. А Рогмунд Бжеський не спав. Людина він був рахубна й хитра. У Варшаві він навмисно удавав з себе бідного, навмисно приїхав до Грохольського з порожніми кишенями, щоб змусити його енергійніше клопотатися; коли ж опинився він на Україні, знайшлися в нього і гроші, і коні, і хлопи, і навіть реманент. Він пригнав до Сивери своїх хлопів із Польщі, набрав військовий загін із колишніх лісовчиків, а спритний осадчий привів йому цілий натовп пересельців із Правобережжя. Волинянам Бжеський пообіцяв п’ятнадцять років волі, а за землю під хати, городи та лани наказав їм орати та збирати собі врожай та ще й віддавати кожен десятий сніп. — Нічого не вдієш, — говорив він пробощеві Маєвському. — Доводиться трохи попанькатися з цим бидлом. Але ж прийде час, коли я стягну з них своє, хай тільки трохи залюдниться степ. І закипіла робота. Блискучі срібні лемеші зорювали незайману землю, і, ступаючи у вологу оксамитову борозну, радісно дихали степовим вітром волинські й малопольські втікачі. З дитинства стогнали вони на панщині. виснажені надмірною працею. І навіть ця напівволя, тимчасова зрадлива «слобода», здавалася їм якщо не раєм, то принаймні неабияким полегшенням. І тільки думка про те, що знайдуть їх судові возні і силоміць повернуть до колишніх панів, обдавала морозом їх спини. Але поруч пересельців орали степ справжні хлопи пана Бжеського. Навіть тут, у степу, залишалися вони кріпаками. П’ять день на тиждень ходили вони на панщину, возили цеглу й камінь, місили глину, пиляли дошки, тесали колоди, а два вільні дні, замість відпочити, надсаджували останні сили, будуючи собі злиденні хатинки або нашвидку обробляючи городи та клаптики поля. — Краще вже було б померти дома! — зітхали жінки, 6езсило падаючи в борозну. — Матко боска, свєнта Маріє, де та смерть поділася? Дітей усіх викосила, а за нас і забула. — Хай вона краще вашого пана підкосить, — похмуро кидав хтось із козаків, проходячи повз жінок, — бо вам ще треба пожити. — Та яке ж це житя, проше пана?! — схлипували жінки. — Ані доспати, ані попоїсти… Все, що здобудеш, — панові… Аби йому сито було. І всього йому замало. Чоловік тижнями додому не повертається, а хіба жінці самій тут упоратися з городом, з недобудованою хатою, з худобинкою?.. А він ще, клятий, править сувої. За три місяці — зима, а —ми, як звірі, без хати. Доведеться подихати під снігом. І справді, хлопи гинули, як мухи. Харчувалися рибою та корінням, дикою степовою цибулею, щавлем, порічками й перепілками. Спалахнула різачка, голодний тиф, а сіверяни тільки головами хитали й говорили, пихкаючи люльками: — Що ж воно, панове, буде? Бачите, яка він гадина. З людей кров ссе, наче п’явка. — Гірше, бо п’явка нассеться та й відвалиться, а він як всмоктався, так і не відірвеш. — Оце, справді. Був я сьогодні над Ворсклою, тягали вони там камінь на замок з річища. Один і впав. Кров йому з горла аж ллє. Посинів увесь, лежить, а це гаденя, Свенціцький, нагаєм його: «Вставай, ледарю», каже. — От собака! — А в другого кінь упав дорогою. Стоїть, бідолаха, над здохлим конем, як очманілий. Я до нього: «Що, братику, — кажу, — скиньмо камінь із воза. Все одно тепер не довезеш». А він увесь білий, он як ця хата. Та й лопоче по-своєму, по-литовському: «Ой паночку, цяго ж я сам не помер! Йон, пан тобто, все’дно каменя вимагатиме. Як же я його без коня привезу?! Пішки ж і чверті не наносиш…» — «Піди, — кажу, — та скажи, хай дасть тобі нового коня. Певно, пан твій не дурень: зрозуміє, що людина не бог і здохлогоконя не відживить, а з тебе що він візьме?» Мовчить литвин, дивиться на мене, як на божевільного, та белькоче: «Але ж Янка за здохлого коня канчуками на смерть забили,корову забрали, а жінку, з хати вигнали та до покоїв панських призначили». — Ач, падло, — не витримав Максим-коваль. — І з нами буде не краще, — ойкав дід Омелько, підводячись на тремтячі ноги. — Мине «слобода» — і станемо ми такими ж хлопами, як ті пересельці, якщо ми так сидітимемо та чухатимемо потилиці. — Ну, це тобі не Польща й не Волинь, — обурилися козаки. — Хай-но тільки зачепить, ми йому покажемо, що таке Дике Поле та сиверські козаки! — Червоного півня пустимо! — Порубаємо, як кропиву, разом із підпанками. — А литвинів забули? Дві сотні з гаком самого війська. — А нас щось із сотня. Хіба ж ми не подолаємо по два литвини? — Подолаємо й по п’ятеро. Не таких рубали з Наливайком. Але діда Омелька важко було заспокоїти. Все здавалося йому безнадійним, і, пригадуючи молодість, він запевняв, що колись усе на світі було краще. Після таких розмов із козаками він не міг заснути і довго зітхав та перевертався з боку на бік у своїй занедбаній бобилячій хаті. І думка про втечу напосідливо свердлила йому мозок. На високому, стрімкому березі, там, де «Полузора-ріка у Ворскло впадиває», заклав Бжеський міцний замок з вежами, мурами і бійницями. Росли стіни, важкі склепіння й арки брам. Козаки мовчали. Бжеський їх не чіпав, і вони не займали його. Замок будували там, де козаки не орали і не пасли худоби, тому й сваритися нe було чого. Тільки дід Омелько ойкав, кректав, і, нарешті зник, ніби крізь землю провалився, щоб не навертатися на панські очі. Але Бжеський рідко показувався поспільству. Жив він у пробоща Маєвського. Після того, як ксьондз здобув йому робочу силу і гроші під невеличкий процент, він цілком поклався на комерційні й господарські здібності пана пробоща. А пан пробощ потирав собі пухкі ручки, передбачаючи великий зиск. Парафія його була злиденна, католиків обмаль, і підтримували його самі старости з двох крулевщизн, на відстані десяти миль від Сивери. Шановний пробощ надзвичайно втомлювався, намагаючись разом потрапити туди й сюди, і тільки з появою Бжеського йому блимнула надія оселитися під крильце нового магната. А головне, кожен шляхтич платив на користь церкви десятину, що звалася динарієм святого Петра, і зростання прибутків пана Бжеського обіцяло пану пробощу з римською курією чималу користь. Радів і Янек Свенціцький, що справа лагодиться, і потроху. опановував роль управителя. Щоб не дратувати козаків, він не розпитував їх ні про що і нікого не записувавдо реманенту, але потроху довідувався про кожного зокрема — і хто він, і скільки має землі під полем і пасовищем, і скільки в нього коней та худоби, чи має пасіку аборибальські сіті, чи чумакує взимку. За місяць Янек якось прийшов до пана пробоща і, озброївшись гусячим пером та папером, з пам’яті склав повний реманент нових володінь пана Бжеського. — Янеку, ти — золото, — захоплювався пан Бжеський. — Спритний, як чорт, і рахубний, як краківський лихвар. Певно, твоя мама наставила роги померлому Адаму Свенціцькому з якимось Шмульком чи то Янкелем. Янек удавано ображався. — Коли б я не був вдячний пану за виховання, я б довів пану шаблею, що моя мати була і є цнотлива пані. Але, як благородний, хоча й бідний шляхтич, я не можу звести руку на свого добродійника. — Ото гарячка, — реготав Бжеський. — Слушно кажеш, Янеку! Честь над усе й перш за все. А тепер вип’ємо келих меду, а потім перекажи Ровіцькому, хай він видасть тобі саржі на камзол. Свенціцький вдячно цілував руку пана Рогмунда, а до себе посміхався. Хай глузує! Буде час, коли Янек буде багатіший за Бжеського. Бжеський надто любить сипати грішми й гнутися на магната, а Янек збиратиме кожен гріш і рано чи пізно виб’ється в люди. Янек відгодувався на степовому молоці та баранині, засмаг, трохи поширшав у плечах. У голосі його забриніли владні нотки, і від колишньої заляканої сором’язливостіне лишилося й сліду. Зранку був він на коні в лісі, де жовто вусі мовчазні литвини рубали віковічні дуби; на будівлі або за Ворсклою, де цеглярі випалювали цеглу. А степ жив своїм складним життям. Трава була по плечі людині. Побілішав, заколивався від вітру ковиль, наче поповзли землею сірі пасма туману. Почалася косовиця. Вийшли козаки в пойму над Ворсклою. Тут трава була така гарна, соковита й густа, що можна було в ній загубитися, як в очеретах. Квітнули величезні степові рум’янки, червоно-бузковий шпадник, золотаві краплини зурки, запашна липка. Джмелі й бджоли гули над степом від ранку до присмерків. Кожен косив, де хотів і скільки хотів. Але козаки не жадували. Коні та вівці козацькі паслися в степу і взимку, коли сніг не був дуже глибокий. Вони розгрібали копитами сніг і здобували з-під нього підмерзлу пашу. І сіно було потрібне тільки на два-три холодніші місяці перед весною. Вийшов на косовицю й Корж із Горпиною. Горпина гребла сіно і варила куліш, а Корж або косив, або возив запашне свіже сіно додому. День був задушливий і жаркий, як завжди перед грозою. Корж поспішав звезти якнайбільше сіна. Рівно ступали його кремезні, круторогі воли, рівно і впевнено ступав поруч них їх господар у самих штанах та червоноверхій козацькій шапці. Методично витяг він із кишені гаман, набив люльку, викресав вогню і затягнувся міцними корінцями. — Добрий тютюн росте в тебе на городі, Даниле, похвалив він самого себе, затягуючись. — З таким тютюном і робити не важко. Назустріч Коржеві скакав Свенціцький. Зранку кидався він з кінця в кінець, намагаючись звезти до дощу все сіно з луків. Помітивши здалека Коржа, він прибрав гордовито-недбалого вигляду, як, на його думку, личить шляхтичеві й управителеві вельможного пана, і, узявшись у боки, чекав, що Корж перший скине шапку і вклониться. Але Корж хитро примружив на нього чорні очі й байдуже випустив цілу хмару міцного тютюнового диму. Янек розлютувався. — Геть шапку, нахабо! — крикнув він, відчуваючи, як хвиля крові опалила йому лице. І ударом нагая збив йому шапку. Від несподіванки Корж остовпів. Ця Сопля, як прозвали Свенціцького козаки, насмілилася збити шапку з реєстрового козака, співучасника багатьох славних походів. Темним хмелем стукнула в голову лють. Він потьмарився, став з мідного чавунним. Не пам’ятаючи себе, схопив він підпанка за пояс і стянув з сідла. — Ах ти, Сопля собача; поросячий хвіст! Знатимеш, як чіплятися до вільного лицаря. Свенціцький дригав ногами, намагаючись вирватися, і раптом зловчився і хвицнув Коржа підбором під груди. — А, так ти ще брикатися! — трусонув його Корж і, перекинувши поперек колін, боляче ляснув нижче від очкура. — Пусти, пся крев! — верещав Свенціцький, задихаючись. — Пусти!.. Ось я тобі!.. Я скажу панові! Стерво свиняче!.. Хаме!.. Але Корж методично відважував йому замашні стусани. Свенціцький оскаженів. З наллятими кров’ю очима впився він у ліву руку Коржеві, Корж рвонув його за вухо, залізною рукою нахилив його голову і затиснув між колінами. — Знатимеш, як кусатися! — гримнув він і, знявши ремінь, одним рухом спустив Свенціцькому штани. Свенціцький звивався, як вуж. Кричати він не міг, та й ніхто не почув би його в степу. Він задихався в козацьких штанах. А Корж з насолодою шмагав підпанка, методично вкриваючи червоними смугами його випещений білий зад. Кінець кінцем розтис він коліна. — А тепер тікай і пам’ятай, що з козаком краще не заводитись. Сьогодні дав тобі, як хлопчиськові, а іншим разом і шаблею почастую, — сказав він, спокійно застібаючи ремінь. Свенціцький увесь дрижав з болю і безсилої люті. Обличчя йому сполотніло, по щоках текли сльози, а вуха палали, наче з них здерли шкіру. — Я тобі… Я тобі теж пригадаю!.. Лайдаче! Хлопе смердючий! — верещав він, відбігши подалі і тремтячими руками підбираючи штани. — Я тобі!.. Я!.. — Не бреши, цуценя, бо буде гірше, — посварився йому Корж кулаком. І спокійно подався за хурою. Задихаючись з люті й сліз, вбіг Свенціцький до пана Бжеського. Пан Бжеський сполотнів. — Що!.. Що таке?! — скрикнув він. — Пожежа?.. Татари?.. — Пане! Вельможний пане! Це бунт! Це — чортзна-що! — кинувся до нього Свенціцький. — Благаю в пана оборони! Його треба скарати на горло! На палю його! — Кого на палю? Стій, Янеку! Кажи до пуття! Тремтячи від скаженої люті, Янек розповів усе, затаївши тільки те, як Корж скинув з нього штани. Але, замість співчуття, Бжеський зареготався, і відгуки його реготу гучно пролунали тихими покоями пана пробоща. — О, сміховище! Ой, Єзус-Маріє! Дорого б я дав, щоб побачити таке видовисько! — не вгавав пан Бжеський; і його гладке черево коливалось під кунтушем, як тісто в діжі. — Але ж, пане, — надсаджувався Свенціцький, — адже ж я єстем шляхтич, і таку образу можна змити тільки кров’ю. Невже пан мене не оборонить? — Так ти кажеш — ременем? І голову між колінами? Ото козарлюга! І ти навіть не міг крикнути? — Добре панові сміятися, — пікнув Свенціцький крізь сльози. — Я до пана, як до рідного батька, а пан… А що буде з вельможним паном, як вони кинуться на пана? Це ж звірі, хижаки! І ми в цій пустелі, як курчата в їх пазурах. Свенціцький висловив те, що не вперше спадало на думку гордовитому панові. Він раптом урвав свій регіт і поклав руку на Янекове плече. — Ти маєш рацію, дитино моя. Я цього так не лишу. Не можу лишити, — виправився він. — Я не можу втратити свого магнатського авторитету, — отже, й твого, як мого управителя. Поклич Ровіцького і заспокойся. Янек вдячно припав до рук пана Рогмунда і, незважаючи на гострий біль, кинувся до Ровіцького. Ровіцький хропів у сінниці п’яний як мрець. І тільки тоді, коли Янек вилляв на його голову цебро холодної води з криниці, підвівся на нетверді ноги і, гикаючи та відпльовуючись, пішов до пана. Що казав йому пан Бжеський, Янек не знав. Він заховався до своєї комірки і, стогнучи та зітхаючи, намагався скинути штани, але справа була надзвичайно складна. Тканина присохла до напухлих рубців, завдаючи йому нестерпного болю. Стара ключниця пана пробоща почула його стогін. Не постукавши, ввійшла вона до Янека і з жахом сплеснула в долоні. — Янеку, що тобі?! — кинулась вона до пана управителя, що засоромлено силувався заховати свій побитий зад. — Та чого ти, дурненький, ховаєшся? І стільки добрості було в бабусиному тоні, що Янек голосно розридався. Охкаючи і зітхаючи принесла вона олії, помастила йому рани, накрила листом подорожника і перев’язала шматком полотна із старої сорочки пана пробоща. — Покарав тебе бог, сиротинко, — приказувала бабуся, вкладаючи його в ліжко. — Ніколи не чіпай козака. І Янек надто пізно зрозумів, що справді перехопив через край. На майдані юрбилися козаки й поспільство. Була тиха й прозора година, коли стовпами тягнуться по дорозі тіні і в рожевій куряві повертається додому череда. На трави падала роса. Хрущі гули в тополях, і було тихо-тихо, як буває тільки надвечір, коли замовкнуть звуки дня, а звуки ночі ще не народяться в росяній прохолоді… На колодах біля церкви сиділо кілька дідів. Парубки оточили їх щільним гуртом, а Корж, пихкаючи люлькою і ховаючи усмішку в чорних, як дьоготь, вусах, в сотий раз розповідав, як наклав він Соплі повний зад. Старі тихо сміялися беззубими ротами, а парубки аж за боки бралися з реготу. — От здорово, панове! Так йому й треба! Хай не чіпляється! — Так ти кажеш — ременем? — повторював крізь сльози Максим-коваль. — Атож! — Як кота, що напакостив у хаті? — Носом між ноги! Хай поцілує козацьку матню! І веселий гучний регіт котився майданом і згасав у далеких левадах між вербами. І ніхто не помітив, звідки виринув гладкий Ровіцький і, трохи похитуючись та оглядаючись на свій почет із кремезних литвинів, озброєних здоровими шаблями і ломаками, наблизився до козаків. — Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах. — Хто тут є Данило Корж? — спитав він ламаною мовою, намагаючись твердо триматися на хитких від хмелю ногах. — Я Данило Корж, — відповів той, виймаючи з рота люльку і спльовуючи. — Ступай до ясновельможного пана. — А що я забув у твого пана, щоб бігти до нього надвечір? — відповів Корж запитанням. — Як відповідаєш, лайдаче! — спалахнув Ровіцький. забуваючи накази пана пробоща. — За образу й побої вельможного шляхтича пан викликає тебе на суд! Парубки зацікавлено з’юрбилися навколо, ніби очікували нової розваги, але Корж спокійно глянув на скляні від хмелю очі Ровіцького і відповів стримано й серйозно: — Я піду на суд, коли мене покличе наш старшина. Іншого суду я не визнаю, як не визнають усі козаки aнi тут у волостях, ані на Низу, на Запорожжі. Так і перекажи пану Бжеському. Спокійна і повна гідності відповідь Коржа вподобалась козакам. — Добре сказав Данило, — стиха зауважили старі, хитаючи сивими, як степова тирса, оселедцями. — У доброго козака й слово добре, — відгукнулися парубки. Ровіцький постояв ще мить, похитнувся на непевних ногах і, вирячивши на козаків свої скляні очі, мовчки повернувся і пішов геть, плутаючи по куряві ногами. — Ач чортів лях! Навіть не сперечається з перепою. — Не смійтеся, панове, це він на всяк випадок по собі поминки справляв, — підморгнув Максим-коваль. І знов веселий регіт пішов вигоном, доганяючи Ровіцького та двох високих литвинів з обвислими, як у моржів вусами кольору свіжого лика. Вони нічого не зрозуміли і вважали, що Корж скорився, а Ровіцький, плутаючи ногами, невиразно мурмотів собі під ніс: — Ото чорти! За таке доручення пан мусить піднести мені добру кварту старого меду, бо, ідучи до цих звірів, кожен чесний католик рискує опинитися біля райської брами швидше, ніж святий Петро ляже спати з своїми ключами. На хуторі Повчанських Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Була вона струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами — все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя — силу волі й стійку вдачу. Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні перса. Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно. Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям. Міцно й радісно стиснув він її руки біля п’ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима. — Не чекала? — напівголосно спитав Сагайдачний, і очі його втратили важку зосередженість погляду, заблищали м’яко і радісно. — Чекала. Вдень і вночі, але це так… несподівано… так… Та й ти сам знаєш як, — засміялась вона, глянувши йому в вічі глибоким газелячим поглядом. Сагайдачний мовчки пригорнув її до себе. Схилився до напіврозтулених уст. Поцілунок був довгий, гарячий. Сагайдачний повільно випростався, а зблідла, замовкла Настя підвела на нього довгі вії і тихо стиснула долонями його скроні. — Живий! Здоровий! — зітхнула вона. — Слава богові! Я так мучилася, стільки сліз ночами пролила. — А де ж вони, ті сльози, поділися? — спитав він схвильовано й ніжно. Дівчина засміялася, цнотливо схиливши голову. — Сонце світанкове випило? — пожартував Сагайдачний, обережно відсуваючи від себе дївчину. Тільки тепер побачила Настя, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар Карпо трохи відстали дорогою і тепер догнали гетьмана, ніяково стримуючи коней і не знаючи, чи то їхати далі, чи то завернути назад. — Чого ви муляєтеся? — всміхнувся Сагайдачний. — Це моя наречена. Ще погуляєте взимку на нашому весіллі, якщо будемо живі й здорові. Джури спалахнули смуглявим рум’янцем, а старий Карпо примружив старечі очі і, розпливаючись усмішкою, зашамотів: — Високо літаєш, та. влучно б’єш, Петре Конашевичу. Такої краси і в султанському гаремі немає. Настя зовсім зніяковіла і, ховаючи очі, смикала косу, поки Сагайдачний не виручив її. — Що ж ти, серденько? Приймай гостей з походу. Ми втомилися в дорозі, зголодніли. Веди нас до батька, до матері. Настя схаменулася, низько-низько вклонилася і швидко побігла наперед вузькою стежкою. Сагайдачний ішов поруч сягнистим твердим кроком, і хоча й не поспішав, але й не відставав від дівчини. Це був стрункий широкоплечий чоловік років на сорок, з тонким, як у черкеса, станом. Довгаста борода облямовувала йому вузьке, бліде обличчя, ледве позолочене сонцем. Чорні імлисті очі дивилися задумливо й серйозно, але посаджені вони були близько одне до одного, і тому погляд їх набирав зосередженої пильності, як на малюнках візантійського пензля. Старий Повчанський сидів на призьбі і чистив мушкет. Настя весело підбігла до нього, тягнучи за руку Сагайдачного. Батько радісно всміхнувся і розкрив обійми. — Здоров, синку, здоров! А Настя через тебе мало очі не виплакала: боялась, щоб тебе турки не порубали. Сагайдачний тричі розцілувався з майбутнім тестем і сів на призьбу. Настя зникла. Джури пішли розсідлати коней, а старий Карпо примостився на траві, по-турецькому підгорнувши ноги і щось лагодячи на своєму нехитрому інструменті. — Чув я про твої перемоги, синку, — почав Повчанський, поклавши руку гостеві на плече, — Де не підеш, по всіх усюдах тільки про тебе й мови. Але кожна палиця має двакінці. Коли б воно навпаки не перевернулося: ти — на турків і на татар, а татари та турки — на нас. Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки, й думки, як би самого на ясир не забрали та на ринку не продали, як худобину. — Знаю, — насупився Сагайдачний. — Але січовики тут ні до чого. Татари — мисливці, – ми — дичина. Торгують рабами, тому й потрібний їм крам. А де його взяти, як не наУкраїні?! Щодо турків, так ми, справді, шарпаємо їх і дратуємо, бо нам же буде корисно, коли вони накинуться на ляхів. — Ось тобі й маєте! — обурився Повчанський. — До Варшави ніякі турки не дійдуть, а степ щороку напувається нашою кров’ю. Молодий ти ще, битий ніколи не був, тому й голова тобі від слави йде обертом. Не з турками нам битися, а з панами згоджуватися, як би краще боронити наші межі. Сагайдачний стенув плечима. — Знаю! Чув! Те ж саме казали нам восени Жолкевський та Конецпольський у Житомирі на комісії. — Що ти мене до ляхів дорівнюєш, — образився Повчанський. — Я тобі діло кажу. У панів теж голови на плечах, а не кавуни. Адже ж вони реєстрових не чіпають. А що набилося на Січ різних лотрів[55]та розбишак, так це теж вірно. І через них чесному козакові на світ дивитися соромно. Буркотливо-напутливий тон старого Повчанського дратував Сагайдачного. Коли б не був Настин батько — послав би він його під три чорти, але задля Насті доводилося стримуватися. — Без голоти теж не проживеш, — заговорив він примирливо. — Панам треба хлопів, а старшині — гoлоти. Хто рибу ловитиме, хто звіра битиме по уходах? Хто дуби та байдаки ганятиме Дніпром? Хто чабануватиме? І у вас, певно, на хуторі — ані посіяти ані зжати без пахолків! Отак і на Січі. Та й пани тільки тому терплять козаків, що їм треба війська для походу і сторожі на кресах республіки. Коли б не небезпека від турків, вони б давно обернули нас на хлопів. А без нас вони ані туди ані сюди. Повчанський мовчав, набиваючи люльку, а Сагайдачний помацав у чересі й витягнув гарну турецьку люльку, оздоблену тонким різьбленням на золоті. — А щоб ви не згадували лихом моїх походів, ось вам на спогад з самої Туреччини. — Спасибі, синку, спасибі, – розплився Повчанський радісною посмішкою і застукав у вікно. — А йди-но сюди, стара! Дивись, що пан гетьман привіз 3 Царгорода. — Зараз, — не дочула стара. — В хаті будемо полуднувати чи надворі? — Душно в хаті, Винось сюди, — наказав Повчанський, — та горілки подай. Вип’ємо за здоров’я звитяжцеве. Під явором стояв стіл з лавками. Настя вибігла з хати з гарною домотканою скатертиною і, стелячи. на стіл, помітила нову люльку. — Ой татуню, що це у вас? Яка розкіш! — Та твій Петро подарував. Побив-таки турків, розбишака. В тоні старого бриніло захоплення. Настя зраділа. Вона знала, що батько не від того, щоб поріднитися з Конашевичем, але старий часто бурчав про гетьмана: «Так і лізе на вогонь, як метелик А того не розуміє, вражий син, що не доведуть його ці походи до добра. Ну, бог милостивий. Постарішає — порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити». Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п’янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною. Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі… Тоді здавалося, що батькова. була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився. — Добра люлька, — задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного. — Ой, та я й забув, — схопився він. — Пробач, Насте! З голови вискочило: є в мене й тобі подарунок. Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з’єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями. — Ах! — скрикнула Настя й зашарілася. Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очі. — Ой, який же ти хороший, — прошепотіла вона ніжно й радісно… Знайшовся подарунок і для Настиноі матері — царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу. Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла.. Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному. — Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш. — Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману. — Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати. Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках. Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала: — А ви теж, дідусю, були з козаками в поході? — Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. — Тепер, і торік, і раніш. — Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе. — Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька. — А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає? — Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину. Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню. — Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади paйськi,і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. А султан так розлютував на візира[56]Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини: одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки. а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках — за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, — побожно перехрестився старий, важко зітхнувши. Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний. Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, сидів, ніби занурившись у спогади. — Ну а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, — спитала Настя, опанувавши себе. — Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, — лукаво підморгнув старий. Настя схопилася з місця. — Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли. — Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти. Настя вихром помчала по чарку. — Ось вам, дідусю — і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала. — Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки. Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі: — А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном. — Нащо? — злякано урвала Настя. — Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється! — Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть конi, як вітер, іперли буйні, як вишні. Настя спустила шитво на коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею. Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров’ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю — героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов’ю і пошаною народною. І йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє. І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце. — Висадилися ми під Архіокою, — заговорив знову старий ритмічно й співуче, — біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається. Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами. Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум’ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря. Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків. Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна. — Гей, хто в бога вірує! Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей. — Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали! На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло: — Житя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай. воно згорить із родом-племенем. — Добре, синку, добре, — поляскав його Повчанський по плечу. — Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? — урвав він сам себе, зиркнувши нa двох засмаглих парубків за спиною Коржа. Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів: — Та ми — челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, — хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, — це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом з нами, хоч і не нашого роду і віри. Поки розвантажували вози, дівчата кинулися по різну харч, і за годину всі знову сиділи за столом, частуючи гостей. Корж їв великими ковтками і розповідав, як пан Бжеський будує замок над Ворсклою і потроху накладає руку на козаків. — А ви не пробували з ним позиватися? — спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання. — Поки що — ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю? Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд. — Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? — щиро спитав Корж, обводячи всіх очима. Всі так і пирснули з peготу, а Корж набив люльку і казав далі: — Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую — вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. «Еге-ге, — думаю, — так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!» Узяв я пістолі, шаблю. «Чогo вам, — кажу, — треба?» А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею… Один звалився, інші — врозтіч. «Другим разом, — кажу, — не полізете». Але ще за день прибігає оцей хлопець, — показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, — , і каже: «Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд». Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб’ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видко, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза — і гайда в інший бік. — А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса. — А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса. — Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. «Візьміть, — каже, — з собою; бо остогидло в панських попихачах». — Так, так, проше пана, — захитав головою білявець. — Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати, Так я, проше пана, теж на волю захотів. — Молодець, — похвалив Сагайдачний. — На Січі молодь теж потрібна. — А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк? — Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? — звернувся Сагайдачний, до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю. — Еге ж… Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На «слободи». Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали… — Ну а тепер як буде? — підвів голову Повчанський. — Та хто ж його зна!.. Побачимо. — Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме. Хлопці перезирнулися. — Та… хто ж його зна… Подумаємо. — А звісно, звісно… — заквапився Повчанський. — І горілка є, і ситі будете. Їж скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, — хитнув він у бік своїх пахолків. — Та що ж, ми і так бачимо, — зніяковів парубок. Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів: — Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів. Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в’їдливо відповів: — Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м’якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п’ють, як рідні сини. Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді. Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого. Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію. У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла. Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко. — Настуню, — урвав, він мовчання, — я говорив із твоїм батьком. Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її. — Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві. — Нащо? — здивувалася вона. — Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах. — Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? — палко урвала його Настя. І біль, і образа забриніли в її голосі. — Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку яможу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому — ти мій перший помічник і щоя пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?! Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й самамріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя. — А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо. — В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка. — А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі — Галшка Гулевичівна, дружина маршалка[57]мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п’ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток. Настя мовчала, задумливо гризучи травинку. — Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний. — А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді. — Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня. Настя підвела на нього сором’язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече. Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки. — Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс — все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв’язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею. — З-під Самбора я, з села Кульчиць… Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір’ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали… І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити. — Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали… — Як тобі сказати… Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині. — Ось воно що!.. А я гадала… — проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. — А звідки ж у тебе герб? Сагайдачний сіпнув плечем. — Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди… А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби. Насті стало соромно. — Та це ж. татко казали, а не я… Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я… А мені все’дно, їй-бо… Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів… А коли не віриш, так… я ніколи цього не робила… Ані батькові, ані матері, ані панотцеві… І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї. — Ну а далі? Розкажи мені все-все, — просила вона, коли він заспокоївся. — Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було…. Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе. — Ну? Що ж далі? — схвильовано приспішала вона. — Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п’ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім’я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах[58].Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану… Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці, нареченого. — Образили? — напівголосно спитала вона. Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе. — Гірше… Нікому й ніколи я цього не розповідав… Покохав я доньку Аксакову. І вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди — відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в’язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти — і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю. — Ну а вона? — напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого. — Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її З луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам’ять. — Нещасна, — щиро й полегшено зітхнула Настя. — Ну а ти? — На Січі пристав я спочатку до голоти, бо, крім штанів та сорочки, не мав нічого, навіть шаблі. Зробив я собі лука та сагайдака, звідки й пішло моє прізвище. Потрапив я в молодики до військового шевця Хоми Причепи. Він вивчив мене добре битися на шаблях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки. Він довго гнівався на мене, але коли його було обрано на курінного отамана, він сам вдався до мене по допомогу. Незабаром став я його правицею, бо без мене не міг він кроку ступити. Потім пішов я в походи. Щастило мені в боях. За п’ять років став я і сам курінним отаманом, а потім писарем війська Запорозького. І тоді все сталося по-новому. Знадобилася мені тоді і латинь, і чемність, і шляхетські звичаї. Доводилося мені пйсати і цісареві, і королеві, і цареві московському… І перемови вести від імені війська. Цінували мене козаки. Та й у походах не знав я поразки… І ось вже вісім років, як я гетьманую… Але не забув я старих образ. Настане день, коли Ян Аксак івсі королев’ята довідаються, як можна наступити на горло Петрові Конашевичу. Не час ще говорити про це, але день і ніч готую я панам свій рахунок. Гартую військо, збираю нечувану силу і рано чи пізно продиктую панам свою волю. І стільки сили й зненависті бриніло в його тоні, так блимнули в місячних присмерках його вузько посаджені очі, що Насті стало моторошно. Вона зрозуміла, що ця людина фанатично прагне своєї мети і без вагань змете все, що стане на її шляху. І ще зрозуміла, що його кохання тільки тоді буде непорушне й вічне, коли буде у них одна мета, один спільний життєвий шлях, — і стримано і серйозно сказала тому, хто мусить стати супутником її життя: — Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти, але лише тепер я зрозуміла, що ніхто й ніщо не вирве тебе з мого серця. І Сагайдачний зрозумів: міцно стиснув він її руки щирим братнім стисканням і довго сидів нерухомий, стриманий і зосереджений в своєму щасті. Утікачі Після вечері втомлені ляхи відразу почали вмощуватися на ночівлю під возами Данила Коржа. Юзик одразу міцно заснув. Заснули й обидва брати Крушинські, мовчазні й кремезні хлопи з вотчини пана Бжеського, але Владек та Стах довго зітхали, довго хрестили кістляві груди і щось шепотіли — чи то молитви, чи то гіркі скарги богові на свою гірку хлопську долю. Явір тихо шелестів над ними, і місячне сяйво ледве пробивалося крізь його пишний намет і де-не-де кропило землю й вози срібними дукатами. Та не милувалися втікачі красою липневої ночі: майбутнє стояло перед ними непрониклою темною завісою, за якою ввижалося їм чимало лиха, злиднів і непереможних перешкод. — Матка боска Ченстоховська, — зітхав Владек Зоблоцький. — Що тепер діяти? Мабуть, дійсно залишитися тут, на хуторі, як пропонує нам старий сотник? Але ж чи він дійсно нас візьме? Адже ж він двічі спитав, чи ми не хворі… бо ж хворий хлоп нікому не потрібний. Та й пан Бжеський, мабуть, кинеться нам навздогін, або тен клятий Янек Свенціцький пронюхає, куди подався Корж. Тоді — кінець. Скарають нас на горло, як скарали позаторік бідолашного Збишка та Єнджика… І жахлива картина страти двох парубків з їхнього села так і постала перед його очима. Він ніби знов почув розпачливі зойки та голосіння напівбожевільних від горя матерів і побачив передсмертні корчі обох стратенців. — Ні, козацька старшина все ж значно краща, — зітхнув він, вкриваючись якимсь дрантям. — І пахолки тутешні такі кремезні й гладкі, і до нас ставляться добре, хоч ми й ляхи… Завзяті вони: люблять волю… Та й хазяїн ніби теж людина хороша. Годує добре, не рахує кожної скибочки… — додав він, позіхаючи і вже зовсім заплющив очі, коли Стах раптом напівпідвівся і зашепотів йому на вухо: — Так, треба тут залишитися. Якщо Бжеський надумає нас шукати, то шукатиме там, у нашому селі, бо ж у кожного за батьківщиною серце скемить… А тут добре жити. Земля родюча, і кожен сам собі — пан. Хату б збудувати та назавжди б загніздитися: Сказав Стах — і раптом гострий біль голкою прохопив йому серце. Він згадав свою Ядзю, кохану і втрачену Ядзю… Ще під різдво дозволив старий пан їм одружитися. Бучно і весело святкували своє весілля. Допіру повернулися з костьолу, сіли за стіл і випили першу чарку. Весело грала музика, скрипка та дві сопілки, веселий гомін та старовинні весільні пісні не вщухали. Раптом із дзвоном та, галасом зупинилися перед хатою сани молодого пана. Бундючно ввійшов він до хати з кількома підпанками, глянув на Ядзю, яка з низьким уклоном вже підносила йому, як почесному гостеві, повну чарку старого меду, і щось пошепки наказав своїм супутникам. Ті з реготом схопили Ядзю, накинули на неї чи то ковдру, чи то теплу конячу попону і потягли в сани. Стах не встиг отямитися, як Ядзю кинули в сани, панич стрибнув у них — і коні помчали, тільки снігова курява завихорилася за ними, блимаючи на низькому січневому сонці яскравими кришталевими іскрами… Вночі Стах пробрався на фільварок, в безмовний парк, видерся на гіллястий дуб під вікнами молодого панича. Він бачив, як розпачливо відбивалася Ядзя від молодого розпусника, як пручалася й вигиналася в його обіймах впійманою рибкою. Не пам’ятаючи себе, вдерся він в палац, знайшов в лабіринті кімнат ту кляту спочивальню і вдарив молодого магната важким бронзовим канделябром. Почувши, як хруснули кістки під ударом, тікав у ніч крізь ліси ймиболота, хоч ніхто не гнався йому навздогін. До весни переховували його лісники, а з першим теплом рушив він на південь від села до села, ховався по лісах та болотах і, виснажений, слабий, десь на Дніпрі піддався обіцянкам шахрая-осадчого і пішов на «слободи» до Бжеського. На Сивері він трохи очуняв, підгодувався, але жив єдиною мрією — дістатися Січі і стати воякою-козаком. Кожнувільну хвилину ходив він до Коржа та інших сиверян, просив навчити його битися ша6лею, стріляти з мушкета й пістоля, і коли Юзик натякнув йому, що є надійні попутники, не вагаючись, зібрався в путь. Але не врахував він того, що півроку звірячого блукання по лісових хащах та болотах значно підкосили його сили, і тепер, опинившись на хуторі старого сотника, зрозумів, що до Січі йому не добратися, що треба тут перебути. І тільки жах, що Повчанський не візьме такого кволого хлопа, тепер обсипав його спину морозом. А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами. — Звідки ж ви будете? — спитав Максим старшого з утікачів. — Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького. — А я з-під Кам’янця, від Потоцького. — Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? — здивувався Максим. — Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш — скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині… І всі кленуть його вдень і вночі. — А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, ніби про себе зауважив Тимко. — Два роки тому там ще «слободи» були. — Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися «слободи», а в інших панів їх нещодавно оголошено. А є й місця, де панів зовсім немає і люди живуть. Земля там родюча. Жити б там та багатіти, коли б не ця чортова шляхта. — Оце вірно, — зітхнув волинець. — Животієш, як худоба, навіть гірше, бо худобу принаймні годують, а хлопа ніхто не спитає, чи має він шматок хліба, чи ні. Важке зітхання відповіло волинцеві: Терешко перевернувся збоку на бік і став чухати п’ятою порепану литку. Максим мовчки дивився на степову далечінь, де тьмяно курилася туманом срібна місячна ніч. З степу віяло розквітлими житами, волошками і гірко-пряними пахощами полину та тихо й тонко висвистували перепілки. Волинець сів, обм’яв навколо себе сіно і заговорив, не дивлячись на парубків: — Ось у нас, наприклад. Кажуть, ніби самі ляхи деруть шкуру з людей. Брехня це. Острозький з наших, батько його ще був православний, а жити в нього — не, дай боже нікому. Вимагає, собака, щоб кожен виорав йому по п’ять ланів засіву, вижав, змолотив та звіз урожай. Раніше ще можна було так-сяк упоратися, бо возили збіжжя «від села до села», а тепер наш пан надсилає збіжжя до Гданська або до Німеччини. Запрягай воли та вези. Іноді по три місяці не повертаєшся додому, баба, як за померлого, на часточку подає. Діти ростуть сирітками. Приїдеш додому і не знаєш, куди й кинутися. Поле стоїть неоране. Там завалилося, там шкода… Сиди без хліба, голодуй. Підеш до пана, а він вижене геть: «Це не моє діло. Докучай управителеві. Мені аби було вчасно зроблено та сплачено». А управитель канчуками за скарги частує та знов жене в підводи, «де треба буде». Озимини в тебе немає, так і яровини не засієш. Баба виє, діти пухнуть з голоду. Біда. Потім уже дозволили від підвід відкупатися: давай сорок грошей з двору та й сиди дома. А де ж їх узяти? Баба до ранку тче сувої, продає на ярмарку. Сам працюєш, як скажений, ледве збереш ті сорок грошей, а пан накладає на тебе якусь нову данину. І знову кидаєшся, не знаєш, що робити. Померли моя баба та діти. Одна маленька донька залишилася. А управитель вимагає панщини за живих і за мертвих. Пішов я на фільварок і кажу: «Сили не стає, пане. Сам я з малою дитиною». Він як загримає: «Бунтівнику, галгане. Замкніть його до льоху, хай до доброго розуму дійде». А льох темний, вогкий. Вода стоїть по кісточки. Чорт його зна, скільки днів так минуло. Аж ось випустили. Змарнів я, знесилів. Пішов додому. Тільки немає більше моєї хати. Немає городу. Все забрали під ріллю, а мене на фільварок призначили. Був я колись гончарем. Довідався про це новий управитель, погнав гончарувати. Крутиш собі кружало, робиш глеки та миски, а передочима померла жінка та діти стоять… Поїхав я якось на ярмарок, продав глеки — і в мандри… Ось тільки в Каневі піддурив мене стерво-осадчий: згодився я під чаркою піти до пана Бжеського на «слободи». — Дурень, — щиро бовкнув Тимко і, вмить зніяковівши, додав: — Ти, братику, не ображайся, бо і я колись був не розумніший, та вже тепер не піддамся на вудку. — А ти гадаєш, мене вдруге піддурять? Дзуськи, — свиснув волинець. — Дійсно, що в Сивері поки що нема панщини, та минеться ця «слобода», як весняні дні, і піде в нього та ж музика, як і скрізь. Подивився я, як він з власних хлопів знущається, подумав і пішов до Коржа, бо він тутешній і знає всі стежки в степу. — Отож-то і є,- блиснув зубами Тимко, підштовхуючи подолянина. — А тобі вони теж сала за шкуру залляли? Га? — Від ситого життя не втечеш, — гірко. всміхнувся той. — Але мені ще гірше сталося, бо якщо в пана погано, то в посесора ще гірше: ладиться він дві шкури з кожного здерти, щоб і панові вистачило і собі залишити ласий шматок. — Чим же вони тобі так дошкулили? — спитав Терешко. — Та… була біля нашого села маленька річечка, — повільно заговорив подолянин, ніби боячись роз’ятрити незагоєну рану. — І спало посесорові на думку ту річку загатити. Насипали ми височенну греблю, збудувал имлин. А в став напустили різної риби: і коропів, і лящів, і линків. Щороку взимку ловили там рибу та надсилали до Варшави. А батько мій, старенький та кволий, жили біля того ставу та на млині працювали, скільки сили було. А мене на фільварок забрали за пахолка при стайні. День і ніч не знав я там спокою: чи то гостей наїде безліч, чи ще щось… Ти й запрягай, ти й розпрягай і за своїх, і за чужих, ти й коні годуй та різні ридвани і вози мий… А знаєте самі, яка буває восени грязюка… Аж тобі свічки в очах миготять. Та ще й головний машталір лається та б’ється. Треба його щодня. горілкою частувати, бо життя від нього не стане. Бігаєш до шинкаря по горілку, але ж на горілку треба грошей. Пішов я якось до батька. «Дайте, — кажу, — мені, тату, хоч два гроші, бо шинкар більш у борг не дає, а машталір просто скаженіє». Заплакали батько. «Де ж я їх візьму, синку? Адже чиншу ще не плачено; сам ось-ось опинюся під канчуками». Сидимо ми біля млина, бідкаємось. Як ось хлопчики, що там купалися, витягли з-під, млинового колеса щупака. Здоровий щупак, з лікоть завдовжки та важкий такий, ситий. Чорт його зна, звідки він там узявся. Зраділи тато. «Візьми, — каже, — хлопчик. Це тобі бог послав порятунок. Віддай шинкареві. Він тобі за такого щупака двік варти горілки дасть». Зрадів я, взяв щупака, а він тріпочета стрибає в кошику. А на дорозі здибав я посесора. Ну, звісно, скинув шапку, вклонився низько, а той клятий щупак як вистрибне з кошика: Побачив його пан та як заволає: «Злодію, грабіжнику. Де ти щупака взяв?» Стою я, очима кліпаю. «Ніколи, — кажу, — пане не був я злодієм, а щупака мені батько подарували». «Батько? От як… Сидить старий паскудник біля ставу, панську рибу краде та ще й роздаровує. Ану повертай». Мені аж серце завмерло. «Та що ви, пане, — кажу, — де хлопчики під млиновим колесом його піймали. Люди ж бачили…» А він і не слухає, як ударить нагаєм по щоці. Так юшка й потекла. Коли б трохи вище, то око вибив би. Підхопили мене якісь панки та челядники, що з ним їхали, накинули мені зашморг на шию, як скаженому собаці, і — клусом. Біг я, біг, серце мало з грудей не вискочило. Боюся на крок відстати, щоб не задушило. Таки добіг. Витягли батька з хати в три вирви. Як почали його лаяти — та канчуками. А тато, старий та кволий, і так ледве дихають. Не витримав я, кинувся до пана. «Змилосердьтеся, — кричу, — вони ж уже старенькі». Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує. «Тихше, панове, — каже, — зараз побачите цікаве видовище». Наказав він принести здоровенних різок та миску солі. «А тепер, — це він до мене, — якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму». Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли. А пан: «Що ж ти, оглух, чи що? Бий, бо накажу я дати тобі п’ятсот канчуків за крадіжку, а битиме тебе Кирилко Рудий». Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні. Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть: «Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б’єш, а панська, сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить». Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати батькові рани, коли бризне кров… Не пам’ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити — ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї. «Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу» Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися. — Гади, — сплюнув з серцем Тимко і замовк. Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось. попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік. — Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? — спитав він стримано. — А чорт його зна. Тра подумати, — знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. — Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш — знов перед кимсь шию гнути… Здається, він не з лагідних. — Сволота, — рішуче ствердив Тимко. — Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його. — Ось тобі й козак! А ми думали… — Що «думали»? Старшина — той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє — сам побачиш. Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві. — А давно ви тут? — урвав мовчання пахолок Потоцького. — Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком’яги вантажили. Там і заприятелювали, — хитнув Тимко в Максимів бік. — Так ви з міщан… — розчаровано промовив пахолок Острозького. — А ми думали… Хлопці — розреготалися. — Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували. — Ну а раніш? — з притамованим. недовір’ям допитувалися втікачі. — Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця[59]. — Е, так воно все краще. Монахи сито живуть. Гладкі. І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка. — Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? І менеганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшогu дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину. — Он як… А мені здавалося… Але Максим підвів голову і урвав утікача: — Спитай його краще, як він із монастиря втік. Цікава історія. Мабуть, не чули такої. — Пізно вже, хлопці. Час спати. — Та ви коротенько. — Ну, добре. Коли помер старий владика Балабан, опинився я в маленькому монастирі під Львовом. Пиячив наш отець архімандрит з панотцями, роздаровував селян і монастирське майно родичам та коханкам. Ну, звісно, прийшов час, коли не вистачило ані грошей, ані майна на таке сите та ласе життя. Почали вони сушити собі голови, як і монастир підтримувати і собі ні в чому не відмовляти, бо не звикли ж вони постити. Почали тоді святі отці наполягати на хлопів, подвоювати панщину та данини, а ще більше дбати про наші грішні душі. Вимагали, щоб ми не пропускали жодної відправи. А не підеш до церкви — буде тобі таке; що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби, ще й п’ятдесят разів оченаша прочитай і навколішки три години постій, щоб їм луснути. Жив я на селі під монастирською брамою. І кохалися ми з Христею, ковалевою дочкою. Сидимо вночі якось навесні біля хати… Яблуні квітнуть, соловейко тьохкає. А ніч темна, хмарна. Аж ось, бачу, хтось пробирається попід тинами. Наче злодій. Злякалася Христя, кинулася до хати, а я — в бур’яни. Придивляюся, аж це чернець з якоюсь черницею несуть щось тихенько та обережненько. Я — за ними. Вони до колодязя, поклали щось у цебер та опускають журавель. Потім витягли цебер, воду вилляли та й пішли. Та так тихенько, крадькома. Я до хлопців. «Так, мовляв, і так. Заховали вони щось у криницю». Хлопці й зацікавилися. «А нумо подивімося!». Спустили цебер раз — нічого. Спустили вдруге. За дев’ятим разом захопили щось, витягли, а в цебрі ікона та якась лядунка. Розкрили ми її, – то шовкова хустка, де вигаптувано, що цю ікону дарує нашому монастиреві сама божа матір за святе життя наших ченців і що вона зцілятиме всіх хворих, що з вірою та чистим серцем наближатимутьсядо неї. Ми мало не луснули з реготу. «Ах ви, ледарі, пройдисвіти! Ще й святих удаєте. Ну, заждіть». Заховали ми ікону з лядункою і пішли спати. А на ранок свято. Микола весняний. Пішли до церкви… Поспішаємо, щоб не спізнитися, бо довелося б два гроші «на будування нової церкви» платити. Народу сила. Всі околишні села тут. Стоїмо. Аж ось виходить сам отець архімандрит, такий нібито схвильований та зворушений, аж очі собі витирає хусточкою. «Чада мої, паства моя вірна, — каже, — зараз отець Мефодій розповів, що сьогодні вночі з’явилася до нього пречиста богородиця і сказала: «Благословення моє на вашій святій оселі. Шукайте в колодязі край села. Дам я вам ознаку своєї милості, і хай буде це місце святе місцем молитви». Підемо, чада мої вірні, до колодязя, як наказала нам матір пречиста». Баби, звісно, заплакали, заойкали. І звідки в них ті сльози беруться… Узяли корогви, ікони. Рушили. А я з товаришами — анічичирк. Перезираємось та посміхаємось у вуса. Ось і колодязь. Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити. Спустили цебер. Раз. Два. Три. Нема ікони. Почали вони перешіптуватися, зазирати до колодязя. Плечима знизують. Знов спустили цебер. Витягають саму воду. Почали нею кропити прочан. Авони, як, вівці, пруть з усіх боків до криниці. Тут я і підморгнув товаришам, проштовхався наперед та й кажу голосно, щоб усім чути було: «Благослови, отче святий, сказати, що й мені пречиста свою волю днесь уночі об’явила». Перезирнулися ченці, а народ аж пре на мене з усіх боків. Старі бабусі-святенниці вже й плачуть. Стою я собі смирненько, очі догори, ніби сам святий. Руки склав на грудях, як перед причастям. От як на іконах малюють. Подивився на мене архімандрит та й каже: «Кажи, чадо моє вірне, бо велика днесь милость виявилася до нашої оселі. І хай усі слухають слово твоє, бо й колись устами бідних галілейських рибалок промовляв Господь людству». Я й почав. Усе виказав: і як ченця з черничкою помітив, і як вони ікону в криницю вкинули, і як ми її витягли. А товариші і ту ікону показують з лядункою і додають: «І написано ось тут на іконі, що її в Лаврі Печерській намальовано торік». А якась жінка як заверещить: «Матінко, та це ж сестра Агата гаптувала». Що тут сталося. Кинулися на нас ченці. «Анафема, — кричать. — Не слухайте, чада наші вірні, бо це католики, це папежники кляті його підкупили дурити вам голови». Вхопили вони мене, намагаються рот мені зав’язати. Вони — за мене, товариші — за ченців, а натовп з переляку — врозтіч. Зв’язали вони мене, кинули додолу. Пручаюся я, а вони волають: «Дивіться, добрі люди, як його чорти корчать». Замкнули мене до льодовні. Тільки помітили кляті, з ким я був, і того ж дня, коли один з моїх товаришів проходив повз нову церкву; що стояла ще в риштуванні, впала йому на голову цеглина. Так він і помер, не ойкнувши; а другий поїв каші та за чверть години й сконав. Отруїли, кляті, та потім і кажуть, що бог скарав богохульників. А мене, як біснуватого, до клітки потім засадили, не знаючи, яку мені кару вигадати, та спасибі Христі: вкинула вона мені до клітки рискаля, підкопав я вночі стінку та й yтік. — Здорово! — аж зітхнули здивовані хлопці. — Ну й Тимко. Справжній характерник. Тимко задоволено блиснув у темряві зубами і почав кресати вогонь. — Не кури, — спокійно стримав його Максим. — Сіно підпалиш. — А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? — насмішкувато кинув Тимко, але кресало сховав. Максим не відповів. Задумливо дивився він на зорі і, нарешті, позіхнув. — Треба спати, — сказав він і почав умощуватись на сіні. — Тільки на Січі й добре жити, — зітхнув лягаючи один із сиверян. — Перепочинемо день — і далі. — Гадаєш що на Січі всі брати? — спитав із темряви чийсь голос. — Ой, хто тут? — схопилися парубки. — Я, — виступив мовчазний джура Сагайдачного. — Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги — рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають, нарешті, такими ж панами, як перший-ліпший магнат. — Тю. Теж сказав новину, — зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. — Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш.