З
Пізніше Білл із Річі йшли разом по Вітчем-стрит. Білл штовхав Сілвера; після будівництва, а потім і руйнування греблі в нього просто не було тієї енергії, якої потребувало виведення Сілвера на крейсерську швидкість. Обидва хлопці були брудними, розкуйовдженими й доволі вимотаними.
Стен запитував у хлопців, чи не хочуть вони піти до нього додому, пограти у «Монополію» або в «Парчизі»,[354] чи ще у щось, але нікому з них не схотілося. Уже вечоріло. Бен утомленим і пригніченим голосом сказав, що піде додому, дізнається, чи не повернув хто-небудь його бібліотечні книжки. Він на це трохи сподівався, оскільки в Деррійській бібліотеці наполягали, щоб на кожній картці в кишеньці книжки разом з ім’ям була написана також домашня адреса абонента. Едді сказав, що збирається дивитися по телевізору «Рок-шоу», тому що там мусить виступати Ніл Седака, а він хоче побачити, чи Ніл Седака негр.[355] Стен зауважив Едді, щоб той не був дурником, Ніл Седака білий, а те, що він білий, можна зрозуміти просто слухаючи його. Едді ж заявив, що нічого не можна зрозуміти, просто їх слухаючи; він до минулого року був цілком упевнений, що Чак Беррі білий, але коли побачив його у «Бендстенді», той виявився негром.[356]
— Моя мати досі думає, ніби він білий, і то добре, — сказав Едді. — Якщо дізнається, що він негр, вона може мені більше не дозволити слухати його пісень.
Стен заклався з Едді на чотири випуски коміксу, що Ніл Седака білий, і вони вдвох ворушили додому до Едді, щоб розв’язати цю проблему.
Отак, залишившись самі, Білл із Річі й ішли в тому напрямку, який перегодом приведе їх у дім до Білла, й наразі обидва майже не балакали. Річі уловив себе на думках про історію Білла з фотографією, яка повернула голову й підморгнула. І, попри втому, йому народилась одна ідея. Ідея божевільна… але була в ній певна привабність.
— Біллі, хлопчику мій, — почав він. — Давай на хвильку зупинимося. Віддихаємось. Я мертвий.
— Не т-т-твоє щастя, — відповів Білл, але зупинився, обережно поклав Сілвера на край зеленого моріжка Деррійської богословської семінарії, й обидва хлопчики сіли на широких кам’яних сходах, що вели вгору до розложистої вікторіанської будівлі з червоної цегли.
— Що з-з-за д-д-день, — промовив Біллі похмуро. Під очима в нього набрякли темно-пурпурні плями. Обличчя було блідим і знесиленим. — Тобі краще з-з-зателефонувати додому, коли ми п-п-прийдемо д-д-до мене. Щоб т-т-твої не х-х-хвилювались.
— Йо. Ще б пак. Послухай, Білле…
Річі замовк на мить, думаючи про Бенову мумію, про прокаженого Едді та про те, що ледве не розповів їм Стен. На мить щось сплеснулося у нього в голові, щось про ту статую Пола Баньяна біля міськради. Але ж то був усього лише сон, помилуй Господи.
Він відкинув геть ті думки й виклав:
— Давай зайдемо до тебе додому, як ти на це? Подивимося на кімнату Джорджі. Я хочу побачити ту фотографію.
Білл подивився на Річі шоковано. Він намагався щось сказати, але не зміг; просто занадто великим було його потрясіння. Спромігся лише дико закивати головою.
Річі сказав:
— Ти чув розповідь Едді. І Бенову розповідь. Ти віриш у те, що вони розказували?
— Я н-н-не з-з-знаю. Я д-д-думаю, вони д-д-дійсно могли щось таке б-б-бачити.
— Йо, я теж. Усі ті діти, яких убили тут, у нас, я думаю, кожне з них могло б щось таке розказати. Єдина різниця між Беном з Едді й тими дітьми — це те, що Бена й Едді не впіймали.
У Білла скинулись угору брови, але не помітно було великого здивування. Річі припустив, що Білл і сам про це уже встиг подумати. У балачці він був не вельми справним, але аж ніяк не тупим.
— Ну, то давай поміркуємо трішки, Великий Білле, — продовжував Річі. — Хтось міг би перевдягатися в клоуна та вбивати дітей. Я не знаю, навіщо, але ніхто не може сказати, чому божевільні щось таке роблять, правильно?
— П-п-п…
— Правильно. Це не дуже відрізняється від того, що робить Джокер у коміксі про Бетмена, — просте озвучування вголос власних ідей уже збуджувало Річі. Він на мить загадався, чи він оце зараз намагається щось довести, чи просто розкидає димову завісу зі слів, щоб отримати можливість побачити ту кімнату, ту фотографію. Хоча, зрештою, це, либонь, не мало значення. Зрештою, просто побачити, як очі Білла також загораються збудженням, уже достатньо.
