2

Джаред упав на барний стілець при кухонній стійці і насухо проковтнув пару пігулок аспірину з флакончика, який його мати тримала біля вази з дріб’язком монет. На стійці лежала записка від Антона Дубчека про в’язи на заднім подвір’ї з телефоном спеца з хірургії дерев, якого він рекомендував. Джаред задивився на цей папірець. Якого це типу хірургію можна проводити на деревах? Хто навчив Антона, який здавався майже імбецилом, грамотно писати, та ще й робити це таким гарним, розбірливим почерком? Хіба він не басейновик лише? Він також і на деревах розуміється? Чи буде стан і здоров’я двору Норкроссів колись мати бодай якесь значення знову? Чи чиститиме Антон і далі басейни, якщо всі жінки в світі заснуть? Та ну, нахер, чому ж не буде? Парубки теж полюбляють плавати.

Джаред втиснув брудні кулаки собі в очниці, роблячи глибокі вдихи. Йому треба привести себе до ладу, взяти душ, переодягнутися. Йому треба побалакати зі своїми батьками. Треба побалакати з Мері.

Озвався домашній телефон звуком дивним, незнайомим. Він тепер майже ніколи не дзвонив, хіба що тільки в роки виборів.

Джаред потягнувся по слухавку і, звісно ж, зіпхнув її з гнізда, вона впала на кахлі по той бік стійки. Слухавка розломилася, з пластмасовим тріском відскочила її задня частина, і батарейки розкотилися по підлозі.

Він вирушив через вітальню, спираючись по дорозі для підтримки на меблі, і вхопив інший телефон з кавового столика біля крісла.

— Алло?

— Джаред?

— Ніхто інший. — Він сів у шкіряне крісло зі стогоном полегшення. — Як справи, тату?

Тільки коли він промовив ці слова, йому дійшло, яке це тупе запитання.

— З тобою все гаразд? Я дзвонив тобі на мобільний. Чому ти не відповідав?

Голос батька звучав напружено, що зовсім не було дивним. Справи зараз, мабуть, не вельми суперові там, у тюрмі. Це ж, врешті-решт, жіноча тюрма. Джаред не мав наміру дозволяти батькові непокоїтися про нього. Очевидною підставою для такого рішення буле те, що будь-хто міг би зрозуміти: посеред такої безпрецедентної кризи його батькові не треба мати нічого зайвого в тарілці. Справжня ж причина, вона ледь-ледь манячила, була та, що Джареду було соромно. Йому надавав по сраці Ерік Бласс, його телефон розбили і, перш ніж пришкандибати додому, він лежав у канаві й плакав. Це не те, про що йому хотілося б поговорити зі своїм батьком. Він не хотів, щоби хтось казав йому, що все гаразд, бо все зовсім не гаразд. І він не хотів, щоб у нього питали, як він почувається після цього. Як він почувається? Гівняно — цілком точне слово.

— Я впав зі сходів у школі, — він закашлявся. — Не дивився, куди ступаю. Заодно розбив свій телефон. Тому ти не міг додзвонитися. Вибач. Утім, я думаю, на нього ще не скінчилася гарантія. Я сам сходжу в офіс Верайзена^[168] і…

— Ти травмувався?

— Доволі сильно вивернув собі коліно, так.

— Нічого більше собі не поранив, крім коліна? Скажи мені правду.

Джаред здивувався, чи батько щось знає? А якщо хтось усе бачив? Від цього припущення йому зсудомило живіт. Джаред знав, що сказав би його батько, якби дійсно знав, сказав би, що любить його і що він не зробив нічого поганого; сказав би — це інші хлопці зробили погано. І, о так, він захотів би впевнитися, що Джаред у контакті зі своїми почуттями.

— Звісно, це все. Навіщо б я брехав?