Недурно є в литвинів прислів’я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, — звернувся він до втікачів. — Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину. — Що ти?.. Бре!!! — скрикнули пахолки Бжеського. — Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, У січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос[60]та клепку возив, аж поки терпець увірвався і… Ух, і засвітили ж ми йому тоді, людожерові. — А що? — зацікавився джура. — Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він і обурився і не дав. Лобода скипів. Зв’язали Дмитра, привели на панський двір — та канчуками Зціпив зуби Дмитро — і ані звуку. Не знаю, як воно сталося,тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок, ущент зруйнували — і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати. — Як же ти тут опинився? — з легким недовір’ям спитав джура. — Як? На пожежі впав та нoгy собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах… — Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? — допитувався джура. — Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став. — Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, — захоплено заговорив джура. Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби. — От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, — палко казав він. Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем… — А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих, старшинських вибриків. Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися. Їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх. — А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? — спитав Тимко. — Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані московити, ані татари. Але після походу… Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака. Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився: — Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси. Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці. — Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов. — Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко? Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки[61],побожно загорнув свій старенький намазлик[62]і відповів не одразу. — Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа[63].Годує сито, не б’є. Сорочку дає. На що скаржитися? — Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ? Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів: — Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме? Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти. Хлопці зареготали. — Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі. — Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники. — Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що? — А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати. І раптом спинився: — Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами. — А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає. — Та нащо ж ви їх йому віддали? — Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш… Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь. — Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси. — Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало. — Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами. Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався. — Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він. — Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки. Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах. — Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, — рішуче відрізав Тимко. І Максим підтакнув. — Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі… — Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, — знизав плечима Повчанський. — Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, щохлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам… — Як знаєш, батьку, не даси сорочок — не вийдемо на косовицю, — разом загомоніли парубки. — Ми їх заробили — нам їх і носити. — Ось і маєте, — Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. — Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід. — Це вже не твій клопіт. Проп’ємо — тобі ж корисніше. — Оце так, — зареготав Терешко. — Бо твоя ж горілка в шинку. — Що-а? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? — прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: — Ось і бажай людям добра… Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали… Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину… На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони — аби тільки пиячити… Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання: — Ну й молодь тепер пішла… Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки… Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться — і нема її… Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою. — Але парубки були незламні… — Давай, батьку, разом і чоботи, — урвав його Тимко. — Тра нам підківки на підбори набити. — Та що ти, хлопче, з глузду з’їхав? Чоботи на косовицю… Поїдете на ярмарок до Канева, тоді й дам. Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори. — Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? — кинувся навздогін Повчанський. — Кинь, стерво, чоботи! — раптом завищав він пронизливо й люто. — Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво! — Сам мовчи, старий чорт! Не твоє беремо, своє чесно зароблене, — спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. — Не всі такі дурні, як Максим, щобзадля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі. — Не завжди в ярмі держатимеш. — Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку! — А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький! — Не свій брат, а старшина, — напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків. Повчанський зовсім розлютував. Він тупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака. — Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, урвав нарешті Тимко. І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми. Сагайдачний увесь час стояв на ганку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському. — Заспокойтеся батьку, — сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. — Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви. — Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. — захлинався старий. — Лаятися вміють, а працювати — ні. — Та заспокойтеся, кажу, — Чи варт… Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, — стиснув він засмаглий на сонці кулак. — Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — скорботно зітхнув Повчанський. — Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі. Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати: Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки: — Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж. — Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю. — Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?. — А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу — в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа. — Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя — не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті. — Та я й сам уже мрію про свій куток, — задумливо проказав Сагайдачний. — Обридли походи. — А скільки в тебе хлопів? — Вистачить… Та хіба я їх усіх знаю. — Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе. — Та як же воно так? Та хіба ж так можна? — обурився Повчанський. — Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують? — Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі. — А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, — обурився Повчанський. — Чуєш стара? Чуєш, Настю… Та де ж таке чуване в світі? Сагайдачний мимоволі всміхнувся. — Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву — ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, — тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, — зиркнув він у Настин бік. — Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев’ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: ї король, і хлопи, і пани, — блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку. — А тепер вип’ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою. — І щоб жили ви з Настею, як голуб’ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, — засякалася стара в край хустки, витираючи сльози. — Та не плачте ж, мамуню, — кинулася до неї Настя. — Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі. — Е, доню. Що мені від цієї Горпини… Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятимхаламидником. — Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало — знов до нас прийшли, — обурено пояснив Повчанський. — Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти». Сагайдачний здивовано підвів очі. — Он як… А я гадав, що вони ваші родичі. — Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла. — А Корж звідки взявся? — Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимусяз ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену. — Тихше, ось і вони, — урвала стара і звернулась до Горпини. — Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка? — Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів… Самий степ. та небо. Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці. — Ну, я піду, — схопився раптом старий. — Подивлюся, що там ця сволота робить. І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати. Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича[64].Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей. Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків,поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися. Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, — пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертихсмушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини. Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі. — Це тобі не наша голота, — казав він старій. — Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові — одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають. — Авжеж, — позіхала стара і хрестила собі рот. — Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна — молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?! Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці —і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою. Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м’яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила. — Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке… — не міг він підшукати досить міцного слова. — Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти… Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього: — Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман… Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той… І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі. Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю. — Все буде зроблено якнайкраще, — чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. — Все буде як у найвельможніших панів, — авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги. Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усіпотріскалися в спеку. — З цією роботою можна не поспішати, — казав старий, поки вони оглядали колодязь. — Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно — годував вас той Бжеський. Отже,спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з Господом до роботи… Сплачу я вам добре — не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, — приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, — бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, — аж зітхнув сотник. — Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема. Але втікачі не вагалися: вони остаточно вирішили залишитися в Повчанського і лише смертельно боялися, щоб він не мав їх за кволих та ледарів. Одразу згодилися на всі умови, взялися за сокири. Повчанський постояв біля них кілька хвилин і, задоволено посміхнувшись, рушив у степ на косовицю. А хлопці розсипалися тим часом широким пишним лугом і йшли один за одним, широко й ритмічно махаючи косами. 3 легким, соковитим шарудінням падала висока запашна трава. Широкими зеленими хвилями розкинулися лугом рівні покоси, і променисте ранкове сонце випивало з них росу та гірко-медові пахощі квітів. Де-не-де спинялися косарі, витягали з-за очкура мантачку, і дзвінко й лунко бриніло тоді крицеве лезо під її дотиком. — Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? — спитав Тимко пахолків Бжеського. — Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу — під ринву лізти, — блиснули зубами втікачі. — Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть — та й годі. Ну а ви як? — Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете? — Та… в обід. А ви?. — А ми надвечір. Візьмемо по коневі — і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете. — Добре. А тепер — нумо косити. Ось і старий до нас іде, — з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині. — От сволота! От мерзотники! — лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси. Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами. — Оце косарі. Оце робота, — удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. — Спасибі, соколята. — Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, – одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. — А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався. Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування. — Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки… Відкосив я вже своє… А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п’яниці — останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть. — Добре, батьку, — засміялися хлопці і знов узялися косити. Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, — пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь. Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні. — Ось що, хлопці, – сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, – бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить! — Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, – вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити. Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся. — Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання. І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно.Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей. — Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, — ласкаво похитав головою гетьман. — Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому… — Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ — другою матір’ю. — Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, — урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті. Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки. Помста Стефана Потоцького Липневого задушливого дня тяглися ридвани, колебки і вози до маєтку Стефана Потоцького. Потоцький скликав околишню шляхту на бенкет. Їхали з дружинами й дорослимисинами і доньками, багаті й бідні, старі й молоді. Вдома залишилися тільки каліки. Навіть хворі вставали з ліжка на магнатське запрошення. Два дні й дві ночі готувалися в замку до бенкету. В парадних залах скинули з меблів чохли й заквітли ніжними ясними кольорами модні крісла й канапи з вибагливо викрученими ніжками та незчисленними кучерявими закрутками. Величезні дзеркала розкрили кришталеві глибини, повторюючи мармурові колонади вестибюлів і зал, де блищали бронзові жирандолі з високими восковими свічками в кришталевих розетках. В їдальні метушилися челядники. На трьох подовжніх і одному поперечному столі розставляли вони поверх трьох скатертин найтоншого полотна тарілки, келихи й сільниці. На кожну тарілку клали маленький хліб, вкритий салфеткою, не більшою від носової хусточки, ложку й ніж. В кінці зали здіймався креденець[65],важкий і величезний, як вівтар. Він гнувся під вагою розкішного срібного посуду. Від залу його відокремлювала низька огорожа, за яку входили тільки пивничий та чашники. Посуду було стільки, що коли столи було накрито, на креденці залишилося ще десять стовпів срібних тарілок і блюд, кожен на повний чоловічий зріст заввишки. На протилежному кінці зали, біля входу, на хорах музики настроювали скрипки, лютні та мандоліни. Але не всі гості потрапляли до зали. Для бідних шляхтичів накривали столи на дворі, і вони мусили їсти ложками й ножами, принесеними з дому за пазухою. Правда, пили зсрібних хазяйських келихів, але під пильним доглядом челядників, бо після кожного бенкету пивничий багато чого не долічував. Хто не бажав сидіти на дворі, але не мав запрошення до палацу, сідав на ганку, на лавах. Це було так би мовити, середнє місце проміж великими й малими гістьми. Стефан Потоцький часто влаштовував урочисті бенкети й полювання. І взагалі не було дня, щоб у його палаці не юрмилися гості, але на цей раз він перевершив сам себе. І ніхто не знав його таємничих намірів. Як кожен магнат, він зневажав дрібну шляхту і, як кожен магнат, запобігав її ласки. І коли б хтось з околишніх панів спробував не прибути на його запрошення, він вважав би такий вчинок за смертельну образу і знищив би саму пам’ять про його бідну садибу, а самого підпанка забив би батогами абозацькував хортами. І тепер, одягаючись до бенкету, Потоцький задоволено мружився, як ситий кіт, бачачи, як двір його палацу переповнюється кіньми та повозами з строкато вбраними гістьми та їх челяддю. Великі гості з’їздилися пізніше. І тільки тоді вийшов їм назустріч Потоцький. Першим прибув молодий Конецпольський з дружиною. Його розкішний, золочений ридван був запряжений вісьмома тигровими кіньми. Потоцький спустився з ганку й подав руку пані Агнесі, допомагаючи їй вийти з ридвана й цілуючи її тонкі пальці, потім розкрив обійми самому Конецпольському. Не встигли вони обмінятися кількома приязними словами, як підлетіла колебка Ружинськогo. За Ружинським приїхав князь Пронський, Собанські, Струсь і Валентин Калиновські. Кожен із них привіз по десятеро-п’ятнадцятеро шляхтичів і не менше челяді. Усі ці шляхтичі скупчилися в кінці зали, напівголосно розмовляючи, щоб не заважати великим панам. Панії з заздрістю оглядали вбрання і або зеленіли з люті, або удавано всміхалися, бачачи на суперницях кращі оздоби, або розквітали гордовитою радістю від почуття своєї переваги. Тим часом магнати оточили Потоцького. — Я відмовляюся розуміти великого гетьмана, — казав, відсапуючись, опасистий Пронський. — Є постанова комiciї «припинити козацьке свавілля», так чого ж він панькається з ними? Кварцяного війська досить. І ця шушваль не встоїть проти нього в регулярному рою. — А я вважаю, що справа не в збройній силі, а в тому, щоб призначити їм старшого, як ухвалила комісія. Хоча б того ж таки Сагайдачного. Почуваючи себе на коронній службі, він заговорить іншою мовою. Потоцький недовірливо всміхнувся. — Зле ви його знаєте, панове. Хлоп — як вовк. Скільки не годуй — його до лісу тягне. Треба їм призначити надійного та відважного лицаря з залізною волею і рукою. Треба змусити їх, живучи в наших маєтках, скорятися нам, як личить хлопам, або забиратися на чотири вітри. Але для цього Жолкевський надто старий і нерішучий. — А що ж діяти? — розпалився Калиновський. — Невже всі наші постанови — фікція, мильна бульбашка? Потоцький насмішкувато знизав плечима. Пан коронний гетьман сам брав участь у комісії, але козаки подали на сойм протест: тоді пан коронний гетьман відпустив одного з козацьких представників на Січ з відповіддю, а інших затримав, як заручників. Калиновський хотів щось сказати, але в цю мить ударили урочистий марш. Сановитий шафар із двома челядниками в барвах з гербами Потоцького розчинили двері до їдальні. — Прошу дорогих гостей до столу, — змінив тему Потоцький. — По обіді поговоримо, а поки що — nune est bibendum ае edenbum

66

. З чемним уклоном Потоцький запропонував руку княгині Пронській, як старішій з паній. Валентин Калиновський повів Агнесу Конецпольську, і пари довгою мальовничою смугою потяглися до відчинених дверей, де кам’яніли двома монументами стрункі челядники у барвах Потоцького. Гриміла музика. Срібні й мідні голоси сурм лунали під склепінням двосвітової їдальні, оздобленої портретами предків Потоцького. А в глибині блищав сріблом і золотом грузький вівтар креденця. Четверо шляхтичів зустріли гостей біля входу. Двоє тримали великі срібні миски, а двоє — високі глеки з водою, до якої примішали східних пахощів. Магнати вмили руки, і ту ж мить шляхтичів з миска ми й глеками змінили інші, з сніжно-білими рушниками, метрів по чотири завдожки. І тільки тоді Потоцький запросив гостей до столу. Челядники й шафар указували кожному гостеві місце за станом і за багатством його. Коли гості розташувалися за столами й ніжно заспівали скрипки на хорах, у дверях з’явилася урочиста процесія челядників з блюдами. Перш за все подали великі підливними з чотирма підливами: червоною — з вишні, жовтою — з шафрану, чорною — з чорносливу і сірою — з вареної протертої цибулі, так званої гонщі, без якої в Польщі не обходиться жодний бенкет. Потім з’явилися глибокі блюда вареного м’яса, нарізаного великими і малими скибками — на кожен смак і апетит. Юшок тоді не подавали, але кожне м’ясо плавало в бульйоні, в якому воно варилося. М’ясні паштети та пироги стояли гірками на столі, нарізані і оздоблені квітами. Зголоднілі гості накинулися на їжу. Ніжно співали скрипки польські народні мотиви, волоські та угорські пісні. Дзвеніло срібло, тріщали розгризувані кістки, шелестів шовк, бриніли ножі, шаблі та остроги пишного панства. — Яка тут розкіш, — зітхнула молоденька панна в блакитному береті на кучерях кольору стиглого жита. — Я гадаю, що в раю, в пана бога, не краще, як у цьому палаці. — О так, прекрасна панно, — підхопив молоденький угорський поручик з війська Потоцького, підсуваючи своїй дамі підливник з шафрановою підливою. — Уявіть собі, що років десять тому тут була пустеля, де блукали тури та вепри. — Жах. І ось… — …з’явився наш вельможний господар з військовою і королівською грамотою, і немов чарами виросли замки, споруди, містечка. А в селах і хуторах дике неприборкане козацтво потроху перетворюється на покірних хлопів, що, як бджілки, сумлінно збирають до цього велетенського вулика і збіжжя, і мед, і рибу, і дробину, і волів, і коней,і все, чого забажається моїй прекрасній панні. — Невже це так? Яке чарівне життя і яке прекрасне наше лицарство, що на своїх списах і мечах несе культуру і святу католицьку віру цим здичавілим хлопам. Панна Хлєбцевич любила блиснути вченими словами й довести своїм вірним лицарям, що вона розуміється на державних і громадських справах. — Так, панно, і тепер наш господар є володар мало не всієї Брацлавщини. Крім Кам’янецького староства, він має неосяжні маєтки в Польщі, на Волині і в Галичині. Коли бзібрати всі сувої, що тчуть для нього щороку хлопки, можна було б вистелити білий шлях з Брацлава аж до Варшави чи навіть до Гданська. Коли б витягти ключем усі вози із збіжжям які щороку виряджає він до Німеччини, ця валка розтяглася б від Кам’янця до Любліна, і коли б її перші вози в’їжджали до Гданська, останні ще стояли б у Житомирі, а з меду, що збирають для нього працьовиті бджоли, можна було б щороку виповнити став з півмилі завдовжки і кроків з двісті завширшки. — Це ж справжня казка, — захоплено прошепотіла панна, з побожністю зиркнувши в бік помосту, де майоріла гордовита й струнка постать Потоцького. — Це нагадує меністаровинні легенди про скарби Нібелунгів, що розповідала мені стара Магда, служниця померлої мами. — Так, панно, але ця казка — правда. І ви, панно, вступили до цього казкового палацу, щоб, підкорити собі всі серця, — палко прошепотів поручик, припадаючи до її випещених пальців. За спинами панів юрбилась голодна челядь. Власне кажучи, їли пани небагато, але, одвідавши будь-якої страви і віддаючи тарілку лакеєві, щоб дістати чисту кожен пан брав з блюда кілька шматочків і віддавав челядникам, і вони тут же жадібно ковтали свою частку роздирали м’ясо руками, а потім витирали масні тарілки й пальці коштовними плащами, драпуванням і навіть вильотами своїх панів. Пани теж не вживали виделок і чужоземці не раз дивувалися, як поруч із сліпучою розкішшю магнатських прийомів на них не додержувалося звичайнісіньких правил пристойності й чистоти. На дворі було бучніше: голодна шляхта накинулася на питва і їжу, сперечалась, реготала й видирала у сусіда ласий шматок. Як і в палаці, з початку бенкету пили тільки пиво У високих, циліндричних склянках з хлібними грінками, підсмаженими на свіжому маслі, але страви тут були простіші. Кінець кінцем замовкли втомлені музики й задзвеніли срібними. дзвінками дитячі голоси. У Потоцького був чудовий хор-капела під керівництвом венеціанця Петруччі. Вранці капела співала в костьолі, а ввечері — на бенкетах або виставах, і Потоцький гордовито запевняв, що вона затьмарила волоську капелу Аспірло Пацелі, що співала в Свентоянському соборі; в Варшаві, а перший його тенор, козак Левко, не гірший від славетного Тобіяшка з Сандомира, улюбленого королівського співака. Тим часом перші страви було доїдено. Пахолки швидко забрали порожні блюда й прибори разом з верхньою скатертиною і повернулися з величезними блюдами печеної дичини і дробини. Запиваючи печеню шумним пивом і медом, магнати потроху розговорилися. Розмови. їх точилися весело й невимушено. Жінки, розваги, полювання, нові моди й цікаві пригоди та чутки — все було приємне й цікаве. Ніщо не тьмарило облич, не тьмарило блискучих очей. — Восени я запрошу все околишнє панство на облаву. У мене в парку понад тисячу двісті оленів. Треба покуштувати свіжої оленини, — говорив Потоцький, відкидаючись на високу спинку з різьбленого дуба. Обличчя його розчервонілося. Білий шовковий костюм французького крою із смарагдовими гудзиками й шовкове трико зграбно охоплювали його стан і стрункі, м’язисті ноги в гостроносих атласних черевиках на високих підборах. — А в мене сила лосів, — відгукнувся через стіл Конецпольський. — Я гадаю, що пишне панство не відмовиться на них пополювати. До речі, я збудував в одній із пущ мисливський будинок з льохом, добре озброєним барилами старого меду й хересу. — І найцікавіше те, — додала пані Агнеса, — що в цьому будинку всі меблі з оленячого рогу. — Так, завдяки талановитій вигадці моєї юної дружини, — поцілував їй пальці Конецпольський. Потоцький моргнув чашникові. І челядники в ту ж мить наповнили келихигустим золотавим медом, і Стефан підніс свій келих, вклоняючись юній винахідниці: — За натхненну вигадку прекрасної пані! Бажаю їй оздоблювати все своє життя такими ж, а то й кращими вигадками на радість молодому дружині і всім його друзям. Агнеса зашарілася, засміялася, блискаючи фарфоровими зубками, і сміливо цокнулася з Потоцьким. Почалися голосні розмови з вибухами веселого реготу й дзвоном келихів та острог. Гості пили, їли, витирали руки об салфетки, скатертину, а іноді й об сусідські рукава. Часом спалахували суперечки, але в ту ж мить ущухали під орляним поглядом Потоцького. Тим часом пахолки прибрали посуд з другою скатертиною, і на столі з’явилися стародавні польські страви, без яких — за священним звичаєм — не обходився жодний бенкет: цілі гори локшини з сиром, горохове пюре з підсмаженими скибами копченого сала, пшоняна каша з маслом і тонюсінькі коржі-ламанці до макового молока. Коли гості впоралися з ними, подали десерт — фрукти, горіхи, мигдаль і фісташки в меду, всякі, солодкі тістечка, мазурки, пляцки та коржики з коринкою, цукатами й різним східним корінням. І аж тоді подали вино. Потоцький підвівся і високо підніс над головою вузький бокал з венеціанського скла. — Нєх жиє Польска, укохана ойчизна лицарскєго духа і злотей вольносці шляхецкєй![67], -виголосив він серед глибокої тиші. — Нєх жиє! — гаркнули сотні мужніх голосів. — Нєх жиє! — відгукнулися гості з тераси. І могутньою хвилею пролунало на дворі: — Нєх жиє! Потоцький обходив столи, цокався з кожним, бажаючи гостеві всього найкращого і відпиваючи по ковтку. За ним ішов чашник і в ту ж мить доливав келих йому і келих гостеві, до якого наближався магнат. І для кожного господар мав гостинне слово, навіть для того, кого б іншим разом охоче зацькував ведмедем або собаками. Ситі гості напідпитку ладні були кинутися в огонь і воду за ласкаву посмішку Потоцького. І Потоцький добре зважив усе. Поки обходив він бідну шляхту, що обідала на дворі, спритні пахолки внесли в залу стіл, укритий зеленим сукном, розп’яття, два крісла й книгу з конституціями шляхетських привілеїв. — Що це він замислив? — здивовано перезиралися гості. — Невже конфедерацію? — Не може бути. Вони з королем перші приятелі. Кажуть, нібито його наїзд на Молдавію був зроблений з королівської згоди і сам пан круль витратив чимало власних грошей, щоб викупити його з полону. — Так, але така церемонія… Поява Потоцького урвала розмови. Він ішов з улюбленим прокуратором[68]відомим крючкодером, що не раз виплутував грізного феодала від різних відповідальностей перед королівським судом. За Потоцьким посунула п’яненька шляхта, що обідала на дворі й на ганку. Знаком наказав він їй розташуватися на лавах, нашвидку встановлених під стінами, і сів за столиком поруч з прокуратором. Коли гості розсілися й замовкли, Потоцький підвівся, крутячи свій шовковий вус, вклонився на всі чотири сторони й проголосив, що зібрав пишне панство не тільки на розваги, але також і pro bono рubliсо[69]. Оглушні крики «віват» загули під склепінням, забилися в вікна з кольоровим склом, відгукнулися на ганку і в саду, що тихо шелестів під надвечірнім вітром. Коли крики вщухли, Потоцький знову заговорив, дивлячись на потемнілі портрети предків. — Справа йде про злоту вольність шляхетську, — почав він, торкаючись найчутливішої струни шляхетського самолюбства. — Нашій вельможній шляхті завдано нечуваної ганьби, то більш незносної, що вона не від шляхетної руки, яка могла б змити її на двобої власною кров’ю, а від руки згордованого хлопа, що посягнув на нашу святиню. — Про що це він? — здивовано зашипіли напівголосно гості. — Я маю на оці, – вів далі Потоцький, — нечувану нахабність козацької старшини, цих самозваних шляхтичів. Вони пролізли до нашого соймику, щоб зсередини, з самих надр нашої верстви, зруйнувати споконвічну твердиню наших прав і нашої волі. Vох рорulі — vox Dei

70

— каже старовинна мудрість. І голос народний наказав вигнати їх з соймику, як колись Христос вигнав гендлярів з храму. Але вони не склали зброї. Ці розбишацькі отамани, ці ватажки й привідці хлопських бунтів насмілилися вписати протестацію до гродських книг, називаючи наше справедливе обурення свавіллям, образою святині, розбійницьким нападом і так далі. І недостойні своєї гідності судді, які присягалися зберігати заповіти республіки та громадського блага, наважилися прийняти той протест і записати його до гродських книг. Це ще раз доводить, що кров і походження визначає душевні якості людини і що не можна ушляхетнювати хамів, давати хлопам нобілітацію. А той підлабузник хлопства, зрадник і дезуніт[71]Михайло Кропивницький, брацлавський підсудок, перший почав їм сприяти. Бо навіть, як то мені достоту відомо, він порадив їм звернутися до люблінського трибуналу, вважаючи наше справедливе обурення за злочин проти бога й віри, — якою іронією бринить це слово в устах єретиків, — і навіть до королівського суду, бо ввесь земський уряд був на соймику, так би мовити, виконуючи свої службові обов’язки. Такого знущання, такої образи не можна перетерпіти. І якщо один з цих негідників уже напоровся на мою шаблю, то й інші мусять дістати свою справедливу кару. — Оце правда! — Слушно сказано! — Так. Справді так, — вискочив похитуючись Кособудський, що не мовчав і не міг мовчати під чаркою. — Де не сунеш — скрізь ці лайдаки перетинають нам шлях. Повезеш збіжжя на ярмарок чи то до Гданська — старшини навезуть удвоє і так збивають ціну, що хоч повертай валку додому. Повезеш поташ — знов те саме. А в Ярославі та Перемишлі ані пройти, ані проїхати від старшинських волів. Потоцький гидливо поморщився. Яка нетактовність. Це відомо й зрозуміло кожному, але є речі, про які голосно не говорять. У всіх випадках треба знайти пристойне гасло, під яким не соромно виступити шляхетному лицарству. Патер Юстовський увесь час сидів край столу, уважно придивляючись і прислухаючись до всього. Гидливий рух Потоцького не уникнув його пильних очей, і коли магнат гнівно повів плечем, він тихенько нахилився до свого надто балакучого сусіда: — Годі, шановний пане. Вельможний пан знов бажає щось сказати. Але втихомирити сп’янілого бретера було нелегко. — Я й кажу, — гудів Кособудський, як дзвін на сполох, — що це сміття сидить у нас, як скалки в очах. В моєму старостві вони порозплоджувалися, наче гриби-поганки після дощу. Ідеш, як ось тобі серед поля козацький хутір або хата. У нас самих не вистачає ріллі. Зганяєш з неї хлопів, переводиш на толоки, а та наволоч сидить собі на ланах[72]та плює на шляхетські привілеї, ще й данин та чиншів не сплачує. А їхні пахолки та підсусідки, замість бути нашими хлопами й орати нам землю — працюють на своїх хлопських отаманів. — Правильно, — загули голоси. — Молодець Кособудський. Влучив у саме око. — Знищити їх. — Зруйнувати вщент. — Забрати в них ріллю разом із хлопами. — Бо ж без хлопів нам аж ніяк не можна. — Ще й ралом пройти по згарищу, як колись Тіт по вулицях Єрусалима, — вкинув один із ксьондзів. — А так: це ж легше, ніж корчувати під ріллю ліси. Потоцький зрозумів, що час заговорити, бо Кособудський вирве в нього пальму першенства. Він вийшов з-за столу й урочисто підвів руку. І вмить ущухло все. — Тому, — грізно підніс він голос, — я пропоную панству, як каже Цiцepoн, вичерпати до дна цю клоаку, «Hanc sentinam Rei Publikae exhaurire»[73],і разом зо всім добровісним панством створити над ними суд божий. — Віват! Віват! — підхопили пани. Але Калиновський обурено знизав плечима і звернувся. до старого Собанського. — Що за безглуздя! — заговорив він. — Знищувати старшину. Та це чортзна-що! Невже Стефан не розуміє, що тільки старшина тримає в шорах голоту. Не знищувати її треба, а приваблювати, обертати на свою двірську, хай і ненобілітовану шляхту, на своїх ланцюгових собак. Собанський ковтнув пінявого вина і, ховаючи в келиху усмішку, повільно відповів: — Певно, що так, але хіба ж його тепер стримаєш? Скажіть йому слово: оскаженіє, кинеться на вас із шаблею, як на ворога. А завтра віч-на-віч він спочатку розкричиться,а потім згодиться з вами… — Так, але хіба ж ви не бачите, що він задумав? — Безглуздя! Авантюра! Чортзна-що! Але раджу вам не втручатися. Він нізащо не визнає прилюдно своєї помилки. Їдьмо краще додому, бо всі вони п’яні, і не час тут шукати доброго розуму. А крики справді не вщухали. — Геть козаків! — лунало під склепінням. — Геть хлопських отаманів! — Їдьмо по хлопів! — По ріллю! — Спалити їх кубла з усім їх гадючим кодлом, — пронизливо крикнув Ружинський, блідий від обурення й хмелю. — І Кропивницького разом із ними. — І Горленка. Почувши останній вигук, патер Юстовський підвів голову і насторожився. — Стерти на порох, — повторив Потоцький. — Так, тепер я бачу, що вельможне панство гідне стану громадян республіки… Зітремо ж їх із землі, хай станеться над ними суд божий і людський. Юстовський розгубився. Треба, хоч би там що, врятувати Горленка. Він устав з місця і беззвучною тінню прослизнув уздовж столу. — Вельможний пане, — схилився він перед Стефаном Потоцьким, що задоволено крутив вуса, — в ім’я господнє… — Що каже пан ксьондз? — нахилив до нього вухо Потоцький. — Вельможний пане. Вашими вустами глаголить пан буг, що повелів зруйнувати Содом і Гоморру, але боюся за праведного Лота, щоб він не постраждав разом із грішниками. — Не розумію пана ксьондза. В чому річ? Тихше панове! — крикнув Потоцький на панів. І вмить запанувала тиша. — Отже, — повторив Потоцький, скосивши на Юстовського одне око. — Я боюся, щоб вельможне панство, виливши свій справедливий гнів на тих єритиків, не загубило разом із ними одну безневинну душу, що допіру вийшла на шлях спасення.Я кажу про пана Горленка. — Горленка?.. Того негідника. — Розбійницького отамана й бунтівника! — обурився опасистий Пронський. — Ні, вельможне панство. Мені, як сповідачеві, краще відомі блукання його душі. Він народився і виріс схизматиком, але вже довгий час тяжився своїм оточенням і вірою. — Атож, бо паном бути вигідніше, — презирливо кинув Пронський. — Півроку тому, — казав далі патер, сам упевняючись у власній вигадці, – він звернувся до мeнe з своїми сумнівами, і з того часу, наче Віргіліуш[74]Данте, веду я його душу по дев’ятьох колах пекельних до світла й істини. Три місяці тому, замість унії, він увійшов до лона католицької церкви, але, зв’язаний складними справами з козацтвом, не міг грубо урвати свої зв’язки й одверто висловити свої прагнення. — Тобто хотів, щоб і вівці були цілі, і вовки ситі, – в’їдливо посміхнувся Пронський. Юстовський покірливо схилив голову. — Мабуть, це й легкодухість, але до всякого наверненого треба ставитися поблажливо. Отже, постраждав він за те, чого давно вже відцурався, і тепер добити його, каліку, коли він покаявся й очистився, — гріх і несправедливо. Ім’ям святої католицької церкви, — раптом випростався Юстовський, ставши ніби вищим на півголови, — я закликаю вельможне панство вкласти каральний меч до ножен, проходячи повз його житло, бо інакше гнів церкви й господа бога впаде на того, хто проллє хоч краплину його крові! Запанувала глибока мовчанка. Потоцький повів очима по залі й побожно схилив голову. — Амінь, — відказав він. — Святий отець може бути спокійний. Жодний волос не впаде з Горленкової голови. Я навіть обіцяю перший простягти йому руку і чим зможу спокутувати свою провину. — Віват! — крикнули буйні голови. І цей крик голосною луною пішов по залах. Сотні рук простяглися до келихів. Густим лісом піднеслися вони над головами — і вино полилося рікою, — потьмарюючи останні виблиски свідомості й обережності. Панії перев’язували своїх лицарів шарфами та стрічками. Агнеса Конецпольська щось шепотіла Потоцькому, кокетливо виблискуючи фарфоровими зубками, а він схилявся до неї смугляво-рум’яною щокою і усміхався блакитними очима. Графські челядники вносили зброю, наче оберемки дров. І в прозорих літніх присмерках замиготіли жовтогриві смолоскипи й кольорові скляні ліхтарі. П’яна буйна шляхта збиралася в похід. 3руйноване кубло Діти пані Баличиної вигадали чудову гру: вони засіли на дубі, в глибині саду, і відстрелювалися з іграшкових самострілів від інших дітей. Діти вдавали з себе татар, а Петрик з Юрасиком — козаків. у запалі вони не помітили, що там, де стовбур розходиться кількома гілками, є глибоке дупло, ледве вкрите корою та гнилим листям. Юрасик пускав стрілу за стрілою. аж ось кора під ним підломилася, і він зник. Плачучи, виліз він з дупла, і тільки потім, заспокоївшись і розмазавши по щоках сльози, зрозумів, що дупло можна обернути на фортецю. Пошепотівшись з братом, він сміливо поліз на дуб і, розгорнувши листя й кору, так розширив дупло, що обидва брати могли стояти в ньому поруч, ледве висовуючи носи. Гра припала їм до вподоби. Тепер цебув не табір, а цілий замок, де можна було витримати облогу, а головне, влаштувати сховище на бойовий припас. Хлопчики так захопилися грою, що не помітили, як минув час. Мати кликала їх вечеряти, але важко було кинути гру. За вечерею, опікаючись гарячим кулешем, вони наввипередки розповідали матері про свою нову фортецю і проте, які вони зберуть в дуплі запаси горіхів, камінців і різних дрібниць, потрібних тільки дітям. Балики дома не було. Пригадавши, що завтра ярмарок у Гайсині, він осідлав коня і поїхав туди напередодні. Ніхто, крім дружини, не бачив, де він подівся, навіть діти. Повечерявши, пані Баличина поклала дітей спати і вийшла на ганок подихати вечірньою прохолодою. Небо було хмарне, але дощу не було. Сад шелестів під вітром, і в полохливому шарудінні листя було щось тривожне і насторожене. Пані Баличина присіла на сходах і довго вдивлялася в ніч, вдихаючи пах полину і житнього цвіту, який долинав з узгір’я, коли далека заграва спинила її увагу. — Пожежа: Де б це було? — подумала вона голосно й підвелася. Заграва то розпалювалася, роздмухана вітром, то знову згасала. Пані Баличина вийшла за ворота подивитися, де горить. І неясна тривога заповзла їй у душу. Начебто в Лемчуків. Невже татари? Вона кинулася додому і розштовхала Андрія. — Їдь, хлопче, до Лемчуків і подивись, що там. Якщо це татари, миттю повертайся додому. Треба врятувати дітей. А якщо це звичайна пожежа, скажи, що пана сотника нема дома, а я вирядила тебе на допомогу. Та візьми з собою цебер, мотуз і сокиру. На пожежі воно згодиться. Андрій не став сідлати коня, а просто скочив на нього і помчав на пожежу. Пані Баличина пожалкувала, що відпустила всіх хлопців на село, постояла на дворі, дивлячисьна заграву, роздмухану вітром, і пішла додому. Не роздягаючись, лягла вона біля дітей, але сон тікав од неї… Сад шелестів тривожно, небо де-не-де сипалося блискавицею, і крізь щілини віконниць раз у раз шугав кімнатою їх блідий, полохливий відсвіт. Зненацька скажений чвал коня урвався біля воріт. — Татари! — похолола смілива жінка, але стрималася і запалила з лампадки каганець. Андрій, скажено сіпав віконницю. — Пані сотникова! Лихо! Вона відчинила вікно, підтримуючи на грудях розхристану сукню. — Не лякай дітей! Татари? — спитала вона майже суворо. — Гірше. Шляхта громить Лемчуків. Коні згоріли в стайні. Худобу перерізано. Пан Лемчук замкнувся з хлопцями в клуні. Певно, тепер їм кінець. Пані Баличина закусила губу, міркуючи. — Скільки їх? Хто саме? — спитала вона уривчасто. — Потоцький, Ружинський та різної шляхти сотні зо дві. Грабують, ріжуть, як татари. Я заховав у чагарнику коня і підібрався якнайближче. Вони вихваляються порізативсю старшину. Казали й про пана сотника. Так я — на коня та й назад, — уривчасто розповідав Андрій. — Розбуркай дівчат і Охріма. Хай жене череду в ліс за яром, а дівчата хай зберуть усе, що є кращого, у клунки. Сідлай коні. Тікати треба, — наказувала пані Баличина, ніби йшлося про когось стороннього. Швидкими точними рухами запалила вона кілька воскових свічок, збудила хлопчиків і наказала їм одягатися. Юрасик виріс серед військових чвар і, як дорослий, став швидко натягати чобітки. Він розумів, що для розмов немає часу, що треба бути твердим і сміливим, і хоч серденько його завмирало, він і взнаки не дав, як йому боязко. Петрик, навпаки, розплакався і розвередувався. Мати спробувала одягти його силоміць. Він брикав ногами й репетував на ввесь голос. — Тю, дурний, — умовляв його Юрасик. — Ми поїдемо верхи, а ти верещиш, як дівча. Андрій посадить тебе на Хмару, а мене на Сивого. Помчимо, як дядько Сич на великдень. — А чому вночі?.. Я бою-ся… Вночі вовки… — Де ти бачив улітку вовків? А до того ж, місячно, — говорив Юрасик, засовуючи за пояс старий іржавий кинджал, що викинув Балика як непотрібний. — Дай мені ніж. Я теж воюватиму, — відповів Петрик, ще схлипуючи, але вже посміхаючись крізь сльози. — А Андрій мені дозволить правити? — Аякже ж. Ми з тобою тепер замість татка. І поки Юрасик умовляв та одягав брата, пані Баличина дістала шкіряну торбинку, наповнила її золотими дукатами й міцно зав’язала ремінцем, сунула за пазуху папери, які Балика найбільш цінив, нашвидку одяглася і пов’язала голову хусточкою… За вікном перекликалися злякані дівчата. Хтось розпачливо ридав. Важке тупотіння худоби глухо віддавалося в світлиці. Біля ганку прискали осідлані коні. Але в ту мить, коли вони сідали на коні, затріщали безладні постріли, інші відгукнулися за садом, на леваді, і пані Баличина зрозуміла, що хутір оточено. «Загинули», — блискавкою майнуло в голові. Становище було безпорадне. Хлопці ночували на селі, на хуторі залишилися, крім Андрія, тільки старий пастух, куховарка з дітьми та троє дівчат. Пані Баличина підхопила Петрика на руки, сунула за пояс два пістолі й кинджал і вибігла на двір. Перелякана худоба кидалася од воріт до хліва, і старий Охрім ніяк неміг вигнати її за ворота. Постріли частішали. Пані Баличина скочила з Петриком на коня, Юрасик — на другого. Андрій на третього. Вони сподівалися продертися крізь коло ворогів. — На городи! — крикнула пані Баличина. — Перескочимо крізь ліси. Коні слухняно повернули. Але й тут засіли вороги і пострілами зустріли втікачів. Коня під Андрієм було забито, і Андрій ледве встиг стрибнути на землю й сісти на Юрасикового коня, взявши хлопчика на коліна, коли раптом божевільна з жаху череда ринула повз утікачів і промчала, як лавина, поваливши лісу і затоптавши шляхту за нею. Путь було звільнено. Андрій хльостнув коні, але не встигли вони виїхати на шлях, як збоку вискочив ворожий загін з голими шаблями й кинувся навперейми. Андрій пострілом збив найближчого, але битися з дитиною на руках не можна було й думати. Він швидко повернув коня, повторюючи рух пані Баличиної. — Охріме! Дівчата! Ховайтеся в хаті! — лунко крикнула вона дівчатам. Вони миттю забралися в світлицю, де вже ховалася куховарка з дітьми. — Дідусю! Дідусю! Ідіть до нас! — кричав Юрасик. — Швидше. Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкимипрорізами для стріляння. — Набивайте пістолі й мушкети! — крикнула вона старому. Почувши небезпеку, старий ніби помолодшав. Швидко і спритно почав він набивати пістолі. Налякані дівчата ховалися по кутках, з жахом прислухаючись до стрілянини і п’яних вигуків шляхти, а пані Баличина кинулася до комірки з обома хлопчиками. У комірці було темно, тільки місячне сяйво просочувалося крізь бузинове листя і падало у віконце під стелею. Віконце було вузьке. Доросла людина не могла в нього пролізти, але діти могли прослизнути, як вужі. — Лізьте, тільки обережно, — пошепки наказала пані Баличина, — а потім проберіться під парканом до кущів і біжіть кущами до дуба. Сховайтеся в дупло. Ніхто вас там не знайде. Вона беззвучно підняла раму, підсадила Юрасика і раптом схаменулася; — Стривайте. Одягніть сині жупанці, у білих сорочечках вас помітять… І не виходьте на місячнесвітло. Юрасик тремтів з жаху й хвилювання. Це так нагадувало оповідання про Січ, про походи, про турків. Петрик мовчав, тільки в очах його застиг жах і мовчазний докір безглуздій жорстокості буття. Пані Баличина стала на тапчан, визирнула з вікна. Тут було тихо й безпечно. Кучерява бузина кущилася аж під дах. Вітер шелестів листям, і діти могли непомітно спуститися додолу. Коли місяць сховався за хмаринку, вона обережно викинула мотузяну драбинку і, нашвидку поцілувавши хлопчиків, обережно підсадила їх у вікно, потім витягла драбинку і замкнула віконницю. Дітей було врятовано. Нікому не спаде на думку шукати їх у дуплі старого дуба. Яке щастя, що саме сьогодні знайшли вони таку чудовусхованку! Але пани не дрімали. Пропустивши худобу, вони щільніш оточили хутір і, замість смолоскипів, підпалили ожеред соломи за током. Кілька п’яних панів гупало в двері важкими чобітьми. — Виходь, хлопське кодло! — кричали п’яні голоси. — Ми нічого вам не вдіємо, тільки здеремо шкуру на чоботи і розтлумачимо дівчатам, що таке панське кохання. Замість відповіді, Андрій і пані Баличина взяли мушкети й, влучно націлившись, вистрелили. Двоє панів покотилися з ганку. — Набивайте, дідусю! Мерщій! — крикнула пані Баличина, хапаючи другий мушкет. Та Охріма не треба було підганяти. Швидко забивав він кулі, насипав пороху, закладав губку. Пани рубали двері сокирами, вибивали чимось важким, від чого весь будинок здригався аж до підвалин. Андрій і пані Баличина відстрелювалися. Це була безнадійна, безпорадна боротьба, де ніхто не чекав порятунку або хоча б допомоги. Червоний відблиск пожежі забарвив баканом прорізи у віконницях, і на тлі заграви вороги видавалися силуетами, вирізаними з чорного оксамиту. Це полегшувало брати ціль. Методично спускали вони цингелі, і кожного разу влучні кулі виводили з бою когось із. ворогів. — Запалюйте дах, — лютував Потоцький, забувши про обережність. — Викуримо їх огнем. Смерть у вогні… Патер Юстовський може радіти. Всемогутнє полум’я довершить перемогу над схизмою. — Діду Охріме, набивайте! — кричала пані Баличина, намацуючи дулом нову жертву. — «А діти?» — раптом стиснулося серце. Проте глибоке почуття підказувало: діти врятовані. Інакше кати-магнати привели б їх під вікна і замучили б їх під вікнами, замучили б перед материними очима. Хлопчики справді щасливо дісталися дуба і заховалися в дуплі. У садку був гострий передранковий холод. Згасали зорі. І вони дрижали від холоду й жаху, прислухаючись до стрілянини й вигуків сп’янілої шляхти. Аж ось двері піддалися, і натовп розлютованих панів линув у них, давлячи й штовхаючи один одного. Тут зустрів їх Андрій із шаблею. Тісно було в сінях, але темрява допомагала йому. Він бачив панів на тлі заграви, а сам лишався невидимий. Дзвеніли леза, розсипаючи іскри. Андрій добре фехтував. Недурно був він три роки Баличиним джурою дома і на Січі. Але сили були надто нерівні. І коли запалав дах від клуні, підпалений знадвору, і яскраве світло освітило сіни, він зрозумів, що порятунку немає. Дивний спокій охопив його, і сили неначе потроїлися. Треба було якнайдорожче продати їм своє життя. Три трупи на порозі заважали панам. Вони відтягли їх убік, і місце звільнилося. — Застреліть його, як собаку, — люто гримав Потоцький. Але важко було влучити крізь натовп, що ломився у двері. Пані Баличина стріляла то з одного вікна, то з другого, і панам здавалося, що в хаті засіло не менше як п’ять-шість стрільців. — Запаліть дах з того боку, — вказав Потоцький на край будинку. А в сінях точилася остання розпачлива боротьба. Кращий фехтувальник війська Потоцького поручик Манцевич бився на шаблях з Андрієм. Супротивники важко дихали, роблячи випади й відбиваючи їх. — Піддавайся, хлопе… Живий не будеш, — хрипів Манцевич, роблячи новий випад. — Піддавайся сам, собако, — відказував Андрій. Як два хижаки, розійшлися вони на хвилину. Здавалося, що їх очі фосфоряться в темряві, запалені непримиренною зненавистю. І в цю мить Кособудський вистрілив із-за Манцевичевого плеча. Забитий одразу, Андрій незграбно майнув руками і важко звалився додолу. — Хто просив пана втручатися? — з люттю обернувся Манцевич. — Я б і сам упорався з цим буйволом. Кособудський знизав плечима й крикнув натовпові: — Вперед! Пані сотникову візьміть живцем! Тепер не втече від мене ця брацлавська Юнона. Відтягнувши Андрія, шляхта навалилася на двері світлиці. Зрозумівши, в чому річ, пані Баличина з дівчатами й Охрімом присунули до них важку скриню й кинулися в комору. Треба було тікати тим же шляхом, що й діти, але марні були всі зусилля пані Биличиної. Тільки п’ятнадцятирічна Марійка, худорлява, вузька в стегнах, вислизнула крізь віконце. Ані куховарка, ані інші дівчата, тим більше пані Баличина, не могли протиснутися в такий вузький отвір. Дах палав. Золота цівка лизнула віконницю раз, другий, зазирнула в світлицю вогняним оком. Дим клубочився під стелею темною хмарою. Виїдало очі. Захоплювало дух. Аж ось відпала віконниця бокового вікна, і до світлиці просунувся Кособудський. Пані Баличина підвела піcтоль, але дим роз’їдав їй очі, і цього разу вона не влучила. Кособудськйй скочив у кімнату і кинувся до неї. — Ти програла, — прохрипів він, обдаючи її смородом винного перегару. І схопив її поперек стану. Пані Баличина мовчки вихопила запоясник і всадила в спину Кособудського. Насилу виповзла вона з-під конаючого ворога і, задихаючись від диму, кинулася до вікна. І тут милосердна куля урвала їй життя. Недовго опирався старий Охрім із служницями. Куховарчиних дітей порубали, певні, що це Баличині хлопчики. 3гвалтовані дівчата лежали пов’язані під парканом, а палаюча стеля впала на Охрімову голову, коли він намагався витягти напівбожевільну від розпачу матір. — Тепер до хлопів. — На село! — наказав Потоцький, сідаючи на коня. Світало. Тихо курів погорілий хутір. Палали хати. Як обважнілий ясиром загін людоловів-татар, виїжджали на дорогу пани, женучи перед себе зв’язаних посполитих. Швець Омелько Виринув швець Омелько у Львові, де мав він сина, шевського майстра. Але не поталанило старому: десять років не бачив він сина й онуків, і виявилося, що син його і двоєхлопчиків загинули від холери два роки тому і залишилася сама вдова з маленькою Орисею. Вдова не зналася на шевстві і не пішла заміж за іншого майстра. Жила вона з городів, а напередодні свят пекла книші й бублики та продавала біля церкви. Побачивши діда, вона гірко заплакала й довго не могла заспокоїтися. — Ой діду-дідусю, чого ж ви раніш не прийшли, — схлипувала вона, витираючи фартухом очі. — Ви б мали майстерню, і не голодували б ми з бідною сиріткою. — Та хто ж його знав, — бідкався дід. — Боже ж мій, боже, скільки лиха на світі. Не тужи, Мотре, якось проживемо. — Я чоботи, а ти — бублики. Виростимо Орисю, заміж віддамо за хорошу людину. Так, доню? Орися тулилася до материних колін і злякано зводила на діда великі чорні очі. Хоч Мотря й продала мало на ввесь Денисів інструмент, дід усе ж знайшов дві-три справні копили, ніж, молоток, обценьку та кілька добрих шматків шкіри. Разом із тим, що було в його торбинці, можна було якось робити. Знайшлися й замовці. Небіжчик Денис був майстер чесний і хороший, і в пам’ять його кожен охоче давав роботу його батькові. А головне — старий брав дешевше за цехових, що мусили працювати за таксою. Омелько підбадьорився, завів інструмент, полагодив хату, купив на зиму дров і потроху забув пана Бжеського та всі свої тривоги. Здавалося, майбутнє його забезпечене. Тільки Мотря коли-не-коли нагадувала старому: — Пішли б ви, діду, до цехмістра, записалися б до цеху. Вони мусять вас прийняти як Денисового батька. — Нащо? Хіба в мене майстерня: ані підмайстрів, ані учнів. На біса мені той цех! Тільки зайвий клопіт. — Та воно так, але все ж певніше… — Ну, добре, мовчи вже, — сердився старий і бурчав під ніс. Ото бісова баба. Їй аби язиком теліпати. Мотря замовкла, але на душі було неспокійно. А дід постукував обушком, спритно вганяючи в підошву цвяшок за цвяшком, і стиха мугикав:

Журба мене сушить, журба мене палить,Журба мене скоро з білих ніг повалить.А я, сіромаха, та не піддаюся,Піду до шинкарки, горілки нап’юся.

