З
ДЕРРІЙСЬКА ПУБЛІЧНА БІБЛІОТЕКА, 1:55 НОЧІ
…стежать.
Майк Хенлон відклав ручку й обвів поглядом півколо головної бібліотечної зали. Він побачив острівці світла, яке падало з круглих світильників та витончені ґратки спіральних сходів, що здіймалися до верхніх полиць. Усе на своїх місцях.
Та все одно йому не вірилося, що він був сам. Тепер — точно ні.
Коли всі пішли, Майк поприбирав зі звичною ретельністю. Він працював на автопілоті — його думки перебували за мільйони миль звідти, полинувши на двадцять сім років у минуле. Він витрусив попільнички, викинув порожні пляшки, запобігливо присипавши їх шаром сміття, аби не шокувати Керол, а бляшанки, які можна було здати на повторну переробку, сховав під свій стіл. Потім він узяв віника й підмів скалки від пляшки з-під джину, яку розбив Едді.
Навівши лад на столі, він пішов до зали з періодикою й заходився піднімати розкидані журнали. Поки він займався цими простими справами, його розум аналізував їхні оповіді, зосереджуючись не стільки на тому, що було сказано, скільки на тому, що вони пропустили.
Вони гадали, що все пам’ятають. Майк вважав, що Білл із Беверлі справді згадали майже все. Та не до кінця. З часом, якщо він у них буде, прогалини заповняться. 1958 року в них не було змоги підготуватися. Вони точили нескінченні розмови — ці теревені перебила битва каменів та акт групового героїзму на Нейболт-стрит, № 29, — і могли б зупинитися на самих розмовах. А потім настало 14 серпня, і Генрі з його посіпаками просто загнали їх у каналізацію.
«Мабуть, варто було їх застерегти», — подумав Майк, розкладаючи по місцях останні журнали. Та щось затято не погоджувалося з цією ідеєю — він гадав, то був голос Черепахи. Певно, почасти так, і відчуття закільцьованості теж могло виявитись правдивим. Що, коли фінальна сутичка теж повториться в оновленій версії? Він уже заготовив ліхтарики та шахтарські шоломи, і в тій самій шафі лежали охайно скручені й скріплені резинками схеми деррійської каналізації та дренажних систем. Та тоді, коли вони були дітьми, всі їхні розмови й всі їхні плани, недолугі й путні, врешті-решт ні в що не вилились, бо їх узяли й загнали в підземелля, штовхнули в битву. Невже й тепер так станеться? З часом Майк зрозумів, що віра й сила були взаємозамінними. Чи могло так бути, що в дійсності все ще простіше? Що в дійсності жоден вольовий акт не можливий, поки тебе не пожбурять у галас і ґвалт, наче новонародженого, що вистрибує без парашута з материної утроби? А коли вже падаєш, тебе змушують повірити в парашут, створити його одною лиш думкою, хіба ні? Так чи інакше, а смикання за кільце ставало твоєю остаточною заявою з цього приводу.
«Господи Ісусе, та я прямо чорнопикий Фултон Шин»,[733] — подумав Майк і тихо засміявся.
Майк прибирав, упорядковував, думав думи, поки інша частина його мозку сподівалася, що він нарешті з усім покінчить і зрозуміє, що втомився, та піде додому поспати кілька, годин. Але коли він уладнав усі справи, спати анітрошечки не хотілося. Тож він пішов до ряду стелажів за його офісом, відімкнув ланцюг на сітчастих дверях ключем зі зв’язки на поясі й переступив поріг цієї святині. Теоретично ці кілька тьмяно освітлених стелажів були вогнетривкими, і якщо з обох боків замкнути залізні двері, можна було вберегти від пожежі їхній вміст: на полицях стояли коштовні першодруки, книги, підписані давно померлими письменниками (серед автографованих видань там були «Мобі Дік» та «Листя трави» Вітмена), матеріали з історії міста й особисті папери жменьки письменників, які жили й працювали в Деррі. Майк сподівався, що, коли їхня спільна справа матиме гарний кінець, він переконає Білла віддати бібліотеці свої рукописи. Проходячи повз третій стояк з полицями, вдихаючи знайомі бібліотечні запахи плісняви, пилу й цинамонового, старого паперу, він думав: «Певне, коли я помру, в останню путь мене відправлять з бібліотечною карткою в одній руці й штампом „ПРОСТРОЧЕНО“ — в другій. Що ж, ніґґере, це краще, ніж здохнути з пукавкою в руці».
