— 3 —

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському^[186] шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.

— Ох… Брейді! Слава Богу!

Вигукує вона це так, наче якась жінка, що дочекалася порятунку з безлюдного острова, де вона провела три дні без води та їжі, але він чує оту крихітну паузу перед його іменем і помічає, як вона скинулася очима, щоб прочитати ім’я в нього на грудях, хоча він бував тут уже з півдюжини разів. (Як на те пішло, Фредді теж не менше; Пола Роллінз серійна ґвалтівниця комп’ютера.) Йому байдуже те, що вона його не пам’ятає. Брейді подобається бути забутнім.

— Це просто… я не знаю, що з ним не так!

Ніби ця тупа вагіна бодай колись це знає. Останнього разу як він приїздив сюди, шість тижнів тому, в неї трапилася «паніка ядра»^[187], а вона була впевнена, що якийсь комп’ютерний вірус пожер усі її файли. Брейді делікатно спровадив її з кабінету, пообіцявши (не вельми обнадійливим тоном) зробити все можливе. Потім він сів, перевантажив комп’ютер і якийсь час пошарився в неті, перш ніж покликати хазяйку й повідомити їй, що якраз вчасно зумів владнати проблему. Ще б півгодини, сказав він, і її файли дійсно пропали б. Вона вручила йому вісімдесят доларів. Того ж дня він сходив із Ма повечеряти й вони розпили пляшку доволі непоганого шампанського.

— Розкажіть мені, що трапилося, — питає Брейді похмуро, як якийсь нейрохірург.

— Я не робила нічого, — скиглить вона. Вона завжди скиглить. Чимало з клієнтів, до яких він з’являється за викликом, скиглять. І то не тільки жінки. Ніщо не позбавляє мужності будь-якого високопосадовця стрімкіше за ймовірність того, що все, що малося на його «МакБуку», відлетіло на цифрові небеса.

Вона тягне його через світлицю (вона довга, як вагон-ресторан «Амтрак»^[188]) до свого кабінету.

— Я ніколи не дозволяю доморядниці сюди заходити, прибираю тут сама — помила вікна, почистила пилосмоком підлогу, а коли сіла подивитися електронну пошту, цей чортів комп’ютер навіть не ввімкнувся!

— Гм. Дивина.

Брейді знає, що місіс Роллінз для домашніх робіт тримає служницю-латиноску, але виходить так, що тій служанці не вільно заходити в кабінет. Що добре для неї, бо Брейді вже помітив причину проблеми, і якби в цьому була винна служниця, мабуть, її було б звільнено.

— Ти можеш це владнати, Брейді?

Завдяки сльозам, які в них плавають, великі сині очі місіс Роллінз здаються навіть більшими, ніж завжди. Раптовим спалахом Брейді згадує оті старі мультики про Бетті Буп^[189], які можна подивитися на «Ютьюбі», зблискує думка «пуп-пуп-пі-дуп!», і він змушений здушити сміх.

— Звичайно, я спробую, — галантно відповідає він.

— Мені треба збігати через вулицю до Гелен Вілкокс, — каже вона, — але це тільки на кілька хвилин. Там, у кухні, свіжа кава, якщо захочеш.

З цими словами вона його залишає самого у великому, дорогому будинку з херзна-якою кількістю розкиданих нагорі коштовних ювелірних прикрас. А втім, вона наразі в безпеці. Брейді ніколи нічого не крастиме в клієнта, за викликом якого приїхав. Його можуть впіймати на гарячому. А якщо навіть ні, хто виявиться логічним підозрюваним? Отож. Не для того він вислизнув, покосивши тих ідіотів, що шукали собі роботи біля Міського Центру, щоби бути заарештованим за крадіжку пари діамантових сережок, про які він поняття не мав би, яким чином їх здихатися.

Він чекає, поки затріснуться задні двері, потім іде до світлиці подивитися, як вона несе через вулицю свої світового класу цицьки. Коли вона зникає з виду, він повертається до кабінету, лізе під її стіл і вмикає комп’ютер у розетку. Імовірно, вона сама висмикнула штепсель, щоб той не заважав її пилосмоку, а потім просто забула його знову ввімкнути.

