12

Йому наснилося, що він у школі, у класній кімнаті.

Клас був знайомим, хоча звідки, він точно сказати не міг. І в цьому класі він був із Джоном Шутером. На згині ліктя в Шутера висіла торба для харчів. Той витяг із неї апельсин і задумливо підкинув його в руці. Дивився він у Мортів бік, але не на самого Морта; його погляд, здавалося, прикипів до чогось понад Мортовим плечем. Розвернувшись, Морт побачив шлакобетонну стіну, дошку й двері з молочно-білим склом у горішній половині. За кілька секунд він зумів розібрати на склі напис задом наперед.

ВІТАЄМО В ШКОЛІ ПОТУЖНИХ СТУСАНІВ

проголошував він. Прочитати напис на дошці було легше.

СЕЗОН СІВБИ

Оповідання Мортона Рейні

Зненацька щось просвистіло в Морта над плечем, ледь-ледь не влучивши в голову. Апельсин. Морт зіщулився, й апельсин гупнув у дошку, репнув, наче гнилий, і забризкав кривавими нутрощами те, що на ній було написано.

Він розвернувся до Шутера.

«Годі!» — закричав дрижачим сварливим голосом.

Шутер знову засунув руку в торбу.

«Що таке? — спитав він спокійно й суворо. — Хіба ти не впізнаєш криваві апельсини одразу ж, коли їх бачиш? Що ж ти за письменник такий?»

І жбурнув іще один. Той забризкав багрянцем Мортове ім’я та повільно поплив стіною додолу.

«Не треба більше!» — пронизливо заверещав Морт, але рука Шутера поволі й невблаганно пірнула в торбу. Довгі зашкарублі пальці встромилися в шкірку видобутого апельсина; бісерини крові проступили на помаранчевій шкірці.

Не треба! Не треба! Будь ласка! Не треба! Я зізнаюся, зізнаюся в усьому, в усьому, тільки зупиніться! Що завгодно, тільки перестаньте! Ви тільки