Book: Торжество життя



Микола ДАШКІЄВ

ТОРЖЕСТВО ЖИТТЯ

Науково-фантастичний роман

Світлій пам’яті моєї матері.

Автор

Частина перша

ПІДЗЕМНЕ МІСТО

Розділ I

ВТЕЧА

Промінь прожектора - вібруючий, пружний, синювато-білий - з розгону вдарив по рядах колючого дроту, прорвався крізь нього, пронизав звихрену темряву і десь далеко, знесилений, уткнувся в непроглядну, щільну стіну дощу. Наче шукаючи місця, де ця стіна тонша та доступніша, він майнув над обрієм, захоплюючи з собою безпорадні водяні краплини, і раптом вчепився у щось живе, рухоме.

В ту ж мить глухо застукотіли кулемети; трасуючі кулі зійшлися в одній точці і довго довбали її, потім скорилися променеві прожектора, перестрибнули праворуч, до узлісся.

Настирливо верещала сирена. Заспані й злі, з казарм вибігали есесівці охоронного батальйону; лунали уривчасті накази єфрейторів; вовкодави з наїжаченою шерстю рвали повідки; чортихалися офіцери: з концтабору знову втекла група військовополонених.

Одному з втікачів не пощастило: це його вихопив із рятівної темряви чіпкий промінь прожектора, віддаючи на поталу кулеметам. Смертельно поранений, він усе ще намагався повзти вперед, але його наздогнали пси і почали шматувати - ще живого. Він не кричав - захищався тупим саморобним ножем до кінця.

Решту втікачів упіймати не пощастило. Злива розмила сліди, вітер поплутав запахи, і пси, облизуючи мокрі від крові й дощу пащі, рвалися назад.

Довго ще никали по узліссю солдати з собаками; розривні кулі важких кулеметів ще довго просічували темні хащі, - все було марно: гітлерівці так і не долічилися п’ятьох в’язнів. Серед утікачів був один хлопчик.

* * *

Три роки - більш як тисячу днів! - професор Макс Браун просидів у концентраційному таборі. Три роки щоранку презирливо й гордовито відповідав аж занадто ввічливому наглядачеві:

- Ні!

І все одно не витримав, здався.

Ім’я мікробіолога Макса Брауна, учня Луї Пастера та Роберта Коха, було відоме на весь світ: за його підручниками вивчали курс мікробіології в більшості університетів Європи та Америки. Але останнім часом професора почали забувати: вже кілька років Макс Браун не з’являвся на конгреси мікробіологів і не опублікував жодної наукової праці. Базіки плескали, що Браун, завершуючи якісь надзвичайно важливі дослідження, виїхав до Бразілії і проживає там інкогніто. І лише близькі друзі знали, що Брауна заарештовано.

Швейцарець Макс Браун довгий час жив у Німеччині, вважав її за другу батьківщину і не міг лишатися байдужим до гітлерівських злочинів. Поглядів своїх він не приховував, а після анексії Австрії та окупації Чехословаччини заявив, що знищує свої останні, ще не опубліковані праці і виїжджає з Німеччини. Це був жалюгідний протест пацифіста, проте Брауна все одно схопили і кинули до концтабору.

Ні, Макса Брауна не хотіли знищити. Від нього вимагали тільки одного: віддати свої знання та здібності фашизму.

В концтаборі старому дошкуляли повільно, з холодною методичністю середньовічних інквізиторів, і головним інквізитором став колишній учень професора Брауна - Отто Валенброт.

З ранку до ночі в камері Брауна лунала музика - ледве чутна, дражлива. Героїка Бетховена й Вагнера, лірика Чайковського та Ліста надзвичайно збуджували професора, кликали до подвигів, до натхненної праці. Він затуляв вуха долонями, мимрив собі під ніс перші-ліпші формули, але солодка отрута все одно просочувалася в мозок, розхитувала волю.

Коли Браун, стукаючи в двері, вимагав вимкнути радіо, негайно з’являвся есесівець з стосом журналів, монографій, дисертацій. Браун роздратовано змітав книги зі столу, обминав їх, але потім його увагу обов’язково привертала яка-небудь обведена червоним олівцем стаття.

О, Валенброт умів дошкулити професорові! Він вибирав саме ті наукові праці, якими цікавився старий; у статтях, навіть без посилання на Брауна, використовувались його відкриття; дисертації були такі жалюгідні, що професор міг би залюбки розгромити кожну з них.

