5
ДЕРРІЙСЬКИЙ «ТАУН ХАУС», 2:00 НОЧІ
друзів, — сказала Беверлі.
— Га? — Білл поглянув на неї.
Подумки він був далеко. Вони йшли, взявшись за руки. Мовчанка між ними була приємною, злегка зарядженою взаємною принадливістю. Білл почув лише останнє слово з того, що говорила Бев. За квартал від них крізь туман, що стелився близько до землі, світився «Таун Хаус».
— Кажу, що в мене не було ліпших друзів. Ви тоді були моїми найкращими приятелями, — вона посміхнулася. — Гадаю, в мене ніколи не було хисту знаходити друзів, хоча в Чикаго в мене є одна близька людина. Її звуть Кей МакКолл. Вона б тобі сподобалася.
— Мабуть, що так. Я й сам не дуже легко сходжуся з людьми, — всміхнувся Білл. — Тоді ми були разом, і цього було цілком д-д-досить.
Він побачив, що на її волоссі зібралися крапельки роси, і замилувався, як світло створювало навколо її голови німб. Вона серйозно поглянула йому в очі.
— Мені дечого бракує… — мовила Беверлі.
— Ч-чого саме?
— Твого поцілунку.
Білл подумав про Одру, і вперше до нього дійшло, як же сильно вона була схожа на Беверлі. Він замислився: чи не тому його привабило до неї, чи не тому він зважився запросити її на побачення під кінець голлівудської вечірки, на якій вони познайомилися? Білл відчув неприємний напад сумління… і обійняв Беверлі, свою подругу дитинства.
Її поцілунок був міцним, теплим і солодким. Він відчув, як його торкнулися її груди, відчув, як Беверлі притиснулася до нього стегнами… відсторонилася… і знову притулилася до нього. Щойно вона відсахнулася вдруге, Білл запустив обидві руки в її волосся й припав до неї. Беверлі відчула, як у нього з’являється ерекція, ахнула й пригорнулася до його шиї. Білл відчув її сльози, теплі й потайні.
— Ходімо, — промовила вона. — Хутко.
Він узяв її за руку, і вони подолали решту шляху до «Таун Хаусу». Вестибюль був старим, заставленим квітами й усе ще мав частину колишнього шарму. Оздоблення було в стилі «Лісоруб дев’ятнадцятого століття». У таку годину там нікого не було, окрім портьє, котрого було ледь видно у тьмяному світлі телевізора — він сидів у своєму офісі, закинувши ноги на стіл. Білл натиснув кнопку третього поверху. Палець у нього ледь тремтів од… збудження? нервів? провини? чи всього одразу? Йо, атож. Усе це й плюс божевільна радість та страх. Суміш не назвеш приємною, та нічого не вдієш. Він повів Беверлі до своєї кімнати, зніяковіло міркуючи, що коли він уже наважився на зраду, то вона має бути довершеним актом, який належить здійснити в його власному ліжку. Він спіймав себе на думці про Сьюзан Браун: вона була його першим літагентом, і то вона позбавила його цноти, коли йому було без кількох місяців двадцять років.
«Зраджую. Зраджую власну дружину». Він спробував викинути це з голови, та його дії здавалися йому водночас справжніми й нереальними. Та дужчим за все була туга за домівкою — старомодне відчуття, наче ти випадаєш із дійсності. У цей час Одра, певне, готує каву чи сидить у халаті за кухонним столом і вчить слова або читає роман Діка Френсіса.[737]
Ключ заторохкотів у замку 311-ї кімнати. Якби вони піднялися на п’ятий поверх, до Беверлі, вони б помітили, що на телефоні блимає вогник пропущеного дзвінка, і прослухали повідомлення, залишене портьє на прохання Кей, її подруги з Чикаго, — він набрав її номер лише після третього панічного дзвінка — і все могло б піти інакше: на світанку їхній квінтет не перетворився б на втікачів од деррійської поліції. Та натомість вони пішли до Біллової кімнати — мабуть, так і було заплановано.
