8

У ЛІГВІ ВОНО / 1985 РІК

...він помирає, — Беверлі плакала. — Його рука, Воно з’їло його руку, — вона сягнула по Білла, вхопилася за нього, і він скинув її руку.

— Воно тікає! — гримнув він на неї. Кров запеклася на його губах і підборідді. — Х-х-хутко! Річі! Бене! Цього р-разу ми її п-п-прикінчимо!

Річі розвернув Білла до себе й поглянув на нього так, як дивляться на людей у білій гарячці.

— Білле, ми маємо подбати про Едді. Ми маємо накласти йому джгут, забрати його звідси.

Та наразі Беверлі сиділа, поклавши голову Едді собі на коліна, тримаючи його, як малу дитину. Вона закрила йому очі.

— Ідіть з Біллом, — сказала вона. — Якщо ви дасте йому померти даремно… якщо Воно повернеться через наступні двадцять п’ять років, за п’ятдесят, за дві сотні років, присягаюся, я… я являтимусь вашим привидам. Ідіть!

Річі з хвильку невпевнено дивився на неї. А тоді він помітив, що її обличчя втрачало контури, перетворювалося на бліду пляму, закутану в тіні. І тіні чорніли. Світло згасало. Це переконало його.

— Гаразд, — мовив він до Білла. — Цього разу Воно не втече.

Бен стояв за павутинням, яке знову почало розкладатися. Крім цього, він побачив кокон, який гойдався зверху, і молився, щоби Білл не глянув туди.

Та коли вниз полетіли сірі обривки й пасма, Білл звів очі.

Він побачив Одру, яка гойдалася, немов у дуже старому й хисткому ліфті. Вона впала на десять футів, зависла, розхитуючись із боку в бік, а тоді раптом спустилася ще на десять футів. Вираз її обличчя залишався незмінним. Порцеляново-блакитні очі були широко відкриті. Голі ноги вимахували вперед-назад, наче маятники. Тонкі пасма волосся звисали на плечі. Щелепа відвисла.

— ОДРО!!! — загорлав він.

— Білле, ходімо! — гукнув Бен.

Навкруги донизу летіло павутиння. Воно падало на підлогу, розтікалося. Зненацька Річі вхопив Білла за поперек і помчав з ним уперед, до десятифутової прогалини між підлогою та найнижчим перетином ниток обвислого павутиння.

— Рухайся, Білле! Давай! Давай!

— Там Одра! — розпачливо кричав Білл. — Та-там ОДРА!!!

— Та бодай сам Папа Римський, срати я хотів, — похмуро сказав Річі. — Едді помер, та однаково ми Його вколошкаємо. Якщо Воно ще живе. Цього разу, Великий Білле, ми завершимо, що почали. Воно або здохло, або ні. А тепер ворушися!

Білл ще хвильку впирався, а тоді перед ним промайнули світлини дітей, усіх мертвих дітей — промиготіли, наче втрачені фотографії з Джорджевого альбому. ШКІЛЬНІ ДРУЗІ.

— Г-га-гаразд. Ходімо. Г-г-господи, п-помилуй!

Вони з Річі пробігли під нитками схрещеного павутиння за секунду до того, як воно обвалилося, і по той бік приєдналися до Бена. Вони бігли за Ним у той час, як заціпеніла від отруйного павутиння та замотана в кокон Одра розгойдувалася за п’ятнадцять футів над кам’яною підлогою.