- Безглуздя!.. Убозтво думки!.. Дитяче белькотіння!... - професор розлютовано бігав по камері й сипав прокльони на голови тих, що випередили його, використавши добуті ним дані, або перекрутили його твердження.

А Валенброт зазирав у вічко камери й нишком посміхався: тепер можна випустити на сцену й університетського колегу професора Брауна - доктора Пфальца!

І, можливо, Браун опирався б ще років зо два, коли б не щоденні відвідини провокатора.

Професор радів, коли приходив Пфальц, - з ним можна було погомоніти й розвіяти нудьгу. Браун обурювався на Гітлера, на нацистську політику, і доктор - маленький кістлявий дідок, - кидаючи сторожкий погляд на двері, підтакував. За це професор прощав Пфальцеві роботу в концтаборі та підступні розмови про “життєвий простір” і несправедливості Версальського договору. Браунові здавалося, що вся вина за жорстокість та цинізм, які запанували в Німеччині, лягає виключно на Гітлера, і кожен, хто ненавидить його, протестує разом з тим і проти нацизму... А Пфальц... Що ж - професор Браун навіть співчував цьому переполоханому кволому докторові. У Пфальца велика сім’я і мала сила волі. Він просто неспроможний боротися.

Та як помилявся Макс Браун! Досвідчений психолог і завзятий фашист, Пфальц міг прибрати собі першу-ліпшу маску. Цього разу йому вигідно було скидатися на ягнятко.

Пфальц діяв обережно і підступно. Він ніколи не виявляв радості з приводу перемог на Східному фронті - про найбільш сенсаційні новини він звичайно повідомляв так, що професор проймався повагою до нього, об’єктивної людини науки. Зате Пфальц говорив про нові лікувальні засоби, і насамперед про пеніцилін. Це був якийсь надзвичайний препарат, - з його допомогою виліковувалась навіть газова гангрена!

Браун неспокійно йорзав по койці: йому дуже кортіло розпитати про той пеніцилін докладніше, але він, стримуючи себе, бурчав:

- Хай так, але їх, росіян, певно, навіть не підбирають?.. Хай здихають на полі бою, так?.. Та це ж звірство!

Пфальц жахався:

- Та що ви, професоре!.. Хіба ви або я могли б пройти мимо людини, - хай навіть ворога, - яку ми зобов’язані врятувати?! Їх лікують кращі німецькі лікарі... Хочете, я виклопочу вам дозвіл попрацювати кілька днів у госпіталі для військовополонених?.. Але що правда - то правда: пеніцилін туди не дають. Надто мало його ще в нас, надто він дорогий...

І настав день, коли професор Браун нерішуче запитав:

- А чи не можна показати мені дію пеніциліну на живому об’єкті?

Доктор Пфальц засяяв:

- Будь ласка, будь ласка, дорогий колего!.. Хоч зараз!

...Через три місяці, в листопаді 1941 року, професор Браун погодився зайняти посаду професора вірусології Центрального бактеріологічного інституту.

Він поставив за умову, що працюватиме лише над проблемою боротьби за життя: він не хоче і не буде мати нічого спільного з смертоносними препаратами, які призначені для знищення людей.

Директор Центрального інституту професор Руфке погодився.

* * *

Цілком недвозначно визначивши свою позицію пацифіста, Браун, як йому здавалося, виправдав себе. Довго стримуване бажання вирвалося, нарешті, назовні. Професор був ладен працювати день і ніч. Він схвильовано гладив рукою тубус мікроскопа, пестив очима ультрацентрифуги, ультрафільтри, - це був його світ, світ науки, де можна дерзати й творити, боротися й перемагати. За таку лабораторію можна згодитися на все, забути всі неприємності й незручності. Зрештою, чи не однаково, де міститься лабораторія: на тихій Фогельштрасе університетського містечка Гейдельберга чи тут, у масиві скель Баварського плато?

Та хоч професор і ладен був ніколи не виходити з своєї лабораторії, він, дізнавшись, що працювати доведеться в підземному місті, про всяк випадок зажадав права вільного виходу на поверхню землі. Директор інституту згодився й на цю умову, але попередив, що втекти - неможливо.

