Книга: Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр.



Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр.

Тарас Чухліб



КОЗАКИ і МОНАРХИ


Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави

1648–1721 рр.


Передмова


У 2003 році за щирого сприяння Наукового товариства ім. Шевченка в Америці та благодійної допомоги Фонду Наталії Даниленко побачила світ моя наукова монографія «Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр.». На жаль, вона мала не досить великий наклад, а тому невдовзі виникла потреба у її перевиданні та більшому поширенні не лише у вузькому колі наукової інтелігенції, але й серед тих, хто всерйоз цікавиться історією нашої країни та її міжнародних відносин.

З огляду на ці обставини, друге видання книги, що з’явилося у 2005 р. завдяки добрій ініціативі видавництва «Арістей» та особисто його директора пана Юрія Винниченка, було значно доопрацьованим. У ньому, наприклад, можна ознайомитися з новими розділами, які висвітлюють діяльність Українського гетьманату в світлі взаємовідносин з іншими державами Центральної та Східної Європи. Доповнені й сторінки, що розкривають мотиваційний механізм почергового, а інколи — одночасного прийняття (з першого погляду, несподіваних та малозрозумілих) рішень, у результаті чого українські гетьмани другої половини XVII — початку XVIII століть були змушені визнавати над собою зверхність монархів сусідніх країн — царів, королів, султанів та ханів.

Однак час неухильно плине, вітчизняна історична наука стрімко розвивається: відбувається пошук і накопичення маловідомих до цього часу архівних джерел, продукуються оригінальні історіософські ідеї, висвітлюються різні макро- та мікроісторичні проблеми, з’являються чергові грунтовні дослідження нашої минувшини. Тому пропонуємо на суд громадськості нову версію книги з трохи зміненою назвою та доповненням за рахунок вивчення міжнародної ситуації під час Північної війни 1700–1721 рр., а також зовнішньої політики гетьманських урядів Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

Сподіваємося, що після ознайомлення з третьою редакцією цього наукового видання зацікавлений читач зможе для себе віднайти певні відповіді не лише на окремі інтригуючі питання міжнародного утвердження Української козацької держави у добу Раннього Модерну, але й проникнеться ще більшим усвідомленням надскладних проблем входження новітньої України до світового співтовариства. Адже, як відомо, історія має цікаву й досить несподівану властивість повторюватися...


Жовтень, 2009 р.



Від автора


Одного разу в старовинній бібліотеці мальовничого і неповторного Львова довелося натрапити на одну із книг відомого польського історика початку XX ст. Людвіка Кубалі. Грунтовне знання ним революційної доби Хмельниччини, що базувалося на опрацюванні багатющого джерельного матеріалу, підштовхнуло до ознайомлення із значним доробком цього непересічного вченого. Але справжній «науковий шок» викликало цитування автором влучного висловлювання одного з провідних урядовців Речі Посполитої 50-х — 60-х років XVII ст. Анджея Потоцького. Той, оцінюючи дипломатію гетьманського уряду Івана Виговського, в листі до польського короля Яна II Казимира зазначав, що бунтівливі українці не хочуть бути «...ні під Вашою Королівською Милістю, а ні під царем (московським. — Т. Ч.); сподіваються вони цього досягнути, обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю»[1].1 Саме ці слова річпосполитського політика та інтелектуала й стали поштовхом до довгих роздумів над сутністю взаємовідносин гетьманів (як самопроголошених володарів нової України) і тогочасних європейських та азійських монархів — австрійських імператорів і турецьких султанів, польських і шведських королів, московських царів і кримських ханів, та, зрештою, спричинили до написання цієї книги.

На кого орієнтуватися, в якому напрямі рухатися — на Захід чи Схід, а, можливо, йти своїм шляхом? Це питання, на нашу думку, є чи не найголовнішим із тих, які кожного дня мають задавати собі більшість свідомих своєї ролі представників сучасного українського політикуму. Однак, як кажуть, все нове є добре забутим старим. Подібна проблема хвилювала і провідників протонаціональної держави з такою незвичною і войовничою назвою «Військо Запорозьке» більш ніж три століття тому — в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Адже усвідомлення місця і ролі Українського гетьманату (а саме таку історіографічну назву[2] пропонуємо вживати щодо Козацької держави названого вище періоду насамперед для того, щоб відрізняти її від Війська Запорозького кінця XVI — першої половини XVII ст.) в його взаємовідносинах з сусідніми країнами Європи дає можливість осмислити не лише події далекої історії, але й сьогоденні проблеми становлення Української держави як складової частини світової цивілізації.

Метою нашого дослідження стало висвітлення процесу міжнародного утвердження Гетьманату, що розкривається через призму тогочасної специфіки відносин між різними державами Центрально-Східної, Південно-Східної (до яких політично належали Османська імперія і Кримське ханство) й Північної Європи й був персоніфікований особами своїх правителів та лише в окремих проявах набував модерного політико-правового змісту. З історичної точки зору міждержавно-правові взаємини ранньомодерної доби уособлювалися, головним чином, через династичні зв’язки та сюзеренно-васальні відносини між володарями окремих країн. Вони характеризувалися боротьбою між монархічними правителями та регіональною знаттю, яка намагалася не допустити поступового обмеження власних privilegia et libertates на користь абсолютистської влади2.

Окремо слід наголосити на тому, що автор прагнув дослідити не лише політичні проблеми історії, але й звернутися до її антропологічного змісту через розкриття різних мотивацій та ідей, які рухали творцями зовнішньої політики козацької України.

Ще у 2001 р. побачили світ «Нариси історії дипломатії України», де сучасні історики Валерій Смолій та Валерій Степанков на широкому міжнародному тлі дослідили основні напрямки дипломатії та зовнішньої політики гетьманських урядів3. Разом з тим, оцінку процесам міжнародного утвердження Українського гетьманату, починаючи від XIX ст., давало багато вчених, серед яких, зокрема, проблеми залежності Козацької держави від європейських та азійських володарів висвітлювали історики Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Федір Уманець, Мирон Кордуба, Василь Дубровський, Андрій Яковлів, Лев Окиншевич, Дмитро Дорошенко, Микола Петровський, Іван Крип’якевич, Омелян Пріцак, Зенон Когут, Орест Субтельний.

Окрім того, над багатьма питаннями зовнішньої політики та міжнародного становища Гетьманату в різний час працювали такі вітчизняні науковці, як В. Антонович, В. Липинський, О. Терлецький, С. Томашівський, С. Рудницький, Д. Олянчин, Б. Крупницький, В. Гарасимчук, М. Андрусяк, І. Лисяк-Рудницький, О. Оглоблин, М. Марченко, І. Бутич, В. Голобуцький, Ф. Шевченко, Д. Наливайко, Л. Винар, Л. Мельник, Я. Дашкевич, В. Сергійчук, Ю. Мицик, В. Щербак, Ф. Сисин, О. Гуржій, П. Сас, С. Плохій, С. Величенко, С. Леп’явко, Я. Федорук, В. Брехуненко, О. Галенко, В. Горобець, В. Станіславський та ін. Саме їм та іншим ученим, які не увійшли до цього переліку, щиро завдячуємо використанням окремих ідей, певного теоретичного й фактологічного матеріалу[3].

Підтримуючи теорію впливу «рівнозначних» факторів (духовного, антропологічного, політичного, соціального, економічного, географічного, біологічного, геополітичного та ін.) на загальноісторичний поступ і звертаючись до висвітлення саме політичної історії, автор намагався вивчити всю сукупність багатьох чинників, що позначалися на ній у досліджуваний період. При цьому відсилаємо зацікавленого читача до влучних спостережень відомого французького вченого Жоржа Дюбі, який наприкінці минулого століття відзначав, що європейська історична наука, починаючи вже з 70-х років XX ст., поступово повертається до висвітлення саме політичної історії. Це стало реакцією на знищення сюжету в працях сучасних послідовників Марка Блока та Люсьєна Февра. «Відмова від події зруйнувала хронологію, історична плоть була позбавлена скелета. Постійне розширення поля дослідження, природньо, спричинило його подрібнення і в кінцевому підсумку надання переваги вивченню мікросюжету, історичного анекдоту»4, — зауважував Ж. Дюбі, констатуючи, що великі серйозні проблеми разом з Подією і видатною Особистістю знову зайняли своє попереднє місце в історії, а в історичній проблематиці на перший план вийшли питання, пов’язані з вивченням Влади та її сутності.

Поряд із дослідженням складних механізмів зовнішньої політики владних інституцій козацької України, творцями яких виступали ті чи інші історичні особистості, хотілося б також (наслідуючи приклад видатного російського історика Бориса Поршнева, який так вдало «возз’єднав Європу» з історією своєї країни)5 спробувати бодай трохи наблизити, або ж «вписати» вітчизняну минувшину до загальносвітових процесів ранньомодерного часу.

У результаті багаторічної пошукової роботи в книзі репрезентовано опрацьований автором великий масив матеріалу, що зберігається у фондах архівосховищ України, Польщі та Росії. Серед них — Центральний державний історичний архів України у Києві, Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Архів Інституту історії України НАН України, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Архів головний актів давніх у Варшаві, Відділ мікрофільмів Національної бібліотеки Польщі, Відділ рукописів Варшавського університету, Відділ рукописів Ягеллонського університету в Кракові, Російський державний архів давніх актів у Москві, Відділ рукописів бібліотеки РАН у Санкт-Петербурзі та ін. З огляду на об’єктивну неможливість дослідницької праці в архівосховищах Австрії, Туреччини і Швеції, використано наративні джерела численних вітчизняних і зарубіжних археографічних збірників, що також допомогло розкриттю тогочасної міжнародної ситуації.

Усвідомлюємо, що тема, яка висвітлюється у книзі, є, по суті, невичерпною для довготривалих і різнобічних досліджень, а тому наші студії не можуть бути позбавленими критичних зауважень. Сподіваємося також на те, що наша праця не буде марною й слугуватиме певним підґрунтям для наступних наукових пошуків.

__________

1 Дану цитату польський історик Л. Кубаля (Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. — S. 256) взяв із опублікованого в середині XIX ст. збірника документів: Пам’ятники, изданные временною коммиссією для разбора древних актов. — Т. 3. — Отд. III. — К., 1852. — С. 300. У 1993 р. вона також була наведена у праці: Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — С. 34.

2 У цьому контексті див. праці О. Субтельного: Subtelny Orest. Domination of Eastern Europe: native nobilities and foreign absolutism. 1500–1715. — Quebec, 1986; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994.

3 Смолій В., Степанков В. Становлення української дипломатичної служби. Зовнішня політика уряду Б. Хмельницького (1648–1657) // Нариси з історії дипломатії України / Ред. В. Смолій. — К., 2001 — С. 107–162; Смолій В., Степанков В. Дипломатична боротьба за збереження Української держави. Перетворення України на об’єкт міжнародних відносин (1657 — XVIII ст.) // Там само. — С. 163–207.

4 Дюби Жорж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 года // Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. — Москва, 1991. — С. 56.

5 Поршнев Б. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. — Москва, 1976. — С. 7.





Монархи та залежні правителі Європи: від Середньовіччя до Раннього Модерну

(замість вступу)


У середньовічну добу всесвітньої історії на території Західної Європи між різними представниками вищої знаті встановлюються так звані сюзеренно-васальні або ж ленні стосунки, що стали чи не найголовнішою ознакою феодальної доби. Серед землевласників чи просто володарів замків виокремлювався верховний («suzerain») князь, який визнавався старшим або «сеньйором» («senior») і був найбільшим землевласником. Від нього одержували особисту чи васальну залежність менші князі — «васали» («vasallus», «valvassor», «vavassar», «fidelis»)[4]. Поступово ці приватно-правні відносини переплітаються з державно-правними, адже кожен із сюзеренів чи його васалів володів більшим чи меншим маєтком-«державою», на які розповсюджувалася їхня влада1. Визнаючи себе людиною сюзерена («homme de bouche et de mains»), васал присягав йому на вірність («jurare in ducis nomen») Божим іменем і закріплював це процедурою укладання своїх рук у руки сеньйора («hommage»). За це він одержував від нього у володіння землю («beneficium», «fief») за умови виконання певних обов’язків.

Сюзерен також присягався своєму підданому у виконанні взятих на себе зобов’язань. Це обумовлювалося спеціальним договором між ними, що передбачав військову службу васала на користь свого зверхника, участь в управлінні його маєтком та право здійснювати суд від імені сюзерена тощо. Окрім того, в окремих випадках васал брав на себе грошові зобов’язання — викупляв сеньйора, коли той потрапляв до полону; виділяв йому певну суму у випадку виходу заміж доньки або посвячення в лицарі сина. У свою чергу сюзерен гарантував підлеглому захист і недоторканість тієї землі, яку васал отримував від нього. Договір скріплювався наданням васальнозалежному від імені його зверхника спеціального документа — «привілею», який окреслював його «права і вольності» («privilegia et libellates»). Окрім того, підданому вручалися певні атрибути-інсигнії або символічні предмети, що засвідчували його належність до окремого сюзерена — хоругва або штандарт з гербом господаря, жезл, кільце, ніж, рукавичка, залізний чи дерев’яний прут, жмут соломи та ін.2 У тому випадку, коли сюзерен чи васал не дотримувалися обопільних зобов’язань, договір між ними розривався. Причому при порушенні верховним князем своїх обіцянок його підлеглий міг першим оголошувати про «денонсацію» присяги.

Проблема васальних (денних) стосунків у середні віки всебічно досліджена у світовій історіографії3. Останнім часом науковці все більше схиляються до того щоб висвітлювати їх через призму відносин «патрон — клієнт»4. Генеза та причини одного з багатьох аспектів цього питання, а саме — визнання одним васалом підлеглості від декількох патронів, були ґрунтовно досліджені французькими істориками Марком Блоком та Жаком Ле Гоффом. Вони говорять про те, що в епоху класичного середньовіччя майже кожен васал був людиною одночасно двох, а то й кількох сеньйорів5. Один із найперших випадків такої підлеглості датується 895 роком, а вже в XI ст. це перетворилося на звичне явище6. Отже, вже з цього часу можна говорити про зародження своєрідних полівасалітетних[5] відносин, які, правда, на той період мали ще приватно-політичний характер.

Слід звернути увагу на вітчизняну традицію формування владних структур у середньовічній Русі-Україні, що, як правило, базувалися на принципах «родового сюзеренітету». Як відзначав Олексій Толочко, державне тіло Русі, крім усього іншого, було об’єднане васально-сюзеренними зв’язками7. Разом з тим, посилаючись на доробок А. Гуревича, Є. Мельникової, Е. Гудавічюса, дослідник зробив висновок про те, що міжкнязівські відносини того часу були типово васальними, а політичні й правові інститути, засновані на «родовому сюзеренітеті», стали притаманними майже всім ранньофеодальним державам Європи — Франції, Британії, Скандинавії, Угорщині, Чехії, Польщі, Литві8. Втративши на початку XIV ст. свого природного сюзерена (легітимного носія верховної влади), феодальна еліта Південної Русі, згідно зі спостереженнями історика Фелікса Шабульда, відразу ж опинилися у нерівноправному становищі відносно правителів сусідніх держав — Корони Польської, Угорського королівства й Великого князівства Литовського9. Очевидно, саме тому київські князі протягом XIV–XV століть неодноразово були змушені визнавати себе залежними не лише від литовського князя та польського короля, але й кримського хана.

Середньовічні сюзеренно-васальні стосунки між різними феодалами позначилися і на процесах формування держав та політичних структур уже в новий час європейської історії. Адже вони, як правило, творилися на основі територіальних феодальних князівств10. Система феодально-васальних відносин сприяла збереженню елементів патримоніального права та переплетенню феодально-династичних принципів з основами творення ранньомодерних держав у Європі. Протягом XV–XVII століть політика персональних уній, династичні й спадкові проблеми викликають перерозподіли держав, відчуження територій, змінюють державні кордони й стають причиною виникнення об’єднаних королівств та імперій11. У цей час, згідно з висловлюванням відомої російської дослідниці А. Люблінської, європейський континент являє собою картатий конгломерат монархій — абсолютних, обмежених, номінальних (імперія), національних, багатонаціональних — і республік — олігархічних (Венеція, Генуя), федеративних (Голландія, Швейцарія), шляхетських («уявна монархія» в Польщі й частково Угорщині) і т. п.12 Характеризуючи західноєвропейський Ренесанс щодо творення державних структур і доповнюючи вище-наведене визначення, інший історик М. Петров продовжив попередню типологію, вказавши на існування держав-комун, сеньйорій, регіонально-абсолютистських, територіальних держав, різних напіввасальних і напівзалежних утворень тощо13. Очевидно, цей перелік можна доповнити за рахунок виникнення й інших державно-політичних систем Центрально-Східної Європи[6], зокрема, й такого специфічного державного організму, як Український гетьманат (Військо Запорозьке), що виник у результаті революційних подій 1648–1676 рр.[7] на теренах руських воєводств Речі Посполитої.

Як наслідок розвитку багатоваріантних політичних структур і державних інститутів, розпочався процес складання європейської моделі держави, яка лягла в основу принципів побудови сучасних держав14. Цей процес розтягувався на довгі століття, включно до XIX ст., й був складним та нерівномірним, зважаючи на різні причини. Однією з них стала проблема перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин, заміна персональних зв’язків між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої держави. «Це був вільний, нерівномірний, переповнений можливостями перехідний стан багатоваріантного процесу місцевої регіональної динаміки: від конгломератних феодальних політичних структур до національних, краще окреслених державних об’єднань», — відзначали дослідники зазначеної проблеми15.

Аналізуючи це важливе питання, історики зауважували, що шлях до нового не проходив по прямій висхідній лінії, а навпаки, при збереженні загальної схоластичної орієнтації, в ньому перепліталися елементи старого й нового способів мислення, старі й нові ментальні установки. При цьому нове мислення вимагало свого прояву насамперед у питанні влади — що таке «влада» в новому світосприйнятті й реальне місце володаря в цьому новому суспільстві16.

З огляду на тематику книги, детальніше зупинимося на розгляді правових стосунків між володарями-монархами (колишніми сюзеренами-землевласниками) та залежними від них володарями-васалами інших держав. Середньовічні сюзеренно-васальні угоди, котрі, як уже зазначалося, мали більше приватний, ніж політичний відтінок, з часом поступово трансформуються в міждержавні політичні договори. Адже більшість тогочасних держав різного типу уособлювалися у своїх правителях. Державно-правовий договір складався із системи взаємних прав і обов’язків. В обмін на «захист і пошанування правителів» з боку протекторів-сюзеренів, васальнозалежні правителі обіцяли тим «покору, службу і вірність». Таку домовленість можна назвати актом взаємного добровільного зобов’язання, а її основними елементами з боку підданих були: повага до своїх давніх прав і привілеїв, вільний вибір протекції, необхідність військового захисту тощо17.

З правового погляду «класична» васальна залежність передбачала, що між монархом і населенням васальної держави не існувало безпосереднього зв’язку — між ними стояла особа правителя цієї держави18. Той, як і в давнину, іменем Бога складав присягу на вірність своєму зверхнику. У свою чергу, останній також «на вічні часи» присягався в дотриманні зобов’язань перед підданим. Між ними укладався обопільний договір, у разі порушення якого однією стороною інша могла відмовитися від своїх зобов’язань. Успадковуючи середньовічні традиції, це супроводжувалося спеціальними процедурами, серед яких найголовнішою було вручення «привілею» та атрибутів монаршої влади. Хоча, згідно з твердженнями окремих учених, «пережитки феодальної вірності сюзерену (що нині став сувереном) і рицарської честі вже не служили стримуючим чинником»19. Тверезий політичний розрахунок, а, отже, і можлива та «безболісна» відмова-зрада від складеної присяги васальнозалежного правителя на користь іншого протектора все більше утверджувалися в міждержавних стосунках XVI–XVII ст.

Звернімося до окремих прикладів розвитку державних моделей у Центрально-Східній, Південно-Східній та Північній Європі, які б проілюстрували вищевикладений матеріал і стали висхідним пунктом для їхнього (моделей) порівняння. Близько трьохсот світських і духовних князівств та півтори тисячі самостійних рицарських володінь на середину XVII ст. існували в межах т. зв. «Священної Римської імперії німецької нації» (інші назви — Австрійський дім, Австрійська імперія, Австрійське цісарство, Габсбургська монархія, Імперія Габсбургів тощо), що була мультинаціональним державним утворенням. Більшість із цих князівських і рицарських володінь довгий час перебували в різній стадії васальної залежності від імператорського дому Габсбургів, і лише Вестфальський мир 1648 р. встановлював територіальний суверенітет («Landeshoheit») німецьких князів з правами укладати союзи між собою та іноземними державами20. Єдиним обмеженням була умова не укладати такі союзи проти імператора. По суті, «Священна імперія» була конфедерацією великої кількості середніх і дрібних земельних володінь, королівств, князівств, курфюрств, герцогств, ландграфств, володінь імперських лицарів-васалів та вільних міст, які були справжніми державами у складі Імперії21. Хоча імператори й намагалися укрупнювати свої володіння. Так, наприкінці XV ст. Максиміліан I, об’єднавши нижньоавстрійські та верхньоавстрійські землі в єдину адміністративну одиницю, додав до неї Тироль і Передню Австрію. Незабаром для управління цими територіальними складовими було започатковано таку центральну урядову установу як Регімент («Regiment»)22. Через деякий час ця назва перенеслася на українські землі, де в останній чверті XVII — на початку XVIII ст. означала управління («регіментарство») гетьманами над лівобережною частиною України від імені російського монарха.

Хоча австрійський імператор-цісар і вважався суверенним володарем, однак його влада була досить обмеженою й полягала у виконанні представницьких функцій, а також скликанні законодавчих зборів — Рейхстагу. Імператор лише санкціонував прийняті цим загальнодержавним органом закони та був сюзереном для васальнозалежних князів і лицарів імперії. Однак гасло «Австрія має володіти всесвітом» («Austriae est imperare orbi universo»), яке імператор Фрідріх III (1437–1493) у вигляді абревіатури AEIOU додавав до свого підпису, було актуальним для августійших володарів імперії і протягом наступних століть. Володар імперії уособлював у собі дві різні владні функції: з одного боку, він був німецьким (австрійським) королем, а з іншого — потенційним володарем усього західного християнського світу23. На обгрунтування останньої тези (про вічність Римської імперії та влади її цісарів) і насадження її в суспільній свідомості була спрямована майже вся тогочасна західноєвропейська політична думка.

Надмогутньою «Священна імперія» стала за панування Карла V Габсбурга (1519–1556), коли об’єднала під своєю владою Німеччину, Іспанію, Нідерланди, Італію й стала наднаціональним державним утворенням. Від часу зречення цього імператора дім Габсбургів поділився на дві самостійні гілки — іспанську та австрійську. З огляду на геополітичний чинник та розташування України, під час розгляду різних міжнародних проблем Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, в основному, будемо звертатися до висвітлення політики саме австрійських, а не іспанських цісарів.

З 1526 р. під владою династії Габсбургів перебувала також Чехія, яка, незважаючи на це, залишалася окремою державою. Обрання чеським королем Фердинанда I Габсбурга відбулося за умови підписання ним так званих «Виборчих капітуляцій». Вони передбачали право станів Чеського королівства на вільний вибір короля, повагу до їхніх релігійних прав, розміщення королівської резиденції в Празі тощо24. Однак австрійська влада не дотримувалася своїх зобов’язань і поступово обмежувала державні права Чехії. У результаті національно-визвольного повстання всіх чеських станів імператор Рудольф II у липні 1609 р. видав знаменитий маєстат-грамоту, який надавав чеським панам, рицарям, міщанам та селянам, окрім політичних прав ще й свободу віросповідання згідно з Чеською конфесією 1575 р.25. У 1627 р. новий імператор Фердинанд II підписав земельний статут за яким зберігалася Чеська держава й політичний зв’язок Чехії, Моравії і Сілезії. Однак процеси укріплення абсолютистської влади віденського двору призводили до значного обмеження чеської державності й перетворення цієї країни на одну з провінцій «клаптикової» монархії австрійських Габсбургів.

Саме Чехія на початку XVII ст., слідом за Нідерландами й Швейцарією, стала чинити опір традиційній монаршій владі й відмовилася від неї на користь національного короля. Певний час апологети законних «богообраних» володарів називали його не інакше, як «узурпатором». Через декілька десятиліть типологічно наближеною до проблеми державно-політичного самовизначення вищеназваних країн була ситуація в одній із найбільших «провінцій» Речі Посполитої — Україні.

За всієї могутності, всередині «Священної імперії», як дослідив Б. Поршнєв, існувало ряд серйозних суперечностей: державних — між імператорами і князями; конфесійних — між релігійними угрупованнями; національних — між німцями, слов’янами, угорцями та ін.; соціальних — між суспільними верствами й групами26. Одним із протиріч, на думку науковців, є те, що політична еволюція Австрійської імперії відбувалася в напрямку все більшої територіалізації, тобто зростаючого повновладдя місцевих князів. Це, проте, зміцнювало владу імператора як космополітичного «володаря всіх володарів» («augustissimus»)27.

На Віденському з’їзді в 1515 р. польський король Сигізмунд I домовився з австрійським імператором та чесько-угорським королем стосовно підтвердження Другого Торунського Трактату (1466) про васальну залежність від Польщі Тевтонського ордену28. Ця держава-орден перебувала в залежності від польських королів до 1618 р. Протягом багатьох десятиліть під сюзеренною владою Корони Польської були Бранденбурзьке курфюрство, Молдавське та Волоське князівства (про що буде сказано нижче). Зважаючи на те, що від часу Люблінської унії 1569 р. більша частина українських земель перейшла до складу федеративної Речі Посполитої, детальніше зупинимося на характеристиці васально-сюзеренних відносин всередині Польсько-Литовської держави.

У результаті виборів на елекційному сеймі 1573 р. новим королем Польщі став брат французького короля Карла IX, молодий та енергійний Генріх Валуа. Він видав спеціальний привілей, який увійшов до історіографії під назвою «Генріхові артикули» й містив ряд пунктів зобов’язання монарха-сюзерена перед польськими станами. Зокрема, йшлося про дотримання принципу вільної елекції, скликання раз у два роки вального сейму, скликання посполитого рушення лише за згодою сейму тощо. Лише за погодженням з депутатами сейму король мав вирішувати питання про запровадження нових податків і мит, ведення війни та миру, зовнішньої політики. Окрім того, при королю мала діяти спеціальна наглядова рада, що складалася з 16 сенаторів. Новообраний монарх повинен був утримувати кварцяне військо та участь шляхти у посполитому рушенні за межами країни. У разі невиконання королем цих зобов’язань шляхта мала право відмовити Генріхові Валуа в покорі йому як своєму сюзерену («de non praestanda oboedientia»). Більше того, останній артикул договірних статей дозволяв шляхетському загалу скликати проти нього військову опозицію (т. зв. рокош). Королівська влада також обмежувалася іншим документом під назвою «Pacta conventa», що містив додаткові пункти, на яких польський монарх присягав польській і литовській шляхті29. Представники останньої також присягалися королеві у своїй покорі, але за умови гарантування ним виконання вищеназваних «прав і привілеїв».



Одним із перших шляхетських виступів проти королівської влади стала Сандомирська рокош-конфедерація проти Сигізмунда III Вази на початку XVII ст. У 1606 р. невдоволена своїм становищем шляхта подала на розгляд королеві 64 пункти-артикули, які повинні були не лише гарантувати, але й значно розширити їхні васальні права. Після відхилення цих вимог між шляхетськими й королівськими військами розпочалися довготривалі бойові дії, що завершилися у 1607 р. перемогою центрального уряду та укладенням компромісної угоди.

На варшавських сеймах 1607 і 1609 рр. традиція взаємної домовленості між королем і шляхтою набула законодавчого підгрунтя. Безумовно, відносини між королівським урядом і шляхетським станом подіяли й на стосунки між королем Речі Посполитої та Військом Запорозьким (як корпоративної військово-політичної структури) наприкінці XVI — першій половині XVII ст.

Події загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618–1648 рр. значно вплинули і на політичний розвиток бранденбурзьких земель, частина яких з 1525 р. під назвою Прусського герцогства перебували у васально-ленній залежності від Корони Польської, що було підтверджено варшавським сеймом 1611 р. Депутати законодавчого зібрання Прусії — Ландагу у випадку незгоди з рішеннями герцога-курфюрста мали право апелювати до польського сейму30. До речі, це могла зробити навіть меншість ландагу. Невдовзі, у 1618 р., вони перейшли під владу курфюрста Бранденбурзького. Згодом курфюрст і електор Пруссії Фрідрих Вільгельм (1640–1688) об’єднав ряд місцевих володарів і заклав основи для утворення в 1701 р. Королівства Прусського. Однак задовго до того Пруссія звільнилася від зверхності польського короля — в січні 1656 р. Фрідрих I Вільгельм домовився про антипольський союз зі шведським королем Карлом X Густавом, а у вересні наступного року підписав угоду з Яном II Казимиром про своє звільнення з-під його опіки. Це стало можливим у результаті проведення ним гнучкої зовнішньої політики, яка отримала назву Fuchspolitik і в конкретному випадку полягала в тому, що під час другої Північної війни 1655–1660 рр. курфюрст спочатку надав допомогу Швеції, а потім перейшов на бік польсько-австрійського табору за ціну відмови Речі Посполитої від леннозалежної Пруссії31.

Міждержавні сюзеренно-васальні стосунки на Півночі Європи в період пізнього Середньовіччя та Раннього Модерну розвивалися наступним чином. Визначальною проблемою залишалася Кальмарська унія 1397 р., згідно з якою Данія, Швеція (разом з Фінляндією) та Норвегія (разом з Ісландією) перебували під владою данського короля. На початку XVI ст. шведи виплачували до скарбниці короля Ханса 13 000 марок в обмін на певну автономію32. Лише в результаті повстання шведських станів проти зверхності Данського королівства у 1523 р. було скасовано попередні унійні положення. Керівник національно-визвольного руху шведський шляхтич Густав Еріксон Ваза був проголошений монархом новоутвореного королівства, а від 1544 р. (шведський Рикстаг визнав королівську владу спадковою) династія Вазів стала однією з провідних у цій частині Європи.

Починаючи з останньої чверті XIV ст., на європейську модель сюзеренно-васальних міждержавних стосунків почала значно впливати азіатська традиція відносин між монархами-сюзеренами та залежними від них правителями. Ex Oriente Lux («світло йде зі Сходу») — у цьому вислові концентрувався величезний вплив Османської імперії на політичний розвиток багатьох країн Європи, зокрема й на їхні міжнародні відносини. Захоплення Османами колишніх територій Візантійської імперії на Балканах, де вже відбувався процес зародження національних державних утворень, спричинило виникненню тут особливої «буферної зони» між Османською імперією та центральноєвропейськими країнами, у складі якої були васальнозалежні від султана держави («дар ал-сульх» — країни миру). Хоча в даному випадку треба відзначити, що такого поняття, як «міждержавний васалітет», у політико-правовій практиці середньовічної та ранньомодерної Османської імперії не існувало. Адже до виникнення поняття «дар ал-сульх» в уявленні мусульман християнські країни були тільки «світом війни», в якому «невірні» могли лише покірністю (прийняттям мусульманства) й сплатою данини «купити» мир із мусульманами. Разом з тим, традиція вживати термінологію, притаманну «сюзеренно-васальним відносинам», стосовно Османської імперії та залежних від неї країн є загальноприйнятою у світовій історіографії[8].

Під турецьким сюзеренітетом з 1389 р. перебував Сербський деспотат, а в 1459 р. він був остаточно інкорпорований Мегмедом II. Наприкінці XIV ст. султан підкорив два Болгарські царства і деспотат Добруджа33. У першій половині XV ст. османськими васалами стали правителі Боснії. У цих залежних державах султани іноді надавали автономію місцевим володарям, змушуючи їх сплачувати щорічну данину (гараж або «tributum») та поставляти допоміжні військові підрозділи для походів османської армії34. 1526 року в підданство до Порти потрапила Дубровницька республіка, що почала надсилати данину до Стамбула. Вона, як і ряд державних утворень Греції, користувалася більшою самостійністю у внутрішній та зовнішній політиці. Турецька влада була зацікавлена в ширшій автономії грецьких територій — області Судіотів в Епірі, округу Мані на Пелепонесі, островах Тосос та Інтра, що було спричинене провідною роллю греків у тогочасній міжнародній торгівлі в цьому регіоні35. Певними автономними правами володіли правителі Албанії, які під впливом Туреччини прийняли іслам. Лише наприкінці XVI ст. Османській імперії вдалося підкорити собі Чорногорію, яка, однак, протягом наступних десятиліть насильного турецького протекторату опиралася сплаті данини.

Поступово протягом другої половини XV–XVII століть балканські васальнозалежні держави перетворили на провінції Османської імперії, які підлягали султанському наміснику. Ці провінції називалися еялетами (з тур. «влада», «верховенство»), а турецький урядовець, який управляв ними — бейлербеєм («беєм беїв» — старшим над старшими)36. У 1527 р. на систему еялетів була поділена вся територія Боснії37. Невдовзі такої ж долі зазнали й інші балканські держави.

Треба зазначити, що процес поширення османської зверхності над балканськими правителями не був простим і відбувався не лише у військовому протистоянні з місцевими володарями, але й у гострій політичній та військовій суперечці між турецькими султанами й Габсбургами за право сюзеренітету. Адже і болгарський цар Іван Страцимир з 1369 р., і боснійський король Стефан Дабіше з 1394 р., і сербські деспоти Лазар, Стефан Лазар, династія Бранковичів наприкінці XIV — на початку XV ст. визнавали себе васалами королів Угорщини38. Крім того, з кінця XVI ст. між Османською імперією та Угорським королівством розгорнулася боротьба за підпорядкування Трансільванського (Семиградського), Волоського та Молдавського князівств. Активніше від часу завоювання турками Угорщини (1521–1526) в суперечку за придунайські князівства вступають польські королі.

Власне, у цій довголітній боротьбі сюзеренів і зародилася традиція одночасної подвійної (а то й потрійної!) підлеглості правителів-васалів більш сильним монархам, що ворогували між собою. Водночас досить частою, зважаючи на міжнародну ситуацію, стала і політика заміни слабшими правителями своїх протекторів. Одним із перших таку гнучкість у зовнішній політиці продемонстрував сербський деспот Джурдже Бранкович (1427–1456), який навесні 1428 р., залишаючись васалом угорського короля Жигмонта (1387–1437), визнав васальну залежність від турецького султана Мегмеда II. При цьому він зобов’язався виплачувати Порті щорічну данину й надавати двотисячне кінне військо до османської армії39.

Особливо цінними для нас є політичні відносини між господарями Волощини та Молдавії, з одного боку, й монархами Османської імперії, Польського й Угорського королівств — з іншого. Адже історія цих міждержавних стосунків у площині еволюції політики полівасалітетної підлеглості й частої заміни протекторів є чи не найбільш аналогічною ситуації, в якій перебувала Україна з постанням козацької держави в другій половині XVII ст. А тому зупинимося на їхньому висвітленні детальніше, зосередивши увагу на ключових моментах, що виникали у зовнішній політиці Молдавського князівства у зв’язку з його міжнародно-правовим статусом.

У 1372 р. молдавський господар Лацку визнав васальну залежність від угорського короля Лайоша I. Однак через півтора десятиліття інший правитель Молдавії Петро Мушат, як васал, склав присягу вже польському королеві. Згідно з даними джерел і твердженнями істориків, під дію цієї присяги підпадав не лише тогочасний і майбутній «воєвода молдавський», але також «народ і земля» країни («gentem atque terram»), фортеці й інші володіння («ceteraque dominia»)40. Бояри, які перед тим обирали П. Мушата, також присягали й поручалися перед королем Польщі за свого правителя не лише від свого імені, але й «усіх других землян» («etalioram omnium terrigenarym terrae») Молдавії41. Однією з головних причин такого кроку молдавського воєводи, як стверджує Л. Семенова, було його прагнення забезпечити північні та північно-східні кордони князівства від можливого ворожого нападу колишнього протектора42. У 1393 р. польському королеві Владиславу Ягайлу присягнув черговий господар Роман I, а в 1404 р. королівським васалом визнав себе Олександр Добрий. Вони також присягали Короні Польській від імені усіх жителів Молдавії. У 1433 р. Владислав Ягайло видав універсал, який підтверджував його сюзеренітет над тогочасним молдавським господарем, а також усі сюзеренно-васальні договори, укладені між Польщею і Молдавією, починаючи з 1387 р.43 З 1456 р. господар П. Арон став васалом польського короля Казимира, проте одночасно сплачував данину султану Мегмеду II. Гарадж Молдавії цього року становив 2000 дукатів, але за неповні два століття він збільшується і в 1593 р. становить 65 000 дукатів44. Таким чином, з цього часу можна говорити про започаткування польсько-турецького кондомініуму над Молдавським князівством45.

Продовжувачем політики молдавського полівасалітету став наступник П. Арона господар Штефан III, який правив з 1457 до 1504 р. Вибираючи між угорською і польською зверхністю, він у 1459 р. надав перевагу останній, що було спричинене більшою свободою політичного маневру для правителя Молдавії. Адже польський король у той час був зайнятий суперництвом із Московською державою46. Водночас цей молдавський господар сплачував данину турецькому султану, а, отже, був його денним васалом. Лише у 1473 р. Молдавське князівство припинило посилати гроші до Стамбула. Через два роки, 12 липня 1475 р., господар Штефан III оголосив себе підданим угорського короля Матвія, а 8 вересня того ж року признав сюзеренітет польського короля Казимира. Такі дії молдавського правителя були спричинені нічим іншим, як загрозою окупації князівства турецькими військами. Окрім того, згідно з дослідженнями російського історика І. Трекова, Штефан III свідомо здійснював тактику лавірування між Туреччиною, Угорщиною і Польщею і тим самим забезпечував «збереження самостійності свого князівства»47.

1485 р. молдавський господар підтвердив свій васалітет перед польським королем, а 1489 р. склав присягу новому угорському королю Матяшу Корвіну. Однак це так і не убезпечило Молдавське князівство від загрози турецької експансії — у 1495 р. за спиною Штефана III Османська імперія уклала договір з Угорським королівством про визнання її сюзеренітету над усіма дунайськими князівствами. З огляду на це, частина молдавських бояр схиляється на бік Порти і визнає зверхність турецького султана. Відповіддю господаря Молдавії стало укладення в 1499 р. антитурецького союзу з Короною Польською та Великим князівством Литовським, а також Угорським королівством, яке відмовилося від своїх попередніх зобов’язань перед Портою48.

Протягом XVI ст. Молдавське князівство продовжувало бути державою, де перехрещувалися інтереси багатьох країн — Османської імперії, Корони Польської, Угорського королівства, Священної Римської імперії, Апостольської столиці, Великого князівства Литовського. З середини цього століття свою політику щодо Молдавії почало формувати й українське козацтво49.

Господарі, які досить часто змінювалися, продовжували політику полівасалітетної підлеглості й часто змінювали своїх зверхників, зважаючи на конкретну військово-політичну ситуацію в регіоні. Але з часом це придунайське князівство все більше й більше втягувалося у сферу впливу могутньої на той час Порти. З 1520-х рр. султани вже починають затверджувати господарів Молдавського князівства, які обиралися місцевими боярами. Господарі були зобов’язані посилати до Стамбула своїх синів чи рідних як заручників. У другій половині XVI ст. право затвердження чергового господаря перетворюється в систему їхнього прямого призначення султаном без ради з молдавським боярством50. Щоб зайняти господарський престол, претендентові необхідно було сплатити велику грошову суму до скарбниці султана. Також щорічно він мав сплачувати данину, що, наприклад, у 1524 р. становила 14 тис. дукатів. Окрім щорічного хараджу, Молдавія (так само, як і Волощина) мала відправляти до Туреччини ще і надзвичайну грошову данину («tributum extraordinarium»). Однією з найбільших повинностей молдавських і волоських господарів були офіційні й неофіційні подарунки («пешкеш»), які в грошовому чи натуральному вираженні підносили султану й багатьом турецьким урядовцям. Разом з тим, султани допускали певну самостійність князівства в його зовнішній політиці. Рівень цієї самостійності визначався міжнародними планами Османської імперії того чи іншого періоду. Як відзначають фахівці з цієї проблеми, дозволена Портою свобода зовнішньополітичної діяльності спричиняла в самому князівстві прагнення спочатку до збереження незалежності, а потім до її відновлення51. «Підкорені християнські народи не прийняли іслам і не асимілювалися з турками... Ці народи почали домагатися відокремлення від турок»52, — писав з огляду на це турецький історик А. Ніязі.

Очевидно, саме тому в XVII ст. васальні права молдавських господарів значно обмежуються, а їхні обов’язки щодо свого, вже майже постійного сюзерена — турецького султана — збільшуються. Д. Кантемір зазначав, що, починаючи з 30-х рр. XVII ст., у правителів Молдавського князівства відібрали право «оголошення війни та миру» й укладання договорів з іноземними державами53. На знак вдячності за своє призначення (султан віддавав господарю Молдавію в управління «як винагороду» за його вірність і відданість імперії) новий правитель князівства був зобов’язаний:

1) вірно й правдиво служити султану;

2) підкорятися його наказам;

3) захищати підданих султана;

4) спостерігати за тим, що відбувається в таборі ворогів і присилати відомості про них;

5) мати із султаном спільних ворогів і друзів;

6) бути задоволеним тими прибутками, які одержує;

7) нічого насильно не вимагати у своїх підданих;

8) посилати султану данину й подарунки у визначений термін54.

Призначений господар отримував з рук султана ознаки князівської влади (бунчук, санджак, кафтан, булаву тощо) і відправлявся до Молдавії, куди його супроводжував султанський урядовець. Після прибуття останній зачитував перед місцевими боярами фірман падишаха, в якому говорилося: «...Вам же повеліваємо бути у всьому помірними і послушними йому (господарю. — Т. Ч.), виконувати належно і без затримки все, що від вас вимагатиметься, згідно з нашими наказами»55. Таким чином, зважаючи на вищевикладене, Д. Кантемір дійшов висновку, що у цей час найвище право верховної влади перейшло від господарів до султана56. Хоча в турецькому фірмані, який був захоплений і спалений Яном III Собеським під час молдавського походу польської армії у 1686 р., зазначалося: «Молдавія добровільно, ніким не силувана, запропонувала свою покірність османському імператору і за це... нічого іншого від князя (молдавського. — Т. Ч.) не вимагається, окрім як щоденної присилки через вірних бояр до Високої Порти чотирьох тисяч золотих»57. А, отже, категорично говорити про передачу суверенних прав від господаря до султана в цьому випадку не можна.

Однак такий стан взаємовідносин між Османською імперією та Молдавським господарством не означав, що серед боярської еліти не виникало інших планів щодо зовнішньополітичної орієнтації своєї країни. У середовищі правлячої верхівки в цей період виникає два угруповання — «протурецьке» і «прохристиянське». Представники першого продовжували підтримувати вже «традиційне» османське зверхництво. Друге — виношувало проекти повернення до польського сюзеренітету або ж планувало для себе інших протекторів — Московську державу чи Габсбургську монархію.

Проекти договорів васального підданства московському царю та польському королеві виникали серед молдавського боярства у 1654, 1656, 1673 та 1684 рр. Австрійському імператору молдавани хотіли піддатися у 1690 р. Оцінюючи їхню правову основу, П. Совєтов стверджував, що проекти, надані Росії в 1656 р. та Польщі в 1684 р., «вирішували питання на користь сеньйоріально-вотчинних відносин власності», а проект договору 1673 р., наданий господарем Ш. Петричейку королю Речі Посполитої Міхалу Корибуту, «зберігав перевагу феодально-державних приватних відносин»58. Отже, молдавсько-російський і молдавсько-польський договори, так само як молдавсько-австрійський договір, передбачали сюзеренно-васальні стосунки між монаршою владою та правителями Молдавського князівства.

Крім того, під час походів польської армії до Молдавії у 1686 та 1691 рр. король Речі Посполитої також намагався привести місцеве населення до визнання його протекції. Але після завершення військової операції 1686 р. Ян III Собеський відзначив «непостійну вірність» молдаван, які «всі свої обіти і на святому Євангелії вчинені присяги скоро відкинули...»59. В універсалі, зверненому до господаря і всіх станів князівства під час походу 1691 р., польський король нагадував молдаванам про те, що він є їхнім законним сюзереном («panom didycznym») і обіцяв звільнити їх від турецького рабства й зберегти всі старовинні «права та вольності»60. Проте, як засвідчував очевидець тих подій венеціанський резидент Альберт (жовтень 1691 р.), поляки так і не знайшли спільної мови з молдавськими боярами61. Очевидно, що однією з причин цього була відмова Речі Посполитої у військовій допомозі князівству в 1689–1690 рр., коли Молдавії загрожувало вторгнення габсбургських військ.

Не чекаючи на допомогу від Польщі й Туреччини, лідери «прохристиянського» (К. Кантемір) і «протурецького» (М. Костін) боярських угруповань таємно один від одного розпочали переговори з представниками австрійського командування. Невдовзі вони об’єднуються перед загрозою окупації своєї країни і підписують невигідний для себе (австрійці встановили більшу, ніж турки, данину) договір про васальну підлеглість Габсбургській династії62. Однак щойно, через зміну міжнародної ситуації, проблема вторгнення імперських військ відпала, господар М. Костін відмовився визнавати умови укладеного раніше договору. Ще два десятиліття Молдавське князівство перебувало під турецьким протекторатом, але як тільки виникла змога відмовитися від нього, господарі скористалися цим шансом. 13 квітня 1711 р. правитель Молдавії Д. Кантемір укладає васальнозалежний договір із російським царем Петром I, який також не був довговічним63.

Таким чином, більш ніж три століття правителі Молдавського князівства, зважаючи на суперництво сильніших держав (Османської імперії, Угорського королівства, Корони Польської та Московської держави), були вимушені переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Інколи господарі визнавали васальну залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від поглинення іншими державними утвореннями.

Крім балканських країн, Волоського і Молдавського князівств, існувала низка держав, які так чи інакше перебували у васальній залежності від Османської імперії. Відомий турецький історик Г. Іналджик відзначав, що протягом XVI ст. були ще такі «християнські васальні (від султана — Т. Ч.) князівства... Трансільванія, Дубровник, Грузія, Черкасія та у XVII ст. козацький гетьман. Нарешті, існували піддані мусульманські князівства — Кримський ханат...»64. Про зародження та еволюцію полівасалітетної політики Українського гетьманату розповімо в наступних розділах книги, а зараз окреслимо основні моменти, які висвітлюють державну залежність ще одного придунайського князівства — Трансільванії, а також Кримського ханату (що так само, як і частину Османської імперії, територіально зараховуємо до країн Південно-Східної Європи).

Близько півстоліття, починаючи з останньої чверті XV ст., Трансільванія (утор. «Erdely» — Ердей, інша назва князівства — Семиграддя) у статусі воєводства перебувала в складі Угорського королівства. У 1526 р. трансільванський воєвода Я. Заполья програв боротьбу за угорську корону і, закликавши на допомогу турецькі війська, проголосив себе князем Трансільванії. Таким чином Угорщина була поділена між Османами і Габсбургами. Відтоді виборні трансільванські князі стали васалами султана зі щорічною виплатою йому данини (вперше вона була виплачена у 1543 р.) і постачанням у разі необхідності військових підрозділів. Як дослідив чеський історик Й. Блашкович, місцеві князі виплачували Порті щорічну данину у розмірі 10 000 золотих толарів65. Однак Габсбурги не залишали Трансільванію в спокої — в останній чверті XVI ст. вони змогли відновити свою зверхність над її князями в результаті П’ятнадцятилітньої війни (1592–1606) з Османською імперією.

У січні 1595 р. трансільванський князь Сигізмунд Баторій уклав угоду з імператором Рудольфом (той одночасно був і королем Угорщини), в якій зобов’язався брати участь у війні проти Туреччини та визнав підлеглість австро-угорському монархові. Рудольф погодився на те, щоб Баторій володів князівством у колишніх кордонах, але в разі смерті Сигізмунда та відсутності спадкоємця по чоловічій лінії Трансільванія мала перейти під безпосередню владу угорського короля66.

У результаті національно-визвольного повстання проти австрійської влади на чолі зі шляхтичем Іштваном Бочкаї, останнього у 1605 р. проголосили князем Трансільванії й королем Угорщини (хоча від другого титулу він відмовився). За допомогою турецьких військ Бочкаї мав ряд важливих перемог над габсбургською армією. Визнаючи сюзеренітет турецького султана, новопроголошений князь одержав від нього монарші інсигнії — меч і корону. У липні наступного року він підписав договір з австрійським імператором Рудольфом про визнання своїх суверенних прав стосовно Трансільванії, до якої ввійшла і територія сучасної Закарпатської України67. 11 листопада того ж року між двома монархами — австрійським цісарем і турецьким султаном, а також залежним від Порти трансільванським князем був укладений Житва-торокський мир, що припинив П’ятнадцятилітню війну. Згідно з його положеннями, Габсбурги виплачували Османам 200 тисяч форинтів, а Трансільванія визнавалася васалом Туреччини. Її васалітет полягав у сплаті туркам щорічної данини та наданні у разі потреби війська, а також в обов’язковому затвердженні султанами нових князів, що обиралися державними зборами князівства68. Разом з тим, угорські князі увільнялися від постачання до Стамбула податку продовольством.

Коли у квітні 1613 р. князь Габор Баторій відмовився від султанської зверхності й перейшов під цісарський протекторат, Агмед I добився його зміщення й виборів на князівський трон свого ставленика Габора Бетлена. Це обрання відбулося за підтримки 80-тисячної турецької армії, а державні збори Трансільванії були скликані великим візирем. З цього часу князівство стало виплачувати данину в розмірі 10 тисяч золотих. У листі султана Мустафи до польського короля Сигізмунда III за 1623 р. відзначалося: «...Особливо це (стосується. — Т. Ч.) семиградського воєводи Бетлена Габора, найславнішого серед правителів... Він вірний і славний слуга і невольник нашої Порти, а семиградська держава з часів наших предків доблесних і благородних є нашим спадковим володінням»69.

У положеннях Вестфальського миру 1648 р. Трансільванія вперше за багато десятиліть була названа поряд з іншими «удільними» державами. В окремі періоди це князівство виходило з-під протекторату Османської імперії, змінюючи його на сюзеренітет Габсбургської династії. Перебуваючи між двома імперіями, Трансільванія довгий час визначала свою зовнішню політику як альтернативну: або опираючись на Відень вийти з-під влади Османів, або ж визнати владу австрійців, щоб позбутися впливу Порти70. Інколи в Трансільванії правили одночасно два князі: один підтримувався Австрією, другий — Туреччиною. Після того, як коаліція європейських держав у 1683 р. перемогла османську армією під Віднем, Трансільванія остаточно відійшла під зверхність австрійської корони. 4 грудня 1691 р. імператор Леопольд I надав його правителю диплом («Magna Charta Diploma Leopoldiani»), в якому були виписані васальні «права і привілеї» місцевого князя71. Протягом XVIII ст. Габсбурги суворо дотримувалися прав, наданих Трансільванії у попередні роки.

З 1475 р. у васальній залежності від турецьких султанів перебував Кримський ханат. Хан Менглі-Гірей, який був захоплений турками під час взяття Кафи, піддався Мегмеду II Завойовнику за умов постійного перебування в Стамбулі своїх найближчих родичів, а також передачі Османській імперії прибережних територій від Балаклави до Керчі з центром у Кафі. Натомість Порта обіцяла призначати ханів у Крим лише з династії Гіреїв (хан як васал султана перебував на становищі «тікме» — призначеного)72, надати ханству внутрішньополітичну автономію і право зноситися з іноземними володарями73. Історики відзначають, що у своїх васальних зобов’язаннях перед турецькими султанами кримські хани мали більшу незалежність у своїй внутрішній та зовнішній політиці, ніж молдавські, волоські і трансільванські князі74. Це зумовлювалося не лише мусульманським віросповіданням татар, але й спільністю зовнішньополітичних курсів Бахчисарая і Стамбула щодо Речі Посполитої, Московської держави та інших країн. Неодноразово Кримське ханство виступало як посередник у міжнародних зв’язках турецьких султанів. Окрім того, як зауважив Ярослав Федорук, військова потуга ханства була на більш високому рівні, ніж у інших турецьких васалів75. Одночасно в зовнішній політиці Криму XVI–XVII ст. зберігаються дві тенденції: по-перше — виконання підданських умов щодо Туреччини, по-друге — намагання протиставити себе Османській імперії й стати на шлях самостійної політики76.

Такі специфічні державні утворення Північного Причорномор’я, як Білгородська, Ногайська та Єдисанська орди були в підданстві кримської династії Гіреїв, а отже, визнавали сюзеренітет султанів Османської імперії. Так, зобов’язання ногайських мурз перед Кримським ханством полягали в наданні йому певної кількості військових підрозділів, передачі частини здобичі та виділенні невеликої грошової суми за кожного полоненого77. Разом з тим, влада ханів над цими ордами в окремі періоди була досить умовною — у 1621 р. правитель Ногайської орди Кан-Темір з роду Мангитів, минаючи попередній сюзеренітет кримського хана, склав присягу особисто султану Осману II78. Лише після певних військових дій (у поході проти Ногайської орди на боці татарів виступало й Військо Запорозьке) хану Мегмеду-Гірею III вдалося схилити ногайців до покори. Проте подібні випадки у взаємовідносинах кримчаків з підлеглими їм причорноморськими ордами траплялися і в наступні роки.

Отже, на зламі Середньовіччя та Раннього Модерну формується традиція полівасалітетної залежності правителів слабших і менших держав (Молдавія, Волощина, Трансільванія, Пруссія, ряд балканських та причорноморських країн), яка, з огляду на неможливість відстояти свою незалежність та бажання утримати владу над підлеглими територіями, шукали для себе серед більш могутніх династичних володарів — надійних захисників-сюзеренів. Подібною до цього міжнародного процесу складалася ситуація у зв’язку з появою в середині XVII ст. на теренах Центрально-Східної Європи Українського гетьманату — нового державно-політичного утворення на чолі з правителем-гетьманом, який претендував на окремий міжнародний статус.

__________

1 Шульгин О. Нариси з нової історії Європи. — Прага, 1925. — С. 10–11.

2 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. — Москва, 1992. — С. 90.

3 З основної новітньої літератури див.: Блок Марк. Феодальне суспільство. — К., 2002; Ganshof F. L. Qu’est-ce que la féodalité? — Brussels, 1957; Brunner О. Land und Herrschaft. Grundfragen der territorialen Verfassugsgeschichte Österreichs im Mittelalter. — Darmstadt, 1973; The Medieval Nobility. Studies on the ruling classes of France and Germany from the sixth to the twelfth century / Ed. T. Reuter. — Amsterdam, 1978; Poly J.-P., Bournazel E. The Feudal Transformation 900–1200. — New-York — London, 1991; Hicks M. Bastard Feudalism. London — New-York, 1995; Reynolds S. Fiefs and Vassals. The Medieval Evidence Reinterpreted. — Oxford, 1996 та ін.

4 Див., напр.: Stone L. The Crisis of the Aristocracy 1558–1642. — Oxford, 1965; Patrons and Clients in Mediterranean Societies / Wyd. E. Gellner, J. Waterbury. — London, 1977; Hommage a Roland Mousnier. Clienteles et fidélités en Europe a l’epoque moderne / Ed. Y. Durand. — Paris, 1981; Kettering S. Patrons, Brokers and Clients in Seventeenth-Century France. — New-York — Oxford, 1986; Klientelsystem in Europa der frühen Neuzeit / Hrsg. A. Mączak. — München, 1988; Mąnczak A. Klientela. Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI–XVIII w. — Warszawa, 1994; Kurtyka J. Problem klienteli moźnowładczej w Polsce późnośredniowiecznej // Genealogia — władza i społeczeństwo w Polsce średniowiecznej. — Toruń, 1999. — S. 47–122 та ін.

5 Ле Гофф Жан. Цивилизация средневекового Запада. — С. 91; Блок Марк. Феодальне суспільство. — С. 224–231.

6 Блок Марк. Феодальне суспільство. — С. 224.

7 Толочко А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992. — С. 184.

8 Там само. — С. 24.

9 Шабульдо Ф. Русь в інтеграційних процесах XIII–XVI ст. // Другий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Част. 1. — К., 1995. — С. 30.

10 Окиншевич Л. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен, 1987. — С. 48.

11 Медведев И. Некоторые правовые аспекты византийской государственности // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (XI–XVII вв.) — Ленинград, 1990. — С. 9.

12 Люблинская А. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе // Типология и периодизация культуры Возрождения. — Москва, 1978. — С. 10.

13 Петров М. Об исторической модели «мирового Возрождения в связи с некоторыми политико-культурными характеристиками западноевропейского Ренессанса // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (XI–XVII вв.). — С. 187–188.

14 Strayer J. On the medieval origins of the modem state. — Prinston, 1973. — P. 12.

15 Петров M. Об исторической модели «мирового Возрождения». — С. 190.

16 Ціватий В. Проблема влади і владарі-державці у Західній Європі середньовіччя та раннього нового часу (політико-правові теорії і реальність) // Середньовічна Європа: погляд з кінця XX ст. Матеріали наукової конференції. — Чернівці, 2000. — С. 61.

17 Струкевич О. Провідні політико-культурні орієнтації еліти // Українське суспільство на зламі Середньовіччя і Нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. — К., 2001. — С. 127.

18 Дьяконов М. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси. — Санкт-Петербург, 1912. — С. 14.

19 Люблинская А. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе. — С. 14.

20 Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації // Історія України. — 2002. — № 8. — С. 9.

21 Шульгин О. Нарис з нової історії Європи. — С. 142; Поршнев Б. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. — Москва, 1976. — С. 64.

22 Цьольнер Е. Історія Австрії. — Львів, 2001. — С. 153–154.

23 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 59.

24 Історія Центрально-Східної Європи. — Львів, 1996. — С. 186.

25 История Чехии. — Москва, 1947. — С. 101.

26 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 59.

27 Порівн.: Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Т. III. — 1994. — С. 99–100.

28 Історія Центрально-Східної Європи. — С. 180.

29 Samsonowicz Н. Historia Polski do roku 1795. — Warszawa, 1990 — S. 173.

30 История Европы. — T. 4: Европа Нового времени (XVII–XVIII века) — Москва, 1994. — С. 167.

