1

ДЕРРІ / 9:00–10:00 РАНКУ

О дев’ятій десять швидкість вітру по всьому Деррі була приблизно п’ятдесят п’ять миль на годину, а окремі пориви сягали сімдесяти. Анемометр біля будинку суду зареєстрував подмух швидкістю вісімдесят одна миля, а тоді стрілка впала до нуля. Вітер відірвав чашоподібний пристрій з даху суду, і він зринув у тьмяне дощове небо. Як і човника Джорджа Денбро, його більше ніколи не бачили. До дев’ятої тридцяти те, що, як божилася Деррійська служба водопостачання, було неможливим, стало неминучим: коли забилася або обвалилася більшість старих дренажних колодязів, центр міста опинився під загрозою повені вперше від серпня 1958 року. За чверть десята на обох берегах Каналу з’явилися легковики й пікапи, з них виходили похмурі чоловіки; їхні дощовики навіжено тріпотіли на шквальному вітрі. Уперше від жовтня 1957 року вздовж бетонного русла Каналу почали нагромаджуватися мішки з піском. Вода в трубі, яка проходила під потрійним перехрестям у самому серці деррійського центру, сягала мало не до самого верху; Головну вулицю, Канал-стрит та підніжжя Горбатого Пагорба можна було перетнути хіба що пішки, і ті, хто хлюпав дорогою, поспішаючи до берегів, аби допомогти накладати мішки, чули, як земля під їхніми ногами так стугонить від шаленого потоку води, немов вони рухалися естакадою, якою мчать вантажівки. Вібрація не вщухала ні на мить, і коли чоловіки діставалися до північного району центра, далі від монотонного гуркоту, який вони радше відчували ступнями, аніж чули вухами. Гарольд Ґарднер криком спитав у Альфреда Зітнера, хазяїна «Зітнерової нерухомості» з офісом у західній частині міста, чи проваляться вулиці. Зітнер відповів, що скоріше пекло замерзне, аніж трапиться щось подібне. У Гарольда в уяві майнула думка про те, як Адольф Гітлер з Іудою Іскаріотом роздаватимуть ковзани, і він підняв наступного мішка. Наразі вода вирувала всього за три дюйми од верху бетонних стін русла. У Пустовищі Кендаскіґ уже вийшла з берегів, і опівдні буйний підлісок та деревця будуть стирчати з широкого, мілкого смердючого озера. Чоловіки працювали, зупиняючись, лише коли закінчувалися мішки… А тоді, за десять хвилин до десятої, вони завмерли від страшного звуку: стогнало на все небо. Пізніше Гарольд Ґарднер розповідав дружині, що подумав, наче настав кінець світу. Та це не місто провалювалося під землю — його час ще настане — то була водонапірна Вежа. Лише Ендрю Кін, онук Норберта Кіна, справді бачив, як це трапилося, а того ранку він викурив стільки колумбійської «рудої», що спершу сприйняв це за галюцинацію. Він блукав розмитими деррійськими вулицями від восьмої ранку — приблизно відтоді, коли лікар Гейл полинув практикувати сімейну медицину на небесних зборах. Ендрю промок до рубця (окрім двохунцієвого пакетика з «ділом» під пахвою), та геть цього не помітив. Від подиву в нього вилізли очі. Він саме підійшов до Меморіального парку, що примикав до водонапірного схилу. І якщо він не помилявся, Вежа на ньому похилилася, як та її пиздувата родичка з Пізи, яку тулили чи не на всі коробки з макаронами. «Ва-а-а-ау!» — закричав Ендрю Кін, і, щойно затріщало, його очі вибалушилися ще більше — так, наче всередині них розпрямилися маленькі цупкі пружини. Він стояв там у джинсах, які обліпили його кістляві ходулі, з бандани юшила вода, заливаючи йому очі, та він не зводив погляду з вежі. Кут нахилу гострішав. З того боку Вежі, що стояв у напрямку центру, відлітали білі плашки ґонту… ні, «відлітали» — то неправильне слово, краще сказати «відстрілювали». А за двадцять футів над кам’яним фундаментом з’явилася виразна зморшка. Раптом з тої зморшки бризнула вода, і плашки вже не просто відстрілювали — їх вибльовували вітряні потоки. Круглі боки вежі затріщали. Ендрю побачив, як вона почала рухатися, і подумав про стрілку годинника, яка опускається з позначки «12» на «1», потім на «2». Пакетик з травою випав з-під пахви й застряг у сорочці десь над ременем. Він цього не помітив. Ендрю був цілковито зачарований. Зсередини