— Приїхали, — стиха промовив Генрі. — З’їзд 27. Видіння вітальні Кейвеллів луснуло, як мильна бульбашка, і Овен подивився на знак: «З’ЇЗД 27, КАНЗАС-СТРИТ, ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». У його вухах іще стояли крики жінки, яка все ніяк не могла повірити своєму щастю. — Ти в порядку? — запитав Генрі. — Так. Принаймні мені так здається. Він повернув на дорогу, що вела вниз, де «Хамві» мусив буквально протискатися між заметів. Годинник, вбудований у приладову панель, зупинився так само, як годинник на зап’ястку Генрі, але здалося, що темрява почала ледь помітно розсіюватись. — Наприкінці куди повертати? Праворуч чи ліворуч? Говори зараз, я не хочу зупинятися. — Ліворуч, ліворуч. Під ліхтарем, що розгойдувався на вітрі, Овен розвернув «Хамві» ліворуч, вивів його з чергового юзу і рушив далі по Канзас-стрит на південь. Дорога була розчищена, і не так давно, але її вже знову майже замело. — Здається, сніг припиняється, — зауважив Генрі. — Так, але який вітер шалений! Що, вже кортить зустрітися з ним? З Даддітсом? Генрі всміхнувся. — Трохи нервую, але так. — Він похитав головою. — Даддітс — це… Просто, коли ти поруч із Даддітсом, у тебе душа співає. Він як трибл. Сам побачиш. Не хочеться просто отак серед ночі завалюватися до них як сніг на голову. Овен знизав плечима, мовляв, що тут поробиш. — Вони вже, напевне, років чотири живуть у західному районі міста, а я жодного разу в них не був, — і, навіть не помітивши переходу, продовжив думками: «Вони переїхали після смерті Алфі». «І ви…» — далі не слова, а картинка: люди в чорному під чорними парасольками. Цвинтар, дощ. Труна на підставці, вирізаний напис «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, АЛФІ». «Ні, — соромливо відповів Генрі. — Ніхто з нас не приїхав». «?» Але Генрі не знав, чому вони не приїхали, хоча йому спала на думку фраза: «Рука, що пише, йде вперед без вороття»[185]. Даддітс був важливою (точніше було б сказати, життєво важливою) частиною їхнього дитинства. І після того, як цей зв’язок перервався, повернення назад не принесло б нічого, крім болю, ба навіть марного болю. Тепер він дещо зрозумів. Картини, які асоціювалися з його депресією і дедалі більшою впевненістю в необхідності добровільно піти з життя, — цівки молока на батьковому підборідді, широченний зад Баррі Ньюмена, стрімкого втікача з його кабінету, — весь цей час приховували іншу, набагато сильнішу картину: ловець снів. Чи не це справжня причина його відчаю? Грандіозність задуму ловця снів, досконала банальність його застосування? Використання Даддітса для пошуків Джозі Рінкенгауер — це приблизно те саме, що відкрити квантову фізику й використати її для створення відеоігор. А ще гірше — вирішити, що квантова фізика ні до чого іншого не придатна. Ні, зрозуміло, вони зробили добру справу — без них Джозі Рінкенгауер померла б у тій трубі, як щур у бочці з водою. Але, чого вже там, скажемо відверто, вони врятували не майбутнього нобелівського лауреата… «Я не можу встежити за всім, що в тебе в голові коїться, — глибоко всередині розуму Генрі несподівано промовив Овен. — Але звучить це, чорт забирай, дуже самовпевнено. Яка вулиця?» Вражений Генрі обпік його поглядом. — Так, ми останнім часом не відвідували його, все? Може, закінчимо з цим? — Гаразд, — сказав Овен. — Але ми посилали йому листівки на Різдво. Щороку. Звідки я й знаю, що вони переїхали на Дірборн-стрит, 41, Дірборн-стрит, Західне Деррі, через три перехрестя праворуч. — Гаразд. Заспокойся. — Трахни свою маму і здохни. — Генрі… — Зв’язок у нас просто перервався. З