21

Колія вигнулася на південний захід і бігла через хащі ялинового молодняка та густі чагарі. На одному кущі ми знайшли свій сніданок — стиглі пізні ягоди. Але ягодами не наїсися. Шлунок їх півгодини може порозглядати, а потім знову бурчить. Ми знову піднялися на рейки (була вже восьма ранку) й перепочили. Роти в нас були темно-фіолетові, а на голих торсах красувалися подряпини від ожинових колючок. Верн понуро пожалівся, що хоче яєчню: два яйця і до них бекон.

То був останній день спеки, і він виявився найгіршим. Ранішні рвані хмарки розтанули, і вже о дев’ятій бліде небо стало кольору сталі. Від самого погляду на нього було жарко. По грудях та спинах котився піт, прокладаючи собі чисті доріжки крізь налиплі сажу й бруд. Понад нашими головами кружляли хмари надокучливих москітів та мошкари. Ми знали — попереду ще вісім-десять миль, але краще від цього не ставало. Однак захват від цієї пригоди не відпускав і підштовхував іти швидше, ніж цього в таку спеку вимагали наші справи. Ми всі аж пищали, так хотіли побачити тіло того хлопця — простіше й чесніше я сказати не можу. Байдуже, як це могло на нас подіяти — ніяк не зашкодити чи знищити наш спокійний сон сотнями скалічених сновидінь, — ми хотіли його побачити. Здається, ми навіть вважали, що заслуговуємо його побачити.

Десь о пів на десяту Тедді з Крисом помітили попереду воду. І закричали до нас із Верном. Ми побігли до того місця, де вони стояли. Крис на радощах аж засміявся.

— Туди гляньте! То бобри зробили! — І він показав пальцем.

Так, то була робота бобрів. Трохи далі під залізничним насипом проходила дренажна труба великого діаметру, і правий її край заблокували бобри — своєю охайною майстерною маленькою дамбою: гіллячки й патички, зцементовані листям, хмизом і сухим брудом. Так, бобри — роботящі малі засранці. А за дамбою діамантами виблискувала під сонцем дзеркальна гладінь невеличкого чистого озерця. У кількох місцях з води стирчали боброві хатки, схожі на дерев’яні ескімоські хижі. У дальній край озерця впадав маленький струмок, а дерева, що його обступали, були обгризені до білого. Подекуди без кори лишилося до трьох футів стовбура.

— Залізниця скоро прибере цей непотріб, — сказав Крис.

— Чому? — спитав Верн.

— Не можна, щоб тут було озерце, — пояснив Крис. — Воно вже колись розмило насип. Того тут і вкопали цю трубу. Якихось бобрів постріляють, решту розлякають і наженуть, а потім розваляють загату. І знов тут буде болото, як і раніше.

— Херово, — сказав Тедді.

— Кому є діло до бобрів? — знизав плечима Крис. — Південно-Західній залізниці штату Мен точно нема.

— Як думаєте, там глибоко? Поплавати можна? — спитав Крис, голодними очима дивлячись на воду.

— Лише один спосіб дізнатися, — відповів йому Тедді.

— Хто перший? — спитав я.

— Я! — вигукнув Крис, уже збігаючи вниз до озерця. Він на ходу скидав кеди, рвучко розв’язував сорочку, що теліпалася на поясі. Одним порухом великих пальців стягнув із себе штани й труси. Балансуючи спершу на одній нозі, потім на другій, зняв шкарпетки. І з розгону шубовснув у воду. А коли випірнув, струсонув головою, щоб мокре волосся не лізло в очі. — Ой, сука, кльово! — заволав до нас.

— А глибоко? — діловито поцікавився Тедді, котрий не вмів плавати.

Крис торкнувся ногами дна, встав, і його плечі показалися над водою. На одному з них я помітив якусь пляму — щось чорнувато-сірувате. Я вирішив, що то просто болотяна твань, і забив. Та якби завдав собі клопоту придивитися ближче, це врятувало б мене в майбутньому від багатьох кошмарів.

— Пірнайте, боягузи!

Він розвернувся й незграбним брасом перетнув озерце, потім перевернувся й так само погнав назад. А ми тимчасом роздягалися. Наступним у черзі був Верн, потім — я.