водонапірної Вежі почулося ляске бринькання, наче одна за одною рвалися струни найбільшої у світі гітари. Усередині цього велетенського циліндра були троси, які підтримували рівновагу при надмірному тиску води. Вежа хилилася швидше й швидше; трощилися дошки й балки, у повітря порскали друзки з тирсою. «ПИ-ИЗДЕ-Е-ЕЦЬ!» — загорлав Ендрю Кін, та його крик згубився в прощальному громовому тріску та зростаючому шумі без чверті мільйону галонів води, сімох тисячах тонн води, які вихлюпнулися з розлому в цій будівлі. Потік ринув сірою стіною, і якби Ендрю Кін стояв по інший бік схилу, він би миттєво полишив цей світ. Але Бог любить п’яниць, маленьких діточок і феєрично обдовбаних — Ендрю стояв там, де все було чудово видно, і при цьому на нього й друзочка не впала. «ОХУЄННІ СПЕЦЕФЕКТИ!» — закричав Ендрю, коли хвиля покотилася Меморіальним парком, наче бульдозер, знісши геть сонячний годинник, біля якого хлопчик на ім’я Стен Юріс полюбляв розглядати птахів у батьківський бінокль. «СТІВЕНЕ СПІЛБЕРГ! ВДАВИСЯ!» Кам’яну купальню для птахів також змило. Ендрю побачив її лиш на хвильку: вона перевернулася — ванночка на ніжці, ніжка на ванночці — і втонула. Шеренгу кленів та берез, які відділяли Меморіальний парк від Канзас-стрит, звалило, як кеглі в боулінгу. Дерева прихопили з собою розлючений жмуток електричних дротів. Хвиля потекла через вулицю, почала розливатися, і врешті ставала більше схожою на воду, аніж на неймовірну кам’яну стіну, яка позносила сонячний годинник, пташину купальню й дерева, та однаково в ній лишалося досить потужності, аби позривати з фундаменту близько дюжини домів у дальньому кінці Канзас-стрит та змити їх у Пустовище. Будинки викорчовувалися з моторошною легкістю, і більшість поринули далі, не розвалившись. Ендрю Кін впізнав один із них: то був дім Массенсиків. Пан Карл Массенсик учителював у шостому класі — ще той собацюра. Ендрю спостерігав, як будинки перевалювались через край і котилися з гірки. Йому здалося, що він мигцем побачив в одному вікні вогник свічки й подумав, чи він, бува, не хапнув цей образ з майбутніх поминок (справжні чуваки просічуть цю фішку). У Пустовищі стався вибух, і на мить там спалахнула жовта вогняна пляма, коли чийсь гасовий ліхтар марки «Коулман»^[794] випадково впав у пальне, яке набігло з пошкодженої цистерни. Ендрю витріщався на дальній куток Канзас-стрит, де лише сорок секунд раніше був ряд не надто розцяцькованих, але охайних будиночків. Був та загув, облиш сумніви, солоденька. На їхньому місці лишилися десять погрібних ям, які тепер скидалися на басейни. Ендрю хотів щось додати до думки про пиздець, та не міг більше кричати. Гаплик голосу, подумав він. Йому здалося, що діафрагма просто безпорадно обвисла всередині. Він почув серію хрустких ударів, немов сходами затупотів гігант з черевиками, повними крекерів «Рітц». Це схилом покотилася водонапірна Вежа, велетенський білий циліндр, з якого досі лилися залишки води. У повітрі хвицали товсті троси, які підтримували вежу, і вони сталевими батогами ляскали по м’якій землі, лишаючи на ній глибокі борозни, які одразу ж заповнювались прудкою дощовою водою. Поки Ендрю дивився на цю чудасію, вперши підборіддя в ключиці, на його очах вежа, ця качалка завдовжки зі сто двадцять п’ять футів, підскочила в повітря. На мить вона немов зависла над землею — сюрреалістичний образ просто з обшитої гумою стін країни гамівних сорочок та уявних друзів: вода блищить на потрощених стінах, вікна розбиті, їхні рами гойдаються, сигнальний ліхтар для літаків досі блимає на даху… а тоді гепнула об вулицю з фінальним, нестерпним тріском. Канзас-стрит узяла на себе більшу частку води, і тепер вона ринула до Горбатого Пагорба, у бік центру міста. «Там колись стояли будинки», — подумав Ендрю Кін, і зненацька всі сили витекли з його ніг. Він важко сів — гуп! Ендрю поглянув на уламки кам’яного фундаменту. Вежа стояла на тому місці, відколи він себе пам’ятав. Він загадався, чи повірить йому хто-небудь. Загадався, чи сам собі вірить.