31 Historia dyplomacji Polskiej. — Т. II: 1572–1795. — Warszawa, 1982. — S. 175.

32 История Европы. — Т. 3: От Средневековья к Новому времени (конец XV — первая половина XVII в.) — Москва, 1993. — С. 211.

33 Димитров С., Манчєв К. История на балканските народи XV–XIX вв. — София, 1971. — С. 18–19.

34 Іналджик Г. Османська імперія. — С. 116.

35 Історія Центрально-Східної Європи. — С. 197.

36 Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672–1699. — Warszawa, 1994. — S. 13.

37 Железнякова А. Босния под Османской властью в XV–XVII вв. // Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура. — Москва, 1990. — С. 170.

38 Шушарин В. Особенности международной обстановки на Балканах во второй половине XIV — первой половине XV в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XV–XVI вв. — С. 45.

39 Шушарин В. Королевство Венгрия и Османская империя (XV — первая чверть XVI в.) // Там само. — С. 105.

40 Costachescu M. Documente moldovenesti mainte de Stebancel Mare. — Vol. II. — Bucurecti, 1959. — Р. 599; Параска П. Ф. Территориальное становление Молдавского феодального государства во второй половине XIV в. // Социально-економическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины XIX в.) — Кишинев, 1980. — С. 64.

41 Costachescu M. Documente. — Р. 601.

42 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положения Молдавского княжества во второй половине XV в. // Юго-Восточная Европа в средние века. — Кишинев, 1972. — С. 208.

43 Параска П. Территориальное становление Молдавского феодального государства. — С. 65.

44 Борничень-Максим М. Турецкие документы о финансово-экономических обязательствах Молдавии и Валахии перед Османской империей во второй половине XVI в. // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — T. III. — Москва, 1974. — С. 241.

45 Греков И. Османская империя и страны Центральной и Восточной Европы в 50–70-е гг. XV в. // Османская империя и страны... Европы в XV–XVI вв. — С. 65.

46 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положення. — С. 208.

47 Греков И. Османская империя и страны. — С. 76.

48 Гонца Г. Изменение тактики внешнеполитического курса Молдавского государства в последних десятилетиях XV — начале XVI в. // Социально-экономическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины XIX в.) — Кишинев, 1980. — С. 104.

49 Леп’явко С. Формування молдавської політики українського козацтва // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 79–88.

50 Семенова Л. Взаимоотношения Дунайских княжеств с Османской империей в XVI в. // Османская империя и страны... Европы в XV–XVI вв. — С. 193.

51 Там само. — С. 194.

52 Nigazi А. Tarih. 3. — Istanbul, 1963. — P. 55–56.

53 Кантемир Д. Описание Молдавии. — Кишинев, 1973. — С. 44.

54 Власова Л. Взгляды Дмитрия Кантемира на развитие молдавско-османских политико-правовых отношений в XV — начале XVIII в. // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. — Кишинев, 1988. — С. 110–111.

55 Цит. за: Кантемир Д. Описание Молдавии. — С. 79.

56 Там само. — С. 44.

57 Цит. за: Cantemir D. Istoria imperiului Ottomane. — Vol. II. — Bucuresti, 1878. — Р. 274.

58 Советов П. Проекты вступления Дунайских княжеств в подданство России и Речи Посполитой в XVII — начале XVIII в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIII вв. — Москва, 1979 — С. 317.

59 Documente privitoare la istoria romanilor. In 44 vol. — Supl. II., Vol. III. — Bucuresti, 1900. — Р. 155–156.

60 Sarnecki К. Pamiętniki z czasów Jana Sobieskiego. Diariusz i relacje z lat 1691–1696 / Wyd. J. Woliński. — Wrocław, 1958. — S. 14–16.

61 Власова Л. Два направления внешней политики Молдавии и их преломление в ее взаимоотношениях с Польшей в 80–90-е гг. и в XVII в. // Россия, Польша и Причерноморье. — С. 336.

62 Там само. — С. 338.

63 Кириченко Н. Текст русско-молдавского договора 1711 г. и соответсвие его летописи М. Некулчи // Вековая дружба. Сб. ст. — Кишинев, 1961. — С. 319.

64 Іналджик Г. Османська імперія. — С. 118; Пopiвн. також: Kołodziejczyk D. Ejalet Kanieniecki. — S. 19.

65 Блашкович Й. Два турецких документа к истории Трансильвании // Восточные источники. — С. 150.

66 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания во время войны османов с Габбсбургами // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. — Часть 1: Главные тенденции политических взаимоотношений. — Москва, 1998. — С. 33.

61 Блашкович Й. Два турецких документа. — С. 151.

68 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания. — С. 42.

69 Османская империя в первой четверти XVII века. Сб. докум. и мат. — Москва, 1984. — С. 192.

70 Медведева К. Внешнеполитическое положение Трансильванского княжества в 50–60-е гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XVII в. — С. 188.

71 Вознесенский Н. Очерки Трансильвании. — Санкт-Петербург, 1849. — С. 22.

72 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400–1700 рр. Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., 1995. — С. 117.

73 Греков И. Османская империя и страны. — С. 74–76.

74 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400–1700 рр. — С. 118; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654–1657. — Частина I: 1654 рік. — Львів, 1996. — С. 7.

75 Федорук. Я. Міжнародна дипломатія дипломатія і політика України 1654–1657. — С. 7.

76 Греков И. К вопросу о характере политического сотрудничества Османской империи и Крымского ханства в Восточной Европе в XVI–XVII вв. // Россия, Польша и Причерноморье... — С. 302.

77 Тунманн. Кримское ханство. — Симферополь, 1991. — С. 46.

78 Галенко О. Дипломатія Кримського ханства (середина XV ст. — 1783 р.) // Нариси з історії дипломатії України. Відп. ред. В. Смолій. — К., 2001. — С. 246.




ЧАСТИНА I

Козацька Україна — головна проблема Східної Європи

(1568–1648–1676 рр.)


1. Військо Запорозьке у системі європейських та азійських монархій (1568–1647 рр.)


Вже від початку XVI ст. частина української козацької людності Великого князівства Литовського, завдячуючи самоорганізації та діяльності прикордонних державних урядовців1, розпочала свій шлях до творення власної військово-політичної корпоративної структури, яка від 1560-х рр. почала носити таку незвичну для європейців войовничу назву — «Військо Запорозьке». Очевидно, що проблема генези козацтва, незважаючи на велику кількість присвячених їй досліджень, донині залишається відкритою для наукових дискусій. Разом з тим, опираючись на останні наукові розвідки Віталія Щербака, Сергія Леп’явка, Петра Саса, Віктора Брехуненка, Наталії Яковенко, Бориса Черкаса та інших учених, які використали не лише нові джерела, але й сучасні методології для їхньої інтерпретації, можемо зробити висновок, що козацтво Середнього Подніпров’я та Запорожжя протягом XVI — початку XVII ст. поступово ставало невизнаним станом і усвідомлювало себе як «рицарська (збройна) людність» у межах східних воєводств Речі Посполитої2.

Протягом кінця 1550-х — першої половини 1560-х рр. козаки, які проживали в Україні-Русі, здійснюють спроби конституювати своє утворення як організацію «рицарського люду», що перебуває на військовій службі у польського короля. Це спричиняє появу універсалу Сигізмунда II Августа до козацтва від 20 листопада 1568 р., в якому відзначалося: «...при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний із вас від нас отримає»3. Через чотири роки польський монарх виводить «козаків, які на службі нашій» з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначає шляхтича Я. Бадовського4. На думку Михайла Грушевського, «козацька реформа» 1568–1572 рр. була початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько — Литовській державі5. Від себе додамо, що так розпочинався довготривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорозького.

16 вересня 1578 р. між королем Стефаном Баторієм і п’ятьма представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Postanowienie z Nizowcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню.

Цей загін повинен був підкорятися великому коронному гетьманові М. Вишневецькому та «...не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...»6.

Лише в цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда II Августа. У листопаді Стефан Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику7. Зрозуміло, що з правової точки зору цей акт не можна оцінювати в рамках класичного сюзеренно-васального договору. Тут швидше йшлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням» чужоземних найманців, яке досить часто практикувалося у цей період польсько-литовським урядом.

З часом у середовищі козаків угода про військову службу стала сприйматися не інакше як домовленість між сюзереном — королем та васалом — «низовим козацьким товариством». Опосередкованим свідченням цьому є лист за 1589 р. від «низового товариства» до великого коронного гетьмана й канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, віднайдений нещодавно чернігівським істориком Сергієм Леп’явком в архівосховищах Польщі. У ньому, зокрема, говорилося: «...як служили славному і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й[ого] М[илості]»8. На звернення Я. Замойського про військову допомогу козаки відповіли згодою, але лише за умови надання їм спеціальної охоронної грамоти — «глейтовного листа».

Традиція зсилатися на Стефана Баторія як свого найкращого протектора продовжувалася і в наступні роки та набула нового забарвлення з початком Української революції середини XVII ст. У листопаді 1648 р. гетьман Б. Хмельницький писав до трансільванського князя Юрія Ракоці, що саме від польського короля (і колишнього князя Трансільванії) С. Баторія «...багато привілеїв і вольностей ми маємо і тепер укрив нас, наче своїх синів, своєю доброзичливістю, немов крилами»9. Останній вислів засвідчував, що на першому етапі революції ті «права і вольності», які були отримані Військом Запорозьким ще в кінці 70-х — на початку 80-х рр. XVI ст. від Баторія (і не дотримувалися його наступниками) легітимізували, на думку українського гетьмана, збройний виступ козацтва за відновлення («renovatio») цих привілеїв у середині XVII ст. Саме тому не можемо погодитися з висновком канадського історика Степана Величенка про те, що «козаки ніколи не брали участі... в угодах між королем і шляхтою, тому з перспективи закону не могли виправдати збройний опір королю на підставі того, що він порушив умови свого вибору»10. Як бачимо, угода українського козацтва (саме в ролі «servitores») з польським королем була укладена ще 1578 р. Окрім того, існували й «передвоєнні» Роставицька 1617 р. та Ольшанська 1619 р. (про їхній зміст — нижче) угоди Війська Запорозького з представниками королівського уряду. Отже, законні підстави для збройного виступу козацтва у 1648 р., на нашу думку, все ж таки були.

Згідно з підрахунками істориків, протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва11. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента в боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне, під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише з внутрішньополітичним устроєм, а й з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князіства. Набутий досвід українці почали використовувати у власній практиці стосунків з володарями іноземних держав.

Спочатку це були лише наміри надання своїх військових послуг сусіднім монархам. Однією з перших пропозицій козацтва іноземним володарям було звернення посланців від козацького «старшого» Яна Оришовського до кримського хана Іслам-Гірея у 1585 р. Тоді вони пропонували хану давати «жалування» в обмін на їхню згоду йти куди завгодно воювати з татарами, «окрім короля литовського»12. Так було й у 1592 р., коли гетьман К. Косинський у відповідь на московське посольство звернувся до царя з пропозицією військової служби на його користь і отримав від Бориса Годунова ствердну відповідь13. Так було започатковано українсько-російські політичні відносини ранньомодерного часу.

Вже тоді, зважаючи на конфронтацію Косинського з центральним урядом Речі Посполитої, це сприймалося польською верхівкою як клятва гетьмана реєстрових козаків вірно «служити великому князеві московському з усім своїм військом» та відзначалося, що «в листі своєму до них (козаків. — Т. Ч.) великий князь називав себе вже царем запорозьким і низовим і присилав їм в Запорожжя сукно і гроші»14. Отже, на думку окремих польських урядовців, йшлося не про військове найманство, а про налагодження відносин сюзеренно-васального типу.

Того самого року низові козаки вислали посольство до імператора Священної Римської імперії Рудольфа II: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського [султана]»15. Щоб з’ясувати, кому із володарів справді належать запорозькі козаки — польському чи московському монархам — цісарський двір звертається з одночасним запитом до Варшави та Москви й одержує від останньої відповідь, що «черкаси» їм не підлягають16. Власне, сама постановка такого питання австрійським урядом засвідчувала існування можливої проблеми підпорядкування Війська Запорозького (хоч і в ролі війська — «колективного васала», а не політичної структури) тому чи іншому володарю. Разом з тим, коли до резиденції Рудольфа II у Празі прибуло друге козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича С. Хлопицького, австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним і ні від кого не залежним народом і хочуть служити цісарю в боротьбі проти мусульман17. 7 лютого 1594 р. Хлопицького, як «старшого над дніпровськими козаками», було приведено до присяги Рудольфу II і виряджено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора18. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів створеної у 1593 р. за ініціативою папи римського Климента VIII антитурецької «Священної ліги», куди, крім Австрійскої імперії, входили Іспанія та декілька італійських держав. У листопаді до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, він мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Валахії й Молдавії — з «рівноправною участю в ній козацтва»19. Але на міжнародну арену українське козацтво (як реєстрове, так і низове) могло вийти лише у випадку визнання над собою зверхності володаря тієї країни, за яку вони зголошувалися воювати.

1596 р. з’являється один із перших «програмних» документів, де козацьке товариство висувало свої умови монархічній владі Речі Посполитої. Навіть оформлення листа С. Наливайка до короля Сигізмунда III у вигляді так званої «кондиції» (з польськ. «kondycja» — умова) засвідчило бажання Війська Запорозького укласти певну угоду з польською короною на певних умовах20. Вочевидь, аналогом для написання цього листа-«кондиції» слугував відомий правничий двосторонній акт між новообраним королем Генріхом Валуа й шляхтою за 1573 р. Пропонуючи свої військові послуги Варшаві й запевняючи її у виконанні всіх наказів короля, Наливайко добивався саме на таких умовах підданства затвердження автономного статусу Війська Запорозького. При цьому, як відзначав П. Сас, окреслювалися обопільні зобов’язання козаків та центрального уряду21. Польський монарх мав виділити своєму «колективному васалу» територію між Дністром та Бугом, встановити постійний реєстр козацького війська, надати гетьманові права самостійного (після короля) «володарювання» над козаками; дозволити козацькій старшині вибирати «стації» у межах Буго-Дністровського війська, а також виплачувати з королівської скарбниці певну суму грошей. Таким чином, згідно з твердженнями дослідників цієї проблематики, козацькі «кондиції»1596 р. були укладені відповідно до принципу рицарської служби суверену за винагороду22.

З положеннями листа С. Наливайка деякою мірою перегукувався і проект створення «Задніпровського князівства», що був складений того ж року Й. Верещинським. Він також передбачав побудову на певній території козацького державного утворення, яке б з точки зору феодального права було васалом щодо Корони Польської23. Незважаючи на те, що ці два проекти так і залишилися всього-на-всього теоретичними розробками, їхні основні засади дають розуміння про тогочасні уявлення козацької верхівки (у випадку з Й. Верещинським — симпатизуючих козацтву річпосполитських інтелектуалів) щодо правничих стосунків Війська Запорозького з монаршою владою.

Однак практика відносин між польським королем і Військом Запорозьким була дещо іншою. Очевидно, саме козацьке посольство до Москви в 1600 р. певною мірою налякало монарха Речі Посполитої й спонукало його до часткового відновлення привілеїв українського козацтва, які були скасовані сеймовою постановою 1590 р. Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда III, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон24. У зв’язку з цим король Сигізмунд III наказує скликати комісію для ведення переговорів з козаками (1616) й тим самим започатковує новий етап у відносинах між Варшавою і Військом Запорозьким25.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка (поблизу сучасного с. Ольшаниця на Київщині) над Россю й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції з запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці — Т. Ч.) їм [козакам] оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною та турецьким султаном...; щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік...»26. Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько — Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мали нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 чоловік27.

Згідно з положеннями цього акта, козаками мав управляти «старший», який призначався б королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні»28. Зі свого боку П. Конашевич-Сагайдачний разом із старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі. — Т. Ч.) права, надані нам Його Милістю Королем»29. Однак українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, «колективний васал» Військо Запорозьке погоджувався служити своєму сюзеренові за таких умов:

1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві;

2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу;

3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля;

4) не виходити із своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля;

5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому30.

Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих) «...щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті їх Милостями Королями надані (Сигізмундом II і С. Баторієм — Т. Ч.), а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом III — Т. Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо...»31. Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького зсилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом II і С. Баторієм («святої пам’яті їх Милостями Королями надані»).

Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю»32.

Але ні Ольшанська, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані. Це, очевидно, стало причиною того, що у лютому 1620 р. гетьман П. Сагайдачний відсилає своїх послів до московського царя. «І черкаси, Петро Одинець, говорили: прислали їх все Запорозьке військо, гетьман Саадачний (Сагайдачний. — Т. Ч.) з товаришами, бити чолом государю, об’являючи свою службу, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми як і перед тим, як вони служили попереднім великим російським государям, в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили...»33, — відзначав запис Посольського приказу Московської держави. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха34. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей».

Стрімкий розвиток міжнародних подій знову спричиняє до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полив. Влітку 1621 р. більш ніж 40-тисячне українське військо на запрошення польського уряду прибуває до Хотина з метою участі у війні проти 200-тисячної армії турецького султана Османа II35. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького — несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі в Хотинській битві (вересень 1621 р.) П. Сагайдачний відразу ж відсилає до короля посольство, що мало наступну інструкцію для переговорів з верховною владою:

1) козакам і надалі визнавати владу короля і готуватися до подальшої служби;

2) без згоди свого володаря не виступати проти турків;

3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві;

4) добиватися відновлення в Україні православної релігії;

5) підтвердити належність козакам «шпиталя» у Трехтемирові;

6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»;

7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства;

8) вільно займатися мисливством і рибальством;

9) визначити «зимові межі» для козацького війська36.

Королем було погоджено лише частину (пп. 1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже, протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким наростали.

Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів С. Наливайка та Й. Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III зрештою був змушений задовольнити це прохання, що і засвідчила активна участь чисельних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр.

Восени 1619 р. десятитисячний загін запорожців виступає на боці Фердинанда II Габсбурга в його боротьбі з чехами й трансільванцями під Віднем. У зв’язку з тим, що австрійський імператор не виплатив необхідної суми грошей, козацькі підрозділи наприкінці року повертаються до України. На початку 1626 р. шведські посли у Москві запропонували московському цареві вступити до антигабсбургської коаліції й запросити до неї українське козацтво37. Того ж року про залучення Війська Запорозького для боротьби з Австрійським домом говорив на переговорах з трансільванським князем Бетленом Табором посол Шведського королівства Філіп Содлер38. 1627 р. польський король вимагав у гетьмана М. Дорошенка, щоб той виступив у похід до Прибалтики воювати проти шведів39. Тоді останній відмовив своєму сюзерену в цьому, однак вже у 1631 р. дві тисячі козаків воювали на боці командуючого австрійськими силами А. фон Валенштейна в битвах на території Сілезії проти союзника короля Швеції, саксонського кюрфюрста Йогана-Георга. Чотирьохтисяний загін українців допомагав габсбургським військам оволодіти французькими територіями — Люксембургом, Фландрією і Пікардією. Через деякий час Військо Запорозьке вже намагається запропонувати свої послуги представникам антигабсбургської коаліції — протягом 1644–1646 рр. його керівництво вело активні переговори щодо виступу українських кондот’єрів на стороні французької армії у битві під Дюнкерком.

Поки одна частина козаків під прапорами різних європейських монархів бере участь у Тридцятилітній війні, керівництво Війська Запорозького укладає договір з Кримським ханатом. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вищим за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу40. У грудні 1624 р. кримський калга Шагін-Гірей підписує наступний документ, що скріплює дану ним присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов’язань: «Я, Шагін-Гірей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди... І від них (козаків. — Т. Ч.) вимагаємо того, аби так робилося... і на те даємо наш широкий присяжний лист Богу і Пророку...»41. Натомість Військо Запорозьке в особах гетьмана й старшини також склало відповідний лист і затвердило його власною присягою. Тут слід відзначити, що українсько-кримський договір 1624 р. відіграв велику роль при укладенні союзницьких угод гетьмана Б. Хмельницького з ханатом через чверть століття. Якщо договір із Кримом не виходив за рамки тогочасної зовнішньої політики козацького суверена (у 1624 р. польський король також укладає союзницький договір із ханатом), то чергове посольство Війська Запорозького до Москви на початку 1625 р. певною мірою суперечить польсько-російським мирним домовленостям 1618 р. «Послав їх (послів — Т. Ч.) із Запорог гетьман запорозький Каленик Ондреїв (Каленик Андрійович. — Т. Ч.) і все Військо Запорозьке до тебе, государя царя і великого князя Михайла Федоровича всія Русі, з грамотою»42. І хоча текст гетьманської грамоти до царя не виявлено, можемо стверджувати, що він повторював прохання посольства Одинця до Московської держави у 1620 р., а саме — пропозицію нести військову службу цареві й одержувати за це від нього «жалування».

1625 р. ознаменувався подією, що увійшла до української історії під назвою «повстання Жмайла» й стала першим у XVII ст. виступом українського козацтва за відновлення своїх «стародавніх привілеїв» у межах Речі Посполитої. У ході військових дій у козацькому середовищі поширилася чутка про можливий перехід на «государеву» сторону. Головною причиною цього, як засвідчував документ, було бажання отримати від московського царя військову допомогу для боротьби з урядовими військами Речі Посполитої: «...щоб ти, государь, пожалував їм допомогу вчинити своїми государевими людьми на поляків»43. Те ж саме сталося і в 1627 р., коли гетьман М. Дорошенко відмовив королевичу Владиславу у висилці шести тисяч козаків для участі в подіях Тридцятилітньої війни, зокрема військовій операції проти шведської армії. Натомість запорозький гетьман висловив бажання йти служити «царю і великому князю Михайлу Федоровичу всія Русі». Причинами таких заяв козацького керівника було невдоволення статусом Війська Запорозького у Польсько-Литовській державі, де «з їхніх жінок і дітей побори беруть, а їм (козакам. — Т. Ч.) заслужених грошей і сукна не дають і ляхів на них посилають, і віру їхню порушують»44.

У той же час українське козацтво висловило підтримку псевдопретенденту на султанський трон Османської імперії О. Яхії. Військо Запорозьке сприйняло його як законного принца-спадкоємця і найнялося до нього на військову службу45. Але цими заходами козацьке керівництво не обмежилося й активно включилося у процеси міжнародної дипломатії задля підтримки цієї кандидатури. Гетьман К. Андрієвич зі старшиною виступає як посередник у переговорах представників Яхії з московським царем, а також робить спробу домовитися про укладення договору між Кримським ханатом і псевдопретендентом.

У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ поблизу Куруківського озера, Військо Запорозьке на чолі з М. Дорошенком визнало зверхність короля Речі Посполитої й присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. У документі, виданому козакам коронним гетьманом С. Конєцпольським від імені короля говорилося: «...привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах»: забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 тис. козаків та призначенні для них платні; обранні старшого, якого повинен був затверджувати польський коронний гетьман; визнанні козацького суду. Отже, як бачимо, лише останній пункт враховував довголітні прагнення козацької спільноти, а всі інші належали до заборонних. Цікаво, що під Куруковим не лише гетьман і старшина, але і вся «чернь» склала присягу наступного змісту: «...Всі разом і кожен зокрема, присягаємо всемогутньому триєдиному Господу Богові в тому, що підкоряючись волі й наказові Й[ого] К[оролівської] М[илості], припинимо походи по Дніпру в Чорне море й напади на землі турецького султана; всі наші морські судна спалимо, договір зі сторонніми монархами й без відома Й. К. М. укладати не будемо...»46. Останнє положення присяги, з одного боку, засвідчувало факт дипломатичної практики козаків у минулому (договір з Кримським ханатом), з іншого — вперше у стосунках «колективного васала» зі своїм сюзереном Військо Запорозьке закріплювало за собою право на проведення зовнішньої політики. У даному випадку міжнародна діяльність обмежувалася одержанням дозволу від польського короля щодо можливості укладення договорів зі «сторонніми монархами».

Куруківська угода була нав’язана українському козацтву військовою силою, а тому викликала невиконання ним узятих на себе зобов’язань протягом наступних років. Продовжувалися походи на чорноморські турецькі володіння та перманентні «свавільства» в Україні, які вилилися у чергове повстання 1630 р. під проводом гетьмана Т. Федоровича (Трясила). У ході цього польсько-козацького протистояння Військо Запорозьке знову звертається за допомогою до московського царя, який однак, не йде на порушення міждержавних домовленостей і не втручається у «внутрішні» справи Речі Посполитої. Невзмозі придушити повстанський рух, польське командування пропонує мирний шлях розв’язання проблеми. Під час переговорів з С. Конєцпольським старшина знову намагається «виговорити» для себе якнайбільше «привілеїв». Переяславська угода 1630 р. між Військом Запорозьким та королівськими представниками завершила виступ козацької корпорації за свої «права» черговим компромісним варіантом.

Істориками поки що не встановлено, чи дали якийсь поштовх козацькому повстанню в українських воєводствах Речі Посполитої московсько-шведські переговори, які відбувалися від початку 1630 р. за ініціативою Густава II Адольфа у Москві. Головним питанням, яке ставив перед царем Михайлом Федоровичем представник Швеції Ж. Руссель, була проблема відриву від польського короля «Запорозької України»47. Окрім того, згідно з дослідженнями шведських істориків, у липні 1630 р. Густав II Адольф наставляв губернатора Ліфляндії щодо того, як розпалювати козацькі виступи проти Польської корони48. Відомі також більш пізні листи Руселя до московського царя, де він продовжував будувати плани розколу й ослаблення Речі Посполитої за рахунок українських земель49. У 1631 р. на переговори з Військом Запорозьким прибули шведські посли д’Адміраль і де Грев з пропозиціями до гетьмана І. Петражицького-Кулаги щодо укладення договору про союз («in tractationem confederationis») та відрив його від Речі Посполитої в обмін на надання кращих «прав і привілеїв»50. У разі прийняття таких пропозицій це означало б відмову козацтва від зверхності польського сюзерена й перехід до протекції Шведського королівства. У червні 1631 р. під час переговорів посла Швеції у Москві І. Мьолера обговорювалося питання спільних дій обох держав щодо відриву Війська Запорозького від Польсько-Литовської держави51. Однак козацький гетьман заарештовує шведів і відсилає їх під вартою до Варшави.

Наступного року Військо Запорозьке відправляє своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх вимог. Увагу викликає навіть не сам зміст цієї петиції, що свого часу був досить належно опрацьований М. Грушевським52, а те, що Військо Запорозьке в цей час не тільки намагається вплинути на вибори короля (а отже, свого нового сюзерена), але й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Українське козацтво не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда III, але й за допомогою походу багатотисячного війська в напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури.

«Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години — дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби [сейм] зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським»53, — говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Отже, головним чином, йшлося про надання козацтву прав, аналогічних польсько-литовській шляхті, адже під «людьми рицарськими» розумівся ніхто інший, як військово-службова шляхта Речі Посполитої. Таким чином, до традиційного переліку суто «козацьких» вимог додавалися ще й «шляхетські». Зважаючи на те, що право вибору короля було одним із привілеїв шляхетського стану, Війську Запорозькому було відмовлено в прагненні стати на один рівень з ним.

Чергова відмова варшавських кіл (а поряд з недопущенням до повноправної участі у сеймових засіданнях козацтву було відмовлено і в більшості інших пунктів) знову призводить до демаршу козацтва в бік Московського царства — на раді Війська Запорозького після одержання негативної відповіді від сеймових послів було вирішено «бити чолом цареві»54. Але таке рішення, як і попередні апеляційні заяви щодо Москви, знову не мали практичних наслідків.

Натомість новообраний король Владислав IV, дякуючи козакам за підтримку, своїми універсалами за 1633–1634 рр. відновлює певні «вольності» православної церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького в той час ще не відбулося. Певною компенсацією для невизнаного «рицарського люду» стало запрошення від імені короля взяти участь у польсько-російській (так званій Смоленській) війні 1632–1634 рр. Було споряджено близько двадцяти тисяч козацького війська, в той час, як коронні війська нараховували лише дев’ять тисяч чоловік. Припинення бойових дій уже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від Владислава IV й тим самим легітимізувати себе в соціально-політичній системі Речі Посполитої як автономного «колективного васала». Не отримавши його, гетьманський уряд у 1636 р. знову висилає чергове посольство до московського царя і вже вкотре повертається ні з чим.

У зв’язку з різними обставинами, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресовує справу щодо вирішення «козацького питання» на розгляд сейму. Той, у свою чергу, не пробачає козацтву зруйнування гетьманом І. Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637–1638 рр. й прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасовує й так обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі «права і вольності» українського козацтва. За наказом короля йому забороняється власне судочинство, вільне обрання гетьмана й старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався шеститисячний реєстр на чолі з призначеними із Варшави полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон55.

В «Ординації» подавався також текст присяги, до якої мав бути приведений «старший» над Військом Запорозьким: «Я, такий то, присягаю Господу Богу, в Святій Трійці єдиному, що на цій посаді вірно і віддано буду служити найсвітлішому Владиславу IV, королю, моєму панові, його наступникам, королям польським, і Речі Посполитій...»56. Незважаючи на цю заборонну постанову й складення присяги частиною старшини поблизу Кумейок, повстання за поновлення втрачених прав продовжувалося.

«Через зрадників наших втрачаємо права і вольності, надані від св. пам’яті королів польських (Сигізмундом II, С. Баторієм, Сигізмундом III. — Т. Ч.) за наші криваві заслуги, втрачаємо все, що з давніх часів набуте виключно шаблею. Тому ліпше померти й один за другим скласти голови, ніж погодитися на таке перемир’я, як під Кумейками, бодай ніколи не вернулося...»57, — писав гетьман Війська Запорозького Д. Гуня до командуючого коронною армією С. Конєцпольського влітку 1638 р.

У першій половині 30-х рр. XVII ст. більш окресленими стають плани Московської держави та Шведського королівства щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького. У випадку одночасного наступу на Польщу (із заходу — шведських військ, а зі сходу — російських), до Густава II Адольфа відходила б корона Речі Посполитої, а до московського царя — українські землі, які фактично контролювалися козацькими владними структурами. Шведські дипломати вже тоді передбачали можливість подвійного підпорядкування обом монархам Війська Запорозького. Про це переконливо свідчив один із тогочасних документів, де говорилося, що українськими козаками буде краще управляти після того, «як вони дадуть обіцянку обом маєстатам» служити58.

Треба відзначити й те, що протягом 1646–1647 рр. більшого (ніж у попередні десятиліття) визначення набуло правове становище козацької корпорації. У цей час, після довгих років «заборонних» постанов польсько-литовських владних органів, Військо Запорозьке нарешті отримує довгоочікуваний королівський привілей, у якому певною мірою окреслювався не лише його соціально-політичний статус, але й дозволялося проведення контрольованої польським монархом зовнішньої політики.

Свого часу окремі аспекти козацько-польських стосунків у передреволюційний період були грунтовно досліджені В. Соловйовим, В. Чермаком, М. Грушевським, В. Голобуцьким та Б. Флорею59. Польський історик Владислав Чермак ще наприкінці XIX ст. зробив висновок про те, що у квітні 1646 р. представники козацької старшини (серед яких був і Б. Хмельницький) перебували у Варшаві, де отримали з рук Владислава IV два привідейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий — збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч60. Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля61.

Надані «вольності» спричинили справжній «психологічний переворот» у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже, як відзначив російський вчений Борис Флоря, протягом десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища у державі «двох народів»62. А тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю і переслідувати своїх кривдників»63 — представників магнатства та шляхти. Згідно зі свідченнями сучасників, під час другої зустрічі з Б. Хмельницьким, що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував йому свою шаблю. Вже згодом, у 1648 р., опосередковано підтверджуючи це, Хмельницький казав одному з польських послів М. Собеському — «Навіщо казав (Владислав IV — Т. Ч.) нам вольності шаблею діставати»64. Поряд з іншими причинами надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ «законності» збройного виступу в 1648 р.

Тільки за допомогою потужнішої й краще організованої військової сили Польській короні на деякий час вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва (що підживлювалися членами антигабсбургської коаліції), яке у перших десятиліттях XVII ст. стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним народом» Речі Посполитої65. До цього висновку слід додати ще й наступний: саме тоді закладаються підвалини полівасалітетної політики Війська Запорозького, коли воно у статусі «колективного васала» розпочинає боротьбу за відновлення своїх прав і з метою впливу на свого сюзерена — польського короля — звертається до сусідніх монархів (серед яких вирізнявся московський цар) із проханням про прийняття на військову службу та надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стає тією «єдиною силою, що порушила вже складену в ті роки у Східній Європі систему відносин»66 і, таким чином, протягом 1590-х — 1630-х рр., поступово набуває рис суб’єкта міждержавних стосунків.

__________

1 Яковлів А. З історії регістрації українських козаків в 1-й пол. XVI в. // Україна. — Т. 1. — К., 1907. — С. 266–273; Яковлів А. Бунт черкасців і канівців в 1536 р. // Там само. — С. 81–96; Сенютович-Бережннй В. Остап Дашкович (Дашкевич) — вождь козацький // Український історик. — 1969. — № 1–3. — С. 118–126; Дашкевич-Горбацький В. Про походження Остапа Дашковича // За державність. — Каліш, 1935. — Зб. 5. — С. 197–201; Черкас Б. Остафій Дашкович — черкаський і канівський староста XVI ст. // Укр. істор. журн. — № 1. — 2002. — С. 53–67; Chynczewska-Hennel Т. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. — Warszawa, 1985; Serczyk W. Na dalekej Ukrainie: dzieje kozaczyzny do 1648 roku. — Kraków, 1984.

2 Щербак В. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.) — К., 1997; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. — К., 2000; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст. — К.; Запоріжжя, 1998; Брехуненко В. Взаємини козацьких спільнот Східної Європи в XVI — середині XVII ст. Автореферат... докт. істор. наук. — К., 2000; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.

3 Архив Юго-Западной России, издаваемый временною коммиссиею для разбора древних актов (далі — Архив ЮЗР). — Ч. 3. — T. I. — К., 1863. — С. 4–5.

4 Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 175.

5 Грушевський М. Історія України — Руси. — T. VII. — С. 144–145.

6 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 54.

7 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 70–74.

8 Цит. за: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 46–47.

9 Документи Богдана Хмельницького. 1648–1657. — К., 1961. — С. 84–85.

10 Беличенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII–XVIII ст. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Т. 1. — К., 1993. — С. 119.

11 Винар Л. Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський. Історичні розвідки. — Дрогобич, 1992. — С. 39.

12 Цит. за: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст. — С. 158.

13 Флоря Б. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80-ті роки XVI ст.) // Укр. істор. журнал. — 1978. — №8. — С. 128; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 61–62.

14 Listy Stanisława Żółkiewskiego Kanclera Koronnego i hetmana 1584–1620 / Wyd. Jan Tadeusz Tubomirski. — Kraków, 1868. — S. 27; Марочкін В. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. — К., 1989. — С. 81; Скрынников Р. Россия в начале XVII в. «Смута». — Москва, 1988. — С. 216.

15 Памятники дипломатических сношений Древней России с державами иностранными. — T. 1. — Санкт-Петербург, 1851. — Стлб. 1282; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 62.

16 Акты исторические, относящиеся к России, извлеченные из иностранных архивов и библиотек. — Санкт-Петербург, 1842. — Т. 2. — С. 43–44.

17 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 102.

18 Дневник Эриха Лясоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Киев, 1896. — Вып. 1. — С. 147–148.

19 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 96; Винар Л. Дипломатична місія Олександра Комуловича в Украшу 1594 року // Записки чину святого Василія Великого. — 1963. — № 10. — С. 42.

20 Nalewayka do Króla Zygmunta Trzeciego // Zbiór pamiętników do dziejów polskich. / Wyd. W. S. Brał-Rlater. — Warszawa, 1858. — T. 2. — S. 214–218.; Cac П. M. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — С. 223–237.

21 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 224.

22 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 235.

23 Сас П. С. Оріховський, Й. Верещинський: політико-правові концепції державного устрою // Польсько-українські студії. — Вии. I. — К., 1993. — С. 66–67.

24 Чухліб Т. Українське козацтво в політичних планах Речі Посполитої // Польсько-українські студії. — К., 1993. — Вип. 1. — С. 55–58.

25 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 200.

26 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — К., 1941. — С. 45.

27 Щербак В. Українське козацтво в суспільно — політичному житті Речі Посполитої (XVI — перша половина XVII ст.) // Україна в Центрально — Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 2. — К., 2002. — С. 191.

28 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 46.

29 Там само. — С. 47; Pisma St. Żółkiewskiego. — Lwów, 1861. — S. 319.

30 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 319.

31 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 320–321.

32 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 330–338.

33 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах (далі — ВУсР.). — Т. 1. — Москва, 1953. — С. 3–4; Документи Російських архівів з історії України. — Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. — Львів, 1998. — С. 246.

34 Королюк В. К вопросу о посольстве в Москву от запорожского гетмана Петра Сагайдачного в 1620 г. // Славянский архив. Сборник статей и материалов. — Москва, 1958. — С. 34–38.

35 Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVII ст. // Національно — визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 58–59; Biedrzycka A., Kaczmarczyk J. Kozacy zaporoscy w wojnie Hocimskiej 1621 roku // Там само. — С. 62–75.

36 Tretjak J. Historia wojny chocimskiej 1621 r. — Lwów, 1889. — S. 232–233.

37 Акты Московского государства, изд. имп. АН под ред. Н. Попова. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1890. — С. 448; Щербак В. Україна в політичних планах Швеції, Польщі і Російської держави в другій половині 20-х — на початку 30-х років XVII ст. // Україна і Польща в період феодалізму. Збірник наукових праць. — К., 1991. С. 99–100.

38 Крип’якевич І. Козачизна в політичних комбінаціях 1620–1630 рр. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (далі — ЗНТШ). — Т. 117/118. — Львів, 1914. — С. 74.

39 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 215.

40 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... — С. 160–161; Сас П. М. Політична культура українського суспільства. — С. 163–164.

41 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. (Опыт церковно — исторического исследования). — В 2 — т. — Т. I. — К., 1883. — С. 276.

42 ВУсР — Т. 1. — С. 50–51.

43 ВУсР — Т. 1. — С. 62; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. — К., 1962. — С. 63.

44 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 215–216.

45 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 166.

46 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. I. — С. 284.

47 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 260.

48 Wejle С. Sveriges politik mot Polen 1630–1635. — Uppsala, 1901. — S. 25.

49 Wejle С. Sveriges politik mot Polen 1630–1635. — Uppsala, 1901. — S. 24–26.

50 Грушевський M. Історія України — Руси. — T. VIII. — Ч. 1 — К., 1995 — С. 131–132; Баран О. Козаки в Тридцятилітній війні // На службі Кліо. Зб. наук.

праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-річчя його наукової діяльності. — К.; Нью-Йорк, 2000. — С. 170–175.

51 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 259.

52 Грушевський М. Історії України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 1. — С. 141–145.

53 Грушевський М. Історії України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 1. — С. 144.

54 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 432.

55 Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. 3. — Peterburg, 1859. — S. 440.

56 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 97.

57 Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. Збірник документів і матеріалів — К., 1993. — С. 301–302.

58 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — Москва, 1976. — С. 303.

59 Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. — Kraków, 1895; Грушевський M. Історія України-Руси. — T. VIII. — 4. 2. — C. 463–464; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войни украинского народа. — К., 1962. — С. 77; Флоря Б. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава IV // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. — К., 1992. — С. 79–104.

60 Czermak W. Plany wojny. — S. 305.

61 Czermak W. Plany wojny. — S. 305; Флоря Б. Вказ. праця. — С. 84.

62 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 100–101.

63 Соловьев В. История Росссии. — Т. X. — С. 193.

64 Michałowski J. Księga pamietnicza. — Kraków, 1864. — S. 120–121.

65 Яковенко H. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна) — С. 245; Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2002. — С. 11.

66 Флоря Б. Османская империя, Крым и страны Восточной Европы в 20-е — начале 30-х гг. XVII в. // Османская империя и страны... Европы в XVII в. — Часть 1. — Москва, 1998. — С. 111.



2. Гетьман Богдан Хмельницький та його політика утвердження Українського гетьманату


Cередина XVII ст. стала для козацької військової корпорації тим справжнім Рубіконом, перейшовши який, вона силою зброї здобула собі не лише внутрішньополітичне визнання та станові привілеї, але й започаткувала якісно новий етап свого міжнародного утвердження1. «Bohdan Chmielnicki Exercitus Zaporovien Pr. Electus Belli Servilis autor Rebelliumo Cosaccorum et Plebis Ukrainen dux»2, — такий напис латинською мовою залишив 1651 р. під найбільш достовірним портретом гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького голландський художник В. Гондіус. «Bohdan Chmielnicki, dux Cohor. Zaporow.», — саме так гетьман Б. Хмельницький почав підписувати свої латиномовні листи до шведського короля Карла X Густава з 1656 р. (листи від 14 і 16 листопада 1656 р., 18 січня і 21 червня 1657 р.)3 та бранденбурзького курфюрста Фрідріха Великого (21 червня 1657 р.)4. «Theodatus Chmielnicki, dux una cum Exercitu Zaporoviensi Moscorum»5, — цю титулатуру зустрічаємо під охоронним універсалом 1657 р. українського гетьмана австрійським послам. «Bohdan Chmielnicki, dux cum universa Cohorte Zaporoviana»6, — читаємо підпис гетьмана у листі від 18 квітня 1657 р. до імператора Священної Римської імперії німецької/австрійської нації Фердинанда III.

Чи мав право український гетьман Б. Хмельницький на йменування «Dux»? І чому він вживав його як відповідник усталеному в Україні протягом першої половини — середини XVII ст. титулу «гетьман»? Адже це латинське слово в європейських країнах означало «володар», «князь», «герцог» тощо. Спробуємо дати відповіді на ці питання, висвітливши їх у контексті дослідження проблеми міжнародно-правового становлення Українського гетьманату під час правління Б. Хмельницького.

Вченими уже було відзначено, що легітимація гетьманської влади під час гетьманування Хмельницького відбувалася через посилання останнього на jus occupations (С. Величенко)7 та формування ним концепції jus divinum (С. Плохій)8. Але і «право захоплення», і «божественне право», як правило, застосовувались заради узаконення внутрішньополітичних владних претензій гетьмана Війська Запорозького щодо України й не були переконливим аргументом для володарів сусідніх країн. Саме тому Б. Хмельницький намагається добитися зовншіньополітичного визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донькою молдавського господаря В. Лупула Розандою9. Але в цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельницьких-Лупулів вважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повноваження щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб’єктивні фактори (як-то вбивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича.

Саме тому головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р., на нашу думку, було утвердження Українського гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький «...я буду триматися того пана (монарха. — Т. Ч.), який мене ласкаво з Божої ласки держить в своїй опіці»10. Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямках й зумовлювалася специфікою status quo Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепцію полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій державного організму.

Безумовно, творцем цієї концепції був ніхто інший, як гетьман Б. Хмельницький. Спираючись на довголітні традиції міжнародної діяльності українського козацтва, він зумів, як буде висвітлено нижче, не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, забезпечити входження Козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінального васалітету від турецького султана, московського царя й шведського короля. Тим самим у міжнародних відносинах було узаконене право гетьмана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої.

Спираючись на наративні джерела першого ряду — міжнародні договори Українського гетьманату, дипломатичне листування Б. Хмельницького із східними та західними монархами; другого ряду — (інструкції гетьмана багаточисельним українським посольствам, переписка генеральної старшини з урядовцями інших країн тощо) й використовуючи наукові досягнення вітчизняної й зарубіжної історіографії, спробуємо обгрунтувати висловлену гіпотезу щодо започаткування Б. Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату як держави, що виникла в результаті збройного повстання «рицарського люду» східних воєводств Речі Посполитої протягом 1648–1649 рр.

Відзначимо, що з початком Української революції (до укладення Зборівського трактату 1649 р.) характер стосунків між Військом Запорозьким та Польською короною майже не змінився. З точки зору сюзеренно-васальних відносин, вони на той час відбувалися ще між суб’єктами одного державно-політичного тіла (Речі Посполитої) — королем, який був для козацтва «дідичним» сюзереном, й «гетьманом з усім Військом Запорозьким» — «колективним васалом». Саме так, в усвідомленні української сторони, вони розвивалися від часу правління короля Стефана Баторія.

Уже в одному з перших листів до короля Владислава IV, що був написаний на початку червня 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Водах й під Корсунем, гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане становище як «найнижчий підніжок і вірнопідданий» польського монарха й висловив «вірність підданства нашого (Війська Запорозького. — Т. Ч.) з вірною рицарською службою...»11. Разом з тим, він нагадав сюзеренові про надані їм раніше «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних старост і державців», які протягом довгого часу «кривдять і ображають» козацький загал. Це й стало причиною збройного виступу Війська Запорозького, але не проти короля, а проти річпосполитських урядовців, які, на думку гетьмана, не «могли бути добрими приятелями В. К. M.-ті, П. н. м. (вашої королівської милості пана нашого милостивого. — Т. Ч.)», проте були королівськими підданими. А тому Б. Хмельницький просив Владислава IV пробачити йому «гріх» порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному збройному виступі проти інших королівських васалів) та залишити Військо Запорозьке при «давніх правах і вольностях» («dawnych prawach і wolnościach»)12.

Частково про зміст цих «прав і вольностей» можемо дізнатися, реконструювавши за допомогою методу «від противного» текст «Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа13. Тут насамперед йшлося про економічні («майнові») права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність («все, що тільки комусь із панів урядників сподобається»). На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків (щоб за них «чини і всяку повинність» не відбувати) та козацьких вдів. Вочевидь, тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції...» їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах уже йшлося про забезпечення військових привілеїв (вольностей) козаків на Запорожжі («na Zapowie»). Це можливість здобуття «козацького хліба» в морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього чиншу; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстровими полками на Січі.

Крім цього, король мав забезпечити платню, «яку ми (Військо Запорозьке. — Т. Ч.) вже п’ять років не отримуємо», для шеститисячного реєстру (згідно з «Інструкцією...» посли мали просити у Владислава IV збільшити реєстр на шість тисяч осіб і «залишитися у числі 12 000») та охорону, згідно з «давніми вольностями», православною духовенства14. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані «попередніми св. пам’яті польськими королями» privilegia et libertates. Лише за відновлення перелічених умов Військо Запорозьке погоджувалося вірно служити своєму сюзеренові.

Про це зокрема йшлося і в листах Б. Хмельницького до найвищих достойників Речі Посполитої — великого коронного маршалка А. Казановського (2 червня 1648 р.), князя В.-Д. Заславського (2 і 4 червня), брацлавського воєводи А. Киселя (3 і 7 червня)15. Треба відзначити, що в першому й другому з них відзначалося, що українське козацтво вже одержало підтвердження власних «прав і привілеїв», наданих попередніми польськими королями «після перших походів» (тут, очевидно, йшлося про чорноморські походи запорожців 1646 — першої половини 1647 рр.). Однак у листі до Владислава IV та інструкції послам Б. Хмельницький вимагав повторного підтвердження від короля статусу козацтва в соціально-політичній структурі Польсько-Литовської держави. А в посланні гетьмана до воєводи Киселя від 3 червня вперше в письмовому вигляді зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана»16. Хоча, як можна зрозуміти з уточнення «...бо знаємо, що не з волі Й. К. М. (його королівської милості — Т. Ч.) над нами таке королівське беззаконня чинилося», — Хмельницький поки що не збирався цього робити, а лишень дипломатично натякав польському воєводі про зміну «пана»-протектора в разі невиконання королем вимог козацтва.

Однак усі ці звернення творця Українського гетьманату з проханням про підтвердження «давніх прав і привілеїв» так і не знайшли відгуку в цього козацького сюзерена — невдовзі Б. Хмельницький одержав звістку про смерть польського короля. Зважаючи на це, гетьман відкликає посольство з Польщі та в «цидулі»-додатку до листа Киселю висловлює скорботу щодо «осиротіння» Війська Запорозького17. А вже 8 червня гетьман вперше висловлює офіційне бажання бачити на опустілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своїй землі, яко ваша царська вельможність, православний християнський цар...»18. Якби цей монарх пристав на таку пропозицію, то все козацтво в особі Б. Хмельницького погоджувалося на вірні «услуги» новому сюзерену. «...Щоб він (Олексій Михайлович. — Т. Ч.) ляхам і нам паном і царем був...»19 — конкретизувалося в листі гетьмана від 11 липня до російського воєводи Н. Плещеєва.

Саме в червні 1648 р. Б. Хмельницький у листах до відомих урядовців Речі Посполитої відмовляється від згадки у своїй титулатурі про підпорядкування Війська Запорозького польському королю. Якщо раніше він підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом його Королівської милості Запорозьким», то відтепер просто «старший з Військом Запорозьким»20. На нашу думку, це є ще одним підтвердженням існування моделі «колективного васалітету» українського козацтва перед конкретною особою, що репрезентувала монарше управління. Якщо сюзерен умирав, то необхідно було перекласти домовленості щодо підданства з його наступником на королівському троні, а до часу обрання останнього Військо Запорозьке (як «рицарський люд») залишалося вільним у виборі протектора.

Зрозумівши, що цар Олексій Михайлович, в силу багатьох обставин, не буде висувати свою кандидатуру на королівський трон Речі Посполитої, український гетьман у листопаді 1648 р. звертається з аналогічним проханням до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці: «...ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини» («patronum et regem Poloniae patriae nostrae, cupimus»)21. Як і у випадку із запрошенням царя, одним з головних чинників, яким керувався Б. Хмельницький стосовно протегування кандидатури Ракоці на польський трон, було велике бажання якнайшвидше одержати військову допомогу для продовження боротьби з коронною армією. Про важливість цього кроку гетьмана свідчило й те, що для укладення договору до Трансільванії відправилося досить представницьке українське посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським22.

У період безкоролів’я в Речі Посполитій Б. Хмельницький також відправив посольство до Стамбула, де, згідно з дослідженнями відомого сходознавця О. Пріцака, влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом укладається угода сюзеренно-васального типу23. Однак ряд вчених, серед яких і російський історик Б. Флоря, заперечили факт її існування. Разом з тим, на основі даних листа польського шляхтича Л. М’ясковського, дослідники зробили висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством Ф. Джалалія (восени того ж року) в напрямку отримання турецької протекції24. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на галери (?), а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський25.

Отже, якщо висунення можливих кандидатур московського царя й трансільванського князя на польський трон засвідчували намагання Українського гетьманату вплинути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією — ведення переговорів щодо прийняття османської протекції) поклали початок формуванню полівасалітетної зовнішньої політики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Військо Запорозьке набувало собі ще й другого династичного зверхника — монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда IV. Згідно з дослідженнями М. Костомарова це відбувалося протягом 1649–1650 рр.26

Про те, що Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної» протекції Корони Польської, засвідчував осінній похід української армії під Замостя та гетьманський лист до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким (у похід. — Т. Ч.)... Просимо господа Бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан зволив бути самодержцем...»27, — писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенційному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення тепер уже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання: «...і щоб наша грецька віра залишилася недоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було»28. Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана Захарієм Хмельницьким та католицьким священиком, колишнім вчителем Б. Хмельницького Андрієм Мокрським. Вони мали запропонувати Яну Казимиру умови-«кондиції», на яких Український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх підданих...»; власний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта»29. Окрім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом IV.

Якщо порівняти ці умови підданства з privilegia et libertates Війська Запорозького, окресленими Б. Хмельницьким в листі Владиславу IV на початку червня 1648 р., то можна відмітити існування повтору лише двох пунктів, а саме: про набір 12-тисячного реєстру та підтвердження правового статусу козацтва, надане попередниками короля. Таким чином, усі інші пункти можна означити як inovatio, тобто нові вимоги козацтва до верховної влади щодо розширення власних «прав і привілеїв». Зрозуміло, що це було спричинене військовими перемогами армії Б. Хмельницького протягом весни-літа 1648 р.

Уже в статусі короля Ян II Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його протектором, а також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б. Хмельницького та вислав йому свої інсигнії — булаву та корогву з написом «Ioannes Casimirus rex»30. У лютому 1649 р. королівські посли на чолі з А. Киселем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися в цей час між українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий кут. Керівництво Українського гетьманату вже не погоджувалося йти ні на які поступки Польщі, мало того — воно висувало ще ряд вимог до представників Речі Посполитої. Серед них була й така, що найкраще засвідчувала розуміння гетьманом і старшиною свого васальнопідданого становища: «Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути — як ся йому видить»31.

Очевидно, універсал Яна II Казимира не задовольнив Б. Хмельницького як фактичного правителя України. А тому він не визнає себе залежним від польського короля, що засвідчувала й гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в його універсалах і листах уже після обрання нового монарха Речі Посполитої й підтвердження останнім «рицарських прав» козацтва. Хмельницький продовжував йменуватися як «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». А тому цілком обґрунтованим було повторне звернення гетьмана до царя Московської держави від 8 лютого 1649 р. про бажання «...Вашу Царську Величність нам найнижчим слугам і підданим своїм государем і царем, яко православне світило і самодержцем за благословенням Божим учинився»32, а також настійливе прохання прислати військові підрозділи для допомоги проти «ляхів».

Одночасно в середині лютого український гетьман приймає послів з Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави як свого протектора. Разом з тим, Б. Хмельницький погоджується скласти присягу трансільванському князю про підданство лише на основі чотирьох з шести присланих пунктів проекту трансільвансько-української угоди. «...Ясновельможний гетьман приймає, не порушуючи християнства, чотири перші умови, начебто ціп-ком скріплені присягою, і обіцяє зберігати їх честю, вірою і сумлінням, сам з усіма своїми військами, а не тільки із старшинами (як вимагається в пунктах)»33.

Під час прийняття трансільванського посольства українське керівництво проводило переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з А. Киселем, які були завершені підписанням (уже після від’їзду угорців) мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну II Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозького», у котрій викладалися умови, з прийняттям яких українці погоджувалися б визнати свій васалітет щодо короля. На початку цього документа так і було заявлено: «...залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені»34. У першому ж пункті відверто говорилося про те, що з огляду на «криваві образи», Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів». Тут, як уже зазначалося, йшлося про московського царя, турецького султана й трансільванського князя. «Супліка...» яскраво відрізнялася від попередніх вимог козацтва до польського уряду й у правовому відношенні засвідчувала трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої в провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді гетьманату.

Відтепер, з точки зору уряду Б. Хмельницького, йшлося вже не про відновлення «дідичних» річпосполитських сюзеренно-васальних стосунків, а про встановлення відносин у рамках «протектор» (Річ Посполита: шляхетський стан на чолі з королем) — «підданий» (Український гетьманат: гетьман, «усе Військо Запорозьке» та «руські» стани). Зрозуміло, що король і «стани Речі Посполитої» не могли погодитися з такою позицією Б. Хмельницького, адже в разі невиконання сюзереном-протектором умов українців, васальнозалежна козацька держава могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля й Речі Посполитої на користь більш вигідного для себе монарха-заступника. Це стало однією з причин того, що в укладеному 24 лютого 1649 р. Переяславському перемир’ї не було відображено жодної з вимог гетьмана, а лише домовлено про встановлення тимчасового кордону між Польщею та Україною й продовження проведення двосторонніх переговорів. Хоча відтоді Б. Хмельницький, очевидно, з тактичних міркувань, на офіційному рівні вже визнає себе «вірнопідданим» Яна II Казимира, про що свідчила прийнята від короля булава та корогва35.

Але, разом з тим, протягом усього 1649 р. гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції — про це свідчили його листи до московського царя (22 квітня; 13 травня; 26 жовтня 1649), продовження переговорів з послами Османської імперії (лютий), переписка з трансільванським князем (14 травня, 25 вересня) та урядовцями Кримського ханату (10, 11 та 20 квітня). Однак жодна з цих «високих» сторін (окрім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького. Вона ж у цей час перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

З огляду на це український гетьман головну свою увагу зосереджує на завершенні переговорного процесу з Короною Польською. 17 серпня 1649 р. він висилає свої чергові вимоги до Яна II Казимира, які складалися з 18-ти пунктів і торкалися майже всіх сфер українсько-польських взаємовідносин. Зокрема, польський король не лише мав підтвердити всі попередні «права та вольності» Війська Запорозького, але й присягнути, що буде дотримуватися всіх пунктів «на сеймі з шістьма сенаторами різних вір (католицької і православної. — Т. Ч.)». Ці пункти разом з текстом королівської присяги пропонувалося внести до постанов-конституцій вального сейму Речі Посполитої. В кінці цього важливого докумета містилося наступне застереження: «А якщо не будуть дотримуватися вищесказаного, то Військо Запорозьке витлумачить це як неласку й неприхильність Й. Кор. М. (його королівської милості. — Т. Ч.) до нас, як до своїх підданих»36.

Наприкінці літа король видає «Декларацію», що завершувала переговори центральної польської влади з Українським гетьманатом і була відповіддю на вимоги поданої перед тим козаками «Супліки». Вже в першому пункті цього документа говорилося — «Військо своє Запорозьке заховує Король Його Милість при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим»37. Таким чином, за Військом Запорозьким вперше на офіційному рівні у формі «акту милості» сюзерена закріплювався автономний статус державного «колективного васала». Про це свідчили останні десять пунктів королівської декларації, що увійшли до історіографії під назвою «Зборівського трактату» і всебічно опрацьовані науковцями різних історичних шкіл38. Хотіли б звернути увагу лише на один аспект тогочасних українсько-польських стосунків. Відразу ж після оголошення декларації під Зборовом король видає окремий привілей для козацької організації та станів «руського» народу, де підтверджувалися їх «давні права і вольності». Отже, з цього часу можна говорити про розмежування значень терміна «Військо Запорозьке». Воно, на нашу думку, по-перше, означало «Військо Запорозьке» як державне утворення (Український гетьманат, що, крім козацтва, репрезентувався й іншими станами) і, по-друге — «Військо Запорозьке» як замкнуту соціально-військову корпорацію, що включала до себе лише козаків.

