2

усе Пустовище, якщо захочемо».

Білл з Едді подивилися на Бена з сумнівом, а потім на те, що він притаскав з собою: кілька дощок (поцуплених із заднього подвір’я містера МакКіббона, але з цим усе було окей, бо містер МакКіббон сам напевне їх потяг у когось іншого), молот, лопата.

— Ну, не зн-знаю, — сказав Едді, зиркнувши на Білла. — Коли ми пробували вчора, то не дуже добре виходило. Течія весь час змивала наші ломаки.

— З цим вийде, — сказав Бен. Він також подивився на Білла, чекаючи остаточного рішення.

— Ну, д-давайте сп-п-пробуємо, — сказав Білл. — Я д-д-дзвонив Р-р-річі Тозіеру в-в-вранці. Він ск-ск-сказав, що б-буде тут п-п-пізніше. Може, він і Стенлі за-за-захочуть д-допомогти.

— Хто такий Стенлі? — запитав Бен.

— Юріс, — відповів Едді. Він усе ще обережно дивився на Білла, котрий сьогодні здавався якимсь іншим — притишеним, уже не в такому захваті від ідеї греблі. Білл сьогодні виглядав блідим. Відсутнім.

— Стенлі Юріс? Здається, я його не знаю. Він ходить у Деррійську початкову?

— Він нашого віку, але тільки закінчив четвертий клас, — сказав Едді. — Він пішов до школи на рік пізніше, бо багато хворів, коли був малим. Якщо думаєш, тобі дісталося на горіхи вчора, то порадій, що ти не Стен. Дехто повсякчас збиває Стена на пси, ба й гірше.

— Він єв-єврей, — сказав Білл. — Б-б-багато д-д-дітей його не лю-у-ублять через те, що він єврей.

— Ой-йо? — перепитав Бен вражено. — Єврей, ге? — А потім обережно продовжив: — Це, як бути турком, чи більше як тим, ну знаєш, єгиптянином?

— Г-а-а-адаю, це більше, як т-т-турком, — сказав Білл. Він взявся за одну з принесених Беном дощок і роздивлявся на неї. Та мала приблизно шість футів довжини й була фути три завширшки. — Мій т-т-тато каже, в більшості є-е-евреїв великі носи й к-к-купа грошви. Але в С-с-с…

— Але в Стена звичайний ніс і він завжди порожній, — завершив Едді.

— Йо, — кивнув Білл і вперше цього дня розплився у справжній усмішці.

Бен вишкірився.

Едді вишкірився.

Білл відкинув дошку вбік, підвівся й обтрусив собі на сідницях джинси. Він пішов до краю струмка, й обидва хлопці приєднались до нього. Білл встромив руки в задні кишені й глибоко зітхнув. Едді був упевнений, що Білл збирається сказати щось серйозне. Він подивився на Едді, на Бена, потім знову перевів погляд на Едді, тепер уже не усміхаючись. Раптом Едді стало страшно.

Але Білл усього лиш спитав:

— Ін-н-нгалятор у тебе з собою, Е-е-едді?

Едді поплескав себе по кишені:

— Заряджений, як на ведмедя.

— Скажи-но, як воно тоді вийшло, з шоколадним молоком? — запитав Бен.

Едді засміявся:

— Чудово вийшло!

Вони з Беном залилися реготом, тим часом як Білл дивився на них з усмішкою, але не розуміючи. Едді пояснив, і Білл, знову широко посміхаючись, кивнув:

— М-ма-ама Е-е-едді боїться, що він може ґиґ-ґ-ґнути, а вона не з-з-зможе отримати ко-о-омпенсації.

Едді пирхнув, прикидаючись, ніби хоче штовхнути Білла в річку.

— Стережися, їбанько, — гукнув Білл зловісним голосом, схоже на Генрі Баверза. — Я тобі так голову розверну, що ти зможеш бачити, як підтираєшся.

Бен повалився навзнак, заходячись верескливим реготом. Білл глянув на нього, все ще усміхнений, з руками в задніх кишенях джинсів, усміхнений, йо, але знову трохи відсутньо, трохи непевно. Він подивився на Едді, кивнувши головою знову на Бена:

— Х-х-хлопчик сла-а-абенький, — промовив він.

— Йо, — погодився Едді, але він відчував, що веселяться вони якось формально, ніби про людське око. Щось крутиться в Білла на думці. Він сподівався, що Білл цим поділиться, коли вирішить, що готовий; питання полягало в іншому — чи хотілося Едді те почути. — Хлопчик розумово відсталий.

— Повсталий, — докинув Бен, усе ще хихочучи.

— Ти зб-б-бираєшся п-п-показувати нам, як бу-у-удувати греблю, чи так і сидітимеш на своїй великій д-д-дупі весь день?

Бен знову підвівся на рівні. Він подивився спершу на річку, яка пропливала повз них з помірною швидкістю. Тут, углибині Пустовища, Кендаскіґ аж ніяк не була страшенно широкою, утім, учора вона їх все одно перемогла. Ні Едді, ні Білл не були в змові вирахувати, як їм утвердитися в потоці. Але Бен усміхався, і то усмішкою людини, яка береться за щось нове… щось таке, що буде забавним, проте не вельми важким. Едді подумав: «Він знає, як це зробити — я насправді думаю, що знає».

— Окей, — промовив він. — Вам, хлопці, краще роззутися, бо ніженьки вам таки доведеться намочити.

У Едді в голові одразу ж заговорила його мати, голосом жорстким і вимогливим, як у дорожнього патрульного: «Не смій цього робити, Едді! Нізащо не смій! Мокрі ноги — це один зі шляхів — один із тисяч шляхів — до початку застуди, а застуда призводить до пневмонії, тому не роби цього!»

Білл із Беном вже сиділи на березі, скидаючи з себе кросівки й шкарпетки. Бен почав збуджено підкочувати холоші джинсів. Білл поглянув угору, на Едді. Очі в нього були ясними й теплими, співчутливими. Раптом Едді відчув упевненість, що Великий Білл точно знає, про що він щойно був думав, і йому стало соромно.

— Т-т-ти і-і-ідеш?

— Йо, звичайно, — сказав Едді. Він сів на берег і почав роззуватися, в той час як мати галасувала у нього в голові… але поступово її голос віддаляється, стає відлунням, з полегшенням відзначив він, немов хтось підчепив її важким риболовецьким гачком за спинку блузи й тепер крутить котушку спінінга, відтягуючи її геть від нього якимсь дуже довгим коридором.