33
Лише біль утримував Джонсі на цьому світі, і спочатку йому здалося, що змарніла людина з патьоками сажі на щоках, яка стала біля нього на коліна, — це сон або останнє породження його уяви. Тому що людина ця була дуже схожа на Генрі.
— Джонсі? Агов, Джонсі, ти мене чуєш? — Генрі поклацав пальцями перед очима друга. — Земля викликає Джонсі.
— Генрі, це ти? Дійсно ти?
— Це я.
Генрі кинув погляд на собаку, який усе ще стирчав зі вхідного отвору шахти № 12, і знов обернувся до Джонсі. З безмежною ніжністю він відкинув з його чола мокре від поту волосся.
— Старий, ну ти… — почав Джонсі, але тут світ похитнувся. Він заплющив очі, зосередився, знову розплющив. — …Ну ти й з’їздив до магазину. Хліба не забув купити?
— Ні, тільки сосиски загубив.
— Довбаний ульот. — Джонсі уривчасто зітхнув. — Наступного разу поїду сам.
— Поцілуй мене в корму, приятелю, — промовив Генрі, і Джонсі з усмішкою занурився в темряву.