Незважаючи на укладення Зборівського трактату й визнання Яна II Казимира своїм патроном, Б. Хмельницький у вересні 1649 р. у листі до трансільванського князя декларує його номінальне протекторство над Українським гетьманатом: «...і себе з усіма Військами Запорозькими найохотніше віддаю до всіх послуг вашої найяснішої високості і цілую руку вашої найяснішої високості, щоб вона зволила, як і раніше, зберігати і захищати нас, своїх підданих, у прихильності, ласці, опіці»39. Те, що наведене висловлювання було лише дипломатичною декларацією, засвідчив подальший розвиток українсько-трансільванських відносин: обмін черговими посольствами й ненадання Трансільванією необхідної допомоги. Останнє дуже нервувало Б. Хмельницького, який писав до князя Сигізмунда Ракоці 25 вересня: «Нарешті ж, благаючи бога, ми готові до крайності, більше заради поваги до Вашої найсвітлішої високості, менше заради нашої безпеки. Прохаємо тільки того, щоб Ваша найсвітліша високість не позбавила нас своєї ласки, під захистом якої ми будемо вважати себе до самого кінця нашого життя найвірнішими підданими Вашої найсвітлішої високості»40. Але й ці запевнення українського гетьмана не знайшли відгуку в угорському князівстві, а, отже, реального підкріплення сюзеренно-васальних домовленостей з династією Ракоці Хмельницький так і не одержав.

Рухаючись у напрямку визнання підлеглості трансільванському князеві й визнаючи зверхність польського короля, Б. Хмельницький продовжував шукати можливості ширшої легітимації своєї влади на міжнародній арені. Однак це було важко зробити, не узгодивши до кінця стосунки з королівським урядом Польсько-Литовської держави. Зважаючи на недотримання Яном II Казимиром положень Зборівського трактату, наприкінці листопада 1649 р. гетьман звертається до депутатів варшавського сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовим — «...на нинішньому сеймі вдруге підтвердити і видати нам з привілейною печаткою...»41. Крім того, мали бути підтверджені всі пункти українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо Запорозьке погоджувалося «стояти стіною проти нашого ворога і щедро проливати кров за гідність В. Кор. М. (вашої королівської милості — Т. Ч.) і цілість Речі Посполитої»42. Отже, й тут проглядалися елементи сюзеренно-васальних відносин — сюзерен в особі короля надавав козакам «привілей», а ті у відповідь погоджувалися виконувати військові повинності на його користь.

І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король, незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не хотів!) виконувати взяті на себе зобов’язання. У березні 1650 р. Хмельницький уже вкотре відсилає до нього своїх послів, які мали відстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», наданих варшавським сеймом й оголосити Яну II Казимиру десять пунктів своїх вимог. «Зволь, В. К. М. (ваша королівська милість — Т. Ч.), виконуючи декларацію (Зборівську. — Т. Ч.) здійснити своє королівське слово...»43 — згідно з положеннями наданої гетьманом інструкції повинні були заявити українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохання щодо виконання однієї з найголовніших чеснот монарха — дотримання даного своєму підданому слова — також не допомогло. Натомість коронні війська готувалися до рішучого наступу на Український гетьманат, адже, згідно з тогочасними повідомленнями польських урядовців, «Хмельницький робив себе володарем чи князем».

Не відкидаючи перспективу набуття російського протекторату (про що свідчать листи Б. Хмельницького до Олексія Михайловича від 1 липня, 20 жовтня та 11 листопада 1650 р.), українське керівництво з огляду на ненадання Московською державою військової підтримки, влітку 1650 р. активізує свої відносини з Османською імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків із султаном Мегмедом IV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р.44 Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Б. Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Український гетьманат погоджувався на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався: «проти кожного неприятеля (султана. — Т. Ч.) стояти»; «у держави Вашої цесарської милості не вторгатися»; «у згоді перебувати з татарами... на віки в приятельстві ходити»; з відома султана і кримського хана свої «військові справи чинити»45.

Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник А. Жданович, який разом з Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7–20 вересня послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візирем були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманату султанській владі. Символом згоди Мегмеда IV взяти козацьку державу під свій захист було вручення Ждановичу перед від’їздом до України «булави дорогоцінної» для передачі її Б. Хмельницькому46. Разом із ним до Чигирина повернувся й Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Турецький посол був на прийомі у Б. Хмельницького на початку грудня 1650 р.47.

Згідно з висновками Михайла Грушевського, українсько-турецькі переговори завершилися у березні наступного року «формальним признанням України васальною державою Отоманської імперії»48. Такий висновок відомий учений зробив на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де відзначалося про згоду турецького монарха протегувати Україні49. Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І. Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651 р. до Відня про те, що козаки були позбавлені від данини султану й мали одне зобов’язання — нести військову службу на користь нового сюзерена50. Мегмед IV також надіслав Хмельницькому вишитий золотом кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого. Однак як тільки дійшло до практичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали виникати певні труднощі.

Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Коли ж у червні кримський хан, всупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українську армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман звернувся з проханням до Мегмеда IV «кримським людям учинити... допомогу» українцям51. В обмін на наказ султана до хана про підтримку Хмельницького, Порта змусила останнього погодитися на зміну попередніх домовленостей. Тепер Український гетьманат (так само, як Молдавія та Волощина) був вимушений платити данину султану. Крім того, гетьман мав надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією52.

Розуміючи, що Кримський ханат, незважаючи на вказівки із Стамбула, знову може зрадити, а грошей у військовому скарбі було не так багато (та і кожен бойовий полк перебував на особливому рахунку, з огляду на війну з Польщею), Б. Хмельницький вирішив укласти черговий договір щодо підданства Українського гетьманату Речі Посполитій. Тим більше, що до цього спонукала тимчасова військова поразка під Берестечком. Реакція Порти на укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського перемир’я між гетьманом і королем була досить різкою, адже тепер плани реального поновлення турецького протекторату над Україною знову відкладалися на невизначений термін.

Впроваджуючи свою концепцію полівасалітетної підлеглості, гетьман Б. Хмельницький ще в листопаді 1650 р. заявляв, начебто «виправдовуючись» перед Яном II Казимиром за стосунки зі «сторонніми панами» — московським царем, турецьким султаном, трансільванським князем і кримським ханом — «...рятуючи наші голови і запобігаючи нашому лиху, мусимо шукати собі приятелів (іноземних володарів. — Т. Ч.53. Під тягарем військових невдач української армії в 1651 р. гетьман Б. Хмельницький та генеральна старшина у вересні того ж року складають присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій»54, що скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду. Однак одразу ж після акту присяги український гетьман висилає своє посольство до Москви з листом до царя, в якому, зокрема, говорилося: «...прийняли перемир’я з гетьманами коронними і Річчю Посполитою.., і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його Царської Величності»55.

Після примирення Хмельницького з королем під Білою Церквою йому знову потрібно було «виправдовуватися» вже перед іншим династичним володарем — султаном Османської імперії. Основною причиною українсько-польського перемир’я, яку зазначив гетьман у листі до Мегмеда IV від 4 листопада 1651 р., було запізнення татарських орд при поєднанні з козацькою армією перед початком Берестецької битви. Але, незважаючи на це, Український гетьманат залишився в «братерському» союзі з Кримським ханатом. Окрім того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади: «...як також хочемо бути вірнопідданими і Вашої царської милості (султана. — Т. Ч.56. Більш того, гетьман знову звернувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на підтримку, адже «...ляхи, гарантовані укладеним миром, перейшли на відпочинок за Дніпро; побивши їх, легко примусимо решту піддатися під владу В. ц. м. (Вашої царської милості. — Т. Ч.) [султана]»57. Ці прохання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда IV від 27 листопада того ж року58.

Наступного, 1652 р., коли Ян II Казимир за допомогою не дуже складної політичної комбінації змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією — у березні він запропонував йому негайно виступити у військовий похід проти Туреччини, — Б. Хмельницький дипломатично відмовив королю. А через деякий час у листі до коронного канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на землі Українського гетьманату, то він «змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати»59. Те ж саме було повторене Б. Хмельницьким і в листі до брацлавського воєводи С. Лянцкоронського — «...втративши все, змушені будемо шукати собі іншого стороннього пана»60.

Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних дипломатичних стосунків з Османською імперією (про це докладніше в наступному розділі). Декларація бажання прийняти зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.

Ще від початку 1649 р. гетьман Хмельницький періодично приймав від царя Олексія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші (Війська Запорозького. — Т. Ч.) рицарські... і голови наші покладати за твою царську величність проти всякого неприятеля християнського»61. Активізація українсько-російських стосунків припадає на 1651 р., коли, як припускаємо, Б. Хмельницький остаточно зрозумів безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном II Казимиром та усвідомив декларативність пропонованої (у відповідь на прохання української сторони) турецької і трансільванської протекцій. Протягом цього року гетьман тричі особисто звертався до московського царя (9 і 19 березня; 18 липня); двічі направляв посольства до Москви (січень-березень; серпень-листопад); зустрічав царського посла (березень-липень); неодноразово приймав посланців від путивльського воєводи, який був посередником між царем і гетьманом (липень, вересень, листопад, грудень); писав листи до білгородського воєводи С. Прозоровського (1 і 8 січня, 20 вересня, 24 листопада, 18 грудня), боярина Б. Морозова (11 березня; 18 липня), ярославського намісника І. Милославського (18 липня). Квінтесенцією усіх цих заходів української сторони були слова Б. Хмельницького у листі до Олексія Михайловича від 19 березня 1651 р.: «...як ми перед тим бажали, так і зараз твоїй царській величності бажаємо, щоб нам государем і царем був, на всі землі царствував»62. Тенденція прийняття «царствування», яке означало не що інше, як здобуття собі надійного протектора, зберігалася і в наступному році.

Протягом 1652 р. Б. Хмельницький знову тричі безпосередньо апелює до московського царя (9 січня; 24 вересня; 12 листопада), відсилає до нього два посольства (січень-квітень; липень) та посланців від путивльського воєводи (лютий-тавень), листується з путивльським воєводою Ф. Хілкевим (21 лютого; 1 і 20 березня, 12 квітня, 17, 24 і 28 травня, 13 і 31 липня, 24 вересня, 18 жовтня). Все це стало причиною того, що від початку 1653 р. відбуваються значні зміни у відносинах Війська Запорозького як з Московською державою, так і з Річчю Посполитою. Окрім того, новий виток дипломатичного протистояння був викликаний надто вже шокуючою пропозицією Б. Хмельницького, який запропонував кандидатуру російського царя у ролі посередника під час перманентних українсько-польських переговорів.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили Й. М. (його милості — Т. Ч.) московського царя, п. н. м. (пана нашого милостивого — Т. Ч.) щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького»63. Це було висловлено у листі до польського короля в березні 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв’язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися в основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Уже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали у наступному: російський монарх, зі свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» і не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це»64, а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли у листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, гетьман Хмельницький зі старшиною її «радісно прочитав». По тому, у листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків65.

Безпосереднім поштовхом до скликання Богданом Хмельницьким Генеральної ради у Переяславі стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між Кримським ханством та Річчю Посполитою66. Потрібно відзначити й те, що напередодні укладення домовленостей з Московським царством у 1654 р. український гетьман уже уклав міжнародні угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм — у 1648 р., польським королем Яном II Казимиром — у 1649 та 1651 рр., турецьким султаном Мегмедом IV — у 1649 (1650 р. — ?) та 1653 р., та молдавським господарем В. Лупулом — у 1650 р.

__________

1 Більш детальніше про це див.: Чухліб Т. Український гетьманат: проблема міжнародного утвердження. — К., 2007.

2 Українське козацтво. Мала енциклопедія. — К.; Запоріжжя, 2002. — С. 509.

3 Документи Богдана Хмельницького. — С. 595.

4 Документи Богдана Хмельницького. — С. 596.

5 Документи Богдана Хмельницького. — С. 575.

6 Документи Богдана Хмельницького. — С. 578.

7 Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII–XVIII ст. // Medievalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. 1. — К., 1993. — С. 117–121.

8 Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності і тяглості в українській історіографії XVII–XVIII ст. // Medievalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. Т. III. — К., 1994. — С. 86–110.

9 Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К., 1993. — С. 317–319.

10 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — Т. 1. — Отд. III. — К., 1898. — С. 464.

11 Там само. — С. 118–125; Документи Богдана Хмельницького. — С. 33–36.

12 Документи Богдана Хмельницького. — С. 33–36.

13 Документи Богдана Хмельницького. — С. 36–39.

14 Документи Богдана Хмельницького. — С. 37, 39.

15 Документи Богдана Хмельницького. — С. 39–41; 41–44; 44–46; 46–47; 51–53.

16 Документи Богдана Хмельницького. — С. 44, 46.

17 Документи Богдана Хмельницького. — С. 44, 46.

18 Акты ЮЗР. — Т. III. — Санкт-Петербург, 1861. — С. 207–208.

19 ВУсР. — Т. 2. — Москва, 1953. — С. 55–56.

20 Документи Богдана Хмельницького. — С. 52–53.

21 Шевченко Ф. Дипломатична служба на Україні під час Визвольної війни 1648–1654 рр. // Історичні джерела та їх використання. — Вип. 1. — К., 1964. — С. 93–94; Документи Богдана Хмельницького. — С. 84, 85.

22 Бутич І. До історії українсько-трансільванських взаємин (1648–1656) // Архіви України. — 1966. — №3 — С. 62–66; Кордуба М. Між Замостям і Зборовом (Сторінка зносин Семигороду з Україною і Польщею) // ЗНТШ. — Т. 133. — Львів, 1922. — С. 39–56.

23 Пріцак О. Ще раз про союз Богдана Хмельницького з Туреччиною // Український археографічний щорічник. — Вип. 2. — К., 1993. — С. 177–192.

24 Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. — 2001. — №3. — С. 92.

25 Там само.

26 Костомаров Н. Богдан Хмельницький данник Османской Порты // Он же. Исторические монографии и исследования. — Кн. 5. — С. 606.

27 Дополнения к актам историческим, собранным и изданным Археографическою комиссиею — Т. 3. — Санкт-Петербург, 1848. — С. 184–185; Документи Богдана Хмельницького. — С. 82–83.

28 Документи Богдана Хмельницького. — С. 82–83.

29 Архів Інституту історії України НАН України (далі — Архів ІІУ) — Записки М. Голінського, № 4184, арк. 185.

30 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 3. — С. 119–120.

31 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 3. — С. 145.

32 ВУсР. — Т. 2. — С. 132–133.

33 Документи Богдана Хмельницького. — С. 101, 102.

34 Архів ІІУ. — Записки М. Голінського, № 4184, арк. 216–217, 234–235.

35 Там само. — Арк. 217–219.

36 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 184–185.

37 Акты ЮЗР. — Т. III. — С. 415.

38 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 3. — С. 210–217; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.) — Львів, 1993. — С. 58–61; Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною 1648–1651. — Львів, 1996. — С. 95–97; Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору // Український історик. — Ч. 1–3. — Нью-Йорк; Мюнхен, 1970. — С. 120–121; Смолій В., Степанков В. Становлення української дипломатичної служби. Зовнішня політика уряду Б. Хмельницького (1648–1657) // Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001. — С. 132–135.

39 Документи Богдана Хмельницького... — С. 136, 137.

40 Документи Богдана Хмельницького... — С. 137, 138.

41 Архів ІІУ. — Записки М. Голінського, № 4184, арк. 332–334.

42 Там само.

43 Там само.

44 Michałowski J. Księga pamiętnicza. — S. 554–555; Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція». — С. 93.

45 Акты ЮЗР. — Т. VIII. — Санкт-Петербург, 1875. — С. 354.

46 Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — Львів, 1911. — С. 139; Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція». — С. 94.

47 ВУсР. — Т. II. — С. 185.

48 Грушевський М. Історія України-Русі. — Т. IX. — Ч. I. — К., 1996. — С. 54.

49 Katalog dokumentów tureckich. Dokumenty do dziejów Polski i krajów ościennych w latach 1455–1672 / Opr. Z. Abrachamowicz. — Warszawa, 1959. — S. 331.

50 Жерела. — T. XII. — C. 164.

51 Pamiętniki do panowania Zygmunta III, Władysława IV, Jana Kazimierza / Wyd. K. Wójcicki. — T. II. — Warszawa, 1846. — S. 199.

52 ВУсР. — T. III. — Москва, 1954. — C. 143.

53 Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657. — К., 1998. — С. 63.

54 Грушевський М. Історія України-Русі. — Т. IX. — Ч. 1. — С. 365–367.

55 Цит. за: Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С. 296.

56 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Коронний», від. «Козацькі справи», папка 42, спр. 27, № 6; Документи Богдана Хмельницького. — С. 226.

57 Документи Богдана Хмельницького. — С. 226.

58 Документи Богдана Хмельницького. — С. 233–234.

59 БМЧ Краків. — Теки Нарушевича (далі — ТН), № 146, арк. 211–216; Документи Богдана Хмельницького. — С. 266–267.

60 Крип’якевич І. Неопубліковані листи Богдана Хмельницького 1650–1657 рр. // ЗНТШ. — Т. 149. — Львів, 1928. — С. 176–177.

61 Історія України в джерелах і матеріалах. — Т. III. — С. 158–159.

62 Документи Б. Хмельницького. — С. 216.

63 Памятники, изданные Киевской комиссией. — Т. III. — Отд. III. — С. 31–31–34.

64 Акты ЮЗР. — Т. VIII. (прибавление). — Санкт-Петербург, 1875. — С. 362–363.

65 ВУсР. — Т. III. — С. 497–498.

66 Степанков В. Кам’янецька угода й Переяславська рада: спроба дослідження політичних наслідків Жванецької кампанії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К.,1995. — С. 13; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України. 1654–1657. — Част. 1: 1654 рік. — Львів, 1996. — С. 15.



3. Політичні інтриги навколо Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р.


Статті 1654 р. не були проголошені на Україні і не введені в життя; тільки в останніх місяцях перед смертю Хмельницького, коли недуга великого гетьмана і прояви упадку його авторитету у війську, в зв’язку з цією недугою, захитали лад і карність, утримуваний гетьманською рукою, — московське правительство зважилося піднести різні питання, що містилися в статтях і не сповнилися в дійсності»1 — писав у буремному 1917 р. Михайло Грушевський. Трохи згодом, через десять років, у дев’ятому томі «Історії України-Руси» видатний український історик вже більше обґрунтує цю тезу, відзначаючи, що московський уряд у березні 1654 р. у своїх резолюціях на прислані Богданом Хмельницьким «статті» відійшов від попередніх домовленостей між українською і російською сторонами в Переяславі. А, отже, це стало причиною того, що «статті і грамоти» царя Олексія Михайловича не були прийняті українською владою2.

Дані положення Михайло Грушевський доповнив висновком про те, що гетьман Хмельницький взагалі не повідомив про зміст своїх домовленостей з Москвою, так як не обнародував свого часу й текст Зборівського договору з Варшавою («тому що одне і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їх для себе обов’язковими»)3. Ці важливі спостереження щодо дієвості актів 1654 р. були підтверджені Дмитром Одинцем, який відзначив, що вони зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження4. Василь Герасимчук дослідив що Переяславсько-Московський акт злуки двох держав «був майже незнаним для сучасної суспільності, не був чомусь відразу опублікований, був чомусь уриваний і рівно ж неясним і не виясненим випадком лишився для будучини»5. Володимир М’якотін зазначив, що положення так званого Переяславського договору від часу його укладення зробилися нездійсненною «мертвою буквою», яка не знайшла втілення в реальному житті6. Про це писав також Андрій Яковлів, який здійснив одне з найґрунтовніших досліджень не тільки українсько-російського договору 1654 р., але й наступних угод між українськими гетьманами та московськими царями7.

Однак вперше питання про ратифікацію домовленостей 1654 р. було порушено Олександром Оглоблином в 1954 р., який у своїй узагальнюючій праці, виданій у Сполучених Штатах Америки і присвяченій угоді середини XVII ст., зробив висновок, про те що вона «не дістала ратифікації українського уряду»8. У зв’язку з відомими суб’єктивними причинами дана проблема лише через чотири десятиліття частково зацікавила «материкових» українських істориків Олену Апанович9 та Валерія Цибульського10.

Серед сучасних дослідників українсько-російських стосунків середини XVII ст. значну увагу проблемам «постпереяславського» періоду приділяв у своїх працях Віктор Горобець11. На його думку, саме «Березневі статті» й стали ратифікаційними актами спілки Чигирина й Москви у Переяславі12. Однак це була лише одностороння ратифікація з боку Олексія Михайловича. Разом з тим, вчений відзначив, що переяславсько-московські домовленості «не були широко відомі в Україні, оскільки Богдан, незадоволений доповненнями московської сторони, які обмежували суверенітет Війська Запорозького, не оприлюднив їх»13.

Згідно з визначенням одного з найповажніших дослідників цієї державної установи Лева Окиншевича, починаючи від 1648 р., Генеральна (козацька) рада була тим органом, який «вирішував найголовніші й найкардинальніші справи зовнішньої політики» Війська Запорозького14. Розглядаючи інституціоналістський механізм загальнокозацької ради в роки, які передували революції на чолі з Б. Хмельницьким, історики зауважували, що на той час гетьман, як вища посадова особа Війська Запорозького, потребував не лише директиви их ухвал ради, але і її законодавчої санкції для реалізації своїх владних рішень15. Очевидно, що така прерогатива цього владного інституту склалася під впливом політичної культури вищих станів Речі Посполитої, коли Вальний сейм (представницький та законодавчий шляхетський орган) мав право затверджувати договори, які польський король укладав з іншими європейськими володарями16.

Таким чином, під впливом політичної культури польсько-литовського суспільства до компетенції Генеральної ради (аналогічно з Вальним сеймом Речі Посполитої), вже «одержавленого» у результаті революційних подій Війська Запорозького, входило й питання ратифікації міжнародних домовленостей своїх правителів — українських гетьманів. Про це переконливо свідчить аналіз політикокультурної практики козацької старшини під час гетьманування Богдана Хмельницького, коли було проведено близько п’яти Генеральних рад. Уже на одній з перших рад (кінець травня — початок червня 1648) проводилися переговори з представниками королівської влади, керівник польської делегації А. Кисіль засвідчував «...зрештою була військова рада, що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа; після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав пригадувати моє обнадіювання, допомогли йому в цім і наші козаки зі старшини; досягнув того висновку від них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду затримати, а чекати на дальшу резолюцію»17. Коли 1649 р. Б. Хмельницький укладав Зборівську угоду з Варшавою, то, за свідченням московського посла Кунакова, до гетьмана в Чигирин прийшли «козаки и гультяйство многие люди шумом говорили ему, что он, Богдан с Польським королем помирился без их войскового совету»18. На вимогу рядового козацтва український гетьман санкціонував проведення Генеральної ради для того, щоб обговорити (а отже, ратифікувати або ж ні) Білоцерківську угоду 1651 р. з поляками19. Про те що ратифікація договорів міжнародного характеру належала до компетенцій Генеральних рад також засвідчує і процес укладення Гадяцької 1658 р. (з Польщею) та Корсунської 1657 р. (з Швецією) угод, перебіг яких детально висвітлений у вітчизняній та зарубіжній історіографіях20.

Та чи було ратифіковано Генеральною радою — найвищим законодавчим органом самопроголошеної на східних теренах Польської корони держави — домовленості між гетьманом Б. Хмельницьким та російським царем Олексієм Михайловичем, які були досягнуті в результаті січнево-березневих переговорів 1654 р. у Переяславі та Москві? Щоб відповісти на це питання та поглянути на цю проблему через призму політичної культури тогочасної української еліти, звернімося до висвітлення ряду зовнішньополітичних заходів українського уряду, які безпосередньо передували переяславсько-московському переговорному процесу.

На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і, як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків, надіслати йому прапор і барабан21.

Сучасний російський історик Б. Флоря, вслід за М. Грушевським, відзначав, що після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке, аналогічно Молдавському та Волоському князівствам, повинне було розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію22. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де йшлося про те, «щоб був гетьман у підданих султана»23. Окрім того, він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського паші й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького. Тут треба відзначити, що дані положення були вироблені на основі традицій українсько-турецьких переговорів про підданство, починаючи з кінця 40-х років XVII ст.

Обов’язки Війська Запорозького як васальнозалежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними:

1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського;

2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець;

3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності24.

Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по-суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула, український гетьман при відсиланні турецьких послів говорив їм: «...города (Кам’янця-Подільського. — Т. Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу»25.

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 р., намагалося отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили Й. М. (його милості — Т. Ч.) московського царя, п. н. м. (пана нашого милостивого — Т. Ч.), щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького»26. Це було висловлено у листі до польського короля в березні 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв’язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися в основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Уже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали у наступному: російський монарх, зі свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» і не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це»27, а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли у листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі старшиною її «радісно прочитав». По тому, у листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків28.

Елементом тиску на московський уряд, як уже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні 1653 р. про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй29. Саме з цього часу, як дослідив Б. Флоря, з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам30. Промовистими були і висловлювання самого Б. Хмельницького у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «не відійти мені бусурманських невірних рук... приводить мені Бог обладану бути і слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.31. Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам».

Хід та рішення січневої Генеральної ради в Переяславі 1654 р. за участю представників не лише козацького, а й інших станів України, неодноразово висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній історіографіях32. Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену. Адже згідно з усталеними у Західній та Центрально-Східній Європі принципами, він також мав присягнути в тому, що буде захищати privilegia et libertates свого добровільного підданого. З огляду на добру розробленість питання про політико-правовий зміст Переяславсько-Московського договору33, зупинимося лише на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою та Військом Запорозьким.

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати»34. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка із відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати Україні — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими»35. Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського — Т. Ч.) щоб до нього прихилялися»36. Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням васалітетної залежності Війська Запорозького.

Наприкінці березня 1654 р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. З огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були спрямовані на обмеження пропонованих цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький робить усе можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином, відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями», протягом квітня-грудня 1654 р., та наступного часу питання щодо скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим із султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, що склалися на середину XVII ст. у Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер.

Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханством[9] і, що найголовніше, ряд ціленаправлених кроків Б. Хмельницького у напрямку прийняття протекторату Шведської корони. Вони розпочалися ще у 1652–1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої37. Перед тим, у лютому (менше ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до султана Мегмеда IV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським ханатом38. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом39. Саме тому 16 квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь»40. Показовим також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції — «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана. — Т. Ч.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей із різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати більше друзів...»41. У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту42.

Проблеми генезису та еволюції українсько-шведських стосунків за доби Б. Хмельницького певним чином уже були висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях43. Зупинимося лише на основних моментах міждержавних відносин між українським гетьманом та шведським королем, характеризуючи їх через призму полівасалітетної моделі зовнішньої політики Війська Запорозького. Отже, наприкінці серпня 1655 р., перебуваючи поблизу Кам’янця, Хмельницький, у відповідь на прибуття до нього шведського посла Ю. Торквата, повідомляє у листі до короля Карла X Густава про свою радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького. — Т. Ч.) давніми проханнями, обіцяє (Карл X. — Т. Ч.) нам довір’я, захист і дружбу»44. Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, згідно з уявленнями володаря України, розумівся процес укладення двостороннього договору, то згадка про «довір’я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати протекцію («protectionem») Карла X Густава. Але, коли у жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори, український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «...Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою»,45 — ці слова Хмельницького до львівських міщан засвідчили ту велику напругу в ході українсько-шведських переговорів, що виникли через суперечку щодо приналежності західноукраїнських територій.

Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман використовує випробуваний дипломатичний хід, 12 червня він звертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку»46. Таким чином, не погоджуючись із гетьманом, як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Війська Запорозького висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності»47.

Уже на початку липня така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дії української еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином «зіштовхував» московського царя і турецького султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений» виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «...для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу»48, — писав 13 липня Б. Хмельницький до Карла X Густава.

Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як уже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів із ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня-червні вели переговори у столиці Османської імперії49. Головною їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної васальної залежності від султана50. У відповідь на лист Мегмеда IV, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому51, той наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві [Мегмеду IV]»52.

Таким чином, спираючись на вищевикладений матеріал, можемо стверджувати, що лютнево-березневі домовленості між Україною та Росією у 1654 р. так і не були схвалені на Генеральній раді. А січнева рада, що відбулася перед тим у Переяславі, лише дозволила розпочати процес узгодження пропозицій до майбутнього українсько-російського договору. Отже, згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними традиціями, договір 1654 р. не був ратифікований найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави. На нашу думку, можна говорити лише про визнання гетьманом Б. Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження союзницьких відносин із кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана.

Особливість оцінки Переяслава 1654 року полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській і російській історіях53. Якщо в Російській імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання» Русі, то у Радянському Союзі та сучасній Російській Фердерації — як «возз’єднання» України з Росією. Лише протягом 90-х рр. XX — початку XXI ст. сучасна українська історіографія (О. Апанович, В. Смолій, В. Степанков, Я. Дашкевич, Ю. Мицик, О. Гуржій, Д. Наливайко, В. Щербак, В. Сергійчук, В. Ульяновський, В. Горобець, В. Матях, Я. Федорук, О. Струкевич, В. Брехуненко та ін.) аргументовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі54. За твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не виконували більшості з досягнутих домовленостей, а отже можна говорити лише про номінальний царський протекторат над Українською державою55. А вже після визнання зверхності московського царя у 1654 р., гетьман Богдан Хмельницький уклав угоди з турецьким султаном Мегмедом IV в 1655 р., угорським князем Д’єрдем Ракоці — у 1656 р., бранденбурзьким курфюрстом і пруським герцогом Фрідріхом Вільгельмом — у 1656 р.56

Ґрунтовний аналіз джерел 50-х рр. XVII ст. переконує, що значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю складати присягу й відмовлятися від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня 1654 р. «переяславських міщан гнали до присяги, — якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги»57. А під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її складати, а керівники київського магістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло... Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем...»58. Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побили представників царя киями. Поза оприсяжненням із зрозумілих причин залишилися й жителі західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не складала присягу й Запорозька Січ59. Таким чином, одностайного схвалення й сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й, іноді, протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення60.

Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р., цар підписав Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України — Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «статті Б. Хмельницького» 1654 р.; у 1665 р. згідно з так званими Московськими статтями лівобережна частина Гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія уклала Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. остаточно завершило розподіл Козацької держави між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А це — укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658–1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х — першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.

Вічний мир 1686 р. між Московським царством і Річчю Посполитою засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., які передбачали існування єдиного Українського гетьманату під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень Коломацьких статей 1687 р. та Московських статей 1689 р., що були укладені з гетьманом Іваном Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра I та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1708 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь усе зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про «возз’єднавчу» Переяславську раду.

__________

1 Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі. Критичні замітки // Україна. — Кн. 3/4. — К., 1917. — С. 102.

2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. IX. — Кн. 2. — К., 1997. — С. 812, 866.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. IX. — Кн. 2. — К., 1997. — С. 866.

4 Odinec D. Pripojeni Ukrajiny k Moskovskemu statu // Sbornik ved pravnich a statnich. — Roc. XXVI. — Praha, 1926. — C. 47.

5 Герасимчук В. До питання про статті Б. Хмельницького // ЗНТШ. — Т. 100. — Львів, 1930. — С. 213.

6 Мякотин В. «Переяславский договор» 1654 года. — Прага, 1930. — С. 28.

7 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. — Варшава, 1934. — С. 43.

8 Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. — Нью-Йорк; Торонто, 1954. — С. 59.

9 Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994. — С. 34.

10 Цибульський В. Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії (1945–1990 рр.). — Рівне, 1993. — С. 47.

11 Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII першої чверті XVIII ст. — К., 1995; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2001; Горобець В. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років у контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Част. 1. — Одеса; Київ; Львів, 1999. — С. 181–188; Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р. причини і наслідки історіографічної традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995. — С. 14–27; Горобець В. Між Кам’янцем та Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 р. у контексті геополітичних перегруповань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI–XVIII століть. — К., 2000. — С. 245–271.

12 Горобець В. Переяславсько-Московський договір 1654 р.: результати і наслідки (з історії українсько-російських відносин доби Богдана Хмельницького) // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження великого гетьмана). Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 84.

13 Там само.

14 Окиншевич Л. Генеральна рада на Гетьманщині XVII–XVIII ст. — К., 1929. — С. 83.

15 Сас П. Вказ. праця. — С. 111.

16 Про перейняття політико-культурних річпосполитських традицій елітою козацької України можна ширше ознайомитися у працях: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою і Варшавою. 1654–1665. — К., 2001; Urwanowicz J. Wojskowe «sejmiki». Koła w wojsku Rzeczpospolitej XVI–XVIII wieku. — Białystok, 1996.

17 Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. — Т. I. — С. 90–91.

18 Архив ЮЗР. — Т. 3. — С. 404.

19 Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. // Праці комісії для виучування західно-руського та українського права. — Вип. 6. — К., 1929. — С. 263.

20 Див., напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. X. — Ч. 1. — К., 1998; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. — К., 1998; Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: між Москвою та Варшавою. — К., 2001; Kubala L. Wojny duńskie i pokoj Oliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. та ін.

21 Sękowski J. Collectanea z dziejopisów tureckich rzeczy do historii polskiej służących. — T. 1. — Warszawa, 1824. — S. 204–205.

22 Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. — № 3. — 2001. — С. 98–99; Грушевський М. Історія України-Руси — Т. IX. — Ч. 2. — С. 784, 1545.

23 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы (далі — ВУсР). — Т. III. — Москва, 1954. — С. 289, 302.

24 ВУсР. — Т. III — С. 289, 302.

25 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 101.

26 Памятники изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. — Т. III. — Отд. III. — К., 1898. — С. 31–34.

27 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Т. VIII. (прибавление). — Санкт-Петербург, 1875. — С. 362–363.

28 ВУсР. — Т. III. — С. 497–498.

29 Там само. — С. 263; Флоря Б. Вказ. праця. — С. 101.

30 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 102.

31 ВУсР — Т. III. — С. 320.

32 Основна новітня історіографія проблеми «Переяслава 1654 р.» викладена: Плохий С. Освободительная война украинского народа в латиноязычной историогрфии середины XVII века. — Днепропетровск, 1983; Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу середини XVII ст. — К., 1992; Цибульський В. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії (1945–1990) — Рівне, 1993; Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідки історіографічної традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995. — С. 14–27; Мицик Ю. Сучасна історіографія Національно-визвольної війни середини XVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шля-хи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 263–268; Basarab J. Perejaslav 1654: A Historiograflcal Study. — Edmonton, 1982; Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Ред. П. Сохань та ін. — К., 2003 та ін.

33 Див., напр.: Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России (1654–1793). Историко-юридический очерк. — Петроград, 1915; Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. — Варшава, 1934; Яковлів А. Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. — Нью-Йорк, 1954; Іваницький С. Переяславський договір з 1654 р.: Правна якість заложеного цим договором відношення сторін. — Нью-Йорк, 1954; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. — Нью-Йорк, 1954; Попов С. Юридична природа злучення України з Москвою // Літературно-Науковий вісник. — К.,1914 та ін.

34 Акты ЮЗР. — Т. X. — СПб., 1878. — С. 445–452.

35 ВУсР. — Т. III. — С. 559–560.

36 ВУсР. — Т. III. — С. 559–560.

37 ВУсР. — Т. III. — С. 364–365.

38 Державний архів Львівської області. — Ф. 26. Львівський університет, р. 1932, оп. 4, спр. 629, арк. 82–83 (Czerewko W.-S. Przebieg działań wojennych Chmielnickiego w latach 1654–1655. — Lwów, 1932).

39 Заборовский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII в. — Москва, 1981. — С. 47.

40 Памятники, изданные Киевскою комиссиею (изд. 2). — Т. III. — С. 193–196.

41 Памятники, изданные Киевскою комиссиею (изд. 2). — Т. III. — С. 193–196.

42 Акты ЮЗР. — Т. X. — С. 588–597.

43 Див., напр.: Каманин И. Договоры Богдана Хмельницкого с Польшей, Швецией и Россией // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — Вып. 2. — К., 1916. — С. 93–108; Крип’якевич І. Данило Олівеберг де Грекані дипломат часів Хмельниччини // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження Великого гетьмана). Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 235–242; Владимирский-Буданов М. О взаимоотношениях Богдана Хмельницкого с Швецией в 1655–1657 гг. // Там само. — С. 253–264; Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656–1657 рр. // ЗНТШ. — Т. 154. — 1937. — С. 41–69; Кордуба М. Боротьба за польський престол по смерти Володислава IV // Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — Львів, 1911; Матях В. «Шведська карта» у політичних комбінаціях Богдана Хмельницького (з приводу неопублікованих праць І. Крип’якевича та М. Владимирського-Буданова) // Доба Богдана Хмельницького. — С. 235–242; Kubala L. Wojna moskiewska г. 1654–1655. — Kraków, 1910; Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 i 1656. — Lwów, 1913.

44 Документи Б. Хмельницького. — С. 438–439.

45 Документи Б. Хмельницького. — С. 456–457.

46 Документи Б. Хмельницького. — С. 502.

47 Документи Б. Хмельницького. — С. 502.

48 Документи Б. Хмельницького. — С. 513–514.

49 Заборовский Л. Указ. соч. — С. 137.

50 Грушевський М. Вказ. праця. — Т. IX. — Ч. 2. — С. 1098–1099; Заборовский Л. Указ. соч. — С. 138.

51 Архів Головний Актів Давніх у Варшаві. — Ф. «Архів Коронний», відділ «Козацький». — № 60; Мицик Ю. Нововиявлені документи з історії Національно-визвольної війни середини XVII ст. // Укр. істор. журнал. — 1998. — № 6. — С. 115–116.

52 Документи Б. Хмельницького. — С. 461–463.

53 Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу в XVII ст. — К., 1992; Степанков В. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. — Т. 11. — Кам’янець-Подільський, 2003. — С. 58.

54 Див.: Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Ред. П. Сохань та ін. — К., 2003.

55 Див.: Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі. Критичні замітки // Україна. — Кн. 3/4. — К., 1917; Мякотин В. «Переяславский договор» 1654 года. — Прага, 1930.

56 Чухліб Т. Переяслав 1654 р. та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. — К., 2003. — С. 3.

57 Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. // Розбудова держави. — 1997. — №2. — С. 40.

58 Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. // Розбудова держави. — 1997. — №2. — С. 41.

59 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Санкт-Петербург, 1878. — Т. X. — С. 442.

60 Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в трех томах. — Москва, 1953. — Т. III. — С. 535; Степанков В. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки. — С. 63–64; Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. — С. 39–41.



4. Українсько-російська війна 1658–1659 рр. та міжнародна ситуація в Центрально-Східній Європі


Через чотири тижні після смерті фундатора Козацької держави Богдана Хмельницького відбулися його похорони, а згодом і козацька рада. На ній «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький») правителем України було обрано довголітнього генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського1. Генеральна старшина передала йому булаву, яку свого часу Хмельницький одержав із рук царя. У зв’язку з цим, новообраний гетьман подякував усім присутнім на раді і, зокрема, зазначив, що «ця царської величності булава [буде] доброму на ласку, а злому на карність»2. На прохання делегованих на раду полковників, сотників, отаманів, війтів та бурмістрів він зачитав «жалувану» грамоту московського монарха Олексія Михайловича, дану Війську Запорозькому у березні 1654 р. Потому було ухвалене рішення «служити великому государеві всім Військом Запорозьким вічно, аби він нас неприятелям не видав і своїх ратних людей нам на поміч присилав»3.

Уже 31 серпня 1657 р. в розмові з царським послом В. Кікіним Виговський окреслив зовнішньополітичні плани свого уряду: «Я з усім військом зносимо своє прохання до Царської Величності: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів (Польщею або Швецією. — Т. Ч.), то нам здається кориснішим для нього замиритися з шведами, хоч на певне число літ, аніж з Королем Польським, бо поляки народ віроломний, ніколи в правді не стоять»4. Таким чином, гетьманом передбачався союз Москви й Чигирина зі Шведським королівством проти Речі Посполитої. 4 вересня 1657 р. гетьман заявив новому царському послові Матвєєву: «...так, як він (Б. Хмельницький. — Т. Ч.) віддав йому (Олексію Михайловичу. — Т. Ч.) вірне підданство і службу згідно з присягою, — так і ми повинні Царській Величності служити і за честь його помирати, як вірно піддані»5.

У той же час у Чигирині тривали переговори зі шведськими дипломатами. Вони завершилися 5 жовтня 1657 р., коли під Корсунем відбулася Генеральна рада Українського гетьманату. У своїй доповіді гетьман окреслив перспективи міжнародного становища України: «...присилав до нас Шведський король і зве нас у підданство до себе, а Царська Величність писав до нас грамоту з доганою, що ми без його государева відома сполучилися з Ракоцієм, і перед цим ми зрадили Литовському королеві і Кримському ханові, і Ракоцію Угорському і Волоському, а тепер мені хочете зрадити, і чи довго вам у таких хитаннях бути?»6. Після цього гетьман запропонував присутнім залишатися в підданстві московському цареві. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву в своє безпосереднє володіння, рада вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору.

Одночасно на Корсунській раді було обговорено положення угоди зі шведським монархом Карлом X Густавом, де українці визнавалися як Liberta gente et nulli subiecta («Вільний народ і нікому не підлеглий»)7. У тексті договору зі Шведським королівством наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів..., за винятком світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність»8.

Однак уже тоді гетьманський уряд із вагомих причин поступово відходить від орієнтації на московську протекцію. Серед населення козацької України поширюється думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю..., царських воєвод не хочемо — хочемо від царя відступити»9. Частина козацької старшини бере участь у так званому «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антиросійськими гаслами10. Причини, які штовхнули І. Виговського та його старшину відмовитися від сюзеренітету Олексія Михайловича: українці побоювалися того, що цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводську управу, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «привілеї» в старшини, заборонить автономію церкви в Україні тощо11.

16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою12.

Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив до Москви делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким. Вона мала запевнити Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лесницький передав московським боярам, відзначалося: «...якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милості самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося»13.

На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мало подвійну мету. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» своєму московському сюзеренові, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань.

Але замість того щоб гарантувати «права та вольності» козацтва та інших станів України й затвердити Івана Виговського на гетьманстві московський цар Олексій Михайлович почав розпалювати міжусобну боротьбу серед козацької старшини, й, спочатку спровокував громадянську війну серед українського суспільства, а потім в односторонньому порядку ввів свої війська для підтримки опозиційних сил на територію України.

В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., дипломатія гетьманського уряду розвивалася такими основними напрямами — польському, московському, шведському, турецькому та кримському, — кожний з яких був важливий для справи утримання здобутків Української революції. 18 жовтня 1658 р. І. Виговський пише листа до шведського короля Карла X Густава, де висловлює жаль з приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні14. Одночасно він звертається до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги15. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення — підписавши у 1658 р. перемир’я з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавляло його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами.

Ще на початку 1658 р. І. Виговський уклав військовий союз із кримським ханом Мегмед-Гіреєм IV, згідно з яким кримський уряд зобов’язувався підтримувати Україну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в Козацькій державі16. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіційно заявити про вороже ставлення до Росії. Невдовзі татарський монарх надає значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини козацької старшини. Окрім того, як відомо, саме сорокатисячне кримське військо допомогло Виговському розгромити російську армію під Конотопом у червні 1659 р.17

Незважаючи на підписання Гадяцького договору, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнародних відносинах на теренах Центрально-Східної Європи. Україна так і не одержала від поляків обіцяної військової допомоги проти росіян. Лише на початку 1659 р. в Україну «прийшли тепер на допомогу... ляські і німецькі війська» (всього близько 5–6 тисяч осіб)18. 16 січня український гетьман пише вдячного листа до Яна II Казимира, але знову ж таки прохає додаткової й більш дієвої допомоги 19. Просування російських полків углиб України змушує Виговського знову послати до короля посольство у складі Ю. Немирича, Г. Лісницького та С. Мазепи «просити людей на поміч»20.

Слід зазначити, що, одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства, продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали українську державність. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз»21. Зауважимо, що саме напередодні Конотопської битви, 12 червня 1659 р., виправлений текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для Українського гетьманату варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти російської окупаційної армії.

Окремого й детальнішого розгляду вимагають тогочасні українсько-російські стосунки, що призвели до війни між гетьманатом і царством. Згідно з останніми дослідженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою22. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 р., І. Виговський відпустив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні»23. Протягом другої половини вересня український правитель дотримувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності»24. 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський пише до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти «свавільників»25. Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про «зраду» Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та, не зважаючи на це, в середині жовтня гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити»26. Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак якщо Росія все ж таки вирішить воювати з гетьманатом, то, попереджав І. Виговський, «...гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...»27. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська Г. Ромодановського окуповують на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини — Миргород і Лубни.

Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів висилається полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, уже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він гетьман на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде»28, — говорив у цей час наступник Б. Хмельницького московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися І. Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали»29.

Царські дипломати пропонують українцям перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди, що було фактично лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме цього часу у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала.

«Після смерті вічної пам’яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, вони (росіяни) гадали, що наша Мала і Біла Русь спільно з Військом Запорозьким швидко загинуть. Тому й послів наших у Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито і на свої прохання ми діставали холодні відповіді. Незабаром і московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане начебто на допомогу, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритись гетьманові. Коли пізніше на гетьмана був обраний Іван Виговський, що він узяв провід, перебуваючи на посаді Генерального писаря Війська Запорозького, то Ромодановський перший не визнав цей офіційний титул, а за ним зробив те ж саме і Великий Князь (московський цар. — Т. Ч.30 — говорилося у «Маніфесті Війська Запорозького», який було укладено 1659 р. козацькою старшиною й відправлено до володарів багатьох європейських держав задля пояснення причин початку війни між козацькою Україною і царською Росією.

Під час війни з Росією український уряд продовжував дипломатичну діяльність в інших країнах Центрально- та Південно-Східної Європи. У квітні 1659 р. воєвода В. Шереметєв сповіщав до Москви: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допомогу... Стефан, волоський колишній воєвода, з турськими людьми, та угорський новий король...»31. У цей час до Чигирина справді прибувають угорський та молдавський посли. Крім того, Виговський направляє посольство до Стамбула на чолі з А. Ждановичем — на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчував готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу («...Антону велів їхати до турецького султана говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві й просити в нього наказав людей на поміч»)32.

Понад сто (за іншими даними — десять) осіб на чолі з Р. Гапоновичем та О. Астаматієм перебували в травні 1659 р. (саме тоді, коли наближався до завершення процес затвердження Гадяцької угоди) у столиці Османської імперії. Метою цього «великого» посольства, як дослідив М. Петровський, було приєднання Українського гетьманату до Туреччини на умовах васальної залежності33. Чи не найголовнішою умовою уряду І. Виговського в разі підданства султанові було надання Мегмедом IV дозволу кримському ханові збройно підтримувати свого нового васала. Зміна внутрішньополітичної ситуації в Україні, пов’язана з приходом до влади нового гетьмана Ю. Хмельницького, зупинила українсько-турецькі переговори 1659 р.

Одночасно ведуться активні переговори щодо прийняття протекції цісаря Австрійської імперії. Брат гетьмана Данило (за іншими даними, Ю. Немирич) зустрівся з представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив «із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти..., аби Польська не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря і якщо Й[ого] Ц[есарська] М[илість] захоче їх прийняти, зобов’язуються щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому»34. Навесні 1659 р. українські дипломати мали переговори й з представниками німецького Бранденбурзького курфюрства, де також обговорювалося питання елекції Габсбургів у Речі Посполитій35. Як відзначали вже сучасники, така багато векторна полівасалітетна дипломатія І. Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути собі незалежне становище («seorsivum statum»).

Від смерті свого наступника у серпні 1657 р. Іван Виговський (спочатку як регент малолітнього Юрія Хмельницького, а потім уже на гетьманській посаді) вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького — «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом узятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель гетьманату змусило уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості 1654 р. Разом з тим, пошуки нового сюзерена гетьманським урядом Виговського не обмежувалися тільки стосунками з Варшавою — наступник гетьмана Богдана Хмельницького уклав договір зі Шведським королівством та продовжив союзницькі стосунки з Трансільванським князівством і Кримським ханством. Не очікуючи на впровадження гадяцьких домовленостей, він веде переговори зі Стамбулом та Віднем стосовно прийняття протекцій монархів Австрійської та Османської імперій. Однак складна внутрішньополітична ситуація в країні та наступ російських військ не дали змоги Івану Виговському завершити плани свого великого попередника щодо стабілізації зовнішньої політики Українського гетьманату.

«Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві (Московському. — Т. Ч.) але нас змусили стати до зброї»36 — відзначалося у «Маніфесті Війська Запорозького до європейських монархів». Отже, російсько-українська війна 1658–1659 рр. з боку козацької України була справедливою та оборонною, а також виправданою з точки зору невиконання московським царем узятих на себе у результаті Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р. зобов’язань.

__________

1 Акты ЮЗР. — T. XI. — Санкт-Петербург, 1879. — С. 802; Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. 1. — К., 1998. — С. 32–35.

2 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. 1. — С. 33.

3 Акты ЮЗР. — T. IV. — Санкт-Петербург, 1863 — С. 11.

4 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 807–808.

5 Акты ЮЗР. — T. VII. — СПб., 1872. — С. 233.

6 Акты ЮЗР. — T. TV. — С. 44.

7 Цит. за: Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 332–333; Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. I. — С. 65 ; Konopczyński W. Dzieje Polski Nowożytnej (Wyd. 3). — Warszawa, 1996. — S. 428.

8 Цит. за: Грушевський M. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. I. — С. 64.

9 Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 38–39.

10 Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 240–242.

11 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. VIII. — С. 55.

12 Горобець В. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин. — С. 47.

13 Акты ЮЗР. — T. VII — С. 210.

14 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 356.

15 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 357.

16 Наріжний С. Гетьманство Івана Виговського. — Б. м., Б. д. — С. 177.

17 Чухліб Т. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у Східній Європі // Конотопська битва 1659 р. Матеріали наукової конференції. — К., 1996. — С. 92.

18 Там само. — С. 267.

19 Памятники, изданные Киевскою комиссиею. — T. III. — С. 323–325.

20 Акты ЮЗР. — T. XV. — С. 368.

21 Цит. за: Степанков В. С. Гетьманство Івана Виговського... — С. 102.

22 Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995. — С. 31.

23 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 163.

24 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 168.

25 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 179; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 277.

26 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 184.

27 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 192.

28 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 271.

29 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 279.

30 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 180–181; Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті — початок 1680-хрр.). — К., 2008. — С. 81.

31 Акты ЮЗР. — Т. XV. — С. 368–369.

32 Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 226, 230; Т. XV. — С. 295.

33 Петровський М. З матеріалів до історії українсько-турецьких взаємин другої половини XVII-гo віку // Східний світ. — К., 2000. — № 1–2’97. — С. 206–215.

34 Цит. за: Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660 — Lwów, 1922 — S. 244–245.

35 Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660 — Lwów, 1922 — S. 484–485; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 209.

36 Переклад з латинської В. Андрушка за редакцією В. Нічик за вид.: Слово. — 1993. — № 11 (78). — С. 1–4. Див. також: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. — С. 180–186.



5. Спроби об’єднання Лівобережної та Правобережної України за умови прийняття гетьманами протекцій сусідніх монархів


Cпроби об’єднати право- і лівобережну частини Українського гетьманату розпочалися відразу ж після політичного розколу унітарної козацької держави на початку 60-х pp. XVII ст. Це питання було головним під час проведення Генеральної ради в липні 1660 р. Підписання урядом Юрія Хмельницького Чуднівського трактату в жовтні того ж року та визнання ним протекції польського короля Яна II Казимира викликало невдоволення значної частини козацтва Лівобережної України, яке невдовзі оформилося в неприйняття нею влади молодшого сина Богдана Хмельницького та започаткування наказного гетьманства над полками Задніпров’я переяславського полковника Якима Сомка. Очевидно, що такий поліцентризм колись єдиної державної структури не був до вподоби законнообраному ще на загальноукраїнській Генеральній раді Юрію Хмельницькому. Боротьба за територіальну цілісність України під час урядування цього гетьмана досить грунтовно висвітлювалася в працях сучасних істориків1, а тому акцентуємо увагу лише на засадничих аспектах його об’єднавчої політики, яка проводилася ним під зверхністю польського короля та за «братерської» підтримки кримського хана Селім-Гірея.

«Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас...»2, — відзначав на самому початку свого гетьманства Ю. Хмельницький. У середині травня 1662 р. гетьман також висловлював переконання, що польський король буде «...на батьківському лоні своєму, спостерігати за цілістю України...»3. Відразу ж після укладення Чуднівської угоди гетьман вислав до полковника Т. Цицюри (він на той час очолював більшість лівобережних полків і підтримував російського воєводу В. Шереметьєва) універсал, у якому повідомляв, що цей договір передбачає збереження усіх «прав і вольностей» Війська Запорозького як на Правобережжі, так і Лівобережжі. Саме тому молодший Хмельницький радив «задніпровським» козакам перейти на бік польського короля й гарантував їм збереження життя та козацьких привілеїв4. Однак лівобережна старшина на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком бажала залишитися у підданстві московському цареві. Сомко навіть закликав в «черкаські міста» білгородського воєводу Г. Ромодановського зі своїми військами5.

Тому невдовзі Ю. Хмельницький обрав військові засоби як найефективніші в справі повернення під свою владу бунтівливого Лівобережжя. Вже в листопаді 1660 р. за його наказом на чолі п’ятитисячного козацького корпусу туди вирушив полковник П. Дорошенко, який до січня наступного року оволодів містами Зіньковим, Ромнами та Гадячем6. Внаслідок цієї військової акції під булаву Хмельницького перейшли Полтавський, Гадяцький, Лубенський та Миргородський полки, а також Охтирський полк Слобідської України. Джерела засвідчують, що поруч із підрозділами Дорошенка на Лівобережжі воювали також польські й татарські війська, які були запрошені сюди гетьманом. У результаті таких дій «мало вже чого цілого залишилося» з міст і селищ Прилуцького полку7.

Однак і цих сил виявилось замало для того, щоб опанувати великою територією з «лівого берега» Дніпра, а тому Хмельницький на початку грудня висилає до Яна II Казимира посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським. Воно мало добиватися від польського короля відновлення дії Гадяцької угоди 1658 р. Окрім того, українці пропонували «...деякі нові пункти, необхідні для Війська Його Королівської Милості Запорозького, в заміну тих, котрих Військо Запорозьке з комісії Гадяцької не отримує...»8. Також наголошувалося на питанні щодо повернення православним відібраних уніатами церков на території Корони Польської та Великого князівства Литовського. Серед іншого посли мали вимагати від польської влади щоб жовніри, які проходили службу на правобережній Україні «не були тягарем для української людності»9. Цікаво, що під час цих переговорів козацькі дипломати виступали з пропозицією взяти під королівську протекцію скинутого з господарства волоського воєводу Костянтина Щербана.

Продовжуючи полівасалітетну політику свого батька, Ю. Хмельницький одночасно з переговорами у столиці Речі Посполитої намагається налагодити стосунки з московським царем. Для цього ще у кінці листопада 1660 р. пише листи до російських воєвод Ю. Барятинського та І. Чаадаєва. У них він переконує московських урядовців у тому, що Чуднівська угода була не добровільною, а стала наслідком «примусу і ситуації безвиході»10. Тому, засвідчував гетьман, він готовий повернутися до царської протекції, але за умови надання йому певних гарантій з боку Москви. Також Ю. Хмельницький просив надіслати на Лівобережжя значну кількість царських військ, яку потім можна було б переправити на Правобережжя. Невдовзі у Чигирині відбулися таємні переговори з представником Барятинського і Чаадаєва, які, однак, завершилися безрезультатно.

З огляду на загострення внутрішньополітичної ситуації, вже через два тижні після посольства Голуховського до Варшави відправляється дипломатична місія на чолі з сотником С. Опарою. Поряд із вирішенням інших питань, це посольство мало намір прохати в короля про військову допомогу11. Однак вона так і не була надана польським монархом, а тому П. Дорошенко в січні 1661 р. повертається на Правобережжя. Відразу після його повернення гетьманський уряд планує новий похід у район Чернігівщини на чолі з новопризначеним наказним гетьманом Г. Гуляницьким. У лютому разом із полками польського воєводи С. Чарнецького й татарами Каммамет-мурзи він виступив проти військ лівобережного наказного гетьмана Я. Сомка й російського воєводи Г. Ромодановського. Численні бої й сутички між ними тривали з перемінним успіхом на землях Чернігівського, Ніжинського, а потім Переяславського й Полтавського полків до середини квітня. Зрештою українсько-польсько-татарські війська змушені були відступити, зважаючи на більш успішні дії лівобережно-українських та російських підрозділів12.

На початку 1661 р. Український гетьманат укладає певні домовленості з Кримським ханатом. Про це у січні Ю. Хмельницький повідомляв Яна II Казимира, говорячи про «вічну приязнь» з Мегмедом IV Гіреєм. Як дослідив В. Горобець, зав’язування українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу Війська Запорозького до налагодження стосунків з Османською імперією13. Про такі наміри Чигирина повідомляв представник папи римського у Варшаві нунцій А. Пігнателлі, який відзначав, що український гетьман «на шкоду Польщі» спілкується зі Стамбулом14. У вересні того ж року січневі домовленості між Хмельницьким і Гіреєм трансформуюься у Ставищанський договір, який передбачав військову взаємодію між Чигирином і Бахчисараєм та забороняв примусовий татарський «ясир» на Правобережжі.

Одночасно з відпрацюванням турецько-татарського напрямку зовнішньої політики Ю. Хмельницький знову кидає свій погляд на Москву. Це відбулося після того як на варшавському сеймі у травні українським послам відмовляють у багатьох вимогах, серед яких найголовнішою була щодо скасування унії. Очевидно, саме тому гетьман звертається з листом до Олексія Михайловича, у якому висловлює бажання відновити своє підданство та скаржиться на лівобережну козацьку старшину, які не «не допускають до того бажання»15.

Не полишаючи своїх намірів оволодіти Лівобережною Україною, Ю. Хмельницький у жовтні з метою завоювати тимчасову «тогобічну» столицю Переяслав (вона була резиденцією Я. Сомка) на чолі Уманського, Подільського, Кальницького й Корсунського полків знову переходить Дніпро. Але ця військова операція, як і попередні, закінчилася невдачею — у січні 1662 р. молодий гетьман повертається в Чигирин. Не допомогли йому й ханські війська, які всупереч чуднівським домовленостям, жорстоко поводилися з місцевим населенням і тим самим налаштовували українців проти їхнього центрального уряду.