Професор не збирався втікати. Однак нагадування про це розбудило в ньому почуття протесту, і першого ж дня, насилу відірвавшись від досліджень, Макс Браун примусив себе скористатися з свого привілею.

Був холодний осінній ранок, коли перед професором вперше одчинилися важкі стальні двері і він ступив на невеликий бетонований майданчик.

Свіже повітря - вологе, напоєне запахом хвої, - ринуло в легені. У Брауна аж запаморочилася голова, коли він вузькою стежкою почав спускатися вниз по схилу.

Ніде не було чути ані звуку. Тільки вітер гнав яскраве осіннє листя, збирав його в пухкі вали і котив у долину. Важкі сірі хмари, готові полити дощем або сипонути снігом, повзли низько, чіпляючись за вершини гір, і від цього небо здавалося плоским, а долина - невеликою западиною з розмитими краями.

У професора тривожно стислося серце. “Долина смерті” - подумав він.

Різкий східний вітер іноді розривав хмарну запону, і тоді зовсім близько проступали височезні скелясті гори, а за ними у важкому білувато-сірому серпанку маячили ще стрімкіші вершини. Тільки в одному місці, - там, де в тумані щезала ріка, - можна було знайти вихід з цієї долини.

Браун озирнувся. Невеличкий будиночок з черепичним дахом - от і все, що становив собою хід до Центрального інституту. Хто б міг подумати, що в глибинах гори сховане ціле місто - з величезними лабораторіями, електростанціями, десятками допоміжних підприємств?

Замислившись, Браун пішов униз, в долину. Та незабаром перед ним виросли чорні на яскраво-жовтому фоні написи: “Обережно! Міни!”

Він закляк на місці, потім рушив угору по схилу, і весь час ліворуч од нього миготіли ці застережливі таблички. Вони дратували як настирливе нагадування про те, що професор Браун, власне, так і лишився в’язнем, тільки змінив місце ув’язнення.

Незадоволено мимрячи щось собі під ніс, він, щоб не бачити цих табличок, почав продиратися крізь чагарник, але знову вийшов до забороненої зони. Звук його кроків сполохав дику кізку. Легка, тендітна, вона шугнула праворуч, до скелі, але раптом звернула і, зіщулена, прослизнула повз професора по мінному полю... І в ту ж мить рвонув вибух.

На професора посипались дрібні камінці, бризнуло щось тепле, липке. Він здригнувся, повільно витер обличчя носовою хустинкою і пішов назад.

За годину Браун сидів у своїй лабораторії і сумно й байдуже дивився кудись вдалину. Крізь залізобетонні стіни, крізь масиви гір і сотні кілометрів відстані він бачив Гейдельберг, університет і свою затишну квартиру на Фогельштрасе.

Розділ II

ЧУДНИЙ ХЛОПЧИК

Щоб не хвилювати себе, професор поринув у роботу, знайомлячись з останніми досягненнями науки. До ресторану підземного міста він намагався зайти тоді, коли там нікого не було. Та все одно таки наткнувся на Валенброта.

Колишній учень привітав його аж надто палко, просив завітати до нього, - адже їхні лабораторії майже поруч. Отто згадував старі добрі часи, коли він уперше прийшов до професора Брауна в Гейдельберзі, називав ті дослідження вірусів, які проводив під керівництвом чуйного і досвідченого вчителя, улесливо доводив, що лише Максу Брауну зобов’язаний тими скромними успіхами, яких зумів досягти...

А Браун з огидою пригадав день, коли дізнався про зраду свого кращого учня: гестапівців привів до лабораторії саме Валенброт.

“Страшна людина!”, - професор здригнувся, встав з-за столу і, посилаючись на головний біль, попрямував до ліфта.

Вийшовши в долину, він пішов уздовж лінії мінного загородження, намагаючись ні про що не думати, нічого не згадувати. Але перед очима весь час стояв Валенброт з його холодним, оцінюючим поглядом.

Мінне поле скінчилось. Далі пройти не можна було: вертикальна, навіть нахилена вперед скеля звисала над густими ялинами, що ледве сягали половини її висоти.

“Так, звідси не втечеш...” - з тоскною безнадією повторив Браун, поглядаючи на скелю.

