Розділ 22
Цього разу Кевін неначе побував у самому серці сонця, що вмить спалахнуло надновою зорею. Він почувався так, ніби його тінь відмежували від п’ят і прикували до стіни. Що, принаймні частково, було схоже на правду, оскільки всю стіну позаду нього за якусь мить затопило спалахом, який пронизав її тисячами божевільних променів, окрім тієї ділянки, куди падала його тінь. Його чіткий контур, мов вирізьблена аплікація, вкрив татуюванням стіну, на якій виднівся Кевінів лікоть, здійнятий у швидкому порусі, попри те що рука, яка відкинула те завмерле зображення позаду, підносила затиснуту в руці камеру до його обличчя.
Верхівка камери в Батиних руках відокремилася від решти корпусу з глухим звуком, наче дуже огрядний чоловік прочищав своє горло. Сонячний пес гарчав, і вже цього разу той басовитий грім був достатньо гучним, чітким і близьким, щоб від нього порепалося скло в кожному годиннику, а також на дзеркалах та картинних рамах, розлетівшись по всій підлозі дивовижно красивими кришталевими уламками.
Цього разу камера не стогнала й не скиглила. Звук, виданий її механізмом, тепер був криком, високим і пронизливим, наче крик жінки, що помирає в агонії невдалих пологів. Паперовий квадрат, що виліз назовні з розірваного отвору, парував і курився, а сам почорнілий отвір камери почав плавитися. Один її бік звисав донизу, другий — зморщився догори, щілина зяяла, мов беззуба паща. На блискучій поверхні останнього фото, яке й досі звисало з розкритого отвору каналу, яким «Полароїд Сан» народжував усі свої фотознімки, бубнявіла булька.
Поки Кевін, завмерши, дивився крізь завісу миготливих цяток, якими останній вибух засліпив йому очі, Сонячний пес заревів знову. Щоправда, тепер цей звук був тихішим, позбавленим відчуття, що лунає десь із-під низу чи й звідусіль, та водночас більш смертоносним, бо здавався значно реальнішим, значно ближчим.
Частина розтопленої камери чвиркнула навспак великим сірим кавалком, влучивши Баті Мерріллу в шию й розтікшись по ній намистом. Зненацька стінки яремної вени й сонної артерії Баті випарувались, порскаючи навсібіч багряно-червоними фонтанами крові. Голова Баті безвільно відкинулася назад.
Булька на поверхні знімка більшала. Сам знімок почав здригатися в зяючому отворі внизу безголової камери. Його краї ширшали, так наче знімок був не картонний, а з якось гнучкого матеріалу на кшталт трикотажного нейлону. Він гойдався туди-сюди в щілині, і Кевінові спали на думку ковбойські чоботи, які йому подарували на день народження два роки тому, і як йому треба було трясти ногою, бо вони були трохи завузькі.
Краї знімка дійшли до щілини отвору, де мали б міцно застрягти. Та камера більше не була твердою. Вона майже втратила колишню подобу. Краї знімка розтинали її, мов вигострене лезо двосічного ножа крає м’яке м’ясо. Вони легко пройшли крізь те, що колись було корпусом «Полароїда», бризкаючи сірими краплинами гарячого пластику. Одна з них впала на купу потріпаних старих журналів «Молекулярна Механіка», пропікши в них обвуглену дірку, з якої сочився дим.
Пес заревів знову лютим, бридким звуком — крик істоти, одержимої лише вбивством. Знімок, погойдуючись, звисав із краю в’язкої щілини, яка тепер була більше схожою на розтруб якогось спотвореного духового інструмента, аніж на відповідну частину камери, потім, відірвавшись, упав на стіл зі швидкістю каменя, кинутого в колодязь.
Кевін відчув руку, що впиналася йому в плече.
— Що воно робить? — хрипко запитав його батько. — Ісус Христос Вседержитель, Кевіне, що воно робить?
Кевін почув, як відповідає віддаленим, майже байдужим голосом:
— Народжується.