Чергова спроба приборкати «розкольників» відбулася в першій половині березня 1662 р., коли війська наказного гетьмана І. Богуна (за дорученням Ю. Хмельницького) захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та інші придніповські козацькі міста й селища. Проте вже в середині березня вони знову були витіснені за Дніпро Я. Сомком, якому допомогали московські частини І. Чаадаєва. Це не зупинило Хмельницького — вже в травні того ж року він, зібравши 15-тисячне військо, до якого приєдналося півтори тисячі поляків, одна тисяча татар і одна тисяча німецьких найманців, знову атакує Переяслав16. Довготривала облога міста не вдалася, а 16 липня гетьманська армія зазнала відчутної поразки від супротивників поблизу Канева. І хоча на початку серпня Хмельницький одержав сатисфакцію в результаті перемоги поблизу Бужина, де на поміч йому прийшла татарська орда, він уже вкотре змушений був відійти на Правобережжя. Востаннє Ю. Хмельницький здійснив спробу закріпитися на лівому березі Дніпра восени 1662 р., але й вона не мала успіху, оскільки не надійшла очікувана допомога від Яна II Казимира. Як відзначала Н. Савчук, цими подіями, по суті, закінчилися намагання Ю. Хмельницького об’єднати Правобережну Україну з Лівобережною17.

Таким чином, протягом 1660–1662 рр. уряд Хмельницького здійснив 5 військових походів з метою завоювання Лівобережжя, однак вони не принесли бажаного результату. Одночасно з діями воєнного характеру гетьманський уряд проводить також і велику дипломатичну роботу. Якщо посольство сотника С. Опари в 1660 р. було першим, що просило допомоги в свого протектора, то протягом наступних трьох років свого правління Ю. Хмельницький відправляє дванадцять козацьких посольств до Яна II Казимира, які запрошували польського монарха втрутитися в перебіг подій в Україні з метою її об’єднання. Крім цього, Український гетьманат бере активну участь щодо відновлення, а потім і підтримки постійних «братерсько-дружніх» стосунків із Кримським ханатом. Лише протягом квітня-червня 1662 р. до Бахчисараю було відправлено сім козацьких посольств18. Головним пунктом інструкцій для всіх них була вимога-прохання до хана надавати боєздатне військо для участі в операціях з метою підкорення Лівобережжя. Невирішення об’єднання України за допомогою польської протекції підштовхувало Ю. Хмельницького знову до прийняття зверхності московського царя — у лютому 1662 р. він посилає до Константинопольського патріарха ченця Шафронського з метою, щоб той «звільнив його від присяги Чуднівської»19. Він також веде переговори навіть із політичними опонентами короля — литовськими конфедератами. У дипломатичній інструкції послам Великого князівства Литовського відзначалося, що «...після повернення свого посла, відрядженого до війська Й[ого] К[оролівської] М[илості] Запорозького, про чесноту, вірність і відвагу до Й[ого] К[оролівської] М[илості] і Речі Посполитої і Й[ого] М[илості] пана Юрія Хмельницького, гетьмана Запорозького, і війська, яке перебуває під його регіментом, які для підняття вітчизни з військами Й[ого] К[оролівської] М[илості] військовий і духовний прийняли союз...»20.

Поряд з військовими й дипломатичними заходами, Ю. Хмельницький користувався таким, спочатку досить ефективним, засобом прихилення до себе невдоволених (або досить часто — непоінформованих чи просто заляканих) лівобережців, як розсилання власних універсалів, які мали закликати «тогобічних» українців до покори законнообраному гетьману та його «природному сюзерену» — королю Речі Посполитої21. Ці універсали розсилалися, як правило, перед походом гетьманських військ на Лівобережну Україну. Крім того, Ю. Хмельницький та його старшина зверталися з листами до окремих лівобережних полковників й особливо наказного гетьмана Я. Сомка. З останнім гетьман, зважаючи на родинні зв’язки (Сомко був його дядьком), неодноразово зустрічався й умовляв його визнати свою владу. Але ні воєнні операції та дипломатичні заходи, ні розсилання універсалів і листів, ні зустрічі з лівобережною старшиною не допомогли уряду Ю. Хмельницького об’єднати всю Україну під єдиною булавою. Хоча такі заходи все таки невдовзі вплинули на політичну позицію Я. Сомка — у першій половині 1663 р. він налагоджує стосунки у напрямку можливості возз’єднання двох частин Українського гетьманату не лише з гетьманським урядом, але і з Варшавою22.

Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника.23 22 січня 1663 р. гетьман відправив до Варшави посольство Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна II Казимира надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережжя. Окрім того, українські дипломати повинні були добиватися від варшавського уряду повернення православних церков, які перебували в руках уніатів, а також вирішити ряд інших важливих питань24.

А третього лютого новообраний гетьман повідомляв свого польського патрона про складну ситуацію в Україні з огляду на перебування татарської орди: «Важко описати, які безчинства творить орда, залишена в Україні лише для допомоги: вона здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою»25. Разом з тим, невдовзі він відсилає до Бахчисарая посольство на чолі з лисянським сотником Деменком, яке мало запевнити кримського хана у дружніх стосунках.

21 березня гетьман висилає до лівобережних полків універсал, у якому закликає підкоритися своїй владі, адже лише в такому разі він зможе захистити їх від ворожих нападів26. Крім того, він намагається встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті таких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка27. Досить велику надію покладав правобережний уряд на успішне завершення військових операцій проти «непокірних» лівобережців. Хоча, як дослідив Володимир Газін, на відміну від Ю. Хмельницького, гетьман Тетеря спочатку відмовляється від масштабних походів і віддає перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами28. Наприкінці зими 1662 — весною 1663 рр. правобережні полки спільно з татарами оволоділи Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернутися на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдоволені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.

Оцінюючи дуже складну внутрішньополітичну ситуацію, 26 червня 1663 р. П. Тетеря писав до польського короля: «...Тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попу підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров’я, і, нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо уже відновлену моїми зусиллями, знову зруйнувало»29. Розуміючи, що власними силами об’єднати Україну буде складно, Тетеря в серпні закликає на допомогу кримських татар та нагадує польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом із військами свого протектора протягом осені 1663 — зими 1664 рр. здійснює великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько-польсько-татарська армія, очолювана самим Яном II Казимиром (очевидно, його участь у поході була спричинена великим бажанням дістати реванш після поразок від Б. Хмельницького), нараховувала близько 100 тисяч чоловік30. Ця грандіозна як на той час кампанія спочатку спричинила до переходу певної частини лівобережних полків (невдоволених політикою І. Брюховецького), які повірили закличним універсалам П. Тетері про звільнення з-під московського «рабства»31. Але, загалом, вона не дала бажаних результатів її керівникам. Навпаки надзвичайна жорстокість її учасників щодо місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масовим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українських земель польськими й татарськими військами.

Політика гетьмана П. Тетері, що полягала в таких словах: «...ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, Пана нашого милостивого і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну»32, — зазнала краху. А тому погоджуємося з висновками істориків, що поразка цієї військової кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українського гетьманату33.

Відбивши наступ союзницької армії польського короля, кримського хана та правобережного гетьмана, правитель Лівобережної України І. Брюховецький планує й собі поширити владу на всю територію Українського гетьманату, а отже, оволодіти Правобережжям. Він видає декілька універсалів до жителів правобережної частини гетьманату. Зокрема, відомо, що у липні і жовтні 1663 р. він звертався до них з проханням перейти під царську протекцію та його регімент34. «А так видя мы, братья наша єдиноутробная, такову от ляхов чрез наших же проводцов на вас, и на жен, и на дети ваши намеренную погибель, сер-дечно тою болезнуем, братски всех вас увещаючи, намерение вам доброе, как братьи своей даем: отступите от поганцов и от иноверцов, приклонитесь к дедичному своему монарху, единоверному российскому...»35 — відзначалося в універсалі до «християнського малоросійського народу», який жив на Правобережжі. У цей час там продовжувалося повстання окремих місцевих полків проти Тетері, яке підтримували запорожці на чолі з І. Сірком. Використовуючи московську протекцію, Брюховецький залучив на допомогу російські частини й спільно з ними в березні 1664 р. розпочав під готовку до переправи через Дніпро. Перед тим він видав універсал до населення Правобережної України, де закликав останніх підтримати його в боротьбі з поляками. Крім того, в документі наголошувалося, що українсько-російське військо вступає на правий берег Дніпра з метою об’єднання двох частин України. «...Але тепер уже загасивши усі внутрішні розбрати, ми повинні жити у братерській любові. Що може бути сумніше для іновірних Ляхів, стародавніх і можна сказати споконвічних ворогів Руського народу, якщо ми, браття одновірні з’єднаємося у братський союз?»36 — запитував жителів Правобережжя лівобережний гетьман. Цей «братський союз», на переконання Брюховецького, міг утворитися лише під захистом російського царя — «православного і природного нашого монарха». Однак, через чотири роки, у 1668 р., лівобережний гетьман, відкинувши російську протекцію, у листі до жителів Новгород-Сіверської сотні риторично запитував: «Чи не раділи і не сміялися сусідні наші вороги, коли бачили, що ми самі кров свою проливали і сильні свої війська Запорозькі, коли ті одної сторони, а другі другої сторони тримаючись, умалилися і на різних місцях переможені бували? А так старанно бажаємо і нагадуємо, щоб всяк, відійшовши від недружби і від гонінь на свою братію, любов і згоду між собою зберігали, і своїй старшині необхідну віддаючи повинність, зломислячих нам неприятелів Москалів добивати, з міст виганяти допомагали...»37.

Та найпослідовнішим, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків, у справі з’єднання двох політичних центрів Українського гетьманату був П. Дорошенко, який обіймав гетьманську посаду протягом одинадцяти років, з 1665 до 1676 рр. Один із найбільших дослідників життя та діяльності цього гетьмана Д. Дорошенко писав, що «...коли на сторожі її (України — Т. Ч.) розірвання стояли обидві сусідні держави — Москва і Польща» досягти об’єднання й унезалежнення його козацькому пращуру можна було лише спираючись на допомогу третьої держави, якою на той час була Османська імперія38. Сучасний історик Валерій Смолій оцінює П. Дорошенка не інакше як політичного діяча, що вирізнявся глибоким політичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань та перспектив боротьби за об’єднання всієї території України в межах однієї держави39.

Великий доробок до вивчення «Дорошкіани» внесли зарубіжні науковці. Так, російський історик Геннадій Санін зазначав: «Головною метою Дорошенка було досягнути гетьманства на обох берегах Дніпра і забезпечити по можливості більшу самостійність все одно під яким протекторатом — Польщі, Росії чи Туреччини»40. Не менш знаний польський історик Януш Волінський стверджував, що П. Дорошенко, який у складних умовах зміг втримати булаву більш ніж десять років «висував гасла незалежності й єдності України»41. Гетьман Дорошенко шукав «підтримки в Туреччини і в татарів, щоб об’єднати цілу Україну, унезалежнити її від Польщі і Росії», — відзначав інший учений з Польщі Анджей Пшибось42. А його колега Мирослав Яворський зауважував, що Дорошенко хотів бачити Україну незалежною державою43.

Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р., П. Дорошенко звертається до полковника Полтавського полку (одного з найбільших полків Лівобережжя) із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», а отже, відмовитись від царської зверхності44. Таким чином, спочатку новообраний гетьман сподівався вирішити проблему об’єднання України під своєю владою мирними засобами. «Було б добре, якби Задніпров’я добровільно піддалося»45, — говорив він у той час. У листопаді гетьман відправляє листа до Яна II Казимира, в якому просить того розіслати королівські листи в лівобережні полки, щоб ті схилялися під його корону та гетьманську булаву.

Протягом першої половини 1668 р. П. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноукраїнську раду для вибору гетьмана «обох сторін» Дніпра. Вона відбулася 8 червня 1668 р., а її хід та результати (які детально описані істориками)46 переконливо засвідчили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. І. Брюховецького було скинуто з лівобережного регіментарства, а П. Дорошенка обрано гетьманом «усього Війська Запорозького». За результатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «...усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали»47. Отже, мрія Дорошенка, хоча й ненадовго, здійснилася. Він нарешті зумів зробити те, що не вдавалося його попередникам Ю. Хмельницькому й П. Тетері, а саме — об’єднати розтерзану сусідніми монархами та внутрішніми чварами Україну.

«За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство»48, — зробили з цього приводу висновок учені. В усіх українських церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра»49. Адже в цей час він видав ряд універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності.

Посилення влади Дорошенка дуже налякала верхівку Польсько-Литовської держави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився в «удільного» володаря. Ці побоювання віддзеркалювалися в багатьох тогочасних листах і документах. Так, наприклад, львівський єпископ Й. Шумлянський, який за дорученням короля у березні 1671 р. проводив переговори з П. Дорошенком, звітував до Варшави: «...ці люди (українці — Т. Ч.) не хлопи, але народ самостійний»50.

Залишаючи перед наступом польської армії Задніпров’я, П. Дорошенко призначив там наказним гетьманом миргородського полковника Демка Ігнатовича (Многогрішного). Призначений Дорошенком гетьманом над «сіверськими» полками, Ігнатович (це відбулося 8 червня 1668 р.) уже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобережної частини Українського гетьманату та склав присягу московському цареві51. Не виключено, що досвідчений Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережжі з далекосяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобережжя, а «сіверському» гетьманові все одно доведеться визнати московську протекцію, з огляду не лише на військову силу росіян, а й статті Андрусівського перемир’я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя. Очевидно, що ним було передбачено укладення Ігнатовичем українсько-російського договору, який би забезпечував широку державну автономію лівобережної частини Українського гетьманату й «денонсував» положення аж занадто колабораційного Московського договору 1665 р. І. Брюховецького з Олексієм Михайловичем. Після цього, зважаючи на попередню домовленість (інша справа, що Ігнатович у силу об’єктивних та суб’єктивних причин на деякий час відійшов від такого плану й навіть воював зі своїм колишнім патроном), обидва гетьмани, за сприятливої зміни міжнародної ситуації, мали б об’єднати «свої» частини України. Гіпотезу про таку «запрограмованість» гетьманства Д. Ігнатовича частково підтверджують як подальший розвиток подій на «обох берегах» Дніпра, так і окремі документальні свідчення.

Д. Ігнатович, який після відступу гетьмана «обох сторін» Дніпра П. Дорошенка був залишений тим наказним («сіверським») гетьманом на Лівобережжі, вже наприкінці вересня того ж року звертається до Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича виступити посередником між ним та московським царем. У листі до відомого церковного діяча Ігнатович заявляв, що у випадку коли Олексій Михайлович простить українців за «свавільство» Брюховецького, то вони згодні знову перейти під зверхність Москви, але за умови збереження за ними традиційних «вольностей» та визнання Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р.: «...Коли великий государ наш, його царська пресвітла величність, нас, своїх підданих, захоче при попередніх вольностях покійного, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, і всьому Війську Запорозькому, в Переяславлі ухваленими статтями і привілеями підтвердженими, зберегти»52. Окрім того, наказний гетьман пропонував цареві вивести свої гарнізони та відкликати воєвод з усіх українських міст. При цьому Д. Ігнатович називав причини антиросійського повстання, які полягали у «насильстві» воєвод та ігноруванні української державності.

Після отримання через деякий час царської згоди на прийняття лівобережних полків під «високу руку» Ігнатович відписував Л. Барановичу, що він готовий це зробити, але лише у разі підтвердження московським урядом українсько-російських домовленостей 1654 р., а не «на яких інших статтях»53. Якщо це буде зроблено, то наказний гетьман обіцяв привести під російську протекцію не лише Лівобережжя, але й Правобережжя, що, мабуть, передбачало попередню згоду між ним та П. Дорошенком.

Глухівський договір, який було укладено між гетьманатом і Московською державою 6 березня 1669 р., за оцінкою дослідників, повертав Україну й Росію до правових умов, визначених Переяславськими статтями 1659 р.54, а отже, був набагато «прогресивнішим» щодо збереження «прав і вольностей» українських станів, відносно українсько-російських угод 1663 та 1665 рр. Сімнадцята стаття договору в Глухові дозволяла українським дипломатам брати участь у російсько-польських переговорах: «А коли які розмови будуть, що стосуються справ Малоросійських міст і в той час вони, посланці, покликані будуть...»55. У двадцять сьомій статті зазначалося про те, щоб козаки з «обох сторін» Дніпра не ворогували між собою, а спільно боронили українські землі від татарських нападів56. Це було б можливим, говорилося далі, за умови визнання гетьманом Дорошенком царської протекції.

Вже від 1670 р. Д. Ігнатовича і П. Дорошенка підозрювали в змові, про що повідомляв до Варшави гетьман «його королівської милості» М. Ханенко 18 жовтня: «...що Дорошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постановили, щоб ні під вашою королівською милістю, ні під московською, але під турком були»57. Протягом 1671 р. лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги П. Дорошенкові у відбитті наступу польської армії58. У липні 1672 р. комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя на чолі з гетьманом Ігнатовичем збунтувалося проти царської протекції й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч козаків, і кільканадцять Орди...»59. Далі польський урядовець відзначав, що «з тієї то причини Многогрішний до столиці (російської — Т. Ч.) взятий, що заодно з ним (Дорошенком — Т. Ч.) розуміти хотів»60.

На початку 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу61. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького, український гетьман 30 березня прохав короля Міхала Корибута «Україну Москві не віддавати і пакти Андрусівські відмінити»62. У листі до білоцерківського коменданта П. Дорошенко знову ж таки вимагав у поляків відреклися від андрусівських домовленостей з Московською державою й висував план відвоювання в останньої «Задніпров’я»63.

Готуючись до українсько-польської мирної комісії в Острозі, Дорошенко в інструкції козацьким комісарам від 10 травня 1669 р., окрім інших, висував і вимоги до польського уряду забезпечити право гетьмана Війська Запорозького урядувати на «обох берегах» Дніпра64. Та небажання Речі Посполитої діяти в потрібному для гетьмана П. Дорошенка руслі штовхає останнього до визнання зверхності турецького султана Мегмеда IV, яке відбувалося протягом 1669–1670 рр.

Найголовнішою причиною такої зміни політичного курсу українського уряду були великі сподівання Дорошенка на те, що Османська імперія забезпечить об’єднання України, на відміну від планів її розподілу між Москвою й Варшавою. У червні 1669 р. султан видав два універсали (берати), які затверджували П. Дорошенка на гетьманстві з умовою поширення його влади на всю Україну — як Правобережну, так і Лівобережну65. Через три роки, під час особистої зустрічі з Мегме-дом IV у жовтні 1672 р., гетьман висловлював прохання щодо виконання султаном взятих перед цим зобов’язань сприяти йому в об’єднавчій політиці. На що після аудієнції у падишаха великий візир відповів, що невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ, і ціла Лівобережна Україна»66.

Однак надії Дорошенка на турецьку протекцію не здійснювалися в силу різних причин, серед яких були по-перше, невиконання османськими воєначальниками своїх зобов’язань перед українським правителем, а також поразка армії Мегмеда IV в битві з польськими військами під Хотином у 1673 р. Поряд з іншими чинниками, це призводить до поступової переорієнтації Дорошенка на тіснішу співпрацю з польським урядом. І хоча про всі свої зносини з королем протягом 1674–1675 рр. гетьман повідомляв до Стамбула, серед урядовців Речі Посполитої наприкінці 1674 р. ходили чутки про відмову гетьмана «Дороша» від турецької зверхності й визнання польської протекції. Правобережні козаки-сердюки під час перебування польського посольства в Чигирині говорили: «Дай, Боже, скоріше миру з королем, тоді всі разом з поляками й ордою підемо на Задніпров’я»67. У проекті Чигиринських пунктів 1675 р. між Українським гетьманатом і Річчю Посполитою (вони були вислані Дорошенком до Варшави) відзначалося, що «Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств: Київського, Чернігівського й Брацлавського...»68. А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, у цьому випадку Польща, зважаючи на те, що згідно з Андрусівським перемир’ям ці території підлягали під сферу впливу московського царя, не погоджувалася на такі пропозиції П. Дорошенка. Новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський взагалі відкинув можливість співпраці зі своїм довголітнім «приятелем»-суперником і планував здійснити черговий військовий похід з метою захоплення Чигирина.

Таким чином, і турецький султан, і польський король, самі того не бажаючи, штовхали гетьмана Дорошенка до підданства його довголітньому противнику — московському царю. Але можливе визнання російського сюзеренітету також би не змінило твердих намірів українського гетьмана мати владу над обома частинами України. Про це ще наприкінці 1673 р. він заявляв московському дипломату С. Полховце-ву, який прибув до Чигирина вмовляти гетьмана перейти «під високу руку» царя69. Власне, в результаті довготривалої боротьби за Лівобережжя П. Дорошенко й схилився до останнього варіанту, в саме — забезпечити єдність України під протекторатом московського монарха. Чи не це й було найголовнішим мотивом здачі П. Дорошенком гетьманської булави на користь царського регіментаря й лівобережного гетьмана І. Самойловича у 1676 р.? Тим самим, на думку Дорошенка, мало забезпечуватися з’єднання двох частин України. Однак на перешкоді цьому задумові, як і в попередні роки, стояли домовленості між Москвою й Варшавою.

Підсумовуючи діяльність гетьмана П. Дорошенка щодо об’єднання розтерзаних іноземними протекціями українських земель, зацитуємо один із «закличних» листів, які направляли представники правобережної козацької старшини до своїх побратимів на Лівобережжі. Його зміст, на нашу думку, якнайкраще розкриває мотивацію вчинків одного з найвірніших послідовників політичної спадщини Б. Хмельницького, зокрема, і щодо впровадження полівасалітетної зовнішньополітичної моделі Українського гетьманату. «...Пан гетьман Дорошенко, — писали на початку 1670 р. в колективному листі полковники Я. Лизогуб, Г. Гамалія, М. Раєвський, І. Вербицький, І. Шульга та І. Пригара, — особливою поміччю й милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одности, так, що всі з тої єдності тішились; того милого отчизні діла довершив він, не за якимись власними користями ганяючись, але єдине бажаючи добра Україні і Війську Запорозькому... Відайте, що й ті, котрі тепер приводять до поділу на дві частини, колись дістануть кару за руйнування своєї отчизни... Нехай собі цар московський і король польський, як християнські монархи будуть здорові. Але навіщо нам з вами між собою різнитися? Коли вони, яко монархи про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба, не різнячись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись»70. Саме задля досягнення цієї мети, продовжували полковники, «маємо ми доброго й справедливого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить»71.

Прагнення Петра Дорошенка, як і його попередників — Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Івана Брюховецького, а також Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) до об’єднання розділеного на дві частини Українського гетьманату, так і не були втілені в життя. Це було спричинене не лише внутрішньополітичною ситуацією в Україні, але й позицією монархічних дворів регіону, які не хотіли поступатися у боротьбі за нові території. Адже протекція над єдиною Козацькою державою того чи іншого династичного володаря (а гетьмани, як бачимо, використовували різні варіанти підлеглості) відразу ж надавала тому значну перевагу в міжнародному розподілі сил у цій частині Європи. Крім того, об’єднана Україна могла б з часом відмовитися від васальнозалежного становища й започаткувати власну традицію монархічного правління.

__________

1 Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII–XVIII ст.: проблема державотворення. — К., 1993. — С. 34–40; Савчук Н. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького. — С. 157–183; Горобець В. Еліта Козацької України. — С. 272–292.

2 Памятники изданные временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском военном генерал-губернаторе (далі — ПКК). — Т. IV. — К., 1859. — С. 426.

3 ПКК. — Т. IV. — С. 106.

4 Wojna polsko-moskiewska pod Cudnowem / Wyd. A. Hnilko. — Warszawa, 1922. — S. 106.

5 Акты Московского государства. — T. 3. — С. 222–223.

6 Акты Московского государства. — T. 2. — М., 1894. — С. 198.

7 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 323; T. V. — С. 44.

8 Пам’ятники, изданные временною коммиссиею. — T. IV. — Отд. 3. — С. 57–58.

9 Цит. за: Горобець В. Еліта козацької України. — С. 274.

10 АГАД Варшава. — Ф. «АКВ», від. «Козацький», № 42, спр. 27, арк. 85–86; Wójcik Z. Traktat Andruszowski 1667 roku. — S. 52.

11 Пам’ятники, изданные временною коммиссиею. — T. IV. — Отд. 3. — С. 74–77.

12 Савчук Н. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького. — С. 169–171.

13 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 279.

14 Wójcik Z. Rywalizacja polsko-tatarska w Ukraine na przełomie lat 1660/1661 // Przegląd Historyczny. — T. XLV. — Z. 4. — Warszawa, 1954. — S. 626.

15 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 78.

16 Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 121, 123, 125.

17 Савчук Н. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького. — С. 181.

18 Там само. — С. 150.

19 ПКК. — Т. IV. — С. 154–155.

20 Цит за: Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 259.

21 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 177.

22 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 390.

23 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукописів (далі — НБУ IP). — Ф. II, № 15412, арк. 20–21.

24 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 470–471.

25 НБУ IP. — Ф. II, № 15425–15487, арк. 238.

26 НБУ IP. — Ф. II, — № 15412, стовбці Розрядного приказу, Бeлгородський стіл, арк. 20–21; Газін В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи в Українській державі (1663–1665 рр.). Дисертація... канд. істор. наук. — К., 2001. — С. 70.

27 Памятники, изданные временною комиссиею. — T. 4. — С. 261.

28 Газін В. Гетьманство Павла Тетері. — С. 71–72.

29 Памятники, изданние временною комиссиею... — Т. 4. — С. 326–327.

30 Wimmer J. Wojsko polske w drugiej połowie XVII wieku. — Warszawa, 1965. — S. 141.

31 Газін В. Вказ. праця. — С. 127.

32 Памятники, изданние временною комиссиею... — Т. 4. — С. 427.

33 Газін В. Вказ. праця. — С. 128.

34 Памятники, изданние временною комиссиею. — Т. 4. — С. 375–376; 378–381.

35 Маркевич Н. История Малорроссии. — T. IV. — С. 44–48; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). — К., Львів, 2004. — С. 302–303.

36 Маркевич Н. История Малорроссии. — Т. 4. — С. 420–424.

37 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 41.

38 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 143.

39 Смолій В. Петро Дорошенко // Історія України в особах: Козаччина. — К., 2000. — С. 118.

40 Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины на рубеже 60-х — 70-х гг. XVII. Диссерт... канд. истор. наук. — Москва, 1970. — С. 281.

41 Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. 1674–1675. — Warszawa, 1934 — S. 4.

42 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki 1640–1673. — Kraków; Wrocław, 1984. — S. 149.

43 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego 1671 r. // Studia i materiały do historii wojskowości (далі — SMHW). — T. XI. — Cz. I. — Warszawa, 1965. — S. 70.

44 Акты ЮЗР. — T. VI. — Санкт-Петербург, 1869. — С. 50–51.

45 БМЧ Краків. — TH, 160, № 291, арк. 1278.

46 Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 303–304.

47 Acta historica — Vol. I. — Pars. II. — Kraków, 1881. — S. 382–383.

48 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 200.

49 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 66.

50 Acta historica — Vol. I. — Pars. II. — S. 631.

51 Борисенко В. Дем’ян Многогрішний // Володарі гетьманської булави. — С. 337.

52 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 64.

53 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 65.

54 Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 103.

55 Бантиш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 1. — С. 224.

56 Там само.

57 Акты ЮЗР. — T. IX. — Санкт-Петербург, 1877. — С. 314.

58 Акты ЮЗР. — T. IX. — Санкт-Петербург, 1877. — С. 457–458.

59 Acta historica. — Vol. I. — Pars. II. — S. 1027.

60 Acta historica. — Vol. I. — Pars. II. — S. 1027.

61 Grabowski A. Starożytności historyczne Polskie, pisma i pamiętniki do dziejów polskich. — T. 2. — Kraków, 1840. — S. 300.

62 Chrapowicki I. A. Diariusz wojewody witebskiego / Wyd. I. Rusiecki. — Warszawa, 1845. — S. 197.

63 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego. — S. 71.

64 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196–206.

65 Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim... — S. 51.

66 Акты ЮЗР. — T. XI. — C. 168; Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko a jego turecka politika. — Praha, 1933. — S. 39.

67 Perdenia J. Hetman Piotr Doroszenko... — S. 421.

68 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 235–242.

69 Костомаров Н. Собрание сочинений. Исторический монографии и исследования — Кн. 6. — T. XV: Руина. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 240.

70 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 281–283.

71 Там само.



6. «Від Москви до Стамбула — один крок?»: крах проросійської орієнтації уряду Івана Брюховецького


Чуднівська кампанія 1660 р. спричинила до того, що частина полків Лівобережної України не визнали владу законнообраного гетьмана Юрія Хмельницького (а той, як відомо, склав присягу польському королеві) й фактично залишилися під зверхністю московського царя та наказним гетьманством переяславського полковника Якима Сомка. Історія урядування останнього досить добре висвітлена у працях вітчизняних та зарубіжних науковців1. Однак перед тим як перейти до характеристики особливостей зовнішньої політики його наступника в особі гетьмана Івана Брюховецького хотілося б зосередити увагу на тому, що цар Олексій Михайлович, не зважаючи на проросійські настрої Я. Сомка, у 1661, 1662 та 1663 рр. так і не затвердив його на посаді «повноцінного» українського гетьмана, хоча для того були всі підстави. Адже саме Сомко разом зі своїми соратниками утримав більшість населення Лівобережної України від переходу під зверхність Речі Посполитої й постійно закликав ревно дотримуватися російської протекції.

Як дослідив історик Віктор Горобець, велику тривогу в оточенні московського монарха викликали заяви Сомка щодо його бачення політичної моделі взаємовідносин між Українським гетьманатом та Московським царством2. Адже він був прибічником побудови авторитарного управління Козацькою державою. Наказний гетьман ще у середині 1661 р. у розмові з російським урядовцем Приказу таємних справ Ю. Никифоровим наголошував на тому, щоб гетьман «під рукою великого государя будучи в підданстві» над полковниками мав сильну владу, а не так як про те було ухвалено у Переяславських статтях 1659 р.3 Також Я. Сомко пропонував відмінити судовий імунітет частини козацької старшини та заборонити їй напряму («мимо гетмана») зноситися з царем. Чи не вперше в українсько-російських відносинах висловлювалася думка щодо запровадження при гетьманському урядові спеціального царського резидента. Власне саме те, що у стосунках із царем Сомко твердо виступав за дотримання принципів класичної васальної підлеглості й стало причиною негативного ставлення до нього з боку Москви. А тому царський уряд з великим задоволенням сприймає пропозиції кошового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького, який для того, щоб стати гетьманом обіцяв північному сусідові значно обмежити прерогативи гетьманської влади. За влучним висловом сучасного російського історика Тетяни Таірової-Яковлєвої, цей процес можна було означити як «деградацію ідеї Гетьманщини»4.

Уже восени 1662 р. під час боротьби за гетьманську булаву І. Брюховецький заявив, що Україна не потребує уряду гетьмана (?), а Україні необхідно «...Князя Малоросійського від його царської величності, на яке Князівство бажаю Федора Михайловича мати...»5. А восени того ж року він оголосив, що усі прибутки які збиралися в Україні будуть направлятися в царську скарбницю6. Окрім того, кошовий отаман взагалі відмовлявся від претензій на вищу політичну владу в українському суспільстві: «...У Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сотники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли...»7. Зрозуміло, що після таких заяв, як відзначали дослідники цієї проблеми, політичні акції І. Брюховецького в Москві значно зросли8. Разом з тим, серед українського тогочасного політикуму Брюховецький використовував образ людини, що має підтримку православного монарха та мав у його особі не лише політичну, але й військову підтримку9. А тому за сприяння російських воєвод 17–18 червня 1663 р. на «чорній» раді поблизу Ніжина його обирають гетьманом «Війська Його Царської Милості Запорозького».

Восени того ж року в Батурині відбулися українсько-російські переговори, у результаті яких 21 листопада з певними застереженнями з боку гетьманського уряду було ухвалено так звані Батуринські статті, які регламентували взаємовідносини між московським царем Олексієм Михайловичем та українським гетьманом (який поширював свою владу на Лівобережжя та Запорожжя) І. Брюховецьким. Вони підтверджували та доповнювали Переяславські статті 1659 р. і складалися з п’яти статей. У першій гетьманський уряд брав на себе зобов’язання утримувати за свій рахунок московське військо, яке знаходилося в Україні, а також російські гарнізони в містах Лівобережжя. Друга стаття повторювала 16 пункт Переяславської угоди 1659 р. й проголошувала, що гетьман має ловити й повертати до Москви збіглих до України звідти росіян. У третій статті говорилося про запровадження козацького реєстру й опису прибутків гетьманського уряду. Але козацька старшина відмовилася затверджувати це положення. Четверта стаття оголошувала заборону продажу хліба «за Дніпро» окрім Києва. Згідно з 5-ю статтею українцям заборонялося продавати росіянам горілку і тютюн10.

Таким чином, з цього часу українсько-російські відносини мали спиратися на доповненні у Батурині статті, які були ухвалені ще урядом Ю. Хмельницького у Переяславі. Відразу ж після укладення угоди 1663 р. І. Брюховецький звертається до московського уряду з проханням надати йому право на ведення самостійної дипломатії з австрійським цісарем та кримським ханом. Невдовзі він отримав дозвіл з Москви на переговори з Кримським ханством11.

Протягом квітня-травня 1664 р. полки на чолі з І. Брюховецьким взяли участь у кількох битвах з військами великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Чарнецького і правобережного гетьмана П. Тетері, однак не змогли добитися своєї мети, а лише укріпилися в районі Канева. Звідти наприкінці літа — восени вони здійснили ряд безуспішних рейдів з метою оволодіння різними правобережними містами й селищами. Лише в травні наступного року війська Брюховецького разом з російськими й калмицькими підрозділами зуміли здобути перемогу над польською армією С. Яблоновського під Білою Церквою та оволодіти Фастовом, Корсунем і Мотовилівкою. Однак наприкінці червня 1665 р. перед загрозою надходження багатотисячної татарської орди І. Брюховецький відступає на Лівобережну Україну. А вже у вересні він уперше в українській історії очолює представницьке посольство, що виїхало до Москви для укладення договору з царем. Так завершилася спроба цього лівобережного гетьмана, використавши російську протекцію, об’єднати всю територію Українського гетьманату під своїм правлінням.

Навесні 1665 р. до Москви прибув головний політичний суперник гетьмана єпископ Мефодій, який перед тим був призначений місцеблюстителем кафедри Київського митрополита. Під час переговорів у Посольському приказі він запропонував обмежити не лише повноваження гетьманського уряду, але й скасувати ряд «привілеїв» для українського козацтва. Зокрема, він пропонував: залучити всі податки, які збиралися з українського люду до царської скарбниці задля подальшої виплати козакам за військову службу та на утримання в Україні московських ратників; вивести з-під гетьманського підпорядкування міщанське населення лівобережних міст; збільшити чисельність московських гарнізонів на Лівобережжі12. Єпископа Мефодія підтримував також впливовий київський полковник В. Дворецький, який у серпні звертався до воєводи П. Шереметєва: «...Жебы его царское пресветлое величество места все и села, будучие на Вкрайне, на себя взял, жебы большей нами гетманы не владели, бо от того псуются вельми; великих скарбов набывши, не хотят не кому послушными, але хотят быть великими монархами. Лучшей будет, як будут воеводы, жиючие на Вкрайне, владеть всеми маєтностями, не потреба будет некому просить о хлебе для ратных людей»13. Власне, пропозиції Мефодія та Дворецького, на думку дослідників, і спонукали московський уряд до майбутніх «реформаторських» заходів стосовно Лівобережної України14.

Восени 1665 р. між гетьманським і царським урядами у результаті майже місячного перебування української делегації з 535 осіб у Москві було укладено новий договір. 11 вересня українці прибули до російської столиці, а вже через декілька днів московський цар поставив перед урядом І. Брюховецького вимогу остаточно вирішити справу щодо надходження українських податків до царської скарбниці. Спочатку гетьман заперечував проти цього і при цьому відзначав, що ніяких грошових зборів із жителів Лівобережжя збирати «отнюдь немочно; да и заводить то ныне ненадобно, потому время воинское и шаткое поставят себе в оскорбление и чаят от того шатости»15. Та через деякий час Брюховецький погоджується на те, щоб грошові і натуральні податки збиралися українськими урядовцями і передавалися до Москви. Однак тут уже не погоджувалися росіяни — вони вимагали, щоб цією важливою справою займалися московські військові воєводи, які перебували у найбільших українських містах. Царський уряд також вимагав від гетьмана погодитися на те, щоб до компетенції воєвод перейшло право упрявляти некозацьким населенням міст і сіл України16. Невирішення цих питань призводило до постійних конфліктів між гетьманським урядом і воєводами. Останні скаржилися до Москви, що Брюховецький залишає їх «злиденними, голими й голодними»17. У свою чергу лівобережний гетьман повідомляв Олексію Михайловичу, що київський воєвода І. Чаадаєв не дозволяє йому відібрати у міщан Києва королівські привілеї, а інший воєвода Г. Ромодановський погано виконує свої військові обов’язки.

Російська сторона під час переговорів у Москві запропонувала Брюховецькому «...ударить челом государю всеми малороссийскими городами». Більшість із політичних ідей Брюховецького про обмеження суверенітету гетьманської влади «дивним чином» збігалися з поглядами на цю проблему царя та його оточення. У даному випадку треба звернути увагу на той момент, що якщо І. Брюховецький у 1665 р. пропонував московському монархові суверенно «володіти» козацькою Україною, то чи не означає це, що до цього часу, починаючи з 1654 р., він не мав на неї таких прав?!

Перед укладенням українсько-російського договору, 1 листопада, І. Брюховецький виголосив промову наступного змісту: «...Чтоб Великий Государь... пожаловал их, велел Малороссийские городы принять и с них всякие доходы имать в свою государеву казну, и послать в них своих, Великого Государя... воевод и ратных людей...»18. Так звані Московські статті 1665 р. передбачали заборону гетьманському урядові проводити самостійну зовнішню політику. Та чи не найголовнішим обмеженням державних прав Українського гетьманату було положення про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові та висвячення на митрополичу кафедру російського церковного ієрарха. Очевидно, що ідея російського представництва на кафедрі Київської митрополії належала самому Брюховецькому і була спричинена його протистоянням із колишнім «блюстителем» Мефодієм19.

Андрій Яковлів оцінював Московські статті як такі, що значною мірою змінили характер попередніх правних відносин між Українським гетьманатом та Російським царством, а саме, обмежили внутрішню автономію Війська Запорозького. Розвиваючи такі висновки свого попередника, В. Горобець відзначав, що тиск промосковськи налаштованої внутрішньої опозиції, в умовах несприятливої міжнародної кон’юнктури, змусили гетьмана прийняти невигідні для справи зміцнення політико-соціального статусу козацтва умови Московського договору 1665 р., за якими Військо Запорозьке втрачало права адміністративної автономії, понижуючи свій статус до автономії станової20.

Перед самим від’їздом до України І. Брюховецький уже не тільки як гетьман-регіментар, але й московський боярин подав на ім’я царя пункти-прохання, які не увійшли до Московських статей і включали також ряд запитань до царського уряду:

1) про військову допомогу (запитуючи про кількість московських військ, які прийдуть в Україну і терміни їхнього прибуття);

2) щоб цар дав йому (а також його дружині та дітям) грамоту на вічне володіння Шептаківську сотню у Стародубському полку з усіма селами;

3) підтвердив магдебурзьке м. Гадячу;

4) надати по одному селу Переяславському, Ніжинському, Київському, Лубенському, Чернігівському, Прилуцькому, Полтавському, Миргородському, Стародубському і всім, які «під рукою государською на цій і на тій стороні Дніпра» полковникам;

5) видати царську грамоту війтам і міщанам, які були членами українського посольства;

6) щоб наданий гетьману двір у Москві «осібно» був;

7) чи будуть постійно належати Війську Запорозькому Низовому мельниці на р. Ворскла?;

8) щоб мельниця його зятя, яка стоїть на Переяславській загаті належала до гетьманського двору;

9) дати дозвіл на стосунки з Калмицькою ордою;

10) щоб цар наказав розшукати «німчина» Якова Тура і полковника Грана, які чинять побутові розбої у Гадяцькій волості;

11) щоб була вчинена царська милість по чолобитним від козацької старшини і черні, яка перебувала у складі посольства;

12) не посилати з Києва (?) до Переяславського монастиря ігуменів, які мали б призначатися за дозволом «гетьмана і Війська Запорозького»21.

Разом з тим, лівобережний гетьман подав до Малоросійського Приказу список, де вказувалося про потрібну кількість московських «ратних людей» у таких українських містах: у Києві росіян мало бути 4000 осіб, Чернігові — 1000, Переяславі — 1000, Ніжині — 300, Новогородку — 300, Острі — 300, Полтаві — 500, Кременчуку — 300, Кодаку — 300, Каневі — 500. Окрім того, при гетьманському дворі мало постійно перебувати 100 ратників. Також обговорювалося питання допомоги цих гарнізонів військам І. Брюховецького під час «воєнної нужди»22. У відповідь цар Олексій Михайлович видав указ, кількість царських військ значно збільшувалася: у Києві, окрім 4000 піших, мало бути ще 1000 кінних, Чернігові — 1000 піших і 200 кінних, Переяславі — 1700 піших і 300 кінних, Ніжині — 1000 піших і 200 кінних, Полтаві — 1000 піших і 500 кінних, на Запорожжі — 1000 осіб, а при гетьмані — 300 ратників23.

20 березня 1666 р. гетьман І. Брюховецький надіслав до Москви «статті», які, на нашу думку, започатковували новий етап у відносинах між українським та царськими урядами. Тепер, незважаючи на існування Переяславських 1659 р., Батуринських 1663 р. та Московських 1665 р., які окреслювали кардинальні питання взаємовідносин, гетьман звертався до свого покровителя з проблемами більш дрібного та поточного характеру. Отже, у першій та другій «статтях» було викладено наступне: скарга на «злі задуми» лубенського полковника Г. Гамалії, неправомірні дії якогось К. Давидовича, який привіз до України дитину (?) московського патріарха Никона та перебування під арештом овруцького полковника Децика. Відзначалося, що всі вони перебувають в ув’язненні в очікуванні указу з Москви. Царська резолюція щодо цього пункту була такою: «которые люди у него гетмана сидят за караулом в каких своих винах, и он бы тех людей судил и карал по их войсковым правам; а буде виноватым по их войсковым правам будет свобода, а от них чаят впред какого дурна, и тех бы людей присылал к нему великому государю в Москву»24. У третьому пункті говорилося: «Мефодій, єпископ Мстиславскій и Оршанскій, со всем Кіевским духовенством писал к нему (Брюховецькому. — Т. Ч.), чтоб из них обран был митрополит на Кіевскую митрополію. И он писал к енму: без воли государской учинить того не может, да и не время тому быть»25. Натомість цар схвалював таку поведінку свого регіментаря. Четверта «стаття» містила пункт-прохання щодо ініціативи київського духовенства та полковника В. Дворецького відкрити в Києві «латинські» школи. Відповідь з Москви на диво була досить демократичною: «буде им против их вольностей будет не в оскорбление, и тех бы школ не заводить; а буде им против их вольностей то будет в оскорбление, и Великий Государь их пожаловал, велел им в Кіеве школы заводить и людей в них учить Кіевских жителей; а из непріятельских городов (Правобережної України. — Т. Ч.) в те школы никого не пускать и не учить, чтоб от них смуты и всякого дурна не было»26. У п’ятому пункті говорилося про «об’яву» гетьмана І. Брюховецького оженити сина єпископа Мефодія на «Дубягівні, в якої два рідних сина служило у короля». За це гетьмана хвалили й застерігали оберігати нареченого від «усякого дурна». Повідомлення про укладення мирної угоди між Кримським ханством і Ногайською ордою, напад калмиків на татарські землі та польсько-татарський наступ на прикордонні міста Миргородського полку містилися в шостій, сьомій і восьмій «статтях», за що у царській резолюції було наказано похвалити гетьмана. У дев’ятому пункті гетьман повідомляв про відомості, що надійшли до нього і які свідчили про можливість відходу Запорозької Січі від царської зверхності та їхній перехід на сторону турків та П. Дорошенка. На що І. Брюховецький послав до запорожців своїх представників вмовляти їх не робити цього. З огляду на це царська резолюція знову була похвальною.

Десята «стаття» містила питання щодо дозволу посилати «хлібні запаси» на Запорожжя. У відповідь було сказано: «хлебные запасы в Запороти по весне посылать, также и в городы в Кіев и в иные государевым ратным людем на корм, по Батуринским статьям, покаместа опищики городы не опишут и по описке воеводы примут»27. Царський дозвіл був даний українському гетьману і щодо одинадцятого пункту, в якому Брюховецький прохав Олексія Михайловича звернутися до калмиків, щоб вони весною прийшли на допомогу в Україну. «Своевольных собраные, которые начала своего не смотря и не повинующеся, поки-нув домы свои, в розных городах и деревнях купами и досады людем чинят; также и Ивана Донца прибралось было из Белгородских полков с человек пехоты в повете Гадяцкой; и он сослався писанием со боярином со князем Борисом Александровичем Репниным, розогнати их велел и ныне не осталось нигде»28 — відзначалося в дванадцятому пункті. «Гетмана за то похвалить» — такою була чергова відповідь. Скарга на те, що у полку російського воєводи Ф. Протасьєва, який перебував в Україні, залишилося менше ніж 300 чоловік, а останні розійшлися, становила тринадцяту «статтю». Царська реакція була категоричною: «переменить» цей полк разом з Протасьєвим. У наступній статті І. Брюховецький знову скаржився на російських воєвод, які забирали «військові армати» в тих містах, куди були призначені. Натомість гетьман відзначав, що артилерійські арсенали належали полковникам, а воєводи мали «прийняти наряд» на місто. Царська резолюція підтверджувала бажання гетьмана. Відносно проблеми перебування та утримання в Україні поблизу Глухова 500 молдаван у складі хоругви райці Митрашка говорилося у пятнадцятій «статті». «Говорить гетману, чтоб он его с полком взял к себе и послал бы его в Заднепрские городы, где пристойно, чтоб от них непріятелем был; а куда его с полком пошлет, о том бы писал к нему великому государю и в Киев к боярину и к воеводе»29 — давали розпорядження з Москви. Щоб московський цар дав наказ переяславському воєводі надіслати 500 ратників до Канева, який «нині малолюдний» — відзначалося в сімнадцятому пункті. Олексій Михайлович погоджувався це зробити, але через деякий час. У вісімнадцятій «статті» повідомлялося, що згідно зі свідченнями захопленого на Правобережжі «язика», там 20 лютого відбулася козацька рада. На ній П. Дорошенко разом зі старшиною вирішив усіх поляків вислати з Правобережної України до Польщі, а самим «приклонитися» до кримського хана, з яким весною наступати на Лівобережжя. І знову Брюховецький отримував подяку за вчасне повідомлення. Остання «стаття» також свідчила про події, що відбувалися на іншому «березі Дніпра»: київський воєвода вивів із Димера козаків, які оборонялися полякам, які за допомогою своїх підрозділів у Білій Церкві понищили це містечко і багато жителів взяли в полон. У резолюції цар наказував розібратися у цьому питанні.

Таким чином, можемо стверджувати, що так звані «Московські статті-2» висвітлювали той механізм взаємовідносин між гетьманом і царем, який встановлювався з огляду на положення попередніх Московських статей перетворювався з протектора на суверена козацької держави і відтепер мав право ухвалювати рішення щодо майже кожно-го більш-менш важливого питання, яке стосувалося майже усіх сфер життя Українського гетьманату. Інша справа, що такі рішення він повинен був приймати на прохання гетьмана, або ж ставлячи його до відома. Це засвідчувало те, що політична автономія на Лівобережній Україні все ж таки зберігалася.

Уже через місяць у листі до Олексія Михайловича 15 квітня 1666 р. гетьман Брюховецький дякував за затвердження «Московських статей-2» та присипку до українських міст «ратних людей». Одночасно він відзначав, що московських солдат прийшла дуже мала кількість і її не вистачить для відбиття ворожих нападів на прикордонну територію України. Знову наголошувалося на проханні щодо царського указу (п. 11 «Московських статей-2») для приходу Калмицької орди на допомогу козацьким військам та повторно вимагалося заборонити воєводі Протасьєву (п. 13) чинити «насильства» в Україні. Також Брюховецький скаржився цареві на присланого ним для різних судових розслідувань стольника П. Ізмайлова. Але той, згідно зі словами гетьмана, «ніякої ні малої справи не учинив кінця»30.

Разом з тим, частина козацької старшини не сприймала багатьох ініціатив свого гетьмана. Так, єпископ Мефодій у своїй травневій розмові з воєводою П. Шереметєвим повідомляв, що велике невдоволення діями Брюховецького, який «учал делать своєнравством», висловлюють на Запорожжі та у Полтавському полку. Зокрема, він призначив полковників у Полтаві, Переяславі та Миргороді без проведення козацької ради, а миргородського полковника Гамалію, лисянського полковника Височана, військового суддю Незамая «не сыскав за ними вины» відіслав до Москви. Окрім того, до російської столиці без козацького суду відсилалися й інші козаки й старшини, а «...в Малоросійских де краях люди таковы, что им легче смерть принять, нежели их к Москве отсылать»31. Окрім того, епископ Мефодій разом з іншими священиками був невдоволений тим, що у Московських статтях був пункт щодо призначення на Київську митрополію росіянина і тим самим українське духовенство начебто визнавалося невірним московському царю.

Опозиція, яка сформувалася до гетьманського уряду І. Брюховецького в рядах православного духовенства була представлена не лише єпископом Мефодієм, але й впливомим архімандритом Києво-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем. Той теж повідомляв до Москви, що козацтво не сприймає владу Брюховецького заявляючи, що «у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и вольности наши от нас все отходят, да и приход де к нему стал тяжек»32.

У цей час лівобережний гетьман виправдовувався перед російським воєводою П. Шереметєвим у тому, що повільно впроваджує податкову систему згідно з Московськими статтями. Це аргументувалося тим, що «великі побори» можуть викликати невдоволення серед українського населення, а тому треба «імати з них по невелику»33.

19 червня 1666 р. гетьман у черговий раз листовно звертається до Олексія Михайловича. Цей лист, очевидно, був викликаний звісткою про початок засідань російсько-польської комісії, яка мала б виробити умови майбутнього мирного договору між Московською державою та Річчю Посполитою. Що стало «мило жаданою новиною» для Брюховецького, який з огляду на це відкликав свої війська від Гомеля та з інших прикордонних міст. Він також повідомляв про те, що надіслав до Москви курінного отамана Л. Селецького. Він мав дізнатися від царя як у зв’язку з постановами російсько-польської комісії лівобережний гетьман «...мав отчину вашої пресвітлої царської величності від всіляких неприятелів оберігати...»34. У листі зазначалося, що гетьман згідно з царськими настановами розіслав у всі міста універсали в яких українським купцям Лівобережжя дозволялося торгувати і на Правобережній Україні. Окрім того, І. Брюховецький писав про прийом російських урядовців, які мали проводити перепис в Лівобережній Україні — їм у допомогу надавалося по два чоловіки, призначені гетьманом. Одночасно Брюховецький скаржився на одного з московських перепищиків, стольника К. Хлопова, який його «обезчестив» не прибувши на аудієнцію й приславши замість себе помічника С. Скриплєєва, що передав гетьману царську грамоту з обірваною печаткою.

22 червня московський цар Олексій Михайлович послав до Лівобережної України свого представника «жильця» Я. Болотнікова, а 7 липня — стряпчого І. Свіязєва. Болотніков передав гетьману Брюховецькому дві царські грамоти. У першій із них зазначалося, щоб він не посилав своїх військ проти поляків і литовців (йшлося про проблему Гомеля). Друга грамота містила подяку лівобережному гетьману за сприяння під час перепису московським урядовцем К. Хлоповим жителів Глухова. А стряпчий І. Свіязєв мав провести переговори з гетьманським урядом щодо недотримання Брюховецьким царських указів та своїх донесень в Москву відносно відводу козацьких військ з Білорусі. 5 липня російські дипломати, що брали участь в андрусівській комісії, спираючись на свідчення польських комісарів, повідомляли: «Черкаскіе полки опять задоры и зацепки почали чинить и подступают под Кричев около Слуцка, Глуска, Турова и Пинска... против великих и полномочных послов с Польскими и Литовскими комиссары договор чинят противно...»35. Саме тому цар через свого стряпчого наказував українському регіментарю розібратися у цій ситуації і «смертною карою» покарати винуватців. Після цього І. Брюховецькому наказувалося прибути до Андрусова для доповіді щодо білоруського конфлікту, а також скласти для царя спеціальний «статейний список».

Можливо, що дії українського гетьмана у тій ситуації були свідомо направлені на зрив російсько-польських переговорів, а може й справді він не міг керувати Чернігівським, Ніжинським і Стародубським полками, які були під Гомелем (перед тим він говорив, що відправив їх до Білорусії, побоюючись за їхні можливі антигетьманські та антимосковські виступи), але під час розмови зі Свіязєвим гетьман виправдовувався й говорив, що свої війська з білоруських земель він відкликав, а натомість на Лівобережжя у цей же час здійснювали напад правобережні козаки Дорошенка разом із поляками і татарами. У зв’язку з активізацією П. Дорошенка та антиросійським повстанням у Переяславському полку Брюховецький звертався через російського посла до Олексія Михайловича про присилку йому на допомогу «ратних людей».

17 липня 1666 р. гетьман знову скаржився до Москви на дії «зрадника» Дорошенка, який переманював до себе лівобережних полковників. А в тому його начебто підтримували поляки. Знову висловлювалося прохання щодо надання військової допомоги у вигляді надіслання московських гарнізонів до Переяслава, Кременчука, Канева, Миргорода, Лубен — тих міст, які вже перейшли, або ж збиралися перейти під владу П. Дорошенка. 22 липня у черговому листі до царя Брюховецький уже відвертіше висловлювався про підступність Польщі, яка, на його думку, може укласти мир із Кримським ханатом проти Московської держави. У цьому теж проглядався певний спротив лівобережного гетьмана майбутньому російсько-польському перемир’ю.

На початку серпня, з огляду на розвиток повстання у Переяславському полку, Олексій Михайлович відправляє до України І. Леонтьєва, який мав передати царські грамоти П. Шереметьєву, а також усім московським воєводам в українських містах. Їх зобов’язували: повідомляти про «всякі козацькі справи» гетьману (отже, до того вони цього не робили) та надсилати до нього бунтівників. Російський урядовець від царського імені мав такі завдання: подякувати Брюховецькому за дії щодо придушення повстання; сказати йому, що надалі козакам забороняється жити в Переяславі й переселити їх за місто — у слободи; щоб лівобережний гетьман написав листа до кошового отамана Запорозької Січі, аби він не піддавався до повсталих, а воювали проти царських ворогів. Також Леонтьєв мав пояснити гетьману невиконання його прохань щодо присилки російських гарнізонів та повідомити, що замість воєводи Ф. Протасьєва до України надсилається Д. Ліхачов з путивльськими «ратними людьми». Окрім того, росіянин мав дізнатися, чи не вводилися гетьманом нові податки, адже, як повідомляли царю, щодо цього скаржилися польському королю запорожці. Гетьман у розмові з І. Леонтьєвим відзначав, що поки що неможливо виселити козаків з Переяслава, адже це може викликати повстання в інших полках. «...А се де еще с Малоросійских городов на великого государя податей никаких по се время не сбирано и вновь никаких податей не наложено»36 — так відповідав Брюховецький на питання щодо введення нових податків.

У свою чергу лівобережний гетьман знову скаржився до Москви на поведінку російських воєвод і пояснював, що саме з-за цього в українських містах починаються антиросійські повстання. «...Воєвода Федор Протасьев и иные начальные люди как сами чинили, так и ратных людей, под начальством их будучих, допускали неправды, обиды, утеснения и насильства и неизносные беды людем, в ключе Гадяцком в городех будучим, чинити...»37 — писав Брюховецький у листі від 30 вересня до царя Олексія Михайловича. Про це йшлося і в наступному зверненні гетьмана до Москви, де, зокрема, говорилося, що воєвода Г. Вердеревський «зятя его Михеенка (Брюховецького — Т. Ч.) ...бить велел, в тюрму сажал безвинно.., тот Ивашка (представник російського воєводи Фірсов — Т. Ч.) ...несказаные обиды перяславским жителям чинит...»38. Але, незважаючи на це, І. Брюховецький у тому ж листі вже вкотре просив російського монарха терміново посилити гарнізони у багатьох містах Лівобережної України.