Його увагу привернула дуже дивна як на оце безлюддя річ: на вершині однієї з ялин метлялася брудно-біла ганчірка. Браун зацікавився: ганчірка могла впасти тільки згори.

Насилу продершись крізь чагарник, професор підійшов ближче. Мабуть, щось важке впало зі скелі - віти ялини були поламані, на м’якому вологому мохові виднілась западина і плями крові; далі простягся широкий слід, що зникав у хащах.

З Брауна був кепський слідопит, але й він одразу ж зрозумів, що це слід людини: на одній з гілок чагарника висів клапоть закривавленої тканини. Сліди здавалися зовсім свіжими - отже, людина впала недавно і, може, ще була жива.

Професор уявив собі це падіння і жахнувся. Але куди ж плазував отой бідолаха? Навіть сильному і здоровому важко продиратися крізь оцей чагарник, - як же проповз він, поранений?

Слід вів до підніжжя гори. Там, у затінку, хащі були вже не такі буйні; рослини тяглися до світла, утворюючи під скелею щось схоже на зелену печеру. Браун зазирнув туди і в ту ж мить злякано відсахнувся: біля його вуха прошурхотів камінь.

- О, з цією людиною жартувати не варто! - промимрив старий.

Простягнувши свого довгого сучкуватого ціпка, він навмисне поворушив кущі далеко від себе, а коли у відповідь на шерех туди полетів другий камінь, швидко визирнув з-за куща.

Біля підніжжя скелі в невеликій заглибині лежав хлопчисько років тринадцяти і, затиснувши в лівій руці камінь, озирався, як зацьковане звірятко.

Кілька секунд обидва лежали нерухомо, затамувавши подих: дорослий здоровий чоловік, схований в гущавині, і скалічений хлопчик - один на невеликій галявині, де заховатися неможливо. Це, певно, найбільш лякало хлопчика; він напружено, з одчаєм зиркав на всі боки, чекаючи нападу й шукаючи порятунку. Нарешті його погляд упав на розколину в скелі - туди можна було б заповзти, - і він, озирнувшись ще раз, раптом чудно перевернувся набік і, не випускаючи з руки каменя, поповз, спираючись на лівий лікоть.

Та ось з-під руки хлопчика вислизнула опора - він похитнувся, намагаючись зберегти рівновагу, впав на закривавлену праву руку, зойкнув і, певно, втратив свідомість.

Браун кинувся до хлопчика, легко підняв його і озирнувся, наглядаючи сухе й затишне місце. Скоро він знайшов те, що шукав: трохи вгору по схилу виднів темний отвір печери.

Намостивши з моху таку-сяку постіль, професор переніс хлопця до схованки. Він жахнувся, коли розрізав і зняв одежу: обидві ноги хлопчика були закривавлені, і на правій, нижче коліна, крізь шкіру випиналися гострі кінці зламаної кістки; права рука звихнута і чимось гострим розпанахана від ліктя до плеча; все тіло й лице хлопця посічене, подряпане гілками та ялиновою глицею. Та все ж йому ще пощастило, коли зважити, що він упав зі скелі заввишки як п’ятиповерховий будинок. Його врятували високі ялини та густий молодняк, вони пом’якшили удар.

Хлопцеві потрібна була негайна медична допомога, та про це годі й думати. Згідно з наказом кожен, хто потрапляє на територію Центрального інституту, підлягає знищенню. І професор своїми силами вирішив зробити все, що може.

Він був поганим хірургом і до того ж грунтовно забув методику лікування переломів. Але рани перев’язав швидко, використавши для бинтів свою спідню сорочку. При цьому Браун з жахом уявив, як мільярди мікробів ринули в кров дитини... Але що міг вдіяти він, професор мікробіології, за таких умов? У нього не було навіть йоду.

Коли Браун з силою смикнув за праву руку, щоб вправити звихнутий суглоб, хлопчик застогнав і розплющив очі. Він дивився тьмяним тоскним поглядом, що не виявляв нічого, крім болю, та поступово його очі округлилися, в них з’явилося єдине почуття - почуття жаху.

Треба було заспокоїти хлопця, і професор сказав:

- Я твій друг, не бійся мене!

Хлопчик навіть не поворухнувся.

Браун повторив цю ж фразу французькою, англійською, нарешті російською мовами. Рука хлопчика здригнулась.