Раптом він зупинився. Його обшарпаний стенографічний записник, у якому містилися деррійські історії та його власні бентежні міркування, ховався між «Старе Деррі-містечко» Фрікля та «Історія Деррі» Мішо. Майк засунув його так далеко, що записник ледь виднівся. Ніхто б його не знайшов, якби не шукав саме його.
Майк узяв записник та повернувся до столу, за яким вони проводили зібрання, затримавшись, щоб погасити світло в сховищі й замкнути сітку. Він сів і погортав списані сторінки, гадаючи, на яку ж дивну збірку недолугих та клишоногих свідчень перетворився цей зошит: наполовину історія, наполовину скандал, почасти щоденник, почасти сповідь. Записів далі 6 квітня не було. «Треба завести новий зошит», — подумав він, перегорнувши кілька порожніх сторінок у кінці. На хвильку в його голові майнула сором’язлива думка про першу чернетку «Розвіяних вітром» Маргарет Мітчелл, котру вона написала від руки в шкільних зошитах, — то була ціла гора зошитів. Потім він зняв із ручки ковпачок і двома рядками нижче від попереднього запису вивів «31 травня». На деякий час він замислено дивився перед собою, а потім почав розписувати все, що трапилося впродовж останніх трьох днів, почавши з дзвінка Стенлі Юрісу.
Він мовчки писав хвилин п’ятнадцять, а потім його зосередженість почала розсіюватись. Він зупинявся дедалі частіше. Йому почав заважати образ голови Стена Юріса, відтятої голови в холодильнику, закривавленої голови. Її роззявлений рот був повен пір’я, котре сипалося на підлогу й шурхотіло просто до нього. Вольовим зусиллям він прогнав той образ і писав далі. П’ять хвилин по тому він здригнувся, випроставшись на стільці, і крутнувся на 180 градусів, упевнений, що побачить, як та голова котиться підлогою, вкритою старим чорним та червоним кахлем, голова з очима скляними й жадібними, як в опудала оленячої голови.
Нічого там не було. Ні голови, ні звуку. Тільки приглушений стугін його власного серця.
«Опануй себе, Майкі. Трясця хапає, ото й усе. Нерви, нічого, крім нервів».
Марно. Слова втікали від нього, думки гойдалися поза досяжністю, дражнячи його. Щось наче тиснуло на потилицю, і цей тиск дедалі сильнішав.
За ним стежать.
Він поклав ручку й підвівся з-за стола.
— Хто тут? — гукнув він, і голос відлунив од високого склепіння, вдаривши по його нервах. Він облизав губи й спробував знову: — Білле?.. Бене?..
Білле-е-е… Бене-е-е…
Зненацька Майк вирішив, що хоче додому. Просто візьме з собою записник. Він простягнув по нього руку… і почув тихеньке шаркання. Кроки.
Він знову підвів голову. Озерця світла, оточені впадинами темних лагун. І більш нічого… принаймні нічого, що б можна було побачити. Він чекав. Серце гупало.
Знову почулися кроки, і цього разу він уловив, звідки долинав їхній звук. Засклений перехід, який з’єднував дорослу бібліотеку з дитячою. Там. Хтось. Щось.
Тихою ходою Майк підійшов до контрольного столу. Подвійні двері, що вели в перехід, тримали відкритими дерев’яні колодки, тож він бачив трохи підлоги. Там було щось, схоже на ноги. Його відразу ж охопив запаморочливий жах — а що, коли Стен усе ж таки прийшов, що, коли він зараз вийде з темряви з пташиним довідником у руці? Біле обличчя, бузкові губи, розрізані зап’ястя з передпліччями. «Нарешті я тут, — промовить він. — Забарився, бо довелося вилазити з дірки в землі, та нарешті я тут…»
Почувся ще один крок, і тепер Майк виразно бачив черевики — черевики та подерті холоші — джинси з нитками, що звисали на кісточки без шкарпеток. І в темряві, за шість футів над тими кісточками, він угледів мерехтливі очі.