— Я тебе ні в чому не підозрюю, Джаре, я тільки хотів упевнитися. Мені справді полегшало від того, що я тебе знайшов за цим телефоном, що почув твій голос. Справи погані. Ти ж це знаєш, авжеж?

— Йо, я чув про цю новину.

Більш того, він бачив новину: Стару Ессі в курені з заліпленим білою павутиновою маскою обличчям.

— Ти говорив із Мері?

— Ні, тільки ще до обіду.

Він сказав, що якраз збирався з нею зв’язатися.

— Добре.

Батько повідомив, що точно не знає, коли він повернеться додому, що Лайла на службі, а Джареду треба залишатися вдома.

— Якщо ця ситуація не владнається швидко, буде кепсько, позамикай двері, тримай телефон під рукою.

ть… правильно?

Наприкінці останнього слова прозвучало легеньке тремтіння, якого, як сподівався Джаред, батько не вловив.

Наступне запитання: «А як щодо мами?» — формувалося у нього в думці, але Джаред не думав, що зможе вимовити його, не заплакавши.

— Вибач, Джареде, — промовив Клінт після кількох секунд повної тиші. — Я поки ще не можу звідси піти. Хотів би, але персонал не в повному складі. Утім, я буду вдома зразу ж, щойно зможу. Обіцяю.

А потім, мабуть відчувши те запитання, якого не промовив Джаред, він додав:

— І мама теж буде. Люблю тебе. Будь обережним і нікуди не виходь. Відразу ж дзвони мені, якщо я буду тобі потрібен.

Джаред проковтнув усю свою тривогу, яка купчилася у нього в горлі, і зумів попрощатися.

Він заплющив очі і глибоко дихав. Ніякого плачу більше. Йому треба вилізти зі свого брудного порваного одягу, піти в душ. Тоді справи бодай трішки покращають. Джаред виважив себе з крісла на ноги і зашкутильгав до сходів. Ритмічне гупання лунало знадвору, а за ним — деренчливе, якесь бляшане торохтіння.

Крізь скляну панель на вершечку передніх дверей йому видно було садибу по той бік вулиці. Останній із житлових будинків на їхній вулиці належав місіс Ренсом, сімдесяти-з-чимось-літній жінці, яка, завдяки відсутності в Дулінгу законів стосовно зонування, провадила пекарсько-кондитерський бізнес просто у себе вдома. Це був акуратний, світло-зеленого кольору дім, обвішаний навіконними ящиками, в яких весело буяли весняні квіти. Місіс Ренсом сиділа у пластиковому садовому кріслі на своєму заїзді, потягуючи кока-колу. Якась дівчинка, років десяти чи одинадцяти — напевне онучка, Джареду подумалося, що він її вже якось там бачив — гупала баскетбольним м’ячем об асфальт, роблячи кидки в одиноке кільце, що стояло обіч заїзду. Хвіст брунатного волосся помахував із вічка позаду її темного бейсбольного кашкета. Дівчинка виконала дриблінг колом, метнулася туди-сюди, обводячи невидимих супротивниць і вийшла на джампер^[169] із середньої дистанції. Ступні поставила не зовсім ладно, тож кидок вийшов зависоким. Кручений м’яч вдарився об верхівку щита, рикошетом підскочив угору і відлетів на сусіднє подвір’я — порослу бур’янами й лабуззям ділянку перед першим у ряду незаселених будинків на їхній вулиці.

Вона пішла забрати м’яч, шарудячи між лабузинням. М’яч підкотився до самого ґанку порожнього будинку — зовсім гола деревина, на віконних шибках досі фірмові липучки виробника. Дівчинка зупинилася, задивившись угору на будівлю. Джаред спробував угадати, про що вона зараз думає. Що це сумно: дім, в якому ніхто не живе? Чи, що це лячно? Чи, що весело було б пограти всередині, поганяти м’яча в порожніх коридорах. Закидати уявні лей-апи у кухні?

Джареду дуже хотілося, щоб його батько або мати приїхали додому скоріше.