— Але як с-с-сюди тулиться ф-ф-фотографія?
— А сам ти як вважаєш, Біллі?
Тихим голосом, не дивлячись на Річі, Білл сказав, що не вважає, ніби фотографія має щось до діла з тими вбивствами.
— Я гадаю, то п-просто п-п-привид Д-д-джорджі.
— Привид просто у фотографії?
Білл кивнув.
Річі поміркував про це. Сама ідея існування привидів для його дитячого розуму зовсім не становила проблем. Він не мав сумнівів, що такі речі існують. Батьки в нього були методистами, і Річі щонеділі ходив до церкви, а також на збори Методистського юнацького товариства ввечері щочетверга[357]. Він уже багато чого дізнався з Біблії і знав, що Біблія вірить у всякого роду дивні речі. Згідно з Біблією, Сам Господь щонайменше на третину є Духом, а це ж тільки початок. Можна сказати, що Біблія вірить у демонів, бо Ісус вигнав цілу зграю їх з того дядька. До речі, досить смішних демонів. Коли Ісус запитав у того дядька, в якому вони сиділи, як його звуть, демони сказали, щоб пішов і вступив до Іноземного Легіону. Чи щось таке. І в чаклунок вірить Біблія, бо інакше чому в ній сказано: «Чарівниці не зоставиш при житті»[358]? Деякі речі в Біблії навіть кращі за те, що бува у коміксах жахів. Людей варять в олії або вони вішаються, як от Юда Іскаріот; а історія про те, як злий цар Ахаз упав з вежі та збіглися всі собаки й лизали його кров; а масові вбивства немовлят, які відбувалися при народженні і Мойсея, й Ісуса Христа; а люди, які виходили зі своїх могил або літали в повітрі; солдати, які чарами валили стіни; пророки, які бачили майбутнє й билися з чудовиськами. Все це є в Біблії, і кожне слово там правда — так каже преподобний Крег, так само кажуть і батьки Річі, так каже й сам Річі. Він цілком щиро бажав повірити в пояснення Білла; логіка — от що його бентежило.
— Але ж ти казав, що тебе це налякало. От, Білле, навіщо б привиду Джорджі схотілося тебе лякати?
Білл приклав долоню до рота й потер губи. Долоня трішки тремтіла.
— Й-й-ймовірно, він з-з-злиться на мене. За т-т-те, що його вб-б-били. То б-б-була моя в-в-вина. Я його п-п-послав надвір з тим к-к-к…
Він не зміг вимовити того слова й натомість погойдав у повітрі рукою. Річі кивнув, показуючи, що він розуміє, що хотів сказати Білл… але не тому, що показує свою згоду.
— Я так не думаю, — сказав він. — Якби ти вдарив його ножем у спину або застрелив, то була б зовсім інша справа. Чи навіть якби ти, наприклад, дав йому погратися заряджений батьківський пістолет і він з нього себе застрелив. Але ж там був не пістолет, там був усього лиш кораблик. Ти не хотів йому зла. Фактично, — Річі підняв палець і похитав ним перед Біллом на адвокатський манер, — ти просто хотів, щоб малий трохи розважився, правильно?
Білл задумався — він відчайдушно почав згадувати. Щойно сказане Річі подарувало йому вперше за багато місяців полегшення в ставленні до загибелі Джорджа, але якась частка його душі з тихою впертістю наполягала, що він не мусить відчувати полегшення. Безумовно, це була твоя провина, наполягала та частка його душі, можливо, не цілком, але принаймні почасти.
«Якщо це не так, звідки тоді те холодне місце на дивані між твоєю матір’ю і батьком? Якщо це не так, чому ніхто більше нічого не говорить за столом під час вечері? Тепер тільки ножі та виделки перестукуються, поки ти цього вже не витримуєш і вибачаєшся — „можна мені піти“?»
Зараз так, ніби це він став привидом, сутністю, яка говорить і рухається, але яку не зовсім чують чи бачать, істотою, яку напевно відчувають, але все одно не сприймають за реальну.
Йому не подобалася думка, що вони винуватять його, але єдина альтернатива, до якої він міг додуматися, щоб пояснити їхню поведінку, була набагато гіршою: вся та любов і увага, що батьки дарували йому до того, якимсь чином обумовлювалася присутністю Джорджа, а коли Джорджа не стало, для Білла не залишилося нічого… і все це сталося ненароком, без усякої на те причини. А якщо прикластися вухом до тих дверей, можна почути, як вітри божевілля виють надворі.
Отак Білл перебирав усе, що він робив, і відчував, і казав у той день, коли загинув Джордж, і половина його сподівалася, що сказане Річі є правильним, а інша половина так само сильно сподівалася, що воно таким не є. Він не був святим старшим братом для Джорджа, от це напевне. Між ними траплялися сварки, повно. Точно ж, була сварка й того дня?