Відчуття від стрибка у воду було фантастичним — чистим і прохолодним. Я підплив до Криса, насолоджуючись шовковим дотиком води до голого тіла. Потім встав, і ми широко всміхнулися один одному в обличчя.

— Кльово! — промовили практично одночасно.

— От дрочун сраний, — він хлюпнув водою мені в лице й швидко поплив в інший бік.

Ще з півгодини ми так дуркували у воді, допоки помітили, що в ставку повно кровопивць. Ми пірнали, плавали під водою, топили один одного. А тоді Верн виплив на мілководдя, пірнув під воду й став на руки. Коли його ноги вистромилися на поверхню трохи дрижачою, але тріумфальною літерою V, я побачив, що вони вкриті такими самими чорнувато-сірими грудками, як і та, що вчепилася була на плече до Криса. То були п’явки — величезні п’явки.

У Криса відвисла щелепа, а я відчув, як кров в усьому тілі холоне до стану сухого льоду. Тедді закричав і зблід. І ми всі, як один, кинулися до берега, попливли щодуху. Тепер я про п’явок знаю більше, ніж тоді, і знаю, що вони нешкідливі, але це знаття ніяк не допомагає погамувати божевільний страх, який я досі відчуваю перед ними з того дня в бобровому озерці. У їхній чужацькій слині міститься анестетик та антикоагулянт, а це означає, що, коли вони присмоктуються, донор нічого не відчуває. Якщо ти їх не помітиш, вони харчуватимуться, аж поки роздуті гидотні тіла не відваляться від тебе, наситившись. Чи поки не луснуть.

Ми вибралися на берег, і, глянувши на себе, Тедді забився в істериці. Він здирав п’явок з голого тіла й верещав.

Верн піднявся над поверхнею води й спантеличено глянув на нас.

— Що, чорт забирай, з ни…

— П’явки! — завищав Тедді, зірвав дві штуки зі свого стегна, що помітно тремтіло, і закинув якнайдалі. — Мерзенні суки-кровопивці! — На останньому слові його голос зірвався на хрип.

— О-Боже-Боже-Боже! — закричав Верн, погріб до берега й вивалився з води.

Мені досі було холодно. Денна спека тимчасово щезла. Я все повторював собі, що треба заспокоїтися. Не кричати. Не бути сцикуном. Півдюжини я зняв з рук і ще декілька — з грудей.

Крис повернувся до мене спиною.

— Ґорді? Вони там є? Познімай, коли є, Ґорді, будь ласка! — Вони там були, п’ять чи шість, тяглися уздовж усього хребта донизу, наче химерні чорні ґудзики. Я постягував з нього м’які безкості тіла.

Скинув зі своїх ніг ще трохи паразитів і попросив Криса почистити мені спину.

Помалу я заспокоювався… поки не опустив погляд і не побачив, що до моїх яєчок вчепився дідуньо всіх цих гадів, весь розпухлий, учетверо більший за свій природний розмір. Чорнувато-сіра шкіра стала фіолетово-червоною, кольору набряку. Отоді я й почав втрачати над собою контроль. Не зовні — зовні я ще більш-менш тримався. Усередині — де це важливо.

Я спробував скинути слизьке, липке тіло тильним боком долоні. Не вийшло. Хотів повторити спробу, та не зміг примусити себе його торкнутися. Я повернувся до Криса, спробував заговорити, не зміг. Натомість показав. Його щоки, уже й так пополотнілі, зблідли ще дужче.

— Я не можу його зняти, — занімілими губами промовив я. — Ти… ти можеш…?

Але він позадкував, трясучи головою. Його рот кривився в гримасі.

— Ґорді, не можу, — відповів він, не в змозі відвести погляд. — Вибач, але я не можу. Ні. Ох. Ні. — Він відвернувся, нахилився, притискаючи руку до живота, наче дворецький у музичній комедії, і його знудило в зарості ялівцю.

«Ти мусиш узяти себе в руки, — подумки скомандував я собі, роздивляючись п’явку, що висіла на мені, наче борідка у психа. Її тіло все ще помітно роздувалося. — Ти мусиш себе опанувати й зняти його. Будь сильним. Це останній. Ос-тан-ній».