Він простяг руку над півкруглим контрольним столом і, не зводячи погляду з нерухомих, блимаючих очей, помацав з іншого боку стільницю. Його пальці знайшли дерев’яний кут коробочки — прострочені картки. Паперова коробка — скріпки й гумки. Вони налапали щось металеве й ухопили його. То був ніж для відкривання листів зі словами ІСУС РЯТУЄ, вибитими на колодці. Хистка штука, яку надіслала бібліотеці Баптистська церква Благодаті Господньої в межах їхньої програми зі збору пожертв. Майк не відвідував богослужіння останні п’ятнадцять років, та до Церкви Благодаті ходила його мати, і він відправив їм п’ять доларів, хоча й це ледве міг собі дозволити. Він збирався викинути того ножа, та він пролежав серед безладу на його половині столу (у Керол завжди було бездоганно чисто) аж дотепер.
3 гарячковою силою він схопив ножа й рушив до тінистого коридору.
Почувся ще один крок… і ще один. Тепер порвані джинси було видко до колін. Майк розгледів силует володаря тих ніг — хтось кремезний, незграбний. Круглі плечі. Натяк на розпатлане волосся. Мавпяча статура.
— Хто ти?
Відповіді не було. Тінь лише стояла й дивилася на нього.
Хоча Майк був усе ще наляканий, він подолав думку, яка знесилювала його: то був не Стен Юріс, який встав із могили, прикликаний у Деррі шрамами на долонях або зловісним магнетизмом, що повернуло його в світ живих, наче зомбі з фільмів студії «Гаммер»[734]. Ким би він не був, коли Стен Юріс помер, він був дорослою людиною, сто сімдесят сантиметрів на зріст.
Незнайомець зробив ще один крок, і найближча лампа висвітила петельки джинсів без ременя, що звисали з його талії.
Раптом Майк здогадався. Здогадався раніше, ніж почувся голос.
— Ба, та це ж ніґґер, — заговорила тінь. — Давно жбурлявся камінцями по комусь, га, ніґґере? А знаєш, хто отруїв твого траханого собацюру?
Ще крок. Світло впало на обличчя Генрі Баверза. Воно стало гладким і обвисло; шкіра набула нездорового воскового відтінку; щоки перетворилися на м’ясисті складки, на яких росла щетина кольору перцю з сіллю. Лоб над кущистими бровами перекреслювали три глибокі хвилясті лінії. Інші зморшки утворювали дужки з боків його губатого рота. У безбарвних мішках з плоті ховалися маленькі й злі очі — бездумні й червоні. Обличчя передчасно постарілого чоловіка — чоловіка, котрому тридцять дев’ять, а виглядає він років на сімдесят три. При цьому то було обличчя дванадцятирічного хлопчиська. Одяг у нього позеленів од хащ, у яких він переховувався вдень.
— То як, ніґґере, не поздоровкаєшся? — спитав Генрі.
— Привіт, Генрі.
Майку спало на думку, що впродовж останніх двох днів він не слухав радіо й навіть газет не читав, хоча для нього це було звичним ритуалом. Дуже багато роботи. Дуже багато справ.
Дуже шкода.
Генрі переступив через поріг коридору між дитячим та дорослим відділами бібліотеки й завмер, свердлячи Майка маленькими поросячими очима. Його губи розійшлися в потворній усмішці, показавши гнилі зуби мейнського селюка.
— Голоси, — промовив він. — Ти чуєш голоси, ніґґере?
— Що за голоси, Генрі?
Майк сховав руки за спину, як школяр, якого викликали до дошки, і переклав ніж із лівої руки в правицю. Високий маятниковий годинник, подарований Хорстом Мюллером у 1923 році, урочисто відлічував секунди — наче вода, що скрапує на гладеньку поверхню озера бібліотечної тиші.
— З місяця, — сказав Генрі. Він засунув руку в кишеню. — Вони чулися з місяця, — він замовк, трохи насупився, похитав головою. — Багато голосів, та насправді лише один. Його голос.
— Ти бачив Його, Генрі?
— Ага. Франкенштейна. Відірвав Вікторові голову. Шкода, що ти не чув того звуку — наче розстебнули велетенську змійку. А тоді Воно кинулося на Ригайла. Ригайло бився з Ним.
— Справді?
— Ага. Тому я зміг утекти.
— Полишивши його на смерть.
— Стули пельку! — щоки в Генрі тьмяно почервоніли. Він ступив на два кроки вперед. Із галереї, що з’єднувала відділи бібліотеки, вийшов батько Генрі, та його очима дивився малий Баверз. На обличчі Генрі Майк побачив ту саму лють, але й ще дещо — дитину, яку шалений Батч Баверз виховав на хорошій фермі, що з бігом років перетворилася на засраний пустир із парою халуп. — Стули пельку! Воно б і мене прибило!