Важко було уявити, що хлопчик-росіянин. Скоріше за все - поляк: після окупації Польщі чимало поляків вивезли до Німеччини на чорну роботу. Але польської мови Браун не знав, тому заговорив, калічачи російські слова, як йому здавалось, на польський манір.

Голос професора звучав схвильовано, щиро, і хлопчик трохи заспокоївся. З-під опущених повік він уважно стежив за кожним рухом старого, а коли в кущах почувся шурхіт, судорожним рухом знов схопився за камінь.

- Дурненький, це пурхнула пташка! - Браун з побоюванням зирнув на хлопчиська і про всяк випадок присунувся ближче до виходу з печери. “Чудний хлопець - від нього можна чекати чого завгодно!”

Прочитавши побоювання в очах професора, хлопчик раптом забелькотів щось, показуючи на мигах, що каміння кидати не буде. Він жестикулював, мукав, показував пальцем вбік, і Браун вирішив, що хлопець - німий. Пас худобу, вночі впав зі скелі і просить вивести його звідси.

Вивести звідси! Хлопець не знав, що з долини виходу нема.

Міркуючи вголос, Браун сказав:

- Ну, гаразд: вилікувати тебе я, припустімо, зможу. А що ж далі? Ти попав до забороненої зони, і за кілька метрів від цього місця починається міненфельд - мінна нива... ні, мінне поле... Не здумай переповзати - міни діють безвідмовно, я переконався в цьому. А коли ти попадеш на очі охоронцям - тебе вб’ють. Зрозумів?



Хлопець серйозно хитнув головою.

- Так от, доведеться тобі, друже, пролежати в цій печері чимало днів. Давай-но обладнаємо її - адже скоро й морози вдарять. Що ти можеш запропонувати?

Хлопець не відповідав. Він заснув раптово, але й у сні міцно тримав камінь.

Ну й ну! - Браун лагідно похитав головою, зняв з себе куртку й укрив хлопця. Таку силу волі й витримку в дитини він бачив уперше.

* * *

Професор, який ніколи до того не тримав рушниці, раптом став завзятим мисливцем. Він купив чудову централку, розпитував усіх про звички диких кіз, щодня ходив на полювання і, повертаючись до підземного міста з порожніми руками, засмучено зітхав, досить влучно копіюючи відомих йому горе-мисливців.

Одного разу його піймав на слові його ж лаборант: виявилось, що професор не вміє заряджати рушницю і жодного пострілу з неї не зробив - ствол навіть не закопчений. Старий при цьому так зніяковів, так по-дитячому виправдовувався, що постійні відвідувачі ресторану підземного міста тільки нишком посміялися з витівок професора. Нікого, власне, не цікавило, що саме тягне Макса Брауна туди, в зовнішній світ, - у сльоту й холод пізньої осені. Але професор не забув образи і другого ж дня прогнав лаборанта, обвинувачуючи в недбайливості.

Шеф інституту Руфке досхочу нареготався, коли дізнався про причину гніву Брауна, але заперечувати не став. Не заперечив він також і проти чудного бажання професора, щоб їжу йому приносили до лабораторії, - для Руфке все було ясно: старий Браун виживає з розуму.

І тільки Отто Валенброт гострим нюхом поліцейської нишпорки відчув щось непевне. Він помітив, що професор якось повернувся без куртки. Куди вона поділась? Та й не був Браун такий запальний, щоб за дрібницю прогнати досвідченого лаборанта. Ні, тут крилася якась таємниця!

За неуважним професором вдалося простежити дуже легко. Одного разу, коли Браун - у великій хутряній куртці з відстовбурченими кишенями - попрямував до ліфта, Валенброт пішов слідом. Професор продирався навпростець, крізь чагарник, потім зник у якійсь печері. Валенброт підповз ближче й прислухався.

Професор говорив щось чи по-чеському, чи по-російському - Валенброт розумів тільки окремі слова.

Боляче?

….............................………………………………………………………………………………………………………

А тобі не холодно?

….............................………………………………………………………………………………………………………

Той, до кого звертався професор, лише мукав, але раптом зойкнув, як зойкають при перев’язці, і Валенброт зрозумів, що це - поранений.

Намацавши в кишені пістолет, він ступив у темний отвір печери й сказав:

- Професоре Макс Браун! Ви чудовий мікробіолог, але поганий хірург. Дозвольте мені!

