Джонсі побачив Бобра, який сидів в унітазі з чимось схожим на гігантського золотаво-червоного хробака на грудях. Джонсі покликав, і істота повернулася до нього. Голови як такої в неї не було, лише чорні акулячі очі та повний зубів рот. Ці зуби щось тримали, це не могло бути шматком відірваного носа Бобра Кларендона, але, цілком імовірно, ним і було.

«Біжи! — подумки гукнув він собі і потім: — Рятуй його! Рятуй Бобра!»

Обидва протилежні накази мали однакову силу, і в результаті він лишився на місці, відчуваючи, що важить тисячу фунтів. Тварюка в руках Бобра видавала звук, якийсь божевільний вереск із цвіріньканням, і він усвердлювався в мозок і примушував згадати щось із далекого минулого, ось тільки Джонсі не розумів що.

Потім Бобер, лишаючись у своїй позі в унітазі, закричав, щоб він ішов і зачинив двері. Істота знову повернулася до нього, ніби згадавши про незакінчену справу, і цього разу Бобер позбувся очей. Бобер кричав, звивався, намагався триматися, поки тварюка верещала й кусалась, обвиваючи хвостом (чи що це було) його торс, витягаючи його сорочку з-під комбінезона і добираючись до його голої шкіри. Ноги Бобра смикалися по кахлях, підбори черевиків розбризкували криваву воду, тінь металася по стіні, і мохоподібний поріст тепер був усюди, він ріс так офігенно швидко …

Джонсі побачив, як Бобер сіпнувся востаннє, побачив, як створіння відпустило його й відскочило, коли він скотився з унітаза, звалившись верхньою частиною тіла у ванну зверху на Маккарті, старого містера Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю. Істота впала на підлогу, жваво крутнулася — чорт, яке воно швидке! — і рушила до Джонсі. Він відсахнувся й зачинив двері туалету якраз перед тим, як істота вдарила в них із тим самим глухим звуком, з яким билась об кришку унітаза. Удар був таким потужним, що двері здригнулись. У смузі світла під дверима заметалася тінь істоти, яка неспокійно сновигала по кахлях, потім вона знову вдарила у двері. Першою думкою Джонсі було збігати по стілець, щоб підперти двері. Фігова ідея, як кажуть його діти. Довбаний ідіотизм — двері ж бо відчинялися в туалет, а не з нього. Тут важило інше: чи розуміє істота принцип дії дверної ручки і чи може до неї дістатися.

Потім, ніби істота прочитала його думки — а хто сказав, що вона цього не вміє? — за дверима почувся шурхіт, Джонсі відчув, що ручка намагається повернутись. Чим би не була ця тварюка, силу вона мала неймовірну. Джонсі втримував ручку правою рукою, тепер узявся й лівою. Була одна страшна мить, коли Джонсі, відчуваючи, що тиск на ручку посилюється, вирішив, що не втримає двері і двома руками. У паніці він мало не дав драпака.

Зупинився лише тому, що згадав, як швидко воно рухається. «Воно мене наздожене на середині кімнати, — подумав він, підсвідомо жалкуючи, що кімната така велика. — Наздожене, підніметься по моїх ногах і…»

Джонсі з подвоєною силою взявся за ручку. На передпліччях і шиї канатами проступили вени, губи розтяглись, оголивши зуби. Стегно теж заболіло. Кляте стегно. Якби він і спробував бігти, стегно сповільнило б його ще більше — дякувати відставному професору, сука довбана, якому взагалі не можна було за кермо сідати, величезна подяка професорові, — а якщо він не зможе ні втримати двері, ні втекти, що тоді?

Те саме, що трапилося з Бобром, зрозуміло. Ніс Бобра застряг у цієї тварюки в зубах, як шматок шашлику.

Застогнавши від напруження, Джонсі міцніше вчепився в дверну ручку. На мить ручка смикнулася ще сильніше, потім тиск на неї припинився. За тонкими дерев’яними дверима сердито завивала тварюка. Джонсі відчув запах ефіру та пускової рідини.

Як вона там трималася? Кінцівок у неї не було, принаймні видимих збоку, тільки червонуватий хвіст, то як же…

Він почув з іншого боку дверей тихе потріскування деревини, прямо навпроти його голови, і зрозумів. Воно трималося зубами. Ця ідея сповнила Джонсі несвідомого жаху. Ця тварюка сиділа в Маккарті, він був у цьому абсолютно впевнений. Там вона росла, як гігантський ціп’як у фільмі жахів. Як ракова пухлина, тільки з зубами. І коли виросла, коли стала спроможною на те, чого прагнула, можна сказати, прогризла собі вихід.

— Ні, Господи, ні, — тремтливим голосом, майже ниючи, промовив Джонсі.

Ручка на двері намагалася провернутися в інший бік. Джонсі уявив, як воно на іншому боці вгризлося в деревину, немов зубата п’явка, єдине щупальце обвиває ручку петлею шибениці і тягне…

— Ні, ні, ні, — видихнув Джонсі, щосили налягаючи на ручку. Та вже була готова вислизнути. Його обличчя й долоні вже вкрилися потом, він відчував це.

Прямо перед його виряченими переляканими очима на деревині виник розсип опуклостей — з іншого боку в цих місцях істота невпинно вгризається у двері. Незабаром опуклості виламаються (якщо він іще раніше не випустить ручку), і йому доведеться дивитися на ікла, які зірвали ніс із обличчя його друга.