ким не буває. Може, з тобою, містере Досконалість, такого й не траплялось, але у нас… у нас… — Генрі опустив погляд, побачив, що його кулаки стиснуті, і зусиллям волі змусив себе їх розтулити. — Гаразд, я мовчу. — Напевне, містер Досконалість підтримує зв’язок з усіма своїми друзями дитинства, чи не так? Ви, хлопці, зустрічаєтесь раз на рік, аби потягати один одного за труси, послухати свої платівки «Мотлі Крю» і поїсти салату «Сюрприз» із тунцем, як раніше готували в їдальні. — Пробач, що засмутив тебе. — Та пішов ти! Поводишся так, ніби ми покинули його. Що за великим рахунком, звичайно, багато в чому відповідало дійсності. Овен промовчав. Він напружено вдивлявся в кружляння снігу, у блідо-сірому світлі раннього ранку шукаючи поглядом вказівник Дірборн-стрит… і знайшов його, якраз попереду. Очищувач, який проходив по Канзас-стрит, захопив лише самий кінець Дірборн, але Овен вирішив, що «Хамві» проб’ється. — Це не те, що я й думати забув про нього, — далі розпалювався Генрі. Потім продовжив у думках, але знову перейшов на слова. Думаючи про Даддітса, можна було оголити душу. — Щоб ти знав, ми з Джонсі навіть збиралися до нього поїхати навесні. Але потім Джонсі збила машина, і мені стало не до того. Що тут дивного? — Нічого, — спокійно відповів Овен. Він різко крутнув кермо праворуч, смикнув у зворотний бік, щоб вийти з юзу, і втиснув у підлогу педаль газу. «Хаммер» вдарився в стіну злежалого й заледенілого снігу з такою силою, що і водія, і пасажира кинуло на ремені безпеки. Але машина пробила сніг, і Овен, уміло маневруючи, зумів виїхати на середину дороги, не зачепивши припаркованих обабіч вулиці машин. — Не хочу чути моралізаторства від людини, яка збиралася підсмажити кілька сотень цивільних, — буркнув Генрі. Овен обома ногами натис на гальмо, їх знову кинуло на ремені, «Хамві» розвернувся боком і зупинився. — Замовкни. «Не кажи про те, чого не розумієш». — Я, мабуть, скоро здохну «через тебе» — так що чому б тобі не залишити свої гнилі «самозакохані» (картинка вередливої дитини з випнутою нижньою губою) — моралі «при собі!» Генрі ошелешено вирячився на співрозмовника. Коли з ним востаннє так розмовляли? Та, мабуть, ніколи. — Я одного хочу, — продовжив Овен. Напружене обличчя зблідло і навіть ніби осунулось. — Знайти твого Тифозного Джонсі й зупинити його. Зрозуміло? Хер з твоїми ніжними почуттями, хер з твоєю втомою і хер з тобою. Я тут. — Ну й гаразд, — огризається Генрі. — Мені не потрібні уроки моралі від людини, яка хоче вибити собі свій учений, егоїстичний мозок. — Добре. — Так що трахни свою маму і здохни. Після цього всередині «Хамві» запанувала мовчанка. Зовні нічого, тільки небесним пилососом монотонно завиває вітер. Першим заговорив Генрі. — Ось як ми вчинимо. Я трахну твою маму і здохну, а ти трахнеш мою маму і здохнеш. Так ми принаймні уникнемо табу на інцест. Овен усміхнувся. Губи Генрі теж розтяглися. «Що зараз роблять Джонсі й Сірий? — запитав Овен. — Можеш сказати?» Генрі провів язиком по губах. Сверблячка в нозі майже припинилась, але в роті стояв смак старого килима. — Ні, вони відключені. Мабуть, Сірий постарався. А твій безстрашний ватажок Курц? Наздоганяє? — Угу. Якщо ми хочемо зберегти хоч якусь перевагу, треба поквапитись. — Тоді вперед. Овен почухав червону пляму на обличчі, подивився на червоні крихти, які прилипли до подушечок пальців, і знову завів машину. «Ти казав, будинок 41?» «Так. Овене?» «Що?» «Мені страшно». «Через Даддітса?» «Так, щось таке». «Чому?» «Не знаю». Генрі подивився на Овена зів’ялим поглядом. «Я відчуваю, що з ним щось не так».6