З’являється віконце, в яке треба ввести її пароль. Ліниво, аби лише згаяти час, він друкує слово ПОЛА, і на екрані спливають усі файли її робочого столу. Господи, люди такі тупі.

Він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», поглянути, чи не запостив той жирний екс-коп там чогось нового. Нічого нема, але попри це Брейді раптово вирішує написати Дет-Пенсу послання. А чом би й ні?

Іще в середній школі він зрозумів, що довгі роздуми перед тим, як щось писати, йому не допомагають, а заважають. Надто багато інших ідей зринають у голові, починаючи одна одну перекривати. Краще смалити навпростець. Так він був писав до Олівії Трелоні — розпалений до білого жару, бейбі, — а також точно так писав Ходжесу, хоча послання цьому жирному екс-копу він пару разів перебіг очима, аби впевнитися, що витримав відповідний стиль.

У тому ж стилі він пише й тепер, лише нагадуючи собі, що послання мусить бути коротким.

Брейді перечитує написане й робить невеличку зміну: вставляє дефіс в одному слові пере-творив. Він не вірить, що стане коли-небудь підозрюваним, але він знає, якщо таке трапиться, вони попросять його написати зразок власного тексту. Йому мало не хочеться написати для них такий текст. Перед тим як ввігнатися у той натовп, він одяг на себе маску, і тепер, коли він пише як Мерседес-Кілер, він також у масці.

Він клацає НАДІСЛАТИ, потім прокручує інтернет-історію місіс Роллінз. На мить, зачудований, він зупиняється, побачивши кілька заходів на сайт «Біла краватка і фрак». Він знає, що воно таке, завдяки якійсь історії, котру йому розповідала Фредді Лінклаттер: чоловічий ескорт-сервіс. Схоже, що в Поли Роллінз є якесь потаємне життя.

Та й що з того, хіба не в кожного воно є?

Це не його справа. Він видаляє своє відвідування сайту «Під Блакитною Парасолькою Деббі», потім розкриває свій коробчастий службовий саквояж і виймає звідти всякий випадковий мотлох: диски з сервісними програмами, модем (поламаний, але звідки їй це знати), різні флеш-карти й регулятор електронапруги, який взагалі ніяким боком не стосується ремонту комп’ютерів, але вигляд має технологічний. Також він виймає книжку Лі Чайлда^[190] в паперовій обкладинці, яку й читає, поки не чує, як через двадцять хвилин через задні двері повертається його клієнтка.

Коли місіс Роллінз зазирає в кабінет, книжку прибрано геть, а Брейді вже спаковує назад той свій випадковий мотлох. Вона вшановує Брейді тривожною посмішкою:

— Надія є?

— Спершу було схоже, що все погано, — каже Брейді, — але я відстежив, де ховається ваша проблема. Перемикач тримера виявився негодним, і таким чином у вас переривався д’анус-контакт. У таких випадках комп’ютер запрограмовано не вмикається, бо якби він ввімкнувся, могли б пропасти всі ваші дані. — Він кидає на неї похмурий погляд. — Ця клята машина могла б навіть вогнем зайнятись. Такі випадки відомі.

— Ох… Ісусе… мій правий, — лепече вона, напаковуючи кожне слово драматизмом і покладаючи собі долоню високо на груди. — А ти впевнений, що з ним усе тепер гаразд?

— Краще, ніж до того було, — відповідає він. — Перевірте.

Він умикає комп’ютер і делікатно дивиться вбік, поки вона набирає свій туповисраний пароль. Вона відкриває парочку файлів, потім повертається до нього з усмішкою:

— Брейді, ти подарунок від Бога.

— Моя мама зазвичай казала мені ці самі слова, аж поки я не подорослішав достатньо, щоб купувати пиво.

Вона регоче так, ніби це найсмішніша річ, яку вона бодай колись чула в своєму житті. Брейді сміється разом з нею, бо перед ним раптом постає видіння: він притискає колінками їй плечі й заганяє різницький ніж з її власної кухні глибоко в розчепірений криком рот.

Він майже відчуває, як розходяться хрящі.