Ця думка породила усвідомлення: Бобер помер. Друг дитинства помер.

— Ти вбила його! — закричав Джонсі істоті з іншого боку дверей. Голос тремтів від горя й страху. — Ти вбила Бобра! — По гарячих щоках його покотилися ще гарячіші сльози. Він уявив Бобра в чорній шкіряній куртці («Це ж треба, скільки блискавок у тебе на куртці!» — сказала мати Даддітса в день їхнього знайомства); Бобер на випускному балі, п’яний як чіп, танцює, склавши на грудях руки й викидаючи з-під себе ноги; Бобер на весіллі Джонсі і Карли, коли він обіймав нареченого й гаряче шепотів йому на вухо: «Ти повинен бути щасливим, старий. Ти повинен бути щасливим заради всіх нас». Тоді він уперше дізнався, що Бобер не був щасливий. Генрі й Пітер — зрозуміло, але Бобер? А тепер Бобер помер. Безносий Бобер лежав, перехилившись через край ванни, на містері Річарді, хай йому грець, Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю Маккарті.

— Ти вбила його, тварюко! — закричав Джонсі опуклостям на дверях. Спочатку їх було шість, тепер стало дев’ять, диявол, уже дюжина!

Тиск на дверну ручку знов послабився, ніби його лють здивувала істоту. Джонсі зацьковано роззирнувся навколо, шукаючи хоч якусь зброю, нічого не побачив і опустив погляд додолу.

Рулон ізоляційної стрічки. Якщо нахилитись, його можна підібрати, але що з ним зробити? Щоб відмотати стрічку, потрібні обидві руки, а щоб відірвати — зуби. І потім, навіть коли припустити, що істота дасть йому на це час, як можна вжити ізострічку, якщо він і руками ледве утримує ручку?

Ручка знову почала рухатись. Джонсі втримував її зі свого боку, але вже почав утомлюватись, адреналін у м’язах руйнувався і перетворювався на свинець, долоні зробилися ще слизькішими, і цей запах… Запах ефіру тепер відчувався виразніше, став чистішим, бо тепер не був забруднений виділеннями й газами тіла Маккарті. Але чому він такий сильний із цього боку дверей? Хіба що…

За півсекунди до того, як стрижень, що з’єднував дверні ручки з обох боків дверей туалету, поламався, Джонсі усвідомив, що в кімнаті потемнішало. Трохи. Наче хтось підкрався до нього ззаду і став між ним і світлом, між ним і дверима чорного ходу…

Стрижень зламався. Ручка лишилася в руці Джонсі, і двері відразу ж трохи відхилилися під вагою вугреподібної істоти, що причепилася до них. Джонсі заволав і кинув ручку. Та впала на рулон скотчу й відлетіла вбік.

Він повернувся, щоб утекти, і опинився віч-на-віч із сірим чоловіком.

Він — воно — був йому не знайомий, але в певному сенсі був знайомий дуже навіть добре. Джонсі бачив його образ у сотнях «містичних» телесеріалів, на перших шпальтах тисяч бульварних газет (тих, які волають вам про свої трагікомічні жахіття, поки ви стоїте в черзі в супермаркеті), у фільмах на кшталт «Інопланетянин», «Близькі контакти» і «Вогонь з небес»; Сірий, головна тема «Секретних матеріалів».

Усі зображення правильно передавали його очі — величезні чорні очі, такі самі як очі тварюки, що прогризла собі вихід із дупи Маккарті, — і рот, маленький рудиментарний розріз, не більше; а шкіра в нього звисала складками, порожніми мішками, як у слона, що помирає від старості. Зі зморшок незліченними цівками сочилася якась гнійна рідина; та сама речовина, як сльози, витікала з куточків його позбавлених виразу очей. Калюжки цієї речовини, схожі на латки, видніли по всій підлозі великої кімнати, на килимі навахо під ловцем снів, біля кухонних дверей, крізь які він зайшов. Як довго Сірий був тут? Чи перебував він надворі, спостерігаючи, як Джонсі біжить від сараю зі снігоходом до чорного ходу з непотрібною ізострічкою в руці?

Цього він не знав. Знав тільки те, що Сірий помирав і потрібно було якось проскочити повз нього, бо істота в туалеті тільки-но з гучним ляпом упала на підлогу. Вона зараз нападе.

«Марсі», — промовив Сірий.

Він говорив чітко, хоча мікроскопічний рот не рухався. Джонсі почув це слово всередині голови, у тому самому місці, де завжди чув плач Даддітса.

— Чого ти хочеш?

Істота з туалету ковзнула по його ногах, але Джонсі не помітив її. Не помітив, як вона оповила голі, позбавлені пальців ноги сірої людини.

«Будь ласка, припиніть, — промовив Сірий у Джонсі в голові. Це було клацання. Більш того, це була лінія. Іноді лінію можна було побачити, а іноді почути, як він того разу почув хід думок Дефаньяка. — Я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі?»

«Того дня смерть шукала мене, — подумав Джонсі. — Не знайшла на вулиці і промахнулася в лікарні… Лише на дві-три палати… І відтоді вона шукала мене. Нарешті знайшла».

А потім голова істоти вибухнула, розлетілася на шматки, випустивши хмару червоно-помаранчевих частинок із запахом ефіру.

Джонсі вдихнув їх.