3

Сем повернувся у світ живих із млістю в шлунку й легким болем у голові, але могло бути й гірше. Йому було шкода килимка, проте він був радий, що позбувся частини пійла до того, як воно встигло роздути його голову ще більше. Він десять хвилин стояв у душі, лише символічно виконуючи необхідні процедури, а тоді обтерся і пішов униз із рушником на голові. На автовідповідачеві блимав червоний вогник. Коли Сем натиснув кнопку «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ», плівка перемоталася назад лише трохи; вочевидь, дзвінок, що він його чув перед сном, був останнім.

Бі-і-іп!

— Привіт, Семе. — Сем саме знімав рушника, але застиг і насупився. Голос був жіночий, і він його знав. Чий він? — Я чула, що твоя промова мала неабиякий успіх. Я так рада за тебе.

То була Лорц, жінка з бібліотеки.

«Звідки в неї мій номер?» Але, звісно, на те й телефонна книга… а ще він сам написав його на бібліотечній картці, було таке? Було. Без жодної причини, яку він міг би назвати, його спиною пробіг угору короткий дрож.

— Не забудь повернути книжки до шостого квітня, — продовжувала вона, а тоді додала пустотливо: — Пам’ятай про бібліотечного полісмена.

Слухавка клацнула, і зв’язок урвався. На автовідповідачеві Сема загорівся вогник «УСІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОСЛУХАНІ».

— Ох і паскудної ж ви вдачі, стерво, чи не так, пані? — сказав Сем порожньому будинку, а тоді подався на кухню підсмажити собі тостів.