Наприкінці січня 1667 р. до Москви прибувають українські посли Я. Лизогуб та К. Мігалевський. Згідно з дипломатичною інструкцією, отриманою ними від гетьмана, було укладено чергові українсько-російські статті:

1) українці повідомляли царя про те, що, незважаючи на його укази, до України так і не надійшла військова допомога, а тому вони знову просили вирішити цю проблему. Царська резолюція: «...ратные люди по указаным статтям в Малоросійскіе городы присланы вскоре будут»;

2) віддати в Малоросійський приказ лист від запорозьких козаків до гетьмана. Резолюція: «...посланы были в Запороти одни сукна: 50 половинок...»;

3) передати двох «язиків», які були взяті у сутичці з «ляхами чигиринськими» під Чигирином, а також розповісти про ситуацію на Правобережній Україні. Резолюція: «За службу похвалить его (Брюховецького — Т. Ч.) и за языки. И о том написать, что с великим государем у короля Польского учинился мир и войны на обе стороны не будет; и он бы гетман на тое сторону Днепра войск и подъездов не посылал...»;

4) «О клятвопреступному изменнику Дорошенку объявить, что ныне он королю Польскому изменивши, на верность хану Крымскому и всем ордам со всеми своими тамобочными изменниками присягу совершивши, хотя себе, что Волоский воевода, воеводство себе удельное укрепить, подлинно бити ляхов на Украйне...». У царській резолюції на цю статтю було сказано, щоб Брюховецький не посилав на Правобережну Україну своїх військ і постійно повідомляв про те, що там відбувається;

5) з огляду на те, що гетьманському урядові стало відомо, що кримський хан пропонує цареві укласти мирний договір, повідомити Олексія Михайловича, що це «його нового хана явная обмана бусурманская». З цього приводу мав бути виданий царський указ;

6) повідомити царя про наказ турецького султана молдавському і волоському господарям «йти війною на Україну». Також мав бути виданий указ щодо цього;

7) об’явити, що всі українські жителі дуже бояться наступу турецьких військ, а тому просити царя прислати допоміжні війська. Резолюція: написати про це в «доповіді»;

8) розповісти про те, що в Києві, Каневі, Переяславі «малолюдно», а також, що у прикордонних містах «ратних государевих» людей немає та повідомити, що всі «ратні люди» воєводи Протасьєва розбіглися. Відносно цього мав вийти царський указ;

9) сказати про випуск грошей Дорошенком, який він налагодив у м. Тарговиці. У резолюції була похвала гетьману та наказ писати до Москви про всі новини;

10) повідомити про наступ поляків на Чернігівський і Стародубський полки і про те, що ніжинський протопоп Симеон обманув царя, повідомивши про облогу татарами Чигирина. Про це царю було відомо, говорилося в резолюції;

11) запропонувати цареві спільний військовий похід з метою відвоювання Чигирина. Резолюція: «отнюдь не ходить и не посылать»;

12) повідомити, що Дорошенко вигнав з багатьох правобережних міст польських комендантів, а його брат Андрій звільнився з полону; інформувати про атакування двох польських корогв з Білої Церкви населених пунктів Переяславського полку. Резолюція: «ведомо.., похвалить»;

13) поінформувати, що царські урядовці не мають книг для переписування і звертаються по них до гетьмана; лише один К. Хлопов вірно зробив перепис. Резолюція: похвалити К. Хлопова, послати до перепищиків указ та видати їм потрібні книги;

14) просити про видання царського указу щодо ніжинського полковника М. Гвинтовки, який був арештований гетьманом. Тут резолюції, по суті, не було;

15) повідомити про будівництво гетьманом під Конотопом церкви Сорока Мучеників на честь загиблих росіян та просити царя про фінансування відлиття дзвонів та надання двох гармат «з казни». Резоцюція царя: «За строение похвалить; а о споможенье указ впредь будет. А о пушках отписать: где они лежат и какие?»;

16) обговорити питання щодо різних «безчинств» українського духовенства, а також «бити чолом» відносно присилки Московським патріархом митрополита на Київську митрополію. Резолюція: «Написать в докладе»;

17) просити про надання Магдебургзького права для Стародуба та Погара. У резолюції говорилося про видання необхідного указу;

18) повідомити про переїзд до Києва з Правобережної України дружини Б. Хмельницького та доньки Г. Гуляницького, які оселилися в Києво-Печерському монастирі. Резолюція: «В доклад»;

19) запропонувати московському цареві щоб наказав воєводам в українських містах не дозволяти «мужикам» виробляти і продавати вино, що могли робити лише козаки. Царська резолюція: «Виписать из договорных статей (Московських 1665 р. — Т. Ч.) против того и написать»;

20) повідомити про взяття у листопаді 1667 р. полками Брюховецького правобережного містечка Мошни. Надалі цар зобороняв посилати війська на Правобережжя;

21) пояснити цареві що подільський полковник К. Мігалевський не хотів їхати до Москви добровільно і перед тим хотів учинити в Україні «самовільство»; передати арештованих гетьманом прибічників подільського полковника — полкового обозного Гудиму і зятя Т. Носача та спитати що робити з іншими «свавільниками». У резолюції Олексія Михайловича висловлювалася подяка Брюховецькому та говорилося про видачу царського указу щодо К. Мігалевського;

22) прохати про надання повторної царської грамоти на дворянство і маєтності канівському полковнику Я. Лизогубу (попередня згоріла під час Переяславського повстання) та військовому канцеляристу К. Мокрієвичу на маєтності у Чернігівському повіті. Резолюція: «Полковнику дать грамоту с прежнего отпуску, взяв у него сказку, за рукою; а о канцеляристе допросить: какая ему грамота?»;

23) наприкінці наказувалося «бити чолом» цареві щодо видачі указів по кожній зі статей39.

15 лютого, відпускаючи українських послів з Москви, Олексій Михайлович дав їм листа до гетьмана та «всього Війська Запорозького» у якій говорилося щодо вирішення більшості обговорених питань. Разом з тим, окремі статті потребували додаткового обговорення з українським урядом, для чого до Гадяча висилався стольник І. Телепнєв.

Аналізуючи статті 1667 р. між лівобережною частиною Українського гетьманату та Московським царством, можемо відзначити, що вони, спираючись на Московські статті 1665 р., регулювали не лише українсько-російські стосунки, але й вирішували багато внутрішньо- та зовнішньополітичних, економічних, соціальних, церковних проблем функціонування автономної Козацької держави.

Стольник І. Телепнєв після прибуття у середині лютого до Гадяча оголосив укладені перед тим у Москві статті. Під час його переговорів із І. Брюховецький останній говорив, що він задоволений царськими резолюціями. Разом з тим він оголосив ще ряд окремих прохань до царя, які не увійшли до затверджених статей. Зокрема, він хотів би отримати дозвіл царя на перенесення гетьманської резиденції з Гадяча до якогось іншого міста. Це аргументувалося великим «опустінням» тогочасної української столиці. Знову передавалося прохання щодо якнайшвидшої присилки московських ратників. У листі, який перед тим, 2 лютого 1667 р., направив до царя лівобережний гетьман, він також просив російського монарха не приймати у Москві послів від Запорозької Січі без його відома.

У червні того ж року Брюховецький відіслав до Москви осавула Ф. Донця, який мав звітувати про проведене ним за царським і гетьманським наказом розслідування щодо вбивства запорожцями російського посла до Криму Є. Лодиженського разом із супроводжуючими його татарами. Він також передав Олексію Михайловичу лист від гетьмана, в якому нагадувалося про неодноразове прохання щодо військової допомоги та зазначалося, що з цього приводу так і не було царського указу. У цьому листі, який датувався 5 червнем, уперше зустрічаємо відкрито (хоча й певним чином завуальовано) висловлене Брюховецьким занепокоєння щодо результатів російсько-польської комісії в Андрусові. Гетьман начебто виправдовувався перед царем щодо якогось Миколи Сподоби, який «...нестаточные из уст своих плодил речи перед посланым моим канцеляристом войсковым, перед Лаврентием Касперявым, на Москве, будто вы, великий государь, ваше царское пресветлое величество, через великих и полномочных своих послов при учиненьи любезно всем нам пожелаемого с королевским величеством покою, и на том приговорили и тайными статьями закрепили, чтоб с обоих рук Украину разорить...»40. У відповідь на це у листі до Брюховецького від 26 червня Олексій Михайлович пояснював, що російсько-польське перемир’я було укладено для «избавы народов христіянских» та, вже зі свого боку, висловлював занепокоєння подіями в Україні: «Да такіе же преступники в Малоросійских городах злые советы составливают о сборах по переписке денежных и хлебных доходов, и в тягость себе ставят, что на их же оборону наши великого государя ратные люди в городах живут, чем бы им быть сытым, спокойно...»41. А те переписчики были посланы не на раздраженіе в Украине народом». Також цар обіцяв надіслати необхідну військову допомогу.

22 липня 1667 р. гетьман І. Брюховецький надіслав чергове «чолобиття» до Москви, яке традиційно було оформлене у вигляді статей, на які мав дати свою резолюцію російський монарх. У шести статтях були такі пункти: прохання зняти «побори» з полтавських козаків, яких занесли у переписні книги, але вони проживають на Запорожжі; щоб українських посланців не затримували у Москві й вчасно видавали укази відносно присланих статей; щоб московський цар пожалів запорожців, які були безпідставно затримані за звинуваченням у вбивстві московського посла Ладиженського; запитання щодо арештованого переяславського козака, якого вимагає відпустити Дорошенко, а також відносно козацької вдови Суховія (батька запорозького писаря Петра), яку помилково записали до переписних книг «мужичкою»; щоб цар видав указ аби київський російський воєвода П. Шереметєв радився у всіх важливих справах із гетьманом. Резолюція відносно цих статей була такою: «Против сих статей о казаках и о казацкой жене Суховееве указ послать, податей с них против реестру, каков прислан он из Полтавы, имать не велено, и беглого человека Переяславского полку казака, Дорошенкову писарю, до указу великого государя не давать»42.

Накопичення невдоволення представників усіх станів українського населення владою І. Брюховецького протягом 1663–1667 рр. на початку 1668 р. набуло загрозливих форм і вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєводами. Про це, спираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у невтриманні порядку: «...О сборе хлебных и денежных доходов на роздачу нашым служилым людем казаки не дают сбирати... и ты (Брюховецький — Т. Ч.) ...от своевольства казаков не сдержываешь...»43. Окрім того, російський монарх, очевидно отримавши певну інформацію щодо незадоволення Брюховецького умовами Андрусівського перемир’я (а воно, на нашу думку, виникло у лівобережного гетьмана під тиском політичних обставин: наступу Дорошенка на Лівобережжя та антиросійськими настроями українських жителів) й говорячи про Дорошенка, попереджав лівобережного регіментаря з допомогою православної риторики: «А как мы великий государь нынешнюю казацкую шатость слышим, что возненавидев согласной христіанской мир, взволновались на Восточную церковь. Іюдейскими сонмищи, яко на Христа, и такіе страшные несогласія, которые праведному суду Божію подлежат, нам же свойственнейшими всенадежное упованіе возложа на всесилную Божію помощь, заступленіем надежды христіянскіе Богородицы и Кіевопечерских чюдотворцев всечасные молитвы, и которые истинные христіяне сыны Восточные матери церкви в верном постоянстве обращутца, и за тех учнем, яко наше царское величество, так и брат наш, его королевское величество, и обоими нашими государствы стоять и оборонять всеми силами, сколько милосердный Господь Бог помощи подаст»44. Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар посилав до гетьмана через І. Желябужського текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено 30 січня 1667 р., а до свого українського підданого Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 р. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходження І. Брюховецького від російської протекції. У лютневому листі цар також виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (чомусь це були «турецькі бусурмани», а не поляки, до яких, згідно з андрусівськими домовленостями у 1669 р. мало відійти головне українське місто), а також говорив про відсилку в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» податками. Однак цей царський лист було відправлено до Брюховецького з великим запізненням — лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російської протекції.

10 лютого 1668 р. І. Брюховецький у листі до жителів Новгород-Сіверська підписався як «гетман с вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про належність «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверхності монарха Московської держави: «Коли посли Московські с Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну Вітчизну нашу милую розоряти, пустошити, і ні у що всіх великих і малих на ній жителів вигубивши обернути...»45. З огляду на вищевикладене, лівобережний гетьман вирішив відновити єдність України та запропонувати російським військам залишити її: «...від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли зі своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько-польською війною. — Т. Ч.), і в братолюбний союз знову прийти (об’єднатися з Правобережною Україною. — Т. Ч.), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких однак не захотіли єсьми з городів Українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до Московського рубежа в цілості провадити...»46. Так кардинально, порівнюючи хоча б із 1667 р., змінилися погляди Брюховецького. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Дорошенка. У даному випадку І. Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще з 1666 р.

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 березнем 1668 р., І. Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захистом, ми взнали і побачили, що Москалі з нами хитро поводяться, а з Ляхами помирившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас Військо Запорозьке і весь народ християнський Український вигубляти і Україну Вітчизну нашу до основи розорювати постановили...»47. Гетьман повідомляв новгород-сіверців про з’єднання з правобережним козацтвом та намагання населення Слобідської України звільнитися від московської влади й закликав до об’єднання всіх українців: «у багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України вітчизни не бажаючи... чи зручна та справа неприятеля у вітчизні маючи і його єдинодушно не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти...»48.

Листи подібного змісту також були направлені на Слобідську Україну, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. «...На комісії, як на Москві з послами Лядськими колишніми, поприсягалися вічним покоєм, оголосивши і обманувши християн, щоб Україну Вітчизну милу і усіх християн, у слобідських містах проживаючих, однаковим звичаєм, під меч віддати...»49 — говорилося у гетьманському зверненні до жителів Колонтаївської сотні, яке було відправлене 11 лютого.

Отже, проаналізувавши тексти вищеназваних листів гетьмана І. Брюховецького, можемо відзначити, що основним мотивом, що штовхав його до розриву з Москвою, було укладення російським царем невигідного для України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме — «свавільна» поведінка в українських містах російських воєвод.

Також у лютому 1668 р. Брюховецький направив листи до усіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропонувалося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «...Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили»50 — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію щодо причин поширення антиросійських настроїв серед українців, а також не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами намірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об’єднання правобережного і лівобережного козацтва, московський монарх вирішив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він посилає до кошового отамана І. Білковського та всього товариства спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалить низовиків за вірну службу та відмовляє їх від союзу з Брюховецьким. «И нам Великому Государю ведомо учинилося, что гетман Брюховетцкой богоотступную свою нехрістиянскую мысль всчав, без всякіе причины, невинное над московскими служилыми людьми, кторые в Гадяче его же богоотступника оберегали, кроворазлітие учинил и смертоносной свой яд всем явно излил, которым смрадом невинное заповетривает в Малоросійских городех христіянство и горши бусурманского гонит, Восточную нашу христіянскую церковь хотя в запустеніе предати, а в злых своих отступных делах хочет бусурманов себе на оборону взяти...»51 — у грамоті від 8 березня страхав запорожців володар Московського царства, який перед тим, згідно з положеннями Андрусівського перемир’я домовився з польским королем про спільну протекцію над Запорожжям. Січовикам посилалося велике «жалування» й наказувалося протидіяти усім «свавільникам» та «бусурманам».

Протягом першої половини 1668 р. було вигнано російські військові гарнізони з багатьох українських. При цьому неоднаразово відбувалися бойові дії. Так під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого місцеві козаки на чолі з полковником І. Самойловичем «...в малом городке... осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно»52. Гадяцькі козаки на чолі з самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча і лише 30 росіянам вдалося втекли. Під час цих подій були арештовані Сосницький і Батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгород-Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман І. Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він розлого викладає усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «...Таковый обман людцкой и злоба развращенная правоверных бояр едва мене и всего верного и славного Войска Запорожского, густо увязанные сети разпростерши, не уловили... Аще, праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочать мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей таковых же православных захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити... Яко и сего времене те Московские царики на нас бедных невинных, которые ему были добровольно без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная лукавая мучительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю...»53. У цій частині листа говорилося про згадувані раніше причини антиросійського виступу, які полягали у поганому поводженні московських воєвод та розподільчому характері Андрусівського договору. Читаючи далі звернення Брюховецького до донських козаків, зустрічаємо й аргументацію проти Москви трохи іншого, релігійного характеру: «...А нашу братію православных христіян никакими мерами, хотя единой матери нашіе Божіе церкви дети, свободити никогда не хотят, так яко и поганцов Жидов и иных иноверцов, но еще в большую кабалу и беду ведут... Ныне же не токмо штоб не присовокупитись, но и сами (росіяни. — Т. Ч.) приняли унею и ересь латинскую, егда и ксендзом в церквах служити произволили, и самая Москва уже не руским, но латинским письмом писати начала. Бороды також, которые казаки храбростію своею, не щадя здравія своего, саблею взяв, Москве под державу поддали были, те все Москва Ляхом в руки отдала, в которых городех, где ляхи учинили великіе смятєнія церкви Божіей и православію святому, а православным людем утесненіе и гоненіе содеваетца; понеже православным церквам насиліе, егда повелевают церкви обращати на унеяцкіе костелы...»54. Брюховецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов’язань перед Україною, а отже не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Отже велика прихильність Івана Брюховецького до російської влади, яку він демонстрував разом із Якимом Сомком протягом 1661–1662 рр. на посаді кошового отамана та у 1663–1667 рр. у статусі володаря української булави різко змінилася такою ж великою ненавистю до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир’я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького, і палкий провідник усього російського єпископ Мефодій. Зокрема, він попереджав свого, тепер уже колишнього суперника, що Росія і Польща «...про нас торгуються» й радив гетьману остерігатися московських військ та зміцнювати стосунки із запорожцями55.

Розчарування у зверхності царя, який не виконував узятих на себе зобов’язань, спонукало Брюховецького до налагодження відносин із правобережним гетьманом П. Дорошенком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького султана. На початку квітня 1668 р. посли від Лівобережної України прибули до Стамбула й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом із козаками Дорошенка за наступних умов: по-перше, постійного перебування на території Гетьманату турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з України данину56. Монарх Османської імперії Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере І. Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана57. Окрім того, на Лівобережну Україну відправили турецьке посольство, що мало укласти з Брюховецьким договір про підданство58. Але на цьому політична кар’єра лівобережного гетьмана несподівано (а, можливо, й закономірно) обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, що відбулася на початку червня 1668 р., його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано П. Дорошенка.

Отже, проросійська політика Івана Брюховецького завершилася крахом. Незважаючи на те, що останній погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобережною Україною, російський монарх та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх станів українського суспільства, які не хотіли втрачати своїх революційних здобутків. Усвідомивши свою політичну помилку, гетьман, так само як і його попередники, намагається знайти для себе іншого сюзерена, який би зміг забезпечити цілісність України та дотримання «прав і привілеїв» Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло цього українського правителя не тільки від втрати булави, але й власного життя.

__________

1 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — Москва, 1899; Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киевская старина. — 1887. — № 2; Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. Przyczynek do dziejów moznowładczej polityki (maszynopis pracy doctorskiej). — Warszawa, 1949; Яковлєва T. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667). — К., 2003; Горобець В. Еліта козацької України. — К., 2001.

2 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 383–384.

3 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 94.

4 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 423.

5 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 101.

6 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 349–350.

7 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 349.

8 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 387.

9 Горобець В. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року: правові підстави та політико-соціальні мотиви візиту // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних взаємин. Зб. нак. праць. — К., 2003. — С. 242.

10 Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 82–83.

11 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 275.

12 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 281–284.

13 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 309.

14 Горобець В. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року. — С. 245–248.

15 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 19.

16 Источники малороссийской истории. — Ч. 1. — Москва, 1858. — С. 142–144; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 419.

17 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 222.

18 Источники малороссийской истории. — Т. I. — С. 155–156.

19 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 470.

20 Горобець В. Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654–1665 рр.). Автореферат... докт. істор. наук. — К., 2002. — С. 28.

21 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 16–18.

22 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 18.

23 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 19.

24 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

25 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

26 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

27 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

28 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

29 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

30 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 109.

31 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 99.

32 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 101; Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 485.

33 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 102.

34 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 111.

35 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 121.

36 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 145.

37 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 149.

38 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 153.

39 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 159–163.

40 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 203.

41 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 205–206.

42 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 207.

43 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 32.

44 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 32–33.

45 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 39.

46 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 39.

47 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 40.

48 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 41.

49 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 41.

50 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 43.

51 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 49.

52 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 42.

53 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 60–61.

54 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 61.

55 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 63.

56 Флоря Б. Начало открытой османской экспансии в Восточной Европе. — С. 85.

57 Hammer J. Histoire de l’empire Ottoman. — T. XI. — Paris, 1838. — Р. 369, 462.

58 Костомаров H. Собрание сочинений. — Кн. 6. — T. XV: Руина. Гетманства Брюховецкого, Многогришного и Самойловича. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 114.



7. Відповідь урядів України на Андрусівське перемир’я 1667 р. між Москвою та Варшавою


Через сім років після смерті Богдана Хмельницького втілювати в життя започатковану ним політику полівасалітетної підлеглості Українського гетьманату задля здобуття більшої удільності для Козацької держави взявся один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти Петро Дорошенко. Усунувши шляхом змови з татарами свого попередника Степана Опару, Дорошенко за порадою кримського хана, відразу ж задекларував свою прихильність до протекції «природного» сюзерена українських гетьманів — короля Речі Посполитої. Вже з перших днів свого правління П. Дорошенко написав декілька листів до Яна II Казимира. У них він повідомляв про визнання його зверхності, а також прохав вислати універсали до кошового отамана Запорозької Січі й гетьмана Лівобережної України, щоб ті швидше повернулися до «королівської ласки». Крім того, Дорошенко просив надати йому можливість вибирати «українську індукту» на потреби козацького війська1. Правобережний гетьман також нагадував про те, що саме завдяки його «старанням» під протекцію короля повернулося населення усього Подністров’я й Побужжя, а тому він хотів би одержати за це «уконтенування» на Військо Запорозьке. Також Дорошенко звертався до польського короля з проханням про увільнення від обов’язку утримувати коронні залоги в українських містах2.

Невдовзі з Чигирина до Варшави відправилось українське посольство, яке мало завдання домовитися з монархом Речі Посполитої про те, щоб:

1) коронне військо в Україні жорстоко не поводилося з місцевим населенням;

2) польські жовніри не зупинялися на «квартирування» там само, де й українська піхота;

3) польський гарнізон було виведено з Чигирина;

4) гетьману надали привілей на вибір індукти й різних доходів з Чигиринського староства;

5) пришвидшили посилання королівських листів на Запорожжя;

6) дали згоду на звільнення з польської в’язниці митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, колишнього гетьмана Юрія Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, а також з московського полону братів Дорошенка — Андрія й Григорія3.

Зважаючи на те, що бажаної реакції з боку короля на ці прохання майже не було, П. Дорошенко на початку 1666 р. повторно відрядив до столиці Польсько-Литовської держави своїх представників. Вони мали повторити попередні «пункти» від Українського гетьманату та передати Яну II Казимиру лист, у якому гетьман нагадував своєму патрону, що він «мусить щодня проливати піт на услугах короля», і якщо той не прислухається до його прохань, то він складе з себе гетьманський уряд4. У відповідь на це король відписав Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснює відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою. Виправдовуючись перед королем, український гетьман повідомляв, що одержав цей титул без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», і задля того, щоб «Військо Запорозьке не залишилося без голови». А стосовно союзницьких відносин Гетьманату з ханством, Дорошенко зазначав, що це було лише на користь Речі Посполитої5.

Влітку 1666 р. П. Дорошенко отримав інформацію про фактичне вирішення питання щодо розподілу сфер впливу над Україною між польським королем і московським царем. 26 липня він звертається із скаргою до Варшави на те, що його не ставлять до відома про хід польсько-російських переговорів. Однак Ян II Казимир не лише проігнорував прохання гетьмана, але й 13 серпня віддав наказ коронному війську вирушити на Правобережну Україну. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля Цибульника та змусило його добиватися унезалежнення Українського гетьманату від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханства, з перспективою прийняття турецького протекторату. Одночасно П. Дорошенко намагався приховати такі свої заходи від польського монарха, про що переконливо свідчить його тогочасне листування з великим коронним маршалком Я. Собеським. У листі від 1 листопада 1666 р. український гетьман писав: «...як вірний підданий Його Королівської Милості... військ Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті коронних, що в Україні залишаються... не зганяв із становиськ... того без волі Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті вчинити не можу»6.

Московсько-польське Андрусівське перемир’я 1667 р. мало великий вилив на міжнародне та внутрішньополітичне становище Українського гетьманату. Однак, незважаючи на прийняття в селі Андрусові на Смоленщині рішень, згідно з якими територія України «на правому березі Дніпра» мала відійти під владу польського короля, правобережна частина Гетьманату на чолі з П. Дорошенком не підкорилася польсько-російським постановам і продовжила боротьбу за утвердження власної автономії й об’єднання всіх «козацько-руських» земель в єдину державу.

«Андрусівське перемир’я відбулося головним чином коштом України і викликало там велике незадоволення. Поділ країни був найгіршим рішенням для єдиного українського народу, особливо тієї його частини (Лівобережної України. — Т. Ч.), що, як і за Гадяча, була вороже налаштована до повороту під Польщу»7, — відзначав один із найвідоміших польських дослідників цього питання Збігнев Вуйцик. Погоджуючись із висловлюванням історика, хочемо глибше вивчити проблему шляхом дослідження питання реакції українського уряду П. Дорошенка на укладення цього міждержавного договору. Одночасно проаналізуємо політичні заходи інших тогочасних гетьманів різних частин України (І. Брюховецького, Д. Многогрішного, П. Суховієнка), які були розпочаті ними у відповідь на антиукраїнську спрямованість московсько-польського перемир’я 1667 р.

Отже, переговорний процес між дипломатами Московської держави та Речі Посполитої, який призвів до відомих подій 1667 р., був започаткований ще за три роки до цього: 11 червня 1664 р. у невеличкому містечку Дуровичі (Білорусь) зустрілися делегації обох «високих сторін». Починаючи з 1654 р., вони з невеликою перервою, викликаною Віленським перемир’ям 1656 р., перебували між собою в стані війни. Польську делегацію очолювали серадзький воєвода X. Вержбовський та жмудський староста Є. Глєбович, російську — князь Н. Одоєвський та боярин О. Ордин-Нащокін. Через місяць, 12 липня, під час восьмої зустрічі польських та російських дипломатів, останні заявили, що хочуть укласти «вічний мир» між царем і королем, але лише на умовах переходу під владу Москви Великого князівства Литовського, всієї території України та Запорожжя. З огляду на задекларовану неможливість виконання цих вимог польською стороною, переговори були відкладені й поновлені лише 1 січня 1666 р. під час з’їзду послів біля с. Звіровичі, що в Білорусі. Однак згодом, 10 травня, російсько-польська комісія перемістилася ближче до Смоленська в Андрусово. Делегацію Речі Посполитої очолював відомий польський урядовець та дипломат К. Завіша, який і запропонував росіянам в обмін на великі територіальні уступки укласти тимчасовий мир терміном на 12, 15, 18 або 20 років8. У свою чергу, московська делегація, якою вже одноосібно керував О. Ордин-Нащокін, відмовлялася від бажання володіти литовськими землями та Правобережною Україною, незважаючи на згоду Польщі поступитися Лівобережжям. 30 грудня 1666 р. поляки прийняли московські вимоги щодо поділу України й укладення миру на 10, 12 або 16 років. Рівно через місяць, 30 січня 1667 р., такий було підписано9.

Безперечно, що це перемир’я стало угодою про міжнародно-політичний поділ сфер впливу над Україною. Його третя стаття красномовно свідчила про те, що Лівобережна Україна мала перебувати під протекцією московського царя Олексія Михайловича: «...А у стороні Його Королівської Величності, від Дніпра, що під Києвом, і через увесь той край (Лівобережжя. — Т. Ч.), до Путивльського кордону жодного города, ані міста, ані волості у власті через цьогочасні перемирні роки від цього часу і дня належати не буде»10. Четверта стаття договору повністю присвячувалася «українсько-козацькій» проблемі, а тому наводимо її текст повністю: «І те узгоджуємо, що жодна над Козаками Українськими з тієї сторони Дніпра від Переяслава перебуваючих (на Лівобережжі. — Т. Ч.), помста не має чинитися, що деякі в сторону Й. К. В. і Речі Посполитої вдавалися; а тих козаків з одного боку Дніпра Його Царська Величність від присяги на підданство виконаної звільняє, і в протекцію свою приймати, ані до міст і городів там перебуваючих вступати, протягом усього того часу примирного, не буде і накаже. А у відповідь Його Королівська Величність тих Козаків з другої сторони Дніпра ріки (Лівобережжя. — Т. Ч.), від Переяслава перебуваючих, в протекцію свою приймати, протягом тих примирних років, не буде і накаже»11. Саме ці дві статті Андрусівського перемир’я переконливо засвідчували поділ України на право- і лівобережну (залежно від Дніпра) частини, зважаючи на протекцію короля чи царя. Дивно, що до цього часу мало хто з істориків звертав увагу на той факт, що московський цар Олексій Михайлович звільняв «козаків з другого боку Дніпра... від присяги на підданство виконаної». Очевидно, йшлося не про останню загальнокозацьку присягу 1659 р., а про акт присяги Війська Запорозького та станів України царю 1654 р. Отже, Московська держава в особі свого зверхника відмовлялася від більшої частини України й тим самим (використовуючи терміни окремих представників російської історіографії), «зраджувала» найбільш активну частину українців, які саме заради виходу з-під влади польського короля та Речі Посполитої визнали протекцію царя й Московської держави. Погоджуємося з думкою Валерія Смолія, що П. Дорошенко (як, до речі, і вся козацька старшина) добре розумів, що це перемир’я перекреслювало його плани об’єднання обох частин українських земель під однією булавою12.

Дізнавшись про умови Андрусівського перемир’я, гетьман П. Дорошенко реагує блискавично: на початку лютого 1667 р. він відсилає своїх послів до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько-кримського військово-політичного союзу. Козацькі дипломати М. Зеленський та Д. Лесницький також мали домагатися від кримського хана відновлення стосунків із московським царем та участі разом з українцями й росіянами у військових діях проти Польщі13. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити до остаточного примирення Москви з Варшавою. За допомогою Кримського ханату гетьман намагався замирити Османську імперію з Московською державою і створити анти-польський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму.

Дуже промовистими, з огляду на особисту оцінку П. Дорошенком домовленостей в Андрусові, були його слова в одному з листів до кримського хана: «...ми однак довіряти не можемо, щоб краєві нашому, домовившись Москва з Поляками, з якими вічний спільний мир учинили, зашкодити не хотів»14. Але, зважаючи на те, що хан без свого протектора, султана Мегмеда IV, не міг вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відсилає своїх дипломатів до Туреччини.

6 і 9 липня 1667 р. посольство Українського гетьманату на чолі з М. Раткевичем-Портянкою було прийнято султаном. Згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50-тисячне військо15. Польський посол Є. Радзієвський, що в той же час перебував у Адріанополі, відзначав, що посланці Дорошенка в розмові з ним після прийому в султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі»16. Автор анонімної реляції про посольство Радзієвського у 1667 р. засвідчував, що козаки запевняли султана в намірі «перевернуть поляків догори ногами»17. Очевидно, твердження турецького історика щодо заяви про підданство українців свідчило про повтор політичного кроку П. Дорошенка, який він здійснив у 1666 р. Вважаємо, що Дорошенкові посли також хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися від нього наказу васальнозалежному кримському хану виступити разом з Українським гетьманатом проти Польщі.

Після відправлення до Криму й Туреччини посольств, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочинає переговори з московськими представниками — воєводою російського гарнізону в Києві П. Шереметьєвим та стольником В. Тяпікіним. Ті вмовляли українського гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На це Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків із Кримом, оскільки хан є союзником Речі Посполитої. У свою чергу, відзначав гетьман, він згідно з Гадяцькою угодою 1658 р. (!?) є підданим польського короля18.

Чи узгоджувалися ці слова правобережного гетьмана із заявою українських послів у Туреччині? Як відзначалося в попередньому розділі, такі начебто взаємозаперечні тези, що висувалися у той час гетьманом, вказували на його гнучку політику, що була спрямована на можливість прийняття подвійного протекторату: з одного боку, від турецького султана Мегмеда IV, а з іншого — польського короля Яна II Казимира. Тим паче, що українцям була дуже добре відома аналогічна практика господарів сусіднього Молдавського князівства.

До переговорів з Московською державою Дорошенка штовхала також невдача з організацією виступу до Галичини, щоб спільно з татарами розгромити основні частини польської армії й оволодіти цією територією західноукраїнських земель. Проте цей похід українсько-татарських сил завершився перемир’ям між Польщею та Україною поблизу Підгайців, яке було укладене 19 жовтня 1667 р19.

Зовнішньополітичні заходи Дорошенка: посольства про допомогу до Криму й Туреччини, переговори з Росією, похід до Західної України і укладення перемир’я з Польщею — не призвели до очікуваних результатів. 28 жовтня 1667 р. Андрусівське перемир’я все ж таки було ратифіковано царем Олексієм Михайловичем у Москві. Крім того, переговорний процес між польським королем і російським царем продовжувався щодо остаточного оформлення попередніх домовленостей у вигляді «вічного миру».

Реакція П. Дорошенка та його оточення на ці дії християнських монархів була вкрай негативною й навіть близькою до панічної. Як засвідчував один із посланців тогочасного московського резидента в Україні В. Тяпкіна Тютєрєв, український гетьман, довідавшись про ратифікацію андрусівських домовленостей у Москві, був дуже засмучений разом з усією старшиною і пролежав «тяжко хворий» протягом двох днів20. Після цього, як описував далі своє перебування в Чигирині Тютєрєв, Дорошенко запросив його на Службу Божу до церкви, де правили київський митрополит Й. Тукальський і архимандрит Гедеон (Ю. Хмельницький). Під час Служби поминалися польський король і московський цар як захисники християнської віри. Очевидно, такі дії гетьмана мали засвідчити перед посланцем Москви те, що він хоч і шукає захисту в турецького султана, однак не «побусурманився» й сподівається на інше вирішення російсько-польського протистояння за Україну.

У зв’язку з позицією Українського гетьманату положення Андрусівського перемир’я практично не виконувалися, а тому протягом жовтня-грудня 1667 р. польсько-російські переговори тривають у Москві. Поряд із твердою позицією П. Дорошенка, іншою причиною продовження переговорного процесу між королем і царем стала небезпека безпосереднього втручання в боротьбу за Україну третьої, досить потужної сили, — Османської імперії, яка вирішила зміцнити свої позиції в східноєвропейському регіоні. Адже Московський договір, що був укладений між Росією й Польщею в грудні 1667 р., мав чітку антитурецьку спрямованість. Однак, разом з тим, згідно з дослідженнями російських науковців, він став «не стільки союзом проти агресії Туреччини, стільки союзом проти національно-визвольної боротьби українського народу»21. Але звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській історіографії договору, який доповнював положення Андрусівського перемир’я.

Вже на початку першої статті Московського договору декларувалася його основна мета — «проти Бусурманського (турецького султана і кримського хана. — Т. Ч.) наступу на Україну, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я — Т. Ч.) залишається»22. Польський король на прохання московського царя пробачав всілякі провинності й відступництва «усім козакам по обидві сторони Дніпра». Далі йшлося, як на нашу думку, про головне — «щоб Козаки Українці (правобережні — Т. Ч.) які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Й[ого] Королівської] М[илості] посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Й. К М. і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають»23. Як бачимо, в даному випадку монархи погоджувалися на подвійне підпорядкування України з огляду на турецьку загрозу протегування над нею. Згідно з договором, цар обіцяв вислати на Правобережну Україну для допомоги полякам у боротьбі проти турків та українців «кінноти п’ять тисяч, а піхоти двадцять тисяч». Це робилося для «уняття свавільних людей там в Україні перебуваючих (очевидно, що це було українське населення підвладне Дорошенку — Т. Ч.) у спільному утриманні обом Великим Государям в послушенстві і до покори привести бунтівливих козаків»24. Факт існування між урядом П. Дорошенка й Польщею перемир’я не мало зашкодити спільним діям обох держав проти турків. Про це йшлося в тексті грудневого договору між Москвою та Варшавою.

Зрозуміло чому гетьман Дорошенко та його оточення так різко відреагував на цю угоду, одночасно звинувачуючи як польську, так і російську сторони в нехтуванні інтересами українців. Спочатку дісталося польським послам в Україні. У кінці 1667 р., під час перебування в козацькій столиці, вони вислухали від П. Дорошенка і Ю. Хмельницького «багато грубих слів... і ніякої їм учтивості у Чигирині не було»25. Український уряд відмовився виконувати московсько-польські постанови та делегувати своїх послів на вальний сейм до Варшави. Не обійшов своєю увагою Дорошенко й росіян, виклавши в листі від 1 січня 1668 р. до В. Тяпкіна свої думки про участь Московської держави в поділі території Українського гетьманату. З огляду на важливість цього непересічного документа як типового джерела тогочасної політичної думки й розуміння позиції гетьманського уряду, вважаємо за необхідне процитувати його з мінімальними скороченнями. «...А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, — писав Дорошенко, — розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Богу дякувати, війна припинилася; але яка з того користь для православної Церкви? От у Вітебську не вільно православним мати ані одного храму; в Полоцьку була одна церква, і ту спалили, а нової будувати не дають! Те саме й по інших містах. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров’ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров’ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати в своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим. А того ярма (російського. — Т. Ч.) нам ані ми, ані батьки наші носити не звикли...».26 Такою різкою й не дуже дипломатичною була відповідь українського гетьмана на укладення Московського договору.

На пропозиції від російської сторони присягнути цареві на вірність, брат Дорошенка Григорій відповідав: «Ясновельможний пан Гетьман Війська Й. Ц. В. Запорозького Петро Дорошенко і без підданства Його Царській Величності є бажаний...»27. Сам гетьман у листі до кримського хана Аділ-Гірея від 28 січня 1668 р. говорив про те, що він зараз мусить добре думати над тим, щоб поляки і росіяни «якихось злих задумів над нами і цілою Україною виконати не хотіли»28. Щоб цього не сталося, гетьман запропонував ханові здійснити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від московської присутності та об’єднання під єдиною гетьманською владою.

Ознайомлення козацької старшини з текстом Московського договору змусило їх звинуватити польського й російського монархів у порушенні попередніх домовленостей з Українським гетьманатом. «...А зараз, як між Великими Государями мир затвердився, і про Малоросійську землю обопільних Задніпровських народах постанову вчинили і від Війська Запорозького не тільки, щоб послам веліли бути, і відомість їм про ту постанову не вчинили, і тим де Великі Государі договірство (з Україною — Т. Ч.) порушили»29, — відповідали у 1668 р. військовий писар Л. Буслевич та полковник Г. Дорошенко на пропозицію В. Тяпкіна перейти в підданство до московського царя. Разом з тим члени уряду Дорошенка висловлювали надію на те, що укладені польсько-російські договори не будуть довговічними — як відзначалося в одному з документів, «...звичайно ті договори постійні не будуть»30.

Така критика українською стороною андрусівських і московських домовленостей та оволодіння П. Дорошенком у 1668 р. Лівобережною Україною, а отже, і значне посилення його влади, змусило Москву й Варшаву піти на деякі поступки українцям. При підготовці т. зв. других Андрусівських переговорів між Польщею й Росією останніми в особі О. Ордина-Нащокіна у серпні 1669 р. було запропоновано представникам гетьманату взяти участь у цьому процесі. Причому запрошувалися посли не тільки від Дорошенка, а й від «сіверського» гетьмана Д. Многогрішного.

«...Щоб від крові і від полону люди в трьох державах (Росії, Польщі та Україні — Т. Ч.) заспокоєні були, і тоді посли і виборні люди з України при створенні Вічного миру і підписання... мають бути, як між мирними державами до вічної міцності й заспокоєння...»31 — відзначалося в одному з тогочасних листів Ордин-Нащокіна. На четвертій зустрічі поляків і росіян в Андрусові 13 жовтня 1669 р. було вирішено скласти послання до П. Дорошенка із запрошенням взяти участь у спільній комісії. Але в листі-відповіді від 23 грудня український гетьман відмовився прислати своїх представників, аргументуючи це тим, що буде окремо домовлятися спочатку з Москвою, а потім із Варшавою. Крім того, Дорошенко запропонував андрусівським комісарам перенести місце своїх засідань до Києва й там вирішити всі спірні питання32.

Пропозиція Дорошенка не була прийнята, й натомість 7 березня 1670 р. польськими й російськими комісарами були підтверджені положення Андрусівського перемир’я та Московського договору 1667 р. «в усіх статтях, комах і точках». У результаті цього було постановлено й надалі скликати спільні дипломатичні комісії за дозволом короля і царя, де, зокрема, обмірковувалися б заходи щодо відриву України від союзу з Османською імперією й «приведення їх до належного послуху»33. В свою чергу, гетьман Дорошенко не збирався відмовлятися від протекції турецького султана, відзначаючи, що це є найкращим вирішенням складного міжнародного становища України, адже в іншому випадку їй довелося б самостійно воювати проти Речі Посполитої, Кримського ханату й тієї ж Османської імперії.

Треба відзначити також той факт, що думку правобережного гетьмана поділяла більшість старшин його уряду. Ще 27 січня 1670 р., напередодні підтвердження Андрусівського перемир’я, частина козацької еліти в складі наказного гетьмана Я. Лизогуба, лубенського полковника Г. Гамалії, наказного чернігівського полковника І. Пригари, полковників кількох кінних полків М. Раєвського, І. Вербицького, І. Шульги зверталися до сотників, городових отаманів та населення одного з лівобережних полив із закликом підтримати гетьмана П. Дорошенка, який «милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й одності»34. Урядова старшина пропонувала дієвий вихід у відповідь на розподільчі договори Варшави та Москви: «Нехай собі цар московський і король польський, яко християнські монархи, будуть собі здорові. Але нам з вами для чого між собою різнитися? Коли вони, яко монархи між собою про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба не різнитись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння отчизни нашої України радитись»35.

Крім заходів, спрямованих на опанування загальноукраїнською внутрішньополітичною ситуацією (очевидно, що листи від старшини розсилалися по Лівобережній Україні не без відома гетьмана) П. Дорошенко здійснює корекцію своїх зовнішньополітичних задумів — якщо раніше (у другій половині 1667 р.) він запрошував московські війська воювати проти Польщі, то тепер звертається до великого коронного гетьмана Речі Посполитої з проханням надати йому підрозділи для військових операцій проти росіян. 19 лютого 1670 р. у листі до Я. Собеського Дорошенко пропонував йому участь у поході на Лівобережну Україну, де розміщувалися московські гарнізони36. Сучасник тих подій, поляк Й. Храповицький у своєму щоденнику згадував, що Дорошенко просив, «щоб Україну (Лівобережну. — Т. Ч.) Москві не віддавати і пакти андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко — Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції де-інде шукати»37. Цей запис був датований 30 березня 1670 р. Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчить і лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де пропонувався план відвоювання в Москви лівобережної частини України. Окрім того, гетьман також прохав польського урядовця звернутися до свого короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я38.

У першій половині 1670-х рр., згідно з дослідженнями польського історика М. Яворського, Дорошенко уособлював тенденцію до співжиття України з Річчю Посполитою, але на нових умовах, які визнавали б широку автономію українських земель; бажав широких прав релігійних, культурних і політичних від Речі Посполитої39. Детально ці вимоги гетьманського уряду П. Дорошенка до владних структур Польщі були оприлюднені його послами під час організації проведення українсько-польської Острозької комісії 10 травня 1670 р., а також викладені в інструкції послам від Українського гетьманату на вальний сейм Речі Посполитої40.

Розкриття проблеми реагування владних кіл поліцентричної України на Андрусівське перемир’я 1667 р. та наступні польсько-московські постанови було б неповним без аналізу того, як сприйняли домовленості про розподіл українських земель між королем і царем інші представники її державно-політичних структур — гетьманські уряди І. Брюховецького, П. Суховієнка, Д. Многогрішного та кіш Запорозької Січі. Це дало б змогу ґрунтовніше визначити, чи була позиція П. Дорошенка щодо андрусівських домовленостей реальною й життєздатною з огляду на специфічність тогочасного політичного устрою козацької держави.

Як дослідив Д. Дорошенко, після укладення Андрусівського перемир’я відносини між Москвою та Запорозькою Січчю значно погіршилися41. Після перебування на Запорожжі й спілкування з кошовою старшиною це підтверджував російський стольник І. Телепнєв у своєму звіті від 27 лютого 1667 р.42 Січовики були незадоволені тим, що у 3-й статті польсько-московського договору відзначалося таке: «...А вниз Дніпра, що йменується Запороти, і місцеві Козаки, в яких вони там оборонах, островах і поселеннях своїх живуть, мають бути в послушенстві, під обороною високою, і на спільну Обидвом Государям Великим послугу, від наступаючих, чого Боже позбав, Бусурманських сил»43. У наступних, 18 і 30 статтях, дане положення конкретизувалося записами, де йшлося про обов’язок низовиків разом із росіянами й поляками воювати з кримським ханом і турецьким султаном. Зважаючи на те, що традиційною політикою Січі була гра на суперечностях між Москвою, Варшавою, Бахчисараєм, Чигирином і Стамбулом, її провідникам не зовсім сподобалася така визначеність положень Андрусівського перемир’я.

Слід також відзначити дивовижну подібність того, як сприймали рішення російсько-польського перемир’я на Правобережній та Лівобережній Україні. Дізнавшись про конкретику його положень, лівобережний гетьман І. Брюховецький (так само, як і його візаві П. Дорошенко) відразу ж відряджає своїх послів до султана Мегмеда IV. У середині липня 1667 р. вони були прийняті ним у Стамбулі, де просили захисту проти польсько-московських зазіхань на українські землі «обох боків Дніпра»44. Ще перед тим Брюховецький направив листи до всіх старшин і жителів полків Лівобережної України із застереженням щодо андрусівських домовленостей. В одному з них від 10 лютого 1667 р. до міщан Новгород-Сіверського гетьман відзначав: «...Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись учинили і присягою підтвердили, щоб з обох сторін, з Московської і Польської, Україну вітчизну нашу милу розоряти, пустошити»45.

Порівняльний аналіз текстів засвідчує, що саме орієнтуючись на попередні листи-звернення І. Брюховецького (як, до речі, і П. Дорошенка та його старшини) видає свою знамениту відозву-універсал до «всього старшого й меншого війська Запорозького рицарства і всього посполитого християнського в Україні» від 7 жовтня 1668 р. супротивник П. Дорошенка, «татарсько-турецький» ставленик гетьман П. Суховієнко46. У ній він засвідчує розуміння українською елітою проблеми міжнародного розділу козацької держави між більш сильними сусідами: «...Нині ж, коли великих оних монархів, царської його пресвітлої Величності і королівської милості величності, згоди перемир’я, а потім і вічного взяття, присягами закріпленого, в заспокоєння біді України, одна сторона Дніпра від Москви царської величності, а друга від сторони Польської королю його милості визначено і зовсім віддано, щоб її тими мирами, сиріч розділами, малу по малу в міцні тої своєї сторони взявши руки, а потім і усіма силами наступивши, так її уязвити, як людей православних християнський народ, особливо військо Запорозьке старожитним їх місцям славним низовим Запорожжям, жінки і діти і сущі младенці, мечем чи вічним [миром] в тяжку, неначе єгипетську, роботу Московську взяттям знести й викорінити полоном разом, а села з церквами Божими зі всіма їх святостями вогню і запустінню сицевому надати, щоб, замість міст дикі звіри і всякий гад, гнізда свої скоренив...»47. А тому, з огляду на розділ України згідно з Андрусівським перемир’ям, П. Суховієнко, наслідуючи Дорошенка й Брюховецького, закликає правобережних і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «...і всьому єдиноутробному, на цьому і тому боці Дніпра проживаючому, християнському народові, об’являю і повідомляю і застерігаю, щоб ви в союзі і собою милої любові і милості братерської зв’язані міцно, твердо і непорушно перебуваючи»48. Саме такий вихід із становища бачив гетьман однієї з частин Правобережної України.

Про реакцію на Андрусівське перемир’я наступника Брюховецького на посаді лівобережного гетьмана Д. Многогрішного може засвідчити наступний факт. Коли в жовтні 1669 р. андрусівські комісари запросили на своє засідання представників Многогрішного як споглядачів, які б мали лише бути присутніми при переговорах без права голосу, ті їм відповіли наступне: «...на посольському з’їзді обох сторін Царської Пресвітлої Величності і короля польського і князя литовського і Послам і Комісарам в посланнях бути Федору Завадському, судді полку Ніжинського, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремію Єремієву; а на з’їзді їм при польських послах сидіти, тому що Царська Величність їх за служби пожалував дворянською честю; а як вони служили перед цим і Польському королю, їм також за служби давано шляхетство і привілеї королевські у них є..., а тільки їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати»49. Про своє несприйняття російсько-польського миру неодноразово заявляв гетьман І. Самойлович, що буде висвітлено в наступних розділах.

Отже, лівобережна генеральна старшина погоджувалася брати участь у польсько-московських переговорах, але на паритетних засадах, — «за честь свою стояти», — тим самим перетворюючи переговорний процес у тристоронній. Через два роки уряд Д. Многогрішного налагоджує тісні відносини з П. Дорошенком, а їхня позиція щодо сприйняття перманентних дипломатичних зустрічей Польщі й Росії почала повністю збігатися й була спрямована на об’єднання розділених між двома державами українських земель під владою іншого монарха — у даному випадку султана Османської імперії. «(Українці — Т. Ч.) мають зараз Пана, який буде знати, що з ними робити, і як їх стримати»50, — заявляв полякам під час переговорів 1672 р. у Бучачі представник Порти.

Очевидно, що Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою лише de jure розмежувало Український гетьманат на сфери впливу польського короля (Правобережжя) та російського царя (Лівобережжя). Осібний статус подвійного підпорядкування отримувало Запорожжя. «...І що та Україна на троє ся розірвала, що дуже зле є...»51 — відзначалося з цього приводу вже в одному з перших вітчизняних полемічних трактатів, який було написано 1671 р. З іншого боку — положення російсько-польського перемир’я de facto довгий час (включно до 1686 р.) залишалися невиконаними з огляду на їхнє несприйняття більшістю представників українських політичних структур. Саме намагання Польщі й Росії підписати мир за рахунок поділу України спонукало її тогочасних зверхників шукати підтримки в іншого протектора в особі турецького султана, який, на їхню думку, зміг би забезпечити цілісність Козацької держави та її реальну участь у міжнародних відносинах Центрально-Східної Європи.

__________

1 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 59.

2 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 59–60.

3 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 60–61.

4 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 417.

5 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 64.

6 БМЧ Краків. — ТН, Од. зб. 161, арк. 5.

7 Wójcik Z. Między Traktatem Andruszowskim a wojna turecką. — S. 12.

8 Historia dyplomacji Polskiej. — T. 2. — S. 222.

9 Галактионов И. Из истории русско-польского сближения... — С. 5–8.

10 Acta historica. — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 567.

11 Acta historica. — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 568.

12 Смолій В. Петро Дорошенко. — С. 122.

13 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 112.

14 Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 1 — S. 126.

15 Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko a jego turecka politika. — Praha, 1933 — С. 13; Silihdar Findiklin Mehmed Aga. Silindar Tarihi. — Istanbul, 1928. — С. 472.

16 Dyplomaci w dawnych czasach. Relacje staropolskie z XVI–XVIII stólecia / Oprac. A. Przyboś i R. Zelewski. — Kraków, 1959. — S. 318.

17 Pamiętnik dziejów polskich / Zebr. S. Barącz. — Lwów, 1855. — S. 80.

18 Акты ЮЗР. — T. VI. — C. 237–238.

19 Majewski W. Podhajce, letnia — jesienna kampania 1667 r. // SMHW. — T. VI. — Cz. I. — Warszawa, 1960. — S. 47–93.

20 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 243; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 256.

21 Санин Г. А. Правобережная Украина и русско-польские переговоры. — С. 132.

22 Acta historica... — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 585.

23 Acta historica... — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 585.

24 Acta historica... — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 586.

25 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 245.

26 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 247–248.

27 Там само. — С. 240.

28 Acta historica. — Vol. 1. — Pars. 1. — S. 333–334; Wójcik Z. Między Traktatem Andruszowskim a wojna turecką. — S. 124.

29 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — Москва, 1859. — С. 192.

30 Там само. — С. 191.

31 РДАДА Москва. — Ф. 79, оп. 1, кн. 128, арк. 319 зв.; Санин Г. Правобережная Украина и русско-польские переговоры. — С. 296.

32 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 98–100.

33 Цит. за: Эйнгорн В. Отставка А. Л. Ордин-Нащокина. — С. 141.

34 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 181–185.

35 Там само.

36 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — Kraków, 1845. — T. II. — S. 307.

37 Chrapowcki J. A. Diariusz wojewody witebskiego. — S. 197.

38 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego w 1671 r. — S. 71.

39 Ibid.

40 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196, 300.

41 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 121.

42 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 173.

43 Acta historica. — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 567–568.

44 Санин Г. Правобережная Украина и русско-польские переговоры. — С. 148.

45 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 47.

46 Андрусяк М. До історії боротьби між П. Дорошенком та П. Суховієм в 1668–1669 рр. // ЗНТШ. — Т. 150. — Львів, 1929. — С. 197–198; Чухліб Т. Гетьман П. Суховієнко (Суховій) у союзі з Кримським ханством проти Польщі і Росії // Українська козацька держава: витоки і шляхи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 199–209.

47 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 84–85.

48 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 85–86.

49 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 224.

50 Acta historica... — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 1112.

51 Мицик Ю. «Пам’ять (1671 р.)» — український полемічний твір // Український археографічний щорічник. Нова серія. — Вип. 5/6. — К., 2001. — С. 311.



8. Подвійна гра Петра Дорошенка: визнання зверхності султана Османської імперії та короля Речі Посполитої


Перші спроби П. Дорошенка встановити контакти зі Стамбулом відбулися в лютому 1666 р., коли після Лисянської козацької ради гетьман повідомив султана про схильність до визнання його зверхності1. Очевидно, це й справді було так, адже у квітні того ж року в листі великого візиря Порти Кьопрюлю-заде Фізіля Агмеда-Паші[10] вказувалося на те, що український гетьман є підданим султана2. Восени того ж року поблизу Цибульника Дорошенко, згідно зі свідченнями очевидців, присягнув трьом солтанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві»3. Причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря (про визнання його зверхності) було небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель.

У січні 1668 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, на якій прийняті доленосні, на думку тогочасної української еліти, рішення для всіх станів козацької держави: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя (московського царя. — Т. Ч.) і Королівської Величності з цього часу не бувати»4. Щодо міжнародних проблем Гетьманату, то султан мав забезпечити українцям, щоб «з прикордонними і близькими володарями, найперше з королем Польським і з царем Московським, союза дружнього не творити без відомості і згоди нашого Гетьмана і всього війська козацького»5. Крім того, українська сторона висувала наступні умови підданства османському володарю:

1) Україна не повинна сплачувати данину;

2) султан не має права усувати гетьмана, який обирався на Генеральній раді;

3) прислані в Україну турецькі війська повинні перебувати під командуванням Гетьмана;

4) зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманату й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська;

5) кордони Українського гетьманату в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля;

6) султан не має права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою;

7) Константинопольський патріарх повинен вільно обиратися на архієрейському соборі й перебувати на престолі до своєї смерті6.

Якби Мегмед IV не прийняв цих пропозицій, то, як відзначалося в документі під назвою «Статті, на яких П. Дорошенко піддався турському султану, привезені з Царгорода», гетьман з усім «Військом Запорозьким подумає й іншим яким про себе заявить способом»7. Тобто, гетьманський уряд «лякав» султана тим, що у випадку неприйняття запропонованих умов Україна буде шукати собі іншого протектора. Як засвідчили наступні події, султан Мегмед IV погодився лише з окремими пунктами, а саме — не брати з українців данини (яку мала замінити військова служба козаків) та дозволити їм самостійно обирати гетьмана8.

Які ж причини спонукали П. Дорошенка та його оточення відмовитися від присяги королеві, яка була дана гетьманом у жовтні 1667 р. після Підгаєцької битви? По перше, принципове рішення щодо орієнтації на султанську зверхність було прийняте гетьманом ще у 1666 р., по-друге, Дорошенко зрозумів, що Андрусівське перемир’я між королем і царем є справою більш довготривалою, ніж очікувалося; по-третє, польська сторона не дотримувалася взятих на себе зобов’язань у Підгайцях, а також постійно порушувала положення Гадяцької та Чуднівської угод. Але, незважаючи на взаємні образи та декларування (хоча й таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Як повідомляв у жовтні 1668 р. С. Яблоновський Собеському, «Військо Запорозьке і поспільство все мило згадують В. М. Пана, називаючи тільки Отцем і Добродієм»9.

Хоча натомість існували й інші свідчення серед польських урядовців: «...козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався»10. Однак, незважаючи на це, політика українського гетьмана щодо нейтралізації Польщі шляхом запевнення її в підданстві на деякий час спрацювала. Свідченням цього стала підготовка королівського привілею про затвердження П. Дорошенка на гетьманстві в березні 1668 р. Хоча універсал польського монарха й був вручений гетьману лише через рік (ймовірно, 9 травня 1669 р.), той факт, що він був занесений у Коронну Метрику11 ще 3 березня 1668 р., переконливо промовляв про вірно обрану Дорошенком традиційну козацьку тактику — «лякати короля султаном, а султана королем».

У червні на старшинській раді Війська Запорозького урочисто прийнято турецького чауша Юсуп-пашу, якому українські урядовці повторили рішення січневої ради старшин про бажання бути в підданстві султану12, а у вересні 1668 р. до Чигирина прибув Гачабаш-паша, який запевнив П. Дорошенка про прийняття України під турецький протекторат13. Але головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, розгорнулися у 1669 р. У березні на Генеральній раді поблизу Корсуня офіційно проголошено про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Невдовзі гетьман П. Дорошенко прийняв від нового сюзерена Мегмеда IV булаву, бунчук, кафтан і грамоту на підтвердження своїх владних повноважень.

Таким чином, у руках Дорошенка одночасно опинилися й булава від короля, і клейноди від султана. Цей факт промовисто свідчив про намагання гетьмана паралельно заручитися протекціями обох монархів. Треба відзначити, що такої подвійної залежності (більшою мірою номінальної) Дорошенко намагався дотримуватися до кінця свого гетьманства.

У відповідь на таку політику уряду П. Дорошенка поляки скористалися «козирною картою», яку довгий час тримали в «рукаві»: за їхньою підтримкою від імені частини правобережних полків та Запорозької Січі без згоди Дорошенка гетьманом обирається М. Ханенко. На його користь перед тим склав «татарську» булаву П. Суховієнко. Такі дії Речі Посполитої додали великої турботи Дорошенку, який тепер, крім боротьби з Московським царством за Лівобережжя та з Польщею за Правобережжя, мав вирішувати складні внутрішньополітичні проблеми децентралізації України. Також порушувалися задуми гетьмана залучити польські війська до війни з Росією та використати татарську орду (Ханенка деякий час підтримував хан Аділ-Гірей) для противаги тій же Речі Посполитій на Правобережній Україні.

Ще одним доказом того, що гетьманський уряд Дорошенка проводив політику полівасалітетності, стало висилання «пунктів» від «усього» Війська Запорозького на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. (і це після березневої заяви про підданство султанові!). У них знову, в основному, повторювалися вимоги, які були спрямовані ще на сейм 1666 р.14 «Пункти» про потреби Війська та «руського» народу зачитані вже на коронаційному сеймі в жовтні 1669 р., коли на королівському троні Речі Посполитої був затверджений Міхал Корибут Вишневецький. На цьому сеймі були присутні посли від Дорошенка, екс-генеральний обозний І. Демиденко та писар Чигиринського полку С. Ковальський, що мали при собі інструкцію, як діяти і що говорити на сеймі15. Вони зустрілися з новообраним королем і передали йому петицію від Українського гетьманату. Цікаво, що Міхал Корибут прийняв українців, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського паші про перехід Дорошенка під султанську протекцію16. Крім того, у цей же час у Варшаві перебували посли від «альтернативного» гетьмана М. Ханенка, які також повідомили короля й «стани» Речі Посполитої про «зраду» П. Дорошенка. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина направляє до польського короля листа, в якому запевнює його, що не піддавався султанові17. Це ще раз засвідчило бажання гетьмана не відмовлятися від сюзеренітету короля.