А годину по тому, недалеко від входу в підземне місто, Валенброт сказав нахабно й зухвало:

- Сподіваюсь, любий професоре, ви тепер зазирнете до моєї лабораторії? Минулого разу я не встиг розповісти вам про свої успіхи. Я відкрив новий вірус - вірус “Д”. Це надзвичайно дійовий препарат для бактеріологічної війни, але, на жаль, нестійкий, Ваші поради мені дуже допоможуть.

Макс Браун зупинився й тихо сказав:

- Я до вас не прийду і працювати над засобами знищення не буду. Обов’язок мікробіолога - боротися проти хвороб, а не викликати їх. Кращі люди світу...

Валенброт зареготав:

- Кращі люди? Кращі люди - ми, арійці! А втім, я не збираюся дискутувати з вами на цю тему. Мені просто необхідна ваша допомога. Я, на жаль, не встиг взяти від вас усього, що міг.

- Ні, я не прийду!

- Ні?! - загрозливо перепитав Валенброт. - Тоді мені доведеться доповісти шефові про дивні прогулянки Макса Брауна.

- Ну, то й що? - професор тремтів від обурення.

- Дуже просто: вас позбавлять права виходу на поверхню.

- Я кину дослідження. Цього разу зламати мене вже не вдасться.

- Ну, тоді... - Валенброт навмисне розтягнув слова, з насолодою слідкуючи за зростаючою тривогою професора. - Тоді доведеться мені особисто провести деякі мікробіологічні експерименти над відомим вам пораненим... Він загине в страшних муках, і його вбивцею будете ви!

- Ви не зробите цього!

- Зроблю! - сказав Валенброт і зловтішно повторив: - Зроблю!

Професор схилив голову. Перед ним був виродок, здатний на все. Благати або умовляти його - зайва річ. Для досягнення своєї мети він залюбки знищить- хвору дитину без жалю і вагання!..

- Який ви... мерзотник! Який ви... негідник! Який ви... - Браун захлинувся, закашлявся, махнув рукою й повільно пішов стежкою.

- Хвилинку, професоре! - наче нічого не сталося, Валенброт наздогнав Макса Брауна й заговорив діловим тоном: -Створювати смертоносні бактерії вам не доведеться. Можете обмежитись загальними настановами, в цьому нема нічого поганого. Ми просто укладаємо угоду, і моє мовчання має бути оплаченим... На роздум я даю вам одну ніч.

Професор Браун тієї ночі не заснув ані на хвилину. Нерозв’язна дилема краяла його мозок: що робити? Валенброт зробив удар по дошкульному місцю: приректи пораненого хлопця на смерть у муках Макс Браун не міг. Але не міг він і віддатися у добровільне рабство до Валенброта. Він не хотів працювати над смертоносним вірусом “Д”.

Ох, як хороше було б оце лежати на дивані в своїй затишній квартирі, читати або спостерігати крізь вікно легесенькі сніжинки, що кружляють у промінні ліхтаря, не вирішувати складних питань, які пригнічують і душать, від яких хочеться втекти, сховатися, як ховається слимак у свою шкаралупу, і які все ж треба вирішити негайно.

Але Гейдельберг, університет, квартира на Фогельштрасе зосталися в далекому минулому. Зараз були підземне місто, фашист Валенброт і тяжко хворий хлопець.

І професор Браун вирішив. Він погодився на умови Валенброта, обдурюючи себе, що так триватиме недовго - тільки до видужання хворого.

Почалася сувора сніжна зима. Рани хлопчика затягнулись, але рухатися він ще не міг. Професор Браун потроху перетяг до печери всі теплі речі, які мав, запасся продуктами, спиртівкою. Та все це не допомагало: хворий, знемагаючи від холоду, втрачав сили.

Сьомого грудня при двадцятиградусному морозі почався дуже сильний буран. Він лютував три дні. І всі три дні професор Браун метався по своїй лабораторії: там, нагорі, закутаний у жалюгідне дрантя, замерзає хлопчик, який так вразив його своєю мужністю, - хлопчик, врятований ним від смерті.

І нарешті Браун наважився. Він надів парадний сюртук, довго й старанно зав’язував галстук, потім вийшов з лабораторії і повільно пішов коридором. Біля дверей кабінету шефа зупинився, нерішуче подзвонив.