Двері розчахнулися. Вони зайшли досередини. Беверлі подивилася на нього — очі сяють, щоки палають, груди швидко здіймаються й опускаються. Білл обійняв її, і його приголомшило відчуття справедливості, відчуття того, як переможно й безшовно змикається коло між минулим і теперішнім. Він незграбно захряснув двері одною ногою, і вона засміялася в його рот теплим віддихом.
— Моє серце… — сказала вона й поклала Біллову руку на свою ліву грудь. Він чув його під тією пружною м’якоттю, що зводила з розуму, чув, як воно стугонить, наче двигун.
— Твоє с-с-серце…
— Моє серце.
Вони цілувалися на ліжку, все ще вдягнені. Рука Беверлі пірнула під його сорочку, вигулькнула знову, і її палець ковзнув ґудзиками вниз, затримався на поясі… а потім спустився нижче, пройшовся закам’янілим бугром його члена. М’язи, про які він навіть не здогадувався, підскочили й затремтіли в паху. Він розірвав поцілунок і відсторонився від неї.
— Білле?
— Мушу сп-сп-спинитися на хв-хв-хвильку, — сказав він. — Інакше спущу прямо в ш-ш-штани, як па-па-пацан.
Беверлі знову тихенько засміялася й поглянула на нього.
— Справа лише в цьому? Чи в тебе з’явилися сумніви?
— Сумніви, — мовив Білл. — Я завжди вагаюся.
— А я — ні. Я ненавиджу його, — сказала вона.
Він поглянув на неї, його посмішка почала згасати.
— Я не могла цього зрозуміти аж до сьогоднішнього вечора. Та я знала, знала про це з самого початку. Знала й не усвідомлювала. Він б’є мене, кривдить. Я вийшла за нього заміж тому… певне, тому, що батько завжди хвилювався за мене. Що б я не робила, байдуже — він все одно хвилювався. А ще мені здається тому, що Том би йому сподобався. Тому, що Том теж хвилюється. Дуже хвилюється. Тож поки хтось мною переймався, я була б у безпеці. Ні, більш ніж у безпеці. Я почувалася б справжньою, реальною, — вона поглянула на нього серйозними очима. Блузка висмикнулася зі слаксів, відкривши білу смужку живота — Біллу захотілося її поцілувати. — Та реальність перетворилася на нічний жах. Подружнє життя з Томом стало жахіттям. Білле, нащо таке робити? Навіщо самовільно повертатися до пекла?
— Єд-дине, що с-с-спадає на думку, — люди по-п-повертаються, аби в-в-віднайти самих себе, — відповів Білл.
— Жахіття — це тут, — проказала Бев. — Жахіття — це Деррі. У порівнянні з ним Том здається ліліпутом. Тепер я краще бачу його. І ненавиджу себе за роки, проведені з ним… Ти не знаєш… до чого він мене примушував, та йой, я сама радо корилася йому, бо він хвилювався за мене. Я б заплакала… та іноді сорому забагато. Розумієш?
— Не треба, — стиха промовив він і накрив її руку своєю. Вона міцно вхопилася за неї. Сльози бриніли в її очах. — Усі л-л-лажають. Та це н-н-не екзамен. Т-треба старатися, б-боротися, ж-ж-жити, як вважаєш за п-потрібне.
— Я хочу сказати, що не зраджую Тома, не використовую тебе, щоб здихатися почуттів до нього, нічого такого. Для мене це буде чимось… розумним, нормальним і любим. Та я не бажаю кривдити тебе. Або ж обманом змусити до чогось, про що ти потім пожалкуєш.
Він замислився про це, замислився по-справжньому, глибоко й серйозно. Та дивна славна скоромовка «стовпи пхає та штовхає» — і так далі — закружляла в голові, розкидаючи думки. Довгий видався день. Здавалося, наче Майків дзвінок та запрошення на обід до «Нефриту Сходу» трапилися сотню років тому. Їх розділяли стільки історій. Стільки спогадів… наче світлини з Джорджевого альбому.
— Друзі н-не дурять од-дин одного, — відказав Білл і пригорнувся до неї.
Їхні губи зімкнулися, і він почав розстібати її блузку. Вона вхопила його за зашийок і не відпускала, поки інша її рука розстібала й стягувала слакси. На хвильку його тепла долоня лягла на живіт Бев; її трусики миттєво зникли, а потім Білл підсунувся ближче, і вона спрямувала його.