Одночасно з «паралельним» визнанням польської й турецької протекцій, що повинно було нейтралізувати коронні війська від вторгнення до козацької України й розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережного гетьманських урядів, П. Дорошенко не забував і про московський напрямок у своїй зовнішній політиці. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати традиційну козацьку дипломатію з російським государем, а саме обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Москви та якоюсь мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра».

Початок відпрацювання проекту майбутнього переходу під протекцію царя «Всієї Русі» припадає на кінець 1668 р. У листопаді П. Дорошенко після переговорів з російським воєводою Києва П. Шереметьєвим відсилає до Києва писаря Н. Кононовича, який мав оголосити воєводі «статті», на яких гетьман погоджувався піддатися Олексію Михайловичу. Причиною різкої зміни політичного курсу стали військові невдачі Дорошенка у боротьбі з П. Суховієнком та переорієнтування хана Аділ-Гірея на підтримку останнього. Саме тому в дванадцяти запропонованих «статтях» один із перших пунктів засвідчував бажання П. Дорошенка залучити московські війська для боротьби з татарами. Також козацький зверхник висловлював сподівання, що на польський трон після смерті Яна II Казимира буде кандидувати царевич Олексій та прохав прислати до нього царського представника для укладення «великого» українсько-російського договору18.

У цей час Дорошенко заявляв Шереметьєву: «...за моїм старанням не тільки сей бік України, де... ми нині проживаємо, під його Царської Величності руку віддано буде, але ще і все належне поки держава (в оригіналі: «Państwo». — Т. Ч.) чи Князівство Руське кордон проведений був: Перемишль, Ярослав, Галич, Валадимир, ті головні міста Князівства Руського маю в Бога моїм надію, аж по них обмежений буде, то Князівства Руського богоспасенного города Києва... під його високу міцну руку віддати»19. Невдовзі до Чигирина прибула довірена особа царя — відомий дипломат В. Тяпкін. Йому й були оголошені «таємні» пункти (старшина не хотіла, щоб вони стали відомі широкому загалу з огляду на тогочасні антимосковські настрої в Україні), згідно з якими:

1) цар мав вивести свої гарнізони з українських міст;

2) зберігалася непорушність козацьких «прав і вольностей»;

3) гетьманом «обох сторін Дніпра» повинен бути П. Дорошенко;

4) з українських станів не стягувати податків;

5) лівобережний регіментар І. Брюховецький має віддати свою булаву Дорошенкові20.

За підрахунками вчених, протягом 1667 — першої половини 1668 рр. гетьман прийняв у Чигирині 8 російських посольств21.

Протягом 1669 р., в якому Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також і султанську протекцію, український гетьман також неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всієї України під зверхністю московського монарха22. У силу різних причин, найголовнішою серед яких було російсько-польське примирення, ця «мрія» (яка, на нашу думку, лише декларувалася заради складних дипломатичних комбінацій гетьмана кінцевою метою яких було унезалежнення своєї влади) так і не здійснилася. Коли у червні 1673 р. до гетьманської резиденції прибув царський посланник Полховський з місією агітувати П. Дорошенка щодо підданства цареві, то гетьман відповів московському дипломату, що государ у свій час не прийняв його до себе, а тому зараз хай не гнівається про турецьке підданство Українського гетьманату. Окрім того, гетьман висловлював занепокоєння політикою Москви, спрямованою на поглиблення мирних стосунків з Річчю Посполитою. «...Невідомо, для чого це цар робить, чи не хочуть вони вдвох з польським королем мене зловити і звести мене зі світу? Про своє життя мені байдуже, але чи буде від того краще цареві?»23 — говорив Дорошенко, заявляючи Полховському, що він лише тоді прийме царську протекцію, коли московський монарх присягне йому дотримуватися укладеного між ними договору про охорону «вольностей» України та її станів. Лише у цьому разі, а також за умови дотримання таємності українсько-російських переговорів, продовжував гетьман, він може позбутися зверхності Мегмеда IV, тим паче, що султан порушив попередні домовленості й почав «перетворювати церкви на мечеті». А з польським королем, заявив Дорошенко, гетьманат взагалі може не укладати нового договору.

Разом з тим Полховському було викладено бачення умов, за яких перехід Українського гетьманату під протекторат царя став би реальністю. В основному вони базувалися на положеннях проекту підданства від 1668 р. і концентрувалися на принципах, виголошених Дорошенком — «...цар буде козаків обороняти, а командувати ними буде гетьман, який за ту оборону буде по всяк час готовий на послугу цареві. Коли, дасть Бог, уся Україна об’єднається, то цар буде діставати з неї мільйон і більше доходу... Для чого купець і всякий міщанин по містах не мав би платити податків? Що ж до селян, то лиш ті мали б платити до царського скарбу, які не роблять на пана...»24.

Таким чином між царем і гетьманом планувалося встановити зв’язки васально-ленного типу, але з певною специфікою, яка полягала у сплаті податків напряму до Москви, а не через залежного господаря. На додаток Дорошенко висловив згоду в разі потреби здати гетьманство «якщо знайдеться хтось, кращий за мене, хто би й царя не підвів, і себе з Україною не загубив»25. Власне ці його слова і були втілені у життя через три роки, коли у жовтні 1676 р. П. Дорошенко передав до Москви турецькі санджаки, тим самим намагаючись забезпечити єдність України під владою І. Самойловича.

Але перед тим Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королю. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників С. Білоцерківського і П. Смардовського. Українські посли хотіли отримати відповідь на «супліку» Війська Запорозького на сейм 1669 р. (адже послів, що поверталися з того сейму було вбито загоном польського шляхтича Карвовського, який, очевидно, й знищив відповідні документи), а також довідатися про час і місце проведення польсько-української мирної комісії з вироблення окремої угоди та запропонувати якнайшвидше її проведення з метою затвердження вже на сеймі 1670 р. Окрім того, вони мали отримати королівську резолюцію у справі приналежності Лівобережної України: чи мав Дорошенко її й далі «відвойовувати у Москви, чи покинути останній на поталу?»26

Зацікавленість української сторони у швидкому проведенні спільної комісії була продиктована нічим іншим як бажанням турків поміняти Дорошенка на гетьманстві на користь слабшого і більш поступливого політика, якого вони бачили в особі Ю. Хмельницького. Отже, у травні 1670 р. Дорошенко висилає на комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем. Вони мали донести до польських комісарів під керівництвом черніговського воєводи С. Беньовського наступні вимоги гетьмана та «всього Війська Запорозького»:

1) гетьманська влада має поширюватися на Київське та Брацлавське воєводства, до яких має бути прилучена частини Полісся (Пінський, Мозирськй і Річицький повіти), Волинського («по Горинь») та Подільського («по Меджибіж») воєводств;

2) на території Українського гетьманату не повинно було бути королівщин, польська шляхта не мала права там не лише проживати, але й мати землі та маєтності;

3) всілякі урядові посади, включно з сенаторськими, у Київським воєводстві повинні належати лише православній шляхті; у Брацлавськім і Чернігівськім воєводствах поперемінно мали урядувати католики і православні;

4) коронне військо могло перебувати в Україні лише за викликом гетьмана;

5) козаки могли вільно пересуватися в межах цілої Речі Посполитої без сплати мита;

6) визнати «вольності» православних і скасувати унію на українських землях;

7) православні єпископати в Луцьку, Львові, Перемишлі та Холмі мали підлягати владі київського митрополита;

8) православна віра та українська («руська») мова повинна була визнаватися як в церквах, так і в трибуналах, судах та сеймах;

9) заснування другої Академії в Києві на правах з Краківською та скасування єзуїтських навчальних закладів в Україні;

10) повернення православній церкві відібраної уніатами власності та дозвіл участі у вальному сеймі Речі Посполитої митрополита і п’яти православних єпископів27.

Запропонований у 1670 р. проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчили чергову спробу П. Дорошенка унезалежнитися від коронної влади. Оцінюючи його з історично-правової точки зору, А. Пшибось зазначав, що це був не унійний зв’язок між Україною та Польщею, і тим більше не широка автономія першої у складі останньої28. Він цілковито погоджувався зі своїм польським колегою В. Конопчинським щодо того, що острозькі пропозиції української сторони були примиренням двох самостійних потуг. Але сподіванням П. Дорошенка так і не вдалося здійснитися, зважаючи на колабораційну політику його супротивника М. Ханенка, який 2 вересня 1670 р. підписав свій варіант угоди з Річчю Посполитою.

В основному Острозька (Ханенка) угода повторювала положення Чуднівського трактату Ю. Хмельницького з Яном II Казимимром і набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Недарма П. Дорошенко після прибуття його послів з вального сейму 1670 р. (там спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханенком, а Дорошенка визнано «зрадником» Речі Посполитої) відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»29. Гетьман просив повідомити Міхалу Корибуту, що з 1667 р. він вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів.

Згідно із звітом Й. Шумлянського польському королю після повернення до Варшави, козаки Дорошенка, ознайомившись з Острозькою угодою найбільше сміялися і глузували з того пункту, де говорилося, що польська шляхта і католицьке духовенство можуть повернутися до своїх маєтностей. Вони саркастично питали львівського митрополита: «чому ж пани не їдуть, адже теперішній гетьман Ханенко їм дозволив?»30.

Щоб остаточно «налякати короля султаном» 1 грудня 1670 р., старшинська рада остаточно ухвалює визнати протекцію Мегмеда IV31. Окрім того, Дорошенко виконує свою погрозу й посилає до Бахчисарая брацлавського полковника Лисицю із завданням прохати кримського хана про надання військової допомоги проти Польщі. З аналогічним завданням до Стамбула відправляється паволоцький полковник Ярош. Обурений відмовою укласти з ним договір у листі до Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я, що порушувалося, на його думку, насамперед комендантом Білої Церкви та польським полков-ником Я. Пивом, який повністю вирізав поліське село Ольшанку. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»32 — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана».

Щоб приспати пильність польської сторони, український гетьман і далі листувався з королем Міхалом Корибутом та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову висилає до Варшави пропозиції примирення (вони повторювали Острозький проект) тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни33. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочинає облогу Білої Церкви. Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі з Собеським, яка, підсилена полками М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року опанувала Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами.

Незважаючи на сутички між обома арміями, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «грунтовного трактату» з Річчю Посполитою, про що свідчив його лист до короля від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Його К[оролівської] М[ило]сті... викликає у мене і в Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій, аби визволена з неволі Україна від Прадідів, Дідів, і нинішніх Батьків posteriati віддав»34. На нашу думку, ці слова Дорошенка можна витлумачити наступним чином — «прадідами» та «дідами» Дорошенко називав польських монархів, що володіли Україною від часу Люблінської унії 1569 р., а він її від них визволив, але, зважаючи на відсутність сталої династичної традиції, змушений був передати Україну іншому «батькові» — турецькому султанові.

Окрім польського і турецького напрямків забезпечення монаршої зверхності, П. Дорошенком відпрацьовувався й варіант підлеглості бранденбурзькому курфюрсту та прусському герцогу. Хоча, очевидно, це був знову лише тактичний хід задля тиску на Річ Посполиту з метою отримання від неї більших «привілеїв і вольностей». Адже така підлеглість передбачалася лише у випадку висунення Фрідріхом Вільгельмом своєї кандидатури під час чергових виборів польського короля. 28 березня 1671 р. гетьман направив до кюрфюрста лист, у якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших уклали угоду за присягою самого Й. М. (його милості — Т. Ч.) Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів: але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім’я наше знищити»35. Наступні слова Дорошенка засвідчували, що він і надалі, незважаючи на договір з султаном, продовжував дотримуватися польської протекції: «...майже всі сусідні держави чули, щиро горнувся через багатьох моїх послів з моїм і всього Війська Запорозького підданством, до Маєстату Й. М. польського короля — колишнього і теперішнього»36.

Початок у 1671 р. українсько-польської війни наблизив час безпосереднього втручання Османської імперії в події, що розгорталися в Україні. Нарешті турецький султан відгукнувся на прохання П. Дорошенка й розпочав підготовку до великого походу проти Польщі на допомогу своєму українському підданому. Влітку 1672 р. майже 270-тисячна турецька армія (до неї входили підрозділи османських васалів) перейшла Дністер і оволоділа Поділлям. У серпні П. Дорошенко мав аудієнцію у Мегмеда IV, де, очевидно, той дозволив йому брати участь у турецько-польських переговорах. Українські представники були постійно присутні під час підготовки договору між Стамбулом і Варшавою у Бучачі — «перед кожної сесією бували у каймакана (керівника турецьких дипломатів — Т. Ч.37. Вимоги гетьмана Дорошенка до Речі Посполитої, які він оголосив туркам були наступними:

1) кордони України окреслити по річки Лабунь і Горинь;

2) віддати йому всі гармати, що знаходилися у польських фортецях;

3) віддати ту частину артилерії, які Руський воєвода забрав з Чигирина;

4) щоб не було іншого митрополита та до юрисдикції Й. Тукальського належали всі православні церкви в Польщі;

5) щоб усі уніатські церкви були знищені, а ті, де були колись православні церкви, а нині збудовані костьоли були віддані38.

У листопаді український гетьман отримав грамоту — «нісан» від нього на підтвердження його прав щодо володіння Україною у статусі османського підданого39. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру між Польщею і Туреччиною, укладеного в жовтні того ж року. Мегмед IV також вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Турецькі кафтани були вручені і тридцяти козацьким старшинам40.

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України. Саме з 1672 р. розпочався поступовий відхід Дорошенка від турецької протекції. Виявилося, що Мегмед IV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «колег» — монархів. Він оголошує провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам’янці. Турецькі гарнізони вводяться не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда IV, останній у січні 1673 р. видав спеціальний диплом — «берат», у якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його (П. Дорошенка. — Т. Ч.) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам»41, це не зняло напруги у ставленні українців до присутніх на їх землях турецьких військових та урядовців.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало вирішення спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикцій міста Могилева. Султан Мегмед IV, який перед тим хотів включити його до Кам’янецького еялету, все ж таки не встояв перед домаганнями Дорошенка і залишив під його владою полкове місто на умовах: «...Поки він є гетьманом, повинен ними (мешканцями Могилева. — Т. Ч.) правити, й ніхто з мого боку не сміє йому в тому перешкоджати й до того мішатися. Хто ж буде по ньому гетьманом, має ту фортецю Могилів з підлеглими їй паланками і з церквами віддати нашим пограничним начальникам, щоб були прилучені до ісламських земель»42. Отже, зважаючи на недовговічність терміну перебування на гетьманській посаді тієї чи іншої особи, важливе прикордонне місто козацької України мало з часом відійти до безпосередніх володінь Османської імперії. Не здійснювалася й найголовніша мета П. Дорошенка — об’єднатися з Лівобережною Україною. Адже плани Порти здійснити похід на Київ так і залишилися на папері, не вирішувалося питання щодо надання султаном військової допомоги для підкорення «задніпровської» території Українського гетьманату.

Як свідчили сподвижники П. Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові»43. В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана44. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 р. під Росавою.

Уманський полк та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову переходить під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії у 1673 р. Окремі правобережні полковники роблять спроби перейти на Лівобережжя під «високу руку» царя. Все це змушує Дорошенка продовжувати переговорний процес з представниками Речі Посполитої і вимагати від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 р. Про це йшлося під час двох зустрічей із Й. Шумлянським (квітень і червень 1673 р.) та неодноразових зверненнях П. Дорошенка до Я. Собеського й інших польських урядовців45. Але навіть під загрозою наступу багатотисячної султанської армії провідні політики Речі Посполитої не йдуть ні на які поступки українському гетьману.

З початком 1674 р. у Дорошенка виникає нова проблема у зв’язку з наступом на Правобережну Україну війська лівобережного гетьмана І. Самойловича, який спільно з росіянами хотів відвоювати її для себе. Правобережний гетьманський уряд знову звертається з проханням про допомогу одночасно і до султана, і до короля, які на той час перебували у стані війни між собою. Це ще раз переконливо засвідчувало, що Дорошенко не надавав переваги тій чи іншій протекції, а лише хотів використати їх задля збереження своєї влади над Україною. Черговий прихід Мегмеда IV на Правобережжя у серпні 1674 р. закінчився відступом сил Самойловича і Ромодановського та відновленням гетьманського управління Дорошенка над більшою частиною правобережних земель. 5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед IV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також золоту булаву. Таким чином П. Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії.

Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі черговий напад здійснило коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, що відвоювало у Дорошенка Мотилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 р. висилає до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди46. Також у листі від 12 грудня український гетьман прохав польського монарха «аби її (Україну. — Т. Ч.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову, як батько дітей, приласкав... народу руського і Війська Запорозького правах вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням»47. Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників — відомого вже єпископа Шумлянського та полковника королівської гвардії визначного дипломата С. Морштина. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться до зверхності султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула.

Отримавши звістку про те, що Ян III Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішує відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висуває концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами48. Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб «мати для себе удільне князівство»49 — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 р. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем»50. Власне цей жартівливий титул якнайкраще підходив П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав.

Але і цей проект трансформації гетьманату в Українське полівасалітетне князівство Дорошенкові не вдалося втілити в життя, а тому він знову повертається до апробованих, хоча (як засвідчувала багаторічна практика) безперспективних договірних відносин із Польською короною. У лютому 1675 р. він вислав до Варшави разом із польським посольством Й. Шумлянського т. зв. Чигиринські пункти, які, в основному, спиралися на положення Гадяцької угоди. У той же час гетьман послав до султана Мегмеда IV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити у султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка51. 28 березня того ж року османський монарх видав спеціальний універсал («ferman») до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан «приймає це звернення за умови, що Він (Дорошенко. — Т. Ч.) справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом»52. Мегмедом IV підтверджувалися попередні васальні зобов’язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська. Натомість у фермані нічого не говорилося про грошову данину.

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії спричинили лише руйнацію так уже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини. Це розумів і сам гетьман, який висловлював своє невдоволення турецьким і татарським воєначальникам. «Неслухняність» українського правителя вже довго непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника. По суті, влітку 1675 р. завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. 10 жовтня того ж року гетьман Дорошенко складає присягу на вірність московському цареві, а його посольство у Москві просить Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. У той же час протягом першої половини 1676 р. правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже трьох монархів — польського короля, турецького султана і московського царя.

Таким чином, у 1675–1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо одночасної підлеглості України двом монархам. Причиною цьому були не лише намагання обох сторін — польського короля і турецького султана — інкорпорувати Український гетьманат на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який, попри значні зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. «Обидві протекції (короля і султана. — Т. Ч.) нічого іншого не мали принести тільки те, що зараз маємо» — підсумовуючи свою діяльність у сфері зовнішньої політики, відзначив уже наприкінці 1674 р. сам Дорошенко. Хоча ще за два роки перед тим польський дипломат Висоцький говорив, що турки хочуть дозволити «щоб Україна indifferenter залишалася, не буде ні в Отоманській, ні в нашій (польській — Т. Ч.) протекції»53. Перехід одного з найвірніших послідовників полівасалітетної політики Богдана Хмельницького на бік російського монарха і здача Петром Дорошенком булави (це відбулося 16 вересня 1676 р.) на користь Івана Самойловича стало відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи міжнародно-правового статусу Правобережної України. Хоч такі дії гетьмана, на нашу думку, були спричинені швидше розпачем політичного діяча, ніж наперед запланованою акцією.

__________

1 Соловьев С. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Сбц. 177.

2 Dorośenco D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 79; Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року // ЗНТШ — Т. 238. — Львів, 1999 — С. 118.

3 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 177.

4 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 30–31.

5 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — С. 211.

6 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 218–219; Флоря Б. Начало открытой османской экспансии в Восточной Европе. — С. 85.

7 Флоря Б. Указ. соч.

8 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 172–174.

9 Acta historica. — Vol. 2 — Pars. I. — S. 417–418.

10 Цит. за: Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Сбц. 365; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 181.

11 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 184–185.

12 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 154.

13 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 103, 154.

14 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 96, 99.

15 БМЧ Краків. — Од. зб. 602, арк. 677–684.

16 Chrapowicki J. Diaryusz wojewody witebskogo. — S. 176–177.

17 Chrapowicki J. Diaryusz wojewody witebskogo. — S. 185–186; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 273.

18 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 166–168.

19 Акты ЮЗР. — T. V. — С. 233.

20 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 251–254; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 160–161; Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — С. 190–193.

21 Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины на рубеже 60-х — 70-х гг. XVII в. Диссерт... канд. истор. наук. — Москва, 1970. — С. 238.

22 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 152; T. IX. — С. 166; Санин Г. Взаимоотношения России и Правобережной Украины. — С. 261.

23 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 460.

24 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 461.

25 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 461.

26 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 288.

27 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196.

28 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. — S. 155.

29 Acta historica. — Vol. II. — Pars. 1. — S. 630.

30 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 327.

31 Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 32–33.

32 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, изданный при управлении Виленского учебного округа. — T. VII. — Вильно, 1879. — С. 149–150.

33 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — Kraków, 1845. — T. II. — S. 308–309; Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki... — S. 159.

34 Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 674.

35 Цит. за: Крип’якевич І. Під протекцією курфюрста. До історії політики П. Дорошенка // ЗНТШ. — Т. 117. — Львів, 1914. С. 127–129.

36 Там само.

37 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1112.

38 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1112.

39 Dorośenko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko. — S. 39–40; Флоря Б. Войны Османской империи с государствами Восточной Европы. — С. 110.

40 Woliński J. Wojna polsko-turecka w świetle relacji rezydentów austriackich w Turcji // SMHW. — T. VII. — Cz. 2. — Warszawa, 1961. — S. 326.

41 Акты ЮЗР. — T. XII. — Санкт-Петербург, 1882. — C. 760–761.

42 Там само; Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. — S. 68.

43 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 166.

44 Grabowski A. Ojczyste spominki... — T. II. — S. 224.

45 Grabowski A. Ojczyste spominki... — T. II. — S. 223; Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 286; Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 854–858.

46 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 111–112; Wolinski J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 14–15.

47 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 113; Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — Warszawa, 1964. — S. 245.

48 Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів (далі — Осолін.). — № 355, арк. 19–20; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 17; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 533–534.

49 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676). — T. X. — Cz. 1. — S. 280.

50 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 241; Wolinski J. Król Jan III a sprawa Ukrainy... — S. 20.

51 Акты ЮЗР. — T. XIII. — Санкт-Петербург, 1884. — С. 136.

52 Туранли Ф. Османський документ про дипломатичну діяльність гетьмана Петра Дорошенка // Український археографічний щорічник. Нова серія. — Вип. 5/6. — К, 2001. — С. 334–340.

53 Acta historica. — Vol. II. — Pars. 2. — S. 901.



9. Ідея відновлення Гадяцької угоди 1658 р. в українсько-польських стосунках


Комплекс проблем, пов’язаний із причинами, укладенням та наслідками Гадяцької угоди, яка була підписана між представниками короля Речі Посполитої Яна II Казимира й гетьманом козацької України Іваном Виговським разом із генеральною старшиною восени 1658 р. поблизу Гадяча на Полтавщині й ратифікована у дещо зміненому варіанті на Варшавському сеймі 1659 р., уже довгий час перебуває у полі зору не лише вітчизняної, але й світової історіографії1. Разом з тим, вивчення питання щодо спроб відновлення Гадяцької угоди (або ж її окремих положень) за правління гетьманів Війська Запорозького Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Петра Дорошенка, на жаль, поки що перебуває на початковій стадії розробки. Переважна більшість авторів не лише польської, але й української сучасної історіографії[11], які розкривають взаємовідносини між Польщею та Україною після смерті Богдана Хмельницького у зв’язку з проблемою впровадження/не-впровадження Гадяцької угоди у практику тогочасних українсько-польських взаємовідносин, у своїх дослідженнях хронологічно чомусь обмежуються лише кінцем 1659 р. або ж 1660–1661 рр. (укладенням та ратифікацією Чуднівської угоди) і не торкаються власне подій другої половини 60-х — першої половини 70-х рр. XVII ст.

У вересні-жовтні 1660 р., очолюючи Чигиринський полк поблизу Чуднова, П. Дорошенко одним із перших підтримав бажання гетьмана Юрія Хмельницького покинути московського царя й перейти на бік польсько-литовського короля. Тоді ж під час переговорів із поляками поблизу Ставищ однією з перших умов української делегації, яку очолювали впливові козацькі старшини П. Дорошенко, Г. Лісницький, М. Ханенко, І. Кравченко та М. Махержинський, була вимога повернення до першої редакції Гадяцької угоди 1658 р. У відповідь на це королівські представники дуже образилися, адже на їхню думку козаки мали погоджуватися на мир за будь-яких умов.

Після напружених спільних засідань, 17 жовтня 1660 р. між Короною Польською та Українським гетьманством було укладено мир, що, зокрема містив і таке положення: «Комісію (тобто, угоду. — Т. Ч.) Гадяцьку така, яка є, затверджується їх М[ило]сті П[ани] Гетьмани (коронний і польний. — Т. Ч.) присягою своєю підтвердити мають. Ті пункти, які до Кн[язів]ства Руського раніше належали, що і Вольностям Війська Запорозького менш потрібні виходять...» (тут і далі виділення. — авт.)2. Отже, цей важливий вислів мав, по-перше, означати, що Гадяцька угода була підтверджена частково у варіанті 1658 р., адже у в угоді, підписаній «в обозі під Гадячем», лише один раз згадувалося про «Князівство Руське» (у контексті «Гетьман Князівства Руського», а йшлося лише про «землю Руську», «народ Руський», «гетьмана Руського», «гетьмана Військ Руських». Усі прерогативи Руського князівства мали закріплюватися за Військом Запорозьким.

Сучасник тих подій Веспасіан Коховський відзначав, що під час переговорів П. Дорошенко вів себе дуже гідно і заявляв королівському комісару Любомирському, що, якщо «будете уперто на нас наступати, то маємо шаблі при боку й самопали в руці, а з відчаю прибуде нам відваги»3. Лише представник кримського хана, нуредін-солтан, зумів переконати обидві сторони досягнути компромісу. До речі, першим свій власноручний підпис під Чуднівським[12] договором залишив «Петро Дорошенко, Полковник Війська Його К[оролівської] М[ило]сті Запорозького, Комісар»4. 18 жовтня 1660 р. відбулася обопільна присяга поляків та українців у вірності. 1661 р. варшавський сейм затвердив текст Чуднівської угоди та нобілітував частину козацької старшини, яка сприяла її підписанню. Серед інших до шляхетства Речі Посполитої був приведений і козацький полковник Петро Дорошенко5.

Треба відзначити, що в інструкції послам від Українського гетьманату на сейм 1661 р. у Варшаві відзначалося, що українські дипломати мали добиватися постанов Гадяцької угоди 1658 р. У цей час Чигирин був переконаний, що Корона Польська знову внесе до угоди відповідні корективи, як це було в 1659 р. У разі відмови виконати ці пункти польською стороною, посольство гетьмана Ю. Хмельницького на чолі з С. Богдановичем-Зарудним, М. Зеленським та І. Кравченком мало заявити, що український уряд не буде вважати себе зобов’язаним і надалі підкорятися польсько-литовському королю. Однак, хоча затверджений на сеймі 1661 р. текст Чуднівської угоди не повною мірою відображав прагнення українців, вони все ж таки погодилися із запропонованим варіантом. Натомість польський історик Я. Качмарчик у своїй останній книзі зазначив, що саме з сеймовою постановою 1661 р. остаточно зазнала краху «Гадяцька ідея Речі Посполитої Трьох Народів»6. З огляду на такий висновок колеги з Польщі, хочемо наголосити на тому, що вилучення з тексту Чуднівської угоди згадки про «титул Князівства Руського і привілеїв, належних до того Князівства»7, на нашу думку, все ж таки не означало зникнення ідеї утворення триалістичної Польсько-Литовсько-Руської федерації. Адже з українського боку більша частина козацької старшини виступала за те, щоб третім автономним членом Речі Посполитої поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським мало стати Військо Запорозьке, а повноваженнями-«привілеями» великого руського князя володів би правитель козацької України-Русі — гетьман.

У зв’язку з приходом до влади у 1663 р. колишнього «королівського секретаря» гетьмана П. Тетері, почали розроблятися нові умови політичних взаємовідносин між Чигирином та Варшавою. Очевидно, що до них був причетний і Петро Дорошенко, який став генеральним осавулом, а також почав виконувати обов’язки наказного гетьмана. Про своє бачення українсько-польських відносин новий український уряд оголосив у дипломатичній інструкції посольству на чолі з полковником Г. Гуляницьким, яке наприкінці січня 1663 р. відправилося до столиці Речі Посполитої. Одним із перших її положень було забезпечення «прав і вольностей» Війська Запорозького з урахуванням положень Гадяцької угоди8. З огляду на вимоги української сторони, Варшава йде на окремі поступки. Зокрема, вона погоджувалася дотримуватися традиційних козацьких «прав і привілеїв», а також обіцяла нарешті розпочати діяльність спеціальної комісії для розгляду спірних церковних питань (така комісія мала діяти ще від часу затвердження Гадяцької угоди на весняному сеймі 1659 р.). Поляки навіть дозволяли проведення Чигирином самостійної зовнішньої політики щодо Молдавського і Волоського князівств. Король також наказав звільнити з ув’язнення впливового козацького старшину, полковника Івана Богуна. Однак до цілковитого вирішення порушених гетьманським урядом питань так і не дійшло. Найбільш дражливим у двосторонніх відносинах залишалося питання зі становищем православної Церкви. Як відзначалося в одному з документів, українці були «...дуже знервовані ненадійною обіцянкою повернення церков»9.

Восени 1664 р. у таборі під Лисянкою на козацькій раді було ухвалено документ під назвою «Інструкція послам Війська Запорозького, відправленим на Варшавський звичайний сейм, який відкрився 26 листопада того ж самого року»10. Його поруч з іншими старшинами другим підписав «Петро Дорошенко Осавул В[ійськ] Й[ого] К[оролівської] М[илості] Генеральний». У ньому містилися 75 пунктів, які відображали бажання козацької старшини упорядкувати релігійні, політичні, економічні, освітні, військові взаємовідносини між «Україною», «народом українським» (на відміну від текстів Гадяцької і Чуднівської угод в «Інструкції» ці етноніми вживалися як відповідники «землі Руської» та «народу Руського»), «гетьманом», «Військом Запорозьким» з одного боку та «королем» і «станами Речі Посполитої» — з іншого. Цей важливий у розвитку українсько-польських стосунків другої половини XVII ст. документ у свій час ґрунтовно проаналізований різними істориками11, а тому розглянемо його положення лише з точки зору відповідності Гадяцький угоді.

Вже в першому розділі «Інструкції» 1664 р. під назвою «Релігія Грецька» у 4-му пункті згадувалося про саму Гадяцьку угоду, яку було названо «конституцією». Тут також йшлося про діяльність комісії, що мала діяти згідно з її положеннями у справі повернення відібраних раніше в українців православних церков[13]. У 8-му та 9-му пункті йшлося про відповідний правовий статус «академії та київських шкіл», який їм мав бути наданий згідно з відповідним пунктом Гадяцької угоди. Окрім того, в 10-му пункті говорилося про заснування академії в Мотилеві, що теж відповідало гадяцьким положенням про відкриття такого навчального закладу для українців на території Великого князівства Литовського. Загалом же «Інструкція» мала ще ряд важливих пунктів, зокрема щодо «вольностей Війська Запорозького», які так чи інакше повторювали або ж резонували з текстом Гадяцької угоди.

Наприкінці 1665 р. до Чигирина надійшли листи від Яна II Казимира, в яких той картав Дорошенка за самовільне захоплення гетьманської булави. Саме тому в посланні до короля від 1 січня 1666 р. новообраний правитель Правобережної України відповідав, що мусить залишатися «невільником тої функції, носячи титул Гетьмана запорозького, і то лиш задля того, щоб військо не залишилося без голови...»12. Окрім того, у своїх листах до П. Дорошенка польський король запросив прислати «комісарів» від Українського гетьманату на сейм, щоб виробити спільну угоду. У зв’язку з цим, в лютому 1666 р. козацький уряд відіслав своїх представників на вальний сейм Речі Посполитої з пропозиціями, які були сформовані на козацькій раді під Лисянкою. В документі під довгою, але виразною назвою «Інструкція виразна від нас, усієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря і осавулів, сотників, отаманів, товариства і черні Війська його К[о]р[олівської] М[ило]сті вірно прихильного Запорозького, зараз з одностайної Ради нашої Лисянської на сейм нинішній до найяснішого Маєстату Його К[о]р[олівської] М[ило]сті Пана Нашого Ми[лости]вого і всієї Р[ечі] П[осполи]тої послам нашим ввірена», скликаний на 17 березня того самого року»[14], зокрема відзначалося, що «...ми всі, обивателі українські... прийшли до добровільного відновлення нашого вірного підданства королеві»13. Зі свого боку, король та сейм мали забезпечити «права та вольності» не лише козацтва, а й «усього поспільства українського». Таким чином, свою протекцію король мав поширити не лише на Правобережну, але й Лівобережну Україну. У наданій «Інструкції» від імені «всієї старшини, обозного, суддів генеральних, писаря та осавулів, полковників, сотників, отаманів, товариства і черні Війська Його Королівської Милості» й за дорученням «одностайної» козацької ради на Варшавському сеймі 1666 р. обумовлювалися правовий статус Війська Запорозького, права православних українців, питання освіти тощо14. Посли мали домагатися, щоб сейм сприяв у справі затвердження королем на гетьманстві Дорошенка, якого згідно з рішенням козацької ради, обрано тепер «єдинодушно і вільними голосами». Саме таким чином П. Дорошенко хотів стати не лише першим серед козацького стану («народу політичного»), але й забезпечити собі права легітимного правителя-васала всієї ранньомодерної Української держави.

У відповідь на ці вимоги король Ян II Казимир знову відписував Дорошенку, що той став гетьманом без монаршої згоди й здійснює відносини з Кримським ханством без погодження з Варшавою. Виправдовуючись трохи згодом перед королем, український гетьман повідомляв, що отримав цю посаду без дозволу польського монарха лише тому, що бачив «велику руїну цілої України», а стосовно союзницьких відносин Гетьманату з ханством Дорошенко зазначав про їхню користь для Речі Посполитої15.

«Інструкція» 1666 р. неодноразово посилається на «зборівські пакти» 1649 р. між Короною Польською та Військом Запорозьким, однак, якщо документ, ухвалений на козацькій раді в Лисянці, порівняти з Гадяцькою угодою, то насамперед подібною виглядає структура подання й навіть послідовність викладу, адже «Інструкція» так само, як і ухвали 1658/1659, передбачала: у пп. 1–6 — забезпечення належних прав православної церкви (так, наприклад, у п. 4 йшлося про те, що згідно з гадяцькими домовленостями 1658–1659 рр. до православних від уніатів перейшла «люблінська церква»[15], а в п. 6 обумовлювалося, що членами сенату мають бути «отець митрополит наш київський з отцями єпископами православними»); пп. 7–8 — визначала статус «київських шкіл»; пп. 9–10, 12 — «вольності» Війська Запорозького; п. 11 — згадувала про козацький реєстр («компут»); п. 12 — взаємовідносини козаків з «державцями» в «добрах шляхетських і духовних» п. 14 — визначала статус і повноваження гетьмана; п. 18 — піклувалася про закріплення за гетьманом Чигиринського староства тощо.

До Варшави поїхала козацька делегація на чолі з брацлавським полковником Михайлом Зеленським, генеральним писарем Іваном Чекаловським, чигиринським полковником Прокопом Бережецьким та Корсунським полковником Гнатом Бережецьким. Однак на сесії сейму, що розпочалася 17 березня, було не до вирішення «української проблеми». Натомість, на ній йшла запекла політична боротьба між прихильниками партій короля та коронного гетьмана Любомирського16. Посли від України були прийняті Яном II Казимиром лише тоді коли сейм був зірваний — у кінці квітня 1666 р. Незважаючи на те, що домагання козацтва зводилися лише до відновлення умов Зборівської угоди 1649 р., вони, однак, так і не були прийняті польською стороною, а король відбувся лише загальними й ухильними фразами щодо «батьківського піклування» про Військо Запорозьке.

Під час військової виправи з метою відвоювання Лівобережної України П. Дорошенко у листі від 16 серпня 1666 р. до Яна II Казимира відзначав, що він хоче лише «...схилити Задніпров’я до вірного підданства Його Королівському Маєстатові»17. Одночасно, зважаючи на початок польсько-російських мирних переговорів у Андрусові, Дорошенко запитував короля Речі Посполитої про подальші дії свого війська з огляду на те, що Лівобережна Україна перебувала під номінальним протекторатом московського царя. У зв’язку з тим, що король не звертав уваги на прохання гетьмана, останній неодноразово повторював його, як у листах до королівської канцелярії, так і в зверненнях до польських урядовців Я. Собеського та Я. Стахурського. Однак у цей час Варшава за спиною гетьманського уряду проводила переговори з Москвою щодо укладення перемир’я, про фактичне позитивне рішення цього П. Дорошенко дізнався наприкінці липня 1666 р. Разом з тим, гетьман не залишав надії добитися королівської прихильності. У листі до Яна II Казимира від 5 жовтня П. Дорошенко просив його надати «виразний ординанс», який би узаконив похід правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну18. Однак Річ Посполита не лише не підтримала спроби Дорошенка об’єднати Україну, а й провела заходи, що змусили гетьмана відвести свої полки з «лівого берега» Дніпра на «правий» — наприкінці 1666 р. коронна армія вступила на Правобережжя.

Восени 1667 р. Дорошенко під тиском і за посередництвом кримського хана визнав зверхність польсько-литовського короля та склав йому присягу в містечку Підгайці на Тернопільщині. У результаті протистояння польських військ з одного боку й татарських та українських — з іншого, між королем та правобережним гетьманом 19 жовтня 1667 р. коло Підгайців було укладене тимчасове перемир’я, яке нарешті узаконило тогочасні відносини між протектором і його «потенційним» підданим. Ця угода мала назву «Освідчення підданства для Короля і Речі Посполитої зі сторони козаків»19. З обох боків також була принесена присяга. З вуст гетьмана Дорошенка та старшини вона звучала так: «...так і ми в тім же вірнім підданстві до його Королівської Милості і Речі Посполитої Польської почуваючись в онім статечно на віки триматися будемо... всілякої сторонньої протекції з сторонніми [монархами] без відомості Його Королівської Милості і Речі Посполитої усілякої кореспонденції мати не будемо, ані Посольств але... наші прохання милостиво виконай, а ми то, що зараз висловлено у пунктах під Підгайцями описаних, і то, що зараз обіцяємо, дотримуватися обіцяємо і присягою цього — чистою стверджуємо»20. Присягу протектора-сюзерена від імені короля озвучили польські урядовці: «Ми, комісари від Ясновельможного Й[ого] М[илості] Пана Маршалка Великого Гетьмана Польського Коронного, до трактування з Військами Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті Запорозькими виправлені, присягаємо... іменем Короля Й[ого] М[ило]сті і Речі Посполитої, і Військ Коронних... Тоді того усього дотримаємо...»21. Якщо порівняти положення Підгаєцької та Гадяцької угод, то насамперед впадає у вічі те, що Корона Польська погодилася на те, «щоб козаки і їхні хутори були вільні» та зобов’язувалася не вводити своїх військ «в жодні міста чи села, що споконвік козакам належать, де Військо Запорозьке проживає»22. Тобто таким чином польська влада визнавала за Українським гетьманством право на владу над тією територією, яка вже фактично перебувала під владою П. Дорошенка. Щодо конкретизації багатьох проблем українсько-польських стосунків, то їхнє вирішення переносилося на розгляд чергового сейму Речі Посполитої.

До Підгаєцького перемир’я з Короною Польською й присяги королеві, що, на нашу думку, стало відносною поразкою політичних планів Дорошенка щодо опанування західноукраїнським регіоном, гетьмана підштовхнула позиція Кримського ханства, керівники якого перед тим, 16 жовтня, уклали союзницьку угоду з Польщею й таким чином змусили українського правителя підписати з нею вимушене перемир’я. Вже 23 листопада в листі до литовського князя Богуслава Радзивіла гетьман був незадоволений позицією Варшави й недотриманням нею попередніх зобов’язань: «...Утиснуто залогами, вислане в Україну військо поводиться, мов у ворожому краю: мучить людей, переймає на дорозі з листами, безневинно стинає, виганяє козаків з міст, чатує на них; займає худобу, одбирає від козаків майно; всіх безчисельних кривд і не пригадати. І на то немає жодної уваги; панове посли наші, яких ми висилаємо з скаргами на кривди, відправляються ні з чим, і потім жовнір лютує і поводиться не як у державі Короля Й[ого] М[ило]сті, а як у ворожому краю, тож не диво, що козацтво взялося само до оборони свого життя; звідти прийшло до немалого в отчизні запалу, котрий починає помалу згасати, коли ми тепер повернулися з Підгайців з мировим трактатом»23.

У грудні 1667 р. гетьману обіцяли надати від верховної коронної влади «правління на Чигирин, хоругву, булаву й інші клейноди[16] військові»24. У відповідь Дорошенко погоджувався прислати своїх послів на Варшавський сейм після того як «збере перед Різдвом раду», а та в свою чергу, випрацює засади стосунків між Українським гетьманством та Короною Польською. Очевидно, таким чином Дорошенко хотів поліпшити для себе умови підданства королеві та відтягнути час для правового оформлення своїх стосунків із султаном Османської імперії (про це у попередньому розділі).

Зрозумівши, що шанс перемогти Польщу та опанувати Східною Галичиною втрачено, П. Дорошенко протягом першої половини 1668 р. відвойовує у царя Олексія Михайловича та гетьмана І. Брюховецького Лівобережну Україну. «За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство»25, — зробили з цього приводу висновок учені. В усіх православних церквах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра»26. Адже в цей час він видав ряд універсалів щодо охорони багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності. Посилення влади Дорошенка дуже налякала верхівку Польсько-Литовської держави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не перетворився в «удільного» володаря. Ці побоювання віддзеркалювалися в багатьох тогочасних листах і документах.

У червні 1668 р. коронна армія розпочала наступ на Брацлавщину і Київщину. Це спричинило відтягнення основних сил Дорошенка з Лівобережжя — наприкінці липня він уже був у Чигирині. «Поляки, забувши боязнь Бога й одклавши на бік Пакти (Гадяцькі, Чуднівські і Підгаєцькі. — Т. Ч.), починають наступати з військовою потугою на Україну»27, — описував складне міжнародне положення своєї держави сам гетьман у листі до господаря Молдавського князівства. Незважаючи на взаємні образи та декларування (таємно від Речі Посполитої) визнання турецької протекції, П. Дорошенко й надалі продовжував іменувати себе «гетьманом його Королівської Милості Війська Запорозького». Хоча за свідченнями польських урядовців: «...козацькі обмани нам відомі, ось і тепер писав Дорошенко до гетьмана Собеського, щоб король не висилав коронного війська а він, Дорошенко, зробить так, що обидва береги Дніпра будуть під королем. Але це справжній обман: він нібито сприяє Королівській Величності, а сам уже давно турчинові піддався»28. Виправдовуючись перед Варшавою за те, що він усе ж таки прийняв турецькі санджаки Дорошенко свідчив — він це зробив лише заради збереження України «в цілості» та для захисту її від наїздів татар, «які то з Польщею, то з Москвою всіх дурять29.

Мотивація гетьмана відносно зриву сюзеренних відносин з Річчю Посполитою та порушення Варшавою положень Гадяцької угоди найбільш повно була викладена у листі П. Дорошенка до Я. Собеського від 28 квітня 1668 р. У відповідь на аналогічні звинувачення польської сторони у постійних порушеннях українцями Гадяцьких і Чуднівських домовленостей Дорошенко писав, що «...Як вони (поляки. — Т. Ч.) Гадяцької Комісії Трактаті, [що] в Гадячі постановили, написали, і там зараз Гетьманом тогочасного Війська Запорозького (І. Виговським. — Т. Ч.), і собою заприсягнену Комісію у Варшаві на сеймі скасувавши, і звідти змінену аж до Чигирина посилали... Релігії святої Греко-Руської і народу всього нашого Руського, ошукання отримавши, Помазанця Божого і старші стани величного сенату Корони Польської і В[еликого] К[нязівства] Лит[овського], не на Гадяцькій правдивій Комісії (тобто 16 вересня 1658 р. — Т. Ч.), але на Варшавському концепті (тобто затверджені на сеймі 1659 р. — Т. Ч.) з неприятелем Церкви Божої уклавши його [Трактат], в juramenta втягнули, Пану Богу, Й[ого] К[оролівській] М[илос]ці, і [станам] Р[е]ч[і] п[оспо]л[и]тої правлять»30. Тобто Дорошенко закидав полякам не виконання обопільної Гадяцької угоди від 16 вересня 1658 р., яка була порушена тими під час Варшавського сейму 1659 р., коли під час затвердження були змінені її найбільш важливі положення.

На початку 1669 р. Дорошенко надіслав лист польсько-литовському королеві, в якому запевнював останнього, що не піддавався султанові. Міхал Корибут відповів йому, що не вірив і не вірить ніяким вимислам про гетьмана31. Додатковим доказом прихильності українців, стала висилка «Інструкції на сейм коронаційний до Найяснішого Короля Його Мл. І всіх станів Речі Посполитої від мене, Петра Дорошенка, гетьмана, і од усього Війська Запорозького» на елекційний сейм у Варшаві, що відбувався протягом травня-липня 1669 р. Нагадаємо, що це відбулося після березневої заяви гетьмана про підданство султанові! У чергових вимогах знову, в основному, повторювалися пункти, які були направлені ще на сейм 1666 р.32 Вступна частина цього документа (він має два варіанти текстів «акцепт короткий усіх пунктів супліки на елекцію Найяснішого Короля Міхала»33 та власне згадану «Інструкцію»), який у свій час був детально опрацьований Миколою Крикуном, містила звернення гетьманського уряду до польської влади, в якому говорилася, що українці добре свідомі того, що поляки розкололи цілісність їхньої держави і «за мінімальну суму московських динарів продали нас» Москві, а це в свою чергу підштовхнуло козацьку еліту до зближення з Османською імперією34.

Власне сама послідовність викладення скарг і вимог до влади Речі Посполитої в «Інструкції» 1669 р. відповідала структурі Гадяцької угоди 1658 р. — спочатку йшлося про потреби православної церкви та проблему скасування унії, потім питання освіти, «прав і вольностей» Війська Запорозького, виокремлення території, на яку поширювалася влада українського гетьмана тощо. Вже в 1-му пункті зазначалося, що «згідно з Гадяцькими пактами» уніати в Україні мали бути «послушними» римському костьолові, а православні мали підлягати Константинопольському патріархові. У 2-му пункті йшлося про створення «особливого трибуналу» для Київського, Руського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського, Подольського, Белзького, Підляшського воєводств, що також було започатковано ще Гадяцькою угодою 1658 р. У 5-му пункті містилася вимога про «фундацію Академії в Києві», що прямо повторювало відповідну статті текстів угоди 1658 та 1659 рр. Цікаво, що у 6-му пункті говорилося, щоб з «Гадяцьких пактів вимазаний був пункт той, лютри (лютерани. — Т. Ч.) і кальвіни (кальвіністи. — Т. Ч.) й магістри іншої віри в академіях і школах руських не вчили, бо вони хочуть з усіма жити в згоді»35. Таке прохання козацької старшини, опріч конфесійної толерантності, засвідчувало, на нашу думку, ще один досить промовистий факт — в Українському гетьманстві, не зважаючи на погіршення стосунків з Польщею та укладення з нею Чуднівської 1660 р. і Підгаєцької 1667 р. угод (а також існування Андрусівського перемир’я 1667 р. між Варшавою та Москвою), все ж таки хотіли вважати положення Гадяцької угоди діючими! Про це свідчив і 10-й пункт, де українці просили «про апробацію усіх своїх прав згідно з Гадяцькою комісією і про апробацію амністії, яка не досить діє...»36.

Прохання 1669 р. про потреби Війська Запорозького та всього українського/руського народу були зачитані не на коронаційному сеймі в жовтні того ж року, але вже перед коронованим на ньому Міхалом Корибутом37. Цікаво, що король прийняв українських представників у себе, незважаючи на оголошення раніше на останньому з сеймових засідань листа від сілістрійського (очаківського) бейлербея про перехід гетьмана П. Дорошенка під османську протекцію38. Останній відразу ж після повернення своїх послів до Чигирина знову направив до польського короля листа, в якому запевнив того, що й не думав піддаватися султанові. На нашу думку, це засвідчувало бажання гетьмана за збереження османського номінального протекторату все ж таки не відмовлятися від фактичної королівської зверхності39.

З початком 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московських військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до великого коронного гетьмана Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу40. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького саме у цей час, український гетьман прохав короля Міхала Корибута «Україну Москві не віддавати і пакта Андрусівські відмінити. Питає (Дорошенко. — Т. Ч.) короля, якщо б добра свої дідичні там Москві уступив, то мусив собі протекції деінде шукати»41. 15 березня 1670 р. український гетьман написав листа до коронного під канцлера Речі Посполитої А. Ольшевського з подякою за згоду короля розпочати чергову українсько-польську комісію щодо врегулювання політико-правових стосунків між Українським гетьманством і Короною Польською. У цьому ж листі П. Дорошенко нагадав польському урядовцю, що все частіше в офіційних документах Польсько-Литовської держави говориться лише про «Корону Польську» і «Велике князівство Литовське», а «Русь викидають за плот» й запитував: хіба це справедливо титулувати короля «великим князем руським», а про саме Руське князівство зовсім не згадується?42

Про бажання українського уряду залучити на свій бік поляків у боротьбі за Лівобережжя свідчить і лист П. Дорошенка до білоцерківського коменданта, де гетьман пропонував план відвоювання у Москви лівобережної частини України, а також прохав польського урядовця звернутися до польського короля, щоб той не затверджував Андрусівського перемир’я43. Окрім того, Дорошенко ще раз хотів домовитися з Польщею щодо умов підлеглості королеві. На весняний сейм 1670 р. він вислав своїх представників козацьких старшин С. Білоцерківського і П. Смардовського44. У травні Дорошенко делегував на спільну комісію (місцем її проведення був визначений Остріг) козацьких представників на чолі з М. Вуяхевичем45.

Запропонований проект програми українсько-польського примирення переконливо засвідчив спробу П. Дорошенка чітко окреслити свої повноваження як правителя козацької держави. Оцінюючи Острозький проект Дорошенка з історично-правової точки зору, польський історик Анджей Пшибось зазначав, що це був аж ніяк «не унійний зв’язок між Україною та Польщею, а ні тим більше широка автономія першої у складі останньої»46. Острозькі пропозиції української сторони, на думку науковця, були «примиренням двох самостійних потуг». Хоча Мирослав Яворський писав, що гетьман Дорошенко в 1670 р. запропонував Варшаві програму «широкої автономії» України на основі компромісу та релігійних, соціальних і національних сподівань станів українського суспільства47.

Готуючись до мирної комісії в Острозі, П. Дорошенко на основі положень Гадяча 1658 р. підготував спеціальну інструкції козацьким комісарам від 10 травня 1670 р., яка складалася з 24 пунктів48. У цьому документі, як і дванадцять років перед тим, Український гетьманат вимагав від Корони Польської забезпечити їхні права щодо: вільного віросповідання православ’я на землях «поки язик народу Руського засягає», державних урядів, освіти, мови, визначення території для Війська Запорозького в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, привілеїв для козацького війська тощо.

Досить ґрунтовну інструкцію, яка складалася з 31 пункту, мали й представники Корони Польської. Очевидно, що під час підготовки цього документа в королівській канцелярії теж орієнтувалися на текст Гадяцької угоди 1659 р. Так, наприклад, у польській дипломатичній інструкції на Острозьку комісію було таке положення: якби українські посли під час обговорення церковних проблем вимагали б звернення до відповідної статті Гадяцької угоди, то потрібно погодитися з цим, але робити це дуже обережно з огляду на велике незадоволення католицького духівництва Речі Посполитої відповідними положеннями Гадяча49. Посилання на Гадяцьку угоду було й у тому пункті, що стосувався впровадження академії і шкіл в Україні: поляки мусили погодитися з українськими вимогами, але за умови заборони навчання і викладання у цих освітніх закладах представників протестантських течій. Нагадаємо, що у 1659 р. таке положення було ратифіковано на сеймі, однак у «Інструкції» 1669 р. гетьманський уряд уже звертався з проханням про дозвіл «аріянам, кальвінам і лютерам» бути присутніми в українських академії та школах. Але найбільшу цікавість викликає наступний пункт інструкції дипломатам Польсько-Литовської держави від 1670 р., де відзначалося, що козаки постійно у своїх зверненнях до короля та сейму посилаються на положення Гадяцької угоди, а тому польським комісарам на Острозьку комісію наказувалося щоб вони пояснили українцям таке: угоду 1658 р. було укладено між Варшавою і Чигирином в умовах польсько-шведської війни, з огляду на що козакам було дозволено «багато чого» аби лише вони залишилися вірні Речі Посполитій. Однак потім, як свідчили укладачі інструкції з королівської канцелярії, козаки самі порушили Гадяцьку угоду, піддавшись знову Москві у 1659 р., а під час укладення українсько-польського договору під Чудновом у 1660 р. «зреклися гадяцьких трактатів» та й взагалі Гадяцька угода втратила своє значення у результаті повороту Лівобережної України до московського протекторату50.

Вважаємо, що саме різні підходи до Гадяцького трактату (українці вважали її чинною, а поляки — навпаки) й затягування Варшавою укладення вигідної для П. Дорошенка угоди в Острозі, змусили гетьмана нарешті узаконити стосунки з Османською імперією — на старшинській раді у грудні 1670 р. було ухвалено рішення про остаточний перехід правобережного Українського гетьманату під сюзеренітет султана. За допомогою цього Дорошенко намагався забезпечити собі обсяг більших владних повноважень (які не погоджувався надати йому король Речі Посполитої) над козацькою Україною. Окрім того, Дорошенко розумів, що Корона Польська, всіляко підтримуючи гетьманування на Правобережжі свого ставленика М. Ханенка, не дозволить добитися улегітимнення «прав і вольностей» Українського гетьманства хоча б на умовах Гадяцької угоди.

31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі старшин Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків51. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами (стали «щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (а переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько чотирьох місяців!)52. Окремі положення цього договору були такими: унія на українських землях мала залишатися в силі; шляхта поверталася до своїх маєтків в Україні без усіляких обмежень; гетьманський уряд відмовлявся від усіх чужоземних протекцій та не мав права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої український гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо53.

Починаючи від Миколи Костомарова, українські історики досить негативно оцінюють рішення комісії в Острозі54. Острозька угода (Ханенка) набагато поступалася проекту Дорошенка саме у визначенні політико-правового статусу України. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами в Гадячі, Чуднові та Підгайцях, значно обмежувалися, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Сам Міхал Корибут так розумів домовленості 1670 р.: «...Щоб в тій вольності і цілості залишалися, як було перед Війною (1648 р. — Т. Ч.55. Отже, понад два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічому й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин зі своїм «корпоративним васалом» — Військом Запорозьким. Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема одержавлення Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричне Українське гетьманство. Символічно, що договір із представниками маріонеткового гетьмана Ханенка в Острозі з польського боку підписали комісари на чолі з одним із творців Гадяча 1658 р. чернігівським воєводою С. Беньовським.

Незважаючи на свої стосунки з Мегмедом IV та конфлікт із польською владою, П. Дорошенко у жовтні 1670 р. все ж таки вислав своїх представників Я. Петрановського та М. Харлана на черговий варшавський сейм. Їм була надана інструкція, яка повторювала попередню інструкцію Дорошенка на Острозьку комісію з додатком окремих пунктів. З вального сейму 1670 р., де 22 грудня спеціальною постановою-конституцією були затверджені домовленості з Ханен-ком56, до Чигирина привезли лист від Міхала Корибута з поясненням причин відмови польської влади задовольнити вимоги Дорошенка (які, нагадаємо, базувалися на положеннях Гадяцької угоди) на Острозьку комісію, а також сейми 1669 р. і 1670 р. Майже на всі прохання української сторони король відповідав відмовою. Серед іншого він відзначав, що, скасування унії в Україні не залежало від світської влади (!?), а, виокремлення гетьманству особливої території є неможливим, адже тоді б, на думку Міхала Корибута, знову постало «Руське князівство», від якого козаки відмовилися згідно з Чуднівською угодою. Останні слова короля були такою собі «єзуїтською» відмовкою, адже старшина Ю. Хмельницького у 1660 р. відмовлялася лише від назви «Руське князівство», але ніяк від можливості мати для Війська Запорозького особливу автономну територію, «права та привілеї» козацького та інших станів України.

Після приїзду послів із Варшави та прочитання листа П. Дорошенко відразу ж скликав старшинську раду і за її результатами заявив королівському послу, львівському єпископу Й. Шумлянському, що «коли король і Річ Посполита дозволяють собі з нами такі жарти, то мусить пролитися християнська кров... вже посилаємо по Орду. Не тільки Турчина, але й самий Ахерон подвигнемо на Польщу!»57. Гетьман просив повідомити Міхалу Корибуту, що він з 1667 р. вірно дотримувався Підгаєцького перемир’я, а його турецьке підданство було ні чим іншим, як хитрою дипломатичною грою задля збереження України від татарських набігів. У зв’язку з цим, Й. Шумлянський змушений був звітувати королю: «...ці люди (козаки-українці. — Т. Ч.) не хлопи, але народ самостійний»58.

Обурений відмовою укласти з ним Острозький договір у листі до коронного гетьмана Я. Собеського від 7 грудня 1670 р. Дорошенко у доволі різкому тоні вказував на невиконання поляками Підгаєцького перемир’я. «Все це не дає нам тішитися з королівської ласки і нахилити Україну, зовсім прихильну до миру, до підданства Вашій королівській Милості»,59 — писав Дорошенко, роблячи висновок, що польський король не хоче мати його за гетьмана, а тому він змушений шукати іншої протекції, яка б давала «одному війську одного гетьмана». В зв’язку з черговою акцією польських військ на Поліссі (під час якої, зокрема, полковник Я. Піво вщент вирізав населення села Ольшанка), український гетьман заявляв, що йому доводиться шукати зверхності кращого монарха, який би не дозволив плюндрувати, палити та грабувати Україну. Одночасно посли Дорошенка продовжували спроби змусити урядові кола Речі Посполитої до «переукладення» з ними Острозької угоди, але на запропонованих ними умовах. До Варшави з Чигирина виїхав український посол Петрановський, який мав із собою дипломатичну «Інструкцію» від гетьмана, яка в основному повторювала Острозький проект П. Дорошенка.