Орися гралась на порозі «в городи»: втикала в землю маленькі гілочки, поливала їх водою, полола, підв’язувала. А мати палила в печі — пекти бублики. Гоготів золотий, огненний кущ, бігли в комин гнучкі, жовтогарячі стрічки, розжарюючи цеглу. А за чотирикутником дверей палав сонячний південь. Як кораблі, пливли небом хмари, напнувши білі груди. Повітря дихало сонячним жаром, і таким же жаром дихала в спину старому розжарена паща печі, коли зненацька чиясь кремезна постать заступила старому світло. Старий підвів очі. На порозі стояла людина років на п’ятдесят, повновида, з м’язистими руками, червоним обличчям і короткою шиєю. Шкіряний фартух поверх безрукавки з синьої саржі, перехоплений ремінцем, сорочка з засуканими рукавами й застромлений за пояс молоток, — усе виявляло в ньому ремісника. Кілька хвилин мовчки дивився він на старого, потім спитав з виразною польською вимовою: — Хто ти є і як твоє ім’я? Мотря обернулася й перелякано та збентежено вклонилася. — День добрий, пане цехмістре. Це наш дідусь, батько Денисів. Дід виплюнув на долоню цвяшки, підвівся з місця, витер спітніле чоло з оселедцем, перехопленим ремінцем. — Здоров, пане цехмістре. Заходь, сідай, будь гостем. А звуть мене Омелько Зименюк. Свекром їй доводжуся, — кивнув він на Мотрю. Цехмістер вайлувато скинув капелюх і переступив поріг. Мотря метушливо обтерла фартухом лаву й підсунула її цехмістрові, а Омелько знову взявся до роботи. — Як ся маєте, пане цехмістре? — упадала біля нього Мотря, передчуваючи щось недобре. — Живемо, — хрипкуватим басом відповів Гжебцевич. — А ось дивуюся я з тебе, пані майстрова, чому ти не заявила до цеху про майстерню. Здається, знаєш наші звичаї. — Та хіба ж це майстерня, пане цехмістре? — злякано белькотіла Мотря. Від хвилювання в неї трусилися руки, і вона ховала їх під фартухом. — А за яким правом втручаєшся ти в наші справи, пане цехмістре? — заговорив дід Омелько, відсуваючи невістку. — А за таким, що цех не дозволяє тобі робити. Немає місця в Львові партачам[75]. З обурення дід Омелько мало не випустив чобота. — Ось як, — заговорив він, тремтячи від образи й гніву. — Отже, бідній людині треба красти, якщо вона не в цеху? Денис був майстром, і йому можна було робити; батькові, що навчив його шевцювати, не можна? Нема такого закону, щоб старому вмирати з голоду під тином. І плювати мені на ваш цех, коли так. Цехмістрова шия стала червоно-синя. Він звик відчувати себе диктатором, вершителем долі шевців, і сміливе слово старого козака потьмарило світ в його очах. Він підвівся, нахилив голову, як бик, готовий узяти на роги непокірного, і, зловісно блискаючи очима, відкарбував: — Як собі знаєш. Тільки цех двічі не повторює. Забирайся геть із Львова на двадцять миль, бо буде тобі зле. А вам, пані майстрова, соромно переховувати в себе партача. Про це ми ще поговоримо з вами в цеху. І рвучко, насунувши капелюх, ступив через високий поріг. Дід Омелько захлинувся з обурення. Худорлявий, кволий, дрижав він усім тілом і, схопивши недошитий чобіт, кинув. його навздогін цехмістрові. — Ах ти ж, бугаю товстомордий! Та що це за життя таке настало? На землі не сиди, бо земля панська. Робити не смій, бо пани цехмістри не дозволяють. Та був би я молодший, схопив би я шаблю та пішов би вас рубати й трощити разом із панами та ксьондзами, упирі нещасні. — Ой, казала ж я вам, дідусю, — стогнала з розпачу Мотря. — Пропали ми тепер з Орисенькою. — Та замовчи, дурна. І піду. І доведу своє право. Чого виєш, як собака над мерцем! Довго ще плював і бурчав старий, довго схлипувала Мотря, вигрібаючи жар з печі і засовуючи в піч дошки з бубликами. Вона тремтіла перед цехом тому, що цех виплачував їй невеличку пенсію на дитину, і розуміла, що цю виплату можна щохвилини припинити. З жахом пригадувала вона, як ставилися цехи до вільних ремісників, що наважувались із ними конкурувати. Коли бублики спеклися, вона побігла з Орисею до братства — порадитись, що тепер робити, а дід Омелько ще довго бурчав, і, нарешті, підібрав викинутий чобіт і знов узявся до роботи. Липневий жар згасав над містом. Золотавою імлою стояла курява в повітрі, стелилася по дорозі сувоями. Сонце непомітно хилилося на захід. Дід Омелько випустив молоток і важко замислився. Не раз чув він на Запорожжі, як зв’язують цехи ремісників і як важко потрапити до їх лав. Багато здібних підмайстрів, гідних стати першоряднимимайстрами, тікало на Січ від визисків і знущань цеху, але чуже лихо проходить повз людину, мало торкаючись її, і кожному здається, що для нього буде виняток. Мовчки курив він люльку за люлькою, оповиваючись густою хмарою диму, і все думав, що робити. Коли б не Мотря з Орисею, до яких він звик, як тільки може звикнути самотній, безпритульний бурлака, що ніколи не бачив ані тепла, ані ласки, пішов би він до Терехтемирівського монастиря, притулку немічних козаків. Та шкода покинути дитину на рукахсамотньої матері. Хоч би там як, а Омельків заробіток для них велика підтримка. І низько хилив голову старий козак, затягуючись міцним тютюном. — Ну, і як? Готові мої чоботи? — з’явилася в дверях голова замовця. — Ой Лейзере, — збентежився Омелько. — Були б готові, коли б чорти не принесли цієї пики. Заходьте. Почекайте хвилиночку. Зараз закінчу. — А яка така пика, якщо це не таємниця? — зацікавлено витягнув шию Лейзер. Дід Омелько зрадів запитанню. По-перше, Лейзер теж ремісник і може розтлумачити йому всі цехові звичаї та закони й допомогти йому доброю порадою. І, головне, Лейзер, як єврей, чимало зазнав образ і кривд і краще зрозуміє наболілу душу. Швидко заганяючи в підбор цвяшок за цвяшком, Омелько розповів йому про цехмістра. Лейзер сидів на дубовій колоді по той бік дверей, зігнувшись і втягнувши голову в гострі кістляві плечі. Він був такий худий, що хребет виступав з-під його лапсердака, як зубчастий спинний плавець, а тонкі восково-жовті пальці нервово смикали дрібні шкурати, наче вив’язуючи з них складне шмуклерське плетіння. — Ой, погана ваша справа, дідусю, — глибоко зітхнув Лейзер, — зовсім погана. — А що ж вони можуть мені зробити? — кокошився старий, але в тоні його не було колишньої певності. — Таке можуть зробити, що краще й не думати. — Та я що? Шкіру в них украв, чи що? Або шматок з горла видер? — Ну, таки ще не видерли. А коли б був не один дідусь, а сто дідусів, так вони б таки так — видерли б. — Краще не плутай і кажи до пуття, — обурився дід. — У людини душа болить, вона тобі — по-хорошому, а ти загадки загадуєш. — Хай я лусну, коли брешу. Їй-богу, — щиро забожився Лейзер. — У цехах такий закон, щоб майстрів завжди було одне число. А в кожного майстра мусить бути не більш як три підмайстри і два учні. І коли такий майстер помре, так на його місце вибирають когось із підмайстрів; якщо робив батько, так його сина, а коли його сини ще маленькі діточки, то вибирають чужого або того, хто одружиться з удовою. А коли вже виберуть чужинця, то тоді воно — як у королівському суді: як ухвалили, так і буде довічно. Коли помер ваш Денис, то ніхто не знав, що є в нього батько-швець, а цехмістер так улаштував, щоб на Денисове місце обрали його сина, Януша Гжебцевича. Ви тільки нікомуне кажіть, що я вам це розповів, бо за таке бідного єврея і вбити можна, але тому, і тільки тому, нема для вас місця у Львові. — Так що ж я їх, сучих синів, об’їм чи попідвіконню пущу, працюючи своїми старими руками? — Ой дідусю, У тому й є все лихо! Ви тільки подумайте: на одне вільне місце дев’яносто підмайстрів роззявляють роти, наче голодні собаки. А знаєте, що значить кинути одну кістку на дев’яносто собак? Кожен майстер тягне свого… Тут і хабарі, і брехня… Навіть подумати гидко. — Так нащо ж тоді здався той цех? Перебити б їх, а робити вільно, як колись було. — Боронь, боже! Як це можна без цеху, — замахав Лейзер руками. — Тоді було б іще гірше… Ви тільки подумайте: місто залишається таким, яким воно було сто років тому,і роботи в майстрів стільки ж, а в кожної людини тільки дві ноги, яким потрібні чоботи. А коли б кожного приймали до цеху, так за три роки дев’яносто підмайстрів стали б майстрами, і вийшло б разом з старими майстрами вже сто двадцять. А за шість років додалось би ще триста шістдесят чоловіка, і тоді всі померли б з голоду. Тому вони й вигадують різні перешкоди, щоб не допустити молодь у майстри. Є такі, що по п’ятнадцять років чекають на своє щастя. Ну, а цех починає вимагати чимраз більше. Ви тільки подумайте: скільки треба горілки, щоб напоїти всіх майстрів з підмайстрами й родинами! А скільки їжі нагодувати їх! А потім вимагають, щоб кожен підмайстер вендрував[76]п’ять років по чужих країнах, вивчаючи тонкощі ремества. А головне — це майстерштик. — А що це за штука, той майстерштик? — остовпів дід Омелько. Лейзер тільки похитав головою. — Ой, це така робота. Така… ну, як би для іспиту. Швець повинен пошити кілька пар найрозкішнішого взуття; кравець — кілька пишних убрань. А де бідній людині взяти дорогий матеріал, і доклад, і золото на гаптування, і дорогоцінне каміння? Іноді підмайстер два роки недоїдає і недосипає, аби зібратись на нього. Кожен б’ється, кожен сподівається, а потрапляє в майстри тільки один, частіш не найдосвідченіший, а той, хто краще заплатить. — Тю, чорт, — вилаявся дід Омелько. Така сила перешкод приголомшила старого. — А ще якого біса їм треба? — Ой, багато чого, — покрутив головою Лейзер. — Так багато, що коли подумаєш, то голова йде обертом і сама відгвинчується від плечей. Треба мати інструмент на себеі майбутніх підмайстрів, треба метрику показати, що ти законний син і що батьки твої не хлопи. А хіба в кожної людини є такі папери? А якщо один із синів потрапить до майстрів, то братів його вже ніколи не приймуть до цеху. А ще, — присунувся він до старого козака, таємниче знижуючи голос, — за віру перестали приймати. Спочатку тільки нас, бідних євреїв і татар, а тепер і православним забороняють робити. Кажуть, ніби вони теж погані… Ой дідусю, як мені вас шкода… Тому я вам усе поясню. Торік вигнали з кушнірського цеху двох майстрів за те, що вони дезуніти, а тепер уже немає жодного кравця з русинів, а з шевців залишилося тільки двоє — Павло та Остап, і тільки тому, що вони платять костьолові по два камені воску на рік… Ой, що тепер роблять люди… Горло один одному перегризають за шматок хліба… Старі замовкли, замислилися. Омелько дивився в одну точку, напружено шукаючи ради. А Лейзер занурився в спогади, в довгу низку злиднів і знущань, що переслідували його протягом довгого-довгого життя. Важке зітхання вирвалося в обох. — Що ж мені тепер робити? Де мені кинутися? — заговорив нарешті Омелько, скоріше міркуючи голосно, ніж просячи поради. Лейзер покрутив головою. — Важко нам, дідусю, старим. Молодь уперта й бадьора: вона має свою «господу» — щось на кшталт підмайстерного цеху. Коли майстри надто визискують, підмайстри змовляються і разом кидають роботу. А майстрам це гірше за смерть, бо в кожного робота термінова, а взяти інших підмайстрів не можна: молодь поб’є до синців, тай цех не запише, поки попередні не покинули майстерні. Покрутяться майстри день-два та й поступаються де в чому. А іноді тікають підмайстри козакувати або під пана піддаються чи під замок. — Як це — під пана? В хлопи? — скрикнув уражений Омелько. — Ну, не зовсім щоб у хлопи, бо пан теж не дурний, щоб майстер у нього землю орав. Живе собі майстер у пана, бере замовлення, а за те, що пан дав йому хату, інструмент та захищає своїм привілеєм, мусить він шити панові та родині його одяг чи то взуття, або те робити, що він уміє. — Так то — населі. А тут, у Львові, що робити? — Ой, погане це місто Львів. Їй-бо, погане, — палко підхопив Лейзер, притискаючи руку до своїх запалих грудей. — Раніш і тут було добре. Сюди тікали підмайстри з Кракова та з Німеччини. А тепер звідси тікають до Києва або до Чигирина, чи до Черкас. Там ще можна жити тому, хто не боїться козаків, а нам, бідним євреям, хоч утопися: тут — ляхи, там — козаки, і кожен нас за собаку має. Раніш король забороняв нам ремісникувати і ми мусили жити з самого лихварства: ну, але в кожного єврея багато дітей, бо ж діти — боже благословення, і блажен отець, що їх багато має, але кожній дитині треба дати скибочку хліба. Почали ми просити, щоб дозволили нам ремісникувати. А тепер знов гонять нас із цехів, і студенти б’ють, і кожен ріже, і всі за щось таке мають, що й сказати соромно. Омелько замислився. Все життя чув він, що єврей — поганий, що він не людина, а «жид пархатий»… І ось тепер, коли скоїлося лихо, розговорився він з таким же ремісником, як і він сам, і виявилося, що одна в них доля з цим худорлявим євреєм і що вони добре розуміють один одного. Всі звичні поняття пішли шкереберть, і, зазирнувши на днодуші, здивовано побачив Омелько. що нема в нього ані презирства, ані ворожнечі — є тільки глибока жалість до цього злиденного, спрацьованого трудівника, такого ж старого і самотнього, як і він сам. — Нещасні ми з собою, Лейзере, — зітхнув він щиро. — Як же ти живеш? — Поки сили були — робив. А тепер передав майстерню синові. Ой, скільки довелося задля цього вклонятися й принижуватися… Скільки подарунків зробити. І тому треба,і тому… І боязко було, що подарунки візьмуть, а з майстернею обдурять… Ну, нічого собі — пощастило. Живу біля сина, допомагаю йому, поки ноги носять. Хоч і добрі в мене діти, але не сито мені, бо нема в них зайвого шматка. Тим часом Oмелько закінчив підбори, набив на них залізні підківки і, поглянцювавши чоботи, подав їх Лейзерові. — Носи на здоров’я. Міцно зроблено. Старий Омелько працює добре, хоч собака цехмістер і лає його партачем. — Так це ж вони так кличуть кожного, хто не в цеху. Спасибі вам, дідусю. Лейзер обережно зав’язав чоботи в хустину, віддав гроші і вже виходив, коли зненацька схаменувся: — Чуєте що, дідусю, — по-дружньому взяв він його за рукав, — підіть до Павла або до Остапа. Вони були Денисові друзі і люди вашої віри. Їх уже торік вигнали з цеху, так вони пішли до суду й домоглися правди. Може, вони вам порадять, як і що. Тільки, на мою думку, доведеться вам, дідусю, або піти в підмайстри, або приписатися до замкових майстрів, бо цех однаково зжене вас із світу, і вам доведеться або вибратися на юридику[77],або зовсім виїхати із Львова. — Спасибі, Лейзере, на доброму слові, тільки не годиться козакові йти в хлопи, — гордовито відрізав Омелько. Павло й Остап були єдині православні майстри, що збереглися у Львові. Їх не чіпали тільки тому, що в обох була міцна рука в магістраті. Коли дід Омелько розповів їм своє лихо, вони взяли його справу до серця. — Лейзер добре порадив, — подумавши, відказав Павло. — Ставай до мене в підмайстри. Працюватимеш удома, як майстер, тільки замовлення братимеш через мене. В збитку не будеш, бо жодного дня не сидітимеш без роботи. — Тільки завтра ж піди до цеху і скажи, що Павло тебе бере, — додав Остап. — Цехмістрові відомо, що один із Павлових хлопців подався до Кракова, тому можна вписатися на вільне місце. Омелько бачив, що іншої ради не було, але підмайстрування здавалося йому надто образливим. 3 властивої старим людям забарності він не пішов до цеху ані другого, ані третього дня, а тут нагодилася йому термінова робота, сам пан коронний підчаший замовив йому дві пари чобіт — одну з коштовного турецького сап’яну кольору темного малахіту, а другу з сірої оленячої замші. — Добре було б дати сюди підбори, передок і закоти з малинової шкіри, — химерив Омелько розглядаючи замшу. Колись шив він на перших краківських чепурунів і надумав тепер пригадати минуле. — Чудово, — . захопився замовець. — У мене, до речі, малиновий щит на гербі. Я накажу пришити малиновий верх до своєї бобрової шапки і пряжку з рубінами. — А до сап’яну дав би я закоти кольору старого золота, — казав далі Омелько. — У мене навіть є придатна шкіра. Замовець і тут не став сперечатися і спитав ціну. Омелько подумав, покрутив шкіру, щось підраховуючи собі, і попросив удвоє дешевше, ніж у цехмістра. Для годиться, замовець спробував торгуватися, але дід не вступив. На тому вони й погодилися. І коли за тиждень чоботи були готові, скупуватий підчаший не міг відмовити собі в приємності зайти до цехмістра й вилаяти його за те, що він так дорого правив за роботу. — А що?.. А що?.. Казав я тобі, що ти шахрай, — розпалився підчаший, показуючи цехмістрові ногу, елегантно взуту в чобіт з сірої замші з червоними закотами. — І робота краща за твою, і вдвоє дешевше. «Хто б це міг пошити? — ламав собі голову цехмістер, зеленіючи з люті й мимоволі милуючись на чудову роботу. — Треба довідатися і скарати за порушення такси». — Як пану підчашому завгодно, — відповів він, удаючи байдужого. — Тільки ця підошва розлізеться за тиждень, і ми його притягнемо до права за ошуканство. — Ну, це ти вже брешеш, — обурився підчаший. — Тому він і бере дешевше, що він не з цехових. А підошву дав я йому сам. Ось і моя печатка на шкірі. — Ах, так це той старий Омелько, — спалахнув цехмістер. — Як це пан не побоявся зв’язатисяз3 таким п’яницею та партачем? — Сам ти перший партач і шахрай, — вигукнув підчаший і, грюкнувши дверима, вийшов на вулицю. Цехмістер спересердя послав його під три чорти, люто скинув з столу колодки, смикнув за вухо учня, вилаяв жінку і довго не міг заспокоїтися. — Почекай, козацька погань, — бурчав він під ніс. — Я ще з тобою порахуюся. Увечері була цехова сходка. Після господарських справ почали розглядати скарги, і насамперед цехмістер розповів про випадок із дідом Омельком, вимагаючи «сплюндрувати» його. Більшість поставилася до цього байдуже, як до. чогось звичайного, тільки Павло з Остапом почали заперечувати. Павло розповів, що Омелько — батько померлого Дениса і що має право на синову майстерню, а тому, що майстернею вже володіє цехмістрів син, то треба тимчасово записати старого в підмайстри. Павло палко боронив Денисового батька, та почуття образи не залишало його: чому старий знехтував його порадою й досі не прийшов до цеху. Знялися суперечки. Цехмістер накинувся на. Павла з Остапомз безглуздими обвинуваченнями. Ті обурилися. Зчинилася сварка. Забувши суворі правила про тишу й лад під час цехових сходок, майстри накинулися на дідових оборонців, побили їх і виштовхали за двері. Лаючись і витираючи заюшені обличчя, попленталися вони додому і навіть не знали, що ухвалила сходка. А цехові щільно замкнули двері й змовилися вигнати Омелька і його оборонців із Львова. Другого дня напали вони на Денисову хату, поламали й знищили. все, зокрема матеріали та інструменти. Колодки кололи вони на тріски й кидали в огонь, шкіру дерли на шматки. Омелько кричав, доводив, що це власність замовці в, але вони не слухали його і ще більш лютували. Металеві інструменти розтоплювали на вогні, гнули, розчавлювали й нищили. Мотря благала не позбавляти старого шматка хліба, не губити маленької Орисі, майстрової дитини. Цехмістер грубо відштовхнув її, а діда Омелька, що кинувся на захист невістки, побили до синців. Після інструменту полетіли у полум’я ковдри, подушки й одяг. Рушник, палаючи, випав із печі; від нього загорівся сінник і фіранка, а потім і хата. І за годину на місці Денисового житла курілася купа вугілля та головешок. Сп’янілі від жадоби руйнувати, кинулися майстри до майстерень Павла й Остапа. Мужньо боронилися вони з підмайстрами, але сила була не на їх боці. Погром був жорстокий, безглуздий, як усі погроми. Летіли черепки, кружляло сніжинками пір’я. Тріск та дзвін стояли в повітрі разом із смородом сивухи, З важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока й безпощадна. Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю[78],одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті. Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки Їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду. Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці. У Єлисея Плетенецького Наближаючись до Києва, Сагайдачний надумав завітати до Печерського монастиря і завернув на вузький шлях, що перетинав Голосіївський ліс. Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липа ми, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки. Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованими ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягалооко, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір’я доісторичних берегів дніпровської пойми. Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори. Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду. — Це Київ? — спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру. — Це Печерське. Київ — на північ, там, за гаями, — відповів Сагайдачний і підострожив коня. Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував. — Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, — говорив він, садовлячи гостя. — Три роки не бачилися. Скільки води втекло. Ну, що у вас там, на Низу? Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю. — Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Щорочки[79]— нова справа, а то й дві. — Все з Антонієм Грековичем?[80]— усміхнувся гетьман. — І з ним, і з іншими. Та ти й не знаєш, що я виграв справу на соймі. Мені присудили маєтки, що ми в них відбили торік. Тепер хай Рутський[81]почухає потилицю. Хай знає, що кир[82]Єлисей такий же спритний крючкодер, як і вояка. — Як це — вояка? — здивувався Сагайдачний. — Невже ти з ними воював? — Ще й як. Зібрав нашу братію, поспільство, бояр. Озброїв. Пристали до нас і козаки. Одібрали в чортового єретика все, що колись належало монастиреві. Хай попостить без чужого майна. Звісно, не обійшлося без стрілянини. І, звісно, Грекович вдався з скаргою до суду. Він уписав протестацію до Новгородських гродських книг і притягнув мене до права перед литовським трибуналом. Суд був минулого червня. Я надіслав замість себе Матвія Жирневського і двох ченців. Землю присудили уніатам. Прибув до нас возний ввести їх в посідання. Ми його вигнали геть разом з усіма уніатськими підлабузниками. Він і не добивався. З того часу ми нікого не впускаємо, не довідавшись, хто він і що. — Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, — зауважив Сагайдачний, — бо довго не хотіли відчинити. — Молодці! — всміхнувся архімандрит. — Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів, лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець. Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум’янець. — Здорово, отче Єлисею, — щиро зареготав Сагайдачний. — Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити. — Воно б не завадило, — відповів у тон архімандрит. — Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці… Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна — і кожен несе свою лепту монастиреві. Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові. — Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити. Сагайдачний підвівся. — Дозволь, отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна. — Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів. Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене. — А це чий віз? — спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом. — М-м-мій в-в-віз, — підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові. — Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? — загрозливо накинувся на нього Єлисей. — Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як івсі, а чесно відробити не бажаєш?! — Панотче, та хіба ж… Та моя Лиска більш не вивезе. Гори які… Глина від дощу розсякла… Грузько… — Скинь цеглу і ще раз привези, щоб не повадно було. Не доглянь за ними, так кожен намагається ошукати. Посполитий стояв без шапки і розгублено кліпав очима. Ще віз! А жито сиплеться, нема кому жати. Жінка родила, лежить… Він щось хотів сказати архімандритові, ступив до нього, але той не став слухати і наказав записати за ним піввоза. Сагайдачний стояв осторонь, з цікавістю прислухаючись до розмови. «Магнат у каптурі», — майнула зрадлива думка. Але Єлисей не дав йому зосередитися і повів показувати господарство, як звав він свій монастир. Лавра тих часів була дуже відмінна від сучасної. Дзвіниці ще не було. Замість неї стояла двоярусна, рублена дерев’яна дзвіничка з набором дрібних голосистих дзвонів. Головна Успенська церква, споруджена в першій половині ХІ століття, була значно менша пізнішої. Підлога церкви була викладена коштовними плитами з шиферного сланцю та лабрадоритів, що вже тоді добувались у волинських каменоломнях, і кожна плитка була оздоблена розкішним різьбленням. Стіни були розписані фресками і викладені мозаїкою. Але на початку ХVІІ століття цей старовинний розпис був замінений новим. Предтеченський вівтар був окремою церковкою, а замість теперішніх бокових вівтарів було кілька каплиць. Показавши гостеві, як лагодять дах і білять стіни, архімандрит повів Сагайдачного всередину, напівсвідомим професійним рухом скидаючи на порозі каптур. Сагайдачний ступив у кам’яну прохолоду, в сутінок і обдивився. На хорах здіймався величезний орган, у вівтарі тьмяно виблискували на золотому тлі якісь-то старовинні мозаїчні лики роботи грецьких майстрів. — А де надгробок Костянтина Острозького?[83]— спитав Сагайдачний. Надмірна діловитість Плетенецького дратувала його. Кир Єлисей підвів його до стіни проти головного вівтаря, де в глибокій ніші здіймався надгробок у стилі раннього італійського Відродження. Це був горельєф, подібний до надгробків польських королів та магнатів у готичних соборах Гнезно і Кракова. Острозький лежав закутий у лати, з закинутою за голову рукою і трохи зігнутими коліньми. Над ним звисала кам’яна завіса, і двоє янголяток припідіймали її з боків, щоб зиркнути на того померлого, і тримали в руках згортки, де були списані всі добродійні справи Острозького. Сагайдачний глибоко замислився. Ось де поховано людину, що так багато зробила для науки й освіти. Перший улаштував він на Україні друкарню, перший відкрив школу. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників. А тепер він, Сагайдачний, що дістав в Острозі освіту, прийшов до гробу Острозького перед тим, як стати його продовжувачем, борцем за утворення старшинсько-козацької культури. В думках дякував він Острозькому за минуле і присягався не відступити з своєї путі, хоч яка б терниста й важка вона не була. Плетенецький мовчав. Мабуть, настрій Сагайдачного передавався і йому, а може, й сам він пригадав померлого, з яким зв’язувало його надто багато… Тихо перебираючи чотки, прочитав він молитву й мовчки рушив до виходу. Сагайдачний зрадів цій зміні. В задуманій справі він не міг обійтись без архімандрита; але важко було говорити з людиною, зануреною в дрібні господарські справи. — Кире Єлисею, — заговорив він, коли вони вийшли на сонячний двір, — я приїхав до Києва у важливій справі і думаю, що знайду в твоїй особі надійну підтримку й допомогу. Треба, щоб Київ став таким же розсадником освіти, яким колись був Острог. І не я сам мрію про це; а вся наша старшина, наше панство, що доручило мені цю справу. Треба нам за всяку ціну домогтися справжньої нобілітації, щоб ніякий шляхетський собака не насмілився більш дорікати нам хлопством, відбирати в нас землю та кріпаків, забороняти нам здійснювати наші шляхетські права. А без освіти цього ніяк не дійдеш. Без освіти років за двадцять-тридцять від нас лишиться один спогад та, мабуть, руїни кількох хуторів. Все захоплять ненажери пани, все заплутають у свої тенета вчені та хитрі отці єзуїти. І наші діти стануть звичайнісінькими хлопами-кріпаками без прав і без землі. І ви, наші пастирі, залишитесь без парафіян і без пастви. Навіть цю святу оселю загарбають які-небудь домініканці чи то бернардини. Наша темнота йрозпорошеність тільки допоможуть їм. Треба об’єднатися. Треба влаштувати школи та друкарні, утворити науку й довести всім і кожному, що й ми варті сенаторської, канцлерської та великомаршалківської гідності. Треба, щоб наші владики сиділи в сенаті, як належить єпископам, поруч із панськими прелатами, і щоб ніхто з нас не кліпавбезпорадно очима, коли там виступатимуть пани з блискучими, але порожніми доповідями мовою Віргіліуша та Ціцерона. Треба боротися з ворожою силою її ж зброєю. Чимало говорили ми про це на Січі поміж старшиною. Всі вони мріють про староства, маршалківства та інші двірські гідності. Але ради бога! Які з нас маршалки та сенатори, коли ми не знаємо латині і не зрозуміємо ані слова з того, про що говоритимуть на вальному соймі! Плетенецький мовчки йшов поруч Сагайдачного. — Після походу, — вів далі гетьман, — Я об’їхав чимало міст та хуторів. І скрізь — те ж саме. З ким тільки я говорив, — усі захоплено вітали наші плани і приставалидо них. Отже, я говорю з тобою не сам, а вустами моїми звертається до тебе вся наша старшина. Настав час діяти, кире Єлисею. Але без Печерського монастиря і поза ним не можна розпочати такої складної й важливої справи. Плетенецький мовчав. Складні почуття боролися в ньому: як шанолюбець, навіть під чернечим каптуром, він був неприємно вражений, бо Сагайдачний висловив те, що не один раз зароджувалося в його голові. Проте він добре розумів, що чудеса могло зробити ім’я Сагайдачного. За гетьманом стояло Запорозьке військо, така грізна військова сила, що не тільки Польща, а навіть імператор Рудольф звертався до неї років тридцять тому по допомогу. Військові успіхи Сагайдачного давали йому незчисленну здобич, а без грошей ніякий почин не міг мати успіху. До того ж, і сама Печерська оселя почувала б себе під обороною Запорозького війська, наче за кам’яним муром. Ось чому краще й корисніше не конкурувати з гетьманом, а об’єднатися з ним. Однаково він не залишиться в Києві і, так чи так, перша роль у справі науки й освіти буде за ним, Плетенецьким. — Все це не нове, — заговорив нарешті кир Єлисей. — І київська старшина і шляхта теж мріє про освіту. І ми, ченці і парафіяльні панотці, в освіті он як зацікавлені, – провів він рукою по горлу, — бо мало в нас богословів, добре обізнаних на святому письмі і догматиці. Мало й промовців та памфлетистів. І міські патриції, і пани радці, і купецтво — всі пристануть до нас, коли почують про школу. Та й крім школи, є сила справ, де ми, люди народу руського і віри православної, мусимо стояти пліч-о-пліч проти зухвалого і підступного панства та Ватікану за нашу віру і батьківщину… Проте я навіть вже дещо зробив: у нас, в монастирі, є школа для слимаків, і я гадав незабаром перетворити її на академію. Але насамперед потрібна друкарня: ніяка школа не існуватиме без книг. — Про це я й бажав поговорити з тобою докладно. Я знаю і дуже шаную твій досвід, кире Єлисею, і твої.поради мені аж он як потрібні. Плетенецький мовчки схилив голову. — Недавно я посилав до Стрятина, — заговорив він по хвилі. — Балабани продають свою друкарню. Вже дев’ять років лежить вона, вкрита порохом, відтоді, як помер владика Тодор Балабан. Просять вони недорого, але через наші борги й суди нема в нас грошей. Мабуть, навесні зберемося з коштами.. Говорячи, Плетенецький думав, що Сагайдачний міг би допомогти в цій справі, і той ніби вгадав його думки. — Скільки треба? — спитав він просто. — П’ятсот кіп литовських грошей та перевіз. Проте можна вирядити поспільство в підводи. — Добре. Гроші знайдуться, я дам, — спокійно відповів Сагайдачний. Плетенецький зрадів. І, мабуть, тому, що пригадав він молодість, Острог, довгі розмови в друкарні в гуртку вчених, очі його засвітилися радісно. — Спаси тебе Христос, — відповів він, прикриваючи звичною формулою глибоке зворушення. — В час добрий завітав ти до нашої оселі. — А де ми йдемо? — спитав Сагайдачний, ідучи поруч архімандрита. — До нашого шпиталю. Ти, певно, думаєш, що кир Єлисей загруз у судових справах і ні про що не думає, крім рочків, а кир Єлисей печеться і про старих, і про немічних. Сам старішаю і знаю, який це тягар — роки. — Такі, як ти, отче, десятеро молодих за пояс заткнуть. Та й яка це старість! — А як ти гадаєш, скільки мені років? — Та так — років із сорок сім, — не замислюючись відповів Сагайдачний. — Рівно шістдесят. А знаєш, гетьмане, чому я виглядаю молодшим? Бо праця молодить людину. Коли б сидів я в келії над творами святих отців, був би я старезний, кволий, втратив би смак до життя. А я ввесь час у роботі. Думаю, борюся, захищаю все, що мені дороге. І від цього старість боїться мене. Ось коли б я пішов на спочинок, вона б одразу накинулася на лежачого. Розмовляючи, наблизилися вони до шпиталю. Це був довгий новий будинок з низько насунутим тесовим дахом. і добре обтинкованими стінами, оздобленими розмальованими віконницями і кахлями з виноградними гронами й химерними птахами. Навколо сиділи й лежали на лавках кілька вбогих, сліпих та калік. Білі й чорні підрясники, широкий одяг з домотканого полотна всуміш з козацькими штанами майоріли серед соковитої зелені, але Сагайдачному раптом здалося, ніби настала глибока осінь, з дерев спадає жовте листя, павутиння тягнеться по вітру пасмами сивини, а вітер віє холодом і смертю. Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка. — Frondes autumni?[84] — вгадав його думки Плетенецький. — Acodor mortis![85] — кинув Петро Конашевич. Старі помітили Плетенецького, заметушилися, поквапливо підводячись на тремтячі ноги, покручені подагрою й ревматизмом, і полохливо ловили кожен погляд і рух грізного архімандрита. Але Плетенецький мовчки благословив найближчих, машинально простягаючи їм руку для цілування, і запросив гостя до хати. Тут було чисто, чепурно і навіть затишно, але той запах смерті і в’янення панував у цих кімнатах з іконами під чистими рушниками, з вузькими, різьбленими тапчанами вздовж стін і великими кахляними грубами. — Невже й мені доведеться отак доживати свого віку — марніти, хворіти, чекаючи на свій час смертний? — з жахом прошепотів Сагайдачний. — Ні, – відповів Плетенецький, поклавши йому руку на плече. — Такі, як ти, вмирають із шаблею в руці, обличчям до ворога, або в соймі під час блискучої промови. Проте чого це ми засумували, — урвав він сам себе, відмахнувши хвильову хмаринку. — Ходімо до саду. Там веселіше. За шпиталем починався сад. Груші, яблука, бросквини чергувалися з сливами найкращих гатунків. Проходячи повз дерева, Плетенецький то виправляв підпору, то зривав соковитий плід і частував гостя. Далі йшли виноградники, оперізуючи дніпрові урвища і прискалками збігаючи до ріки. Важкі димчасто-зелені і темно-бузкові грона ховалися у візерунчасте листя. Сагайдачний був захоплений. Сім років тому тут росли самі бур’яни, де здичавілі монастирські кози щипали будяки. — Добрий з тебе господар, — щиро похвалив він. — Дай, боже, щоб на винограднику науки стигли у нас такі ж грона знання. — Вистигнуть, — упевнено відгукнувся Плетенецький, дбайливо підв’язуючи кущик. — Ось тут у мене рейнські та угорські цукристі лози. Повертаючись до монастиря, почули вони тоскний рідкий дзвін. — Невже до вечерні? — здивувався Сагайдачний. — Ні, це трапезний дзвін, — пояснив архімандрит, обережно несучи зірвані сливи. — Я вже розповідав тобі, як я воюю з своєю братією. Таких знайшов я тут п’яниць та ненажер… Довелося викликати схимника Іова Княгницького з Святовоздвиженського скиту. Він багато потрудився і допоміг мені, умовляючи, викриваючи, караючи і благаючи. Поновили ми з ним спільну трапезу, спільне житло. Ненавидить за це мене братія паче папежників[86].Іноді мені здається, що вони ладні пристати до унії аби позбутися мого опікунства. Ну, та руки короткі. І тепер вони у мене ось де, — стиснув він у кулак міцну білу руку. І знов задумався Сагайдачний, дивуючись, як поєднується в одній особі така пожадливість з високими культурними потребами, твердий визискувач з аскетом, шанолюбець і феодал з невтомним діячем науки. Складний був кир Єлисей, і важко було одразу його зрозуміти. Трапеза була сита, але суворо скромна. Замість пива чи браги подавали самий квас. Монотонно читав черговий чернець твори святих отців, і голос його лунав під склепінням трапезної. Сагайдачний сидів поруч архімандрита, але навіть йому, гостеві, не подали вина і горілки. По трапезі Плетенецький запросив його до себе і там, за персиками і вишнями, Сагайдачний знов заговорив про школу. — Я гадаю, — казав Сагайдачний, — що треба відкрити її не тут, в монастирі, а в місті, бо більшість учнів житиме в батьків. Незручно їм їздити так далеко. До того ж, школа мусить бути близько замка, цехів, магістрату. — Нащо? — здивувався архімандрит. — Я гадаю об’єднати козацьку старшину, магістрат, ремісників та міщанство — взагалі всі наші сили, утворивши братство на кшталт Львівського, до якого прилучилося б парафіяльне духівництво і твій монастир. — Братство?! — схопився Плетенецький, як ужалений. — Ніколи! Сагайдачний підвів на нього здивовані очі. — Ніколи, — повторив архімандрит, розгнівано ходячи з кутка в куток. — Щоб якісь бондарі та шевці сміли вказувати вченим людям! Щоб видавали на кожну ризу, кожен гріш як злодійкуватим челядникам! Та хіба ти не знаєш, гетьмане, — спинився він перед Сагайдачним, що це ласкаве братство взяло на себе право доглядати за життям, мораллю та світоглядом духовенства, привласнило собі право єпископське і навіть патріарше?! Доноси та розшук — є обов’язок кожного братчика. Бо навіть узяли вони право наставляти своїх пастирів. Де це чувано, щоб діти сміли вчити батьків або вівці — чабанів?! Добре вам говорити про Валаамому ослицю, але коли кожен осел почне вчитисвого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимось на ослячий табун. Сагайдачнй насупився. Він розумів, чому Плетенецький, як усі єпископи і архімандрити, повставав проти контролю міщанства. Такий контроль чимало підривав їх добробут та авторитет, і вони ладні були боротися проти нього всіма засобами. Навіть успіх унії можна було частково пояснити прагненням владик уникнути такого опікунства. Річ у тому, що монастирі і владики не тільки визискували селян по монастирських маєтках, але й міщан і дрібне парафіяльне духовенство, розпорошене й беззахисне. Досить було натякнути на опір, щоб владики позбавляли їх парафій, забороняли їм правити службу божу ї навіть засилали їх в далекі села і монастирі. Тому тремтіли вони перед владиками, віддавали їм лев’ячу долю своїх іноді мізерних прибутків. Але міщани не корилися владикам, і їх намагання розбивалося об одностайний опір міщанства і насамперед організованих в цехи ремісників. Цехи об’єднувалися в братства, і тоді до братства тулилися і парафіяльні попи, організовуючи братські школи, друкарні тощо. А уряд роздавав єпархії, як першу-ліпшу посаду, або тим, хто більше сплачував за неї, або шляхтичам, як нагороду за військові та громадські заслуги. Отже, владики ставилися до свого стану як до звичайного джерела прибутку і збагачення, і тому міщанський контроль був для них надто не бажаний, як бунт худоби проти свого власника. І тоді виникала проміж них боротьба. Така сама боротьба могла виникнути і в Києві. Щоправда, київський владика був уніат, але Печерський монастир під керівництвом Плетенецького швидко виходив із занепаду і перетворювався на міцного церковно-монастирського феодала. Володіючи головними київськими святинями, Печерська оселя відбивала хліб у парафіяльних попів, скупчувала в своїх руках сотні сіл, кілька міст та містечок і десятки тисяч покірливих хлопів. Незабаром почне вона квітнути — і тоді лихо тому, хто стане на її шляху. Вона всмокче в себе всі культурні й наукові сили і стане єдиним проводирем і двигуном умів, підкоривши школу своїм вузьким, церковно-феодальним інтересам. І це зовсім не було в козацько-шляхетських інтересах. Старшина прагнула шляхетських прав, панування в державі, і суто церковна освіта не відповідала її вимогам. Треба булостворити світську науку, більш-менш пристосовану до життя, на грунті політичного блоку дрібної шляхти, козацтва, міщан і ремісників під гаслом боротьби за єдину націю, віру, культуру й мову, перетворити Лавру на свого спільника, з’єднати її з братством. Все це блискавично промайнуло в голові гетьмана і, притамувавши незадоволення, Сагайдачний бучно зареготав. — Своя своїх не познаша, отче, — сказав він з удаваною добротою. — Пригадай, чому Львівське братство вписало в свій статут такі артикули. Та тільки тому, що сотнями вуст і очей доводиться братству робити те, що ти сам зробив із своєю братією. Ти палко винищуєш пиятику, лінощі, зажерливість та інші вади. Львівське братство одне на всю Галичину повстало проти ганебного життя попівства. Пригадай, що писав про нього Іван Вишенський. «У нас днесь — кат, а завтра — пастор свят. Днесь — мучитель, а завтра — вчитель. Днесь корчмар і танководець, а завтра — богослов і душоводець. До днесь офірував він сатані, во всі часи віку свого, а нині — перед вівтарем предстоїть, і непостижимому богові таїнствує, і офірує…» А чому це так? — казав далі Сагайдачний, жестом зупинивши Плетенецького, що намагався заперечувати. — Тому, що єпархії і парафії продаються за гроші. І хто в нас попує? Блудники, двоєженці, розбійники, лихварі, люди, що беруть постачання й підряди, вештаються по судах або наїжджають на чужі доми й грабують їх. Ось проти якого духовенства так палко повстає братство. А ти, що сам узявся вигнати грішний дух із мурів свого монастиря, — ти знайдеш у братстві не суддю й ворога, а помічника, вдячну паству, що поставить архімандрита Плетенецького за приклад високоморального життя на всі часи. І тоді на оборонуЛаври від замахів Рутського та Грековича стане не крихітна жменька козаків, як торік, а загартоване в боях, незчисленне військо Запорозьке зі мною, гетьманом, на чолі. Ми висунемо тебе на старшого братчика, проводиря, і тоді не сама Лавра, а сотні монастирів і церков скорятимуться твоєму слову. Плетенецький опустив очі додолу. Похвала в устах Сагайдачного була надто цінна й приємна, але не спинила його вагань. Гетьман хитро позолотив пілюлю і, нібито вгадуючи архімандритові заперечення, додав: — Та й братство в нас буде трохи відмінне від Львівського. Там панують майстри та дрібне попівство, а тут, хоча й без майстрів не обійдемося, та коли вже братство існуватиме, я впишуся до нього з усім військом Запорозьким, але ж сіромашні нема чого тут робити. Вона й носа не суне до Києва, щоб не опинитися в лабетах своїх колишніхпанів, бо вся ж вона — з хлопів. Отже, пануватимемо в братстві ми, шляхтичі, старшина. І нікому з нас і на думку не спаде обмежувати свої права або ображати владик та архімандритів такими речами. Ми. навіть викреслимо з нашого статуту такі артикули, як у Львівському братстві, щоб гарячі голови не мали права вчиняти такі справи. А вмовити ремісників беруся я. Проте ніхто, крім Плетенецького, не згуртує в Києві найкращих учених, дидасколів[87]та проповідників. Ніхто не збере докупи розкиданих по всій країні друкарів і людей, що писатимуть нам полемічні твори, підручники й учені трактати з різних питань. Ось чому прийшов я до тебе, кире Єлисею, як до спільника і до єдиної людини, яка і вміє, і може нам допомогти. Це зламало останні вагання Плетенецького. Палка енергія його перекинулася на нові шляхи. Він почав розповідати Сагайдачному, як він уже потроху залучає до Лаври досвідчених проповідників і дидасколів. У своєму захопленні він ніби змагався з Сагайдачним швидкістю думок і вмінням будувати й творити. А Сагайдачний, щоб не згас його запал, пригадав свою обіцянку й висипав на стіл жменю золота на друкарню. Плетенецький полічив гроші і пообіцяв негайно послати по друкарню та всіма засобами допомагати в цій справі. — А де ж ми поставимо нашу школу? — зненацька похопився він. — Для неї треба цілого будинку, навіть кілька будинків, бо, певно, буде там і бурса. А в нас ані землі, ані будинків біля замка. Сагайдачний замислився. — Оце, справді, зачіпка, — зітхнув він, стискаючи бороду в жмені. — Я дам кілька сот золотих, та цього мало. А їхати на Низ по допомогу і довго і не час. Після походу всі розійшлися по волості. Тепер там зовсім мало людей. Та й ніколи нам будувати. — Мо, звернутися до тутешніх багатирів? — запропонував Плетенецький. — Хай допоможуть райці, магістрат та боярство. — Спробуємо. Смикнемо й околишню шляхту. — І Аксака! Багатий він, як чорт, тільки шкода, що вже під впливом ксьондзівським, — вів далі Плетенецький. — Тут у нас взагалі така боротьба за кожного багатого парафіянина, що просто біда… Ласий шматочок цей Аксак: власне місто, сотні сіл, хлопів — безліч… Він міг би збудувати нам три школи. Сагайдачний мимоволі здригнувся. — Поговори з ним, отче, сам. Але гадаю, що нічого з того не буде, бо сини його вже перекинулися до католицтва, — доказав він, підводячись. — А я краще звернуся до пані Галшки Гулевичівни. Плетенецький був захоплений. І, супроводячи гостя до брами, він не згадав про неприємні артикули львівського статуту. Веселий і задоволений рушив Сагайдачний далі. Візит — вийшов удалий. Далеко за Батиєвою горою сідало сонце. Рожевими гірськими кряжами стояли хмари за Дніпром. З-за ріки пахло свіжим сіном, а заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею. Сагайдачний мчав уздовж дніпровського урвища. На місті сучасних парків кучерявилися дрімучі гаї і ліси, і тільки долина Хрещатого Яру[88]та Козяче Болото густо заросли очеретами, аїром та дикими півниками. Гетьман глянув на небо. Треба поспішати, бо тільки-но сяде сонце за обрій, зачинять міську браму, і тоді до світу не впустять до міста ані вершника, ані пішого. І тільки протяглий крик нічних вартових та голосисті півні перекликатимуться до ранку над великою водяною путтю «од варягу греки». Людолови[89] Над степом заходила громовиця. В блідій спеці липневого дня, в опалових випарах землі, що тьмяною млою вкривала обрії, хмара видавалася надто загрозлива. Холодно-синя, кольору темного індиго, вставала вона над розтрісканою землею, над рудими травами й запорошеним ковилем. Тихо-тихо було в степу: ні вітер ця, ні подиху. Тільки сухо й жарко дзюрчали цвіркуни; і здавалося, що це кров дзвенить в ушах — густа, розпалена. І раптом здригнувся степ. Звиваючи куряву смерчем, промчав вихор. Припали до землі злякані трави, вклонилися йому. Забелькотіло листя дур-зілля, а ковиль струснув порох із сивини й побіг, пригинаючись до землі пасмами сіруватого диму. Здавалося, вітер розчісує його коси і мчить їх далеко-далеко, до каламутних обріїв. І в цю мить на високу могилу вилетіла група ногайських татар. Хижо і пильно оглянули степ. Широкі монгольські ніздрі роздувалися назустріч вітрові. Вітер тріпав гриви їх коней, широкі поли халатів і бунчуки над головами. Сивобородий татарин у червоному шовковому вбранні висунувся наперед, повів очима по степу і майнув рукою. І глухо застогнала земля під тупотінням сотень тисяч кінських копит. Шаленим поривом мчали тисячі вершників, пригинаючись до кінських ший. Ширинський бей[90]пішов у напад на Україну. Жахливий удар відповів на стогін землі. Вогняна щілина розщепила з верху до низу сизу хмару. Потьмарилося сонце, і зашуміла злива. — Слава аллахові, хай буде благословенне ім’я його! — прошепотів бей, дивлячись на вогняні блискавки. — Добру прикмету подає він своїм вірним синам, бо помножаться отари наші і кочовища, як ця злива, що освіжає нашу путь. Ширинський бей — нащадок Чінгіз-хана. Рідко хто із правовірних може похвалитися таким славним родом. Проте без нащадків Великого не вершиться в улусі[91]жодна серйозна справа. П’ять беїв із п’яти славетніших родин складають особисту ханську раду. І серед них Ширинський бей — перший. На північ і на схід від Перекопа — його володіння. Кочові нагаї — підданці його. Вісім місяців на рік кочують вони в степу, тільки взимку ховаючись у кантарах[92]або легких нескладних будівлях. Проте незчисленні отари Ширинського бея і багато шовків, золота і коштовної зброї потрапляють йому до рук, коли збуває він каффським купцям отари невільників, узятих у Московщині або в польсько-литовській землі. Як сарана, як подих чумний, налітає він на безборонні землі, позначаючи кров’ю і полум’ям свою путь, і, обважнілий ясиром, худобою і коштовною здобиччю, повертається до своїх кочовищ на чолі жорстокої і хижої орди. Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ. На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили — кіш — посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторониі на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю. Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з’явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим’ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном. Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим’яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами. Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур’яну, розвели вогнище й варили куліш. Перший звільна помішував у казані, другий лежав на череві, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться перелякана комашня, потім перевернувся на бік і, засипаючи, припав ухом до землі. І миттю розплющилися його очі з подиву. Земля гула дрібним далеким гулом, наче десь в її надрах котилися ковані залізом вози. На мить відняв він ухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо й спокійно, тільки булькав куліш у казані та цвірчали коники. Швидко скочив він на ноги, вибіг на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювався ковиль, пахтіло полином, дикою м’ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари, усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки, як промайнули в далечині сайгаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, прислухаючись, і знов мчали далі, мов невидима небезпека гналася за ними по п’ятах. Козак знову припав вухом до землі. Сумніву не було: гула земля від тисяч кінських копит і далеке тупотіння повільно, але непереможно, наближалося, як громовиця. — Панасе! Чуєш, Панасе! — схвильовано скочив він. — Татари гудуть! — Брешеш! — неймовірно скрикнув той, що варив куліш, і, не доказавши, припав ухом до землі. — Чорт його зна, мо, й орда, — пробурмотів він, схопившись. Похапцем рвонув він рискаль, нашвидку викопав глибоку вузьку ямку і покрив її бубоном, як резонатором. Мовчки лягли вони і притулили до бубона вуха. Сумніву не було: підсилене резонатором тупотіння стало таке виразне, що не можна було гаяти ані хвилини. Одним махом Грицько видер з вогнища жмут запаленого бур’яну і метнувся на могилу, до сторожового сигналу. Це була так звана фігура, піраміда з обсмолених діжок, набитих сухою травою і клоччям. Знизу стояло шість діжок, зв’язаних, як правильний шестикутник, з порожнім місцем для середньої, сьомої діжки; на цьому ряді стояв другий, вужчий, З п’яти діжок, на ньому — ще менший, з чотирьох, потім із трьох діжок, а зверху, впоперек верхньої діжки без дна, було приладнано поперечину з перекинутим через неї мотузком. На одному кінці мотузка було прив’язано камінь, що теліпався всередині фігури, на другому,зовнішньому, — личаний квач, вимочений у селітрі і прив’язаний до цвяха, вбитого в одну з нижчих діжок. Грицько підніс до лика запалений жмут бур’яну. Лико спалахнуло, як смолоскип. Грицько відв’язав його від цвяха і випустив мотузок. Падаючи всередину фігури, камінь потягнув лико догори, і воно швидко перекинулося через поперечину, підпалюючи клоччя. За п’ять хвилин барила палали величезним вогнищем, і довгі пасма гycтoгo смоляного диму потяглися в повітрі чорним драконом. Тим часом козаки осідлали коні і, забравши щонайцінніше, помчали до найближчих хуторів. Сигнал помітили. За кілька хвилин друга така ж фігура спалахнула на північному заході, за нею — третя, ледве помітна на обрії, наче чорна хмаринка. Грицько з Панасом мчали просто степом, раз у раз сплигуючи з коней і припадаючи вухом до землі. Земля гула від кінського тупотіння. Ширинський бей ішов у напад на Україну. Жнива були в розпалі. Служниці та пахолки Повчанських мало що не жили в полі. Спали вони просто неба, варили обід у цегляній пічці край поля і від зорі до зорі жали, косили, в’язали важкі, золотаві снопи. Бачачи, що наближається негода, Повчанський зранку почав возити снопи. Настя складала їх у клуні. Робота кипіла в її руках. Весела, розчервоніла, з заплутаними у волоссі остюками, працювала вона без перепочинку. І крізь прозору куряву, що димилася в сонячному промінні, летів із клуні її дзвінкий голос. За рогом заскрипів погано змазаний віз: це старий Повчанський привіз снопи, і буркотливий, утомлений голос гукнув Настю: — Годі, доню, пісні грати! Допоможи! Настя спритно сковзнула вздовж колючих снопів, що пахтіли сонцем і степом, і вибігла з клуні. Поки батько тримав лякливого степового коня, вона розв’язала снопи і, опершись засмаглими руками в полудрабок, допомогла перекинути їх на туго втрамбовану землю. — Не треба складати. Біжи до хати, мати кличе, — наказав Повчанський, коли перекинули й другий віз. Він кинув коням оберемок сіна і пішов уперед. Старий був лютий і стурбований: напередодні надіслав він татар пасти коні в степу з суворим наказом повернутися додому вранці. І ось уже південь, а татар і не чути. «Де вони, кляті, поділися? — думав він, витираючи спітніле обличчя. — Ух, і задам я їм перцю! Чи можна ж так робити в жнива…». Настя йшла за батьком, мацаючи заховане під сорочкою намисто, і думки її линули до Сагайдачного. Вона уявляла собі близьку подорож до Києва, і серце їй тремтіло з радості. А тим часом на полі Горпина заколисала дитину, поклала її під скиртою і, помивши миски й казани, стала кликати женців. Ледве розгинаючи натруджені спини, випросталися дівчата й пішли на поклик, перекидаючись веселими жартами з парубками. Тільки. Корж методично склав коси й граблі і останній пішов обідати. Після роботи борщ здавався надзвичайно смачним. Женці їли мовчки, повільно, по черзі набираючи повну ложку. Жирна баранина парувала поруч на дошці, а Горпина різала її, доглядаючи, щоб усім було вдосталь. Парило. Від сонячного проміння і золотого колосся сліпило очі. Небо здавалося розпаленою бірюзою. Земля розсипалася під пучками, як зотлілий жар. Упоравшись із борщем, женці взялися до баранини, соковито хрумкаючи свіжими огірками. В цю мить пролунав приглушений свист, і з усіх боків ударили на них заховані в житах татари. Це було так несподівано, що дівчата не встигли схопитися з місця: тонкі ремені із сириці вже в’язали їм руки за спину. Корж вихопив шаблю і, як кішка, кинувся на татар, рятуючи хлопців. Один, як смерть, розмахував косою, і кільканадцять татар покотилось на колючу стерню з литками, перерізаними до кісток, коли влучно кинутий аркан раптом сплутав йому руки і хлопець звалився на землю, хропучи, як дикий кінь. Горпина кинулася до дитини, шалено пригортаючи її до грудей. Татарин видер немовля з рук стеряної матері і, широко розмахнувшись, розбив йому голову об ріг цегляної пічки, де вона варила обід. Горпина схопила казан окропу і, шпурнувши його в татарина, простоволоса, дика й жахлива, як скажена вовчиця, пірнула в жита. Але й жита не заховали її від людоловів. Хоч як дряпалася, хоч як кусалася, Горпині скрутили руки за спину й кинули до зв’язаних дівчат. Зв’язаний Корж лежав на землі, з розпачем закусивши плече. Він бачив смерть своєї дитини, бачив, як в’язали Горпину, і безпорадний розпач навалився на нього нестерпним тягарем. А на хуторі було тихо й спокійно. Стара Повчанська старанно місила тісто в діжі, старий курив люльку, милуючись, як спритно господарює Настя, коли раптом, визирнувши з вікна, схопився, як навіжений. — Татари! — придушено скрикнув він і кинувся до зброї. В хаті почалася безладна метушня. Стара тремтячими руками штовхала Настю під піч, заставляючи її залізною заслінкою. Старий зірвав з стінки шаблю і пістолі. — Двері!.. Двері зачини! — крикнув він божевільній з жаху дружині. Тікати не було рації. Хутір був оточений. Повчанський чув, як гикають татари, виганяючи отару, як перелякано гупотять на дворі коні. Раптом неміцні двері зірвалися з петель, і до хати вдерлося кільканадцятеро ординців. Притулившись до пічки, Повчанський боронився мужньо. Двоє татар схопили його дружину. Один зірвав з неї очіпок і, побачивши сиве волосся, ткнув її ножем. Стара звалилася й навіть не застогнала. Татари полізли на піч і накрили Повчанського величезною макітрою. Повчанський упав додолу. Кілька шабель і ножів встромилися в нього. Відтягнувши старого, татари відкрили затулу і помітили Настю. Вона була непритомна. Ватажок підхопив її на руки й виніс із хати. На хуторі йшов погром, дикий, безглуздий. Ревли корови й воли, безладно кидаючись під ремінними батогами. Мемекали вівці, кудкудакали кури, тікаючи від чіпких татарських рук. Свиней вони не хапали, але, загнавши в хлів, підпалили з усіх чотирьох боків. Хай гине нечиста тварина, яку заборонено їсти правовірним! Настя лежала серед двору, наче статуя з ясної бронзи. Смертельна блідість пробивалася крізь рівну засмагу, але це не псувало її. Сафар сидів над нею навкарачки і, поклавши руку їй на серце, поляскував язиком: оце так здобич! За таку бранку можна віддати табун легконогих степових лошиць, сотню верблюдиць — і того мало. І, передчуваючи велику користь, Сафар радісно всміхався. Обличчя його було мідно-червоне, плисковате, з розкошеними очима й широкими ніздрями. Рідкі білі зуби стирчали наперед, і від цього усмішка його була огидна, як на обличчі ката. Сафар щось крикнув, і кілька татар кинулися виконувати його наказ. І не встиг він озирнутися, як принесли йому повний цебер холодної джерельної води. Сафар зачерпнув і бризнув на Настю. Вона не рухалася. Він бризнув знову. Тоді вії їй здригнулися й повільно підвелися. Блукаючим розгубленим поглядом повела вона навкруги і раптом пригадала все. З жахом рвонулася Настя, але їй не дали підвестися: міцні Сафарові руки обережно поклали її на місце. З розпачем шукала вона очима батька та матір, але довколо юрбилися самі татари. Від підпаленого хліва віяло димом і смаженим м’ясом. Розпачливо верещали свині, гинучи у вогні. Перелякана худоба бігла повз Настю, наповнюючи хутір порохом і тупотінням. Ляскали батоги. Лунали незрозумілі горлові вигуки. Татари тягли з хати скрині з святковим одягом Повчанських іНастиним посагом. Розкинулися по траві шуби й скатертини, рушники й керсетки, гаптовані руками дівчат, коштовні шаблі, здобутки козацьких перемог, келихи московської, турецької та угорської роботи, сувої полотна, хутра, пояси й усякий дідівський мотлох, бозна-коли й нащо захований у скрині. Та ось пролунав пронизливий свист, і татари зірвалися з місця, наче вороняча зграя з мертвого коня. Заляскали батоги, затупотіли коні, вівці, кози, корови. Татари скочили на коні, прив’язуючи до седел вузли награбованого. Сафар посадив Настю на вільного коня, прив’язавши її до сідла ременем, узяв коня за повід і теж скочив на свого бахмата. За другим свистком татари рушили з місця. Один із них застромив під стріху гарячу головешку, і коли загін із зв’язаною Настею вийшов у степ, хата Повчанських палата рівним ясним полум’ям. У полі з’єдналися вони з тими, що напали на женців. Там теж готувалися виступати. Хлопцям і дівчатам міцно скрутили руки за спину, перепустивши крізь ремені довгу жердину. Здавалося, ніби шестеро-дев’ятеро людей нанизано на довгу поперечку шибениці, яку ось-ось підіймуть високо між двома стовпами. Потім кожному бранцеві накинули на шию зашморг і зв’язали їх жмутом. Татарські кіннотники взяли їх у руки, як віжки. У першій шістці були Корж і Горпина. Сорочка на ній була подерта на лахміття. Випиналися напівголі перса, повні молока. На обличчі сохли струмки крові. Відбиваючись, вона покусала татарина, що її в’язав, а він міцно вдарив її по голові тупим боком шабельного леза. Удар приголомшив Горпину. Щось шуміло й дзвеніло в ушах, і млість раз у раз стискала їй горло. Після бурхливого розпачу перших хвилин вона ніби завмерла. Байдуже дивилася, як в’яжуть хлопців і дівчат, байдуже глянула на Настю, коли Сафар проскакав повз них. Здавалося, що вона спить з розплющеними очима. Корж злякано смикав її, щоб вона очуняла, але Горпина ніби й не чула його слів. — Облиш, Даниле, — тихо вмовляв Коржа бобиль Лутоха, підсусідок Повчанських. — Не чіпай її: так їй легше. І Корж замовк. З люттю дивився він на татар. Шукав очима тіло свого немовляти, але жодної сльози не скотилося з його очей, нaчe висохли вони, розтанули в пекучій і їдкій зненависті до людоловів. В єзуїтських тенетах Галшка Гулевичівна в розпачі кинулася на канапу. Справді, з Михайликом коїться щось недоладне. Годину билася вона, намагаючись зрозуміти свого хлопчика, але й тепер, як і на початку розмови, в неї.залишилося те саме жахливе почуття, ніби стоїть між ними незрима, загадкова перепона, якась скляна стіна, якої не обмацаєш і не побачиш, але яка не дає наблизитися, зазирнути у внутрішній таємний світ дитини, яка ще торік так тішила свою матір. Сьогодні вийшло Михайлові тринадцять років. Батько подарував йому гарненький самостріл, а мати — кишеньковий годинник. Михайлик захлинувся від щастя. На мить перепона розтанула. Він кинувся в її обійми, як кидався колись маленькою дитиною, — і Галщине серце здригнулося радістю. Ніжно пригорнувши до себе його кучеряву голову, вона тихо й ніжно сказала: — Як я бажала б, Михайлику, щоб ти завжди був такий, як зараз. Мені так важко відчувати, як ти відходиш від своєї мами, щось ховаєш від мене, замикаєшся; ніби я тобі ворог. Що тобі сталося, дитино моя? І в ту ж мить зрозуміла, що цього не треба було говорити. Хлопчик раптом прохолов і з стриманою чемністю відповів: — Ви, мамо, завжди думаєте, що я такий, як десять років тому. А, я вже дорослий. — Ех, Михайлику, — зітхнула пані Галшка. — Знов те ж саме!.. Я відчуваю, я розумію, що ти виріс, але тільки що говорила зі мною твоя душа, а зараз — знов щось чуже, ніби ти повторюєш сторонні вивчені слова. Михайлик прикро поморщився. — Ну, ось!.. Які слова? Чиї? Адже ж я не можу завжди жити в зачині. Я хочу гратися з іншими хлопчиками. Я не твій папуга, щоб завжди сидіти в клітці. — Так. Але чому ти не хочеш гратися з хорошими хлопчиками, як син війта Ходики або хлопчики Холонецького? — Бо мені з ними нудно. Стасик ї Криштоф Жолкевські старші й розумніші, та й, нарешті, ці Ходики — справжні хлопи, — роздратовано відповів Михайлик. — Як тобі не соромно! — обурилася Галшка. — Як у тебе язик повернувся сказати таке мерзенне, слово. Хлопи!.. Ходики — шляхтичі, але не в тому річ: Ходичин син — кращий за цього манірного франта Криштофа. Твій Криштоф — ледачий хлопчисько. Він б’є свого дядька, говорить панночкам казна-що, і взагалі… Я тобі забороняю бачитися з цим розбещеним паничем. — Отець Алоїзій краще знає, що мені треба. Твої Ходики нічого не розуміють по-латинському, а з Криштофом ми завжди читаємо гекзаметри[93],і патер Алоїзій навмисне водить мене до Жолкевських вправлятися з латині. Галшка зрозуміла, звідки дме вітер. — Добре, — сухо відрізала вона. — Я сама поговорю з патером Алоїзієм, але до Жолкевських ти більш не підеш. І взагалі я бачу, що треба запросити тобі кращого вихователя. Сьогодні ж пораджуся з архімандритом Плетенецьким. Михайлик зблід, але, стримавшись, — навмисне, щоб зробити матері боляче, — поклав подарунки на стіл і вийшов з кімнати. Мовчки замкнувся він у себе, мовчки ліг на канапу. Він не плакав, але весь тремтів від образи і болю. Кінець! Зруйновано всі мрії, всі прагнення. Невже мати наважиться позбавити його найдорожчого в світі — друзів? Певно, наважиться. Вона завжди слухає цих бородатих, незграбних ченців, що читають їй свої нудні твори. Проте, як сумно й погано у них дома. Батько старий і завжди хворий. А мати… Що має він спільного з нею, закоханою в свою хлопську віру й звичаї! Та тут можна вмерти з нудьги! Ані полювань, ані бенкетів, ані танків! А театр! Найкраща, найдорожча розвага на світі… Невже він більш ніколи не потрапить на виставу, невже його вчитимуть ці кляті довгобороді ченці, які не розуміються — ні на чому, крім святого письма, написаного цією жахливою слов’янською мовою?! Ох, як влучно копіює їх Криштоф! Незграбні, вайлуваті, вони смердять дьогтем і цвіллю, а від патера Алоїзія завжди віє, як від трояндової китиці. І він такий чемний, так уважно вислуховує кожне запитання і завжди каже, що Михайлик здібний і вродливий, ніби народжений для двірського життя… І невже він більш ніколи не побачить своїх друзів, Стасика й Криштофа? А панну Теофілію, біляву, як янголятко з Рафаелевих картин? Як вона грає на лютні, як співає!.. І яка вона добра! Коли на великдень був у Жолкевських дитячий бал і Михайлик відчував себе таким нещасним у своїх важких чобітках і жупані, вона врятувала його: перевдягла в убрання одного із своїх братів, побігла з ним до альтанки і навчила танцювати польського краков’яка та венгерки. І вони танцювали ввесь вечір і між танцями їли смачні цукерки й персики. І нащо мати шиє йому такий жахливий хлопський одяг? Адже ж вона сама не ходить у плахті і запасці, як хлопка, а ходить, як усі панії, в пишних сукнях з довгими шлейфами, за італійською модою, і навіть ченці не забороняють їй цього. А потім, чому вона брехлива, як усі дорослі? Послухати тільки її: всі люди рівні, не треба ані гніватися, ані лаятися, ані робити нікому будь-яких прикростей. А насправді робить вона все навпаки. І хлопів лає і б’є; і з знайомих глузує, коли їх нема, а тільки-но вони прийдуть — кидається назустріч з радісними вигуками, ніби жити не могла без них. А коли якісь-то панки захопили їх луки, — вона вмить забула свої проповіді, озброїла челядь і наїхала на тих панків, зруйнувавши їх садиби, ще й Михайлика взяла з собою, «щоб привчався добре боронити своє майно». А що ж тепер із ним буде? Невже всьому край? Ні, треба якось урятуватися. Але що робити? Певно, патер Алоїзій більш не прийде до нього. Нема з ким порадитися, ні в кого шукати допомоги… І він не вчитиметься в колегіумі з Стасиком і Криштофом і не гратиме на сцені, як інші колегіанти. Довго стримувані сльози потекли йому з очей. Михайлик ридав, як рокований на смерть, на загибель. Ні, краще вкоротити собі віку, краще загинути з голоду. Він нічого не їстиме й незабаром помре. Це все ж таки легше, ніж жити, як папуга в клітці, серед хлопів і хлопських ченців. Минав час. Година. Дві. Три… Галшка не в жарт злякалася. Кілька разів наближалася вона до його дверей, прислухаючись до його сліз і зітхань, і з важким серцем поверталася до себе. — Хай виплачеться. Хлопчик зовсім відбився від рук. Але все через того клятого єзуїта. У цьому пані Галшка не помилялася. Отець Алоїзій мав на хлопчика величезний вплив і повільно, але невпинно вів його до своєї мети. Минулої осені Галшка довго шукалавчителя. Зверталася і до Плетенецького, і до Курцевича, але ні той, ні той не відшукали їй викладача. Та й важко було знайти людину, яка могла б викладати латинь, грецьку й слов’янську мови. Порадившись із дружиною Галшка кінець кінцем звернулася до отця Алоїзія. Перший час вона уважно стежила за ними і часто сиділа на лекціях з книжкою чи з гаптуванням. Упевнившись, що патер чудесний викладач і що тримається він тихо, тактовно й делікатно, без жодного натяку на проповідь католицтва, пані Галшка цілком поклалася на нього, а патер Алоїзій став повільно, але неухильно й непомітно підкоряти Михайлика. Хлопчик був дуже вразливий і самолюбний і, як усі діти, що ростуть на самоті; надзвичайно високої думки про себе. Патер Алоїзій розповідав йому про інших учнів, найбільше про Стасика й Криштофа Жолкевських, і непомітно улещував хлопчика, кажучи, що він швидше засвоює латинську мову. Потім почав розповідати про життя й розваги магнатських дітей. Це було так незвично і цікаво, так захоплювало й розпалювало уяву! Михайлик тільки про те й мріяв, як би познайомитися з ними, але на всі прохання й натяки пані Галшка вперто мовчала. І ось видалася непередбачена оказія. На Різдво приїхав до Києва королевич Владислав. з папським нунцієм[94]— кардиналом Боргезе. З цього приводу єзуїти влаштували урочисту виставу, запросивши міський і земський уряд, магнатів і всіх значних панів. Запросили й маршалка мозирського Стефана Лозка з дружиною і сином Михайликом. Про це шепнув кому належить патер Алоїзій. Як пані маршалкова, Галшка Гулевичівна не могла відмовитись, тим більш що пан Лозко лежав прикутий до ліжка подагрою. Гриміла музика. Після параду кварцяного війська і урочистого оказування[95]шляхти в замку був бенкет, а після бенкету — вистава. Велика зала воєводського палацу блищала незліченними вогнями. На стінах іскрилася коштовна зброя, а панцери на манекенах стояли по кутках, ніби закуті в крицю лицарі-хрестоносці. Михайлик ніяково тулився до матері, спідлоба милуючись онуками пана коронного гетьмана в костюмах двірських пажів. І справді, хлопчики неначе зійшли з картини Веласкеза[96]в своїх блакитних беретах із страусовим пір’ям, у підбитих гopностaєм пелеринках за плечима і білому шовковому трико, що так щільно охоплювало їх стрункі ноги. Патер Алоїзій переходив від групи до групи, напахчений, елегантний, у шелесткій шовковій сутані кольору темної фіалки. Нарешті опинився він біля пані Лозковоі, ласкаво обняв Михайлика й підвів до Жолкевських. — А ось і мій любий учень Михайлик, про якого я вам уже розповідав, — познайомив він хлопчиків і щось прошепотів маленьким Жолкевським. Діти з хвилину мовчки дивилися одне на одного, потім Криштоф спитав: — А в тебе є самостріл? Михайлик спахнув. — Самостріла немає, але є турецька шабля і двоє великих хортів. Кригу було зламано. За мить хлопчики жваво цокотіли про свої справи й неохоче розлучалися, коли почалася вистава. Грали історичну трагедію на о п’ять дій з життя перського царя Кіра, з балетами і інтермедіями. Михайлик був засліплений. 3атаївши дух, стежив вій за складною інтригою, за учнем його віку, що грав маленького Кіра. Михайлик або тремтів з жаху й співчуття його стражданням, або щиро сміявся з веселих жартів, інтермедій, або мовчки сидів, приголомшений блиском вистави. А вона справді була варта цього. Хороша гра, розкішні декорації й убрання — все справило на Михайлика величезне враження. Вночі бачив він уві сні Кіра, — персів у високих тіарах, крилатих биків… Все, що розповідав йому отець Алоїзій, перетворилося на живі образи, зapyхалося, як статуя, в яку вдмухнули живе життя. І наступного ранку вся лекція пройшла в розмовах про театр. — Невже всі артисти — учні вашої колегії, отче? — схвильовано розпитував хлопчик. Патер розумів, що гризе Михайлика, і свідомо підсипав жару: — Атож! І коли б ти вчився в колегіумі, ти теж грав би на сцені. Михайлик почервонів від захоплення, але в ту ж митъ глибока тінь пройшла його обличчям і губи задрижали. Він пригадав, з яким презирством і зненавистю згадує мати колегіум, — і ущух. Узявши граматику, прочитав він два рядки, але, роз’ятрюючи в серці рану, знов спитав отця Алоїзія: — А скільки років хлопчикові, який грав учора Кіра? Патер[97]спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати. — Як і тобі — дванадцять років. Але в тебе краща вимова, і ти б, певне, не збився в першій дії, як він. — А мені… Невже дали б мені грати Кіра, якби я був у колегіумі? — Ну, звісно ж, любий! Кращі ролі — для кращих учнів, шляхетних, зграбних хлопчиків, що мають добрі манери. Тому я й раджу тобі відвідувати тільки вихованих приятелів і вчитися двірських звичаїв. Хлопчик важко зітхнув. Тут можна вивчитися! Він і сам мріє одвідати онуків Жолкевського, подивитися на їх самостріли, на соколів і мавпу пані гетьманової, але це так недосяжно й нездійсненно… Випадок став йому в пригоді. До Києва приїхав з Бара сам коронний гетьман, дід Стася й Криштофа. Пана Лозка запросили до нього в деяких справах, а Михайликові дозволили супроводити хворого батька. Довго гралися вони з Стасиком і Криштофом. Жолкевський приголубив Лозкового сина, попросив присилати його до хлопчиків, і якось Криштоф і Стасик несподівано прийшли до Лозків. Патер Алоїзій легко надав знайомству вигляд шкільних вправ із латині. Він давав їм грати нескладні діалоги й уривки з п’єс. Хлопчик часто благав Галшку ще раз пустити його на виставу, але Галшка заборонила йому навіть думати про такі речі. Одного разу отець Алоїзій захворів і припинив лекції. Михайлик випросився одвідати вчителя і з великим здивуванням знайшов його на ногах. — Я хворий для людей, мій любий, — ласкаво пояснив патер, — але для бога мушу я підвестися з ложа страждань. Сьогодні в нас свято. Зроби добре діло, допоможи мені дійти до костьолу. Бог винагородить тебе. Михайлик збентежено мовчав. Мати суворо заборонила йому переступати костьольний поріг, і патер Алоїзій угадав його вагання: — Як сповідач, скажу тобі, мій любий, що немає гріха в допомозі слабим. До того ж, підеш ти не для молитв, а для хворого вчителя. І Михайлик пішов. Опинившись у костьолі, він мимоволі замилувався з театральної пишності відправи, з розкішних ікон, з урочистої музики органа, корогов, що танули вхмарах ароматичного куріння. О, церква вміє впливати на нерви й уяву мас! Музика, співи, урочисті й складні церемонії потьмарювали розум містичним туманом, сколисували критичну думку дорослих людей. А що ж можна було говорити про дитину, не звиклу до такого видовища! Михайлик був приголомшений. — Як гарно у вас у костьолі, – зітхнув він, супроводячи патера додому. — Це зовсім не те, що в нашій церкві. — А нащо вам краса й пишнота? Хіба хлопи розуміються на цьому? — нібито випадково кинув Алоїзій. — Отже, ваша шляхта сама зрікається схизми, і якщо окремі порядні люди ще додержуються її, то тільки шануючи батьків і… через звичку, — виправився він, нібито збентежений одвертим виказом своїх думок. — Але ж це гріх, жахливий гріх — зраджувати батьківську віру, — пригадав Михайлик материні накази. — Це залежить від того, яка в них віра, мій любий. Невже поганці часів апостольських не відступали від поганства всупереч батьківській волі? Така зрада була для них порятунком. Справді, п’ята заповідь каже шанувати батька й матір, але кожна людина, крім тілесного батька, має отця небесного і, крім матері, що народила його, матку боску[98].Кому ж краще скорятися — смертним людям, які можуть завжди помилитися, чи безсмертному богові? На цьому розумний патер урвав розмову, а хлопчик багато думав над його словами і зрозумів, що батьківські накази не є незаперечна істина. Минав помалу час. Отець Алоїзій часто говорив, що восени Криштоф і Стасик вступлять до колегіуму і бідний Михайлик позбудеться улюбленого товариства, а тим часом улаштував, щоб хлопчик знов потрапив на виставу. Якось мати відпустила його до Жолкевських, а ті взяли його з собою на шкільну виставу в колегіумі. Грали трагедію «Страждання Христові», близько до середньовічних містерій. Юдова зрада, арешт Ісуса в Гефсіманському саду, нарада фарисеїв, Пілатів суд, бурхливий натовп, що вимагав звільнити Варраву і скарати Ісуса, бичування, розп’яття, плач мироносиць і, нарешті, променистий міф про померлого й воскреслого бога. І на ранок знов розпитував учителя Михайлик; — Отче Алоїзію, а де тепер єврейське царство? — Нема в них царства, дитино моя, — єлейно зітхнув отець Алоїзій, хитро вплітаючи нову отруйну цівку до своєї проповіді. — Ти чув, як кричали вони Пілатові: «Кров його на нас і на дітях наших!» Отже, в милосердного бога цнотливість завжди тріумфує і завжди карається гріх. Розсіяв їх Господь по всьому світу і підкорив іншим народам, скаравши за найжахливіший, злочин — за богогубство. — А за що ж інші народи потрапили під турецьке чи під татарське ярмо? — Теж кара божа за схизму, мій любий. Сумно подумати, як стогнуть греки під п’ятою ісламу, які вони зневажені і знеособлені. Їх патріарх, первосвященик країни, що дала світові Арістотеля, Архімеда і багатьох мудреців та героїв, їздить до Москви по милостиню, якстарець. І все тому, що вони вперто додержуються своєї схизми. А Рим, освітлений промінням справжнього богопізнання, став центром всесвіту. І римський первосвященик, наступник святого Петра, підкорив своєму престолові всіх королів і всіх володарів землі. Михайлик мовчав, збентежений таким незаперечним доказом. Очі його дивилися зосереджено, брови зсунулися. Він обмірковував учителеві слова. — Ну а як же ми, кияни? — спитав він по хвилі. — Вас теж спіткала лиха доля, бо нікого не мине кара божа. Колись Київ був столиця великої держави, міцнішої за Річ Посполиту та багато інших. Але її теж зруйнували татари й дотепер руйнують щороку, бо руками невірних творить господь свій справедливий суд. Михайлик мовчав. Розум його потрапив у лабети протиріч і не міг їх розплутати. Він знав з історії тільки те, що розповідав йому отець Алоїзій, а в цих уривках все хилилося на користь католицької церкви, все було добрано й зліплено так спритно, що знайти щілину в логіці фактів важко було й дорослій людині, а не те що безпорадній дитині, вихованій у містичному тумані, де кожна подія здавалася чудом, а чудо вважалося за безперечну істину. І Михайлик відчував, що вся його істота виповнюється недовір’ям і неприязню до матері. Він перевіряв її твердження в книжках, не знаючи, що ці книжки видали єзуїти для полеміки. Він бачив, що мати помиляється, але мовчав, замикався, цурався її — і тільки з учителем відпочивав душею. — Padre santissime

99

,— спитав його якось Михайлик, — як поводяться діти, пізнавши, що католицтво — справжня віра, коли батьки не дозволяють їм кинути схизму? Очі отця Алоїзія блиснули перемогою. Рибка клюнула. Цнотливо спускаючи погляд, він пестливо пригорнув хлопчика до себе. — Вони не розповідають про це батькам. Нащо завдавати горя людям, які не бачать істини і не бажають бачити її? Шануючи родинне почуття, церква дозволяє таким дітям додержуватися до повноліття своїх православних обрядів, навіть причащатися і сповідатися в православних попів, аби навернений у думках молився за своїх батьків. — А що робити, коли батьки почнуть допитувати? — А хіба ти казав матері, що ми були з тобою в театрі? Пані мама знає, що тебе запросили до Жолкевсъких. Нащо ж марно хвилювати її, коли Жолкевські взяли тебе з собою.І ти ні в чому не винний, бо ти скорився наказові дорослих, які побажали зробити тобі приємність. Михайлик почервонів. Важкий камінь звалився з його сумління, бо він часто докоряв собі за те, що в нього є від матері таємниця. В Михайлику точилася вперта боротьба. Він бачив, що католицтво на правдивій путі, але важко й боязко, було заговорити — з учителем, а головне — з батьками. Михайликові здавалося, ніби всі його думки й вагання відбиваються на його обличчі, що кожен рух і кожне слово зраджує його. Він ховався від матері й від батька, сидів у саду або тікав у поле і повертався додому тільки на обід та на лекції отця Алоїзія. А отець Алоїзій мовчав, бажаючи, щоб хлопчик висловився перший. «Чого він вагається, на що чекає?»- обурено думав єзуїт. Щоб прискорити події, він попросив Жолкевських узяти Михайлика на релігійний диспут. За тих часів диспути були надзвичайно модні. Сперечалися і в наукових і в релігійних питаннях. І вчені, і проповідники, і навіть учні академій та університетів охоче дискутували, щоб вправлятися у вищій техніці промовницького мистецтва та тонкощах логіки й казуїстики. Тому диспут оголошували заздалегідь, і кожен промовець готував свої докази. Але бувало й навпаки. На наукових диспутах іноді не знали, про що дискутуватимуть учені, і маршалок диспуту ставив найрізноманітніші й непередбачені запитання, на які співучасники диспуту мусили відповідати експромтом, щоб виказати свою спритність і швидку тяму. Але релігійні диспути мали іншу мету. Конкуруючи одна з однією і борючись за багатого парафіянина, і православна, і католицька церкви намагалися довести присутнімблискучими промовами і доказами свою перевагу. На такі диспути кожна церква запрошувала найкращих промовців і найдосвідченіших богословів та старанно обмірковувала кожен доказ, кожну цитату з святого письма. А іноді, замість справжнього диспуту, перед численною аудиторією відбувалося спритно підготоване і розігране інсценування й комедія диспуту, де, замість представників ворожого табору, випускали своїх людей, щоб своєю невдалою обороною ворожих позицій вони блискуче довели правдивість тієї віри, яка організовує диспут. На такий фальшивий диспут потрапив і Михайлик. Ролі було розподілено так, що блискуча перемога католицтва була забезпечена. Але хлопчик і в гадці не мав, що це вистава, і влучна аргументація отців єзуїтів і блискуча риторика остаточно переконали його. Після диспуту, щоб підсилити враження, йшла драма з життя перших християн, коли римський цісар зняв проти них жорстоке переслідування. Християн хапали по першому підозрінню і віддавали в цирку хижакам або палили замість смолоскипів по цисарських садах, але герої драми, мати з трьома хлопчиками, не зреклися своєї віри, і всі четверо загинули в жахливих муках, виказуючи жорстокість тирана і сповідаючи перед катами свою віру. Михайлик був зворушений до глибини душі. Отець Алоїзій повів його додому. Була ніч, темрява, глибока тиша. Мовчки йшли вони вузькою колінкуватою вуличкою, і раптом, завмираючи від хвилювання, Михайлик звернувся до отця Алоїзія. — Padre santissime, — заговорив він тремтячим голосом, — я мушу вам сказати… я надумав… що католицька церква єдина справжня й свята… І я бажаю зректися схизми… Але чи прийме мене католицька церква? Аж ось коли! Алоїзій полегшено зітхнув. Цей хлопчик коштував йому чимало сил і часу, але, підводячи до неба очі, він з удаваним зворушенням відповів: — Хай буде благословенна мить, коли мені, недостойному, рабові господа, довелося протягти тобі руку допомоги. Приймуть, дитино моя. Приймуть, бо нині радіють на небі чини янгольські тому, що там більш радості від каяття одного грішника, ніж від молитв десяти праведників. Він урочисто поклав руку на голівку тремтячого хлопчика й прошепотів молитву. — Тільки допоможіть мені, отче, — благав Михайлик, коли вони рушили далі. — Я боюся сказати матері. Хай це буде потім, коли я буду дорослий. А головне — влаштуйте, щоб я вчився в єзуїтському колегіумі. Вони вас послухають, тому що жити дома і щохвилини брехати… Ні, справді я цього не витримаю. — Допоможу, влаштую, любий мій хлопчику, — пригорнув його до себе Алоїзій, хоча гримаса незадоволення пробігла його обличчям. Знов затримки. Знов морока. А свята конгрегація вимагає, щоб він якнайшвидше перейшов до іншої родини і там розпочав таку саму справу. Лозки багаті, і навернення їх єдиного сина рано чи пізно принесе свою користь; але Немиричі багатіші і гра принадніша. Проте кинути незакінчену справу ніяк не можна. Доведеться щось вигадати. Провівши хлопчика додому, отець Алоїзій пестливо поцілував його і прошепотів йому на прощання: «Тепер ти вже напевно гратимеш Кіра», швидко пішов до бернардинського монастиря, а хлопчик тихо прокрався до себе і почав роздягатися, не засвічуючи вогню. На ранок був день його народження. І тоді вибухла їх перша сутичка з матір’ю. Галшка не знала, що справа зайшла так далеко, і замість серйозної розмови покарала Михайлика. Але, залишившись на самоті, замислилася. Так, безперечно, Алоїзій винний у всьому. Треба негайно замінити його на іншого викладача. Два тижні тому вона говорила з Плетенецьким, той обіцяв викликати досвідченого вихователя, але про нього нічого не чути. Заплакану й схвильовану застав її Сагайдачний. І тому що душевна рана її надто боліла, пані Галшка з перших слів заговорила про сина. — Розумію вас і щиро співчуваю вам, — відповів Сагайдачний на її заплутане й нервове оповідання. — Але гадаю, що ми з Киром Єлисеєм незабаром знайдемо для Михайлика кращого вихователя. Даю вам слово честі. Пані Галшка зраділа, а з її цікавих запитань Сагайдачний зрозумів, що грунт для серйозної розмови був слушний, і одразу перейшов до своєї мети. — Чи не помітили ви, пані маршалкова, — заговорив він, сідаючи коло Галшки в глибокому кріслі, – що в усіх вчинках єзуїтів є певний план і система? — Ні, – нерозуміюче глянула на нього Галшка. — Тобто я знаю, що вони нам завжди шкодять, але я не бачу, на що натякає пан гетьман. — А я якось узяв карту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, — вів далі Сагайдачний, — і мене надзвичайно вразила одна нібито й дрібниця. Якщо єзуїти десь з’явилися одного року, можна бути певним, що за рік вони з’являться миль на десять-п’ятнадцять на схід від попереднього року. Це нібито лишай або філоксера на виноградниках. Ні, це навіть страшніше: це справжня чума й холера. Вони відбирають у нас п’ядь за п’яддю, але через те, що старі люди погано піддаються на їх проповіді, вони взялися до дітей і, головне, до дітей багатих шляхтичів і міщан, не кажучи про магнатів. Я гадаю, що цей вплив на молодь страшніший за смерть, бо батьки й діти починають говорити різними мовами, і буде день, коли вони здіймуть один на одного зброю. — Але що ж робити? Сплеснула Галшка руками. — Це ж жах, справжній жах! — Так, пані маршалкова, це жах. Але слізьми тут лихові не зарадити. Я — козак, звик зустрічати небезпеку з шаблею в руках, і знаю, що шлях у нас один: треба боротися. — Хіба ж тут шаблі допоможуть!.. — гірко всміхнулася Галшка. — Шабля проти шаблі, куля проти кулі це я розумію. Але це ж така отрута, така пошесть, ніби все повітря виповнене нею. — Ні, пані маршалкова, це не пошесть: це — книжки, це — проповіді, це — школа, де вони калічать наших дітей. Тому треба боротися з ними їх зброєю. І тоді хай буду я тричі лях, коли ми не переможемо. Галшка здивовано дивилася на Сагайдачного. Очі його блищали і важкий погляд був повний такої рішучості, що важко було не повірити. Ця людина ні разу за все своє життя не програла бою. Невже й тут перемога буде на його боці і він врятує Михайлика?!- А Сагайдачний підвівся з місця, довго ходив з кутка в куток і зненацька зупинився перед нею: — Знаєте, що врятує вашого Михайлика? Школа! Галшка мовчки запитливо дивилася на гетьмана. — Так, школа, — повторив він. — І школа, де б він і жив, бо дома, сам серед дорослих, на самоті з своїми думками, він засумує, захиріє або зіб’ється з путі й загине. Галшка спалахнула. Як то? Невже і Сагайдачний теж саме? — Ніколи! — відрубала вона енергійно. — Нашої школи тут нема, а віддати його єзуїтам… Ні, тисячу разів ні! Краще бачити його в домовині. Сагайдачний весело зареготав. — Невже пані маршалкова має мене за прихильника єзуїтів? — жартівливо спитав він. — Спасибі за шану! — Але я не розумію, про яку школу ви кажете? — зніяковіла Галшка. — Школі князя Острозького — три чисниці до смерті, а інші школи такі, що про них не варто й говорити. Сагайдачний помовчав хвилинку, вдивляючись у пані Лозкову, і раптом відповів: — За два місяці в Києві буде наша школа, але з умовою, що ви мені допоможете в цьому. І тоді вашого Михайлика врятовано. — Боже мій, — зітхнула Галшка, — коли б це було справді здійсненне! Я прийшла б пішки на Січ дякувати вам за допомогу. Все, що в силах моїх… Бо для Михайлика мені нічого не шкода. — Ну, та ось, пані маршалкова, — сів Сагайдачний перед нею. — Поговорімо про діло. Чом у нас досі немає освіти? Галшка мовчала. — Тому, — відповів він за неї, – що досі це була справа приватних осіб. Забажалося князеві Острозькому утворити школу — він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу — прошу! Що й правда, шануючи батькову пам’ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі — не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, як у Львові, в JIyцьку та по інших містах. — Так, але братські школи конають, — вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького. — У Львові — так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом Запорозьким, — а сорок п’ять тисяч загартованого в боях війська — це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, i я гадаю, — чемно вклонився він, — що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків. — Боже мій, та я… Я навіть не знаю, як висловити свою радість!.. — простягла — до нього Галшка обидві руки. Сагайдачний поцілував їй одну руку, потім другу і вів далі, повертаючись до перерваної думки. — У нашій школі будуть не тільки вчити, а й виховувати людей, загартовувати, щоб знали вони, чого прагнути. Плетенецький обіцяє нам допомогти. А він чудовий організатор. Ми зберемо найкращих дидасколів. При Лаврі буде друкарня, і поки ми з вами розмовляємо — надійні люди мчать до Стрятина по друкарню померлого Балабана. Отже, будуть у нас книжки. Ось чому, — змінив він тон, стискаючи Галщині пальці, – благаю я вашої допомоги. Школа потрібна вам для одного сина, а нам для тисячі синів нашої віри. Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу. Не розуміючи, Галшка запитливо дивилася на Сагайдачного. — Я вважаю, що школа повинна бути тут, біля замка; — казав він далі. — Це буде зручно і батькам, і вчителям, і учням. Пожертвуйте нам шматок землі і будинок, де вона могла б найти собі перший притулок. Галшка замислилася. — Не знаю, як… — нерішуче заговорила вона по хвилі. — Мабуть, вам підійде мій двір на вулиці між ринком і Дніпром, той, що поруч Ходичиної садиби. Це мій посаг, моя власність, так що пан Лозко не зможе заперечувати фундації. Проте він і не сперечатиметься, — виправилася вона. Сагайдачний підвівся і низько вклонився Галшці: — Пані Галшко, якщо це ви справді зробите, ніхто не забуде вашого дopoгoцiнного подарунка. Вклоняюся вам і дякую від імені тисяч юнаків, майбутніх учнів школи. І, пригадавши молодість, та двірські звичаї, Сагайдачний схилив коліно і ще раз поцілував руку пані Лозковій. — Я знав, до кого звертаюся, — сказав він, підводячись. — Померла панна Аксаківна вміла вибирати друзів. Запанувала мовчанка. Пам’ять небіжчиці зв’язала їх теплим далеким спогадом, в якому давно розтанув біль утрати і залишилися тільки ніжність і думка глибокої і зворушливої краси. Розподіл ясиру Ой за річкою вогні горять, Там татари полон ділять. Ширинський бей пройшов Волинь і Поділля, омиваючи руки по лікоть у крові і не бачачи піднесеної проти себе зброї. І справді, коронний гетьман — Жолкевський нічого не міг зарадити, коли в нього було тільки триста шабель кварцяного війська. Король і гетьман закликали козаків і шляхту боронити ойчизну, але ніхто не відгукнувся. Тільки король відрядив на допомогу Жолкевському загін двірської піхоти. Переобтяжені здобиччю, поверталися татарські загони до коша. Як тільки вони збиралися в умовленому місці, кіш знову виділяв по ясир свіжі сили, і знов два загони розбігалися праворуч і ліворуч і знов, відокремившись від коша миль на двадцять, розподілялися на дрібні ланки і віялом розсипалися степом. Як сарана, налітали вони на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців. І тоді нові загони заступали їх місце йшли на грабіж. Накресливши широке коло, обтяжені здобиччю поверталися татари додому, женучи своїх знесилених бранців. Жінки були найбільш виснажені. 3асмаглі, вкриті пилом і потом, змучені спекою й ходою, в подертих брудних сорочках, із порепаними до крові ногами, в ранах — вони ледве рухалися. Та де їм було поспішати, коли з кожним кроком віддалялися вони від рідної землі і згасала остання надія, що дожене й відіб’є їх козацька сила. А козаки не могли їх урятувати. Розійшлися вони після походу по волостях. Багато з них потрапило в неволю або загинуло в завзятих сутичках з татарами. Скільки сягало око, тяглося строкате татарське військо. Кожен татарин брав із собою в напад по кілька запасних коней. Тепер ці коні йшли навантажені здобиччю, а бранці посувалися пішки, всуміш із худобою. І важко було відокремити: де кінчається отара і де починаються люди. Поки що кожен загін гнав свою здобич окремо, і бранці йшли родинами або цілими селами. Чимало шляхти й міщан потрапило разом із поспільством у неволю. Але, сподіваючись на добрий викуп, татари дали їм коні, і їхали вони верхи поруч із зв’язаними селянами. На постоянці невільників розв’язали. Закурилися вогнища з сухих бур’янів. Татари різали баранів і хворих коней, білували їх і розрубували, зливаючи кров у казанки. Кров мішали вони з борошном, потім варили й жерли її як ласощі. Варене м’ясо теж їли гарячим, а юшку, так звану чорбу, зливали в ханькові пляшки й пили під час руху, заїдаючи її сиром та сухими коржами. Поївши, бранці лежали покотом біля вогнищ, радіючи короткому перепочинкові. Дехто з жінок силувався розчесати своє скуйовджене волосся або полагодити розірваний одяг, але більшість лежали або сиділи, важко зітхаючи й витираючи гіркі сльози. І якось дивно було, що в усьому безмежному таборі не було жодної дитини, молодшої, за десять років, жодного діда чи то бабусі. Всіх позабивали татари, щоб хворі, старі й діти не затримували їх руху в степу. А звитяжцям не сиділося на місці, як лоцмани — море, знали вони степ і, закинувши за плечі сагайдаки, з гиканням гасали — вздовж табору. Це були сміливі їздці, – але їх постава з зігнутими колінами в коротких стременах була незграбна й вайлувата. В своїх гостроверхих баранячих шапках і шкірянках вони скидались на мавп верхи на хортах. Ляскаючи батогами, погнали вони бранців по воду. Криниця так закаламутилася, що вода стала брудна, як настойка з трави й піску. Лутосі пощастило набрати повну ханькову пляшку, але вода була тепла й огидна, а пісок і глина скрипіли на зубах. — Випий, серце, — умовляв Горпину Корж. — Вона сиділа на землі, байдуже дивлячись в одну точку сухими запаленими очима, нібито не чуючи його слів; Ноги їй вкрилися гноїстими ранами, губи потріскалися, запеклися, а розпухлі перса, повні напівперегорілого молока, випиналися з-під сорочки, тверді й пружні. Безтямно ковтнула вона води і з огидою стала жувати шматок смаженої баранини. Всі почуття в ній притупилися, байдужість і розпач охопили її, наче хтось обгорнув її чимось м’яким, через що, як крізь пухку ковдру, не долинало до свідомості жодне зовнішнє враження. Корж увесь час мовчав, але напружено працював його мозок обмірковуючи втечу. Він розумів, що зараз не пощастить утекти, але очі жадібно ловили кожну прикмету путі, кожну могилу, кожну балку, головне — кожну криницю, бо найважче дістатися з Криму на Україну крізь цей безводний степ. Жовтогарячі паростки вогню жадібно, лизали закурений казанок, де скипала чорба. Корж підкидав у вогонь сухий бур’ян і напівголосно перемовлявся із Лутохою. На татар вони не звертали уваги; проте дванадцятирічний небіж Лутошин раз у раз смикав дядька, допитливо придивляючись до кожної дрібниці. — Дядьку Корж, дядьку! Що це вони роблять? — казав він і показав на Сафара, що розсідлував коня. — А чорт його зна! Піди та спитай, — байдуже відповів Корж. Хлопчик боязко зробив кілька кроків і здивовано зупинився: Сафар нарізав конятини довгими тонкими смугами і, охайно розклавши їх на конячій спині, почав сідлати коня поверх сирого м’яса. — Дядю! Нащо це він конятини наклав під сідло? — здивовано допитувався хлопчик. — Це вони їстимуть, коли конятина впріє, – впевнено пояснила йому одна з жінок. — Як то? Сиру? — не заспокоювався хлопчик. — Відчепись! — обурився Корж. — Хіба тобі не все’дно? Але хлопчик тільки зітхнув що ніхто не хоче задовольнити його допитливості. — Це він, хлопче, коня лікує, – змилосердився над ним один із козаків. — Сідло натерло коневі хребет, так він підкладає м’ясо, щоб м’якше було. Хлопчик хотів ще щось спитати, але пронизливий свист прорізав повітря. Табір здригнувся, заворушився. Протягом тижня невільники вже вивчили, що це сигнал до походу, і почали поквапливо затоптувати вогнища та ладнатися шістками чи дев’ятками, щоб не потрапити під нагаї. І знов потяглися степом безкраї лави людей, табуни, отари овець та невільників. Заляскали бичі, загарцювали пильні степові хижаки, що вели свою здобич до рідних кантар. Діставшись Дніпра і переправившись на Лівобережжя, татари відчули себе вдома і вже не боялися погоні. Мовчазні й нашорошені в межах Речі Посполитої, вони стали раптом галасливими, балакучими і веселими, і бранці з розпачем зрозуміли, що згасла остання надія на звільнення. Над степом упала чорна зоряна ніч. Срібною річкою потік небом Чумацький Шлях, розподіляючись на дві протоки, наче Дніпро-Славута. Впала роса на ковиль, на гіркі степові трави, і вони запахтіли гостро й міцно, як завжди в жаркі ночі. Бучно в татарському таборі, але в степу так тихо, що було чути шурхіт гарячого вітру, а зорі горіли низько й похмуро — важкими золотими краплинами. Сафарів загін розташувався край табору. За ним був морок, шелест трав і сухий тріск степових цвіркунів. Настя сиділа на кобеняку та з огидою і зненавистю придивлялася до татар. Вони юрбилися навколо вогнищ і, освітлені полум’ям, здавалися червоношкірими. Плисковаті обличчя, розкошені очі, зуби іклами й рідке пряме волосся — Все нагадувало жахливих ідолів далекого Сходу. Татари святкували перемогу, варили пшоняну кашу, риж, заправлений баранячим салом, вечеряли і донесхочу напивалися міцного кумису й браги з вареного проса. І не знали невільники, що прибули до Ширинського бея ханські мубашири[100]по саугу, тобто по належну ханові п’яту частину від здобичі. Гнівний і грізний був цього вечора Ширинський бей. Він гадав, що встигне відділити собі кращих невільників і відправити їх до свого двору в Ескі-Криму, а тепер право першого вибору було за мубаширами. Часто опиралися кримські беї ханським наказам, але знав Ширинський бей, що хан улюбленець султанський, і вирішив цього разу скоритися. І пішли мубашири бучним табором переписувати здобич, бранців і вояків по загонах. Насамперед розв’язали тороки і розклали по кобеняках награбоване. Заблищали в світлі вогнищ коштовні церковні чаші, шаблі, чарки, пістолі, золоті гудзики святкових жупанів, намиста, оксамитові й парчеві кунтуші всуміш із розкішним посудом, хутрами та взуттям. І серед Сафарової здобичі пізнала Настя чимало речей, що оздоблювали батьківську хату або переховувалися по коморах та скринях рідного хутора. Мулла в зеленому завивалі, троє мубаширів і кілька мурз[101]переходили від вогнища до вогнища, від купи до купи. І кожного разу сідав на землю, підбираючи схрещені ноги, кістлявий, голий по пояс писар і виводив на пергаментному згортку щось подібне до малюсіньких п’явок і гусені, що допіру повилізали з павутиння. П’яту частку від кожної купи відокремлювали й забирали ханові. Решту знов розкладали на п’ять частинок, і дві з них припадали Ширинському беєві, одна — Сафарові, як ватажкові загону, а решта — його воякам. Бранці куняли, зморені далекою путтю і небезпечною переправою. Тільки Настя з Коржем полохливо й цікаво стежили за розподілом. Корж мовчав. Він знав, що після дрібної здобичі почнуть ділитися й бранцями. Але нащо передчасно лякати змучених горем жінок. Мовчки смоктав він напівзагаслу люльку, думав про швидку розлуку з дружиною і з болем дивився на Горпину. Знав він, які знущання й муки судяться молодим вродливим жінкам, але що міг він вдіяти, як їх урятувати! Раптовий галас урвав його думки. Татари щось кричали, бичами розбуркуючи невільників. Зляканий, не зовсім іще очунявши, натовп мружився на вогнища і розгублено перезирався. Заходячись, плакали діти і хапались за материні запаски. Горпина притулилася до Коржа, ніби шукаючи в нього оборони. І ось наблизився до них Ширинський бей з муллою, мурзами і мубаширами. Швидким досвідченим оком оглядали й сортували вони невільників. І з кожної групи відокремлювали ханський і бейський ясир. Швидко писав щось у пергаментних згортках худий, як кістяк, засмаглий писар, а спритні й м’язисті вояки відривали хлопчиків від батьків, чоловіків від дружин, сестер та матерів. Припали ханові Надійка й Ганна з хутора Повчанських і маленький небіж Лутошин. Хлопчик розпачливо вчепився в Лутоху і щосили відбивався ногами. Великі рясні сльози котилися по щоках, але жилаві руки віддерли його, і хоч як він брикався й благав, відтягли його геть. І тут, перед невільниками, худорлявий дервіш[102]з профілем хижого птаха звалашив його на славу аллаха й пророка його. Дрижачи дрібним дрожем, Горпина тулилася до Коржа і шепотіла білими губами: — Господи! Що це таке… — Потурчили хлопчика, — зітхнув Корж. — Заберуть його до Царгорода в євнухи[103].Виросте вірним султанським собакою. Пропала дитина. — Дядю!.. Дядечку! — стогнав захлинаючись хлопчик. — Рятуйте! Лутоха не витримав. Обдираючи руки до кісток, розідрав він ремінь і кинувся до дитини, але чиїсь міцні руки схопили його перше, ніж він устиг обійняти дитину. Засвистіли нагаї з сириці, криваві смуги напухали на козацьких плечах і спині. А інші руки тягли геть дитину: і плач її танув, згасав у чорному мороці ночі. Настя мовчала, пригноблена, прибита їй здавалося, ніби чиїсь кам’яні руки опустилися їй на плечі, придавили її до землі, заступили світло чорною запоною. Кінець: рабиня, річ, безсловесна істота, яку продають, калічать, безчестять, як цього забажає власник. Розумом вона і раніш розуміла все, але тільки тепер відчула всіма напруженими нервами й жахнулася як людина, що раптом побачила біля ніг безодню. Свистять і ляскають у повітрі нагаї, і невідомо, на чию голову впадуть вони пекучою гадиною. Пута до крові роздирають руки й ноги. Що їй до того, що Сафар везе її верхи на коні, що жодного ще разу не розсік нагай її пружної шовкової шкіри! Отже, завтра її продадуть на базарі на ганьбу і втіху, пересиченому пожадливому татаринові. — Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки. — Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку? Вона заздрила матері, батькові, Горпининій дитині. Заздрила непохованим мерцям, кинутим на здобич воронню та шакалам. Це все ж таки краще, ніж опинитись у гаремі, якНадійка й Ганна, з якими десять день тому ходила вона по малину і в’язала важкі золотаві снопи. Впавши додолу, Настя билася, як-поранений птах. Вона божевільно реготала, дряпала землю пальцями, повзала по ній грудьми, немов бажаючи пірнути в неї, як гробовий хробак. І, чуючи її ридання, заголосили жінки над собою, як над мерцями. Але татари звикли до цього. З лайкою кинулися вони на жінок і зливою батогів змусили їх замовкнути. Схлипуючи й дрижачи, стиснулися вони в купу, як вівці під дощем. Ататари й далі робили своє огидне діло, відриваючи дружин від чоловіків, дочок від батьків, сестер від братів. Відривали навіки, бо ханський і бейський ясир звертав у бік Бахчисарая, а інших гнали до Каффи і продавали на малоазіатські ринки або на Середземне море. І важко було вгадати, чия доля буде гірша і хто раніш відстраждає свою важку життєву путь. Істерика врятувала Настю від хана. — Що це вона? Навіжена? — спинився над Настею Ширинський бей. — Невідомо, володарю володарів, — низько вклонився Сафар. — Певно, демони гризуть їй душу. Я думав кинути її в степу, але не було часу розв’язувати. І пройшли мубашири з агами і беєм, не-зазирнувши в бранчине обличчя. Проте Настя й не могла вподобатися така — забруднена землею й порохом, із подряпаним обличчям, скуйовдженим волоссям і подертою сорочкою, скривавленими ногами й пальцями. Сафар зрадів. Він так боявся, щоб ласий шматок не минув його рук. Але коли відігнали ханських невільників і не стало чути в далечині їхнього плачу й тупотіння, почалося найстрашніше. Загін почав розподіляти свою, здобич, Сафар перший відокремив свою частку, а решту кинув воякам. Розпалені кумисом і їжею, накинулися вони на жінок і перед очима батьків і чоловіків гвалтували їх, надолужуючи своє за довгий похід. Це був дикий шабаш розбещеної похітливості серед непрохололого степу, насиченого подихами гірких трав і освітленого тьмяним сяйвом похмурих сузір’їв. Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея. Залишив він собі і Коржа, і Горпину, струнку й вродливу, хоч і виснажену дорогою та смертю дитини: — Горпино, Горпино, не відходь! Хай нас прив’яжуть до однієї жердини. Я більш не поїду верхи, — шепотіла Настя, захлинаючись від ридань. Сльози душили її. Вона сякалася в запорошену запаску й розмазувала бруд її по щоках. — Не піду, моя рибонько. Будьмо разом, — тулилася до неї Горпина, клацаючи зубами. — Ой боже мій, боже! Де ж та правда на землі?! Горе бранців протверезило її. Вона сиділа поруч на Сафаровому кобеняку і широко розплющеними очима, повними огиди й жаху, дивилася навкруги. — Лягай Насте, не дивись! — владно наказав Корж, у безсилій люті стискаючи кулаки. Опиратися — марно. Може, й викуплять його козацькі посли: може, пощастить дати про себе звістку на батьківщину. А поки що треба берегти сили й шукати випадку втекти.А головне, треба якось сповістити Сагайдачного. І, нахилившись до Насті й Горпини, він шепотів, озираючись, чи не підслухують його татари. — Не побивайтеся і слухайте уважно. Треба якось сповістити пана гетьмана. У Каффі часто трапляються наші лірники-старці. Вони навмисно ходять серед татар і запам’ятовують, хто де в неволі. Тільки перед татарами — анітелень про те, що Настя його наречена, бо тоді вони такий вимагатимуть викуп, що ніхто не зможе його сплатити, а нас закують у кайдани й катуватимуть, щоб дістати більш грошей. Я знаю їх звичай. Недурно стільки разів був у походах. Тим часом татари закінчили розподіл. Кожному дісталося по сім-вісім невільників. Плач і голосіння не вщухало. Навіки розлучені навіть не могли розпрощатися як слід. Хто ридав, уткнувши обличчя в землю,хто рвався до тих, кого відганяли, калічачи собі руки й ноги сирицею. Стогін, лайка, прокльони, молитви й голосіння зливалися з пронизливими вигуками татар і лясканням батогів. Згвалтовані жінки ридали в тpaвi, не сміючи підвести очі на батьків і чоловіків, а чоловіки й батьки скреготіли зубами, рвалися з ланцюгів і осипали татарпрокльонами. А татари співали п’яними голосами, кричали, ляскали нагаями і смоктали з бурдюків п’яну бузу та кумис. — Чорти! Коли вони вже вгамуються? Клалися б спати! — лаявся Корж. Але табір гудів тисячоголосим гомоном, співами і риданнями. Настя лежала, затуливши лице долонями, щоб не слухати, не бачити нічого, коли раптом Сафар попрямував донеї. Вона здригнулася, підвелася, дивилася на нього повними жаху очима і мовчки відступила, наче до неї наближалася сама смерть. Але Сафар усміхнувся, вищиривши свої рідкі зуби, і важко було сказати, що гірше: ця усмішка, ніби вищир хижака, чи все те, що діялося в таборі. — Якші ханум[104],не бійся! Ми тебе не чіпатимемо. Ханум — як троянда! А хіба можна псувати квіти в садах аллахових?! Настя не зрозуміла його ламаної мови. Вона все відступала і раптом спіткнулася, наступивши на когось. Сафар простягнув руку, підтримуючи її, а вона затремтіла всім тілом, неначе жахливий полоз торкнувся її руки. Тоді Сафар повернувся до свого вогнища й приніс їй дріт, на якому шкварчав смачний шашлик із молодого ягняти, але Настя тільки похитала головою, і очі їй виповнилися таким жахом і зненавистю, що Сафар спинився ні в сих ні в тих. Він застромив свій дріт у землю, знаком наказуючи їй повечеряти, і, повернувшись до вогнища, загорнувся в строкатий халат і за кілька хвилин захропів безтурботним сном щасливої людини. Зорі пливли небом своєю одвічною путтю. Встали Стожари, осіннє сузір’я. Заходила північ. Замовк, поснув татарський табір. Хропли п’яні пересичені звитяжці. Знесилені від сліз, перевтоми й жаху спали невільники важким сном. Тільки декому снилася воля й рідна країна, втішаючи його хоч уві сні. І дихав степ пахощами чебрецю й полину, курився ковилем, дзвенів незчисленними голосами цвіркунів. По балках тонким свистом перекликалися сурки. Над погаслими вогнищами кружляли нічні метелики, іноді беззвучною тінню пролітав кажан. Де-не-де зривалася з неба зоря, спадала вогняною ниткою, і слід її повільно згасав, розсипався золотими жаринками. На цеховій учті Одвідавши Галшкry Гулевичівну, Сагайдачний подався до свого старого приятеля, Хоми Причепи, цехмістра шевського цеху. З тих часів Київ князів Володимира і Ярослава лежав зруйнований і спустошений, і все громадське, торговельне й ремісницьке життя Києва точилося на Подолі. З півночі захищала його болотяна Оболонь, з заходу — подвійні вали, зі сходу — ріки Дніпро та Почайна, a з півдня громадилися над ним кручі Старого міста, гирло Хрещатого Яруі так звана Замкова гора, де тепер Флорівське кладовище. Місто було обнесене ровом і дерев’яним тином і такими ж дерев’яними рубленими вежами, де всю ніч перегукувалася нічна варта. За містом були слободи, а на захід — Біскупичі[105]й козацькі кypенi. Хоча Київ і нараховував лише шість-сім тисяч мешканців, він був великим торговельним центром, куди стікалися товари не тільки з Польщі, Литви й Московщини, але й зі сходу — з Персії, Індії, Аравії, Сірії, Царгорода, Каффи й Трапезунда, прямуючи до Західної Європи. Ішли вони величезним караванами по тисячі чоловік, озброєних до голови. Навантажені товарами вози й верблюди з важкими тороками йшли довгими валками, і Київ мав від них велику користь. Заробляли не тільки воєводи, митники, крамарі й міняйли, але й човняр і, шинкарі й усі, хто давав подорожнім притулок. У Києві було багато пивниць і заїздів, де можна було і смачно поїсти, і випити, і переночувати, а в непоказних одноповерхових домах із крутими гонтовими дахами або солом’яними стріхами, насунутими, як шапки, до вікон, була не тільки достача, а навіть і розкіш. Місто було переповнене найкращими фруктами, виноградом, рибою і дичиною, коштовними шовками й самоцвітами. Шовк був у Києві дешевший від льону, а перець — дешевшийза сіль. Сила ком’яг, дубів та човнів стояло в гавані Почайни, що народжувалася з Оболонського озера і займала русло теперішнього Дніпра, а Дніпро протікав далеко, за Трухановим островом. Тільки пізніше, року 1712, під час весняної поводі, ринули дніпрові води до міста, проковтнувши гирло Почайни, що тепер вливається в Дніпро в Оболонській затоці. Поділ був бучний і людний. Криві вулички його освітлювали ліхтарі, але тільки в безмісячні ночі, бруку не було. Сюди тікали з-під батьківської влади, з-під кріпацтваі від важкої праці, від ув’язнення і боргів або просто шукаючи заробітків. І, оселившись у Києві, приїжджий ніколи не повертався додому. Строката різномовна юрба переповнювала його майдани й базари. І кого тільки тут не було: і католицькі ченці в сутанах різних кольорів — від червоного капуцина до довгобородого бенидиктинця в брунатній робі, підперезаній звичайним мотузком; від суворого домініканця до улесливого єзуїта в шовках і лакованих черевиках. Запорожці в широчезних штанах, у кармазинових жупанах, альтембасових поясах і червоноверхих шапках — бирках; лірники, бандуристи, польське панство й лицарство, крилаті гусари, кварцяне військо, піхота, гармаші, шведські й саксонські ландскнехти, італійські малярі, греки, афонські монахи у високих циліндричних каптурах, молдавські бояри, прочани, панська челядь, гончарі й кожум’яки в шкіряних фартухах, ювеліри і зброярі, рибалки й дроворуби з широкими сокирами за поясом, наївні мовчазні литвини, татари, євреї, лихварі, кароокі дівчата у вінках із степових квітів і пишні панії в шовкових сукнях французького або італійського крою, ратмани, бургомістри, судді, прокуратори з пером за вухом, довгобороді талмудисти в оксамитових кафтанах, у білих панчохах і туфлях, гладкі вірмени з чорними блискучими, як маслини, очима і жебраки в барвистому лахмітті, що виставляли напоказ свої жахливі рани або каліцтво. І над усім височіла грізна фортеця на верхів’ї Замкової гори. Її недавно поновили після жахливої пожежі 1608 року, коли вогонь мало не знищив усього міста. Перед пожежею замок був більший як Краківський, кам’яний, тинкований на зразок західноєвропейських. Поновив і зміцнив, його київський городник Іван Слушка так званим крижацьким способом, тобто на зразок твердинь Лівонського ордену. Він був обнесений міцним рубленим тином із двома брамами: північною — Воєводською і південною — Драбською[106]. Тут відбувався соймик, гродський і земський суди. Тут була митниця, дві церкви, триповерховий воєводський палац і другий менший — старостин. Тут були порохові льохи, склади набоїв, куль, свинцю, державні установи й приватні приміщення. Замок був озброєний сарпентинами, гаківницями[107]і важкими мортирами. Тут стояла польська залога. На випадок нападу озброювалося міщанство і цехи. А коли важко було втриматися в місті, сюди ховалися всі мешканці зжінками та дітьми й пересиджували облогу. З непогаслим на обличчі пожвавленням ішов Сагайдачний колінкуватими вуличками, порослими травою, з дошками, замість тротуарів. Справа налагоджується. Аби умовитися з цехами. Це найголовніше, але й найскладніше. Сагайдачний простував до магістратського майдану повз Феліціалів фонтан із фігурою ангела під павільйоном та хрестом на покрівлі. Не спиняючись, обминув його і пішов уздовж магістрату. Це був двоповерховий будинок з трохи вужчим верхнім поверхом, як в українських церквах. Нагорі вікна були круглі з рамами у вигляді літери «Х». Невеличка вежа з круглою банею, шпилем і півником закінчували його силует, а балкон, звідки виголошували магістратські постанови, та дзигарі прикрашали чоло. Сагайдачний обминув домініканський монастир із двома готичними вежами над входом, Притисько-Микільську церкву і пішов уздовж східного схилу Замкової гори. За тих часів ремісники кожного цеху жили окремими вулицями, і шевський цех мусив бути десь за кожум’яками. За кілька хвилин Сагайдачний дістався в знайому вуличку, стиснуту двома узгір’ями, і зупинився біля сніжно-білої хатки на троє вікон, серед високих рож та соняшників. Замість вивіски, над дверима гойдався лицарський чобіт з острогою. — Чи дома Хома? — спитав Сагайдачний, спираючись на пліт і милуючись дівчам років семи з великими чорними, як вишні, очима. — Удома, — співучим голосом відповіла дівчинка і кинулася за ріг, дрібно перебираючи тонкими засмаглиминіжками. — Татку, там якийсь пан тебе питає, – продзвенів у садку її голосок. З-за рогу повільно вийшов літній огрядний майстер. Було ще рано, але він уже скинув шкіряний фартух і брудний робітний камзол. На ньому була чиста сорочка з засуканими від спеки рукавами, сині штани, чоботи й темно-червоний вовняний пояс. Пізнавши Сагайдачного, він широко розставив руки й ноги. — Петре! Бісова ж ти дитино! Звідки, любенький? От не чекав! Поцілувавшись із гостем, він повів його в садок, що впирався в уривчастий схил гори, і всадовив на лавці під старою грушею. Сагайдачний не образився на таке привітання. Потрапивши на Січ років із п’ятнадцять тому, він молодикував у Хоми Причепи, тоді запорозького козака. Хома полюбив його, навчив битися на шаблях і влучно стріляти з мушкета, але коли справа дійшла до дратви й шила, — Сагайдачний обурився: «Ні, батьку, годі! Не хочу шевцювати у війську. Краще іноді й голодуватиму, але гнути спину над чобітьми не буду». І Хома його не силував. Сам він прожив на Січі ще років із п’ять-шість і після кількох походів надумав одружитися. Впала йому в око чорнява киянка Агата. Одружившись, він перебрався до Києва й завів майстерню. А в Києві цехи саме тільки вбивалися в силу і потрапити новакові в майстри було дуже легко. Одвідуючи Київ, Сагайдачний щоразу приходив до Хоми, який від щирого серця радів «бісовій дитині», як прозивав він із жартівливою ласкою свого колишнього вихованця, пишаючись його славою, ніби Сагайдачний був йому рідний син. — Сідай! Поговоримо. В хаті баби зняли гармидер. Та й душно. А ти, доню, натруси нам груш. Дівча слухняно видерлося на дерево, трусонуло одну гілку, другу, і злива стиглих соковитих груш посипалась на. співбесідників. — Годі, бісова дитино, а то пану гетьманові груші ніс розіб’ють! — крикнув Хома. — Збирай їх у полумисок. Дівча спритно зслизнуло з гілки і залізло в бузняк. Набравши повний фартух, воно висипало груші. в миску й притулилося до батька, цікаво розглядаючи гостя. — Ну, чого витріщила очі? Геть до матері допомагати. Привчайся до цехових звичаїв, — легенько ляснув її батько. І, коли дівча зникло, додав: — Сьогодні в нас свято. Приймаємо до цеху нового майстра. Він німець, одружився з майстровою вдовою і влаштовує з цієї нагоди учту, тобто частує цех, а що в нього хата замала, то справляємо цю учту тут. — Ну, то я піду. Краще нам завтра поговорити або позавтра, — похопився Сагайдачний. — Куди?! Чого?! Сиди! Та хіба знайдеться серед нас така падлюка, щоб не зрадіти такому гостеві?! А частування й горілки на всіх вистачить. Ти ж мені замість сина. Та щоб я тебе відпустив! Кажучи це, Хома притиснув гостеве коліно, ніби збираючись затримати його силоміць… — Ну, розкажи, як ви там турків били? Сагайдачний коротко розповів про похід. Та й цехмістрові не треба було багато: з півслова розумів він, у чому річ, і тільки де-не-де уривчасто питав: — Скільки чайок? Або: — Скільки сандалів?[108]А гаківниці були? Що далі розповідав Сагайдачний, то задоволеніше крехкав Хома, пускаючи крізь вуса густі хмари диму. — Он ти як! Ах ти ж бісова дитина! — похвально приказував він. — Ну а як ви живете? — спитав Сагайдачний, нашвидку закінчивши свою розповідь. — Що в нас, кажеш? Сваримося! — відповів Хома, пускаючи клубок диму. — З ким? — Та… з усіма потроху. З патриціями[109],з магістратом[110],з юридиками, з біскупичами і між собою… А найбільше панами та радцями. — Оце недобре, що й між собою, — похитав головою Сагайдачний. — Сварки відбирають силу, а старостам та воєводам це на руку. — Атож! Втлумач це нашому братові! Далі свого носа не бачать, а пани з того тішаться. Не сподобалося це Сагайдачному. — Через що ж у вас сварки? — допитувався він. — Насамперед ворогуємо ми з магістратом, — методично почав Хома, вибивши люльку об край лави і знов набиваючи її. — Засіли там наші багатирі, за патриціїв себе мають і кирпу гнуть гірше від шляхти. Для них нема ані закону, ані совісті. Міщани для магістрату, — що ті хлопи для магната. Панують у ньому дванадцятеро довічно обраних радців і викохуються на наших сльозах. А сяк помре хтось із магістратських — вмить збираються наші пани і замість того щоб обрати громадою чесну людину, — пошушукаються проміж себе і закликають, як це по-латинському зветься? — Реr cooptationem

111

,— підказав Сагайдачний. — Ото-то! Обирають того, хто за це більш сплатить, тобто такого ж здирця, як і померлий. Отак і панує над нами цей гурт, гірший від орендарів та панів. По закону й совісті всі міщани мусять сплачувати податки й нести тягар, а вони, падлюки, ані денара[112]не дають. Ну, звільни ту хату, де сам живеш, від податку. Так ні: в кожного радця по десять будинків. Здають вони їх під крамниці та під пожильців, гребуть гроші, а за подимне[113],або сош[114],або інші податки і не згадують. Це, мовляв, не наша справа. Знов же й міські землі, – казав далі Хома, викрешуючи вогонь з такою люттю, ніби в кремені сидів сам магістрат. — Дай і міщанам клаптик земельки під городи або сіножать. А вони, чорти, дулю нам замість земельки. Все загарбали: і землю, і міських селян, тобто наших підданців. — Ну, ти вже переборщуєш, — усміхнувся Сагайдачний. — За керування міськими справами належить земля. Недурно звуть ці землі магістратським хуторами. — А хіба я кажу, що не належить? — зиркнув на нього Хома. — Ти, синку, послухай, що я кажу, а потім сперечайся. Ну, візьми під магістрат шістдесят, ну, хай сто волоків,але не захоплюй усього, щоб людям не було де огірків посадити чи конопельки. А втім, вони забувають, як околишнє панство захоплює міські лани. Не висудять їх, чорти, бо панство їм хабарами пельки позатикало. А як до податків чи то до старостинських данин дійде, — вони так роблять розруб[115],що все сплачуємо ми, цехові, та бідніші міщани, а пани радці навіть не знають, як гаманець із кишені витягти на такий випадок. А фортецю хто поновлює? Ми! А шляхи хто лагодить? Знов-таки ми! А мости? А греблі хто гатить? Становлять жолнерів по садибах на стацію. Так садиби панів радців звільнено від стації, а нам всадять такого харцизяку, що ти йому й грубу пали своїм коштом, і годуй його. Сидить він, як воша, в тебе на потилиці, пиячить і, гляди, то курку твою зловить та на базарі продасть, то на городі капусту позрізує або яблуні пообтрушує. А ти мовчи та зайвого йому не бовкни, бо до замка тебе потягнуть. — А хто за це винний? — знизав плечима Сагайдачний. — Не будьте отарою, щоб із вас вовну стригли. Скажіться! У Причепи навіть люлька випала з рота. — Скаржитися?.. Кому?! Де?! Та ти, синку, з хмари звалився чи що? Де в нас суд, де закони? — А лавники?[116]А гмінна ізба?[117]— і собі здивувався гетьман. — А ти коли-небудь був у лавницькому суді?! Бачив його на власні очі? Ні? Ну, так мовчи і слухай мене, як колись на Січі, коли ти в мене молодикував[118],бо в цих справах ти ще немовля. Та що та гмінна ізба вдіє, коли пани радці й тут не допускають міщанство обрати чесних суддів. А якщо і є там чесні люди, які прагнуть правди, так міська рада й зовсім не скличе квартальної сесії або повикреслює з списку тих, хто їй не бажаний, нібито є проти них якась підозра в злочині. Так і сидить собі чесна людина дома склавши руки, поки рада залагодить усі свої справи. Та хіба ж не знайдуть радці за горілку якогось п’янички, що казна-що їм за пляшку напише? А тут кожен папірець важить. А потім розглянуть справу та й перепрошують: «Ми, мовляв, по закону не могли вас на суд запросити, поки не з’ясовано справи». А ми живемо та й не знаємо, де і як витрачають наші гроші. А за яким правом, скажи, будь ласка? У нас, у Києві, вже понад сто років магдебургія[119].Чому ж у законі пишеться, щоб майстрів і до лавницького суду обирали і до ради? А майстри там і близько не побували. Проте на роботу приходь, як посполитий. І дрова вози старості. І луки коси. І заарештованих пильнуй. Звідти й пішла між нами колотнеча, аж поки розгризлися геть-чисто. — Як то — геть-чисто? Побилися, чи що? — Та ні. Піддалися під замок. Тобто під замкову юрисдикцію[120].Тепер усі цехи під замком. Не бажаємо мати справ із магістратом. Принаймні коли староста здирає з нас податки, так ніхто, крім нього, нас не чіпає. А перед тим дерли знас і радці, і староста разом. І сплачували ми не тільки те, що з нас належить, але й те, що повинні були платити пани радці. — Та невже ж староста кращий? Та як вам не соромно піддаватися під шляхту, під ворога, під католика, ляха! Дивно, що ви пішли на таке! — обурено вигукнув Сагайдачний. — Е, синку! Чи не однаково людині, який ціпок її б’є, коли від нього синці на тілі?! Таж один ціпок легше витримати, ніж два. — Що ж вони з вас правлять? — Що? Платимо подимне, та верхівщину[121],та коляди[122]шість грошей, та два гроші сторожовщини[123],та за майстерню… Працюємо ще на замок, тобто на старосту і його челядь. Дістали собі зброю. В кожного рушниця тепер, та копа куль, та шабля за звичаєм. Вправляємось по-військовому та пожежі гасимо, як споконвіку було. — І це, на вашу думку, краще? — Авжеж. Воно, звісно, теж не мед, бо кожен ладен здерти зайве. Та ми, щоб не було сварки, приділили двох майстрів працювати на замок. А решту — зась! Не чіпайте. Ну, щералець[124]підносимо старості на великдень, на коляду та на іменини. Не підмастиш — не поїдеш, — по-філософському закінчив Хома і знову вкрився хмарою кучерявого диму. Сагайдачний мовчав. Усе це було надто несподівано і зовсім не входило в його плани. Складна й важка річ об’єднати міщанство, коли ворожнеча пішла так далеко. — Ну а як у вас із шляхтою? — спитав він по хвилі, зважуючи кожне цехмістрове слово, як відомості розвідувача перед боєм. — Що шляхта! Від неї теж чимало прикрого. Почали пани заводити майстрів по фільварках. Нічого нам, мовляв, у тому місті не треба. Проживемо й без вас. Так… Вивчиш хлопчика, почне він добре робити, а пан його до себе й переманює. А сам не бажає продавати нам шкір або починає заламувати божевільну ціну. А прийде до тебе якийсь такийпанок чоботи замовляти, так ти йому поший і добре, і дешево. А нема де шкіри взяти… А ще більше лихо в тому, що почали пани довозити взуття з Німеччини. Мало не вся шляхта в закордонному ходить. А нам — хоч загинь. Раніш перед рочками шиєш собі і, вдень і вночі, і на замовлення, і на продаж, і жодного чобота тобі не залишиться в майстерні. А тепер прийдуть рочки, наїде шляхта, як сарана, а робота так і лежить у тебе на полиці. Тільки борги та податки ростуть. У нас ще в Києві, дякувати господові, живемо потроху, бо далеко нам до Німеччини, а в Житомирі та у Львові — хоч здохни. Нема чого їсти. Розбігаються майстри, хто по фільварках, хто на Низ, а хто й козакувати по уходах в степу. Багато ще міг би розповісти Хома, та прийшли перші майстри. Вони очам своїм не йняли віри, бачачи такого поважного гостя. Сагайдачний думав непомітно зникнути, щоб не заважати своєю присутністю, але Хома рішуче заперечив: — Та щоб відпустити такого гостя перед вечерею? Та мої хлопці до смерті не забудуть, як ти був у нас на учті. Не пустимо. Невже ти нас так образиш? Карл Шнейдер, що частував шевців з нагоди свого вступу до цеху, вклонився і, червоніючи, запрошував гeтьмана: — О, це такий гонор!.. Сам гер гетьман буде на мій ушта… Я такий з цього щасливий… Я стільки чув за пана гетьмана. Пан гетьман є великий ритер і хельд[125],як наш Зігфрід[126].О, це мені велика честь… І, повагавшись хвилину, Сагайдачний залишився. Почалася вечеря. Меду було стільки, що хоч купайся, як влучно зауважив Хома. Печене й варене м’ясо, вареники, риба, ковбаси не переводились на столі, і, хоч як наполягали на них майстри з підмайстрами, — здавалося, що нічого не зменшується. Але не те вразило Сагайдачного. Вразило, що навіть під чаркою майстри поводилися пристойно і стримано. Повечерявши, майстри вийшли в садок прохолонути. Тіні подовшали, гостріше запахли зарічні луки. Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав’язував узлом і розв’язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер. Інші боролися, важко сопучи і глибоко занурюючи підбори в пісок. — Ану ти, бісова дитино! Покажи, чи не забув ти, як. б’ються на шаблях? — крикнув Сагайдачному Хома. — Він у мене, панове, на Низу в молодиках був, — пояснював він майстрам, що вже разів із сто чули про це від цехмістра. — Мо, булава відібрала в нього силу? — Спробуємо, батьку, — всміхнувся в бороду Сагайдачний. — Прісю! Дай шаблю, ту, що висить біля ікон, — гукнув у віконце цехмістер. Сагайдачний і собі добув із піхов шаблю з золотим різьбленням турецької роботи. — Ото шабля! — ахнули майстри, що до цієї хвилини не звертали на неї уваги. — Це шабля Аліба-баші[127], -пояснив Сагайдачний. — Справжнє дамасське лезо. Цехмістрова шабля була простіша, але теж доброї роботи. Після кількох випадів, що захопили знавців, Сагайдачний плигнув убік. — Годі, батьку! Ми з тобою під чаркою. Негоже нам битися. Можна й лиха добути. — Злякався, бісова дитино! — жартівливо крикнув Хома. — Ну, й чорт з тобою! Бачу, що не забув ти козацької науки. І теж застромив шаблю в піхви. Тим часом Причепиха помила посуд і знов покликала майстрів до хати. Майстри поділилися на кілька гуртків, сьорбаючи мед і заїдаючи стиглими вишнями та грушами. Хмари тютюнового диму клубочилися під стелею. Сагайдачний уважно прислухався до розмов, переходячи від гуртка до гуртка. Опинившись серед старіших статечних майстрів, він спробував намацати з ними грунт. — От що, панове, — почав він, сідаючи серед них. — Говорили ми сьогодні з Причепою про ваші порядки, і спала мені на думку цікава річ. Знаю я, що піддалися ви під замок, але кожен із тутешніх цехів залишається сам собою. Не налагодили ви оборони своїх спільних справ та інтересу, а це було б вам дуже корисно й потрібно. — Як це? — не зрозумів Хома. — Якого нам ще біса треба? — А такого. Ось ви скаржитесь, нібито шляхта заламує казна-яку ціну на шкіру. А без шкір вам не прожити. Проте вона потрібна й іншим цехам. — А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум’якам. — Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, — однаково як його звати, — змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови. Майстри зацікавлено перезирнулися. — Воно й справді… Але ж кожен ладен купити дешевше… Ї взагалі… — Що «взагалі»! — всміхнувся Сагайдачний. — Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, — пішли всі в цех. Ну а я гадаю, що треба об’єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах. Майстри мовчали. — Хто ж його зна… — почухав потилицю Хома. — Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ? — Знайдуться, — всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. — По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево — теж. Хутра, шовки, навіть глина — бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це — oднe. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами — по-справедливому. — «Ведлуг прожитку і спроможності», — вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу. — Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усяких прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, щопоганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці нe могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитисяна суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з’їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вас зайвого шеляга. — Ой, і засмолили б ми тоді радцям! — соковито цмокнув губами Хома. — Залили б сала за шкіру! — І прокураторів не довелося б кликати. Але старі майстри недовірливо хитали головами. — А чи пристануть до цього інші цехи? — Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог? — Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати. — Ну, звичайно, — погодився Сагайдачний. — А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть. — Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, — зауважив Хома. — Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, — втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. — У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Прогавили наші, що й казати… А тепер уже нічого не вдієш бо до цеху почали приймати самих ляхів, ї тепер їх стало більше як половина. — Так це ж не тільки в кравців, — підхопив Хома. — У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п’ятеро ляхів. — Ну, це ще пусте, — всміхнувся Сагайдачний. — Камінь воску — не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів. — А що саме? — зацікавилися майстри. — А таке… Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати. Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом. — Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, — пояснив він. — Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати — беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте. Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця. — «Чотири народи[128], -почав Сагайдачний, — оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з’явився польський, а пізніш — вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів[129].Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд. Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті, Львові. Але, між іншим, маємо ми екземплюм[130],як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень. Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: «Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас іздітьми на загибель. Дай нам — хоч яке б воно було — пасовисько і бери з нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були». Сагайдачний замовк. І хоча петицію було написано важкою, заплутаною мовою канцелярських паперів, вона справила глибоке враження. — Ах, падлюки! — покрутив головою Хома і спересердя плюнув. — Отакої… – відгукнулися голоси. — Тобто живу людину ховають до смертного часу. — І домовину забивають цвяхами. — Так як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! — скочив Грицько, молодший майстер-козак. Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля. — Спробували б вони завести в Києві такий лад! Тами б їх… — Червоного півня пустили б! — На тополях повісили б! — У Дніпро кинули б рибу годувати! Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити. — А чи знаєте-ви, панове, — підсипав він жару, — що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишиласятам така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, — показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, — доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі! — Ось що, синку, — урвав його Хома. — Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що чac спати і нам, і нашим діткам. Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів: — Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом. — Та що він верзе, бісова дитина?! — добродушна обурився Хома. — Хіба для таких, як ти, статути пишуть! — Авжеж! — загули майстри. — Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося. І гуртом пішли проводити свого почесного гостя. Путь у неволю Татари наближалися до Перекопа. Степ був сухий, солонцюватий. Замість високої трави по пояс, сірий полин, будяки й шпички та де-не-де сухий ковиль вкривав потріскану землю. Від зорі до зорі висіло над степом пекуче тьмяне сонце. Вмить випивало воно нічну росу, і не було де сховатися від нещадної спеки. Пересихали губи, плуталися думки, текли в якомусь червоному тумані. Притихли й татари і довше й частіше зупинялися на перепочинок. Бранці зовсім знесиліли. Тільки старшина та шляхта, що їхали верхи, почували себе трохи краще. Люди ледве пленталися. Дехто падав і не міг підвестися навіть тоді, коли батоги людоловів з сириці роздирали спину кривавими смугами. Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі. Після кожного привалу і переходу залишалися в степу або мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння. Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров’ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив’язати до жердини. Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам’ятала себе. Лайка злітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки. І Сафар мимоволі вiдcтyпив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владна наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня. Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяла від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист. І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль і руді трави. — Пити!.. Пити!.. — стогнали пересохлі губи. Кров важко стукала в скронях, Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом. На другий день вітер почав доносити пах йоду і солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар. — Чатир-Даг[131], -вказав на хмари Лутоха. — Тепер вже близько. — Що таке? — схилилася до нього Настя. — Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа[132]. З страхом, недовір’ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястою смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі. О третій годині наблизилися бранці до Перекопа. Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота — єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок від невільницької голови і від кожного тороку здобичі. Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою. Не перелічити було цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього. І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея: — Невже ще є на Україні люди? — Залишилося, старий, на насіння, — хвалькувато вищирив зуби ага. — На той рік приженемо стільки ж. І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви. А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати… Наповнювався один кошіль, його зав’язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло… Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги. А невільники все йшли і йшли… За Перекопом місцевість стала мінятися. В степу де-не-де засиніли озера. Одні з них були гірко-солоні, з цілющими грязями, інші прісноводні. Навколо них зазеленіли очерети і ріденький чагарник. По неглибоких степових балках замайоріли перші невеличкі аули з рудими дахівковими покрівлями. Білі саклі з легкими хиткими галерейками ліпилися по схилах балки над пересохлим ложем струмочка, і це ложе правило за вулицю, але після дощів раптом перетворювалося на бурхливий гірський потік. За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі — майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкіі ледве помітні, як смуга хмаринок. Але аули були порожні, як селище мертвих. — Де ж татари? — дивувалися бранці. А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали: — Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих. Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску. Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок. На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін — до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи. Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом[133]в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші — як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися внебо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів. Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку — найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав’ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент. Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право «першої ночі», та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і стрункою грацією фігур, гідних різця Праксітеля і Мікеланджело. Але знесилені горем і важкою дорогою, бранці не милувалися ворожою країною, куди гнали їх звіроподібні й невблаганні работорговці-людолови. Підломлені розпачем, виснажені довгою дорогою, з безнадійним сумом в душі, – вороже і байдуже дивилися вони на цей ненависний світ, де чекав на них невільницький ринок і рабство і не видно було кінця-краю важкого й скорботного путі. Горпина зовсім заслабла. Нога в неї боліла. Уста вкрилися чорним струпом. Очі блищали гарячковим вогнем. Як уві сні, похитувалася вона в кульбаці, і Настя не раз підхоплювала її, коли вона втрачала рівновагу. — Ой Горпиночко, потерпи! Кажуть, Каффа близько. Аби нам з тобою вкупі бідувати. Із своїми все-таки легше. Корж ішов поруч і тільки зітхав, дивлячись на обох жінок. Знав він, що таке неволя, і душа його здригалася від жалю. Сафар вів свій ясир просто до Каффи. Більшість ногайських мурз продавала своїх бранців у Перекопі вірменським та єврейським купцям і поверталася звідти до своїх кочовищ, але Сафар був рахубніший: рідний брат його Омир тримав у Каффі караван-сарай. Там можна було зупинитися і продати свій ясир просто на кораблі, що привозили доКаффи зброю, східні тканини і знов виходили в море, навантажені невільниками. Гори вищали, нагромаджувалися, заступали обрій титанічними руїнами. Блідо-жовті, з глибокими розколинами, налитими бузковою тінню або вкриті густими буковими лісами, мліли вони в тьмяній південній спеці. Дрижало над ними розпалене повітря, струменіло розтопленим склом, і навіть солоний свіжий подих моря не міг притамувати звару. Гинули бранці дорогою. Чимало вмерло від сонячного удару, від різачки і від виснаження. Але татари не зупинялися ховати мерців. І вили над ними шакали вночі, розтаскуючи по міжгір’ях їх білі кістки. Під Каффою татари вирішили відпочити й зігнали ясир у горіховий та буковий ліс. Велетенські дерева вкривали гори густим зеленим склепінням. Сивий мох і лишайник звисав з гілок, як вовна, надаючи деревам старезного вигляду. Після палаючого сонця бранці втішалися холодком. Покотом лягли вони на траву і втомлено оглядалися. Трава була як на Україні, але дерева якісь чудні й чужі. Величезні огудини клематису й дикого винограду перекидалися з дерева на дepево повітряними мережами або, як полози, тяглися по землі. «Ех, — думав Корж, — коли б я тільки знав по-татарському, перегриз би ремені, схопив би халат — і гайда додому!» Але це були тільки мрії, болючі і марні. Минав повільно час. Татари розклали вогнища і почали варити чорбу. Надвечір закурився Чатир-Даг хмарами. Насувалася громовиця. Знаючи, як холодно після зливи в горах, Сафар підхопив Настиного і Горпининого коня і кинувся з ними до чабанів. Татарські отари все літо пасуться в горах, не повертаючись у долини. Стережуть їх чабани з собаками, білими або жовтими вівчарками, з налитими кров’ю очима. Нікого не допускають вони до отари. Одна така чабанка вільно загризає вовка, а випадковій людині єдиний порятунок — вилізти на дерево і покликати чабанів. Довго мчав Сафар із своїми бранками рідким буковим лісом, як ось почулося гавкання. Сафар спинив коні і знаком наказав Насті й Горпині лізти на дерево. Настя вмить зрозуміла, в чому річ, і спритно стрибнула з сідла на гілку, але з Горпиною було важче. З хворою ногою вона ледве переповзла на дерево саме тоді, коли кунделі примчалидо коней. Сафар відбивався від них довгою жердиною і кликав чабанів. Незабаром відгукнулися голоси, і хтось покликав собак. Наблизившись до вершників, чабани привіталися з Сафаром і відігнали собак. Огризаючись, люто вищиривши iкла, неохоче повернулися вони до отари, а Настя з Горпиною сповзли з дерева на коні й поїхали за чабанами. В землянці була душно і парко. Вогонь палав у кабиці. Смерділо смушками, людським потом і кислим овечим молоком, але іншого притулку не було. Знадвору вже гуркотіла громовиця. Сліпучі блискавки на мить розривали обрій, і знав усе тануло в мороці. Сивою мережею поринув на землю дощ, і на всіх балках і рівчаках зашумували потоки, і з гуркотом помчали до моря каміння, грудки землі. Вздовж стін тягнувся міндер — невисоке підвищення з нагромадженими на них смушками, вовчими та оленячими шкурами. Горпина одразу лягла на них і мовчки дивилася навогонь у кабиці. Це було таке ж саме підвищення, але з каменю, з лійкуватим каптуром і рівним комином. Над вогнем висів на ланцюгу плисковатий казан овечого молока. Старий чабан у гостроверхій шапці порався біля вогню, щось підмішував і зливав з казана. Це варився овечий сир. Цілими ночами готують його чабани на зиму для аулів. Освітлене вогнем, його обличчя з гачкуватим носом нагадувала хижого птаха. На ньому були буйволячі постоли, вузькі штани по коліна і смушкова безрукавка з широким перев’язом через плече, на якому теліпалася в шкіряній торбинці молитва Магомету. Чабан був неписьменний, але без такого амулета жодний із них не вийде на пасовище. Сафар сидів насупроти. Вилицюватий, з пласким обличчям і вузькими, розкошеними очима, він здавався людиною іншої раси. Другий чабан, майже хлопчик, із засмаглим бронзовим погруддям приладнався збоку варити пшоняну кашу, заправивши її молоком. Третій чабан настромлював шматки баранини на дріт — на шашлик. Швидко зварилася вечеря. Спочатку, поїв Сафар із чабанами, потім покликав бранок. Настя неохоче проковтнула трохи каші й попросила пити. Чабан зачерпнув з діжки катишу і подав їй повну миску. Вана ковтнула із огидою виплюнула. Це було кисле овече молоко, розбовтане з водою, що перешумувало, як квас. Татари зареготали і більше не частували її. Горпина зовсім не стала їсти. Вона палала, як у вогні. Татари розгорнули ганчірки, оглянули її розпухлу ногу і тільки похитали головами. Старий чабан цмакнув язиком і вийшов. Повернувся він з якимись гірськими травами, спритно покрив ними карбункул, перев’язав ногу — і Горпині здалося, ніби трави почали висмоктувати з рани жар. Їй трохи покращало, і вона заснула. Насті не спалося. Лежала вона з розплющеними очима. Важко було дихати в землянці. Від паху кислого молока, смушків і поту її нудило. Сафар лежав на смушках біля вогню і курив довжелезну люльку. Старий чабан раз у раз помішував вариво, перекидаючись із Сафаром уривчастими горловими словами, а хлопець довго мовчки дивився на вогонь, потім дістав свій кавал[134]. І полився спів, наївний, зворушливий, з кришталевими трелями й переливами, наче гірський струмок. Увійшла чабанка, відчинивши лапою двері, і на Настю повіяло свіжимповітрям, запахом моря, горіхового листя і гірських трав. А пісня лилася ніжна, задумливо-сумна і брала її за душу своєю зворушливою простотою. І Настя не витримала: тихі, безнадійні сльози потекли по щоках. У кабиці згасав вагань, мережився попелом. Спав Сафар. Спала Горпина і стиха стогнала уві сні, а чабанусе грав і грав гірських співів, навіяних шелестом листя, дзвоном струмків і цикад, що ніколи не вщухають літніми ночами. Раптом щось тепле й кудлате притулилася до Насті. Це була вівчарка, здичавіла, з жахливими ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки. Гарячий язик лизнув їй мокру щоку. Настя поривчасто пригорнула її і, беззвучно ридаючи, припала до вогкої кудлатої шерсті, що пахла псиною і полином. Чабан підвів голову, глянув на Настю і важко зітхнув: — Бідна! Була вільна, як гірський птах, — і ось потрапила до людоловів, стала такаю ж нещасною, як і ми. І стало перед його очима все його звіряче чабанське життя: самотні блукання по гірських кручах з чужою отарою, довгі осінні ночі під дощем, коли вітер задуває вогонь, а подерте лахміття не захищає закляклого від холоду тіла. Ані свята, ані відпочинку, ані розваги. Ані навіть кохання… І за що? А чому не терплять нічого мурзи? Адже ж і їм треба чимсь заробити вічну радість по смерті? Чи то одним треба її заслужити, а іншим — ні? Нащо ж тоді страждати? Чому один має пишно оздоблене житла, а другий не має й покрівлі над головою? І несвідома ненависть до всіх улюбленців долі скипіла раптом в серці чабана. Хотілася вхопити сокиру, розчавити Сафарові голову і піти звільнити безпорадних і покірливих бранців, яких жене він на продаж, як отару до боєнь… Довго дивився чабан на вогонь, не знайшов відповіді на свої думки, і, коли, загасли останні жаринки, намацав кожух, і ліг на міндер біля старого чабана, свого дядька. Розвиднялося. Ніжними акварельними тонами переливалася далечінь, прозора й чиста після дощу. Пахло морем і південними травами. На листі блищала роса. Змоклі й змерзлі, невільники грілися на ранковому сонці і ладналися для останнього переходу. Татари переодяглися в чисте і повеселішали, але важко було на серці у бранців. Понуро ступав Корж, низько схиливши голову. Він не знав, де зникла Горпина, і думав, що більше ніколи не побачить її. Лутоха марно намагався його розважити. Про всяк випадок, земляки попрощалися на останній зупинці, присягаючись один одному при першій нагоді сповістити на батьківщину про свою долю і долю товариша і, в чому зможуть, допомагати один одному в неволі. В далечині синіло море, ніжне й прозоре під світанковою імлою. Золотими порошинками запалювало сонце на хвилях перші іскри, і в усі сторони розбіглися по морю блакитні стежки, невідомі шляхи. Але невільники не милувалися з нього. Не раділи вони з пишної краси південної природи, ані з гір, ані з пахощів невідомих трав. Не веселивїх і кінець путі і близький відпочинок… Дорога йшла баштанами і тютюновими плантаціями, потім пірнула в пишні виноградники і сади, повні персиків, слив, яблук і груш, потім знов вибігала на широкий простір — серед городів тa плантацій. І все ближче майоріли крізь зелень похмурі і присадкуваті каффські вежі по той бік затоки. Каффа довгий час була генуезькою колонією. Року 1475 турки сплюндрували її, і з того часу вона втратила на деякий час свій колишній блиск і розкіш. Керував Каффою султанський намісник, так званий беглер-бей[135],три-бунчужний баша, якому скорялося, крім Каффи, все Південне узбережжя Криму, на гарматний постріл завширшки. В Каффі було багато вірмен, греків, турків, євреїв, італійців та караїмів. Кожен народ мав свої храми, але найпишніші були мусульманські мечеті з колишніх генуезьких церков, і серед них найкраща — Біюк-Джама з велетенською банею і двома мінаретами по тридцять п’ять обіймищ заввишки. З північного заходу обмивало Каффу море широкою блакитною затокою. Зі сходу — замикав затоку мис Святого Іллі. З півдня обступали міцні відроги Яйли, а по той бік затоки — розкинувся північний степ, аж до Сиваша й Перекопа…. Каффа поділялася на три частини: фортецю, або цитадель, місто і передмістя. Фортецю збудували і зміцнили ще генуезці, оточивши її високими мурами з величезних кам’яних брил з дванадцятьма вежами й чотирма брамами. Вежі були чотирибокі, на два поверхи, з зубчастим карнизом між ними і таким же зубчастим верхом та кількома бійницями для гармат. Сухий рів оточував стіни не так для оборони, як щоб стікали в море гірські потоки після дощу. Місто було оточене такими ж мурами з вежами і брамами, а передмістя потопали в садах. Каффський порт кипів кораблями. Стрункі венеціанські і далматські бригантини, англійські галіони й корвети, турецькі фелюки, галери та сандали, болгарські дуби й легкі вітрильники з Кавказу стояли всуміш із сірійськими, мальтійськими та кіпрськими столчаками. І той же вітер напинав жовтогарячі фрігійські й пурпурні генуезькі паруси, що й сніжно-білі крила іспанських фрегатів. Різномовна юрба заповняла порт, де пахтіло мускусом, виноградним вином, солоною рибою, ваніллю, смоленим канатом і фруктами. Але головний товар тут були невільники. Звідси вивозили їх в усі порти Середземного моря, а потім гнали караванами до Персії, Індії та Аравії. На східних ринках українка цінувалася так само високо, як і черкешенка чи грузинка. Перед каффською брамою невільників розподілили. Кожен купець відокремлював своїх бранців. Знов почався плач і лемент. Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощаючись із дочками й синами. Як підстрелені, билися жінки, відриваючись від чоловіків, але батіг работорговця підіймав їх із землі і гнав на невільницький ринок. Сафар розрахував, що сьогодні ринок буде переповнений рабами і ціни на них дуже знизяться. Тому краще відвести свій ясир до брата й дати йому відпочити, а потім продати здорових людей і взяти за них дорожче. Але караван-сарай був переповнений. Тут формувався величезний східний караван, що прямував до Варшави. Довелося зігнати невільників до кошари й поставити навколо них сторожу. Бранців розв’язали. Знов забили кількох баранів та недужого коня, знову закуріли вогнища. І в ту мить, коли замикали ворота кошари, примчав Сафар із Горпиною і Настею. Корж помітив їх, кинувся до воріт. Настя підвелася в стременах, крикнула щось, але голос її розтанув у гомоні юрби, в криках погоничів, в тупотінні коней і овець. Цехова сходка Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв. Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав: — Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер? — А що треба? — висунувся Хома. — Та нам цехмістра, — разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова. — Я і є цехмістер. Заходьте! Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові. — Рятуй, батьку! — Сідайте й кажіть, у чому річ, — показав на лаву Хома. Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох: — Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється. — Розкажеш — знатимемо, — спокійно відповів Хома, набиваючи люльку. — Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату — з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю — розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар — в того й скриньку забрали і все пошите. — А хто ж ви самі будете? — урвав Хома, якому було не до розмов. — Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату — і нас залишили. — Гм! — буркнув цехмістер. — Так якого ж ви біса приїхали? — Так це ж було три роки тому, — втрутився мовчазний Остап. — А за три роки все змінилося. І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю. — Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб’ємо з жінками й дітьми. — От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! — обурився Хома. — А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє? — Гм… важкувато, — згодився Хома. — Так чого ж вам треба? — Прийми, батько, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти? — Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? — почухав потилицю Хома.. — Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка — тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є? — Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу. — Та що ти, Хома, думаєш? — втрутилася Причепиха. — Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку. — Ач ти! — здивувався Хома. — А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв. — А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? — зацокотіла жаліслива Причепиха. — Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито. — Так він живий, Омелько?! — здивувався Хома. — Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки? — Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, — показав на віконце Остап. — Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, — розгубився Хома. А Причепиха аж сплеснула в долоні. — Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести. І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти. За годину дід Омелько спав на лаві на м’яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці. Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді — так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра. Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина. Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою. Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам. — Панове товариство, — почав він, крехкаючи. — Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше. Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами. — Я до того кажу, — вів далі Хома, — що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні… той… вони самі до нас приїхали. — Хто приїхав?! Пани?! — не витримав один із майстрів. Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші. — Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити. За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій. — Я так гадаю, — палко крикнув він, — що треба прийняти їх до цеху — і край. — Хай вони краще самі скажуть, чого їм треба, — зауважив голос із кутка. — Вірно! Хай скажуть! Хома моргнув молодшому, що вартував біля дверей, і той впустив Павла, Остапа і діда Омелька. Дід намагався бадьоритися, але ледве стояв на ногах. Павло підтримував його. — Розкажіть, панове, що з вами сталося і чого ви бажаєте, — звернувся до них Хома. — А ви, діду, сідайте бо довго не встоїте. Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда. Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай. — Ми це їм пригадаємо! — кидали вони обурено й палко. — Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги! — 3 лихвою! Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях. Чого ж ви просите? — звернувся Хома до приїжджих. — Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, — стиха почав Павло. — Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам’ятати. А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав: — А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша. Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навітьне житець на світі, зате Павло та Остап… Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви. — Як же ви, панове, гадаєте? — спитав Хома, обводячи цех очима. — Прийняти! Прийняти! — відгукнулося кілька голосів. — Ні, панове, не можна ламати статуту, — підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. — Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи. — Ах ти ж, падлюко! — щиро обурився Хома. — Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачитьзамовлень. — Справді. Іч, яке пузо наїв. — Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! — вкинув невгамовний Грицько. Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка. — Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу. Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба. — Вовків боятися — до лісу не ходити. Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками. — І довелося, — підніс один із них голос, — п’ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися — і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти? — Соромно, батьку, — надсаджувався Грицько. — Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас? — Хай на фільварки йдуть! — Або на Низ козакувати! — А де дітей подіти та жінок? — А ми не згодні голодувати. Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував із заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов’язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку. — Та посоромтeся хоч пана гетьмана, панове, — раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання. Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися. І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький. — Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні. — Добре, — насупив брови Хома. — Кажіть панове, хто з вас знає цих людей? — Я, — виступив Грицько. — Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви жчитали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи. — А хто знає Остапа? — спитав Хома. Майстри мовчали. — Ти чув за такого майстра? — звернувся він до Грицька. — Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів. — І можеш присягатися в цьому перед цехом? — Можу, — впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. — І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами. — Он як! — уїдливо всміхнувся Хома. — Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай ста6е він під присягу? — Та нащо! — залунали вигуки. — Аби гаяти час? Зайва річ! І тільки Кузьменко обурено знизав плечима. — Хай буде й так, — казав далі Хома. — Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги; коли в людей розбили все до останнього шильця й копила? — Звісно, гріх! — Несправедливо! — Та що ми — поганці, чи що! — загули голоси. — Ні, панове, стривайте, хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, — настоював Хома, скосивши око на Кузьменка, — щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів. — Не треба! — загули майстри. — І так зрозуміло. Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся. — Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти Їх до цеху. І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром. Тільки Кузьменко і троє старих майстрів м’яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи. «Ось і мій глек на капусту», — подумав Хома, а голосно додав: — А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться. Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами —ознакою майстерської гідності. Дід Омелько розгублено підвівся з місця і, гойдаючись на тремтячих ногах, безпорадно озирався на всі боки. А як же з ним? І почуття зайвості, самотності і відокремленості від молодих та дужих ударило в серце глибоким болем. — А як же зі мною, батьку? — звернувся він до Хоми. — Сидіть, дідусю. Ніхто вас не образить. З вами — окрема справа, — поляскав його Причепа по плечу. Карл Шнейдер теж був ні живий ні мертвий. Йому здавалося, що Павла з Остапом прийнято до цеху замість нього. Він пригадав німецький звичай, де кількість майстрів у цеху суворо обмежено, і розпач стиснув йому серце. Кінець! Луснули всі його плани і мрії. Бажалося кинути додолу зразковий майстерштик, який він так обережно тримав у хустці, розірвати його на шматки. Чужинець, усім зайвий і далекий! Козаки, звісно, прийняли свого. Але Хома знов стукнув по столу кулаком. — Тихше, панове! Зроблено тільки півсправи, а час минає. Майстри замовкли і знов посідали на лави. Павло з Остапом — позаду. — Тепер, панове, залишається ще двоє. Пан Харлик Шнейдер та дід Омелько Зименюк. Обидва ще не були в цeхy, хоч краще працюють за львівського цехмістра. Харлик Шнейдер і учту нам улаштував, і вступне сплатив, і майстерштик зробив за звичаєм. Ось він, його майстерштик, у хустці зав’язаний. Зараз побачимо, що він там наколупав. А Омелько Зименюк, сплюндрований і побитий, нічого не зміг принести цехові, крім свого горя та синців. Але, на мою думку, гріх від нього вимагати що-небудь. Як ви гадаєте, панове? Майстри мовчали. Вони розуміли, що по-людському цехмістер має рацію, але коли для Павла й Остапа була законна причина, то з дідом Омельком справа була складніша. Цеховий статут увійшов у плоть і кров кожного цехового, і відступити від нього було так само важко, як від релігійного догмату. Мовчали майстри. Тільки Грицько та ще один козак нерішуче запропонували: — Мо, якщо без вступного не можна, так він його потім відробить, але прийняти його зараз треба та ще і грошей дати на струмент. Майстри мовчали. Хома збентежено дивився на присутніх, ніби благаючи будь-кого вимовити хоч слово, але всі, як один, спустили очі додолу, і запанувала така тиша, що чути було, як, за вікном скрипнув журавель біля колодязя. — Панове товариство, — зненацька підвівся Сагайдачний. — Я знаю Омелька Зименюка як чесного і вправного майстра. Я ще молодикував у батька Причепи, коли він уже шив чоботи на запорізьке військо. Тому дозвольте мені сплатити за нього вступне і дати на учту, скільки потрібно. Говорячи, Сагайдачний вийняв з пояса жменю золотих і кинув у цехову скриньку. — Не треба, батьку! Не треба! — спалахнули майстри. — Візьми своє золото! Але Хома зупинив їх: — А я, панове товариство, так гадаю: якщо пан гетьман зробив ласку бідній людині, так треба взяти ці гроші та й віддати дідові. — Добре вигадав цехмістер, — тріпнули чубами майстри. — Правильно! — А молоді схопилися з місць і гаркнули так, що аж шибки задзвеніли:. — Слава гетьманові Петру Конашевичу! — Слава пану цехмістрові! — Слава-а-а!!! Коли гамір ущух, цехмістер звернувся до діда Омелька: — А тепер, дідусю, розкажіть нам, де ви вчилися, де вендрували? — Та що ж його розповідати, — почухав Омелько потилицю. — З Галичини я сам, від панів Собанських. Віддали мене до краківських майстрів. П’ять років був я за учня, потім визволився в підмайстри, але пан забрав мене на фільварок… А ще вчився я у віденських майстрів, і в Гнізненських. І був ще один француз… Це ще за короля Генріха Валежіуша… Так він навчив мене шити жіночі капці для паній, на високих підборах. Тільки я й міг догодити пані Собанській. Але потім бридко стало мені дивитися, як вони з хлопів знущаються, зганяють із ланів, забирають землі під фільварки… Скільки сліз тут розливається — море… Плюнув я, подався на Січ. На Царгород ходив, на Крим,Туреччину шарпав. А між походами шевцював… Ось і все моє життя. Цехмістрові й руки впали. Хлоп! А хлопів не можна брати до цеху. Коли б уряд про це довідався, він міг би скасувати самий цех за таку постанову. — А чи нема у вас, дідусю, папірця, що ви козак? — ухопився він за останнє. — Та звідки ж мені його взяти? Я вже років з п’ятнадцять як пішов із Січі. Старий став, хворий. Жив на селі, пас череду, а взимку чоботи шив поспільству. Становище було безпорадне. — Що ж його робити, панове? — звернувся до майстрів збентежений цехмістер. Всі мовчали. Сагайдачний бачив, як Омелькове обличчя скривилося болем. Кінець! Смерть десь під тином або на шпитальному ліжку. Але він ще може видужати. Може… Тепла болюча жалість знялася в грудях… І знов підвівся гетьман перед зборами. — Я, гетьман славного війська Запорозького, Петро Конашевич-Сагайдачний, — владно забринів його голос, — цим свідчу, що козак Переяславського куреня і колишній військовий швець Омелько Зименюк — людина вільна, бо серед Низового війська хлопів немає. А якщо вам цього мало — дайте мені паперу, і я напишу вам і прикладу печатку. Або ще краще надішлю до війська свого джуру, хай військовий писар дасть посвідку з печаткою війська Запорозького. Проте я гадаю, що пан цехмістер міг би й сам посвідчити, бо працював із ним на Січі; отже, і говорити тут нема про що. Хома полегшено зітхнув. Як це він раніш не догадався?! — Оце справді, панове! Як воно добре склалося. Їй-бо! А ви, дідусю, мовчіть. Був хлоп Омелько і загинув. Є славний лицар і вояка, низовий козак Омелько 3именюк — і край. А тепер, панове, кидайте шапки, хто бажає, щоб дід Омелько у нас майстрував. На цей раз навіть Кузьменко не барився. Як вороняча зграя, промайнули в повітрі патлаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. — А тепер, — задоволено всміхаючись, казав далі цехмістер, коли майстри поцілувалися із старим і підперезали його шкіряним фартухом, — ставайте, дідусю, біля дверей відбувати своє молодикування, бо не годиться. старій людині бути на побігеньках у молодих. Так я говорю, панове, чи ні? — звернувся він до сходки. — Так, батьку! Так! — хором підхопили майстри. За цеховим звичаєм, майстра, якого до цеху прийнято останнім, вважалося за молодшого брата, і він мусив виконувати всі цехмістрові доручення, а на сходках стояти біля дверей, стежачи за ладом, пам’ятати, хто не прийшов на сходку або порушив тишу, прибирати приміщення тощо. Але коли приймали до цеху людину літню, вона символічно відбувала своє молодикування протягом однієї сходки. Так зробили і з дідом Омельком. Зніяковілий, але щасливий, став він біля дверей. Йому піднесли розщеплений ціпокіз застромленим у розщепі мідяком, і він стояв із ним на сторожі, як вартовий на міській вежі. — Ну, панове, тепер у нас ще дві справи, — похопився Хома, — показуй, пане Шнейдере, свій майстерштик. Шнейдер стояв осторонь, як рокований на смерть. Почувши своє ім’я, він зблід і тремтячими руками почав розв’язувати хустку. Що це вони, глузують чи справді? З хвилювання язик прилип йому до гортані, і він забув три чверті важких українських слів, що так старанно вивчив перед сходкою. Кінець кінцем хустку було розв’язано, і на столі з’явилося чотири пари майстерно зробленого взуття. Розкішні лицарські чоботи з гострими передками й широкими закотами на халявах. Цю вишукану. іспанську моду запровадив у Польщі королевич Владислав. За ними з’явилися жіночі черевики на високих, елегантно вигнутих підборах з лайки тілесного кольору, розшиті перлами з рубіновими розетками посередині. За ними чоловічі черевики з застібкою збоку і трикутним виступом, який щільно охоплював підйом, та високі жіночі чобітки з лакованої шкіри для їзди верхи. Цехмістер уважно розглянув їх зовні і зсередини, придивляючись до кожного шва, до крою, до оздоби, до якості матеріалу й легкості взуття. Потім почали підходити майстри і по черзі розглядали майстерштик. — Добра робота, — хитали головами майстри, повертаючись на місце. — А скажіть, пане Шнейдере, як шиються жіночі черевики-виворотки? — почав іспитувати Хома. — Це… той… вір немен заготовлен, — забелькотів Шнейдер напружено, підшукуючи слова, — і спошатку пришиваймо вздовж копилкен… Ось так, і потім…. — Та ти не поспішай і не плутай, — ласкаво всміхнувся Хома. — Ми тебе не катуватимемо. Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера. Хто їх розбере, цих козаків! Може, вони й справді приймуть його до цеху? Надія теплою хвилею полинула в груди, і слова полилися вільніше, самі виникаючи в пам’яті, як бульбашки на окропі. Після Хоми почали й інші майстри ставити йому запитання, але цехмістер зупинив їх. — Та чого ви, панове, з нього кишки тягнете? Німець не витримає: це не наш брат, жилуватий козак. І, помовчавши, спитав: — Ну, як же панове: чи бути йому в нашому цеху, чи ні. Хмара шапок відповіла цехмістрові. — А що ж ви, дідусь, звернувся Хома до Омелька — Невжі ви не згодні, щоб прийняти Шнейдера до нашого гурту? — Tа ні… Звісно, треба… Але ж… — Що «але»? Чому ж ви не кинули шапку? Дід Омелько не знав цехових звичаїв і зовсім розгубився. Незграбно кинув він шапку, і вона не долетіла до столу. Один з майстрів підхопив її і кинув на стіл. І Шнейдера, як і вcix, було прийнято. Нові майстри повинні були присягнути цехові. Цехмістер розгорнув цехову корогву, поклали на столі ікону й хрест, всі підвелися, і, поки цехмістер урочисто читав присягу, а нові майстри голосно повторювали її, весь цех стояв так тихо, що було чути, як гуде муха під сволоком, оздобленим горорізьбленими гронами й виноградним листям. Коли всі знов посідали, підвівся Сагайдачний. — Ніколи не сподівався я, панове, — почав він сумно й поважно, — що так швидко справляться мої слова. Учора читав я вам скаргу львівських міщан, а сьогодні вони самі прийшли до нac на допомогу. Але до нас прийшли тільки шевці, а до нас на Низ приходять і селяни, і ваш братчик ремісник, і бідний шляхтич, і чумак, і козак, і польськийкмет, і карпатський верховинець. І всіх гонить до нас одне лихо. Наступає на них неволя, панщина, канчуки й усякі данини і податки. І там, де піввіку тому квітнули вільні хутори, жене тепер пан на панщину покірливого посполита. Де вільно працював ремісник, запанували старости та воєводи. Ось пpoти чого треба опиратися всім суспільством, yciма силами, з’єднаними до купи. Втечами лихові не запобіжиш, а на боротьбу треба неабияких сил. За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі. 3ахоплюють нас, розпорошених по степу, як ягнят, і женуть у неволю. Хто більше любить волю, хто не зв’язав собі руки й ноги жінкою та дітьми, той тікає на Січ або в Дике Поле, але більшість підставляє під ярмо безталанну голову. По містах ще є сякий-такий захист. Цехи, бpaтствa, рада copока мужів. — Але й вони часто ворогують один з одним. А проти них стоять єдиним муром магнати, ксьондзи, старости та воєводи. Ось коли б нам стати дружно й одностайно, зростися в єдине тіло — не подолали б вони нас довіку, а поодинці — кожного хилять додолу, як очеретинку, або купують за привілеї. Майстри слухали тихо, уважно, іноді хитаючи головами. — Добре каже батько, — шепотів де-не-де чийсь голос. І знов заходила глибока тиша. — Довго думав я, що робити, і бачу, що є в нас готовий зразок того, що нам треба. Це Віленське та Львівське братства. Тільки доведеться пристосувати їх до наших умов. Вони надто захоплюються церковними справами і забувають, що головне на світі — це козацькі права й воля. Ось чому закликаю я вас об’єднатися, поки не пізно. Всі цехи повинні злитися в єдиний цех цехів, у братство, і разом із козацтвом та — поспільством утворити непереможну єдину силу. Майстри мовчали. Звільна обміркували вони його слова, наче пережовували їх. Як ось з кутка відгукнувся молодий завзятий голос. І Сагайдачний пізнав Грицька. — Добре задумав пан гетьман, тільки не зовсім, бо до братства повписуються і війти, і радці, і крамарі, і вся міська й околишня шляхта. Та й цехи бувають усякі. Є, наприклад, цех крамарів, який торгує тим, що ми виробляємо. Як же, на вашу думку: невже й він буде вписаний до братства? — Вовки разом з ягнятами, чи то щупаки з карасями, — фиркнув хтось позаду. — Eгe-гe! Недобре задумав пан гетьман. Нам із ними не по дорозі, – підхопили майстри. А Грицько не вгавав: — Як же нам із крамарем братися, коли йому корисно взяти з нас за шкіру та всяке приладдя дорожче, а чоботи замовити нам дешевше. — Авжеж, — загули майстри. — Нам із ними не з руки. — Буде не братство, а казна-що! — До ножів дійде на сходці. Вигуки билися у вікна, як птахи, гули під стелею, приглушали один одного. — Панове, — схопився Хома, грюкнувши по столу кулаком. — Ви де, в шинку чи на сходці?! Вислухайте пана гетьмана, а тоді сперечайтеся. Цехові зніяковіли, але ще кілька хвилин гули по кутках незадоволені голоси, наче відгуки далекого грому. — Не так воно буде, панове, як вам здається, — почав Сагайдачний, і ледве прихована дратливість бриніла в його тоні. — Ви боїтесь дванадцятьох радців та кільканадцятьох крамарів. А підрахуйте, скільки в Києві цехових. Тридцять два цехи, якщо я не помиляюся. Так? А в кожному цеху, в середньому, по двадцять п’ять чоловіка. Отже, щось вісімсот чоловіка. За ким тоді буде більшість, за жменькою радців чи то за вами? Адже ж кожен братчик повинен позиватися — в братському суді, а за порушення статуту виключають із братства, тобто — відлучають від церкви. Тоді він — баніт, людина поза законом. І тоді з ним, як із зачумілим чи то прокаженим, ніхто не тільки не матиме будь-яких справ, а навіть не привітається, не дасть йому шматка хліба або притулку. Як досвідчений демагог і хитрий політик, Сагайдачний свідомо перебільшував. Де в чому братство справді було чималою силою й підтримкою для своїх членів. У кожному випадку життя братчики могли шукати в ньому захисту й допомоги, але іноді братське опікунство ставало, навпаки, важкою перешкодою на їх шляху. Бо не терпіло воно в своєму колі нічого, що йшло б усупереч інтересам проводирів. Тоді доводилося або безмовно скорятися, або рішуче розірвати з своїм оточенням і перекинутися до протилежного табору, тобто до католиків, — і тоді жахливий бойкот і прокльони, якими братство загрожувало своєму свавільному членові, вмить оберталися на мильні бульбашки, бо до римської церкви належала чимала частина суспільства і ніякі заходи братства не могли тоді ані знищити ренегата, ані навіть витиснути. з цexy чи то з купецьких лав. До того ж, новонавернений вмить відчував себе під міцним захистом державної влади, яка за часів Зигмунда ІІІ гостро підкреслювала, що вона не тільки є шляхетсько-панська, але й католицько-уніатська. Та ремісники-кияни не дуже розумілися на цьому, і слова Сагайдачного, славетного гетьмана й ватажка, справили на них глибоке враження. Збентежилися зніяковілі молоді, гарячі голови. Проте Грицько підвівся і звернувся до Сагайдачного, як учень, що намагається збити свого вчителя на каверзному питанні: — Розтлумач нам тoдi, пане гетьмане, яка нам користь приймати до братства оцю погань — панів та радців? Ладу з ними все одно не буде, так нащо з ними воловодитися? Без них було б краще. «Намацав-таки ахіллесову п’яту», — подумав Сагайдачний, але, стримавши роздратування, спокійно відповів: — Діло кажеш, пане майстре, та це тільки означає, що тобі невідомі закони Речі Посполитої. За цими законами тільки шляхта бере участь у соймі, але сойм складає закони геть для всіх станів: і для селян, і для міщан, і для кожної живої душі, що живе й дихає в межах республіки. Як на твою думку — чи треба нам мати своїх заступників у соймі, чи ні? Треба! А якщо треба, і туди може потрапити тільки шляхтич, то треба знайти серед членів братства такого шляхтича, який би виконував усі наші постанови і те, що ми їм наказуємо й доручаємо. Отже, ці люди, зв’язані нашим статутом і присягою, протестуватимуть перед королем і урядом проти всіх утисків і злидарств. І навіть коли цілий сойм не згодиться з їх думкою і не затвердить їх пропозиції, вони все ж таки зможуть знищити одним своїм голосом ворожу нашим інтересам постанову. — Як то? — недовірливо посміхнувся Грицько. — Та хіба ж три чи чотири чоловіка що-небудь удіють проти цілого сойму? Та пани їх затюкають. Сагайдачний роздратовано сіпнув плечем і почав йому тлумачити, як дитині: — Не затюкають, але вони заборонять видавати закон, що порушує наші інтереси, — шкодить нам, бо на соймі кожну постанову треба ухвалити одноголосно і коли тільки один шляхтич вигукне: «Не позвалям» або «Нєма згоди» — весь сойм скоряється одному голосові, і тоді вважають, що такий закон зірвано. — Тю, дурні голови! Так завжди можна знайти людину, щоб підкупити або підбурити її — наївно здивувався Грицько. А літні майстри посміхнулися, розгладжуючи довгі сині вуса. Усміхнувся й Сагайдачний і вів далі: — Це і зветься в них «злота вольность», за яку кожен шляхтич ладен кинутися в огонь. Доводиться хитрувати й бити їх їхньою зброєю. Не бійтеся: вони не втручатимуться в наші братські справи. Я добре знаю панську вдачу: вони приходитимуть лише на наші кануни мед пити, а решта їм не цікава. Але Грицько — вперто тріпнув головою. — А прийде отакий шляхтич до нас на сходку, та почує наші розмови, та розповість старості… Тут і край нашому братству. Нема чого запрошувати до нас шпигунів. — Правильно, — підхопили майстри. — Пан із паном завжди змовиться! — Вони завжди один за одного! — Та ви не турбуйтеся, — почав Сагайдачний. — У нас є сила засобів, щоб… Але майстри не слухали. — Це буде, як на Січi! — вигукнув один із Грицькових прихильників, розмахуючи руками. — Старшини — жменька, а голоти — сила. А на раді старшина кого передурить, кому горілкою очі заллє, і виходить не по-голотівському, а по-старшинському… — А гетьман — хіба не старшина? Сам він їх руку тягне! — крикнув Грицько, червоніючи з люті. — А дурні нетяги танцюють під їх дудку. — Поки перетоплять їх, як цуценят! — Не треба нам радців! Годі! — Щоб по в’язницях тягали, як нашого цехмістра! — , Щоб до ратушної вежі замикали, в кайдани кували безневинно! — Здирствами в жебри пускали! — За щире слово прирікали на страту! Хома був червоний, як мак. Рясний піт вкрив росою його чоло. — У нього було таке почуття, наче привів він до своїх приятелів наречену і, замість сором’язливої незаймaнo-чистої дівчини, перетворилася вона на моторну — й балакучу шинкарку. Хомі, було боляче за Сагайдачного. Але він вірив у нього, любив його і палко чекав на його відповідь. Доки він мовчатиме перед майстрами? Хотілося почути міцне щире слово, від якого замовкнуть усі і схилять перед ним голови, як покарані діти. — Чого ж ти мовчиш? — не витримав він нарешті. — Скажи, доведи їм, що вони брешуть. — Змусь їх замовкнути. Як тут говорити, коли вони репетують, наче перекупки на ярмарку. Причепа схаменувся, вихопив з рук у розгубленого діда Омелька ціпок і загрюкав ним по столу. — Цить, бісові діти! — гримнув він на весь голос, Камінь воску з пики за бешкет! Забули статут, чортові горлаї?! Оклик був такий загрозливий, що майстрові вщухли. Не дивлячись на цехмістра, вони покірливо зайняли свої місця. — Соромно за вас! — гримав Причепа? розпалюючись. — Камінь воску штрафу! Як ви наважилися пороззявляти пельки на пана гетьмана! Що він вам — сват чи брат? Та він вас на порох зітре за такий бешкет! Майстри ніяково м’яли шапки. — Даруйте — нам, пане гетьмане, — низько вклонився старий майстер із блідим іконописним обличчям. — Це ми з дурного розуму. — Та хіба ж ми не вдячні… Це все Грицько баламутить, хай він подавиться своїм язиком, — запобігливо підхопив Кузьменко. І дивно було бачити, як ця груба, уперто-жорстока людина улесливо зазирає в вічі, наче собака в провині. Сагайдачний мовчки постукував по долівці довгою срібною острогою. Він ніби не чув, що говорили йому майстри. — Не гнівайтеся, пане гетьмане. Ми люди темні, невчені, – лунали голоси. А Грицько мовчав і спідлоба дивився на Сагайдачного і на збентежених майстрів, і очі його блищали, наче у вовка. Сагайдачний потроху заспокоювався. Звик він загнуздувати буйних січовиків. Ще мить — і він опанує себе і заговорить. І майстри перетворяться на м’який віск в його руках, коли раптом очі його зустрілися з гарячим Грицьковим поглядом. І стільки невблаганної ворожнечі, стільки зневаги було в цьому погляді, що напівпритамована лють знов спалахнула пожежею. Сагайдачний зблід, рвучко підвівся, і очі його блиснули, як блискавки. — Так і на Січі здіймае галас голота, поки добере, що й як! — кинув він гостро. — Можна подумати, що прийшов до вас не ваш козацьким гетьман, а коронний гетьман з старостами та воєводами. Тим гірш для вас, що ви не розумієте різниці. Хай шляхта сама встановлює для вас закони! Скоряйтеся їм, як отара. Хай не буде у вас своїх представників на соймі! Проживете й без них; проживете й без школи, і без науки, і без закону, і без війська Запорозького, що всією своєю громадою увійшло б до братства, як ваше передмур’я і ваш оборонець. Нащо до вас звертатися, пильнувати ваших інтересів, боліти на кожен ваш біль! Не діждеш від людей подяки! Спалили люди Яна Гуса, так і відвас не дочекаєшся нічого, крім гострої палі або плахи. І твердим кроком, із презирливою усмішкою на вустах, Сагайдачний вийшов із хати. Це було так несподівано, що ніхто не встиг ані відповісти, ані затримати його. Мовчки перезиралися шевці, а дід Омелько так розгубився, що навіть не замкнув дверей. І полився крізь них нічний вітер, роздмухуючи на покутті рушники й фіранки на вікнах. — Що ви наробили?! Сучі діти, — завищав Причепа, хапаючись за голову. — Що ви наробили! Верніть його! Поверніть! Кузьменко кинувся до дверей, але за мить повернувся сам до хати і важко впав на лаву. Піт котився з нього в три струмки. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом. І раптом погляд його впав на Грицька. Жили йому напнулися. Шия стала червоно-синя. — Це ти, ти, шибенику, все наробив! — заревів він не своїм голосом. — Атож! Він, стерво! — Галган! Голота нещасна! Майстри всі говорили разом, раді зірвати на ньому свій гнів. — Та хіба це майстер! Нетяга вошивий! — Що тільки вміє каламутити людей! — Та тепер гетьман нас із світу зживе! — репетували вони, підступаючи до Грицька з кулаками. — Ми тобі покажемо, цуценя! — гримнув Кузьменко і, розмахнувшись, ударив його в ухо. Грицько з несподіванки ойкнув і сів, але за мить кинувся на ворога. Зчинилася бійка. Над кашею голів і тулубів блимали жилаві кулаки. Хтось здер скатертину. З гуркотом упали мідні світочі. Свічки погасли, і ввішла до кімнати срібна місячна ніч. Лайка, сопіння, глухі удари не вгавали. Тільки Причепа стукотів по столу ціпком і, надсаджуючи груди, репетував на весь голос: — Чорти! Шибеники! Цить, бо покличу нічну варту! А Саrайдачний простував вузькою зміїстою вулицею, роздратований і лютий. «— Бидло! Бовдури! — думав він, і ніздрі його роздувалися з обурення. — На який біс я поліз до того вертепу! Тепер я розумію кира Єлисея. — А що ти їм приніс своїми промовами? — лукаво спитав унутрішній голос. — Як то що? Школи, культуру, науку, закони, визволення з-під католицького опікунства! — обурився Сагайдачний на власні вагання. — Як це добре сказано: «Не кидай бісеру свиням, щоб не стоптали вони його ногами». Ось і стоптали. Прийшов до них — по-дурному, як хлопчисько. Розвів теревені. І добре! Нема чого вдавати з себе Ціцерона в свинячому хліві! З насолодою підшукував він найобразливіші порівняння; щоб знов роздмухати своє обурення. — Насмілитися обізвати мене здирцею, старшинським обранцем і заступником!!! — Та хіба ж ти не старшина? Хіба не старшина тебе обрала на гетьмана? — єхидно і в’їдливо засміявся другий голос. — Так, ти був з голотою, підтримував її, поки обрали тебе на військового писаря, поки припливала тобі до рук здобич. Поки почали співати про тебе пісень, а татарські жінки — лякати дітей твоїм ім’ям. — Брехня! Я нікого не визискую. Моє життя — саме кипіння, походи, боротьба за право і справедливість, складна дипломатична гра, де переможе той, хто обачніший і розумніший. Нема нікого, — хто міг би зрівнятися зі мною. Дратувати турків так, щоб Польща жила під щохвилинною загрозою війни, але не доводити до неї ані Порти, ані кримських беїв. Хіба це не принадна гра? Хіба не високе мистецтво? Служити ляхам як досвідчений ландскнехт, але завжди з каменем у пазусі, гартувати в бою своє військо, щодня підсилювати і збільшувати ту силу, під якою колись провалиться не тільки шляхта, але й хитрий трон Зигмунда ІІІ. — Задля кого? Навіщо? — примружило сумління насмішкувато-пронизливі очі. — Для народу, для його волі, культури, віри, мови. Невже це важко зрозуміти? — Якого «народу»? З чийого доручення приїхав ти до Києва? Старшини, що прагне шляхетствай потроху перетворюється на таке ж саме панство? Чи голоти, що прагне землі і хліба і не знає жодної молитви чи догмату, навіть не вміє перехреститися? Та яке їй ділодо попів та церков, коли вона по десять років не переступала церковного порога». — Та чорт їх забирай, коли так! — щиро вилаявся Сагайдачний і сіпнув двері до своєї хати. А в шевському цеху знов заблимали вогні. Хтось із майстрів схопив цебер, зачерпнув із діжки біля порога і вилив на тих, що билися. Це одразу протверезило їх. Лаючись і струшуючись, розійшлися вони по кутках, не дивлячись один на одного. — Ну що, панове? І вам тепер соромно, — примирливо заговорив Причепа. — Як же тепер — іти додому чи розглянути скарги й подумати, чим і як спокутувати свою провинуперед паном гетьманом. — Тра подумати, батьку. Погано вийшло! Так погано, що просто н-ну… — зітхнув хтось. І мовчазний віддих ствердив такий висновок. Причепа скористався з цього настрою і запропонував послати трьох старших майстрів до Сагайдачного перепросити його. — І хай скажуть: «Спасибі вам, мовляв, пане гетьмане, за турботи. Ми люди темні, не добрали, що й до чого. Ми не проти братства; якщо й інші цехи до цього пристануть, той ми разом…» Ну, і взагалі… Пропозиція припала до вподоби. І чемності додержимося, і себе не зв’яжемо: «як люди, так і ми». Майстри повеселішали і перейшли до дрібних справ. Перший виступив Кузьменко. Один з його підмайстрів та один челядник кинули його майстерню й несподівано подалися в мандри. — Чорт зна, де вони поділися, — знизував він плечима. — Годував їх, поїв, платив за роботу, а вони пішли саме перед михайлівськими рочками. Тут кожна хвилина дорога, бо кожен купує собі на рочках чоботи, а вони пішли. Навіть грошей зароблених не взяли, падлюки. Справа була серйозна. Цехи вперто боролися із утечами підмайстрів, бо це руйнувало майстерський добробут і роздмухувало в підмайстрах дух протесту проти кожного визиску. Але підмайстри міцно трималися права вільного переходу з майстерні до майстерні, з одного міста до іншого, бо розуміли, що закріплення їх за певною майстернею потроху перетворить їх на хлопів. Щоб боротися з майстрами та їх визиском, підмайстри об’єдналися в так звану господу, юнацьке товариство, щось на зразок цeхy. В Польщі, Галичині та і в Києві боротьба між цехами і господою часто набирала гострих форм. А все ж таки майстри вперто намагалися закріпити за собою підмайстрів, учнівта челядників. — Як це так? — обурено доводив Кузьменко. — Кинули майстерню в розпалі роботи?! — А чому ви, пане майстре, годуєте нас гнилою рибою? — обізвався Савка, один з його підмайстрів, викликаний як свідок. — Коли?! Брешеш, собако! Ніколи не годував вас гнилятиною, — гримнув майстер, ступнувши до парубка. — Та хіба ж ви забули, як ми мало не вмерли в петpiвку? Вже панотець збирався нас маслособорувати! Пан Причепа бачили, як ми корчилися. Хіба таке бува від свіжої харчі? А м’ясо з хробаками? Кинули ми його котові, а кіт понюхав та й почав лапою закопувати. Навіть тварина розуміє, що не можна падлом живитися. — Та хіба ж це від харчу? Напилися п’яні, застудилися, — знизив тон Кузьменко, відчувши, що справа обертається проти нього. — А де це чувано, щоб працювати в свята?! — Та хіба ж це на мене? — здивувався Кузьменко. — Треба на святу церкву камінь воску. Це ж богові, а не мені! Гріх про це й казати. — А хто мусив дати віск? Ви чи ми? — спалахнув Савка. — Чи ви гадали догоджати богові чужими руками? — Та що ви до мене присікуєтесь! І в Петренка працюють святами, і в Безмощука. Хіба тільки в мене? Але підмайстер теж був упертий. — Що ж, через це й пішли їх підмайстри козакувати. І ми підемо. Ми не хлопи і не невільники, щоб спину гнути без відпочинку. Так ми й ухвалили всією господою, — звернувся він до Причепи, — і низько вклоняємося вам, батьку, і просимо вашого захисту, бо тепер, влітку, ми працюємо від зорі до зорі. Сил наших не стало. Отож ми й надумали працювати від зорі до вечерні, бо так більше не можна. 3несиліли зовсім. — Як це — до вечерні?! Та що вони — сказилися, чи що?! ~ обурено загули майстри. — Де це чувано — до вечерні! — Ледарі нещасні! Їм аби з дівчатами гуляти, а робота хоч провались. Тепер серед майстрів виявилася цілковита одностайність. Навіть Грицько почув себе господарем. А Кузьменко налився кров’ю і стиснув кулаки. — А канчуків не бажаєте? — ступнув він до підмайстра, нахиливши голову, як бик, готовий підкинути його на роги. — 3ачепіть-но тільки, — не відступив Савка, хоч від Кузьменкової загрози пішли по його спині дрижаки. — Так ми згодилися, так воно й буде. Або всі кинемо роботу. — І подохнете з голоду! Тоді не чекайте на обід або на вечерю. Сухої скоринки хліба не дістанете, шибеники! Благатимете тоді «гнилої риби», та дулю вам замість риби дамо. Замість відповіді Савка кинувся до вікна і рвучко розкрив його. — Ану, хлопці, йдіть-но сюди! Чуєте, що кажуть пани майстри? — гукнув він у ніч. Затупотіли важкі кроки, залунали голоси, і за вікном виросли молоді засмаглі обличчя. — Що таке? — Що там? — посипалися запитання. — Та пани майстри кажуть, щоб ми й далі робили від зорі до зорі, і не бажають зробити нам будь-якого послаблення, ще й канчуками загрожують. — Он як! Де це чувано, таке знущання! — Сидиш над чобітьми, як п’яний. Голова від утоми падає. — Сил не стає! — Очі заливаються кров’ю! Майстри мовчали, вражені одностайним виступом господи. — От сучі сини, скільки часу просиділи під вікнами, — прошепотів хтось. — Спритно підстроїли, шельми! — перезирнувся Павло з Остапом. — Атож! Це як у нас, у Львові. Але майстри вже опанували себе. — Геть звідси, наволоч! — разом гримнули вони, кинувшись до вікон і дверей. Одні зачиняли вікна, інші вхопили Савку за плечі. — Геть, голоштанці! — ревли вони. — Без вас ухвалимо, що треба! — Чекайте відповіді надворі! А Причепа знов грюкнув по столу кулаком і наказав, повершивши голосом гамір. — Хай підмайстри вийдуть! А ви, панове, заспокойтеся. Обміркуємо все як слід. Підмайстри не встигли озирнутися, як опинилися надворі. Чиїсь руки щільно зачинили двері і засунули важким засувом. Залишившись на самоті, майстри дали волю своєму обуренню. — Іч, сволота: сиділи на присьбі та підслухували! — І тепер розпатякають усе по місту! — Так. Ще й про пана гетьмана базікатимуть. — Чортзна-що!.. От не сподівалися! Це було вже занадто. Майстри збентежено чухалися або плювалися з люті. — І хто б міг подумати! — Та вже не бідкайтеся, панове. Поміркуймо, що робити. Майстри замовкли. Справа була серйозна. Загострювати ворожнечу — це значило б залишитися без доброї половини підмайстрів. Це вони знали з власного досвіду. До того ж, на київських базарах з’явилися запорожці. Вони сипали грошима не рахуючи, частували по шинках першого ліпшого і розповідали про вільне козацьке життя, про морські походи. Так зманювали вони на Низ і підмайстрів, і селян, поповнюючи козацькі лави після походу, або наймали їх на тафи ловити рибу, чи на уходи, або на хутори. А час був гарячий. За місяць-два з’їдеться панство на пречистенськии ярмарок, посиплються замовлення, і тоді робочі руки будуть дорожчі за золото. — Добре розрахували, мерзотники! — За горло взяли та й душать? — А все ж таки, панове, — втрутився іконописний дідок, — не можна їм потурати, бо відома річ: поступись де в чому сьогодні — завтра вони вимагатимуть удвоє. — Оце вірно! — Отже, я гадаю, — казав він далі, – що треба нам трохи поступитися, але не в тому, що вони вимагають. Нема де правди діти: хлопці знесиліли. Куняють над чобітьми. Доводиться й про худобу дбати. Отже, дамо їм зайву годину поспати, але не ввечері, щоб по-іхньому не було,а в обід. Тепер спека, важко працювати. Хай посплять, пообідавши, а ввечері хай працюють до зорі. Тоді й з дівчатами не жируватимуть, і не пиячитимуть, як у неділю. Майстри задоволено зареготали. Але Кузьменко і ще троє буркотіли: — Не годиться їм потурати. Це буде так, ніби ми налякалися, начебто тільки й світу, що ці лотри. — Е, братику, іноді доводиться й помовчати для користі, – умовляли його майстри. — Та й постанова буде від цеху, а не від кожного майстра окремо. — А це гадюченя, що брехало нам у вічі, треба добре провчити при нагоді, додав один з Кузьменкових прихильників. На тому й згодилися. — А про моїх підмайстрів напишіть по всіх містах, щоб їх ніде не приймали до майстерень, — нагадав Кузьменко. — Добре, напишемо, — відмахнувся Причепа. Він був збентежений і стурбований. Цілий вечір самі прикрості. Думка про Сагайдачного гризла його, як могильний хробак. Нашвидку щось зазначивши в цеховій книжці, він замкнув скриньку й підвівся з місця. Сходку було закінчено. Над містом стояла срібна місячна ніч. Широкий синій Дніпро оперізував Київ скляною дугою. Протилежний берег його танув під прозорим серпанком туману. Іноді в далечині плюскалася велика риба, і довго йшли водою широкі рівні кола. Смоляні запахи лісів і скошеної отави ввійшли в сонне місто, розвіяли сморід людського житла. Свіже й чисте було північне повітря. А за рікою згасали зорі, і холодна кришталева блакить віщувала світанок. На вагу золота 3а тиждень, коли вилюднів невільницький ринок і більшість бранців було перевезено за море або прикуто, до лав і галерних опачин, вивів Сафар свій ясир на продаж. Невільників, чисто помили, поголили, підстригли і вивели на майдан голих по пояс. Жінкам розчесали волосся, підрум’янили блідих і одягли в барвистий одяг. Хворих і кволих відокремили і віддали на розвагу підліткам. Відокремили й тих, за кого сподівалися взяти викуп, і написали родичам листи. Таких невільників не продавали, але горе було їм, якщо родичі не присилали грошей. Тоді чекали їх жорстокі муки й канчуки. Удосвіта починався торг. Майдан Сліз — невільницький ринок — кипів строкатою юрбою. В глибині, біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя, і Тимура, що не складе йому ціни. Зобасті голуби чепурилися на кам’яних карнизах мечеті і воркотіли солодко й поважно. Жінки в білих фередже[136],із закритими обличчями приходили до фонтана і, наповнивши вузькошиї глеки-кунгани дзвінкою холодною цівкою, спритно ставили глек на плече і, погойдуючись, проходили майданом, невидимі й загадкові під своїм щільним серпанком. Ближче до моря майдан оточували кав’ярні, де годинами сиділи, милуючись морем і ринком, білобороді діди, пускаючи крізь ніздрі дим запашного наргіле[137],і сьорбали міцну аравійську каву. А майдан кипів від натовпу. Кожен купець виводив рабів, зв’язаних низкою по десятеро — чоловіків із чоловіками, жінок із жінками. Проміж невільників сновигали покупці, комісіонери, моряки й просто цікаві в строкатих завивалах та халатах, пишаючись розкішними шаблями, срібними й золотими поясами та кинджалами. Вони питали ціну, обмацували, оглядали невільників. Купці гучно викрикували ціну, закликали покупців і вихваляли свій товар. — Придивіться, зупиніться, правовірні! Ось нові невільники, сильні, здорові, працьовиті! Кожен із них вартий доброго буйвола. — Свіжий ясир із королівської землі! — підхоплював другий ще дзвінкіш. А третій співав миччю, як турецький казкар: — Дівчата! Дівчата незаймані! Прекрасні, як гурії райських садів. Щасливий буде правовірний, засипаючи на їх персах! І наближалися правовірні, крутили, м’яли їх, зважуючи на долоні їх коси, мацали пальцями пругкість перс. І сльози сорому і безсилої люті застилали карі очі степових красунь, виведених на ганьбу і насолоду похітливих самців. — Скільки? — уривчасто питав товстий вірменин, тикаючи пальцем у жінку, яка з розпачем пригортала до себе худорляве дванадцятирічне дівча. — З дівчам три тисячі аспрів, господарю, — низько вклонився купець, почувши багатого покупця. — Дві, – кинув — вірменин, випльовуючи мастику. — Аллах свідок, володарю! Ця жінка працює, як пара ішаків, а дівча спритне, як мавпа. Дві тисячі п’ятсот — остання ціна. Але вірменин був упертий. — Дві — рішуче повторив він і, сопучи й хитаючись пішов далі. — Господарю! Господарю! — кинувся навздогін купець. — Свіжі персики! Мигдаль! Фісташки! — вривався дзвінкий голос хлопчика з повними сапетами. А інші голоси перебивали: — Устриці! Свіжі устриці! Мідії! — Кумис! Кумис холодний! — Чурек гарячий! Чурек! Море блищало під сонцем. Крізь щогли й, мереживо кодин переливалося воно, мінилося, йшло до берега важкими зеленими горбами, і сонце грало на їх гранчаках золотими й срібними лезами. Розпечене каміння дихало вогнем, але віяло з моря солоною прохолодою, і дихати було легко й вільно. — Мамо! Мамо, рятуйте! — волала продана дівчина, чіпляючись за ноги сорокарічної міцної козачки з м’язистою бронзовою шиєю. — Мамо, краще вбийте своїми руками. Ma-a-a-мo! А безбородий євнух із баб’ячим жовтим обличчям відривав її руки від матері. Мати в нестямі кидала йому в обличчя прокльони-плювки… Повели з ринку смугляву козачку з дівчам. Замовкло голосіння матері, в якої відняли двох синів. Погнали в гори сорок козаків — до ка енярні, а невільників наче й не поменшало. — Посол!.. Московський посол! — пробігло рядами. І всі погляди повернулися в бік карасу-базарського шляху з надією і благанням. Яснобородий рум’яний боярин ішов повільно й гордовито, в довгополому опашні і, дарма що спека, у високій чатамовій шапці. — Батюшка боярин! Милостивець! — зненацька заволав один із козаків, простягаючи до нього руки. Він рвався з кайданів, валився в ноги бояринові, тягнучи за собою всіх скутих з ним одним ланцюгом. — Чего просишь? Наш человек будешь, что ль? Откудова? — нахилився до нього боярин. — Так, батюшка милостивец! Рязанские мы… Служилый человек. Захватили нехристи, коли в Киев на богомолье ходил, к печереким, стало быть, угодничкам. — «В чepкacы», видать, удрал, а не на богомолье! — суворо урвав боярин. — Знаем ваше богомолье! Сколько разов сказывали и от его царского пресветлого величества указы писывали, чтоб царским холопам в литовскую землю не хаживать. — Да, батюшка боярин!.. Да мы ста! Да нешто мы царские ослушники… По обету, стало быть… — Іч, падло! — не витримав один із козаків. — Тепер московським пишеться, а коли до нас на Низ прийшов — кляв своїх бояр та Московщину. — З горя це він, — похмуро кинув Корж. — Легкодухі завжди тієї віри, де більш сала дають. — Батюшка боярин. Отец родной! Спаси от неволи агарянской, вызволи христианскую душу, — надсаджувався служивий, який ще годину тому мав себе за козака. — Как звать? — уривчасто спитав боярин. — Иваном крестили, Васильевым cыном. По прозванию Сыромятников. Рязанские мы, стало быть. — Запиши, — наказав боярин дякові і рушив далі. — Допоможи й нам, боярине, — раптом зупинив його Корж. — Пригадай, як ми з тобою браталися під Кромами. — 3апамятовал, — щиро признався боярин, вдивляючись у Коржа. — Из каких будешь, человек добрый? — Козак я. Данило Корж, з війська Вишневецького, а тепер реєстровий козак. А ти, боярине, був тоді в годуновському війську і передався на наш бік. — Из войска князь Михайлы Вишневецкого?! Как же: помню-помню, — раптом пожвавішав боярин. — Как же ето тебя, друг, угораздило? Ась? — Хто ж його зна!.. Така доля… — гірко всміхнувся невільник. — Але якщо ти мені друг, допоможи. Викупи з жінкою та дочкою пана Повчанського. Ще й заробиш на цьому. І додав; знизивши голос, щоб не почули татари: — Втроє віддячу тобі. Є в мене і перли, і золото. А донька Повчанського, Настя, наречена гетьмана Сагайдачного. Він тебе озолотить, якщо ти нас врятуєш. Боярин замислився. Викупити їх, на цареві гроші він не міг. Вони були призначені тільки на московських підданців. Хіба що рискнути своїми? Але ж невільники часто брешуть, обіцяють гори золота. А викупи та відпусти їх у рідний степ — знайдеш його потім на відлюдних степових хуторах, як кинутий у море камінець. Не один раз посли вже опікалися на цьому. І, ховаючи очі набік, відповів боярин: — Не вольны мы, друг, в государевых деньгах, а своих не припас в пути. Но изволь: вот тебе слово мое боярскoe — отпишу про тебя славному войску 3апорожскому и пошлю весточку с надежной оказией. Они-то, уж тебя выкупят. І, наказавши дякові записати Коржа, рушив далі. — Бреше, собака, — зітхнув Лутоха, коли дяк відійшов. — Стеле язиком, як лис хвостом, а очі вбік відвертає. Тим часом хлопчик-татарчук привіз з Отузької долини дині. Вухатий ослик розумно поводив очима, поки народ розбирав золоті дині-канталупки і тут ще різав і жадібно ковтав запашні соковиті скибки. А торг ішов собі далі. Покупці мацали невільників, смикали на всі боки, вивертали повіки, відкривали роти, перелічували зуби. Жінок-робітниць змушували показувати м’язи, а вродливих дівчат м’яли, як курчат. Капудан-баша турецьких галер походжав ринком, досвідченим оком приглядаючи собі веслярів. Це була найважча робота, і тільки м’язисті козаки та литовськi грабарі могли її здолати. Сафарові бранці впали йому в око. Двічі пройшов він повз них, із удаваною байдужістю дивлячись на всі боки, потім раптом спинився. — Скільки десяток? — тикнув він у козаків. — Двадцять п’ять тисяч аспрів, оборонче ісламу, — низько вклонився Сафар. Козаки були варті цього, але хитрий баша. бажав заробити. — Двадцять, — презирливо процідив він крізь зуби, рушаючи далі. Сафар зрозумів, у чому річ. — Двадцять три, — прошепотів він на вухо покупцеві, – а розписка на тридцять. — Дорого, — похитав головою упертий турок, але, повернувшись, почав мацати козацькі м’язи, дивитися на їх зуби, вислухувати серце. Дрімотно дзюрчав фонтан, спадаючи у водоймище потрійною цівкою. Ледве чутно шаруділи верхівками кипариси. Меддах[138]співав легенду про Едіге, а циганка Кайтмаза сновигала в юрбі, і нічого не минав її пильний вогняно-чорний погляд. Усім цікавилася вона і на всьому вміла заробити. Ісватала, і ворожила, і лікувала, і маклерувала, і зводила, і підшукувала для каффських гаремів найкращих бранок з Майдану Сліз. Вона вже відвідала Омирів караван-сарай і досвідченим оком оцінила Горпину й Настю. І, не минаючи дрібних справ, шукала очима Гасана, царгородського євнуха, який щоосені приїздив до Каффи поповнювати падишахів сераль[139]. — Володарю! Насолодо Великого! — припала вона до його гладкої руки, прикрашеної коштовними перснями. — в караван-сараї Омировому переховується перлина, що потьмарить усіх одалісок[140]сералю, як сонце тьмарить місяць і східні зорі. — Кожен будяк видається тобі трояндою, — презирливо всміхнувся євнух, огидливо витираючи руки після її слинявих губ. — Присягаюся життям Аміне, моєї єдиної доньки. Я мало не осліпла від такої краси. І коли володар її побачить, він подарує бідній Кайтмазі цілу жменю золотих гасене[141]. — Вже й жменю! Вистачить з тебе і срібних грушів[142],якщо правди хоч половина з того, що ти брешеш. І, заглушаючи палкі запевнення Кайтмази, летіли в південному сяйві дзвінкі голоси: — Мигдаль! Горіхи в меду! Фісташки! — Амбра! Мускус! Пахощі Сходу! А опасистий грек висовувався з ятки і закликав білі примари в фередже, кидаючи на прилавок строкаті постави шовку. — Дівчата!.. Незаймані дівчата з устами, як трояндові пуп’янки! Щасливий буде правовірний, засипаючи на персах у них! — волав покликач, вказуючи на засмаглих від сонця дівчат і кучерявих золотокосих панянок з подільських маєтків. Аж ось закапали з мінарета прозорі звуки, наче кришталеві краплини. Це муедзин[143]закликав правовірних до південної молитви і, немов від чар, завмерло все, бо наказав аллах, щоб правовірні молилися там, де застане їх співучий азан[144].І, розстилаючи свої намазлики, благали вони, щоб подарував він своїм вірним синам ще більший зиск від продажу бранців, благословив їх торг, і щоб віднині й до віку не переводилися невільники на каффському ринку, і щоб ціною сліз і людського горя багатшали вони та були щасливі й пересичені, тішилися життям і плодами своєї торгівлі. За мить замовкла молитва — і віджив Майдан Сліз, невільницький ринок. Ридали продані в гареми дівчата і, відбиваючись, кликали батьків хлопчики, роковані піти в яничари. Баша уперто торгувався з Сафаром. Сафар поступився ще на тисячу аспрів, але турок затявся: двадцять тисяч і розписка на тридцять. Це було корисно. Не щодня продаєш разом вісімдесят козаків, а годувати невільників теж треба. — Двадцять дві тисячі і цей хлопчик добродієві на втіху, — з огидною усмішкою прошепотів Сафар, показуючи на тринадцятирічного хлопчика, — що стояв осторонь. Баша глянув на хлопчика досвідченим оком. Стрункий, кучерявий. Шкіра, як у панни, що ніколи не бачила сонця. І очі його спалахнули масним блиском. — Тільки розписка на тридцять, — нагадав він ще раз. Куплених козаків погнали в порт. Там гойдалися на якорях чотири величезні галери. Легкі каїки перевезли на них нових веслярів, і Корж мимоволі здригнувся, побачивши лави, до яких судилося йому бути прикутим, мабуть, до самої смерті. — Не журись, братику. Рятувалися й з галер, — ласкаво гукнув до нього Лутоха. — Погано тільки те, що твій боярин не знає, хто нас купив, хоч і мала на нього, собаку, надія. Галери — по-турецькому катирге, звідси й пішло слово «каторга»- це величезні кораблі, що ходять на веслах, але з двома щоглами на випадок ходового вітру. Крізь круглі отвори стирчать уздовж бортів ці весла, так звані опачини. А зсередини прикуто до цих гребців-невільників. Працюють вони по кілька змін і тут же сплять і їдять, У кайданах. Ані підвестися, ані випростатися, ані розім’яти занімілі м’язи. Залізні кайдани роз’ятрюють руки й ноги, натирають криваві незагоєні рани. А посередині ходить наглядач з жмутами таволги та безжалісно ляскає хворого чи знесиленого. І таволга стає червоною від крові своїх жертв. Так і звуть її невільники червоною таволгою, як співається про неї в козацьких піснях. Тим часом наглядач розжарив на вогні залізне тавро і почав таврувати невільників. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя. Засмерділо печеним м’ясом, пекельний біль пройняв усе тіло наскрізь, але козаки мовчали. Нащо було тішити жорстокість ворога своєю мукою! Недурно говорив Тимур, монгольський завойовник, що немає більшого щастя, як бачити розпач своїх ворогів, як пестити їх жінок, гвалтувати дівчат, гнати перед собою відбиту худобу і гасати їх кіньми, швидкими, як вітер пустині. Коли останнього невільника було потавровано, їх розташували по лавах, біля опачин. З важким брязкотом замкнулися на їх ногах і руках невільницькі кайдани. Рани відтавра завдавали їм невимовних страждань. Вони лизали їх один одному, щоб трохи затамувати муку, коли зненацька з головної галери подали сигнал до відходу. З брязкотом підняли якорі. Веслярі взялися до опачин і заданим тактом рівно й плавно спустилися опачини в хвилі, наче крила величезного птаха. Повільно рушила з місця флагманська галера, за нею — друга, третя. І гострі корабельні носи почали гордовито різати зелені скляні кучугури, що блищали на сонці золотими й срібними лезами… А на ринку було так само бучно й людно. Сафар продав ще тридцять невільників — за каменярів — на будівлю мечеті. Відносили й відводили жінок і дітей. І не раз закутий козак спускав очі додолу, бачачи, як навіки зникає дружина чи донька, щоб не помітили людолови й крамарі, як затьмарюють сльози їх погляд. Плавно й безмовно наближалися до водограю жінки в фередже, наповнювали вузькошиї глеки дзвінкою цівкою, народженою в гірських джерелах, і, піднявши кунган на плече, віддалялися, танули, як примари, в міжгір’ях завулків. Сивобороді діди мовчазно ссали наргіле. Солодко воркотіли голуби на карниз ах мечеті, а східний казкар-меддах сідав серед курців, схрестивши ноги, і, повільно гойдаючись, починав свої оповідання урочистим заспівом, як усі східні байкарі. — Слухайте, слухайте, правовірні! Ось що розповідають мудрі люди, міцно тримаючи в пам’яті події минулого і не забуваючи ані краплини з того, що сталося колись під сонцем. І повільно і плавко точилася казка про велетнів і розбійників, про хитрих жінок і мудрих шейхів[145],про святих хаджів[146],спритних шахраїв і грабіжників. Куняючи, слухали сивобороді кафф’яни, й гірники з околишніх сіл, і чужоземні купці, що зайшли до кав’ярні випити запашної кави або викурити наргіле. І танув чac, розпливався в сонячному сяйві, У південній пекучій дрімоті, в струмках повітря, що тремтіло над землею розтопленим склом… Веселий і задоволений повернувся Сафар до караван-сарая. В перший день продав він понад сто п’ятдесят невільників. Якщо так піде й далі, наступної п’ятниці продастьвін увесь свій ясир і, накупивши подарунків синам та жінкам, повернеться до рідних кантар і до отар з табунами, що кочують у степу в околицях Перекопа. Тільки треба підготувати непроданих бранців, бо виснажений і худорлявий невільник дешевший, ніж відгодований, а до того ж, легше заховати під шаром м’яса й жиру хвороби та всі інші вади. Бачачи, що Корж не повернувся з ринку, Горпина впала в розпач. Довго голосила вона, рвала на собі волосся і кінець кінцем заснула, знесилена сльозами, болем у рані і ще гіршою душевною мукою. Звісно, Горпина, як молодиця, була дешевша, ніж Настя. Проте вона теж була струнка й вродлива. Тому мати Сафарова покликала циганку Кайтмазу пошептати й вилікувати її. Кайтмаза прийшла того ж вечора, а з нею ніби ненароком прийшов Гасан, євнух султанський. Почав він розмову здалека, скаржився, що падишахові обридли красуні Кавказу й України, що мріє він про панянок з волоссям, як рижовий колос, і очима, як небо в степу. Сафар почав сперечатися, доводити, що немає на цілому світі жінок, красивіших за козачок і, як доказ своїх слів, повів його до покою, де Настя з Кайтмазою метушилися біля хворої Горпини. Гасан з першого погляду зрозумів, що Настя переможе на всіх дев’ятьох іспитах султанських гаремів і посяде в ньому місце султани, але хитрий євнух і оком не моргнуві, зітхаючи, відповів на запитливий погляд Сафара: — Що й казати: хороша жінка, вродлива, але обридли падишахові чорноокі.. Дайте йому жінку білу, як свіжий мигдаль, із косами, як золотаве колосся. Присягаюся бородоюпророка, я нічого не пошкодую, якщо ти дістанеш мені таку жінку. Сафар попався на гачок. — Взимку ми знов підемо на Литву, — пообіцяв він. — Постараюсь виконати волю тіні аллаха. Опинившись удома, Гасан покликав писаря і проказав йому листа до кизляр-аги[147],начальника гарему, вихваляючи Настю і запевняючи, що відшукав справжню перлину. Придбати її я не міг, — додав він, — тому, що Сафар ломить за неї божевільну ціну. Сафар поспішає додому, а на цю жінку тут нема покупців. Надішли мені, господарю, золота, і я привезу зірку гарему, якій будемо ми зобов’язані всім нашим майбутнім. Приклавши до листа свою печатку, Гасан віддав його негрові і пообіцяв йому волю, якщо він приставить листа кизляр-азі за три дні. Негр кинувся до порту й потрапив нашвидкоплавну бригантину, але кизляр-аги в Стамбулі не було: падишах погнав його в Персію на війну. Минув тиждень. Горпина не видужувала. Сафар обурився й наказав кинути її в кошару на солому, а Настю замкнути в гаремі й годувати солодкими й борошняними стравами, від яких швидко повнішають. Якось уранці Сафар приніс Насті саєтові шаровари, прозоре з бруського газу фередже й сукню-бешмет із тонкого грезету. — Насте буде в цьому як падишахова ханум, — зауважив він, наказуючи їй переодягтися. Настя гнівно насупила брови й відштовхнула вбрання. — Ми тебе продаватимемо! Одягай! — тупнув ногою Сафар. Тепер він не боявся Насті. Кайтмаза дала йому амулет від лихого ока, а головне, він почув себе дома, серед своїх. Настя суворо випросталася. — Ну й продавай, собако, яка я є! Нема чого чепурити мене, як на масляницю! Сафар люто замірився на неї нагаєм, але вчасно схаменувся: рубець попсував би Настину шкіру і знизив би їй ціну. Виразно показавши їй канчук або сукню на вибір, Сафар покликав жінок. Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок, чи то Омирових коханок. Вони зірвали з Насті плахту, керсетку. Настя люто відбивалася, але сили були надто нерівні. І, скорившись татаркам, вона лиш уп’ялася обома руками в своє намисто, гадаючи віддати все, крім подарунка Сагайдачного. Татарки отетеріли,побачивши на ній такий скарб, але, пізнавши на намисті якийсь мусульманський напис чи то знак, шанобливо залишили його Насті. Вони обмили її від ніг до голови запашною водою, старанно підрізали їй нігті на руках і ногах і пофарбували їх рудою хною, підмазали очі, простромили в уші розкішні перлові кульчики, надягли тонкі панчохи й гостроносі капці, гаптовані золотом. У татарському одязі Настине намисто здавалося ще кращим, але всі шкодували, що вона десь загубила середню підвіску. Накинувши на Настю прозорий серпанок, татарки захоплено ахкали, милуючись з неї. Принесли велике венеціанське люстро. Настя глянула на себе й розплакалася. Ніколи, ніколи не побачить вона Сагайдачного! Татарки кинулися втішати її, принесли їй горіхів, персиків, вина, винограду. І коли вона трохи заспокоїлася, тихо вийшли, причинивши двері. Настя гадала, що поведуть її на Майдан Сліз, але найдорожчих бранок татари тримали дома, і покупець сам приходив подивитися на них. Сафар уже давно був на майдані. Торгівля йшла добре. З сотні бранців він уже продав половину. А Кайтмаза й маклери підшукували покупця для Насті. Не мавши відповіді з Стамбула, Гасан вигнав Кайтмазу, і вона кидалася по місту, шукаючи іншого покупця. Опівдні, як тільки муедзин проспівав з мінарета свій співучий азан і після недовгого намазу знову розпочався торг, по Майдану Сліз пробіг лякливий шепіт: — Беглер-бей! Беглер-бей Селім! Селімові слуги й бігуни розганяли народ, що падав додолу перед султановим намісником. За бігунами йшов загін яничарів, сурмачі і негри з трьома бунчуками, а за нимигарцював на сніжно-білому коні сам Селім із почтом. Виїхавши на майдан і недбало відповідаючи на поклони, Селім спинив коня. Кілька татар кинулися до нього із скаргами, але він не став їх слухати і наказав їм прибути до палацу, а сам з презирством дивився на Сафарових бранок, розташованих біля водограю. Улесливо вклоняючись і притуляючи долоні до чола, вуст і серця, Сафар показав на них беглер-беєві. — Невже ти гадаєш спокусити мене таким дрантям? — гордовито всміхнувся Селім. — Так, володарю всесвіту, — ще нижче вклонився Сафар, — бо іноді степові квіти свіжіші від кращих троянд. Увійди до мене й побачиш жінку, гідну падишаха. — Добре, — згодився Селім, — але якщо ти мене обдуриш, я накажу відтяти тобі голову. — Хай буде так, — випростався Сафар, — бо ти накажеш скарати на горло того, хто вважає мене за брехуна. Це зацікавило Селіма. Всі знали, який він вередливий до жіночої краси, і рідко хто з купців наважувався вихвалятися перед ним своїми бранками. Мовчки підострожив він коня і рушив до караван-сарая. Настя сиділа біля вікна в глибокій задумі. Пригадався їй рідний хутір, минуле, мати, батько і Петро, коли зненацька гучна розмова відірвала її від мрій: двоє невільників відчинили двері, і на порозі з’явився Селім з Сафаром. Настя розгублено підвелася, а Селім попростував до Насті, не оглядаючись на Сафара. Бранка вподобалася йому, але, як досвідчений і недовірливий покупець, він зважив на руці її коси, провів долонею по засмаглій руці, теплій і шовковистій, як плід на сонці, і доторкнувся до її грудей, намацуючи перса. Настя спалахнула від образи й обурення. Гнівно й гордовито зсунувши брови, вона відкинула Селімову руку, як огидну й брудну комаху, дивлячись йому просто в вічі. Сафар злякано замахнувся на зухвалу бранку, а Настя вся випросталася, як кінь чистої крові під нагаєм. Це вподобалося Селімові. Він звик до безмежної улесливої покори і вперше побачив обурення. Очі його спалахнули від бажання володіти цією неприборканою бранкою, і владним рухом зупинив він Сафара. Сафарові очі блиснули і знову погасли під повіками. Настя вподобалася беглер-беєві. Тонка задоволена усмішка гадючилася на його вустах. Селім відступив, опустився на диван і здалека милувався Настею, покручуючи вуса. Це був стрункий, вродливий турок років під тридцять, сильний і гнучкий, як барс, випещений і звиклий до виконання кожної своєї примхи. Покірливі, мовчазні гаремні жінки набридли йому: щодня те ж саме безмовне обожнювання або рабські сльози. А ця бранка нагадує чи то дикого арабського коня, чи то холодне піняве вино, яким частували його в Стамбулі французькі моряки. Піняве, як кумис, і відсвіжне, як м’ята. А Сафар мовчки виставляв усі Настині принади: спритно розплів її косу — і волосся вкрило її аж до п’ят каштановим шовковим плащем. Потім рвонув на її грудях сукню і показав Селімові молоді, пружні перса. Настя відскочила, запнула одяг і в нестямі вдарила Сафара по щоці. А він, бачачи в ній майбутню володарку сералю, тільки засміявся, як сміються дорослі з дитячого гніву, і з низьким поклоном звернувся до Селіма: — Вірні слуги не брешуть своєму володареві, отже, я сказав правду тому, кому служу стільки років. — Скільки? — урвав його Селім. І, ховаючи в очах ненаситну жадобу, відповів Сафар із низьким поклоном: — Тобі, меч правосуддя, віддам я її на вагу золота. — Ти збожеволів! — скипів Селім, схопившись із місця. — Ні, володарю, але цариця цінується як золото, як найкоштовніший метал. Селім роздратовано засперечався, але Настя надто вразила його. Нервово смикаючи чорний вус, звернувся він до свого почту, який шанобливо юрбився на порозі: — Золота. Ось мій перстень. Хай Абдул видасть, скільки треба. І слуги кинулися виконувати його наказ. На дворі караван-сарая, на високому стовпі, формою літери «Г», висіли терези. Коли повернулися Селімові посланці, Сафар вивів Настю й посадив її на одну з шальок, а на другу почали сипати золото. Спорожнялися шкіряні торби, а шалька не рухалася. Селім стояв осторонь, нетерпляче притупцьовував ногою, а Сафар опустив очі додолу, боячись раптового вибуху гніву каффського володаря. Спорожніли останні кошелі, а шалька не здригнулася. — Ще! — уривчасто крикнув Селім. І слуги знов кинулися до палацу. Задихаючись від шаленого чвалу, зупинився біля воріт захеканий кінь. Слуга стрибнув із сідла і кинувся до терез. І знов посипалося дзвінке сліпуче золото, наче сонячні блиски в лісі. Шалька ледве ворухнулася, коли останні монети впали на неї. Селім рвучко схопився за пояс і кинув на терези свій гаманець. Шалька повільно почала опускатися. Ще трохи! Ще жменька — і Настя буде сплачена. Нервовим рухом зірвав він із шиї коштовний ланцюжок і кинув на золото. І стрілка, здригнувшись, зупинилася йзавмерла проти заповітної рисочки. Сафар і Омир наблизилися до шальки, повної золота, а Селімові слуги поставили поруч Насті пишний паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м’язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт. Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін. Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з’єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні. — Насте! — крикнула вона несамовито й лунко. Настя почула, наче прокинулась від жахливого сну, і відповіла крізь сльози, що стиснули їй горло: — Ой Горпино, Горпино! Мене продано!.. Прощай, Горпиночко!.. Голос їй урвався. Вона впала на шовкові подушки й заридала важко, розпачливо. Шевська господа Сонце вставала рано-рано, як завжди влітку. Задовго до його появи палахкотіли хмарки соковитим гарячим багрянцем. Віяло з Дніпра свіжістю лісів та лук; пахтіло смолою, листям, квітами й травами, і від подиху вітру розсипалися дніпровою брижею срібні порошинки іскор. Прибита росою курява оксамитом укривала дорогу, і в прозорому, наче вимитому повітрі яскраво вирізьблювалося листя сріблястих тополь та осик. Десь протягло співали півні і долітали журливі співи галівників. З гуркотом і рипінням розкрилася міська брама — і потяглися на базар строкаті вози з городиною, драбиною, діжками меду, сала, масла, солоної риби та іншої ситої їжі.Засновигали колінкуватими вуличками баби з глеками молока, сапетами яблук та цебрами холодної криничної води. Прокидалося місто. На Кузьменковому дворі метушилися підмайстри. Кузьменчиха готувала пійло поросятам, а дві відгодовані доньки доїли корови, широко розставивши червоні лапаті ноги. Підмайстер Савка вийшов із клуні, примружився на сонце, на небо, плюснув собі кілька разів водою в вічі і, помітивши, що хазяїн десь пішов, швидко забіг за ріг хати перескочив тин. Сусідські собаки кинулися до нього, як до знайомого, привітно вимахуючи хвостами. — Здорові були, дідусю, — привітався Савка з дідом Омельком, що вмивався біля криниці. — З святою неділею! — Спасибі, – подякував старий, не пізнавши вчорашнього задираку. — А тобі чого? — Та… я до пана цехмістра… Бо ваші хлопці вчора позичали в нас два шильця та два ножі, – збрехав Савка, не почухавшись. — А!.. Тільки ж Причепи немає. Він по шкіру пішов. Заходь до майстерні. Там наші хлопці. Савці тільки того й треба. Хутко шмигнув він до майстерні і по хвилі знову вийшов на двір. — Не знайшов? — спитав дід Омелько, бачачи, що він з порожніми руками. — Вони вже віддали вчора ввечері, а я й не знав, — не розгубився хлопець. І швидко рушив до перелазу. В саду, серед кущів малини, помітив він маленьку Прісю. Дівчинка гірко плакала, витираючи засмаглим кулачком оченята. — Що тобі, Прісю? — кинувся до неї Савка. — Ай, ай, сором! Таке вже велике, а плаче. — Нащо ж вони обдурюють! — схлипнула дівчинка. — А нас, гадаєш, не обдурюють? Ще й як! А ми ж не плачемо! Але дитяче горе було надто, гостре. — Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, — витиснула з себе Пріся і заплакала голосно. — Червоні чобітки! Ось що… — засміявся Савка. — Таке маленьке, а вже хверцює. І, раптом вигадавши щось, нахилився до дівчинки. — Слухай, Прісю. Я тобі пошию червоні чобітки. Добре? В мене є шматок сап’яну. Покажи свою ніжку. Якраз вистачить. Тільки допоможи нам і забожися, що ніхто в цілому світі про це не довідається. — Їй-бо, — забожилася дівчинка і нашвидку перехрестилася. — А ти не обдуриш? Забожись і ти, — недовірливо зиркнула вона на нього. — Іч, яке недовірливе! Та ій-бо! Будуть тобі на пречисту червоні чобітки, якщо ти зараз обійдеш усі майстерні й тихенько гукнеш хлопців. Хай вони вмить зберуться на леваді за Мотриним шинком. Та щоб ніхто не знав. Зрозуміло? — Нащо? — здивувалася дівчинка. — Діло є! Потім скажу, та ще й чобітки пошию, коли не забаришся. Ти знаєш, де всі майстерні? Ще б пак! Скільки вже разів Пріся виконувала доручення господи і за це діставала від Савки та інших підмайстрів солодкі медовики, дрібні шкуратки та різні невибагливі цяцьки. Дівчинка була розумна, лазила по парканах та лісах, як мавпа, а головне, вміла мовчати. Знав Савка, кому доручити серйозну справу. Вихром помчала Пріся до протилежноі садиби, і не встиг він озирнутися, як вона зникла в суміжному вишняку. За чверть години обійшла вона всіх кожум’як і повернуласядодому, коли підмайстри кінчали снідати. І по всіх майстернях, замість братися до роботи, підмайстри, поснідавши, зникли з майстерень, ніби купити гудзиків чи ще якогось дрібного докладу або й зовсім без приводу. Савка вже чатував на них. Коли господа зібралася докупи, він задоволено чмихнув. — Оце добре, — зауважив він, спльовуючи. — А тепер, хлопці, гайда на Дніпро. Дід мій заслаб, отже, човни його вільні. Їдьмо до Китаєва рибалчити. — А робота? — збентежено спитав хтось. — Робота не вовк, до лісу не втече, а пани майстри хай трохи почухаються та дадуть нам відпочити у свято і відіспатися як слід. Та не знущаються, як з хлопів. Звикли, чорти, що ми мовчимо. — Го-го-го! Оце здорово! — Їй-бо, здорово! — залунало левадою. Тільки двійко напівхлопчиків поліщуків не знали, як їм бути. — А невід де взяти? — спитав один із них, почухавшись. — І казани кашу варити, чи що там доведеться? — Є й казани, є й невід! Усе! — А ложки? — Тьху, чорти! Їм волю даєш, а вони — ложки!.. Є й ложки. Аж п’ять. Будемо їсти по черзі. Та залишайтеся, чорт із вами, коли ви боїтесь, боягузи нещасні! — Тами що ж… — Де всі, туди й ми, — наважився молодший і важко зітхнув. Добре пам’ятав він Кузьменкові стусани і дрижав від самої думки про них, як у пропасниці. Але товариське чуття переважило. По двоє-троє, щоб не звертати на себе уваги, рушили хлопці до Дніпра. Швидко відштовхнули вони два човни від ясно-жовтої обмілини і взялися веслувати. Течія була швидка й бурхлива. Човни мчали, як на крилах. Промайнуло гирло Хрещатого Яру, зелені гаї високих київських берегів, і виринули золоті бані Печерського, а нижче над урвищем — старовинний Видубецький монастир. Коли й Печерське лишилося позаду, потопаючи в кучерявих гаях, Савка підвівся на весь зріст і, як отаман, крикнув до своєї ватаги: — А тепер, хлопці, до Жукова острова! Риби там — o скільки! І красномовним рухом провів ребром долоні по горлу. Діставшись острова, хлопці кинулися на берег. Одні розпалювали вогнище, інші розгортали невід та вудки рибалити. Савка наказував. Він ніби виріс, змужнів, почувши себе на волі. Нема над головою низької закуреної стелі. Широко й глибоко дихають груди, а головне — нічий грубий окрик не псує настрою. Вітер вільно тіпає волосся, дмев ніздрі, у вічі. Сонце сміється так гаряче й привітно. Скинули хлопці сорочки, і їхні білі міські тіла заблищали від поту, беручись золотою засмагою. — Ух, як же воно добре без чортових хазяїв! — вигукнув хтось, стрибаючи у воду. — Ось вона, воля козацька! — От би так, хлопці, на Січ. Так от, просто Дніпром, — мрійно зітхнув хтось із Грицькових підмайстрів. — Подамося, якщо, вони дертимуть з нас шкуру! — весело відказав Савка. — Та держи невід, бісів сину! Базікаєш, а риба низом тікає. Дніпро-Славута палав під сонцем парчевою ризою. Липневе небо було без хмаринки, але легко було дихати над водою. Де-не-де тяглися повз острів литовські плоти. Низько занурювалися у воду набучавілі колоди, бігали ними недолугі біляві люди в домотканих сорочках і штанах, щось кричали свистлявою білоруською мовою і наполягали настерно, щоб скерувати плоти далі від піщаної лави, що золотавилася довгою мінливою смугою. А назустріч ішли з півдня козацькі байдаки з однією щоглою. Вітру не було, тому йшли байдаки на веслах. Козаки були голі по пояс і здавалися вилитими з бронзи. Вузлуваті, м’язисті руки наполягали на опачини, рівно й глибоко занурюючи їх у воду, і яскраво палали на сонці червою шлики їх шапок. — Здорові були! — вигукнули запорожці, проїжджаючи повз рибалок. — Здорові були й ви! — обізвалися хлопці, з’юрбившись на березі. — Тю, та звідки ж ви такі білі та ніжні звалилися, наче вареники в сметані?! — розреготався один із козаків. — Та з Києва. Шевські підмайстри, — не подумавши, гавкнув хтось. — Ось воно що!.. Сидите по майстернях та й сонця не бачите? Що ж ви, на Січ тікаєте, чи так покозакувати? — Рибалчимо, — незадоволено одрізав Савка. — Ну й рибалчіть, а як закортить покуштувати волі, – рушайте до нас, — крикнув стерновий, наполягаючи на стерно. Хлопці шпарко взялися до роботи. Улов був невдалий, але вистачило й на юшку, і підсмажити рибки, і на вечір дещо приховати. Пообідавши, пішли хлопці блукати островом. Вони дуріли, реготали, борюкалися, але на серці було неспокійно: де-не-де поставала думка про майстрів і проте, що доведеться відповідати за втечу і що кара буде важка. День промайнув, як уві сні. А ввечері, біля вогнища, почали вони пригадувати своє дитинство. Більшість підмайстрів були з ремісників, але були серед них і селяни, і збіглі пахолки від панів. Усі скаржилися на злидні, жорстокі стусани, голод, холод і ще жахливіше моральне пригнічення, від якого не було порятунку. Про хазяїв не говорили, щоб не розбити почуття незвиклої волі, але настрій був напружений і тривожний, і де-не-де згасали розмови, ніби хлопці прислухалися до своїх тривожних думок. — Що там Кузьменко робить? — вирвалося в одного з поліщуків. — А щоб тобі луснути! Теж нагадав! — обурився Савка. — Що робить? Кляне нас, присягається шкуру з нас здерти. — А в самого пацюки серце гризуть, підраховуючи збитки, — підхопили голоси. — Так йому й треба! Хай знає, що терпець, як той мотузок: тягнеться-тягнеться та й урветься. — А мо, й справді податися просто на Січ? — спитав по хвилі поліщук. — Бо вони довіку не забудуть нам нашої втечі. — Авжеж! — Та ще й перед рочками! — Що й казати: вони з нас шкуру дерли, але й ми підстроїли їм здоровенну капость. — Що ж, не завжди терпіти й мовчати. Теж знайшли собі хлопів! — Хай інших тепер визискують, а з нас досить. — Або поживуть без підмайстрів. Настрій підносився. Ковтнувши волі, гостріше відчули вони своє пригнічення, і останні вагання танули перед загрозою неминучої розплати. — А знаєте що, хлопці, – заговорив Савка, — тра або прожити тут з тиждень, поки вони перескаженіють, або просто тікати на Січ. Бо не жити нам інакше на білому світі. — Оце справді! Краще на Січ. — Січ не втече, — зауважив хтось. — Краще напровесні рушати: птиця з ірію, а ми у вирій, бо вже серпень, і козаки почнуть незабаром по зимівниках розходитися та на волость. Де ми тоді подінемося? Але поліщуки хитали головами: — Поки сонце зійде — роса очі виїсть. І знов повертались думки під закурені стелі майстерень, що пригнічували не самим задушливим повітрям, а почуттям напівневолі. І Савка не витримав: буйна, волелюбна вдача його не знала довгих вагань. — Та що ви, хлопці, баби чи козаки? — схопився він з місця і випростався біля вогнища, освітлений яскравим полум’ям. — За мить — на Січ, а тепер — знову в неволю? Що ми, невільники, чи що? Гайда на Січ — і край! А хто не піде — хай перечекає тут із тиждень і повертається до хазяїв, коли вони переказяться. — Вірно! — підхопили хлопці. — На Січ — і край! — Годі нам шию гнути перед кузьменками! Але дехто тоскно похнюпився, ніби щось пригадавши. — Ніколи не відстав би від Савки, — зітхнув один із них, — але ж у мене старі батьки. Що зароблю — все їм. Ще й ночами доводиться до них бігти підсобляти. Вони б з голоду загинули самі. — Та ти не виправдуйся! Знаємо! — втішали його товариші. — Батьки — це над усе. А помруть старі — приходь до нас. Як рідного приймемо. — Ще й гостинця тобі надішлемо після походу! Але інших затримували не старі батьки, а карі дівочі очі. Лепкували з них товариші, звали бабіями, але кожному було зрозуміле кохання. — Дивись, Семенко, як одружишся, поклич у куми, — жартував Савка з товариша, що вже сватав хазяйську доньку. — Тільки дивись, не дери шкуру з підмайстрів та учнів, коли почнеш майструвати! Не подивимось ні на що — скинемо тобі штанці та всиплемо по-козацькому. Не прочухаєшся! — Та хіба ж я Кузьменко? — ображено сперечався той, зашарівшись аж по потилицю. — Ну, гляди! А тепер, хлопці, спати! Один човен ми візьмемо, а другий віддайте дідові. Хай не журиться старий. Та хай ще піде до Кузьменка та візьме два злоти, що я заробив. — Добре, перекажемо. І невід віддамо цілісінький. — І казани. — Та де ж казани поділися, хлопці? Семенко, де казани? Але Семенко не відповів. Довгий день на свіжому повітрі зморив його. Міцне хропіння вирвалося з його напіврозкритого рота. — Киньте! Хай спить! Вранці розшукаємо, — спинив хлопців Савка і ліг біля вогнища. І за кілька хвилин міцний молодий сон зморив найневгамовніших. Згасав огонь, розсипався прозорими жаринками, мережився попелом. Тонко видзвонюючи. кружляли над хлопцями комарі, а сонний вітер гойдав лозу та бур’ян, що пахтів чимось гірким та пряним. Савка спав, як забитий. Спочатку йому нічого не снилося, потім виступив з небуття брудний сволок майстерні, а задушливе повітря й сморід мокрої шкіри та клею стиснули йому горло. «Ух, як тут погано після дніпрових берегів», — подумав він, давлячись чимось огидно смердючим. Він рвонувся з місця, хотів схопитися на ноги, але міцні руки звалили його на землю. — Знатимеш, як тікати! — прохрипів над ухом знайомий голос. — Знатимеш, як хлопців підбурювати! Савка розплющив очі. При блідому ранковому світлі над ним схилилася кудлата голова. Залізні руки міцно в’язали йому лікті за спину, а смердюча ганчірка затикала рот. Якісь невиразні тіні ворушилися над сплячими хлопцями. — Оце здорово! І не писнули, — задоволено крекнув Кузьменко. — Знатимуть, падлюки, як роботу кидати. Савко похолонув. «Зрадили! Але хто? Хто?» — блискавично промайнуло в думках. А майстри вже хапали зв’язаних парубків і кидали, як колоди, в човни. Хлопців привезли до Києва і позамикали по льохах, щоб вони не змовлялися, як виправдуватися. І того ж вечора зібралася цехова сходка. Майстри розуміли, що покарати всіх однаково не можна, і допитували кожного поодинці, залякуючи молодших, напівхлопчиків, що недавно вибилися з учнів на підмайстрів. — Та ми просто думали відпочити хоч день, бо вже надто вморилися. Та й свято ж було… Ми б сьогодні повернулися зранку, — полотніючи, белькотів худорлявий хлопчик років п’ятнадцяти, намагаючись виправдати і себе, і товаришів. І не знав, що за кілька хвилин стояв на тому ж місці Савка, і сміливо тріпнувши молодою чуприною, кидав у вічі Кузьменкові: — І пішли б! Шукали б вітра в полі! Ми вам не хлопи і не пахолки! Не маєте права знущатися! Раз упіймали, а далі не пощастить! Все’дно не залишимось! — Ах, падлюка! Ах, гадючий виплодок! — стискав Кузьменко кулаки. — Вчив його, втовкмачував йому в голову, як працювати, а він тільки-но вивчився, — та й з дому. Правду кажуть: скільки вовка не годуй, він усе у ліс тягне. — Справді вовк. Хижаком дивиться. Ну, ми тебе, хлопче, приборкаємо. І дикого коня до вуздечки привчають. — Спробуйте! — блимнув очима Савка. І рвонув зв’язаними за спиною руками. Але ремені глибоко впилися в шкіру і не піддалися його зусиллям, тільки м’язи на шиї та на грудях напнулися, наче в молодого гладіатора. — Ого! Так він ще, собака, загрожує! Почекай! Знатимеш, що таке цех, — обурився й Причепа. — Відведіть його, панове, знов до льоху, та не галасуйте, бо це сходка, а не ярмарок. Підмайстри виступили один за одним: Одні сміливо кидали майстрам у вічі свої обвинувачення. Дехто намагався приховати свою провину або подати її як необміркований юнацький виступ, мало що не жарт. Недовго сперечалися майстри. Перших ухвалили вони добре відшмагати канчуками, а решту поштрафувати на камінь воску й присудити до церковного каяття. — Хай щодня ходять до церкви та слухають панотцеві казання. — І хай панотець накладе на них сувору покуту, — задоволено потирав руки іконописний дідок. Промайнули в повітрі волохаті шапки і впали на стіл перед цехмістром. Присуд було одностайно ухвалено. Лишалося виконати його. Принесли важку дубову колоду, ввели засуджених — і почалася каpa. Одного за одним клали підмайстрів на дубову колоду, здирали з них сорочку та штани, хтось із майстрів сідав йому на плечі, другий — на ноги, а один з найдужчих катував. Савка стояв осторонь, чекаючи на свою чергу. Він полотнів і зеленів з безсилої люті й жалості до товаришів, бачачи, як вкриваються їх спини червоними кривавими смугами, як пухнуть ці смуги, наче повзуть і пручаються під набряклою шкірою маленькі червоні гадючки. …Тридцять… Сорок… П’ятдесят… Це була найвища кара. Але лупили немилосердно і, підводячись, кожен із покараних мало не падав з болю. Кузьменко стояв серед майстрів і мовчки смоктав люльку. З насолодою спостерігаючи вираз Савчиного обличчя. Хай полотніє, хай тремтить із жаху й безсилої люті! І свинячі Кузьменкові очі зловтішно виблискували з-під рудих вій. — Оце так! Оце добре! Хай знають, що таке цех, — підштовхнув він майстрів, п’яніючи з помсти. — Чого ж ти стоїш? Ми вже вморилися! — гукнув йому один з майстрів, кидаючи скривавлений канчук. — Та я ще почекаю. Доведеться ще Савку обробляти під червоний сап’ян, бо йому ж призначено. цілу сотню. Нарешті дійшла Савчина черга. Винесли передостаннього підмайстра, залишивши на підлозі кілька темно-багрових крапель крові. Знесилені мордуванням, майстри важко сопли й пили холодну воду, витираючи спітнілі обличчя. — Лягай, стерво, — наказав Кузьменко, засукуючи рукави. Савка зиркнув на нього, і щось схоже на криву усмішку промайнуло на його устах. І стільки презирства, і стільки зненависті було в цій усмішці, що коли б майстри були спостережливіші, їм стало б моторошно. Мовчки, з якоюсь зловтішною поквапливістю він ліг на колоду. — Ану, держися, гаде! Виб’ємо з тебе дур! — крекнув Кузьменко, і, ковтнувши міцної горілки, взявся за канчук. …Тридцять… Сорок… Сімдесят. З набряклими жилами на чолі, червоний, захеканий, мордував Кузьменко криваву спину свого підмайстра. Він важко сопів і при кожному ударі кевкав нутром, як кінь селезінкою. Ані стогону, ані крику не вирвалося з Савчиних уст. Спочатку все тіло його звивалося під канчуком несвідомим тваринним здриганням. Потім він сполотнів, і тільки очі його палали гарячковим огнем та зуби до крові прикусили губу. Але ось тіло його обважніло, зм’якло й нерухомо випросталося на колоді червоною купою роздертого на клоччя м’яса. — Стій! Стій! — зірвався з місця дід Омелько. — Стій, кажу! Помер хлопець! Кузьменко спинився з повислим у повітрі канчуком. — А, чорт! Ще залишилося десять!.. — витиснув він із себе, відсапуючись. — Полийте його водою. Мо, ще очуняє… Павло та Остап кинулися по воду, розв’язали Савку. — Як же його?.. На спину не покладеш, — метушилися вони навколо хлопця. Перелякався й Причепа і все намагався розтулити Савчині зуби. — Горілки! Та голову набік!.. Оце так притичина… Оце так заковика… Ось тобі й маєте… — розгублено бур мотів він. — Доведеться тепер з судом та замком воловодитися. Обережно підвів він Савчину голову і влив йому кілька крапель горілки, поки Павло та Остап перекладали хлопця на чисту ряднину. — Нащо ж ви його перекладаєте?! — заметушився Кузьменко. — Йому належить ще десять канчуків. — Ах ти, собака, — кинув йому в вічі Грицько. — Забив хлопця на смерть, і йому ще замало! Не дамо мордувати! — Не дамо! — підхопили Павло та Остап. — Усе через тебе вийшло: і збитки, і оця втеча, і лупцювання. — Оце так! Коли б ти з хлопців шкуру не лупив надміру — не впало б їм на думку тікати та ще и наших хлопців підбурювати. — Бо від хорошого ж життя не тікають. Усі накинулися тепер на Кузьменка, забувши власні провини. — Та замовчіть, панове! — завищав Причепа, хапаючись за голову. — Тут хлопця треба відкачати, а вони сваряться! Лий воду, Грицьку! Ось тобі й маєте… Та невже ж він справді дуба дав?! Але за кілька хвилин Савка ледве помітно ворухнувся і протяглий стогін вирвався з його вуст. — Слава тобі, господи! — полегшено перехрестився Причепа. І, вмить змінивши тон, промовив голосно: — Заберіть цього шибеника та замкніть його до льоху. Хай пам’ятає, що цех не потерпить таких вибриків. Усі разом загомоніли, заворушилися. Кузьменко перекинув під уса кухоль горілки. Іконописний дідок заговорив про ціни на сап’ян, і тільки Павло з Остапом допомагалиГрицькові та старому Омелькові винести напівпритомного Савку. Савка видужував повільно. Годинами лежав він на череві, пригадуючи єдиний день, коли відчув себе вільним. Від найменшого руху пекучий біль проймав усе тіло. Льох був напівтемний, вогкий і брудний. Стіни взялися цвіллю, смерділо квашеною капустою, огірками, кислим пивом та ганчірками з-під сиру. По кутках шаруділи миші та щури. По стінах лазили стоноги, потрапляли в павутиння — і тоді гладкий сірий павук ссав їх, перекидаючи на всі боки. «Наче Кузьменко», — роїлося йому в думках. І гостра, невблаганна лють здіймалася в грудях. «Ну, зачекай, рудий павуче! Ми ще з тобою порахуємося! — свердлила мозок думка. — Дай тільки видужати». Двічі на день приходила Кузьменчиха. Наточувала з діжки пива, набирала повні миски огірків та квашеної капусти, а хворому кидала скибку хліба й миску каші чи борщу. «Собака не їстиме такого», — обурено думав Савка. Але молоде тіло потребувало їсти, і перемагаючи біль і огиду, ковтав він кашу або напівпрокислий борщ. Потім з важким зусиллям плазував до діжок ї запускав у них руку. «Аби видужати, — думав він, хрумкаючи огірки. — Ніяким ланцюгом тоді не вдержиш». Хлопці хвилювалися за Савку, але Кузьменко привів лютого собаку і прив’язав його біля льоху, щоб ніхто не наближався до Савчиної в’язниці. — От падлюка! — лаялися підмайстри, мимоволі відступаючи перед лютим гарчанням і вищиреною пащею. — Такий кожному горло перегризе. — Авжеж! Тра його каменюкою, щоб і не писнув. — Тю, дурні! Та хазяїн завтра другого приведе. Краще хабара собаці дати, щоб не гарчав. Тоді щовечора розмовлятимемо з Савкою. Добре вигадали хлопці. Вони збирали найкращі шматки й кістки і донесхочу годували собаку. Той спочатку кидався на них, але за кілька день привчився до своїх приятелів і навіть дозволив їм пестити себе. — Це тобі не людина: погодуєш раз-два — і маєш дpyга, — задоволено посміхалися хлопці, обережно підбираючись до льоху. Стояли глибокі присмерки. Єдине льохове віконце нагадувало звірячу нору. Старший із поліщуків підліз до нього на череві й напівголосно гукнув: — Савчику! Чуєш, Савчику? Це ми! Савка прокинувся, та не одразу зрозумів, хто його кличе. — Це ж ми, підмайстри! Як тобі, Савчику? — стурбовано кидав у пітьму поліщук. — Heвжe тобі ще не покращало? — А, це ви, хлопці? — зрадів в’язень. — Спасибі. Видужую! А так пошматував мене рудий чорт, що гадав — вже й не підведуся. Хлопці важко зітхнули. — Ось тобі гостинчика, — поквапився хлопець. — Тут сало, яблука, та ще медовики від Прісі. — Від Прісі? Та хіба ж це не вона нас зрадила? — Тю, дурню. Та вона мало очей за тобою не виплакала. Це ті кляті низовики розпатякали. Майстри пішли шукати нас по шинках, а запорожці там пили, ну, з п’яних очей і бовкнули, де ми… А майстри й навздогін. — Ось воно що!.. А я на бідну дівчинку подумав. Ну, хай не журиться: пошию їй червоні чобітки. Ну, а у вас як? — перейшов він до головного. — Як? Та мало не за в’язнів мають. До вітру не можна піти, а вже до міста чи десь там іще — годі й думати. — Іч, сволота! А ви мовчите? — Та чекаємо, щоб ти видужав. Не кидати ж тебе напризволяще. — Спасибі вам, друзі! — зворушено посміхнувся Савка. — Мені вже багато краще. Тільки знесилів я. Киньте мені коли скибку хліба, щоб швидше видужати. — Добре, всього принесемо. Ну, бувай!.. Завтра знов прийдемо, — прошепотів поліщук і зашарудів бур’янами. Минали дні. Савка вже міг потроху сидіти, підклавши щось м’яке. І Кузьменко подумав, що час йому братися до роботи. Але в льоху було темно, а взяти його до майстерні він не хотів, щоб «паршива вівця не споганила всієї отари», як говорив парафіяльний піп. Отже, посадили Савку в клуню, і робив він потроху, скільки сили було. Наближалися рочки, а Савка був єдиний з підмайстрів, хто вмів гаптувати жіночі черевики золотом, шовком та бісером. Ось чому Кузьменко його не чіпав. Мовчав і Савка. А на запитання відповідав коротко, стримано й нібито чемно. А ввечері, коли кінчалася робота, витягав маленьке копилча і шив дитячі чобітки з червоного сап’яну. — Що це? — накинувся на нього Кузьменко, застукавши його за роботою. — Це чобітки цехмістровій Прісі, – спокійно пояснив Савка. — Вона мені давно вже наказала пошити, та я був хворий і не міг. Кузьменко здивовано знизав плечима й потім говорив майстрам: — Ось що таке канчуки! Не пізнати людини. Навіть Прісі шиє чобітки. А ви, дурні, мене стримували. — Не вірю я його покорі, – хитав головою іконописний дідок. — Не легко приборкати хижого вовка. — Побачимо! — фиркнув Кузьменко. І не знав, що того ж дня за клунею радилися хлопці про втечу. — На що ми чекаємо! — палко говорили вони. — Савка вже здоровий. Сил не стає слухати попівські казання та удавати покутників. — «Покайтеся, сини мої, бо немає влади, аще не від бога, і кожна непокора, навіть думка про неї, є злочин проти господа», — влучно перекривив попа хтось із підмайстрів. — Амінь, — підхопили інші. — Але ж справді, хлопці, тра щось вигадати. — Знаю тільки одне, що після цієї покути десять років не переступлю церковного порога. — Оце правда, бо аж нудить від молитов. Савка задоволено прислухався до розмови, і звитяжна усмішка грала на його вустах. Вистигла спрага помсти. Тепер ніхто вже не вагатиметься й не думатиме, чесно чи нечесно кидати майстерню перед рочками. Майстри самі виплекали в них ворожість, викували опір не ковальськими молотами, а канчуками та здирствами. — Ось що, хлопці, – сказав Савка рішуче. — Чув я, що піп має відправити нас на прощу до Печерського. — Що-о?! Ми тобі діло кажемо, а ти нам про попа? Тікати треба, ось що! — А хіба ж я від того? Я тільки кажу, що треба бути хитріщими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба, й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли? — Го-го-го!!! — Зрозуміло! — А прочани, замість молитися, козакувати підуть, — реготали підмайстри. — Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! — спинив їх Савка. — Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському — храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі… — Буде йому ось що! — підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю. — Так от: хто залишається тут, — той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо. — Оце здорово! — А рушимо звечора, коли майстри підуть, на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх. — Ой, як же воно добре придумано! Умовившись про всі подробиці, хлопці непомітно розійшлися, але не спалося їм від хвилювання. А другого дня працювали вони ретельно й запопадливо, ніби справжні прочани, що готуються до каяття. Майстри їх не чіпали. Надвечір пішли вони до церкви, а хлопці — одягли чистий одяг, взули чоботи й рушили до південної брами. Савка забарився. — Я вас потім дожену. Треба спогад Кузьмекові залишити, — кинув він, підморгнувши. Хлопці не розпитували вийшовши на битий шлях і упевнившись, що ніхто за ними не стежить, вони розділилися, меншість подалась до Печерського, а більшість — до Дніпра. Там уже стояв великий човен Савчиного діда. Вдень Савка тричі одвідав його, приніс лантух борошна, з півпуда сала, три хлібини та кілька сотень огірків. — Де ж Савка? — хвилювалися хлопці. — Невже його знов захопили? Але в цю мить виринула з присмерків струнка Савчина постать. — Ану, хлопці, на човна! — наказав він. — На весла! Не гайте часу! А це я вам солі та крупи приніс на дорогу. Хлопці дружно вдарили веслами. Савка став на кормі, наполягаючи на стерно, і пильно вдивлявся в чорний силует міста, наче вирізьбленого на тлі вечірнього неба. Сонце вже зникло за обрієм. Здіймався легкий вітрець. Перші зорі миготіли на сході. Давно замкнулися міські брами, відокремивши місто на ніч від вільних степових просторів, шарудливих лісів та гаїв. Ба, ось у місті ніби щось спалахнуло, відтіняючи його рублені вежі та мури. Савка здригнувся, витягнув шию. Сумніву не було: заграва. — Хлопці, гляньте! Це я свічку запалив Кузьменкові, на здоров’я, — зареготав він, блиснувши низкою сліпучих зубів. Хлопці схопилися з лав, мало не перекинувши човен. — Як то?! — Та бре!.. — Пустив-таки червоного півника! — лунали їх вигуки. Заграва більшала. Розливалася вогняним кущем, стояла хмарою диму в повітрі. Але Савка недовго милувався з неї. — Годі, хлопці! Хай горить його клуня. Веслуйте, бо знов захоплять нас людолови, — вигукнув він і міцно наполіг на стерно. Всю ніч веслували підмайстри. Швидка течія допомагала їм, а на ранок повіяв північний вітрець, і стомлені підмайстри розгорнули паруси. Лебединими грудьми нап’ялися вони і помчали човен, як на крилах, ген-ген у далекі степи, назустріч волі й південному сонцю. Підкоморськии суд Минуло три місяці з того дня, коли зникли з Сивери Корж та Горпина. Погомоніли-погомоніли про це сиверяни та й замовкли. Не до розмов було тоді хліборобам. А пан Бжеський не дрімав. Над Ворсклою виріс високий замок із міцними кам’яними мурами, вежами й брамами. Пишно й бучно відсвяткував Бжесъкий свої входини й почав улаштовувати господарство. Передусім збудував він на селі шинок та млин. У шинку була горілка на ту ж ціну, як і скрізь, але значно міцніша, тому козаки потроху кинули околишні шинки. Що ж до млина, то там мололи всяке збіжжя й дерли різну крупу, і вийшло якось само собою, що весь урожай опинився під панськими жорнами. Коли ж на фільварку оселилися, замість старого Омелька, два добрі шевці, бондар, коваль, слюсар і чинбар, сиверяни впевнилися, що пан Бжеський людина розумна й хазяйновита і що з ним можна варити кашу. А коли на фільварку влаштували успенський ярмapoк і вивезли гори шабель, коліс, цвяхів, лопат, посуду, сукон, намист і збруї, – сиверяни навіть подумали, що Корж дурно пішов світ за очі з рідного кубла. Але, влещуючи однією рукою поспільство, пан Бжеський незабаром показав свої пазури. Ще напровесні, після того як він уперше з’явився, дехто з козаків пішов на уходи за Ворсклу у степ. Уходчики не знали про нові порядки в Сивері і що пан Бжеський будує замок. Одні рибалчили, інші полювали, треті — солили й сушили, в’ялили й задимлювали рибу та птицю на зиму. Життя на уходах точилося мирно й безжурно, ніби на світі зовсім не існує ані татар, ані панів, ані королівських податків. Рибалки тягли важкий невід, живим півколом оточивши затоку, і коли крайній із них виходив на піщану обмілину, волочачи важку мокру сіть, він миттю кидався знов у воду і брався за невід позаду того, що був найдалі від берега. І тиха дзеркальна затока скипала. Чимраз вужчала просторінь, оточена неводом. Риба борсалася у воді, натикаючись на тонку, але міцну перепону. В розпачі кидалася на всі боки, виплигуючи з води, але сіть невпинно наближалася до берега і тягла її за собою. Дві молодиці й дівчина метушилися біля катраги. Бачачи, що сіть витягнуто, вони кинулися допомагати. Робота пішла швидше. Росли з води засмаглі, по пояс голі козаки.Вода кипіла зляканою рибою, срібляста луска блищала на сонці, в мокрих петлях тріпотіла велика риба. — Вибирайl — гукнув Панас Барило, витягаючи переповнену сіть. Жінки й підлітки спритно вихоплювали з петель шпичкуватих осетрів, щук, сулу та линів із янтарними очима. Риба була велика, рівна. Улов напрочуд удалий. Посортованариба тріпотіла у великих плисковатих кошах. Однайшла на засіл, інша — на закурювання, а інша — на обід рибалкам. Рибалки швидко носили до куреня повні коші і вмить поверталися по нову рибу. Тільки дрібну рибку кидали знов у ріку. — Пливи, та не потрапляй щупакові, – приказував Барило, — бо щупак, як той пан, тебе не помилує. І разом із синами й козаками почав розвішувати на кілках мокрий невід. Баби вже тельбушили рибу, посипали сіллю, складали в барила із різними приправами. — Ой, і риба ж цього року чудова: велика, сита, ікряна, — захоплювався Барило, збираючи в окрему діжку ікру. — Поласує вся Сивера аж до весни. В цю мить прокинулися товсті, відгодовані за літо собаки і з лютим гарчанням кинулися в кущі. Заметушилися й козаки, хапаючись за шаблі, бо степ має свої закони і в його зеленому морі кожен мусить бути озброєний удень і вночі, на уходах і на хуторах. Навіть жінки схопили ножі й запоясники. А собаки кидалися на когось із хрипким гавканням і гарчанням. — Хто там? Стрілятиму! — гримнув — Барило, метнувшись за собаками. — Хлопці, сюди! Але стріляти не довелося. Це був Янек Свенціцький, Ровіцький і ще кілька челядників пана Бжеського. Пан Бжеський потребував грошей. Про панщину не було чого й думати, але будівництво й борги вичерпали всі його кошти. Треба було відшукати нові джерела прибутків. По радившись із пробощем і околишніми панами, Бжеський надумав натиснути на сиверян, а Янек, добре пам’ятаючи образу, був радий помститися на непокірливих хлопах. — Виходь, хто там є! Стрілятиму, — з загрозою повторив Барило і звів курки. — Я, пан Свенціцький, управитель його мосці вельможного пана, — поважно відгукнувся Янек, відчуваючи себе під надійним захистом п’яного Ровіцького й челядників. — Чого тобі треба? — не спускав рушниці Барило. Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів: — Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей. Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав. — Та чи ти здурів, хлопче? Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів. — Мовчи! — гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. — Беріть рибу! Козаки вхопилися за шаблі, пани — теж. Знялася бійка. Але п’ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під’їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму. — Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, — з ненавистю люто посварився Барило. Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливські приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників. — Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити? І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину. Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками. — Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді. — Як то?! — обурився Барило. — Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. — А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, — нерішуче зауважив хтось. — Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані. Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія[148]на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора. Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав: — Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно. — Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша. Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов. Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного. — Ото погань! Ото лайдаки! — обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. — Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності! — Я людина маленька, пане, — спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. — Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер. — Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся. — Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з’являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол. Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права. З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай. Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід: «Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стількиклопоту. Дай мені іншу землю — і хай їй чорт, цій клятій Сивері» І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду. Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова. — Та чого пан регоче? — Обурився Бжеський. — Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю? — Та ти з глузду з’їхав, любий Рогмунде, — нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. — В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо? Бжеський ображено підібрав губи. — Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство. — Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, — презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. — І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці. Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв’язувала його. А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності: — Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію — ти чи я. — Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту. — Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що тaкe наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму. Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа. Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду. — Та і я не дам себе ображати. Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, — бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги — плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського. На суд прибули вони в повному блиску шляхетського гонору. Грохольський почепив на себе всі ознаки своєї гідності, щоб справити якнайбільше враження не тільки на сиверян, але й на свого черкаського колегу. За законом підкоморський суд відбувався на самому суперечному грунті, на полі або в першій-ліпшій селянській хаті. Приїхавши до Сивери, підкоморій зупинився на майдані біля церкви. Наказавши возному викликати позовників, він присів відпочити на дубових колодах, де кожного ясного вечора збиралися сиверяни. Нудьгуючими очима дивився він на село і думав, як остогидли йому ці безглузді козацькі позови за землю. Коли ж вони зрозуміють, що земля мусить належати самій шляхті і всі так звані вільності і привілеї є тимчасова поступка уряду, аби швидше і густіше залюднити прикордонний степ. Це ж так просто і ясно. А козаки роздирають його на шматки своїми скаргами й примушують таскатися в погоду й негоду чорзна-де, рискуючи застудитися або потрапити під кулю незадоволеного судом позовника. Був сіренький похмурий день ранньої осені. Під вогкою імлою згасали яскраві плями козацьких жупанів і жіночих плахт, і навіть пишні кунтуші панів, наче припорошилися сумом. Вогкий вітер гойдав тополі, зривав золоте листя і вкривав ним грузьку чорну землю. Блищали калюжі, а розсякла дорога стала масна і чорна, як зерниста ікра. Сиверяни прийшли цілим навтовпом із старшиною, Панасом Барилом і прокуратором на чолі. А Бжеський — з Грохольським, Свенціцьким, Ровіцьким і юрбою жовтовусих литвинів. Осторонь ховався Маєвський, із удаваною покорою опускаючи очі долу. Перед початком засідання Бжеський уповноважив виступити замість себе куявського підкоморія і королівського підчашого, пана граб’я Єрзя Грохольського. Підкоморій здивовано і трохи збентежено вклонився несподіваному колезі і розпочав суд. Бжеський був обурений. Він гадав, що підкоморій прибуде до нього перед засіданням і він устигне добре нацькувати суддю на знахабніле бидло, як він презирливо називав козаків. Підкоморій голосно прочитав позов сиверських козаків, потім звернувся до них із звичайним запитанням: — Які у вас докази вашого права? — Земля сиверська, — твердо й упевнено почав прокуратор, — споконвіку належала шляхетному зем’янинові й козакові Омеляну Іванову. Почцівий круль Стефан Баторійдав йому грамоту на землю рівно сорок шість років тому[149].