Він увійшов у неї, і вона повільно вигнула спину назустріч його єству, шепочучи:
— Будь моїм другом… Білле, я кохаю тебе.
— Я також тебе кохаю, — промовив він, посміхнувшись у її оголене плече.
Спочатку вони рухалися повільно. Беверлі пришвидшила темп, і Білл відчув, як на його шкірі виступив піт. Його свідомість опустилася нижче, все більше зосереджуючись на точці їхнього єднання. Її єство також відкрилося, вивільнивши звабливий мускусний аромат.
Беверлі відчула наближення піку. Вона рухалася до нього, працювала на нього, не сумніваючись у його появі. Раптово її тіло затнулося й підскочило, оминувши оргазм, — натомість воно злетіло на високе плато, полишивши далеко внизу її чуттєвий досвід із Томом і двома іншими коханцями. Вона усвідомила, що не просто кінчить — то буде вибух ядерної боєголовки. Вона трішки злякалася… та тіло знову піймало ритм. Беверлі відчула, як Білл напружився всередині, як зненацька напружилося всеньке його тіло, і тієї ж миті вона сягнула піку — почала здійматися на нього; насолода була такою потужною, що перетворилася на солодку агонію, що ринула з невідомих шлюзів, і вона вкусила його за плече, щоб заглушити крик.
— О Господи, — схлипнув Білл, і хоча вона не могла сказати напевне, їй здалося, що він плаче.
Білл завмер, і Беверлі подумала, що він вийде з неї, — вона спробувала підготуватися до цієї миті, яка завжди приносила невловиме, незрозуміле відчуття втрати й порожнечі, схоже на відбиток, пустий слід, але натомість відчула сильний поштовх. Вона одразу ж пережила другий оргазм — те, на що, як їй здавалося, вона була нездатна. Вікно пам’яті знову розчинилося, і вона побачила птахів, тисячі птахів, які сідали на верхівку кожного деррійського будинку, кожного телефонного стовпа й поштової скриньки «БСД»,[738] весняні птахи в квітневому небі та біль із насолодою, які летіли низько, подібно до того, як видаються низькими весняні небеса. Суміш низького фізичного болю, низької насолоди й дивного ствердного відчуття. Вона стікала кров’ю… вона… вона…
— Ви всі?! — раптово скрикнула вона, ошелешено розчахнувши очі.
Білл напружився й цього разу таки вийшов з її лона, та Бев була така приголомшена, що ледь помітила.
— Що? Беверлі? З т-тобою все до…
— Ви всі? Я кохалася з вами всіма?
Вона побачила, як на обличчі враженого Білла зринув подив, як відвисла його щелепа… і раптове розуміння. Та навіть у своєму зачудуванні вона бачила, що це стало відкриттям не тільки для неї, а й для нього також.
— Ми…
— Білле? Що таке?
— То був т-тв-вій спосіб вивести нас, — промовив він, і тепер уже його очі палали так яскраво, що їй стало лячно. — Беверлі, хіб-ба т-т-ти не р-розумієш? То був т-т-твій спосіб вивести нас! Усі ми… але ж ми були… — раптом він здався їй переляканим, непевним.
— Ти згадав усе до кінця? — спитала Бев.
Він повільно похитав головою.
— Н-ні. Та… — Білл поглянув на неї, і вона побачила, що він нажаханий. — Та все зводиться д-д-до т-того, що ми по-по-побажали знайти вихід. І я не в-впевнений… Беверлі, я не впевнений, що дорослі здатні на це.
Вона мовчки подивилася на нього (здавалося, ця мить тягнулася дуже довго), а потім сіла на край ліжка й механічно роздягнулася. Вона нагнулася до колін, щоб зняти нейлонові панчохи, і в тьмяному світлі він розгледів вигин її хребта — лінії її тіла були плавними й знадливими. Волосся вихлястим каскадам спадало через плече. Білл подумав, що до світанку він знову її забажає, і повернулося відчуття провини, притлумлене лиш ніяковим усвідомленням того, що Одра була за океан звідти. «Кинь ще п’ять центів у джукбокс, — подумав він. — Пісня зветься „Не болітиме, якщо не взнає“». Та біль усе ж вчувався. Десь там, у прогалинах.