— Нас воно не прибило.
Очі в Генрі зблиснули.
— Поки що, — уїдливо докинув він, шкірячись. — Та встигне. Якщо після мене хтось лишиться.
Баверз вийняв руку з кишені. У ній він тримав тонкий дев’ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного «витвору мистецтва» виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він рушив до контрольного столу.
— Диви, що я знайшов, — мовив він. — Я знав, де шукати, — він огидно підморгнув набряклими, червоними повіками. — Чоловік, що ховається в місяці, сказав мені, — Генрі знову зблиснув зубами. — Удень я ховався. Увечері зловив попутку. Якийсь старигань. Стукнув його. Здається, вбив. Покинув машину біля Ньюпорта. Якраз на межі Деррі почувся голос. Поглянув у риштак, а там — одяг. І ніж. Мій старий ніж.
— Генрі, ти про дещо забув.
Шкірячись, Баверз лиш похитав головою.
— Ми не піймалися, і ти не піймався. Воно хоче зловити нас у свої лабети, але й тебе також.
— Ні.
— А я гадаю, що так. Хоча ви, бовдури, зробили Його роботу, Воно не має улюбленчиків, чи не так? Воно схопило твоїх друзів, і поки Ригайло бився з Ним, тобі вдалося втекти. Та ти повернувся. Гадаю, що ти, Генрі — частина його незвершеної справи. Я в цьому впевнений.
— Ні!
— Можливо, тобі привидиться Франкенштейн. Або вовкулака. Або вампір. Або клоун. Або… Генрі, може, ти побачиш Його справжнє обличчя. Нам Воно показалося. Хочеш, розкажу? Хочеш…
— Заткнися! — заволав Генрі й кинувся на Майка.
Майк відступив убік і виставив ногу. Генрі перечепився через неї і покотився стертим кахлем, наче шайба з гри в шафлборд. Він ударився головою об ніжку стола, за яким трохи раніше Невдахи розповідали свої історії. На хвильку його приголомшило, і хватка на ножі послабилась.
Майк метнувся до нього. Тієї миті він міг прикінчити Баверза: можна було встромити того ножа, що йому надіслала церква його матері, ножа з надписом «ІСУС РЯТУЄ», в потилицю Генрі й викликати поліцію. Трохи офіційної метушні, та не тут, у Деррі, де подібні дивні й жорстокі випадки були мало не в межах норми.
Та його зупинила думка, надто блискавична, аби бути свідомою, що коли він вб’є Генрі, то зробить за Нього частину роботи, так само, як зробив би її Генрі, убивши Майка. Та було ще дещо: вираз, що майнув обличчям Баверза, — стомлений, спантеличений погляд скривдженої дитини, котру бозна-чому скерували на небезпечний шлях. Генрі виріс у гнилому довкіллі Батча Баверза. Він належав Йому навіть тоді, коли й гадки не мав, що Воно існує.
Тож замість загнати ножа у вразливу шию Генрі, він упав навколішки й потягся до зброї. Ніж крутнувся в руці Баверза (здавалося, він сіпнувся сам по собі), і пальці Майка схопилися за лезо. Він не відчув болю одразу — лише червона кров потекла його пальцями на пошрамовану долоню.
Він відсмикнувся. Генрі відкотився й знову схопив ножа. Майк звівся на коліна, і вони подивилися один одному в очі. В обох ішла кров: в Майка — з пальців, у Генрі — з носа. Баверз тріпнув головою, і брунатні крапельки полетіли в пітьму.
— Гадаєш, ти такий розумака! — хрипко закричав він. — Йобані пестунчики! У чесному бою ми б вас на дрантя порвали!
— Поклади ножа, Генрі, — стиха промовив Майк. — Я викличу поліцію. Вони приїдуть і відвезуть тебе до «Джуніпер Гілл». Деррі лишиться позаду. Ти будеш у безпеці.
Генрі спробував заговорити й не зміг. Не зміг сказати цьому знавіснілому телепню, що він не буде в безпеці ні в «Джуніпер Гілл», ні в Лос-Анджелесі, ні в нетрях джунглів. Рано чи пізно зійде місяць, білий, як кістка, холодний, як сніг, і зазвучать примарні голоси, а місячний лик перетвориться на Його обличчя, і воно белькотатиме, іржатиме, наказуватиме. Він проковтнув слизьку кров.