У лютому 1671 р. після завершення проведення Генеральної ради в Корсуні до короля Речі Посполитої звертається ряд козацьких полковників: «...Адже тоді (перед 1648 р. — Т. Ч.) не тільки гетьман чи полковник, але й найменший староста та ревізор був поляк, через що Військо терпіло всілякі утиски й мусило з такого ярма визволитись. Вже двадцять років, як не можна згасити тої пожежі. Звольте, Ваша Королівська Милість, виявити нам свою панську ласку і не стримуйся, благаємо, в задоволенні всіх наших потреб»60.

28 березня 1671 р. гетьман направив до правителя Бранденбурзького курфюрства Фрідріха I Вільгельма лист, у якому, зокрема, говорилося й про мотивації українського правителя, які спонукали його до відходу від зверхності королів Польсько-Литовської держави: «Бажаючи одначе, як цеї Батьківщини сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших укладали угоду за присягою самого Й[ого] М[ило]сті Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів: але ніколи нам польські панове, вживаючи проти нас різних хитрощів, згаданих присяг не дотримували і скільки мали сили, старалися ім’я наше знищити»61. Разом з тим, український гетьман і далі листувався з королем Міхалом Корибутом та великим коронним гетьманом Я. Собеським. У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову вислав до Варшави пропозиції примирення й тим самим пропонував Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни62. Українські вимоги становили 7 пунктів і базувалися на положеннях Гадяча 1658 р., Чуднова 1660 р. та незатверджених положеннях Острозького проекту 1670 р.63 Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько-турецьких сил розпочав облогу Білої Церкви. Військові плани Українського гетьманства у 1671 р. полягали в наступному: на першому етапі — опанувати найважливіші польські фортеці в Україні (Біла Церква, Димер) і убезпечити себе від наступу литовських військ з Півночі; на другому етапі — об’єднатися з татарськими і турецькими підрозділами задля розбиття коронного війська й нав’язування Речі Посполитій договору, в якому б вона зреклася України на користь Османської імперії й визнала гетьмана П. Дорошенка за султанського ленника64.

У зв’язку з цим влітку 1671 р. Корона Польська розпочала військові дії проти Українського гетьманства. У цей час серед панівних кіл Речі Посполитої стосовно вирішення «козацької проблеми» сформувалися дві партії: по-перше, це «партія війни», яка трактувала «великий політичний рух» в Україні як звичайний бунт в рамках заборонної Ординації 1638 р. й прагнула обернути козацтво, що тяжіло до самостійності в «хлопи»; по — друге — «партія примирення», яка схилялася до політичного порозуміння й намагалася «сполучити почуття окремішності козацького суспільства з польською державністю»65. Перемогу отримали прихильники ідеї знищення козацької держави та цілковитого підкорення «свавільних» українських козаків.

Польська армія на чолі з Я. Собеським, підсилена полками «колаборантів» М. Ханенка й І. Сірка, до кінця року опанувала Брацлавом, Могилевим, Баром, Меджибожем, Вінницею та іншими містами. Незважаючи на сутички між польським і українським військом, П. Дорошенко не полишав задумів укладення «грунтовного трактату» з Річчю Посполитою на умовах Гадяча 1658 р., про що, наприклад, свідчив його лист до короля Міхала Корибута від 24 серпня 1671 р. Разом з тим, посилення наступу коронних військ змушує гетьмана висловлюватися вже відвертіше: «непевність ласки Й[ого] К[оролівської] М[ило]сті — Т. Ч.) ...викликає у мене і у Війська Запорозького бажання, що інших мушу шукати протекцій...»66. А у листі до польського урядовця Петрановського гетьман відзначав, що він не добивався турецьких санджаків, але коли султан прислав їх, то «Військо прийняло не на ознаку якогось підданства, але задля своєї слави, як і від інших монархів приймало»67. У вересні 1671 р. до ставки великого коронного гетьмана Речі Посполитої прибуло чергове українське посольство на чолі з литовським шляхтичем В. Хилькевичем. Той передав Собеському листа від Дорошенка, в якому останній висловлював бажання примиритися та укласти угоду з поляками. Під час розмови з коронним гетьманом Хилькевич заявив, що перед тим як укласти мирний договір, польське військо має відступити з України68. Зрозуміло, що поляки не погодилися на таку умову.

Не зважаючи на своє підпорядкування Османам, П. Дорошенко на початку 1672 р. вислав своїх представників на зимовий вальний сейм у Варшаві. Як зазначав А. Пшибось, у цьому випадку гетьман сподівався на порозуміння з Річчю Посполитою й хотів добитися від неї допомоги під час майбутнього походу для відвоювання Лівобережної України69. Однак на перешкоді українсько-польського порозуміння знову стало питання про «надмірні» вимоги гетьманського уряду. Так, наприклад, у документі під назвою «Вотум Ймсці Пана Собеського Маршалка і Гетьмана ВКор. На Сейм 1672 року» зазначалося, що «завжди на Комісіях (тут, очевидно, йшлося і про Гадяцьку, Чуднівську та Острозьку комісії. — Т. Ч.) з Козаками» серед найпринциповіших був пункт про «ограничення України, тобто поки Булава Гетьманів Запорозьких затягати мала»70. А тому навіть перед турецькою загрозою завоювання Польщі шляхта не хотіла йти на уступки Чигирину й віддавати під «Булаву Гетьманів» частину своєї колишньої території. Разом з тим, українським послам на сейм 1672 р. було заявлено, що лише за умови відходу П. Дорошенка від турецької протекції, з ним будуть розпочинати вести мирні переговори. Але, це були дипломатичні відмовки — король Міхал Корибут уже давно зробив ставку на маріонеткове гетьманування Ханенка й не хотів укладати будь-яких домовленостей із «свавільним» Дорошенком. Змінилася й міжнародна ситуація, що вплинула на відносини між Короною Польською та Українським гетьманатом, — до Поділля увійшла багатотисячна османська армія на чолі з султаном Мегмедом IV, яка оволоділа Кам’янцем-Подільським та навколишніми містами й містечками.

За Бучацькою угодою від 16 жовтня 1672 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією, до Високої Порти відходило Західне Поділля. Крім того, Корона Польська відмовлялася від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана П. Дорошенка: «Україна має належати козакам у старих кордонах»71, — зазначалося в 4-му пункті цього польсько-турецького договору. Таким чином, під владою Дорошенка залишалася Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель відходила до Польщі. Представники правобережного Українського гетьманства під час проведення попередніх переговорів між обома «високими сторонами» вимагали включити до мирних положень пункт щодо встановлення західного кордону козацької держави, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь.

Треба відзначити, що, незважаючи на Бучацький договір, правобережний гетьман Дорошенко продовжував переговорний процес із представниками Речі Посполитої і вимагав від них примирення на основі положень Гадяцької угоди 1658 р. Про це йшлося, наприклад, під час двох зустрічей із представником Речі Посполитої вже згадуваним священиком Й. Шумлянським (квітень і червень 1673 р.), сотником С. Тупталом (жовтень 1673 р.) та неодноразових зверненнях П. Дорошенка до багатьох польських урядовців72. Гетьман у цей час навіть звільнив з полону декількох польських полонених73.

Зі свого боку політична верхівка Корони Польської (яка гуртувалася навколо великого коронного гетьмана Я. Собеського), з огляду на рішення розпочати війну з Османською імперією, намагалася перетягнути правобережного гетьмана на свій бік. Для цього пропонувалося «позволити йому (Дорошенку. — Т. Ч.) на час Україну»74, але спиратися не на Гадяцькі положення, а брати за основу пункти «Інструкції»[17], що надавалися польським комісарам на Острозьку комісію й були затверджені Варшавським сеймом наприкінці березня 1670 р.75

У квітні 1673 р. Варшавський сейм погодився розпочати переговори щодо повернення П. Дорошенка під королівську протекцію. Посли сейму відзначали, що коли б цього не можна було зробити мирним шляхом, то для досягнення необхідного результату потрібно використати військову силу76. 11 листопада 1673 р. польсько-литовські війська на чолі з Я. Собеським перемогли османську армію (якій допомагали й полки П. Дорошенка) під Хотином, і таким чином довели свою військову спроможність щодо оволодіння усією Правобережною Україною.

Як зазначав історик Януш Волінський, з обранням Я. Собеського на королівський трон Речі Посполитої у Варшаві спочатку (не зважаючи на сумніви та попередні непорозуміння) все ж таки рахувалися з думкою щодо привернення правобережної частини Українського гетьманства до Польсько-Литовської держави на умовах Гадяцької угоди77. Однак «партія війни» уже вкотре перемогла.

Зважаючи на те, що основні сили армії Османської імперії, залишивши свої гарнізони у подільських фортецях, покинули українські землі, наприкінці 1674 р. на Українське гетьманство черговий наступ здійснило коронне військо на чолі зі щойно проголошеним королем, колишнім великим коронним гетьманом та маршалком Я. Собеським. Воно відвоювало у Дорошенка та його союзників Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Як влучно висловився історик Збігнев Вуйцік, політикою короля Яна III Собеського у цей час мала бути війна «найвищого ґатунку — з росіянами, турками, татарами, але насамперед із гетьманом Дорошенком»78. Події українсько-польської війни 1674 р., а також гострі питання політичних взаємовідносин між Варшавою і Чигирином добре висвітлив у своїй книзі згадуваний уже Януш Волінський79.

Виснажений у боротьбі з Короною Польською, Московською державою та Лівобережною Гетьманщиною П. Дорошенко, у листі від 12 грудня 1674 р. прохав у нового польсько-литовського короля «аби її (Україну. — Т. Ч.) від згуби від чужих протекторів і від інших здавна на ту Україну бідну бажаючих помсти визволив і оборонив не наказними вождями, але сам особою своєю королівською, щоб ще українських обивателів знову як батько дітей приласкав... народу руського і Війська Запорозького правах, вольностях і свободах наших достатнім забезпеченням»80. Разом з тим, в універсалі від 13 грудня до «Панів сотників, отаманів, городовим з усім товариством, так теж військом і усім посполитим людям...» Паволоцького і Білоцерківського полків український гетьман висловлювався більш гостріше й говорив, що король Речі Посполитої «ніколи на Україну з військами кор[онними] війною не мав приходити, але звиклими трактатами і добрим способом мав про те дбати, аби з нами погодився зараз, коли військо усе турецьке і хана вже з землі нашої виправили...»81. У цьому документі також йшлося про те, що Корона Польська довгий час застосовує проти українців «ласки хитрі омани», однак, як попереджав Дорошенко населення Білоцерківського і Паволоцького полків: «за оманами наступає тиранство»82.

Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка щодо налагодження дипломатичних контактів і вислав до Чигирина своїх представників. Про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула. Одночасно, зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман наприкінці зими вислав до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна III Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди83. Та, отримавши звістку про те, що поляки, незважаючи на початок мирних переговорів, готуються до походу на Чигирин, Дорошенко вирішив відмовитися від укладення угоди з Річчю Посполитою і висунув концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана «князем України» під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Українське гетьманство мало виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами84.

На зламі 1674/1675 р. у Чигирині знову перебувало посольство Речі Посполитої на чолі з Й. Шумлянським, а також С. Морштином. Воно мало завдання від Яна III Собеського: по-перше, пояснити П. Дорошенку причину приходу в Україну королівських військ, яка полягала в рятуванні «християн від бусурманів»; по-друге, запевнити «бунтівливих» українців у тому, що вони отримають «батьківське ласкаве прощення» від короля; по-третє, пояснити козацькій старшині, що всі їхні попередні вимоги будуть розглянуті черговим сеймом і по-четверте, що лише в разі висланні Дорошенком татарського війська з України, король зможе визначити коло комісарів для майбутніх переговорів з Чигирином85. У лютому 1675 р. воно повернулося до Варшави з пропозиціями від Українського гетьманства, які були викладені у документі під назвою «Пункти головні, за якими військо Запорозьке іменем всього народу Руського вольності просить, до повинного Пана підданства приступити хоче»86. Зважаючи на те, що цей документ був випрацюваний П. Дорошенком та його старшиною у Чигирині, будемо називати його Чигиринськими пунктами 1675 р.

Всього таких пунктів налічувалося чотирнадцять і спиралися вони, в основному, на положення Зборівської 1649 р., Гадяцької 1658 р. та Чуднівської 1660 р. угод між Українським гетьманством і Короною Польською. Зокрема, вже у 1-му пункті, де йшлося про церковні проблеми, зазначалося, що «старовинні греко-руські церкви і монастирі» мають «згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою людям народу православного греко-руського бути віддані». У п. 3-му відзначалося, що Військо Запорозьке має дістати свою окрему територію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств «Київського, Чернігівського й Брацлавського згідно з комісією Зборівською і Гадяцькою і Чуднівською...»87. А отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько-польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, що у цьому випадку королівський уряд, зважаючи на положення Андрусівського перемир’я (ці території знаходилися під сферою впливу московського царя), не могли «комплексно» погодитися на такі пропозиції українців.

Більшість із прохань Дорошенка 1675 р. були відкинуті Яном III Собеським, хоча він обіцяв «нехай тільки наступить у Війську Запорозькому щирість та зичливість до короля, тоді він зуміє кожного в його потребах задовольнити»88. «Нічого не було сказано в листах Вашої Королівської Милості яким способом мала бути вчинена згода між мною і королем», — писав П. Дорошенко до Яна III Собеського, шкодуючи, що так і не було укладено українсько-польської угоди.

Зважаючи на наступ на Правобережжя з одного боку польського війська, а з іншого — підрозділів Московського царства та Лівобережної Гетьманщини, у жовтні 1675 р. Дорошенко склав присягу на вірність цареві. Хоча на початку наступного року правобережний гетьман знову надіслав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі й Росії. Однак під натиском переважаючих військ Москви і Батурина у вересні 1676 року П. Дорошенко відмовився від булави на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича та московської протекції.

Так незугарно завершилася «Гадяцька епопея» одного з найближчих соратників Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Павла Тетері, який протягом 1665–1676 рр. продовжував їхню політику щодо утвердження на міжнародній арені ранньо-національної Української держави. Небажання польської сторони (так само як і турецької) вирішити «удільницькі» прагнення П. Дорошенка неминуче штовхали цього гетьмана Війська Запорозького в обійми московського царя.

Разом з тим, переконані, що широко пропонована протягом 1658–1659 рр. варшавськими й чигиринськими колами ідея «тринародової» Польсько-Литовсько-Української держави все ж таки продовжувала жити й протягом 60-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. З боку Українського гетьманату факт існування пропозицій щодо відновлення якщо не всієї Гадяцької угоди 1658 р., то хоча б окремих її положень засвідчувалися не лише текстом Чуднівської угоди 1660 р., але й такими різноплановими, але цільними за внутрішнім «ідеологічним змістом» документами й матеріалами як:

1) звернення («супліки», «пункти», «інструкції») Війська Запорозького на варшавські сейми 1661 р., 1664 р., 1666 р., 1669 р., 1670 р., 1672 р.;

2) вимоги П. Дорошенка на Острозьку комісію 1670 р.;

3) гетьманські листи до королів Яна II Казимира, Міхала Корибута і Яна III Собеського;

4) матеріали українсько-польських посольств другої половини 1660-х — першої половини 1670-х рр.;

5) Чигиринські пункти 1675 р. від Українського гетьманату до Корони Польської тощо.

Прагнення української еліти, яскравим виразником якої у досліджуваний період був Петро Дорошенко, до порозуміння з польсько-литовською владою на умовах політичної, адміністративно-територіальної та національно-культурної автономії наштовхувалися на нерозуміння з боку королівських урядів Міхала Корибута та Яна III Собеського, а також сеймової шляхти. Корона Польська з огляду на різні причини намагалася інкорпорувати козацьку державу й повернутися не до умов Гадяцької угоди 1658 р., а до тих стосунків, які існували з українським козацтвом напередодні 1648 р. Небажання владних кіл Речі Посполитої Двох Народів у межах Гадяцького проекту долучити до свого шляхетського «політичного тіла» ще й Третій Народ — Український/Руський/Козацький стало однією з головних причин зруйнування вже у XVIII ст. самої Польсько-Литовської держави.

___________

1 Див., напр.: Будзиновський В. Галицькі постулати і гетьман Виговський. — Львів, 1907; Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. — № 89. — Львів, 1909; Стадник М. Гадяцька угода // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Кн. VIII. — К., 1911; Наріжний С. Гадяцька умова в світлі української історіографії // Науковий збірник Українського університету у Празі, присвячений Т. Масарику. — Т. 2. — Прага, 1930; Мишко С. Гадяцький договір. — Детройт, 1959; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. — К., 1998; Степанков В. Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблеми державного будівництва (серпень 1657 — вересень 1659 р.) // Середньовічна Україна. — Вип. 1. — К., 1994; Горобець В. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин // Київська старовина. — 1999 — № 1; Tomkiewicz W. Unia Hadziacka //

Sprawy Narodowosćiowe. — Warszawa, 1937. — № 1–2; Kubala L. Wojny duńskie i pokój Oliwski. — Lwów, 1922; Kot S. Jerzy Niemirycz. W 300-lecie Ugody Hadziackiej. — Paryż, 1960; Dziewanowski M. Dualism or Trialism? Polish federal tradition // Sławonie and East European Reviev. — Vol. 41. — 1963; Serczyk W. Hadziacz 1658 // Kontrasty. — R. 19. — № 3. — 1986; Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów. Ugoda Hadziacka — teoria i praktyka. — Kraków, 2007 та ін.

2 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 351–353.

3 Historya panowania Jana Kazimierza z Klimakterow Wespazyana Kochowskiego. — T. II. — Poznań, 1859. — S. 95–96.

4 Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. 1. — Kraków, 1845. — S. 165–169; Hnilko A. Wyprawa cudnowska w 1660 roku. — Warszawa, 1931. — S. 90–118; Kaczmarczyk J. «Działo sie w obozie pod Cudnowom dnia 17 octobra anno 1660» // Z dziejów Europy Środkowo-Wschodniej. — Białystok, 1995. — 221–226 Марченко M. Боротьба Польщі і Росії за Україну (1654–1664). — К., 1941. — С. 64–67.

5 Volumina legum. — T. IV. — Petersburg, 1859. — S. 359; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя та політичної діяльності. — Нью-Йорк, 1985. — С. 44.

6 Kaczmarczyk J. Rzeczpospolita trojga narodów. Ugoda Hadziacka — teoria i praktyka. — Kraków, 2007. — S. 138.

7 Volumina legum. — T. IV. — S. 762.

8 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 473–476.

9 Памятники изданные временною комиссиею для разбора древних актов. — T. IV. — К., 1859. — С. 293; Разін В. Гетьманство Павла Тетері: спроба подолання суспільно-політичної кризи в Українській державі (1663–1665 рр.). Дисертація канд. істор. наук. — К., 2001. — С. 74.

10 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 545–586.

11 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 265–279; Крикун М. Між війною та радою. — С. 99–174; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2001. — С. 422–443.

12 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 417.

13 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 47, арк. 615.

14 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 615–633; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 71–75; Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 р. і відповідь Яна Казимира на неї // Україна Модерна. — № 2–3. — Львів, 1999. — С. 311–349.

15 Смолій В., Степанков В. Особливості зовнішньої політики Гетьманщини // Історія українського козацтва. — Т. 1. — К., 2006. — С. 381.

16 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 76.

17 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 90.

18 Acta Historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebr. Fr. Kluczycki. — Vol. 2. — Pars. 1. — Kraków, 1880. — S. 253–254.

19 Ibid. — Vol. 2. — Pars. 2. — Kraków, 1883. — S. 290–292.

20 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 671.

21 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 672.

22 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, арк. 665–668.

23 Цит. за: Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 145.

24 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 301–302.

25 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 200.

26 Акты ЮЗР. — T. VIII. — С. 66.

27 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 301.

28 Цит. за: Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — T. XII. — Санкт-Петербург, 1896 — Сбц. 365; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 181.

29 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 272.

30 Acta Historica. — Vol. 1. — Pars. 1. — Kraków, 1881. — S. 362.

31 Chrapowicki J. A. Diariusz wojewody Witepskiego / Wyd. J. Rusiecki. — Warszawa, 1845. — S. 185–186.

32 Акты ЮЗР. — T. IX. — Санкт-Петербург, 1887. — С. 96, 99.

33 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Браницьких з Суші», од. зб. 33/46, арк. 2; Крикун М. Вказ. праця. — С. 299–301.

34 Крикун М. Вказ. праця. — С. 292.

35 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Браницьких з Суші», од. зб. 33/46, арк. 2; Крикун М. Вказ. праця. — С. 299.

36 Крикун М. Вказ. праця. — С. 300.

37 БМЧ Краків. — Од. зб. 602, арк. 677–684.

38 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 176–177.

39 Див. ширше: Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. — К., 2003. — С. 123–141.

40 Grabowski A. Starożytności historyczne Polskie, pisma i pamiętniki do dziejów polskich. — T. 2. — Kraków, 1840. — S. 300.

41 Chrapowicki J. A. Diariusz. — S. 197.

42 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 291–292.

43 Jaworski М. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego w 1971 r. // Studia i materiały do historii wojskowości polskiej (далі — SMHW). — T. XI. — Cz. I. — Warszawa, 1965. — S. 71.

44 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 288.

45 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196.

46 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki 1640–1673. — Kraków; Wrocław, 1984. — S. 155.

47 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego 1671. — S. 72.

48 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 196–206.

49 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 293.

50 Там само. — С. 295.

51 Там само. — С. 306.

52 Korzon Т. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. — T. 2. — Kraków, 1898. — C. 396; Acta Historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 614.

53 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210–215; Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 346–351.

54 Костомаров Н. Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования. — Кн. 6. — Т. 15: Руина. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 168–169; Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 308; Степанков В. Петро Дорошенко // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 308; Чухліб Т. Михайло Ханенко // Там само. — С. 321.

55 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210.

56 Volumina legum. — T. V. — Petersburg, 1860. — S. 30.

57 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 630.

58 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 631.

59 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, изданный при управлении Виленского учебного округа. — T. VII. — Вильно, 1879. — С. 149–150.

60 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 623–624.

61 Цит. за: Крип’якевич І. Під протекцією курфюрста. До історії політики П. Дорошенка // ЗНТШ. — Т. 117. — Львів, 1914. — С. 127–129. Див. також: Олянчин Д. Українсько-бранденбурзькі політичні зносини в XVII ст. // ЗНТШ. — Т. 151. — Львів, 1931. — С. 151–174.

62 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — Kraków, 1845. — S. 308–309; Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. 1640–1673. — Kraków; Wrocław, 1984. — S. 159.

63 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — S. 308.

64 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego. — S. 81.

65 Jaworski M. Kampania Ukrainna Jana Sobieskiego. — S. 74.

66 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 673–674.

61 Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 614.

68 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 365.

69 Przyboś A. Michał Korybut Wiśniowiecki. — S. 166.

70 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 857.

71 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Публічний Потоцьких», № 45, т. 4, арк. 153–155; Ф. «Архів Замойських», од. зб. 3037, арк. 222–225; БМЧ Краків. — Од. зб. 609, арк. 46–46 зв.; Бібліотека Національна у Варшаві, Відділ мікрофільмів — Ф. 6639 (м-ф. 32 423), № 615.

72 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 286; Acta Historica. — Vol. 2. — Pars. 1. — S. 854–858.

73 Grabowski A. Ojczyste spominki w pismach do dziejów dawnej Polski. — T. II. — S. 258–260.

74 Acta Historica res gestas Poloniae. — Vol. 2. — Pars. 2. — S. 1237. Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 452.

75 Wolinski J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 2. — Warszawa, 1964. — S. 256.

16 Acta Historica. — V. 2. — P. 2. — S. 1087–1093.

77 Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy 1674–1675. — Warszawa, 1934. — S. 6.

78 Wójcik J. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1994. — S. 244.

79 Wójcik J. Jan Sobieski. 1629–1696. — Warszawa, 1994. — S. 244.

80 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 113; Woliński J. Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej (1672–1676) // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — Warszawa, 1964. — S. 245.

81 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 119; Там само. — ТН, од. зб. 172, арк. 593.

82 Там само. Мицик Ю. З документації гетьмана Петра Дорошенка // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. — К., 1999. — С. 88.

83 БМЧ Краків. — Од. зб. 423, арк. 111–112; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 14–15.

84 Бібліотека Національного інституту ім. Осолінських у Вроцлаві, Відділ рукописів. — № 355, арк. 19–20; Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 17; Дорошенко Д. Вказ. праця. — C. 533–534.

85 Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy. — S. 21–22; Дорошенко Д. Вказ. праця. — C. 531.

86 Опубліковано: Woliński J. Król Jan III a sprawa Ukrainy 1674–1675. — Warszawa, 1934. — S. 23–27. Див. також: Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 534–541.

87 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 235–242.

88 Дорошенко Д. Вказ. праця. — С. 538. Порівн.: Bendza М. Tendencje unijne wzglendem cerkwi prawosławnej w Rzeczypospolitej w latach 1674–1686. — Warszawa, 1987.



10. Козаки «королівської милості» на службі Речі Посполитій проти Османів


Після Олівського миру 1660 р. головний вектор зовнішньої політики Речі Посполитої був спрямований на схід, а тому контакти з Москвою, Бахчисараєм і Стамбулом стали визначальними для польської дипломатії1. У попередніх розділах уже досліджувалося основне питання, яке польські королі вирішували в переговорах із російським царем, турецьким султаном і кримським ханом. Це була проблема міжнародно-правового визначення (підпорядкування) політичного статусу Українського гетьманату. Разом з тим, річпосполитський уряд намагався власними силами добитися повернення козацької держави під свою владу й нав’язати її зверхникам ті відносини, які існували між Варшавою та Українським гетьманатом (одержавленим Військом Запорозьким) до 1648 р. Коли стало зрозумілим, що військовими засобами Україну не повернеш, а дипломатичні потуги традиційно є досить довготривалими, польська верхівка запланувала ряд спеціальних операцій, що були спрямовані на дискредитацію керівних діячів та розкол української еліти.

Ще навесні 1654 р. на розгляді в сенаті Речі Посполитої знаходилися проекти відторгнення гетьманату від московського протекторату. Їхні положення були наступними:

1) домогтися розколу старшини, обіцяючи їй відновлення дії Зборівського трактату;

2) проголосити нового гетьмана на противагу Б. Хмельницькому й надавати йому всіляку підтримку, задля провокування українського населення на громадянську війну2.

Влітку 1657 р. ряд провідних польських діячів (серед яких — С. Потоцький, Є. Любомирський, С. Чарнецький, Я. Сапега) домовилися між собою повернути українські землі шляхом розпалювання сварок між старшиною й рядовим козацтвом та постійного вказування Москві на начебто «зрадницькі» дії українського уряду3. Якби такі заходи не мали результату, то планувалося б позбавити життя (шляхом отруєння) найголовніших козацьких провідників.

З огляду на впровадження окремих положень даних проектів, «козацький колабораціонізм» став проявлятися ще за володарювання Б. Хмельницького, коли окремі представники української еліти йшли на співпрацю із зовнішнім ворогом козацької держави. Такі випадки траплялися й за гетьманування І. Виговського. Окрім того, вже починаючи з 1659 р., панівні кола Речі Посполитої проводять цілеспрямовану діяльність щодо обрання на гетьманську посаду вигідної для них особи. Таким було переобрання на Корсунській раді в листопаді 1660 р. Ю. Хмельницького. Незважаючи на невдоволення значної частини старшини положеннями Чуднівського трактату, королівський представник С. Беневський зумів переконати козацьких провідників і «чернь» у необхідності подальшого перебування Хмельниченка на посаді гетьмана та добився голосування саме за нього4. Більш того, саме Беневський переконав сина Б. Хмельницького не відмовлятися від булави, і аргументуючи це тим, що більшість полковників хоче повернення Виговського, який неодмінно буде мстити сину Хмельницького. Польський урядовець також умовив Хмельниченка взяти собі генеральним писарем П. Тетерю, який став «людиною, яка б могла проводити польську політику»5.

У травні 1659 р., після від’їзду української делегації з вального сейму, що ратифікував Гадяцьку угоду, полковник Тетеря залишився у Варшаві й вступив на службу при королівському дворі Яна II Казимира. Восени наступного року він за дорученням свого патрона прибуває до України і, при безпосередній участі польського представника С. Беневського, обирається в уряді Ю. Хмельницького на посаду генерального писаря. Вже під час Корсунської ради (листопад, 1660 р.) завдяки своїм ораторським здібностям новообраний генеральний писар зумів переконати присутніх у доцільності відмови від царської протекції й обрання курсу на підпорядкування Українського гетьманату королеві. «Не дай нам, Боже, думати про царя...»6 — говорили козаки після вдалого виступу на цій раді колишнього сподвижника Б. Хмельницького. У той же час Тетеря промовляв, що козацтво вже так неодноразово змінювало протекцію, і якщо це трапиться ще раз, то «він не лише печаті (писарської. — Т. Ч.) не буде знати, але й всієї України»7.

Як дослідив Володимир Газін, у цей період генеральному писарю Тетері не лише з боку польського уряду, але й від імені козацтва, делегованого на Генеральну раду, фактично доручався контроль над усіма діями гетьмана. Козаки наказували йому «керувати молодістю Хмельницького»8. Але вже в листопаді гетьманський «регент» повернувся до Варшави. Очевидно, його неприхована пропольська орієнтація й колабораційні виступи були не до вподоби Ю. Хмельницькому (який хоча й не був досвідченим політиком, але виховувався своїм батьком у дусі «козацького патріотизму») та іншій старшині. У Польщі на одного з перших козацьких «колаборантів» чекали великі винагороди: король надає Тетері у володіння маєток Сіраковщизну, а також підтверджує права на Демидів, Літурівку, Абрамівку, Рилівку, Воронківку.

Крім цього, той отримує річпосполитські посади королівського секретаря, Хмельницького підчашого, а невдовзі — полоцького стольника9.

У 1661 р. Ян II Казимир за порадою Є. Любомирського запланував провести великий спільний з’їзд-нараду, де були б присутніми найвищі посадові особи Речі Посполитої та Українського гетьманату. На ній планувалося обговорити умови майбутнього польсько-українського договору — поляки дуже боялися чергової «зради» козаків на користь царя. Але Ю. Хмельницький під різними приводами відмовився від такої непевної, на його думку, «конвокації». У зв’язку з цим, королівський уряд робить ставку на «персональне» прихилення до себе окремих старшин шляхом їхнього підкупу. Послам (а також іншій старшині в Україні), які прибували до Варшави, видавалися значні суми грошей із королівської скарбниці. Вони одержували землі, маєтки, хутори, млини та іншу власність, а також підтверджувалися їхні права на ті маєтності, якими вони вже володіли: надавалося шляхетство тощо. Самому Хмельниченку було видано привілей на м. Гадяч з усіма прилеглими селами і хуторами та Суботів, Медведівку, Новосілку. Як гетьману, йому також дозволили збирати мито з іноземних купців, що проїжджали територією козацької України10. До польських воєвод і шляхти в Україні було вислано десяток королівських універсалів із наказом виганяти козаків з «добр земських». Все це робилося задля того, щоб перетягнути гетьманат на свій бік у війні з Росією, а також не дати можливості українцям укласти союз із Кримським ханством та використати козацтво в проектованій Яном II Казимиром і його дружиною елекцією на зразок Vivente rege.

На початку 1662 р. до України, вже як королівський секретар, повертається П. Тетеря. Метою його поїздки було отримане від Яна II Казимира доручення зібрати якомога більше інформації про внутрішню та зовнішню політику уряду Ю. Хмельницького. Після прибуття до Чигирина, де його ще сприймали як впливового старшину, Тетеря відразу ж починає насаджувати тут вигідні для королівського двору настрої. Він переконує гетьмана відмінити виданий незадовго до того універсал щодо усунення польських старост з королівських і шляхетських маєтностей в Україні11. Згідно з отриманим наказом, Тетеря постійно звітує до Варшави про політичні кроки гетьманського уряду. У своїх листах до короля він неодноразово висловлює думку щодо неспроможності володарювання Ю. Хмельницького, а в одному з них відзначає, що якщо «цей жереб (гетьманство. — Т. Ч.) паде на мою голову і якщо король і Річ Посполита будуть потребувати моїх послуг, то я прийму його зі всією доброзичливістю»12. Поступово Тетеря з королівського секретаря й номінального генерального писаря перетворюється на такого собі «тіньового» гетьмана. Цьому сприяло й те, що влітку 1662 р. польський монарх надав йому право на «вибирання індуїсти й евекти у воєводствах окраїнних, тобто Брацлавськім, Київськім і Чернігівськім на пашах і коморах від товарів, що ввозяться і вивозяться...»13. Вдячний підданий у вересні повідомляє до Варшави, що єдиним способом утримання козацької України (а отже, земель, з яких він збирав евекту й індукту) під владою короля є якнайшвидша присилка сюди коронних військ14.

Те, що уряд Яна II Казимира готував обрання П. Тетері на гетьманську посаду, засвідчує кореспонденція між останнім і королівською канцелярією протягом кінця 1662 р., а також інші джерела15. Це все робилося заради того, аби взяти під контроль ситуацію на українських землях та мати час на підготовку до нових військових дій із Росією. З огляду на це, Тетерю було обрано гетьманом Війська Запорозького на Генеральній раді, яка відбулася 1–2 січня 1663 р. У березні до Чигирина з Варшави був відправлений королівський придворний І. Мазепа, який мав вручити Тетері монарші insignia — привілей на гетьманство, булаву, хоругву, бубни, печатку, а також домовитися про час і місце прийняття від нього присяги з умовою «щоб той акт у церкві відправлявся, при службі Божій, яку б отець Митрополит відправляв... ані під жодною протекцією бути не можливо народові слов’янському, як під Паном природнім»16. Однак Тетеря, з огляду на низький статус Мазепи (той був усього-на-всього королівським покойовим) відмовився отримувати з його рук клейноди.

А восени, 22 жовтня, Тетеря особисто зустрівся зі своїм давнім патроном, королем Яном II Казимиром, але вже в статусі правителя частини Українського гетьманату. Зустріч відбулася в «наметі великім» поблизу Білої Церкви. Гетьман виголосив вітальну промову українською мовою («аби сподобатися своєму люду») та разом зі своїм оточенням склав присягу на вірність польському монарху17. Її текст для гетьмана-васала був наступним: «Я, Павло Тетеря, присягаю Пану Богу Всемогутньому у Тройці Святій Єдиному, що на тому уряді гетьманства військ Й. К. М. — ці [запорозьких] мені підлеглим. Найяснішому Янові Казимирові, королеві польському і шведському, князу литовському, руському etc. і всієї Речі Посполитої, Корони Польської і Великого Князівства Литовського, вірним, зичливим і послушним буду, всіляких посторонніх протекцій і панів зрікаюся і жодної не маю обирати іншої, окрім короля ЙМСці (його милості — Т. Ч.) і Речі Посполитої Польської....»18.

Козаки вручили своєму сюзеренові красивого турецького коня з коштовною упряжею й тисячу талярів золотом. Після цього відбулася спільна військова нарада, на якій, згідно із пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж будуть іти на Бориспіль, а потім вздовж Десни до Остра19. Згідно зі словами самого Яна II Казимира, цей похід відбувався заради «визволення підданих наших із рук ворога (Москви. — Т. Ч.) і для утримання цілої України..., для впровадження прав, вольностей і свобод народу Руського, а особливо козаків реєстрових, що здавна слугують нам»20.

Про велике бажання польського короля бачити на гетьманській посаді саме П. Тетерю свідчать його наступні дії. Відразу ж після прийняття гетьманом присяги він надав йому та його дружині Олені Хмельницькій привілеї на м. Ольховець і брацлавське староство, яке гетьманові відступив С. Чарнецький. Коли в липні 1664 р. Ян II Казимир на чолі польсько-татарської армії перебував на Лівобережжі («майже поблизу кордону Московського») й отримав звістку про повстання на Правобережжі проти гетьмана, то відразу ж дав наказ, «щоб будь-яким способом Тетеря залишився»21 та відправив на допомогу своєму ставленику значні військові сили. Коронний канцлер Пражмовський, даючи оцінку діяльності свого короля, писав, що той зумів «утримати при Булаві Запорозькій вірну Речі Посполитій людину»22.

Слід зазначити, що діяльність П. Тетері на посаді гетьмана й до сьогодні неоднозначно оцінюється як вітчизняними, так і зарубіжними істориками різних поколінь. Відправна точка для багаторічної дискусії представників багатьох історичних шкіл і напрямків лежить у наступних, начебто контроверсійних, проблемних площинах: «гетьман Тетеря — вірний васал польського короля, пропольський гетьман та ін.» і «гетьман Тетеря — визначний державний діяч України, хитромудрий політик тощо». Першої думки (у її різних інтерпретаціях) дотримуються такі історики-«тетерезнавці», як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, В. Липинський, І. Крип’якевич, В. Гарасимчук, З. Вуйцик, В. Горобець23; другу позицію відстоюють Е. Юрков, Я. Дашкевич, В. Смолій, В. Степанков, В. Газін24. На нашу думку, обидві точки зору мають право на існування. Більш того, переконані, що вони не заперечують одна одну. Адже, визнаючи владу польського монарха, П. Тетеря намагався добитися від свого сюзерена автономних владних повноважень задля збереження Українського гетьманату як державного утворення. Хоча на початку свого гетьманування Тетеря й робив спроби відновити традиційну зовнішню політику полівасалітетної підлеглості України, але невдовзі з різних причин він був змушений відмовитися від неї на користь лише пропольської орієнтації.

То в чому ж тоді полягав колабораціонізм уряду П. Тетері? Його прояви добре дослідив у своїй праці Віктор Горобець. На основі віднайденої в польських архівосховищах «Інструкції...» гетьмана Тетері та «всього Війська Запорозького» своїм представникам на вальний сейм у Варшаві 1664 р., автор прослідкував характер політичних вимог тогочасної української еліти до «короля і станів Речі Посполитої»25. У результаті аналізу цього великого й різнопланового документа, що становить 75 пунктів, дослідник відзначив, що П. Тетеря під час укладення окремих вимог 1664 р. орієнтувався на текст Куруківської угоди 1625 р. та разом зі своїм оточенням, куди входили П. Дорошенко, Т. Носач, С. Зарудний, П. Яненко-Хмельницький, Є. Гоголь та інші полковники доби Хмельниччини, «реанімував вимоги станової автономії козацтва, що були актуальними на початку століття (XVII-го — Т. Ч.26.

Однак важко погодитися з тим, що козацька старшина жертвувала політичною автономією заради станової. Переконані, що в даному випадку ідея станової автономії не могла підміняти ідею політичної. На нашу думку, вони (ідеї) висувалися одночасно й були ланками одного процесу, а саме спробами козацької еліти не лише легітимізувати себе як народу політичного України, але й дистанціюватися від шляхти як народу політичного Речі Посполитої. Найпереконливішим аргументом цьому є постійне піклування керівництва Українського гетьманату про «права і привілеї» всіх станів українського народу. Це відзначав і Віктор Горобець, стверджуючи, що козацтво стало на захист свобод і вольностей всього українського народу та виконувало «функції протектора Православної церкви... національних, культурно-освітніх запитів усього православного населення Корони Польської та Великого князівства Литовського»27. Таким чином, українська еліта не відмовлялася від своїх політичних прав (серед яких чи не найголовнішим було право захисту православних українців) на користь станових, адже якби вона це зробила, то відразу б утратила й набутий у добу Б. Хмельницького з такими великими труднощами соціальний статус.

На нашу думку, «устроєва реформа» 1664 р. за своєю суттю більше нагадувала положення майже «капітуляційного» Білоцерківського трактату 1651 р., який, як відомо, був укладений Б. Хмельницьким під великим тиском зовнішнього чинника й майже ніколи не згадувався гетьманом під час подальших українсько-польських переговорів28. Похід короля Яна II Казимира 1663–1664 рр. і присутність багатотисячних коронної й ханської армій в Україні також були каталізатором для колабораційних настроїв уряду П. Тетері. З різних причин він відмовляється від проведення політики лавірування між Варшавою, Москвою й Туреччиною та не робить спроби віднайти собі нових союзників-протекторів. Гетьман Тетеря цілковито віддає себе в руки Яна II Казимира, визнаючи його своїм «дідичним паном», та денонсує не лише Гадяцькі домовленості Українського гетьманату з Польщею, але й Переяславсько-Московську угоду з Росією.

Внаслідок цього П. Тетеря, за влучним висловом кримського хана, стає «королівським гетьманом, а не козацьким»29, а потім і взагалі втрачає найвищу в Україні посаду. Згідно зі спостереженнями сучасника В. Коховського, наприкінці свого правління Тетеря «замкнувся в Чигирині під охороною, і якби король не повернувся з Лівобережжя, то там би й загинув»30. Разом з тим, треба відзначити, що цей гетьман був чи не єдиним тогочасним українським державним діячем, який ревно дотримувався даної монархові присяги. А тому не можемо погодитися з висновком Ярослава Дашкевича, що гетьман Тетеря часто змінював політичні орієнтації31.

Та найяскравіше колабораційні настрої серед певної частини української еліти проявилися за гетьманування Михайла Ханенка (1669–1674)32, який був відверто «пролобійований» королівською владою й обраний запорожцями та частиною правобережних полив на противагу «неслухняному» П. Дорошенку. Таким чином, через понад десятиліття нарешті було впроваджено вищезгадані проекти 1654 та 1657 рр. щодо нав’язування українцям урядом Речі Посполитої «альтернативного» гетьмана.

Після обрання у 1668 р. П. Дорошенка «гетьманом обох сторін Дніпра» кіш Запорозької Січі не погодився з окремими аспектами його політичної програми і, насамперед, зі шляхами її досягнення. На противагу йому запорожці обирають свого гетьмана — П. Суховієнка (Суховія), який із допомогою низовиків і кримських татар зробив не одну спробу скинути Дорошенка. Запорозько-татарського ставленика підтримував на чолі одного з найбільших правобережних полив і Ханенко.

Після того, як під Корсунем на Генеральній раді правобережної частини Українського гетьманату (березень 1669) прихильники Дорошенка звернулися за військовою допомогою до турецького султана33, Ханенко звинуватив Дорошенка в «зраді». За досить потужної (але таємної) підтримки польського уряду уманський полковник став готувати себе на гетьманську посаду. «Учинили з Уманським, Кальницьким, Паволоцьким, Корсунським та іншими полками Раду під Уманем і обрали Гетьманом уманського полковника Ханенка, а писарем у нього Суховія»34, — повідомляла московського царя 8 вересня 1669 р. канцелярія гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного.

Одразу по обранні нового гетьмана між його прихильниками та полками Дорошенка зав’язалися військові дії. Спочатку Ханенко намагався об’єднатися із силами лівобережного гетьмана Многогрішного. Він направив до нього декілька листів, в одному з яких від 26 серпня 1669 р. писав: «...Сам Милість Твоя розсудити можеш: чи можливо те, що ніколи у Війську Запорозькому не бувало, щоб гетьмани (Дорошенко. — Т. Ч.) на вічне собі панство у сусідніх монархів виправляли? Для того, буде ти любиш отчину, зволь зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йти, а я з цієї сторони з Військом Запорозьким, щоб ми того неприятеля могли попередити, щоб як в нашій Україні знаків турських не бувало...»35. Але Многогрішний відмовив королівському ставленику в допомозі. Тоді Ханенко разом із колишніми гетьманами Ю. Хмельницьким та П. Суховієнком вирушив у похід проти свого політичного противника. Самовидець свідчить, що «мусив Дорошенко в городі Стеблеві зачинитися, якого приступом Ханенко діставав і вже на валу козаки були. Аже Сірко діставав... додав оному помочі»36. Крім підрозділів І. Сірка та Білгородської орди, на допомогу оточеним військам Дорошенка прибули полки його брата Григорія й канівського полковника Лизогуба.

Ситуація на полі бою різко змінилася — тепер уже Ханенко з десятитисячним військом мав оборонятися. 29 жовтня 1669 р. він був ущент розбитий об’єднаними силами дорошенківців37. Разом із декількома сотнями Ханенко ледве встиг видертися з кільця і відступити на Січ, де його згодом було обрано кошовим отаманом38. Запорожці не могли пробачити Дорошенку його «братання» з «невірним султаном». Саме тому низове козацтво вирішило підтримати того гетьмана, який, на їхню думку, послідовно продовжував боронити «православну віру, отчизну і козацькі вольності».

Спираючись на запорожців, Ханенко не забував про налагодження добрих стосунків із Кримським ханством. Навіть татарський посол у Варшаві називав Дорошенка «зрадником» і на офіційному рівні підтримував уряд Ханенка39. Нунцій Марескоті повідомляв Папу римського Климентія X про підданство Дорошенка «ворогові всіх християн»40. Формуванню негативного політичного іміджу свого противника сприяв і сам Ханенко. Його листи до польського короля красномовно свідчили про те, що Дорошенко присягнув на вірність турецькому султану Мегмеду IV, хоча сам обвинувачуваний, апелюючи до варшавських урядовців, не погоджувався з такою оцінкою своїх дій.

Незважаючи на свою чітко виражену політичну орієнтацію на Варшаву, Ханенко, продовжуючи полівасалітетну визначеність гетьманату, в 1670 р. започаткував дипломатичні стосунки з Москвою. «Аби твоїм ходатайством Військо Запорозьке під руки царські могло знаходитись»41, — прохав Ханенко царя Олексія Михайловича. Однак, на нашу думку, такий крок гетьман зробив лише для того, щоб убезпечити себе від нападу російських військ та лівобережних полків Многогрішного. Його посольство на чолі з полковником Обидою повернулося на Запорожжя з царською грамотою, яка прощала всі попередні виступи січовиків проти Москви. Разом з тим, російський монарх зауважував, що прийме Ханенка під свою зверхність лише в тому випадку, коли той буде репрезентувати всю Правобережну Україну42.

Найяскравіше колабораціонізм уряду Ханенка проявився під час підготовки та укладення «великого» українсько-польського договору в 1670 р. Власне, Варшавою щодо України було застосовано досить підступну тактику, коли на противагу занадто вже «удільницькому» проекту угоди, запропонованої П. Дорошенком, поляки за допомогою свого протеже висували власний, який задовільняв панівні кола Польщі. Події навколо підписання Острозької угоди та сам її зміст були грунтовно проаналізовані Дмитром Дорошенком43, а тому зупинимося лише на тих її моментах, які характеризують взаємовідносини між королівською та гетьманською (Ханенка) владами.

31 серпня 1670 р. до Острога, де перебували польські комісари, які перед тим не змогли домовитися з представниками Дорошенка, прибуло посольство від М. Ханенка (як кошового отамана Запорозької Січі) на чолі з полковником С. Богаченком у складі Я. Ярошенка, Р. Малюка, І. Полтавця, І. Завіши, С. Білого та В. Олексієнка. Очевидно, цей приїзд було заплановано заздалегідь, адже поява послів не стала несподіванкою для поляків44. Крім того, вони відразу ж почали погоджуватися з усіма запропонованими пунктами («щиріше трактувати»), що свідчило про попереднє ознайомлення з ними. Запорожці також заявили, що будуть укладати договір від усієї козацької України. Вже за два дні, 2 вересня, Острозьку угоду було ухвалено (нагадаємо, що переговори з послами Дорошенка тривали з перервами близько п’яти місяців)45. Окремі положення цього договору були такими: українці відмовлялися від усіх чужоземних протекцій та не мали права зноситися з іншими державами; новообраний гетьман Війська Запорозького повинен був обов’язково затверджуватися королівським привілеєм; йому та генеральній старшині мали вручатися з рук короля клейноди, після чого вони складатимуть присягу монархові; у військових походах Речі Посполитої козацький гетьман підпорядковувався великому коронному гетьманові тощо46. Повний текст Острозької угоди був затверджений на вальному сеймі у Варшаві 22 грудня 1670 р.47

Українські історики досить негативно оцінюють рішення комісії в Острозі48. Політичні, економічні та конфесійні права українського народу, порівняно з попередніми договорами в Гадячі та Чуднові, значно обмежувались, але в боротьбі з гетьманом Дорошенком Ханенко отримував деяку перевагу. Сам Міхал Корибут так розумів домовленості 1670 р.: «...Щоб у тій вольності і цілості залишалися, як було перед Війною (1648 р. — Т. Ч.49. Отже, понад два десятиліття воєнних дій між українцями та поляками так нічому й не навчили Річ Посполиту — вона знову хотіла повернутися до передреволюційних відносин зі своїм «корпоративним» васалом.

Але це було неможливо з багатьох причин, серед яких головною була проблема «одержавлення» Війська Запорозького, яке, незважаючи на розкол, продовжувало утворювати поліцентричний Український гетьманат. А тому майже всі домовленості 1670 р. так і залишилися на папері. Про це, зокрема, свідчив лист М. Ханенка до короля від 14 листопада 1671 р., де гетьман звертався до сюзерена: «...прохаємо, аби згідно з цим же трактатом (Острозьким. — Т. Ч.), ствердженим конституцією, ми були збережені при наших козацьких вольностях з усіма полками, щоб ВКМ ПНМ (ваша королівська милість пан наш милостивий. — Т. Ч.) своїм панським листом зволив повідомити...»50. Отже, протягом року, що минув від часу Острога, ці «вольності» так і не були забезпечені Польською короною.

Добиваючись ще більшого визнання в польського короля, Ханенко намагався утримати кримських ханів від виступів проти Речі Посполитої. Восени гетьман радив королеві, щоб той разом із московським царем об’єднався проти турецького султана, а також попереджав Михайла Корибута, що «Дорошенко і Многогрішний постановили, щоб ні під Вашою Королівською Милістю ні під Москвою, але під Турком були, і в чому їм Боже не допоможи, щоб підданства, як Волохи й інші турку не віддавали...»51. У листах до коронного підканцлера та польного гетьмана М. Ханенко настійливо прохав присилки коронних військ в Україну: «тільки те потрібно, щоб гетьмани (Речі Посполитої. — Т. Ч.) на Україну збиралися, а нам, щоб неприятель з володіннями своїми не розповсюджувався, допомогали»52.

Однак панівні кола Польщі не виявили одностайності в підтримці Ханенка. Коронний гетьман Собеський та підканцлер Ольшевський висловлювалися проти визнання його єдиним гетьманом Правобережної України. Очевидно, саме тому король не віддав булави козацьким послам С. Богаченку, Г. Пелеху, З. Білому, які отримали від нього інші козацькі клейноди та двадцять тисяч злотих53. Козацька рада в Корсуні, яка відбулася 2 лютого 1671 р., висловила протест проти дій Ханенка та запорожців у зв’язку з Острозькою комісією. На раді зазначалося, що острозькі умови повертають Україну до її стану перед війною, розпочатою Б. Хмельницьким. Старшина, яка підтримувала Дорошенка, відмежувалася від ухвалених в Острозі рішень і заявила, що не допустить приходу польської шляхти на українські землі54.

У травні 1671 р. коронний гетьман Собеський оголосив про скликання посполитого рушення на Правобережну Україну. На початку липня 14-тисячне польське військо вступило на землі Поділля. М. Ханенко відрядив до Собеського свого посла, який 16 серпня мав розмову з коронним гетьманом і повідомляв, що у військах правобережного гетьмана нараховується 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. Ці формування взяли дієву участь у поході польської армії на Правобережжя, про що засвідчував у своїх щоденникових записах французький підданий Ульріх фон Вердум55.

Щоб ударити в тил полкам Дорошенка, Ханенко чекав на прихід польських військ, сподіваючись на розгром суперника56. Після того, як Собеський завоював землі понад Бугом (від Меджибожа до Брацлава), до нього у вересні знову прибули посланці від правобережного гетьмана. Ханенко сповіщав, що він із військом отаборився неподалік від Чигирина57. До нього приєднався полковник І. Сірко, з яким Ханенко збирався воювати проти білгородських татар — союзників Дорошенка. Щоб заохотити запорожців до боротьби з татарами, Ханенко прохав Собеського прислати на Січ універсал від імені короля58.

І. Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків Ханенка під Стеблевим у 1669 р., постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

Козаки правобережного гетьмана (йому на той час підкорялося шість полків) вступили в Ямпіль, а потім у Брацлав. Польську залогу Ханенко не допустив у Ямпільську фортецю. 8 жовтня 1671 р. український гетьман зустрівся з Собеським у Брацлаві, де відбулася спільна українсько-польська нарада з військових питань. Поляків репрезентували коронний гетьман Я. Собеський і князь Д. Вишневецький, а українців — гетьман Ханенко та його старшина: полковники Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький. На ній було прийнято рішення просуватися до м. Кальника, козаки якого підтримували Дорошенка. Другого дня відбувся банкет, на якому було «випито декілька жбанів української горілки та стріляно з усіх гармат польської артилерії»59.

Наступні події свідчать, що гетьман Ханенко не був слухняним виконавцем у руках польських урядовців. Старшина Ханенка, звертаючись до Собеського, казала: «доволі того, що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги (у правобережні міста. — Т. Ч.) не приймемо»60. Все ж полякам, що вдалися до хитрощів, пощастило оволодіти Брацлавом — важливим стратегічним центром Правобережної України. Для проведення наради старшину виманили в табір за мури фортеці, після чого польське військо оволоділо старовинним козацьким укріпленням. Згодом Ханенко разом із Собеським оточили полковий Кальник, обороною якого керував наказний полковник Урбанович. Коронний гетьман не мав великого бажання штурмувати місто, але Ханенко наполягав на цьому61. Після безрезультатних переговорів з Кальницькою старшиною розпочалося бомбардування фортеці та її тривала облога.

Наприкінці жовтня до українсько-польського табору прибули королівські посли, які привезли М. Ханенку від польського монарха гетьманську булаву й тисячу червоних золотих. Але коронний гетьман поділив гроші між усією козацькою старшиною. Гетьманові Ханенку дісталося лише триста золотих, Сіркові — двісті. Одразу ж по цьому зібралася козацька рада, на якій запорожці з рук каштеляна Лужицького вручили своєму отаманові булаву62. Цей акт означав офіційне затвердження Польською короною М. Ханенка на гетьманській посаді від «імені його королівської милості».

Коронне військо, яке завоювало близько сорока правобережних міст і містечок, все ж непевно почувалося в чужому краї. Собеському так і не вдалося оволодіти Кальником. Ханенко також був дещо стривожений, тому прохав коронного гетьмана, щоб той дав йому для особистої охорони десять польських хоругв. Між українськими козаками й польськими жовнірами раз по раз виникали збройні сутички. Стали напруженими і взаємини самих ватажків козацтва — Ханенка та Сірка. Сірко мав більший вплив серед запорожців, ніж Ханенко, який не довіряв своїй старшині. Серед січовиків почалися заворушення, спричинені малою платнею короля. І тому гетьман Ханенко заявив, що готовий віддати свою булаву Дорошенку, якщо той випустить на волю його дружину й старшого сина63. Оголошена відставка, на думку гетьмана, мала заспокоїти невдоволених козаків.

Через деякий час багато полкових міст, які перебували під впливом Ханенка, почали схилятися під владу гетьмана Дорошенка. Ханенкові козаки звинувачували свого гетьмана в тому, що він допустив розташування польського гарнізону в Брацлаві. В грудні 1671 р. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати свого гетьмана Ханенкова старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який дуже цікавий з огляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала Ханенка протягом його правління. Докоряючи Дорошенку за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонись королеві, природному своєму панові... Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми...»64.

У грудні 1671 р. М. Ханенко вислав послів на сеймик Люблінського воєводства, прохаючи внести на сейм Речі Посполитої пропозиції про визнання православної віри не тільки на території України, але й у Короні Польській та Литовському князівстві. Наступним ішов пункт про забезпечення королівською владою навчання українців у Київській академії та відкриття для них шкіл. Ханенко пропонував вищому законодавчому органу шляхетської республіки забезпечити «вольності» козаків у королівських, магнатсько-шляхетських та духовних маєтностях65. 26 січня 1672 р. відкрилася сесія сейму, яка мала вирішити ці та інші питання, проте вже в лютому вона була зірвана. В березні, перебуваючи в Ладижині, гетьман запевнив короля Михайла Корибута: «...щиро і вірно стоїмо при достоїнствах ВКМ ПНМ (вашої королівської милості пана нашого милостивого — Т. Ч.) з Військом Запорозьким»66. Крім того, він повідомляв до Варшави про прихід в Україну значної кількості молдавських бояр «з жінками і дітьми», які втекли від турецької протекції й просилися під владу короля. Ханенко звертався до польського монарха з проханням про їхню підтримку та призначення над ними гетьманом боярина Д. Сандова. Невдовзі він висилає до Варшави посольство на чолі з М. Булигою, який мав вирішити питання щодо оплати Ханенкового війська67.

За свідченням Г. Грабянки, загальне керівництво над польсько-українськими військами після від’їзду Собеського до Польщі було покладене на гетьмана Ханенка68. На його бік почали переходити окремі козацькі полки. Так, у березні 1672 р. в Корсуні вибухнув бунт проти Дорошенка, у зв’язку з чим козаки прохали заступництва в Ханенка. Знову під владу свого колишнього полковника перейшов Уманський полк. Ханенко, підтриманий Уманським, Могилівським, Тарговицьким, Брацлавським і Корсунським полками, вислав посла до Дорошенка з пропозицією прибути на річку Росаву, де мала відбутися козацька рада69. Але Дорошенко, побоюючись втратити булаву, відмовився від цієї пропозиції.

У той же час Ханенко організовує звернення від козаків Чортомлицької Січі до Міхала Корибута із запевненням їхнього підданства. 30 квітня низовики писали до короля: «Взявши від предків наших із давнього часу ту науку, аби так завжди стало, статечно і вірно при вроджоному панові, найяснішому монархові Королівства Польського залишалися, чого ми до скону життя нашого (бажаючи того і обіцяючи від наступників наших) хочемо і обіцяємо у вірному ВКМ ПНМ (вашій королівській милості пану нашому милостивому — Т. Ч.) залишатися підданстві...»70. У травні гетьман перебував у Варшаві, де разом зі «старинними» козаками Уманського полку мав зустріч з польским королем у приміщенні сенату Речі Посполитої71. Саме тоді ним була складена особиста присяга на підданство Міхалу Корибуту.