Ось засвідчена копія цієї грамоти. Звідси ясно, що це не пустка, не займанщина, а приватне володіння, і королівська канцелярія не мала права видавати будь-які грамоти на цю землю, навіявши помилку як на його королівську мосць, так і на пана Бжеського, даруючи йому те, що держава не могла йому подарувати, — упевнено викарбовував прокуратор, дивлячись просто на свойого супротивника. І пан Грохольський прийняв виклик. — Королівська канцелярія знала, що робила, даючи грамоту панові Бжеському. Омеляна Іванова ми тут не бачимо, а бачимо невідомих людей без роду-племені, які свавільно оселилися на безгосподарних, тобто королівських грунтах, що роздаровуються за військову службу й інші заслуги. — Омелян Іванов помер двадцять років тому, — підняв рукавичку прокуратор. — А його законні спадкоємці продали батьківську землю частково моїм віродавцям, частково пану Стефану Потоцькому, про що є запис у земських книгах, копію якого маю гонор подати судові. І прокуратор подав підкоморієві кілька паперів із великими печатками й закрутистими підписами. Грохольський відчув, як грунт захитався йому під ногами. Комедія суду ставала драмою з складними перепитіями, бо хоч кожен підкоморій і намагався судити, як належить шляхтичеві, але в межах закону, а бездоганні докази, як судові акти, ламали всі їх побажання і вимагали відповідного висновку. Безпорадно озирнувся Грохольський на пана Бжеського, а той замість відповіді роздратовано стенув плечем: «Вплутав мене, мовляв, у погану icтopiю — так сам і викручуйся, а я тут ні при чому». Грохольськийнервово засмикав борідку, і голова його запрацювала, як млин під високою водою. Треба за всяку ціну знепевнити цю продаж. І тут врятував його пробощ Маєвський. Тихо слизнув він вздовж стіни, наче був він не огрядний і присадкуватий, а легкий, як пасмо туману над Ворсклою. Опинившись поруч Грохольського, він щось зашепотів йому на вухо. Грохольський засяяв. — Я прошу допитати як свідка пана пробоща Маєвського, — проголосив він, насмішкувато примруживши очі на прокуратора. — Він доведе, що цей продаж незаконний. І, хоча належало спочатку розглянути папери, а вже потім допитувати свідків, черкаський підкоморій уволив прохання куявського колеги і викликав пробоща. — Що пану ксьондзу відомо в цій справі? — спитав він, записавши ім’я й гідність Маєвського. Пробощ схрестив на череві пухкі рученята, підвів очі до неба, ніби закликаючи бога допомогти йому виконати свій громадський обов’язок, і, зітхнувши, відповів: — Відомо, що п’ятнадцять років тому пан Станіслав[150]Гурський подав до житомирського гродського суду позов на спадкоємців Омеляна Іванова за те, що вони, прості хлопи, насмілилися незаконно називатися шляхтичами і дідичами Сивери і по фальшивому запису передали її панові Потоцькому, на шкоду і збиток панові Гурському, як законному власникові землі, яку він продав коморникові Юрію Немиричу. — I який був судовий вирок? — Суд ухвалив, щоб сини Омеляна Іванова подали докази їх шляхетності; але — на превеликий жаль — вони нічого не довели судові, бо таких доказів не існувало, — з тонкою посмішкою зітхнув пробощ. — Проте, як пану підкоморію відомо, тільки сама шляхта має право володіти землею… — І козацтво… — урвав прокуратор. — Але не кожна хлопська шушваль, як ці сиверяни, — гордовито відгукнувся Бжеський. Козаки обурено й загрозливо загули, а старшина виступив наперед і, поклавши руку на шаблю, звернувся до судді: — Прошу пана підкоморія зауважити, що Панас Барило і половина, а мо, й дві третини сиверян, — реєстрові козаки, і геть усі вони є співучасники Московського походу, за що мають нагороди й подяку його королівської мосці, пана круля. Боротьба була складніша, ніж то думав Грохольський. Прокуратор собаку з’їв на крючкодерстві. Піт виступив на чолі пана Грохольського, але так само пихливо стовбурчилися його вусики, так сaмо презирливо кривилися губи усмішкою. Це був справжній двобій, де супротивники відбивали влучні докази і блискавичні вигадки супротивника, і нa кожну дрібницю відповідали міцною юридичною відсіччю, і самі переходили в наступ. — Коли б нам навіть пощастило довести, всупереч правді, що Омелян Іванов не шляхтич, не забувайте, що сиверська земля лежить у межах земель козацьких, дарованих козацтву, королем Стефаном Баторіушем, — наступав прокуратор. — Так, але після Наливайчиного повстання козаків визнано поза законом як зрадників і ворогів ойчизни і позбавлено права володіти землею, — пиховито сказав Грохольський. — А року 1602 з них знято баніцію. Тоді їм повернули колишні землі, навіть Терехтемирівський монастир, і поновили їх у старожитніх правах і привілеях. — Не всіх, а тільки співучасників походу проти ворогів Речі Посполитої, давніх козаків. Хай вони доведуть, ваші сиверяни, що вони народилися від реєстрових. козаків і самі вписані до реєстру, — перейшов у напад Грохольський. — Факт їх перебування на королівській службі в поході під Московою і Смоленськом в козацьких полках — достатній доказ для суду. І якщо пан Бжеський має нагороду, як співучасник цього походу, ця нагорода не повинна бути видана за рахунок інших співучасників того ж походу. Бжеський обурено фиркнув у пишні вуса й виступив наперед. — Як сміє пан прокуратор дорівнювати мене до якихось хлопів, що втекли від панських канчуків. І знов загрозливо загуло і насунулося козацтво. — Ми ніколи не тікали від ворогів, як пан Бжеський із своєю гусарією від жменьки партизанів князя Пожарського — раптом кинув йому в вічі старшина тремтячими з люті вустами. Бжеський, як божевільний, схопився за шаблю, а старшина й собі вихопив з ножен блискуче черкаське лезо і став в оборонну позицію. Возний та виж[151]кинулися проміж них. — Відберіть у них зброю, бо на суді заборонено бути озброєним, а хто не побажає її віддати, виведіть того геть звідси, — наказав підкоморій. Старшина мовчки відстебнув шаблю і передав її козакам, а Бжеський гордовито спустив лезо додолу і презирливо засміявся. — Ось що визначає кров завзятого вояки: мало не заплямував себе двобоєм з якимось хлопом, — сказав він, відсапуючись. Коли порядок було встановлено, прокуратор знов попрохав слова. — Як оборонець сиверських козаків, я перш за все прошу пана підкоморія визнати право власності на сиверську землю за козаками реєстровими й нереєстровими, які брали участь у Московському поході в лавах королівського війська. По-друге, визнати наїзд на уход шляхетного козака Барила за акт самоправства і грабіжництва, бо межіземлі, подарованої панові Бжеському, проходять Ворсклою, а зазначений уход міститься за дві милі на південь від Ворскли, ген-ген у Дикому Полі, а тому зобов’язати пана Бжеського сплатити всі збитки Панасові Барилу, а самий уход визнати за власність Панаса, Барила. — А я вимагаю визнати пана Бжеського за власника наданих йому земель, бо уход хоча й по той бік Ворскли, але теж відомий під назвою сиверської землі. До того ж, цю землю ніколи не орали, тобто вона є пустка, підлегла залюдненню. — Он як! — обурено наблизився Барило. — Коли панам бажається щось захопити — земля є пустка; а коли приїздять королівські шафарі й пишуть люстрації[152],вимагаючи ланове[153]та інші податки, тоді ту ж саму землю вважають за приватну власність. І я вже двадцять років плачу за неї, як за своє майно. І Барило поклав перед підкоморієм кілька копій з люстрації і план сиверськоі землі, підписаний королівським урядовцем. Тим часом підкоморій надіслав возного і вижа оглянути уход на місці і перевірити межові знаки, а сам почав допитувати свідків. Грохольський насторожився: треба було конче збити їх, витягти з них, що треба, заплутати їх в протиріччях або заплямувати так, щоб суддя не йняв віри їх словам. Але й тут справа була складна. Знаючи, що твердження нешляхтичів не мають сили, прокуратор викликав кількох статечних старшин, що мали папери про своє шляхетство, і добре підготував їх до допиту, передбачаючи більшість каверзних запитань Грохольського. Тому й заплутати їх було важко. Були свідки з боку пана Бжеського. Прокуратор почав їх добре виводити на чисте, але підкоморій урвав його і вдруге викликав пробоща Маєвського. О, той не плутав, спритно і хитро відповідав і чимало попсував крові сиверянам. Накрапав дрібний дощ. Обрій пойняла сиза імла. Гучно й тоскно перекликалися півні. Сиверяни тулилися попід хатами, ховаючись від дощу. Підкоморій почекав трохи, і коли дощ ущух, рушив на поле, бо по закону підкоморій мусив розв’язати кожну справу того ж дня, не відкладаючи її до ранку. І, «ставши[154]на грунті, де спор був, моццю зверхності королівської і владою уряду свого підкоморського», посилаючись на артикули литовського статуту[155]і на постанови королівського суду, висловив пiдкоморій свій вирок: Понеже землю Сиверу подаровано козакові Омеляну Іванову ще за почцівого короля Стефана Баторіуша, але наступні королі цього дарунка грамотами не ствердили і спадкоємці Іванова свого шляхетства не довели, тобто і права володіти землею, — вважати землю Сиверу за недоторкану й безсумнівну власність пана Рогмунда Бжеськoгo. Проте уход peєстрового козака Панаса Барила, грунтуючись на огляді меж, на доводі спокійного й довгого уживання, на поданих люстраціях і на показах свідків, до віри гідних і під присягою допитаних, — вважати ухід за Барилчину власність; і за гвалт, образи et cetera — стягнути з пана Рогмунда Бжеського на користь оного Барила п’ятсот кіп литовських грошей. Низько схилилися чубаті голови. Програли. І програли всупереч очевидності, законові й праву. Позбулися шматка хліба, притулку. Що ж тепер? Піти світ за очі, на південь, у Дике Поле, або скоритися й сплачувати Бжеському данини та чинші, які йому забажається на них накладати, і потроху перетворитися на хлопів, на безмовну худобину,що працює на пана, як миршава шкапина? Але причепитися не було до чого. Підкоморій добре знав, як судити: наклавши на пана Бжеського грошову кару за Барила, він кожному довів. свою чесність та безсторонність. Збентежений був і пан Бжеський. З одного боку, як не радіти з такого вироку, але ложка дьогтю псувала бочку меду, тим більш що грошей у цю мить у нього не було, і довелося поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця. А що може бути ганебніше для пишного пана, як виявити, що його кишені порожні!.. Рабиня Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв’язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, і тільки коли-не-коли здригалася з болю. Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах. Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася, не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м’який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті. Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі. Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями[156]від сонця. На кам’яній долівці — килим на всю кімнату. Вздовж стін — дивани, а посередині — маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все. Клітка. Чепурна, барвиста клітка, звідки не судилось їй видертися на волю. Як божевільна, схопилася вона і припала до вікон. Але вікна виходили в сад, де на тлі безкрайого моря повзли візерунчастим різьбленням альтанок виткі троянди й виноград, а міцні кам’яні мури з гребенем, пообтикуваним склом, відбирали останню надію на втечу. Крижаний спокій охопив Настю. А думки запрацювали гостро й напружено. Мовчати! Удавано скоритися. Не намагатися втекти, але жити самою думкою про втечу. А коли все тутешнє життя стане відоме і зрозуміле, коли заговорить вона по-татарському, як справжня кафф’янка, коли обізнається з усіма звичаями татар, — тоді втекти, і привести козаків, і стерти з землі свою колишню в’язницю, і донесхочу впитися жахливою і солодкою помстою. «А Петро?» — здригнулося болем дівоче серце. Що, коли він ударить на Каффу і скрізь шукатиме її, а вона сидітиме в цій клітці, не знаючи, що він тут?! Настя мимоволі зціпила зуби, щоб не застогнати. Ні, це було б надто жахливо! О, вона хитруватиме! Вона вивчиться по-татарському так, щоб жодний татарин не підозрівав, що вона його розуміє. Вони одверто розмовлятимуть при ній, як розмовляють при хортах або при глухонімих. «А беглер-бей?» І знов заборсалася вона по кімнаті, як підстрелена ластівка. Хоч яка вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота. І дрож жаху й огиди перебіг її тілом. Ні, вона цього не допустить! Вона битиметься, кусатиметься, дряпатиметься, вона змусить його зненавидіти себе й вигнати в поле робити, Це все ж таки краще, ніж бути втіхою похітливого татарина та з мукою і огидою зраджувати того, далекого й безмежно кoxaного. — Ні, ні, краще вмерти! Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього. Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором’язливо ховалася за гаптовану запону. Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі[157],а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати. І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?! Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман. На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум’я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо. На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч. Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м’якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток. Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси. Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу. — Перекажи їй, — кинув Селім, — рано чи пізно вона все’дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір? Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала: — Ніколи! Так і скажи своєму володареві. І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов. Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював: — Насте — троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою? Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах — цебуло зрозуміло, але байдужість — ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча. Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранковаімла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого. Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини. І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором’язливих квітів: рум’янок, медуницi, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів’ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою. Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стане невільником своєї бранки, що покохав уперше за своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі[158]та рабайяти[159]на зразок творів Газі-Герай хана[160],Омара Хайями та Хаканія[161]— і поет щовечора приносив йому нові пісні; написані арабською в’яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула: — Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло. І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Він наказав своїм колишнім одаликам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто: — Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене? — Я вільна жінка, — гордо відповіла Настя, — а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі. І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб тон дав йому добру пораду. Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення, і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці: — Вода м’яка, гнучка і текуча, а камінь нерухомий і твердий. Але минає час — і вода пробиває каміння, вигладжує його, та для цього треба багато часу і ще більше води. — Хай ворон чекає сторіччя, живлячись мертвячиною, — спалахнув Селім. — А я, як орел, хочу живої крові. Хай мить, тa моя, поки я молодий і поки квітне її дівоча краса. Шейх ще нижче схилив свою мудру голову і зітхнув: — Ти відповідаєш, як метелик, що живе один ранок. Не шукай хвилинної насолоди, бо кохання догорить на світанку і білий саван без швів покриє твоє шлюбне ложе. Але кохання — це життя. — Так що ж мені робити? — 3робити її господинею свого дому. Хай хоча б у межах його відчує вона свою волю і владу. Привчай її до себе, шануй її, будь покірливий у дрібницях: щоб у головному скорилася вона тобi. Не ображай її земляків і невільників, її віри. Не чіпай ані словом, ані рухом того, що їй дороге. І пам’ятай наш мудрий закон: «Якщо ти хочеш взяти собі дружину з невільниць, — введи її в свій дім, обріж їй нігті, скинь з неї одяг і ім’я рабині, і хай вона сорок днів плаче й сумує за рідною землею, за братами своїми, за матір’ю і за батьком, а потім ввійди донеї, і розділи ложе її, і назви її дружиною своєю перед аллахом і перед людьми». Селім стенув плечима: — Вона вже сто сорок днів живе під моєю покрівлею і однаково фиркає на мене, як дика кицька. — Якщо камінь твердий, — треба більше води, — невловимо посміхнувся шейх і підвівся з місця. На тому й закінчилася їх розмова. Шейх повернувся до себе, діставши багатющий вакуф[162],а Селім хоч спочатку й обурився, — вирішив скоритися шейхові. Він більше не докучав Насті своїм коханням, але дозволив невільникам-козакам святкувати неділю й дав їм кращу їжу, а коли Настя зустрічала його привітніше, — сипались на них нові милості. — І Настя повільно й непомітно перестала дивитися на нього, як на недолюдка, проте суворо відштовхувала кожен натяк на зближення. Перед Селімовими очима нібито замайоріла надія, що Настин опір незабаром розстане, але султан, викликав його до Стамбула. й послав на перську війну. Селім був у розпачі. Він надіслав Насті розкішні подарунки й наказав своєму заступникові Абдулові виконувати всі її накази, як справжньої господині, але стежити, щоб вона не втекла. Настя полегшено зітхнула. На добрих півроку, а може й на рік, звільнилася вона від щохвилинної небезпеки, але думка про втечу ані на мить не покидала її. Вона жваво цокотіла по-татарському, вивчилася всіх кримських звичаїв і замовила собі кілька простих фередже, ніби щоб подарувати їх бідним татаркам, які приносили їй гірських ягід та квітів, і одне з них заховала для себе. «Одягну фередже, вийду — і ніякий шайтан мене не знайде, бо татарам заборонено, під загрозою смерті, наближатися до чужих жінок Аби дістатися до Каффи, до чужоземних кораблів. Подарую їм свої перли, хай відвезуть мене за них до християнських берегів, а там уже все обійдеться». А час минав, і воля не приходила. Коротшали дні, море гнівно билося об скелі і вило ночами. Минав листопад, коли Настя мусила їхати до Києва і подорож, що так збентежила її дома, здавалася тепер недосяжною, казковою мрією. І вмирали надії, як листя восени. І вночі, коли засинав беглер-беїв палац, часто плакала Настя в своїй розкішній клітці й билася об грати вікон, щоб болем притамувати розпачливий сум. А на ранок підводилася з важкою спорожнілою головою й червоними повіками, і тоді покірливо вклонялися євнухи перед царицею сералю. Тоді ховалися від неї колишні наложниці баглер-бейові, лякаючись її погляду, і тільки маленька татарочка крадькома зазирала в її покої і пошепки розповідала жінкам, що знов сумуєГюль-Хуррем, Троянда Щастя, як прозвав Селім свою господиню. Шейх Ель 3акі — хай буде благословенне ім’я його, — шейх 3акі утворив цей водограй на схилі гори в трьох фарсахах[163]від Отузької долини, щоб стомлений подорожній міг заспокоїти спрагу свою і відпочити біля води, в тіні сторічних горіхів. Мудрий дар був у старого шейха: чув він воду в надрах гори, як чує лікар хворобу в грудях недужого. Не раз відшукував він у горах джерела, завалені камінням і землею, відкопував, розчищав їх — і народжувалися від них струмки й фонтани з холодною і чистою водою. І йшли до них отари з чабанами, і йшли жінки з околишніх селищ, загорнуті в білі фередже з вузькою щілиною для очей; і дівчатка в маленьких оксамитових шапочках, розшитих золотом і дукатами, з-під яких рудими гадючками збігали на плечі кіски, пофарбовані хною. І яничар, що напував у водоймі коня, задивлявся на газелячі очі, наче чорні сонця під довгими чорними віями. А дівчата, виповнивши по вінця вузькошиї глеки-кунгани, спритно підхоплювали їх наплече й, легко перебираючи по стежці папучами, зникали під зеленими наметами лісу. Довго дивився їм услід яничар, милувався, як спадали сонячні бліки з їх одягу, і не помічав, що кінь давно напився і тягнеться оксамитовими губами до навислих над водограєм віток. Вірша натхненного Джамія[164]вирізьбив на камені мудрий шейх, щоб, заспокоївши спрагу свою, міг подорожній припасти до іншого джерела, бо відпочинок збуджує думки, а думки — спрагу знання. І понад сто років дзюрчала цівка водограю, і кожен читав на камені ім’я мудрого шейха і благословляв пам’ять його і працю на користь нащадків. І в перший день місяця мухарема збиралися вони до мечеті і замовляли муллі одну благословенну фатиху[165]за упокій душі померлого шейха, і сипали йому дрібні мідні пара та акче, зароблені важкою надмірною працею. Все літо стояла посуха. Зміліли гомінкі гірські річки, а струмок посеред вулиці Чабан-Таша мало не пересох. Довелося ходити по воду до джерела мудрого шейха і, як дорогоцінність, нести в долину холодну вологу його цівок. Навіть рибалка Нур’ялі, що жив по той бік затоки, приходив сюди двічі на день і ніс до саклі важкий, потьмянілий від роси глек, спритно підтримуючи його на тім’ї. Тут зустрічав він красуню Джевгер, яка довго милувалася своїм віддзеркаленням, перше ніж розбити його, занурюючи в воду свій глек; і Салтанет, і синьооку Медже, і багатьох інших, що так любили потай побалакати з рибалкою далеко від суворих матерів і воркотливих бабусь. Росли вони разом з рибалкою, гралися з ним і з сестрою. його Шафіге, стрибали по скелях за козами, ласували солодкою чорною морвою і диким кизилом, ловили в затоці драглих медуз і виганяли з шкарубин полохливих крабів. Дівчата жаліли Нур’ялі. Стільки лиха зазнав він за останні два роки! Навіть насмішкувата Медже не казала про нього слів гострих, як шпички держи-дерева, і довго дивилася йому вслід, сумно замислившись. Позаторік восени, коли пішла в морі лобань, змовився Нур’ялі з братами Медже позичити в мурзака Халіля рибальський баркас з трьома козаками-невільниками і вийти налов. І лов винагородив рибалок. За добу виповнили вони баркас по борти. Час було вертатися додому, але жадоба потьмарила розум. Запалала їх кров невідомим завзяттям. Ще раз закинули вони невід, хоч насувалася з заходу хмара і вмилилося море пінявими кучугурами. Козаки з тривогою позирали на небо, щось. тлумачили рибалкам, вказуючи на хмару, але не розуміли вони невільницької мови і міцно вірили в свою долю. Думали: встигнуть утекти від бурі за виступ Кастельського мису, але інакше судила їмдоля. Шквал знявся несподіваний і жахливий, зорав своїм гнівом блакитний степ і, перш ніж устигли вони прибрати паруси, вивернув щоглу. Рибалки з жахом кинули невід, повний сріблястої риби, і схопилися за весла. Хвилі йшли важкими олов’яними горами. Піна клоччям стікала з їх грив, коли здіймалися вони над бортами, ладні звалитися на рибальський баркас. Тепер усі зусилля скерували рибалки на те, щоб стати впоперек хвилям і не потрапити на скелі. А вздовж берега гуркотіло щось божевільне, наче сотні гармат відстрілювалися від наступу вирів. Море стало каламутне від мулу. Сутеніло. Дрібний дощ леденив змучених рибалок і заступав густим туманом обрій, де світив маяк на вершині Кастелі і другий — на сході, на мисі Святого Іллі. Ані зір, ані вогнів. Тільки гучнішав гуркіт бурунів, сповіщаючи про те, що баркас невпинно наближається до загибелі. Рибалки напосідали на опачини, але що могли вони вдіяти проти стихії!.. Жахливий вал підхопив баркас, розгойдав і кинув на скелі. Нур’ялі плигнув у море, і коли нова хвиля кинула його до берега, рвонувся вгору, щоб не розбитися. І раптом повиснув у повітрі. Одійшла водяна гора, а він висів, зачепившись за камінь. Нур’ялі не пам’ятав, як видерся кручею, як упав на землю без духу. Загинули брати Медже і троє невільників. Нур’ялі довго був між життям і смертю, а потім Халіль покликав його на суд. І розсудив мудрий каді[166]так, як наказує закон Магометів, викарбуваний у серці його, і як підказала совість, голос аллахів. Нур’ялі мусить сплатити збиток: ціну баркаса, невільникір і невода, що загинув у вирі, а також половину влову, який здобули рибалки. А що не було в Нур’ялі ані срібнихаспрів і грушів, ані золотих дукатів, чи то мідних акче і пара, — забрав Халіль його поле, забрав вівці й кози — і влилися вони непомітною краплиною в незчисленні отари мурзакові, а сам Нур’ялі мусив, як невільник, працювати в Халіля два роки. Раз на місяць Халіль відпускав Нур’ялі до Чабан-Таша відвідати дружину й сина. І з мукою бачив Нур’ялі, яка прозора й виснажена стала його Есме та маленький Асан, позбавлений молока й чубурека. Есме не скаржилася, але по краплині випльовувала молоде життя разом із кров’ю і харкотинням і незабаром лягла в рідну землю, загорнута в білий саван без швів, як вимагав закон Магометів. І вслід за Есме пішов у рідну землю маленький Асан, хоч як пестила, хоч як годувала його Шафіге, сестра Нур’ялі. І залишився Нур’ялі сам, як стовп на роздоріжжі, як камінь у безкраїх степах. Минув ще рік. Відслуживши Халілеві мало не весь свій борг, повернувся Нур’ялі в спорожнілу саклю, де ніхто не чекав на нього з гарячою чорбою, не пік йому в фуруні коржів і не сидів у сутінках на порозі, очікуючи на нього. І не знав Нур’ялі, з чого почати: з усіх кутків дивилися на нього злидні, шкірячи беззубі щелепи. Почне він підрізувати виноград, а вітер підхопить і кине в море останню сорочку, почеплену біля порога. Запалить піч, а єдина коза забіжить до cyciднього городу і лається, верещить стара Тайфіде, вимагаючи сплатити за спаш. — Одружися, Нур’ялі, – радила Шафіге, потай зустрічаючись із братом біля джерела мудрого шейха. — Чоловік подарує тобі на господарство двійко ягняток, а я цапеня і квочку з курчатами, та ще й лантух борошна. Поки був ти в Халіля, я ж полола й поливала твій город. Отже, будуть у тебе й сині баклажани, і огірки, і квасоля, і дині… Але Нур’ялі тiльки зітхав. — Ех, Шафіге! Навіщо ти знов про це! Нема в мене грошей на агарлик[167]і на весілля. Та й хто з хазяїв віддасть жебракові дочку? Он дивись: уся сорочка в лахмітті. Соромно на люди вийти. Наступного дня Шафіге принесла голку й нитки і, лагодячи сорочку братові, розповідала: — Прийшла до нас циганка Кайтмаза. Скаржилася, як обдурив її Сафар. Розпитувала й про тебе. Я розповіла, як тобі скрутно, і просила поворожити на тебе. А вона, замість ворожити, каже: «Допоможи братові: є в Сафара невільниця. В неї на нозі карбункул, тому її ніяк не виведеш на продаж. А жінка вона здорова, вродлива і, як людина, дуже хороша: добра, розумна, працьовита. Хай Нур’ялі купить її. Буде в нього робітниця й господиня. І це буде втроє дешевше, ніж весілля, агарлик і подарунки нареченій». — З глузду з’їхала твоя Кайтмаза, — обурився Нур’ялі. — Людині нема чого їсти, а вона — невільницю. — Навпаки, — образилася Шафіге. — Сафар поїхав, а бранка залишилася в Омира. Омир не хоче її годувати. Він ладен віддати її за двісті аспрів. Ти ж подумай, це ціна пари овечок. — А що, як вона не видужає? Що тоді робити з калікою. — Видужає, – запевняла Шафіге. — Її вкусив дорогою тарантул, а ми виготуємо масть із морської трави. Це ж чарівна штука — ця масть. Нур’ялі всміхнувся. — Ех, Шафіге, Шафіге! Хороша ти в мене, сердечна, але ні в чому ти мені не допоможеш. Доведеться кидати Чабан-Таш та йти до Каффи у вантажники. — Ні, Нур’ялі, ні! — не в жарт злякалася Шафіге. — Я все влаштую. Я наказала Кайтмазі забігти ще раз. Надвечір повертається вона до Каффи — я піду разом з нею подивитися на цю бранку. А що, коли вона справді хороша людина? Тепер стривожився Нур’ялі. Невже Кайтмаза ладиться завести Шафіге до притулку розпусти? Від неї можна всього сподіватися. Стурбований, змусив він сестру заприсягтися пророком, що вона нікуди не піде з дому, і залишив її, подякувавши за турботи. Але Кайтмаза не брехала. Вона зненавиділа Сафара за те, що він продав Настю, не дочекавшись Гасанової відповіді, і думала помститися, видравши Горпину з його лабет. Навмисно приклала вона до її ноги звичайне горіхове листя, що відбирає жар, але не лікує карбункул і, запевняла Омира, що доведеться відняти їй ногу. Довідавшись про лихо Нур’ялі, вона надумала вбити двох, зайців — продати йому Горпину за дурничку і цією послугою сплатити Шафіге свій борг. А Шафіге не знала, що й робити. Порадилася з Медже, з Джевгер, із Салтанет, і вони ухвалили допомогти товаришеві дитячих років. Медже дала срібну обручку, друга — золотий дукат із шапочки; третя — гаптовану маграму[168].І зібралося більше, ніж запросив за Горпину Омир. Досвідченим оком оцінила Кайтмаза зібране. Так, цього, певно, вистачить. Залишиться навіть Кайтмазі з дочкою. І, зав’язуючи свій клунок, Кайтмаза знову і знову наказувала, щоб Нур’ялі конче приїхав у п’ятницю до Каффи. Нур’ялі справді часто возив туди човником садовину й городину, сплачуючи отак рештки свого боргу Халілеві. І на цей раз наказав йому Халіль відвезти на базар двісті запашних динь і кілька caпeтів персиків та інжиру. Ранок був сонячний, кришталевий. Тихий, які бувають тільки на початку осені. Море мріло в ніжній млості, і в заштиленому його атласі відсвічували перлові верхів’я хмаринок. Легкі пустотливі хвильки з дзвінким сміхом набігали на обмілини й шепотіли щось ласкаве, спадаючи на пісок. Мліли гори в бузковій імлі, наливалися долини синню і, наче високі чорні свічки, нерухомо стояли кипариси, відтіняючи сліпучу білизну будинків із плескатими дахами, що розсипалися крейдяними кубиками по схилах гір. Нур’ялі ліниво pyxaв веслами. Ялик ішов плавко, наче тихою степовою річкою, і повільно пливли повз нього шпилясті скелі, урвисті миси й зелені бухточки із золотими серпами відмілин уздовж хвиль. Голі татарчата хлюпосталися сторч головою, лунко й радісно викрикували. І пахтіла земля, огріта сонцем, пахощами лавра, горіха й тамариску, гірськими смолами, кипарисом. І здавалося, що тануть думки в променистій дрімоті, в млосному блиску, в пахощах південної землі. Обминувши мис Святого Іллі, Нур’ялі побачив Каффу. На тлі похмурих генуезьких веж затока розквітла жовтогарячими, білими й пурпурними парусами, наче роєм тропічних метеликів. Високі, швидкоплавні сандали раз у раз випереджали його човен. Білокрилі фрегати, й бригантини завмирали на обрії, наче повиснувши між небом і землею в опалових випарах моря. Але Нур’ялі звик до цієї краси і задумливо гріб веслами, мугикаючи протяжний виспів, і тільки коли близько-близько пройшов вантажений рибою баркас і знайомий рибалка гукнув Нур’ялі, блиснувши білими зубами, він наче прокинувся і наполіг на весла. Коли Нур’ялі вийшов від городника, якому Халіль приставляв овочі, хтось обережно сіпнув його за плече. Він обернувся: КаЙтмаза. — Шафіге тут, — сказала вона, відводячи його в куток. — Ми прийшли по Сафарову бранку і зранку чекаємо на тебе. Нур’ялі мовчав, наче громом прибитий. Що діяти? Шафіге завжди вигадає якусь нісенітницю. Хіба є в нього гроші на бранку? — Ходімо, — настирливо повторила Кайтмаза Але рибалка не рухався. — Постій, — зупинив він циганку. — Я ж казав, що в мене нема грошей. — Не турбуйся, — засміялася Кайтмаза, і смугляве обличчя її освітилося снігом зубів. — Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні. Нур’ялі знизав плечима і рушив за нею. І мимовільне хвилювання стиснуло рибалчине горло. До невільництва він, звичайно, звик, бачачи щодня тисячі бранців, але становище господаря якось не пасувало до його злиденного кубла. Воно, звісно, жити самому не можна, але чим годувати її, де взяти одяг? О, ця Шафіге! Хіба так роблять? — Тут, — урвала циганка його міркування. Горпина лежала на соломі в комірці. Вона відпочила після подорожі, засмагле обличчя посвітлішало, помолодшало, стало свіже і, не вважаючи на скорботно-сумний погляд і зморшку страждання між бровами, їй можна було дати не більш як двадцять років. Очіпок загубила вона десь у степу, в ніч, коли ділили ясир, і тепер дві товсті важкі коси лежали на її грудях, наче чорні гадюки. Шафіге сиділа над нею, очікуючи. — Бач, яка вона красуня, — зустріла вона брата, сором’язливо загортаючись у фередже. Нур’ялі мимоволі зашарівся. Не звик він дивитися на жінок з незакритим обличчям. Горпина схвильовано підвелася. Великі імлисті очі дивилися запитливо й тривожно, марно силкуючись зрозуміти горлову татарську мову. Горпина вподобалася рибалці, але, ховаючи замішання, він роздратовано відповів: — Все це добре, Шафіге, але грошей у мене немає. Нащо ти мене покликала? На глум і ганьбу? — Ні, гроші є, – всміхнулася під серпанком Шафіге, — з її тону він угадав її усмішку. — Ми з Медже, Салтанет та іншими надумали зробити тобі подарунок. Нам тільки треба знати, чи подобається вона тобі, чи ні. — Я не можу приймати таких подарунків, для мене це надто дорого. — Знов тієї ж! — обурилася Шафіге. — Кажуть тобі, що все зроблено. До того ж, Омир віддає її за дурничку. Кажи просто: вона подобається тобі чи ні? Нур’ялі мовчав. — Ну? — допитувалася Шафіге. — Ну, подобається. Жінка гарна, нібито й здорова. Ось тільки, що в неї з ногою? Бачачи, що Нур’ялі згоджується, Кайтмаза спритно розв’язала їй ногу, і рибалка побачив звичайний карбункул; як від укусу гадюки або тарантула. Кайтмаза не збрехала. За тиждень-два жінка буде здорова. І радісна усмішка пробігла його вустами. — Ну, спасибі, Шафіге. Спритні ви, жінки… Завжди доб’єтесь свого. Але як ти сюди потрапила? Як ти не боїшся мулли? — Я сказала чоловікові, що піду до Біюк-Джами на прощу. А Омир гадає, що я твоя дружина. До того ж, під фередже всі ми однакові. Нур’ялі більш не сперечався. Кайтмаза віддала гроші Омирові, розшукала ноші, поклала на них хвору. Нур’ялі взявся за один край, Шафіге — за другий. Швидко поминули вони кілька тихих каффських завулків і, опинившись у порту, обережно поклали Горпину в човен. Полковник Горленко Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в’яла, як паща сонної риби. Лані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням або м’якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні з слиною, і давала чоловікові випити півзаряду пороху в склянці горілки — проти пропасниці. Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою. Вдень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці. Мухи товклися під стелею, дзижчали, напосідливо лізли на хворого, не давали йому заснути, і повільно й однотонно шаруділи цівкою піску старовинні високі клепсидри. — Невже ж я так і лишуся калікою? — питав себе Горленко. І сльози розпачу стояли в горлі клубком. Ніхто не відвідував хворого. Дрібна козацька старшина відсахнулася від нього, довідавшись про його зраду. З заможнішими він не приятелював, і єдина людина, що не забувала Горленка, був патер Юстовський. І ось одного ранку, тижнів за п’ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі. — Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, — представив він свого супутника. — О, так, — гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. — Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог… Горленко мовчав. Стефан Потоцький? Що це? Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб’ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду… Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести? — Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау[169].Я сам розбінтуй, — перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого, домотканого полотна. Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав. — Нішого-нішого. Зараз буде тобре, — заспокоював лікар. А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба. — Слава Єзусові і свєнтій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника. От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв’як, напіврозчавлений чоботом. А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе. — Так. Кістки потроху зрощуються… І склали їх досить уміло… О, ці козакен уміють дотепно бінтувати… А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо… Буде трохи боліти, але гер[170]сотник — вояка… Він певно, терпітиме… — А як рука? Буду я калікою чи ні? — напружено ловив він лікарів погляд. — Ваш ран доволі занехаяно… Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться дуже довго носити руку на перев’язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Патоцькі сатисфакції. Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж осьлікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав’язав плече в лубки. — Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні. Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою? Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєюсестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв’язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава. І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір’я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і — закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини. — Дивись, яка розкіш, — крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. — Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше. Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, ми луючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени. — Сватав жінку, а одружився з павою, — пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися. — Хай тільки я підведуся — поїдемо до Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі. — Де вже тобі ламати боки, — реготала вона, — роздерся — і годі, аж до самої смерті. Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі передсамотньою чумацькою могилою. Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев’язці, рушив у неділю до костьолу «подякувати пану Єзусові за зцілення» і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва. І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ганку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному королев’ят, під п’ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство.Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся. — Ото гонор! — примружив він блакитно-фарфорові очі. — Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку. І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували. — Навіть хлоп здогадався б, що робити, — фиркнув хтось у юрбі. І без волі, без думки Горленко нахилився і доторкнувся охолоднілими вустами випещеної ворожої руки. Зневажлива усмішка промайнула пухкими губами Потоцького і, гидливо витираючи руку хусткою, він рушив до костьолу з таким виглядом, наче робить богові честь, відвідуючи його святиню. — А в цього хама є гордість. Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, — говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю. — Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, — смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина. Потоцький ледве помітно всміхнувся. — Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса. Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького. — Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? — спитав Потоцький. — На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт. — А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру? Юстовський зітхнув і журливо схилив голову. — Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло… — Від ворон відстав, а до пав не пристав, — зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum

171

,що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів. Патер Юстовський це вірив своїм ушам. — Яка шляхетність! Який жест, повний величі, – жест, гідний стародавнього Риму! — захоплено белькотів він… — Простягти руку ворогові, хамові… Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші… «Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе», — скажу я словами євангелія. Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса. — Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, — недбало кидав він слова. — Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місцецього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги. З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос. Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м’яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід. Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками. Гаряче взявся він до роботи. І, діставши проповідний лист, набрав «гультяїв» із колишніх співучасників Mocковського походу. День і ніч був він cepeд своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, yгopський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам’ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові. Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка. — Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, — урочисто сказав він, — і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдаєсвою нову гідність. На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки. Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавів від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду. Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина. Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами. Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягнути, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей. І взявся він за свою челядь та хлопів. Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно — підсусідками. Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою. Ось чому почав він спроквола домагатися свого. Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити. Поспільство бурчало: — Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати. — Та я й сам бачу, — хитро підтакував він. — Але що ж робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі. — Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в’яне, як подумаєш, що воно вдома. Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою: — Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три. Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними частками. — Падлюка, — з ненавистю сичали селяни. — Всього йому замало. — Це його ксьондз підбурює, — із забобонним жахом шепотіли баби. — Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, — похмуро відгукувалися чоловіки. — Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому й заздрісно. А парубки завзято кидали в просторінь: — Доведеться тікати. — Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. В кого діти — тому заказано шляхи. — А чого ж ти такий плодючий! — штовхав його хтось із жартунів. — Ти б по-чернецькому… — Іди ти під три чорти, — відмагався той під бучний регіт молоді. А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину — четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що-витягав він із поспільства. — Ось тобі й старшина, — крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє. — А хіба старшина — не той же пан? — відгукувався хто-небудь. — Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане. — І скільки в жінки полотна в скрині. — І скільки яєць несе кожна курка. І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзятті. — Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг. І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси. Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб’ячі очі, з’їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку. У Потоцького була велика картярська гра. Сивоусі магнати; блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися тpaгeдiї і лихіжарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келихами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє. За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Казімо Медічі[172],що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогoю Фалієро, встановити зв’язок з Угорщиною і навіть самим цicapeм. Тільки що скінчилася гра, Гвідо Фаліеро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля. — Prego unа partito, signore colonello

173

, — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву. Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах. — Heвжe пан полковник не грає? — спитав він, ставши поруч Горленка. — Та… я… я… вельможний пане… — Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту. І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із — гаманця двадцять червінців — усе, що було при ньому. Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келих токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором’язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу. — Граю на всі, – відповів він на запитливий погляд Фалієро. Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях — і падають на зелене сукнокopoлi в пишних кучерях, десятки й ciмки наче червoнi й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келихи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає: — Ще раз… На стільки ж. Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно. — Що?.. Що таке? — питає Горленко, обводячи панів очима. — Вашу карту побито, — здивовано підводить брови Фалієро. — Дозвольте ще раз? Горленко підводиться, хвилинку стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б’є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі; і, вловивши ледве помітній жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келихом. Потоцький теж бере собі келих. — Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! — кидає Потоцький, підносячи келих над головою. І важко зрозуміти — чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні. Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови: — Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев’ять разів більше, ніж на шинках та млинах. Пронський зробив непевний рух. — Тaк, але пан забуває, що для цього треба засіяти не сто ланів, як ми, а тисячу чи навіть більше. — Тобто пан думав сказати — десять-п’ятнадцять тисяч? — Ну, от бачите. Де взяти стільки ріллі? — відсапується Пронський, пускаючи хмари диму. Тютюн у нього — справжній англійський, варений на меду, а дим його нагадує медовики. Горленко втягує його разом із пахощами і силкується зрозуміти, що задумав Ружинський. Збіжжя? Нащо? Одне ясно: справа така корисна, що треба хоч би там що довідатися, в чому річ. Але спогад про програш різонув, як ножем. Нащо, нащо він згодився грати?! Хай він буде тричі проклятий, коли ще раз наблизиться до зеленого столу, навіть переступить поріг гральної зали. Програти за півгодини дворічний прибуток свого хутора! Адже ж ці кляті Мостища такі занехаяні, що, крім шинку, з них виссеш не більше, як із тримісячного теляти. А Ружинський вів далі, закинувши ногу за ногу. — Дуже просто. Треба перевести хлопів на волоки, Тоді, замість необмеженої оранки, кожен двір матиме певний клаптик, а решта відійде до фільварку. Можна дати на родину півволоки, навіть одну третину, бо наша чорноземля прогодує їх, але треба зігнати хлопів із землі, як ми вже позганяли їх старшину…. В цю мить Ружинський помітив Горленка і трохи збентежився, але, опанувавши себе, з привітною усмішкою додав: — До якої, за прикрим непорозумінням, пристав тоді і наш шановний пан полковник. Горленко розгублено мовчав. Що відповісти? Але в цю мить заспівали скрипки й лютні, розкрилися двері суміжної зали, і в них замайоріли пари танцюючих. — Е, тепер не до серйозних розмов, — схопився Ружинський. — Не всидиш під таку музику. Він по-молодецькому виструнчився і, дзенькаючи острогами, попрямував до кокетливих панянок, що з удаваною недбалістю обмахувалися віялами, скоса стежачи за панами. Пронський курив, не дивлячись на Горленка. Чванливий магнат вважав за велику честь, коли ледве помітно хитав головою на низький поклін новопризначеного полковника. А розмову з ним вважав за щось таке ж неприпустиме, як сісти поруч власного лакея або пити горілку з машталірами. Він демонстративно показав Горленкові спину і заговорив із Калиновським про полювання. Горленко не рухався. Стояв він біля колони і відчував, як гостра пекуча зненависть до всіх присутніх скипає йому в грудях. Що робити? Куди кинутися? В цьому пишному, барвистому натовпі він був самотній, як мисливець у лісі серед величезних дерев, що пригнічують його своєю мовчазною, ворожою величчю. Жодної душі, жодної людини, з якою можна щиро поговорити або відчути себе несилувано. Сотні умовностей гречності зв’язували кожен його рух, кожне слово. Може, люди, які виросли серед пишного панства, так привчаються до цих звичаїв, що виконують їх підсвідомо, як підсвідомо відсмикуєш руку від огню. Але поки вони не стали частиною його істоти, рефлексом — яке це страждання щохвилини стежити за собою, навіть коли подвоєна душа, коли катує її невимовна мука… Думка за програш ссала під грудьми, заливала червоними плямами лице й шию. Що робити? Де взяти грошей зараз, негайно? Є в нього закопані в певному місці золоті турецькі монети, але як розшукати їх за кільканадцять миль у дніпровських плавнях. А картярський борг треба сплатити за добу, бо інакше він буде знеславлений — і тоді ніщо в світі не змиє з нього ганебного тавра. Позичити? Але де, в кого? Хіба повернеться язик натякнути про позику одному з цих бундючних панів? Та завтра все воєводство говоритиме про це — і тоді не буде краю жартам, образливим натякам і презирливому співчуттю. Розповісти дружині? Почнуться докори, сльози; від яких настрій буде зіпсований принаймі на тиждень, а грошей однаково не знайдеться. Ні, вже краще мовчати. Тільки грошей треба дістати, врятуватися від неслави. Але де, де? Горленко скрипнув зубами. І в ту ж мить хтось підхопив його під руку, і співчутливий бас Кніпріца зарокотів йому в ухо: — Про яку прекрасну панянку мріє наш пан полковник? Певно, вона вродлива, як розовоперста Еос, богиня світанку? Признавайтеся, пане полковнику! Кніпріц! Як це він раніше не подумав про цього сердечного юнака? Принаймні він уміє мовчати, як людина, що потрапила до чужого оточення задля шматка хліба. — Помиляється пан поручик, — сумно відказав Горленко, прямуючи з Кніпріцом до виходу. І коротенько розповів йому про свій програш. — Та на що ж ви сіли з ним грати? Невже ви не чули, що про нього розповідають по кутках? — щиро ойкнув Кніпріц. — Якщо на те пішло, то справа не в його винятковій вправності в картах чи то в долі… Але всі мовчать, бо він найближчий приятель вельможного пана й багатьох інших. Чорт його зна, на чому грунтується ця чудернацька дружба. Проте, я ухиляюся вбік… Треба знайти гроші, бо інакше — край службі і всьому майбутньому. Тільки не журітъся завчасно. Не ви перший, не ви останній. Опануйте себе іне повертайтеся до гральної зали, бо — хай мене вдарить грім — вони пустять вас у жебри. — Та хай їм провалитися, цим картам! Який я гравець! Зайшов подивитися з цікавості. Бачу — ніяких мудрощів нема… Але де ж узяти гроші? Кніпріц замислився. — От шкода, що в мене немає… А скільки вам треба? — Та… вісімдесят польських злотих і стільки ж англійських червінців, чи як їх там… — Трохи забагато. Це все Потоцький підстроїв. Любить розважатися на чужому лихові. Знаю його звичай. Випробував на власній шкурі. — Як то?! Хіба пан поручик?.. — О ні, я не програвся. Вельможний пан — людина вигадлива і багатостороння. Він не повторюється. Одного зацькує хортами або ведмедя випустить на нього. Другого підведе під програш. А іншому підсуне досвідченого перелесника відбити дружину чи то наречену. Або напоїть на глум усьому товариству. Ні один новак не уникнув його жартів. А завжди вразить він свою жертву в ахіллесову п’яту… Проте де ж узяти гроші? — згадав він. — Загалом вам треба сто шістдесят червінців. Мабуть, ротмістр Іллеш одержав сьогодні фуражні. Спробую позичити в нього нібито для себе. До речі, він мені трохи винний. І чулий юнак залишив Горленка в кутку зимового саду, помітивши блакитну уніформу угорського ротмістра. Але й тут не пощастило. Іллеш щиро вивернув кишені Кніпріцові в долоню, і вони нарахували тільки тридцять один злотий. — Почин є, – говорив Кніпріц, який в кожному випадку вмів знайти хорошу сторону. — Позичити сто тридцять злотих легше, ніж сто шістдесят. Але, хоч до кого він звертався, — всі відмовляли йому. І Кніпріц ставав все хмурніший. — Не минути вам лабет Доліви-Ясенського, — зітхнув він кінець кінцем. — Візьміть у нього, але пам’ятайте, що це такий павук, з яким небезпечно зв’язуватися. — Якого Ясенського? Того, що орендував маєтки старого Струся? — Так. Тепер він головний управитель пана Потоцького. — Та невже ж він лихварює? — Так, потай і під величезні проценти. Знає, що бувають безпорадні становища, як от і з вами… А панство сплачує і або мовчки гине в його лабетах, давши слово чecтi мовчати, або звільняється від нього голе і босе. Через нього вкоротив собі віку Стах Оборський та інші. Ви тільки нікому не кажіть, щоб не вийшло скандалу. Дайте слово честі, – захвилювався Кніпріц, боячись за свою балакучість. — Я вам розповів по-приятельському. Не зраджуйте мене. — Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? — палко відповів Горленко. — Де ж той павук і людожер? — Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці. Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу. — Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц. — Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський. Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного. — Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, – почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих? Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори. — Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі. І голос його бринів сухо й рипуче. — Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю. — О пане… І треба вас виручити, бо це обов’язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця. — Слово честі! — Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гро