— Ви ніколи не билися чесно!
— А ви?
— Ти курва-ніґґеро-чорний-джунглемахач-мавпа-щур-дупель! — загорлав Генрі й знову стрибнув на Майка.
Майк відхилився, аби уникнути цього незграбного наскоку, не втримав рівноваги й гепнувся на спину. Баверз знову вдарився об стіл, зрикошетив, повернувся й схопив Майка за руку. Той замахнувся ножем і відчув, як лезо глибоко ввійшло в передпліччя Генрі. Баверз зойкнув, та, замість відпустити суперника, посилив хватку. Він шарпнув Майка до себе — волосся впало на очі, кров струменіла з розбитого носа на товсті губи.
Майк спробував упертися ногою в бік Генрі й відштовхнути його. Баверз махнув викидним ножем: лезо прокреслило в повітрі блискуче півколо, і всі шість дюймів занурилися в стегно Майка — легко, наче у вершковий торт. Генрі висмикнув закривавленого ножа, і з криком, у якому змішалися біль та зусилля, Майк відштовхнув його.
Він важко звівся на ноги, та Генрі випередив його, і Майк ледве встиг ухилитися від ще одного незграбного нападу. Він чув, як по нозі юшить лячно сильний потік крові, чув, як вона набігає в його взуття. «Здається, він влучив у стегнову артерію. Господи, мене: сильно поранено. Усюди кров. Кров на підлозі. Гаплик моїм черевикам. Бля, й два місяці не проносив…»
Генрі знову наступав, сопучи, як скажений бик. Майк відступив убік і знову махнув ножем для листів. Лезо прорвало обдерту сорочку Генрі й залишило глибокий поріз на ребрах. Майк відштовхнув Баверза — той хрокнув.
— Брудний ніґґер! Навіть битися чесно не вмієш! — загорлав він. — Глянь, що ти накоїв!
— Кинь ножа, Генрі, — сказав Майк.
Позаду них почувся смішок. Генрі зиркнув у той бік… і завищав од чистого, нерозбавленого жаху, притиснувши руки до щік, наче ображена стара дама. Погляд Майка метнувся до контрольного столу. Пролунало гучне, пружне ка-сприииньг! — і з-за столу вискочила голова Стена Юріса. Пружина коркотягом угвинчувалась в обрубок шиї, з якого скрапувала кров. Обличчя пістрявіло від гриму. На кожній щоці палали яскраві рум’яна. На місці очей розквітли помаранчеві помпони. Голова гротескного Стена-з-коробки гойдалася туди-сюди, наче цвіт гігантських соняшників, що росли біля дому на Нейболт-стрит. Його рот розчахнувся, і писклявий, радісний голос заскандував: «Убий його, Генрі! Убий ніґґера, убий курдуплика, убий його, убий його, УБИЙ ЙОГО!»
Майк крутнувся до Генрі з похмурим усвідомленням, що його пошили в дурні, і гадаючи, чиє обличчя привиділося Баверзу. Стена? Віктора Kpiсa? Або ж батьківське?
Генрі заверещав і кинувся на Майка. Ніж ходив угору й униз, наче голка на швейній машинці.
— Гааааа, ніґґере! — горланив Генрі. — Гааааа, ніґґере! Гааааа, ніґґере!
Майк позадкував, поранена нога одразу ж підломилася під ним, і він полетів на підлогу. Він її майже не відчував. Вона здавалася холодною й далекою. Поглянувши вниз, Майк побачив, що вершкового кольору слакси стали яскраво-червоними.
Лезо блиснуло перед самим його носом.
Майк тицьнув ножем перед собою якраз тоді, коли Генрі знову кинувся на нього — він наштрикнувся на нього, наче жук на голку. Руку Майка облило кров’ю. Почувся хрускіт, і коли він відсмикнув руку, в ній лишилася сама колодка з написом «ІСУС РЯТУЄ». Лезо лишилося в животі нападника.
— Гаааа! Ніґґере! — крикнув Генрі, накривши рукою визубень леза, що стирчав з його пуза. Кров лилася крізь пальці. Він дивився на це невірячими, вибалушеними очима. Голова на скрипучій пружині гойдалася, вишкірялася й реготала.