Наприкінці літа 1672 р. в Україну з величезним військом прийшов турецький султан Мегмед IV. Для з’єднання з ним під Кам’янець вирушив Дорошенко з полками, які нараховували 27 тисяч воїнів. Ханенко з 18-тисячним військом виступив з Ладижина, щоб завадити пересуванню загонів свого противника і його об’єднанню з армією падишаха. Під селом Четвертинівкою, що на правому березі Бугу, відбулася бит-ва, яка завершилася поразкою козаків Ханенка. Сам гетьман із двома полками ледве встиг відійти до ладижинського замісу72. Сердюцькі загони Дорошенка й татарська орда тримали в облозі Ладижин чотири тижні, але, так і не здобувши його, змушені були відступили. Гетьман Ханенко з прихильниками втік до Білої Церкви, звідки неодноразово посилав листи до московських воєвод із проханням надати йому військову допомогу73, видавав універсали до запорожців і жителів м. Переяслава про спільні дії проти «невірних»74.

Не дочекавшись підтримки з Москви, він поповнив свої загони козаками Білоцерківського полку й вирушив на з’єднання з коронним гетьманом Собеським, який на Галичині продовжував воювати з турецько-татарськими військами. Спільними силами гетьманам вдалося розбити великі татарські чамбули під Краснобродом, Комарним та іншими західноукраїнськими містечками. 20 липня Ханенко одержав наказ від короля послати під Кам’янець-Подільський «тисячу-півтори добрих молодців» на допомогу місцевому гарнізону75. Однак під ударами армії турецького султана 27 липня 1672 р. капітулювали оборонці Кам’янця, після чого майже всі полкові міста Правобережжя присягнули на вірність Дорошенку. Ханенко ж із родиною знайшов притулок у Короні Польській. На деякий час його військово-політична діяльність на теренах Правобережної України припинилася.

У середині липня з Варшави повернулося посольство М. Булиги, яке мало лист Міхала Корибута до гетьмана Ханенка. В ньому, зокрема, говорилося: «словом королівським підтверджуємо всіляких прав і вольностей згідно з асекурацією, від нас і від вельможних сенаторів, урядників і гетьманів даною, не тільки цілу і непорушну дотримаємо, але у всіляких проханнях так питання релігії, добр і свобод Військо Запорозьке уконтентуємо і через конституцію сеймову затвердимо.»76. Король дотримав слова і всі запевнення відносно надання «добр і свобод» втілив наступного року в своєму універсалі від 28 березня 1673 р. до «Ханенка, гетьмана війська нашого запорозького, зі старшинами і Козаками нам і Рептій (Речі Посполитій. — Т. Ч.) послушними і вірними з боку нашого... полковникам, отаманам, сотникам і всій старшині і черні військовій, як теж городовим обивателям вірним підданим нашим»77. У тому ж році на вальному сеймі затвердили фінансування лише для трьох «хоругв» М. Ханенка.

16 жовтня 1672 р. Туреччина й Річ Посполита підписали договір у Бучачі. У його четвертому пункті були слова, присвячені особисто Ханенкові, де проголошувалося: «Козаки, що були з Ханенком, могли вільно повернутися до своїх домівок, але сам Ханенко не смів повернутись»78. На певний час ця заборона стримувала гетьмана в його прагненні перебратися до Умані — Дорошенко знову переміг, адже саме його козакам «уступалася Україна» згідно з турецько-польським договором.

Наприкінці жовтня Ханенко вже брав участь у поході короля Міхала Корибута під Люблін, проти так званої Голомбської конфедерації79. Польський король використовував війська Ханенка для розправи зі своїми політичними противниками. Але й у Варшаві Ханенко не припинив самостійної дипломатичної діяльності. На початку грудня він мав розмову з московським послом Протасовим, в якій заявляв про своє бажання перейти під царську протекцію, оскільки в Польщі його недооцінювали. Проте на такі пропозиції гетьмана Москва не реагувала.

Невдовзі король видав універсал до козацького війська Ханенка з дозволом повернутися в Україну. У квітні 1673 р. Ханенко вирушив на Волинь. Джерела свідчать, що при ньому було 12 тисяч козаків80. 23 квітня гетьман знову написав листа до царя, прохаючи підданства. Московський уряд відповів, що коли Ханенко стане єдиним гетьманом Правобережної України і з усіма козаками, які перебувають у королівському й турецькому підданстві буде проситися «під високу руку», то Москва його прохання задовольнить81. 11 вересня полки Ханенка й війська Дорошенка зійшлися в бою під мурами Києва з боку Печерського монастиря. Зазнавши поразки, Ханенко подався на Січ, де його раніше завжди підтримували, однак цього разу запорожці невдаху вже не прийняли.

Новий гетьман Лівобережної України І. Самойлович сповістив московського монарха, що з Варшави повернулися посли від Запорозької Січі, які з дозволу короля вимагали в Ханенка повернення гетьманських клейнодів82. Той же на це відповідав, що залишив їх у Димері, там, мовляв, знаходився польський полковник Ян Пиво, якого він стратив.

«Під Хотином, коли Собеський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків..., які трималися поляків із Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками»83, — так писав Самійло Величко про Хотинську бит-ву (листопад, 1673 р.). І хоч окремі сотні, які раніше перебували під владою Ханенка, продовжували традиції П. Конашевича-Сагайдачного під стінами подільської фортеці, сам гетьман у цей час перебував далеко від Хотина.

Політична кар’єра правобережного гетьмана наближалася до свого завершення. З півтисячею козаків Ханенко вирушив під Чигирин на допомогу українсько-московським військам Самойловича й князя Ромадановського, що вели боротьбу з полками Дорошенка. На початку березня 1674 р. під Лисянкою війська, які складалися з Київського, Канівського, Лубенського, Білоцерківського полків, а також козаків Ханенка, розбили двотисячний загін Г. Дорошенка.

Але саме це, як не дивно, прискорило падіння самого Ханенка. 17 березня в Переяславі відбулася козацька рада. «На генеральній раді нашій Ханенко клейноди військові, булаву і бунчук... з рук своїх здав»84 на користь царського регіментаря й гетьмана «обох берегів Дніпра» І. Самойловича. Перебуваючи у «відставці» і проживаючи на Лівобережній Україні, М. Ханенко навесні 1677 р. написав листа до нового короля Речі Посполитої Яна III Собеського з пропозиціями про співробітництво. Згідно з окремими даними, він хотів запропонувати польському монархові свою кандидатуру на гетьманську посаду. Але це послання перехопив Самойлович. На допиті перед генеральним суддею Ханенко розповів про свої «незаконні» зносини з королем85. Остання згадка про колишнього королівського підданого в документальних джерелах датується кінцем 1678 р. — екс-гетьман Ханенко перебував у батуринській в’язниці під арештом у командира московських стрільців86.

Відразу ж після зради М. Ханенка польський уряд розпочинає наполегливі пошуки нової кандидатури на гетьманство. І вже через рік, у квітні 1675 р., на посаді «наказного гетьмана Його Королівської Милості Військ Запорозьких» бачимо полковника з оточення Б. Хмельницького, Євстафія (Остапа) Гоголя. Його довголітня державна, політична та військова біографія розпочалася з вибухом Української революції й була насичена подіями різного характеру87.

Восени 1674 р. Ян Собеський, уже як польський король, вирушив на правобережні землі України, щоб закріпити там свою владу. Учасник походу польський шляхтич Я. Тушинський залишив цікаві свідчення про Є. Гоголя, який «перед козацькою війною бавився розбоєм, потім завжди був при козаках у бунтах, потім піддався туркам, коли ті прийшли під Могилів...»88. Коли ж значно численніші війська Речі Посполитої підійшли під мури міста, український полковник полонив і видав польському полковнику М. Жевуському двох татарських мурз, які від імені султана збирали стації з міського населення. «Відразу по цьому пішов Гоголь до короля присягу чинити»89, — засвідчував щоденниковий запис. 28 жовтня 1674 р. Ян III Собеський повідомляв канцлерові Великого князівства Литовського про підданство подільського й брацлавського полковника Є. Гоголя90.

Перехід зазначених полків на бік короля мав велике значення для зміцнення влади Речі Посполитої на Правобережній Україні. Це переконливо засвідчує універсал Яна III Собеського від 22 листопада 1674 р., який дарував жителям цих полків великі вольності й привілеї. Зокрема, зазначалося, що полковнику Гоголю «під уряд його віддаємо міста Мотилів, Шаргород, Ожаринці, Ярохов, Яругу, Білу, Михайлівну, Бушу, Рашків, Ямпіль, Черніївці, Кам’янку, Криницю, Цекинівку, Кузьмин, Копайгород, Лучинець, Мурахву, названі з усіма селами і присілками, які до них належать...»91. Крім того, козаки, що мешкали в цих містах, звільнялися від «усілякої зверхності панів дідичних... усіляких уставів, данин, чиншу, робіт...». Король заради того, щоб козаки й сам полковник були вірними польській протекції, навіть дозволив їм займатися пивним і горілчаним промислами. Другий королівський універсал надавав містечко і млин у Подільському воєводстві пасинкові Є. Гоголя Баляцкові, якого теж було звільнено від усіх податків і стацій92. 6 грудня згідно зі ще одним привілеєм Яна III Собеського, Гоголь отримав с. Вільховець93.

Очевидно того ж дня Гоголем була складена присяга на вірність польському монархові. Зміст присяги є дуже цікавим з огляду на його антитурецьку спрямованість: «Присягаю пану Богові всемогутньому, в святій Трійці єдиному, що найяснішому Янові III, з Божої ласки королеві польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викоріненя бусурман з держав його королівської милості...»94. Король, як справжній сюзерен, письмово затверджував зобов’язання захищати свого підданого. «...На фундаменті присяги, сьогодні особисто перед нами виконаної (Гоголем. — Т. Ч.)..., і ми навзаєм дальшу ласку нашу і протекцію обіцяємо, обіцяємо також і по наступниках наших», — такими монаршими словами закінчувався універсал від 22 листопада95.

4 квітня 1675 р. датовано королівський універсал до Могилівського, Брацлавського, Кальницького, Уманського городових полків, де зазначалося: «для кращого... урядування гетьманом наказним уродзоного Гоголя призначаємо...»96. У зобов’язання новопризначеного гетьмана-васала перед королем-сюзереном входило «управляти, запобігати неприятельським задумам, забезпечувати спокій і послух у містах, боронити від безправ’я і розбоїв, чинити кожному справедливість, непослух карати, додержуватися даної королеві присяги, бути щодо нього доброчесним і вірним.»97. Згідно зі «стародавніми правами і звичаями», правобережним козакам дозволялося скликати Генеральну раду, «щоб на ній викласти свої скарги, якщо б ще хто-небудь чогось потребував...». Окрім указаних чотирьох полків під гетьманське управління надавалися охотницькі полки С. Артиша, Барабаша та Кваші.

Влітку Гоголь разом із полковником М. Кияшком неодноразово розбивав загони турків під Кам’янець-Подільським, а восени звернувся зі скаргою на погане постачання своїх відділів особисто до Яна III Собеського («в малій ціні вірне підданство моє королеві»)98. У грудні він зустрічався з королем та коронним гетьманом Д. Вишневецьким у Львові, де, очевидно, планувалися спільні військові операції проти турок.

У лютому 1676 р. наказний гетьман брав участь у коронаційних урочистостях Яна III Собеського. Вальний сейм Речі Посполитої знову нобілітував Є. Гоголя, адже після своєї першої нобілітації в 1661 р. він кілька разів зраджував Короні. Разом із наказним гетьманом до «клейноду шляхетства польського» було приведено козацьких полковників С. Корсунця, М. Лукейчика, А. Зеленецького, сотників В. Іваненка, Г. Бернашовського, Я. Озаринського, С. Багринського, осавула П. Калкуля, обозних К. Гасаненка й А. Ясеновського99. Однак проблема функціонування Українського гетьманату на Правобережжі практично не вирішувалася панівними колами Польщі. Тому, повернувшись із Варшави, Є. Гоголь зібрав старшину і доповів їй, що «поляки недобре з нами товаришують..., а як бачу лядську неправду проти нас і там раджу, що потрібно нам пану гетьману задніпровському поклонитися»100. Отже, знову йшлося про перехід під зверхність московського царя. Старшинська рада навіть відрядила посольство до канцелярії І. Самойловича. Але ці переговори не закінчилися прийняттям якогось рішення. Очевидно, що Ян III Собеський все ж таки якимось чином зумів переконати свого підданого залишитися на боці Речі Посполитої. Від того часу Гоголь почав переманювати до себе на службу козаків лівобережних полків, чого дуже боявся Самойлович. Останній постійно нагадував охотницькому полковнику І. Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних містечок від «наклепів і знаджувань» Гоголя.

Згідно з положеннями Журавненського договору 1676 р., до Польщі відходили землі по Білу Церкву й Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана101. Тому наказний гетьман разом із полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (майже 2000 осіб) за рішенням польського сенату від 23 жовтня 1676 р. передислокувався в Димерське староство на Поліссі102. Під його управління надавалися Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Варшавський сейм 1677 р. ухвалює постанову «Консервація війська Запорозького», де зазначалося: «нагороджуючи вірних козаків Запорожських до нас і Речі Посполитої: послуги і на дальшу Речі Посполитій заслугу зберегти, обіцяємо їм, і ухвали Сейму теперішнього постановляємо, місця певні в Україні для осідання і мешкання назначить...»103. Також із коронного скарбу козакам Є. Гоголя було видано 60 000 злотих104. Димерське староство лежало неподалік від Києва, що сприяло активнішій політиці щодо запрошення на Правобережжя лівобережних козаків.

У березні 1677 р. на «правий берег» Дніпра перейшов колишній переяславський полковник Дмитро Райча. Це дуже занепокоїло царя Федора Олексійовича, і він вимагав від І. Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя»105. Через погрози останнього захопити Київ лівобережний володар булави навіть відклав свою поїздку до Москви. Про серйозність проблеми свідчить той факт, що кремлівський уряд вислав І. Самойловичу 10 000 золотих рублів у подяку за перехоплені листи Є. Гоголя до коронного гетьмана С. Яблоновського106. До лівобережного гетьмана їх привіз полковник І. Шульга, який перед тим був одним із найближчих соратників правобережного гетьмана.

З початком діяльності на теренах Правобережної України «князя сарматського Малої Русі — України» Ю. Хмельницького Гоголь налагодив з ним зв’язки. З Білої Церкви повідомляли до Варшави, що «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Корсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовилися»107. Одночасно козацький провідник намагався встановити стосунки з волоським господарем, для чого направив до нього свого представника. Польську владу занепокоїла така поведінка, адже вона хотіла зробити з Є. Гоголя слухняну маріонетку. Особливо був розгублений воєвода Руського воєводства, який запитував у свого Белзького колеги про те, що йому робити з непокірним наказним гетьманом108.

Кінець 1677 р. був нещасливий для гетьманування Гоголя. Від нього на лівий берег Дніпра перейшло близько 2000 осіб. Самойлович вихвалявся, що незабаром до нього прийде сам Гоголь, і стверджував, що з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. 8 квітня 1678 р. Є. Гоголь написав листа до І. Самойловича, в якому повідомляв про підготовку нового походу турецького султана на Україну, а також про переговори Яна III Собеського з московським посольством з приводу союзу християнських держав проти «невірних». Наприкінці листа було дано згоду визнати владу лівобережного гетьмана: «...зараз самого себе твоїй милості віддаю»109. Майже одночасно про можливість турецького нападу на Україну Є. Гоголь повідомив й ігумена Микільсько-Пустинного монастиря Г. Кирдиновського110. Однак наказний гетьман польського короля так і не перейшов на бік Російської корони — відчуваючи наближення смерті, він наприкінці 1678 р. подався до Спасько-Преображенського Межигірського монастиря поблизу Києва, де й помер у січні наступного року.

З кінцем гетьманування Євстафія Гоголя закінчився певний період у відносинах між Українським гетьманатом та Річчю Посполитою, що розпочався з підписання Юрієм Хмельницьким Чуднівського трактату. 1660-ті — кінець 1670 рр. можна охарактеризувати не інакше як періодом процвітання «козацького колабораціонізму», або ж відходу частини козацької еліти від більшості досягнень Української ранньо-національної революції. Адже, ще воюючи з Богданом Хмельницьким, польська влада зрозуміла, що найліпшою політикою щодо України повинні стати проведення військових походів і таємної дипломатії, підкуп старшини та інших заходів, які були спрямовані на розкол серед козацької верхівки. Варшава також різними засобами впливала на вибір гетьманів, які б потім виконували її волю (повторне обрання Юрія Хмельницького у 1661 р. та вибори Павла Тетері в 1663 р.). Тим самим королі Польсько-Литовської держави намагалися повернути Український гетьманат під свою сюзеренну владу. З огляду на непоступливість в українсько-польських відносинах та полівасалітетну зовнішню політику Петра Дорошенка варшавські урядові кола у 1669 р. ініціюють появу в Україні гетьманського уряду Михайла Ханенка, а після його переходу на бік московського царя і Євстафія Гоголя.

Оцінюючи тогочасну політику Речі Посполитої, сучасні польські історики зробили висновок, що ранньомодерна Польща, так само, як і тогочасна Росія, «не була тією державою, в межах якої козаччина мала б якийсь розвиток, обидві держави утискали маси українські і хотіли маніпулювати маріонетковими гетьманами»111. Саме тому широко пропонована в той час ідея «тринародової» Речі Посполитої так і залишилася лише теоретичним надбанням частини українських та польських інтелектуалів другої половини XVII ст.

__________

1 Historia dyplomacji Polskiej. — Т. 2. — S. 218.

2 БМЧ Краків. — № 381, арк. 123–127; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття... — С. 155–156.

3 Каманин Н. Новые исторические материалы о Богдане Хмельницком // Киевская старина. — T. XXII — № 7. — К., 1888. — С. 23–24; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 197.

4 ПКК. — T. IV. — Отд. З — С. 32–43.

5 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. Przyczynek do dziejoow moznowladczej polityki (maszynopis pracy doctorskiej). — Warszawa, 1949. — S. 36.

6 Цит. за: Соловьев С. Сочинения. В 18 кн. — Москва, 1991. — Кн. 6: Т. 11–12. — С. 92.

7 Цит за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 41.

8 Газін В. Гетьманство Павла Тетері. — С. 55.

9 Volumina legum. — T. IV. — Petersburg, 1859. — S. 360; Газін В. Гетьманство Павла Тетері... — С. 56.

10 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 61; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 285.

11 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 68, арк. 421.

12 Памятники Временной комиссии. — T. IV. — Отд. 3. — С. 244.

13 Цит. за: Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663... — S. 135.

14 БМЧ Краків. — Од. зб. 402, № 73, арк. 451–452.

15 Памятники Временной комиссии. — Т. 4. — С. 50–53, 145 – 150; Wójcik Z. Nieznany dokumenty do biografii Pawia Tetery, Jerzego Chmielnickiego i Jozefa Tukalskiego // Przegląd Historyczny. — T. LII. — Z. III. — Warzsawa, 1969. — S. 521–522.

16 Acta historica. — Vol. 1, — Pars. 1. — S. 215.

17 Wójcik Z. Jan Kazimiez Waza. — Wrocław, 1997. — S. 158.

18 Wójcik Z. Nieznany dokumenty. — S. 524–525.

19 Kersten A. Stefan Czarniecki 1599–1665. — Warszawa, 1963. — S. 500.

20 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 185.

21 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 185.

22 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 157, № 4, арк. 19.

23 Костомаров М. Історичні монографії. — Т. 6. — Тернопіль, 1891; Антонович В. Б., Бец В. А. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. — К., 1885; Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990; Липинський В. Твори. — Т. 2. — Філаделфія, 1980; Гарасимчук В. Смерть Івана Виговського // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. — Ч. 1. — К., 1928. — С. 205–216; Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1990; Wójcik Z. The early period of P. Teterja’s Hetmancy in the Right-Bank Ukraine (1661–1663) // Harward Ukrainian Studies. — 1979/1980. — Vol. 3–4. — P. 958–972; Горобець В. Еліта козацької України.

24 Jurkov Е. Paweł Tetera, hetman Ukrainy prawobrzeżny w 11. 1662–1665 (rola polityczna). Докторська дисертація. — Львів, 1928 p. // Львівський обласний архів. — Ф. 26, оп. 4, спр. 678; Дашкевич Я. Павло Тетеря // Володарі гетьманської булави... — С. 254–284; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999; Газін В. Гетьманство Павла Тетері.

25 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 422–443.

26 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 439.

27 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 422–443.

28 Гуржій О., Чухліб Т. [Рецензія] Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665 // Український історичний журнал — 2002 — № 2 — С. 104–114.

29 Гарасимчук В. Смерть Івана Виговського. — С. 206.

30 Historia panowania Jana Kazimierza z klimakterow Wespazyana Kochowskiego / Wyd. Z rekopismu przez E. Raczyńskiego. — T. 2. — Poznan, 1859 — S. 265.

31 Дашкевич Я. Павло Тетеря... — С. 281.

32 Чухліб Т. Михайло Ханенко // Володарі гетьманської булави... — С. 317–330; Чухліб Т. З історії політичної боротьби в Українській державі у 60–70-х рр. XVII ст.: діяльність правобережного гетьмана Михайла Ханенка // Середньовічна Україна. Збірник наукових праць. — Вип. 2. — К., 1997. — С. 171–184.

33 Русский биографический словарь. — T. XXI. — С. 63.

34 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 109.

35 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 46–47.

36 РДАДА Москва. — Ф. 210, оп. 12, спр. 78, арк. 145–150.

37 РДАДА Москва. — Ф. 210,оп. 9, спр. 3, арк. 150; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1991. — T. 2. — С. 270.

38 Acta Historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 503.

39 Relacye nuncyuszow apostolskich i innych osob o Polsce od roku 1548 do 1690. — T. I. — Berlin; Poznan, 1864. — C. 404.

40 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 222.

41 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории... — T. 1. — С. 230–232.

42 РДАДА Москва. — Ф. 13, оп. 1, спр. 5, арк. 1–26; Величко С. Літопис. — Т. 2. — К., 1991. — С. 130–134.

43 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 287–317.

44 Там само. — С. 306.

45 Korzon Т. Dola i niedola Jana Sobieskiego. 1629–1674. — T. 2. — Kraków, 1898. — C. 396; Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 614.

46 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210–215; Акты ЮЗР. — T. IX. — C. 346–351.

47 Volumina legum. — T. V. — Petersburg, 1860. — S. 30.

48 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 308; Степанков В. Петро Дорошенко. — С. 308; Чухліб Т. Михайло Ханенко. — С. 321.

49 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3036, арк. 210.

50 Мицик Ю. З документів українських гетьманів та полковників доби Руїни (за матеріалами польських архівосховищ) // Сіверянський літопис. — 1999. — №3. — С. 20.

51 Акты ЮЗР. — T. IX. — С. 313–314.

52 Там само. — С. 315–316.

53 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 141.

54 Tag-Register von dem Ffeld-Zug welchen die politische Armee unter dem Commando dess Ober-Feld Herrn und Reichsmarscalks, Herrn Johannis Sobieski durch Podolien an die Ukraina... anno 1671 // Archiwum komisyi historyczney. — T. 1. — Kraków, 1878. — S. 210–261.

55 Tag-Register von dem Ffeld-Zug... — S. 213.

56 Grabowski A. Ojczyste spominki. — T. II. — S. 143.

57 Jaworski M. Kampania Ukrainna. — S. 111.

58 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 224; Grabowski A. Ojczyste spominki. — T. II. — S. 146–148.

59 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 238.

60 Acta historica. — Vol. II. — Pars. I. — S. 701.

61 Літопис Самовидця. — С. 111.

62 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 257, 258; Мицик Ю. З документів українських гетьманів. — С. 20–21.

63 Цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 387.

64 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... — С. 388.

65 Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992. — С. 205.

66 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676 // SMHW. — T. X. — Cz. 1. — S. 239–240.

61 Ibid. — S. 240–241.

68 Акты ЮЗР. — T. IX. — C. 887, 888.

69 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 18–20.

70 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676... — S. 244.

71 Acta historica. — Vol. I. — Pars. II. — S. 905.

72 Ibid. — C. 17.

73 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 5, спр. 5, арк. 3–11.

74 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3037, арк. 222.

75 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — S. 248.

76 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — S. 247.

77 Materiały do dziejów wojny polsko-tureckiej 1672–1676. — T. X. — Cz. 2. — S. 255.

78 Acta historica. — Vol. II. — Pars. II. — S. 1224.

79 Акты ЮЗР. — T. XII – C. 225; Grabowski A. Ojcryste spominki. — T. II. — S. 234.

80 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства с Московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — Москва, 1899. — С. 936, 937.

81 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 313.

82 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 174.

83 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 409, 410.

84 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 43, 44.

85 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 410.

86 Tag-Register von dem Ffeld-Zug. — S. 236.

87 Чухліб Т. Соратники Богдана Хмельницького: військово-політична діяльність Євстафія Гоголя (1648–1679 рр.) // Доба Богдана Хмельницького. Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 142–160; Чухліб Т. Євстафій Гоголь — полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // Укр. іст. журнал. — 1997. — № 1. — С. 93–104; Крикун М. З історії української козацької старшини другої половини XVII століття. Полковник Остап Гоголь // ЗНТШ. — Т. 233. — Львів, 1997. — С. 398–443.

88 Dwa pamiętniki z XVII wieku Jana Gedrowskiego i Jana Fl. Drobysta Tuszyęskiego. — Wrocław, 1954. — S. 58.

89 Ibid.

90 БМЧ Краків. — Од. зб. 431, арк. 3.

91 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 46.

92 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 49.

93 Оглоблин О. Проблема предків Миколи Гоголя // Український історик. — Нью-Йорк; Мюнхен, 1967. — № 3–4. — С. 86–87.

94 Цит. за: Крикун М. З історії української козацької старшини. — С. 434.

95 БНВ, Відділ мікрофільмів. — № 1787, арк. 46.

96 АГАД Варшава. — Ф. «Архів Замойських», № 3053, арк. 104.

97 Там само; Крикун М. З історії української козацької старшини. — С. 439.

98 АГАД Варшава. — Ф. «Архів публічний Потоцьких», № 47, т. III, арк. 16.

99 Volumina legum. — Т. V. — S. 202.

100 Акты ЮЗР. — Т. XII. — С. 533.

101 Чухліб Т. Правобережна Укараїна в міжнародних договорах у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 3. — К., 1993. — С. 83.

102 АГАД Варшава. — Ф. «Архів публічний Потоцьких», №. 48, арк. 1–2.

103 Volumina legum. — Т. V. — S. 224.

104 Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełomie XVII–XVIII w. — Wrocław, 1963. — S. 17.

105 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 90.

106 Акты ЮЗР. — T. XIII. — С. 142.

107 БМЧ Краків. — Од. зб. 175, арк. 363.

108 БМЧ Краків. — Од. зб. 175, арк. 511.

109 Акты ЮЗР. — Т. XIII. — С. 436, 580–581.

110 РДАДА Москва. — Ф. 229, оп. 1, спр. 136.

111 Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. — C. 67.



11. У «братерській дружбі» з Кримським ханством проти Московської держави


Не підлягає сумніву той факт, що відносини з Кримським ханством відігравали досить важливу роль у становленні та еволюції ранньомодерної Української держави. Важливість українсько-татарських політичних зв’язків промовисто засвідчує укладання мирної угоди між Річчю Посполитою й Кримом 15 грудня 1653 р., яка розірвала союзницькі відносини між Богданом Хмельницьким та Іслам-Гіреєм й зіграла вирішальну роль у підписанні українською стороною союзницьких домовленостей з Москвою у 1654 р1. Проте в наступні роки гетьманський уряд виявляє велику дипломатичну активність у справі відновлення миру з татарським ханом (лютий-квітень 1654 р. — посольство у Крим Семена Савича, серпень 1654 р. — посольство Павла Тетері, жовтень 1654 р. — переговори з татарським послом Тохтамиш-агою, січень 1655 р. — переговори з Менглі-Гіреєм під Охматовим, березень 1655 р. — чергове посольство до Криму, серпень 1655 р. — українське посольство в Криму), у результаті чого з гетьманом Б. Хмельницьким і ханом Менглі-Гіреєм 12 листопада 1655 р. було укладене перемир’я під Озерною2. Таким чином, головне завдання — досягнення нейтралітету Кримського ханства у війні України проти Польщі — було виконане. Однак, на жаль, це перемир’я проіснувало недовго. Розірвання, в силу різних причин, мирних зв’язків із Кримом (друга половина 1656 р. — перша половина 1657 рр.) призвело до значного погіршення міжнародного положення Українського гетьманату.

Іван Виговський, який прийшов до влади після смерті Хмельницького, продовжував політику останнього в його відносинах із Кримом. Уже в лютому 1658 р. гетьман укладає військову угоду з представником ханства Караш-беєм, що дозволяє йому згодом з допомогою 40-тисячної орди отримати переконливу перемогу над московською армією під Конотопом (28–29 червня 1659 р.)3. Разом з тим, вперше у вітчизняній історії нового часу татарські війська були використані гетьманським урядом для придушення опозиції (боротьба І. Виговського з Я. Барабашем, І. Безпалим, М. Пушкарем). Цей факт мав негативний вплив на процеси консолідації української еліти і в наступні десятиліття.

Сподіваючись нейтралізувати Крим у його допомозі Україні проти Росії, цар відправляє до хана посольство І. Опухтіна і Ф. Байбакова4.

Воно мало запропонувати Мегмет-Гірею IV відмовитися від підтримки Яна II Казимира та І. Виговського. Але хана не зацікавила ні ця пропозиція, ні обіцянка росіян значно збільшити «упоминки» — на той час, як відзначають дослідники, серед верхівки Кримського ханату провідною стала думка щодо встановлення протекції над Українським гетьманатом5. Раніше як українською, так і татарською стороною відносини між двома державами розумілися як «дружні», «братерські» та «приятельські»6. Відмовивши московським дипломатам, татарський візир Сефер-Газі-ага заявив, що цар мусить передати ханові українські міста, які знаходяться під владою гетьмана Виговського.

Протистояння українських і польських військ під Чудновим восени 1660 року призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 р. з царем Олексієм Михайловичем і перехід під зверхність короля Яна II Казимира. Разом з тим, прямий спадкоємець гетьмана-«князя» Богдана Хмельницького також був змушений враховувати присутнісь значного татарського війська на українських землях — 17 вересня 1661 р. він підписує Ставищанський договір із Кримським ханатом, керівництво якого не збиралося виводити свої орди з України. Однак ще незадовго до цього, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Очевидно, вже відтоді можна говорити про бажання кримського двору зробити Український гетьманат своїм васалом. Але для досягнення цього ханам необхідно було витіснити з України війська не тільки російського, а й польського монархів. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. Однак у травні 1662 р. в листі до гетьмана Ю. Хмельницького хан Мегмет-Гірей IV пропонував: «...Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати... цар (хан — Т. Ч.) ратних людей до нього гетьмана, на допомогу надішле»7. Майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну проводилися за участю татарських орд, деталі перебігу яких уже висвітлювалися в попередніх розділах.

Очевидно, великим був вплив кримсько-татарського чинника після зречення молодшого Хмельницького й на обрання гетьманом П. Тетері. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирша-мурзи на елекційній козацькій раді, але і його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю8. Однак на початку свого правління «невдячний» гетьман почав вимагати усунення татарських підрозділів із Правобережної України, чому завадила позиція Польщі. 3 лютого 1663 р. П. Тетеря скаржився на дії татар в Україні своєму сюзеренові у Варшаву: «...Орда здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою»9. З цих слів стає зрозумілим, що Тетеря слідом за своїми попередниками сприймав відносини гетьманату з ханатом не інакше, як «дружні», а отже, рівноправні. Традиційно це скріплювалося взаємною присягою. Однак практика взаємовідносин між гетьманом і ханом засвідчувала процес поступового підпорядкування династією Гіреїв своїх північних сусідів. «...Мені вже заборонено без волі хана надсилати листи до Вашої Королівської Милості»10, «...кримські мурзи бажають, щоб Україна, як і Волощина, зробилась данницею Криму»11, — описував П. Тетеря тогочасні стосунки з Селім-Гіреєм та його урядовцями.

Незважаючи на певне охолодження українсько-кримських стосунків, майже 40-тисячне ханське військо під керівництвом Сефера та Менглі Гіреїв, а також Дадеш-аги брало участь у спільному поході польського короля Яна II Казимира і правобережного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну. Але, як відзначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії12. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду IV, що в даному випадку означало б і залежність гетьманату від Кримського ханату, як було у випадку з придунайськими князівствами — Валахією й Молдавією. «Ляхи не мало не бажають вам добра; зробіть так, щоб і нога польська не доходила до Горині, як розграничив покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами»13, — говорив у березні 1664 р. Дедеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 р. Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру, який, можливо, передбачав відносини сюзеренно-васального типу.

Від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. XVII ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея IV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.

Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з татарами, слід відзначити діяльність гетьмана Степана Опари, який, на думку вчених, першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці гетьманату14. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було недовгочасним порівняно з урядуванням тут інших козацьких достойників. Воно тривало всього протягом двох місяців — з 11 червня до 18 серпня 1665 р. Очевидно, з огляду на такий короткий термін гетьманування, а також, зважаючи на обмежену джерельну базу, українські історики майже обійшли увагою вивчення життєдіяльності цього невдалого гетьмана. Саме так охарактеризував С. Опару в чи не єдиному присвяченому йому дослідженні історик Д. Дорошенко15.

Після втечі П. Тетері до Польщі, правобережний гетьманат опинився в досить складній ситуації. Як із внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники, ця частина колись унітарної держави перетворилася на «яблуко розбрату» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, але й між сусідніми монархами. Тоді, як зазначав той же Д. Дорошенко, на Правобережжі відкривалася можливість для честолюбних та відважних людей пошукати щастя й спробувати захопити осиротілу гетьманську булаву. Найголовнішими претендентами були брацлавський полковник В. Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник В. Децик та сотник Медведівської сотні Черкаського полку С. Опара.

Зважаючи на те, що його ім’я не було занесено до реєстру Війська Запорозького 1649 р., можемо зробити висновок: Опара, який на початку 60-х рр. був на посаді сотника Медведівської сотні Черкаського полку й виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Ю. Хмельницького, вийшов на політичну арену десь у середині 50-х рр. Можливо, він був близько знайомий з молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стосувалося причиною того, що наприкінці 1660 р. Ю. Хмельницький призначає медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна Казимира.

У дипломатичній інструкції, наданій С. Опарі перед виїздом до Варшави, йому було поставлено наступні завдання:

1) просити в короля, щоб той не дозволяв кримському ханові пустошити Україну;

2) домагатися, аби коронне військо, яке перебувало на українських землях, не кривдило місцевого населення й не займало на постій козацьких володінь;

3) наголосити на необхідності надання додаткового війська для походу на лівий берег Дніпра, де вже перебував наказний гетьман П. Дорошенко;

4) відрекомендувати Яну II Казимиру московського посла Сухотіна, який прибув до Ю. Хмельницького з грамотою від царя, а також погодити ряд інших дрібних питань16.

Це посольство не можна назвати вдалим (хіба що сам Опара одержав від короля ряд маєтностей), адже більшість прохань та вимог українського уряду так і не були виконані польською стороною.

Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки (його ім’я не згадується в доступних нам джерелах). Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських нападів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика С. Опари сприяла гуртуванню навколо козаків з навколишніх містечок і селищ Сміли, Жаботина, Суботова та Кам’янки. Саме вони на чолі з медведівським сотником підтримали лівобережного гетьмана І. Брюховецького в його поході влітку 1664 р. на Правобережну Україну задля підкорення її своїй владі17. Дослідник тих подій В. Маєвський стверджує, що підпорядкування С. Опари лівобережному гетьману не мало за мету піддатися московському цареві. «Опара пробував лавірувати між Брюховецьким, поляками і татарами, намагаючись здобути якнайбільше користі»18, — відзначав польський історик. Підтвердженням цим словам ученого є те, що в листопаді-грудні С. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV19. А в січні наступного, 1665 року, погодився на визнання протекції короля Речі Посполитої, якому присягнув наприкінці квітня в Лисянці20. Вочевидь, це було зроблено з огляду на існування в той час польсько-татарського миру.

Однак визнання польської протекції, як засвідчили наступні події, було лише спритним політичним ходом С. Опари і стало засобом для унезалежнення правобережної частини Українського гетьманату за татарською допомогою. На середину 1665 р. сотник розсилає універсали до населення правобережних міст та містечок, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяє українцям такі самі вольності, які вона мала за Б. Хмельницького21.

З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Тетері (червень, 1665 р.), що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили «старшому брату» певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері в особі Опари. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який довгий час перебував у кримському полоні22. Хоча інші джерела (зокрема і польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому (С. Опарі — Т. Ч.) булаву запорозьку»23.

Як би там не було, але 11 червня 1665 р. на чолі двох полків (пішого та кінного, загальною кількістю близько 1000 чол.) С. Опара оволодів важливим у стратегічному плані полковим містом Уманню, звідки була вибита московська залога в складі 80 осіб24. Через деякий час його підрозділи оволоділи Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в Умані, С. Опара проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину25. Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Я. Стахурський повідомляв короля Яна II Казимира в листі від 7 липня 1665 р.: «Опара... стягає своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається»26. В іншому посланні до канцлера Пражмовського білоцерківський комендант відзначив, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам (зокрема білоцерківському й паволоцькому), закликаючи їх на козацьку раду й обіцяючи всім ханську протекцію. Коли офіцери польського гарнізону в Корсуні просили в Опари надати їм провіант, той їм відповів: «ідіть туди, де хліб, а ми Вас у Корсуні не потребуємо»27. Отже, бажання С. Опари визнавати польську протекцію є фікцією, як підсумовував Стахурський.

Розуміючи, що кримський хан хоча і є монархом й володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого протектора — султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара висилає до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики припускають, що посли Опари також просили в султана допомоги в унезалежненні від Речі Посполитої28. Деякою мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків — у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом (всього близько 22 тисяч чол.)29.

Мабуть, десь на початку липня 1665 р. С. Опару все-таки було обрано на козацькій раді гетьманом. Опосередкованим свідченням цьому є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі заслужені козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич[18] (генеральний осавул). Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару на гетьманстві, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату.

За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися протидіяти його зростаючій політичній та військовій силі. Місію протидії задумам С. Опари в Україні бере на себе керівник однієї з найміцніших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський й, власне, Білоцерківський полки, він закликає їх намовляти козаків до протидії гетьману. Однак Опара відразу ж зреагував на це — він знову засвідчує свою вірність польському королю і в середині липня висилає до Яна II Казимира посольство на чолі з І. Суботовим30. Воно мало просити про затвердження С. Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог31. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що знаходилися в українських фортецях32. Одночасно з дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями військового характеру. Разом із татарами він планує вирушати на Канева. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату33. Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня надійшов разом із турками й татарами Кан Мегмед34. Після багаточисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про сполучення основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара висилає в район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом з п’ятитисячним татарським загоном35. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня, а вже наступного дня він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «... 18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому як Іуді другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги...»36 Аналогічні свідчення про арешт Опари вніс до своєї хроніки польський літописець Й. Єрлич37.

Що ж спричинило до такого підступного ув’язнення гетьмана С. Опари його вчорашніми спільниками? Як на нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей IV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на нашу думку, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й кримчаків: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати»38.

Певну роль в усуненні С. Опари зіграв також Я. Стахурський, який постійно підштовхував Кан Мегмеда і татарських мурз до цього39. Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари після декількох невдалих спроб захопити козацький табір звернулися до його оборонців: «...якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати»40. З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками зокрема й бунчужним Жилкою»41 Дорошенка не було затримано й він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

Разом із найближчими старшинами С. Опару відразу ж відправили до Бахчисарая, але тут знову в події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі в змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав, і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання посилили і з дороги вернули (С. Опару. — Т. Ч.) і з ним проклятим його суддя Радочинський...»42 Метою повернення опального гетьмана стало те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати»43.

Спочатку С. Опару разом з товаришами (окрім генерального судді Радочинського й бунчужного Жилки, серед них був ще піхотний полковник Цар) помістили у в’язницю Білоцерківської фортеці під нагляд його давнього ворога коменданта Стахурського44. Щоб звільнитися з неволі, Опара на допиті в коронного урядовця обіцяв, що на догоду Речі Посполитій може впровадити в Умані польську залогу та приведе під владу короля Запорозьку Січ. Задля того, щоб одержати звільнення й виконати свої обіцянки, ув’язнений гетьман пропонував комендантові залишити заручниками своїх сина й дружину45.

Однак і це не допомогло Опарі. 10 жовтня 1665 р. під Равою-Мазовецькою посли Дорошенка В. Донець і Д. Пиляй передали колишнього гетьмана королю Яну II Казимиру46. Польський історик XVII ст. В. Коховський відзначив, що С. Опару деякий час тримали ув’язненим у фортеці Мальборк, де він і зустрів свою смерть47. Однак окремі сучасні вчені більше довіряють свідченням француза П. Бончі, який у момент передачі Опари був при королівському дворі й доносив 15 жовтня у Францію про намір Яна II Казимира стратити козацького гетьмана.

А тому вони роблять висновок про його насильницьку смерть між датами 10-го і 15-го жовтня 1665 р48. Натомість В. Маєвський на основі інформації поетичного збірника, присвяченого рокошу Є. Любомирського[19], узагальнює, що король мав намір звільнити С. Опару з умовою подальшого виступу останнього проти опозиційних рокошан (цю думку підтримує і М. Нагельський)49, а отже, на думку історика, Ян II Казимир не міг стратити гетьмана, який все ж таки помер своєю смертю в польській в’язниці50.

«Опара ішов і проти царя, і проти короля, адже тим самим наче стояв за незалежність України (в союзі з татарами і під протекцією Порти)»51, — підсумовував короткочасну діяльність цього гетьмана Д. Дорошенко. Це положення підтверджують і польські історики, відзначаючи, що С. Опара «уособлював щораз більше стремління до незалежності»52. Підтримуючи такі висновки відомих учених, хочемо наголосити на тому, що саме гетьман Опара після відмови свого попередника П. Тетері від окремих задумів Б. Хмельницького, намагався відродити багато чого з політики великого гетьмана. Одним із перших кроків в економічній сфері стало відбирання «млинів і хуторів» у польської шляхти, яка вже була поверталася в Україну з військами Яна II Казимира. Шляхом закликів доби Хмельниччини С. Опарі вдалося на певний час сконсолідувати козацтво правобережної частини Українського гетьманату, яке втомилося від довголітніх внутрішніх та зовнішніх війн. На одній із козацьких рад С. Опара виступив із закликом «одміряти ляхам границю по Случ»53. Цей гетьман практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрям в українській зовнішній політиці козацької доби. Саме шляхом Опари пішов його наступник П. Дорошенко, який добивався незалежності України від Московської держави й Речі Посполитої за допомогою Стамбула та Бахчисарая. Очевидно, саме відвертий радикалізм як внутрішніх, так і зовнішніх заходів не дозволив С. опарі довше втримати гетьманську булаву. Він став заручником політики Кримського ханату та їхнього зверхника в особі султана Мегмеда IV на примирення з Річчю Посполитою.

У зв’язку з незалежницькою позицією, в квітні 1666 р. стамбульський двір змістив з престолу кримського хана Мегмеда-Гірея IV. Черговим володарем Криму став Аділ-Гірей, в якому Османська імперія хотіла бачити слухняного виконавця своєї волі. Зокрема, це стосувалося й української політики Порти. Позбувшись важко керованого хана, її керівництво вже не хотіло застосовувати татарський чинник задля впливу на розвиток подій в Україні. Але з огляду на те, що Туреччина у цей час воювала з Венецією, Аділ-Гірей продовжував «самостійницький» курс свого попередника.

Цей кримський хан також не бажав відмовлятися від України «обох берегів» Дніпра. Фактично Правобережжя вже знаходилося під татарською зверхністю. А щоб здобути вплив на Лівобережжя, яке перебувало під московською протекцією, Аділ-Гірей йде на дипломатичну хитрість і під час переговорів із послами царя Олексія Михайловича вимагає виведення російських військ із «черкаських» міст» і щоб «бути їм, черкасам, в уособ», тобто незалежними ні від царя, ні від хана54. Однак можна було передбачити, що якби Москва відкликала свої війська з Лівобережної України, туди відразу б увійшли татарські орди. Важливе місце в політиці нового хана займали стосунки з українськими гетьманами, яких Аділ-Гірей хотів бачити цілковито залежними від себе. Усвідомивши, що П. Дорошенко, наслідуючи Б. Хмельницького, намагається грати самостійну роль і відновити рівноправні «братерські» відносини між Україною та Кримом, хан відразу ж робить спробу змістити того. Коли ж це йому не вдається (Дорошенко встиг сподобатися стамбульській владі), він, використовуючи Запорозьку Січ (її старшина виношувала плани позбавлення Дорошенка булави), призначає свого гетьмана правобережного гетьманату. Ним став запорозький військовий писар П. Суховієнко (Суховій)55.

У 1668 р. ніжинський протопоп Симеон Адамович, перебуваючи в Москві, розповідав урядовцям Посольського приказу: «...есть в Запорогах писарь Петрушка Суховей, досужей и ученой человек, в 23 года, и посылан был он в Крым для договоров, и с ханом де и с калгою и с салтаном договор учинил, и из Крыму об нем в Запороги писали, чтоб впредь к ним посылали таких же досужих людей, как он Суховий, а прежде сего таких умных людей к ним не присылывали»56. «Ділом сильний, в річах світових цекав (говорив. — Т. Ч.57, — свідчив про молодого гетьмана Правобережної України козацький літописець Самійло Величко.

На арені політичного життя України П. Суховієнко з’являється в 1667 р., в особі кошового писаря Запорозької Січі58. Цей рік був дуже важким для козацької держави, зважаючи на укладене в с. Андрусові перемир’я між Річчю Посполитою та Московською державою. Саме воно заклало основи майбутнього міжнародного поділу України між сусідніми країнами. Проти умов Андрусівського перемир’я виступали як правобережний гетьман П. Дорошенко, так і лівобережний правитель І. Брюховецький. Однак наміри першого укласти тісніший союз із Османською імперією викликали незадоволення запорозької старшини.

На початку серпня 1668 р. кошова рада вирішує відправити до татарської столиці Бахчисарая посольство з вимогою допомогти їм відібрати булаву в П. Дорошенка й віддати її до рук людини, яка б, на відміну від нього, враховувала політичні й економічні прагнення запорожців і була більш прогнозованою для кримського хана59. Така людина знайшлася в особі запорозького писаря Суховія, якому й доручили очолити посольство до Криму. Прибувши в середині серпня до Бахчисарая, він уклав військово-політичний договір із кримським ханом Аділ-Гіреєм. Згідно з його статтями, в обмін на зобов’язання запорожців не руйнувати татарських улусів хан обіцяв надати військову допомогу січовикам60. У процесі спілкування представників козацького посольства з татарським урядом молодий запорозький писар так сподобався Аділ-Гірею, що той запропонував стати йому гетьманом України під протекторатом Кримського ханату, а також дав Суховієнку дублікат власної печатки, на якій було зображено «лук із двома стрілами»61.

Відразу після повернення в Україну Суховієнко пише листа до гетьмана П. Дорошенка з пропозицією прибути до Запорожжя на раду, «щоб запорожцям з обох сторін Дніпра вибрати одного гетьмана»62. Але досвідчений Дорошенко, передбачаючи можливість свого вбивства на цій раді, відмовив і відписав П. Суховієнку, що, згідно з козацьким звичаєм, козацькі з’їзди завжди проводились «в городах», а не на Запорожжі. Таким чином, рада запорозького коша обирає П. Суховієнка гетьманом від свого імені, а також частини правобережних і лівобережних полків. Це призначення підтримало близько шести тисяч запорожців — козаки Переяславського, Полтавського, Миргородського, Лубенського й Прилуцького полків63. Однак слід відзначити й те, що підтримка лівобережних козаків стала можливою лише з огляду на присутність в Україні (згідно із запорозько-татарською угодою) майже стотисячної татарської орди.

Окрім цього, відразу ж після обрання П. Суховієнко направляє своїх послів до турецького султана Мегмеда IV. Вони мали запевнити султана, що новообраний гетьман буде дотримуватися всіх тих домовленостей, які були укладені між ним і гетьманом П. Дорошенком. Мегмед IV підтримав Суховієнка на гетьманстві, пообіцявши йому до-помогу хана, а також запевнив у своїх намірах щодо надання навесні війська для походу на Кодацьку фортецю.

Першим кроком П. Суховієнка в ранзі «запорозького» гетьмана стало звернення до свого візаві: «...а писал де к нему Дорошенку Суховеенко что он гетман ханева величества. А он бы Дорошенко не писался отнюдь Запорожским гетьманом»64. Цей лист був скріплений подарованою Суховієнку ханською печаткою, що переконливо засвідчувала його васальне становище.

Відповіддю П. Дорошенка стала розсилка листів до всіх козацьких полковників із вимогою не піддаватися «без ради і волі Війська Запорозького учиненому гетьману Суховієнку», а також чинити збройний опір татарським загонам, які той привів до України65. Більшість полковників підтримали П. Дорошенка. Вони навіть вимагали від нього негайно скликати «чорну» раду, на якій вони б швидко «поламали своїми мушкетами стріли Суховієнка»66. Виконуючи Дорошенків наказ, у бою коло Прилук було знищено близько трьох тисяч татар. Крім того, брат П. Дорошенка Григорій відмовився від спільного походу з татарами й вимагав у кримського уряду видати йому Суховієнка.

7 жовтня 1668 р. гетьман П. Суховієнко видає універсал, адресований усім станам Українського гетьманату, який став одним із найвизначніших документів, що свідчили про патріотичні наміри тогочасної козацької старшини втримати здобуту в ході визвольних змагань національну державність. Універсал засвідчує розуміння козацькою елітою проблеми міжнародного розділу своєї молодої країни між більш сильними сусідніми державами в результаті Андрусівського перемир’я 1667 р.: «...в спокоение бедные Украины, одна сторона Днепра от Москвы до царского величества, а другая от стороны Польской к его милости пределенного вовсе отдана, что ей теми мирами, сиречь разделение, по малу малу в крепкие той своей стороны взявши руки, а потом и всеми силами напустивши, тако ее уязвите... мечем или вечным в тяжкую, подобно египецкую, работу Московскую взятием снести и искоренить плетением вместе...»67.

А тому, «видя таковы милой своей Отчизны уготовленной и тако лютой нестерпимой внутрь болезни», П. Суховієнко закликає як правобережних, так і лівобережних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «...и всему єдиноутробному братству моему посполитому Украинскому, по сем и том боку Днепра обретаему христианскому народу, объявляю и известую и остерегаю, чтоб вы в союзе и собою милой любви и милости братерской связанные крепко, твердо и неподвижно пребываючи»68.

Далі молодий гетьман згадує історію українсько-російських політичних відносин, коли московський уряд нехтував рівноправністю союзу двох держав: «И оттоль что на частокольных везде в войнах головами и перстями вашими себе защищающе, когда к договорам придет вас к ним не токмо не припущают, но и жадные не объявляют речи, для того, что ни о чем ином с ляхами, только вас всегда как бы в руки взявши, вольности поломити, и ни во что обернути, торговались и торгуют; якоже и сие теперешнее мирное постановление (Андрусівське перемир’я. — Т. Ч.) на всю Украйну пагубу приносит и перед небощиком Брюховецким, хотя боярин был утаено было. Также и Хмельницкого, которого только словами да подарками обещаниями, по своей обыклой Московской хитрости, манили... потеание с Ляхами, о изводе войска Запорожского и пагубе всей Украины договариваючи, бывало... снести бедную Украину постановили...»69.

Турбуючись про подальшу долю своєї Вітчизни («матки милой Отчизны бедной Украины»), П. Суховієнко апелює до національної свідомості українців: «От чего яку милую свою, в ней же родихся, отчизну и вас всих. Единого плоду будучи от сицевой пагубы остерегаю и отвожу; а яко вы ныне с собою, то есть с тою стороною (Правобережжям. — Т. Ч.) за помощію Божією совокупились. Тако в том сопряженій крепко обретающееся, ничесаму себе к разрознению и расколю прелицаемому в грамотах слову и умышленному мечем и огнем и вечною неволею намерению вредити не подадите...»70.

Цей важливий у розвитку політичної думки України документ був написаний П. Суховієнком у місті Путивлі, що на Чернігівщині. Він наказав розіслати його по всім українським полковникам та сотенним містам і містечкам з метою, «чтоб было предо всеми чтено...»71. Однак, незважаючи на переконливі аргумента Суховієнка, його заклики до єднання були проігноровані більшою частиною козацької старшини — вже наступного року на Правобережній Україні з’явився ще один гетьман. Ним став уманський полковник Михайло Ханенко, якого проголосили гетьманом уже за підтримки й від імені польського короля.

У другій половині листопада 1668 р. П. Суховієнко разом із татарськими загонами діє на Полтавщині. Зокрема, він веде переговори зі старшиною м. Лубен з питання розміщення в місті на зиму чотирьох тисяч татар72. Але йому в цьому було відмовлено. Саме наприкінці осені, не без допомоги московських представників, в Україні поширюється чутка про «обусурманення» П. Суховієнка. Рейтарський поручик Ф. Крижановський свідчив про те, що Суховієнко прийняв мусульманську віру під іменем Ашпат-мурзи73. Інший росіянин Я. Хопчинський повідомляв до Посольського приказу, що татари дали йому ім’я «Шамай». Крім того, він свідчив: «отзывается Суховеенко хановым сыном»74. Можливо, й справді татари неофіційно, на свій лад, називали Петра Суховієнка Шамаєм, а під час протокольних зустрічей — Ашпат-мурзою, але свідчення про його перехід в іслам, на нашу думку, є вигадкою. Адже як після цього Суховієнко зміг би керувати запорожцями, що одним із головних принципів своєї діяльності проголошували оборону православної християнської віри?

З огляду на розуміння чинників, якими керувалися татарські провідники, відмовляючи у своїй протекції Дорошенку й наставляючи на гетьманство іншу особу, показовими є рядки листа калги-солтана Крим-Гірея до польного гетьмана Корони Польської Д. Вишневецького від 23 листопада 1668 р.: «...Ми, бачачи шалберство Дорошенкове, вчинили так: писаря, який із Запорожжя з військом Запорозьким зі мною вийшов, прийняли ми його за приятеля і гетьмана Петра Суховія; про що просимо і бажаємо, щоб ти не слухаючи Дорошенкових приповідних листів; проти присяги підгаєцької зі мною був і на Україну не наступав»75.

З початком 1669 р. Суховієнко разом із вірними йому полками й татарськими загонами переправляється з Лівобережної України на Правобережжя, де намагається захопити українську столицю й резиденцію гетьмана П. Дорошенка — Чигирин. Однак, дійшовши до околиць міста-фортеці й зваживши на неприступність його мурів, П. Суховієнко укладає договір із Дорошенком, головною метою якого був спільний наступ проти поляків.

Але ні один, ні другий гетьман своїх домовленостей не дотримували. Незабаром полки Суховієнка отримують поразку під Вільшанкою, де їх розбили підрозділи полковника С. Корсунця. Через деякий час у сутичці з полками Г. Дорошенка, які поверталися з Лівобережжя, загинуло ще чимало козаків Суховієнка76. Коли ж 16 січня загони І. Сірка розбили під Ольховцем татарські війська Батирчі-мурзи, більшість прихильників П. Суховієнка перейшли на бік цього запорозького полководця. «Коли запорожці, що були при Суховієнку, побачили на другому боці (річки. — Т. Ч.) Сірка, Григорія Уляновського і інших січовиків, то перейшли на їх бік...» — свідчив 26 січня отаман Захар Донець77. Таким чином, на боці Суховієнка залишилась незначна кількість козаків. Сучасники оповідали, що таких взагалі було всього близько 15 чоловік78.

У результаті цієї поразки лівобережні полки, які були під владою «татарського» гетьмана, знову перейшли до П. Дорошенка. Окрім того, козаки Дорошенка захопили канцелярію Суховієнка разом із архівом, печаткою, прапорами, литаврами й бубнами, які були привезені до Чигирина79. Але, незважаючи на це, молодий гетьман не збирався здаватися на милість переможцю. Навпаки, 25 квітня 1669 р. він збирає раду на Січі, яка проголошує його «запорозьким» гетьманом80, і знову починає готуватися до боротьби з Дорошенком.

Кримський ханат, якому було вигідна міжусобна боротьба в Україні, продовжує підтримувати свого ставленика. Хан Аділ-Гірей присилає йому на допомогу орду на чолі з солтаном Муратом. Також хан звертається з листом до окремих лівобережних полковників, зокрема, прилуцького й переяславського, переконуючи їх, що не варто «заради одного гетьмана (Д. Многогрішного. — Т. Ч.) бути в неприязні з Кримом»81.

26 травня П. Суховієнко пише листа з Чортомлицької січі до полковника Прилуцького полку І. Маценка, в якому прохає останнього не вірити П. Дорошенку, який, за його переконаннями, хоче віддати Україну в турецьку неволю82. Одночасно Суховієнко вирішує провести об’єднавчу козацьку раду Українського гетьманату. Для цього він відсилає до Чигирина посольство, що складалося з восьми запорожців, яке мало пропонувати П. Дорошенку прибути на раду до урочища Цибульник. На початку літа, а саме 4 червня, вони дісталися до Чигирина. Гетьман Дорошенко не відмовив Суховієнку, але наказав запорожцям передати на Січ, що дату й місце проведення такої ради буде призначати лише він83.

Після невдалого походу на Лівобережну Україну П. Суховієнко вирішує поширити свою владу на Правобережжя. У першій половині червня направлений ним на козацьких чайках полк запорожців під керівництвом Стефана Сулими оволодів Переволочною. Але вже 15 червня він був вибитий звідти підрозділами Дорошенка84. Незважаючи на це, в кінці місяця у результаті військових дій та дипломатичних заходів на бік Суховієнка переходять Корсунський, Уманський, Кальницький і Тарговицький полки. Невдовзі внаслідок битви під Смілою до нього прилучаються частини Білоцерківського й Паволоцького полків85. У цей час на допомогу Суховію прибув і сам султан Мурат з ордою. 7 липня відбувся черговий бій за право володін