І знов я опустив руку, взявся за п’явку, щоб відірвати, і вона луснула між моїх пальців. Я розплакався.

Так, плачучи, я пішов до свого одягу і вдягнувся. Мені хотілося перестати плакати, але я не знав, де той кран, який вимикає цю воду. Потім до сліз мене ще й трясти почало, і стало гірше. Досі голий, до мене підбіг Верн.

— Ґорді, їх нема? Нема на мені? Нема на мені?

Він дзиґою крутився переді мною, мов схибнутий танцівник на ярмарковій сцені.

— Нема? Га? Га? Їх нема, Ґорді?

Його очі, вибалушені й білі, мов у гіпсової конячини на каруселі, ніяк не зупиняли свого погляду на мені.

Я кивнув: нема, мовляв, — і просто плакав далі. Здавалося, що плач тепер буде моїм новим амплуа. Я заправив сорочку й застебнув на всі ґудзики аж до горла. Натягнув шкарпетки й узув кеди. Мало-помалу потік сліз ущухав. А зрештою не лишилося нічого, крім кількох схлипів і стогонів, та відтак припинилися й вони.

Крис підійшов до мене, втираючи рота жменею листя в’яза. У його широко розплющених очах стояло німотне прохання вибачити.

Повністю вдягнувшись, ми ще трохи постояли, подивилися один на одного, а потім полізли на залізничний насип. Один раз я оглянувся на роздушену п’явку, що валялася на поверхні потоптаних кущів, де ми витанцьовували, верещали й під акомпанемент власних стогонів скидали їх із себе. Вона здулася… та все одно видавалася зловісною.

Через чотирнадцять років по тому я продав свій перший роман і вирушив у першу поїздку в Нью-Йорк. «Це буде свято завдовжки в три дні, — сказав мені новий редактор по телефону. — Людей, які морозять казна-що, будуть у спрощеному порядку відстрілювати». Та, ясна річ, це «свято» врешті виявилося трьома днями невпинного потоку казна-чого. Я поїхав з думкою, що видавництво вбачає в мені реінкарнацію Томаса Вулфа. А вони провели мене, маючи на думці інше: наприклад, мільйони примірників проданих книжок у паперових обкладинках.

Поки я був у місті, мені хотілося зробити все, що там зазвичай роблять приїжджі — подивитися постановку в «Радіо-Ситі-М’юзик-Голі», піднятися на вершину «Емпайр-стейт-білдинг» (і до сраки той «Всесвітній торговий центр» — споруда, на яку в тридцять третьому видряпався Кінґ-Конґ, для мене завжди буде найвищою у світі), сходити на Таймс-сквер уночі. Мій редактор Кіт, здавалося, дуже тішився з нагоди показати своє місто. Останньою туристичною пригодою, яку ми мали, була поїздка на поромі на Стейтен-Айленд. Спираючись на поруччя, я випадково глянув униз і побачив безліч зужитих презервативів, що плавали, розпухлі, у воді. І моментально все згадав — а може, перенісся в минуле, і то був випадок справжніх мандрів у часі. Так чи інак, на одну секунду я буквально опинився в минулому — пригальмував на півдорозі до вершини насипу й озирався на п’явку, що луснула й тепер лежала: мертва, здута… та все одно зловісна.

Кіт, певно, щось помітив на моєму обличчі, бо спитав:

— Не надто приємне видовище, правда?

Та я лише головою похитав. Хотів сказати йому: не вибачайся. Хотів сказати: щоб побачити використані ґумки, не конче треба їхати у Велике Яблуко й кататися на поромі. Хотів сказати: «Люди пишуть історії лише для того, щоб зрозуміти минуле й підготуватися до того, що вони смертні в майбутньому. Дієслова в минулому часі, мій добрий друже Кіте, завжди нагадують про смерть, навіть у тих романах, які продають мільйонними накладами в паперових обкладинках. Єдині дві корисні форми мистецтва — релігія та історії».

Як ви вже, певно, здогадалися, того вечора я був п’яненький.

А сказав я йому ось що:

— Вони мені про дещо нагадали, от і все.

Найважливіші речі найтяжче виразити словами.