Майку стало млосно, перед очима все хиталося. Він ще раз поглянув на Стена-з-коробки, але тепер там колихалася голова Ригайла Хаґґінса, наче корок від шампанського з начепленою задом наперед бейсболкою «Нью-Йорк Янкі». Майк застогнав, і свій голос видався йому лунким і далеким. Він усвідомлював, що сидить у калюжі теплої крові… власної крові. «Я помру, якщо не накласти джгут».
— Гааааааааааа! Hiiiiiiiiiґґeeeee! — горлав Генрі.
Усе ще тримаючись однією рукою за закривавлений живіт і розмахуючи викидним ножем в другій, Баверз поплентався до виходу з бібліотеки. Він п’яно хитався туди-сюди, просуваючись лунким залом, наче кулька в пінбольному[735] автоматі. Він врізався в крісло для читання, перекинувши його. По дорозі Генрі зачепив стійку з газетами, і вони розсипалися підлогою. Виставивши руку, він на ходу відчинив двері й пірнув у ніч.
Свідомість Майка почала згасати. Він почав змагатися з пряжкою на поясі, майже не відчуваючи пальців. Нарешті він розстебнув її та спромігся витягти ремінь із петель. Він обмотав його навколо заюшеної ноги, одразу під пахом, затягнув якомога міцніше. Притримуючи зашморг однією рукою, він попластував до контрольного столу. Телефон був там. Він не знав, як до нього дотягтися, та наразі це не мало значення — весь фокус був у тому, щоб туди долізти. Світ гойдався, розпливався на очах і тьмянішав, закутуючи в сиву запону. Майк вистромив язика та безжально стиснув щелепи. Біль спалахнув вишукано й миттєво. Світ набув чіткіших обрисів. Майк помітив, що й досі тримає щербату колодку ножа й викинув її. Ось, нарешті, контрольний стіл — він здавався високим, як Еверест.
Майк підібгав здорову ногу й почав підводитися, хапаючись за край столу вільною рукою, — інша міцно стискала ремінь. Кутики рота опущені в тремтливій гримасі, очі примружені. Нарешті він спромігся випростатися. Він став, як лелека, намацуючи телефон. Ось він. Збоку на корпусі було приліплено три номери: пожежна станція, поліція та лікарня. Одним тремтячим пальцем, що здавався за милю від нього, Майк набрав лікарню: 555-3711. Почулися гудки, він заплющив очі… але вони широко розчинилися, коли на іншому кінці дроту почувся голос Клоуна Пеннівайза.
— Привітулі, ніґґере! — проверещав Пеннівайз, і у вухо Майка, наче скляна скалка, вп’явся його пронизливий сміх. — Шо скажеш? Як діля? Думаю, ти вже дохляк, а ти як гадаєш? Думаю, Генрі чудово справився! Хочеш кульку, Майкі? Хочеш кульку? Як ділюльки? Аго-гов!
Майк звів очі до маятникового годинника, до Годинника Мюллера, як вони його прозвали, і зовсім не здивувався, коли побачив, що циферблат замінило обличчя його батька, посіріле й поїдене раком. Очі закотилися, показуючи самі вибалушені білки. Зненацька батько вистромив язика, і годинник почав відбивати час.
Майк не втримався за стіл. Похитнувшись на здоровій нозі, він упав на підлогу. Телефон повиснув на дроті й колихався перед його обличчям, наче маятник гіпнотизера. Держати ремінь ставало дедалі важче.
— Аговчики, Амосе! — радісно кричав Пеннівайз зі слухавки. — То базіка з тобою Кінгфіш! Шо там як, а я то є тепер Кінгфіш у Деррі, і се то є прафта![736] Шо скажеш, пацанятко?
— Якщо хтось мене чує, — прохрипів Майк, — якщо є хто справжній за голосом, що я чую, поможіть. Мене звуть Майкл Хенлон, я в Деррійській публічній бібліотеці. Стікаю кров’ю. Якщо ви там, я вас не чую. Мені не дають вас почути. Якщо ви там, будь ласка, покваптеся.
Він ліг на бік, підтягнув ноги, згорнувшись у позу ембріона. Два рази обмотавши ремінь круг правої руки, він зосередився на тому, щоб втримати його, а тим часом світ віддалявся від нього, затьмарений пухкими, схожими на повітряні кульки, сірими хмарами.
— Привітулі-привітулі, діля в те’ як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі, брудна дупуля! Привітулі,