1

Як розповісти вам про мої сім тижнів у Деррі? Як пояснити те, яким чином я дійшов до того, що почав його ненавидіти і боятися?

Це не від того, що місто мало таємниці (хоча воно їх мало), і не від того, що жахливі злочини (деякі з них так і не розкриті) було скоєно в ньому (хоча їх було скоєно). «Все вже минулося», — сказала дівчина на ім’я Беверлі, а хлопець на ім’я Річі з нею погодився, і я їм повірив… Хоча водночас я також вірив, що нависла тінь остаточно ніколи не покине Деррі з його старим притопленим середмістям.

То відчуття наближення невдачі змусило мене його зненавидіти. І відчуття перебування у в’язниці з еластичними стінами. Якби я захотів його полишити, воно б мені дозволило (охоче!), але, якщо я залишуся, воно стискатиме мене дужче. Воно стискатиме мене, аж поки я не зможу дихати. А ще — ось де поганюча деталь — від’їзд для мене варіант поза вибором, бо я вже встиг побачити Гаррі до його кульгавості, до його довірливої, хоча й трішечки конфузливої посмішки. Я побачив його до того, як він став Гаррі-Шкряком, що кульгає по ой-вей-ню.

І сестру його я також побачив. Тепер вона стала чимось більшим, ніж просто ім’ям у старанно написаному творі, де якась безлика дівчинка любила збирати квіти і ставити їх у вази. Іноді я лежав без сну, думаючи про те, як вона чекає свого виходу на «каверзи або ласощі» у костюмі принцеси Літоосінь Зимавесна. Якщо я щось не зроблю, цього ніколи не трапиться. На неї чекає труна, і то вже після того, як вона програє довгу й безплідну битву за своє життя. Труна чекала й на її матір, імені котрої я все ще не знав. І на Троя. І на Артура, знаного як Тугга.

Якщо я дозволю цьому трапитися, я не уявляв, як сам потім зможу жити далі. Тож я й залишився, хоча це було нелегко. І кожного разу, коли я думав про те, що доведеться пройти крізь подібне знову, в Далласі, мій розум ціпенів ледь не до повного блокування. Врешті я переконав себе, що в Далласі не буде так, як у Деррі. Бо нема іншого такого місця на землі, як Деррі.

То як же тоді вам про це розповісти?

У своєму вчительському житті я звик наголошувати на простоті. Хоч у художніх, хоч в документальних творах, важить тільки одне питання й існує лиш одна на нього відповідь. «Що відбувалося?» — питає читач. «Ось що відбувалося, — відповідає автор. — Таке… й таке… а ще ось таке». Тримайтеся простоти. Це єдиний надійний шлях досягти мети чи потрапити додому.

Отже, я намагатимуся, хоча ви повсякчас мусите пам’ятати, що в Деррі реальність — це тонка кірка криги поверх глибокого озера з темною водою. А все ж таки: що відбувалося?

Ось що відбувалося. Таке. І таке. А ще ось таке.