Беверлі підвелася й розклала ліжко.
— Ходи до ліжка. Треба поспати. Нам обом треба поспати.
— Га-га-гаразд.
Так було правильно — він на сто відсотків погоджувався. Дужче за все йому хотілося спати… та не самому, тільки не сьогодні. Шок поступово вивітрювався — мабуть, зашвидко, та Білл занадто втомився і почувався виснаженим. Реальність здавалася схожою на сон, і попри докори сумління він знав, що в безпеці. Так, можна трохи прилягти, поспати в її обіймах. Він потребував її дружньої теплоти. Обоє були заряджені сексом, та наразі жодному з них шкоди від цього не було.
Він зняв шкарпетки, сорочку й ліг поруч із нею. Бев пригорнулася до нього — теплі груди, довгі прохолодні ноги. Білл обійняв її, відчуваючи різницю: її тіло було довшим, ніж в Одри, груди — повніші, стегна — кругліші. Та це було бажане тіло.
«Із тобою, люба, мав бути Бен, — думав він сонно. — Гадаю, судилося саме так. Чому ж тут я, а не він?»
«Бо це мав бути ти — як тоді, так і тепер, ось і все. Як гукнеш, так і озветься. Гадаю, так казав Боб Ділан… або ж Рональд Рейган. Та й, може, зараз тут я, бо Бен із тих, хто проводжає дівчат додому».
Беверлі потерлася об нього — не намагаючись розбурхати пристрасть (хоча навіть зараз, коли він занурювався в сон, вона відчула, як ворухнувся його пеніс, і всміхнулася), а просто, щоб зігрітися. Вона й сама вже майже засинала. Її щастя тут, поряд із ним, після стількох років, було справжнім. Вона знала про це завдяки його гіркому присмаку. Був цей вечір, але мало настати й завтра. І хтозна — може, вранці для них заграє інша мелодія. А потім вони знову спустяться в каналізацію і знайдуть Воно. Коло замкнеться остаточно, і їхнє теперішнє життя плавно зіллється з дитинством; вони вподібняться істотам на якійсь божевільній стрічці Мебіуса[739].
Або так, або смерть у підземеллі.
Вона перевернулася. Білл просунув руку між її боком та рукою і ніжно поклав долоню на її ліву грудь. І їй не треба було лежати без сну й гадати, чи стиснеться та рука в кулак.
Сон закрався в її думки, розчиняючи їх. Як завжди перед засинанням, в уяві розквітли бутони сяючих візерунків — цілі поля яскравих квітів, що гойдалися під блакитним небом. Вони потьмянішали, і натомість з’явилося відчуття падіння, від якого вона іноді здригалася й просиналася в холодному поті із завмерлим криком на губах. Вона якось читала в коледжі статтю з психології, де розповідалося, що дітям часто сниться, як вони падають.
Та цього разу все було гаразд. На груді вона відчувала теплу й заспокійливу вагу Біллової долоні. Подумалося, що коли вона й падатиме, то падатиме не сама.
А потім вона торкнулася поверхні й помчала: сон, марення, абощо біг швидко. Вона мчала навздогін, переслідуючи сон, тишу або ж сам час. Роки рухалися жваво. Роки збігали. Коли вже розвернувся й женешся за своїм дитинством, будь ласкавий, воруши дупою. Двадцять дев’ять — вік, у якому вона пофарбувала волосся (хутчіш). Двадцять два — тоді вона закохалася у студента-футболіста на ім’я Ґреґ Меллорі, котрий мало не зґвалтував її після вечірки їхнього братства (хутчіш, хутчіш). Шістнадцять — напилася з двома подругами на оглядовому майданчику Блюбьорд, що в Портленді. Чотирнадцять… дванадцять…
…хутчіш, хутчіш, хутчіш…
Погнавшись за дванадцяткою, вона вбігла в сон, зловила її, подолавши перепону, яку Воно звело в їхній пам’яті (задихаючись від бігу, вона вдихнула, і цей бар’єр видався їй холодним туманом), вбігла в свої дванадцять років — вона мчала, мчала, немов за нею гнався сам диявол, мчала, озираючись, озираючись