— 1 —

Картина — не останній повнометражний мистецький твір Едгара Фрімантла, а передостання замальовка — показувала Джона Істлейка, укляклого на Тінявому пляжі, з мертвою дочкою правобіч нього і щойно народженим над обрієм серпиком місяця позаду нього. Няня Мельда стояла по стегна у воді, з двома дівчатками обабіч себе, на їхніх сирих, задраних вгору лицях було намальовано жах і шал. Гартована стріла одного з тих коротких гарпунів стирчала між грудей жінки. Вхопившись за неї руками, вона здивовано дивилася на чоловіка, чиїх дочок вона з усіх своїх сил намагалася захистити, на чоловіка, котрий, перш ніж забрати в неї життя, назвав її брудною негритоскою.

— Він ридав, — сказав я. — Він ридав, аж поки кров не полилася в нього з носа. Ридав, аж закровилося йому око. Просто дивно, як він не доридався до крововиливу в мозок.

— А корабель порожній, — сказав Джек. — На цьому малюнку принаймні.

— Так. Персе пропала. Сталося саме те, на що сподівалася Няня Мельда. Та курва відволіклася, захопившись ґвалтом на пляжі, і таким чином Ліббіт вистачило часу, щоб її втопити. Занурити у сон. — Я поплескав пальцем по лівій руці намальованої Няні Мельди, де крихітним хрестиком поверх пари різких дуг було показано відлиск молодого місячного світла. — А особливо завдяки тому, що щось підказало Няні Мельді одягти браслети своєї матері. Срібні, такі ж, як один принагідний свічник, — я поглянув на Ваєрмена. — Тож, можливо, у цьому рівнянні є й якась світла сторона, котра нам трішечки допомагає.

Він кивнув, а відтак показав на сонце. За хвилину-дві воно вже всядетьсяна обрій і тоді простягнута ним до нас доріжка з теперішньої жовтої перетвориться на чисте золото.

— Але ж темні сили починають свою гру у темряві. Де зараз захована порцелянова Персе? Є якісь думки, де вона опинилася після того, що відбулося на цьому пляжі?

— Я не знаю достеменно, що відбувалося після того, як Джон Істлейк убив Няню Мельду, лише можу собі уявити в загальних рисах. Елізабет... — тут мене пересмикнуло, — вона доклала всіх своїх маленьких сил і все зупинила принаймні на якийсь час. Дійшла межі. Батько мусив би почути її голосний плач, і це, либонь, єдине, що могло повернути його до тями. Він мав би згадати, що, які б жахи вже не відбулися тут, а в Гнізді Чаплі у нього залишилася жива донька. Він навіть міг пригадати, що за сорок миль звідси в нього є ще дві дочки. Тож він мусить зайнятися впорядкуванням цього гармидеру.

Джек без слів показав на обрій, якого вже торкнулося сонце.

— Я бачу, Джеку, але ми вже ближче до кінця, ніж тобі здається. Я висмикнув останній аркуш, увінчавши ним вершечок стосу.

Рисунок був геть схематичним, але посмішку на ньому неможливо було не впізнати. Це був Чарлі, садовий жокей. Я підвівся і запропонував їм відвернутися від Затоки й очікуючого корабля, котрий став тепер чорним силуетом на золотому тлі.

— Ви її бачите? — спитав їх. — Япомітив її ще по дорозі сюди від будинку. Маю на увазі справжню статую жокея, а не той її фантом, що являвся нам раніше.

— Я нічого не бачу, — здивувався Ваєрмен, — але гадаю, якби вона там дійсно стояла, я б навряд чи її не помітив, мучачо. Звісно, висока трава, але той його червоний картуз все’дно мусів би стирчати. Хіба що статуя замаскована десь серед бананових дерев...

— Ага, ось вона! — буквально зареготав Джек.

— От, бля, де ти її бачиш? — уражено вигукнув Ваєрмен. — Ну та де ж?

— Позаду тенісного корту.

Ваєрмен придивився, почав казати, що нічого там не видно, та враз змовк.

— Чи мені, курва, повилазило, — зітхнув він. — Ця чортівня стирчить там догори ногами, так?

— Так. А оскільки ніг у статуї нема, ви бачите її залізну квадратну основу. Статуя Чарлі — це мітка на потрібному нам місці, amigos. Але спершу ми мусимо знайти драбину.