Ні. Не було сварки. По-перше, сам Білл тоді все ще почувався занадто нікчемно, щоб затіяти з Джорджем справді добрий скандал. Він спав, бачив сон, сон про якусь
(«черепаху»)
забавну малу тваринку, він не може пригадати, про яку саме, і прокинувся, коли шум дощу надворі почав ущухати, а Джордж щось нещасно сам собі бурмотів у їдальні. Він гукнув до Джорджа — що там не так? Джордж увійшов і сказав, що він намагається зробити паперовий кораблик за вказівками з його «Найкращої книжки розваг», але той весь час виходить неправильним. Білл сказав Джорджу, щоб приніс ту книжку. І, сидячи поряд з Річі на сходах, які вели до семінарії, він згадав, як у Джорджі загорілися очі, коли кораблик вийшов правильним, і як приємно йому самому було відчути, що Джорджі вважає, що Білл класний чувак, правдивий майстер, який все робить так, щоб воно вийшло класним. Якщо коротко, відчути себе старшим братом.
Той кораблик і вбив Джорджа, але Річі правий — це зовсім не те, як було б дати Джорджу погратися заряджений пістолет. Він не міг знати того, що станеться. Ніяк він не міг того знати.
Він зробив глибокий, тремтливий вдих, відчуваючи, як щось, ніби камінь — щось, про присутність чого він навіть не здогадувався, — скотилося йому з душі. І відразу ж йому стало краще, краще в усіх сенсах.
Він відкрив рота, щоб сказати про це Річі, але натомість вибухнув слізьми.
Стривожений, Річі обняв Білла рукою за плечі (після того як швидко роззирнувся довкола, аби упевнитися, що на них не дивиться ніхто з таких, хто могли б помилково сприйняти їх за пару педиків).
— З тобою все гаразд, — сказав він. — 3 тобою ж все гаразд, Біллі, авжеж? Ходімо. Прикрути свої крани.
— Я н-н-не х-х-хотів, а-а-аби в-в-він з-з-загинув! — схлипував Білл. — У м-м-мене т-т-такого Й н-н-на д-д-думці н-н-не б-б-було!
— Господи, Біллі, я знаю, що не було, — сказав. Річі. — Якби ти хотів його позбавитися, ти-бим зіштовхнув його зі сходів чи ще щось. — Річі незграбно поплескав Біллі по плечі і, перш ніж прибрати руку, коротко й міцно обняв. — Ходімо, кинь скиглити, окей? А то наче немовля зовсім.
Поволі-помалу Білл перестав. Йому все ще було боляче, але цей біль здавався чистішим, немов він розрізав себе й дістав щось таке, що гнило всередині нього. І те відчуття полегшення нікуди не ділося.
— Я н-н-не хотів, аби він з-з-загинув! — повторив Білл, — а як-к-кщо ти комусь с-с-скажеш, що я п-п-плакав, я тобі носа розіб’ю.
— Нікому я не скажу, — запевнив Річі, — не хвилюйся. Він був твоїм братом, чорти забирай. Якби мій брат загинув, я би нахер весь сплакався.
— У т-т-тебе н-н-нема б-б-брата.
— Йо, але якби був.
— Т-т-ти п-п-плакав би?
— Ссвісно, — Річі замовк, втупившись у Білла недовірливим оком, вирішуючи, чи він уже з тим покінчив. Білл усе ще витирав собі очі сякальником, але Річі вирішив, що, мабуть, уже все. — Я мав на увазі тільки те, що не знаю, навіщо привиду Джорджі схотілося б тебе цькувати. Тож, може, та фотографія має щось до діла з… ну, з тим іншим. З тим клоуном.
— М-м-може, Дж-джордж н-н-не з-з-зна. Може, в-в-він д-д-дума…
Річі зрозумів, що намагається сказати Білл, і заперечив, відмахнувшись рукою.
— Після того як ґиґнеш, ти знаєш все, що про тебе колись думали всякі люди, Великий Білле, — він промовляв це з поблажливістю поважного вчителя, котрий розвінчує дитинячі ідеї якогось тупого селюка. — Усе це є в Біблії. Там сказано: «Йо, хоч зараз ми не все бачимо навіть у дзеркалі, ми бачитимемо крізь нього, як крізь вікно, коли помремо». Це у першому посланні до солунян чи в другому до вавилонян, я забув, у якому саме.[359] Це означає…
— Я ро-о-озумію, що ц-ц-це оз-з-значає, — сказав Білл.
— Ну, то що скажеш?
— Га?
— Ходімо, піднімемося в ту кімнату й подивимось. Може, знайдемо розгадку, хто вбиває всіх тих дітей.
— М-м-мені л-л-лячно.
— Мені теж, — сказав Річі, думаючи, що це загалом для замилювання очей, аби лише щось сказати, змусити Білла рухатися, а потім щось важезне провернулося йому в животі й він второпав, що це правда: йому дійсно лячно ледь не до позеленіння.