Двері м’яко відчинилися, і директор інституту, професор Руфке, здивовано підвівши широкі руді брови, сказав:

- Прошу!

Розділ III

ПОМІЧНИК ПРОФЕСОРА

Третю добу не вгаваючи шаленіє буран.

Сніжинки - холодні, колючі - мчать горизонтально, разом з ними летить глиця й віття, камінці й каміння, груддя мерзлого снігу та льоду з вершини. А час від часу десь лунають глухі вибухи, здригається земля, і хлопчик розуміє: вибухнула міна.

Добре!.. Ой, як добре!.. Це значить, що після бурану можна буде перейти мінне поле, про яке розповідав професор: багато мін вибухне від завалів, а інші занесе снігом, - якщо обережно, то й переповзти можна... Хай тільки хоч трохи розпогодиться.

Але за входом у печеру, за невміло і нашвидкуруч сплетеною з пруття та приваленою камінням заслоною, як і раніше, тоскно завиває, свистить на високих нотах, гримить басовими акордами скажений вітер, - свистить, завиває, грюкає, мчить з швидкістю кур’єрського поїзда і, пригинаючи чагарник, вивертаючи столітні дерева, б’є тугими грудьми об скелю, сиплючи сухі сніжинки. Біля підніжжя скелі тихо виростає м’який замет; він зростає повільно, але все щільніше й щільніше притискує заслону, закриваючи єдиний вихід з печери.

А хлопцеві починає здаватися, що буря виє вже приглушено, мороз слабшає. Він стривожено схоплюється й прислухається.

Ні, там усе без змін... Вибухають міни - ось прокотилася ціла хвиля вибухів... Як добре! Нарешті можна буде втекти. Ось затихне трохи - і гайда!...Тільки треба, мабуть, знайти міну, підкласти в той підземний хід та як гахнути!.. Бреше старий - інститути в землю не закопують. Воєнний завод, напевне... Ні, міною, мабуть, не дошкулиш... Треба запам’ятати місце, а потім прилетіти літаком і льотчику показати...

Йому на мить здалося, що він справді лежить у великому літаку. Гуде мотор, а льотчик- з орденами, в шоломі, схожий на Чкалова - підходить і питає:

- Ну, Степане, де ж воєнний завод?

Степан показує:

- Ось він, товаришу майор!

Літак різко падає вниз, і хлопець стукається потилицею об стіну печери. Почухавши голову, він засоромлено мимрить:

- Задрімав трохи, а спати не можна...

Його невтримно тягне до сну, і він, щоб розважитися, командує, очевидно, наслідуючи когось:

- Розвідник партизанського загону імені Щорса товариш Степан Рогов! Ви перебуваєте на бойовому посту. Ваше завдання: не спати, аж поки не скінчиться буря, а потім переповзти мінне поле і прямувати на схід!

- Єсть, товаришу командир! Розвідник Степан Рогов не спить уже дві ночі і завдання виконає!

Та знову летять літаки - радянські літаки. І хоч Степан не на літаку, а внизу, він яскравою ракетою вказує льотчикам ціль - ворожий підземний завод.

- Ближче! Ближче! Сюди кидайте!

...А сніг - білий, сухий, хрусткий - засипає отвір, багатопудовим тягарем придавлює невміло й нашвидкуруч сплетену з гілок заслону.

* * *

Степана одкопали вранці, коли затих буран і вперше за кілька тижнів визирнуло сонце.

Вхід у печеру був завалений важким зламаним деревом, засипаний снігом, і охоронникам Центрального інституту довелося чимало попрацювати, поки професор Браун зміг винести з печери напівживого хлопця.

Степан опритомнів лише в інституті, коли Браун і охоронець виносили його з ліфта. Побачивши довгий сірий коридор, почувши приглушене грюкотіння машин, він зрозумів, що лагідний професор зрадив його. Різкий біль пронизав серце дитини - втекти не вдалося, все загинуло.

Що він міг зробити - худорлявий тринадцятирічний хлопчик, змучений концтабором і хворобою, зголоднілий, слабий? Тільки намагатися якнайдалі відтягти свою смерть та знову шукати можливості втекти. Навіть в оці страшні хвилини Степан, зціпивши зуби, примусив себе лежати нерухомо, як і раніше.

Від підйомника в обидва боки тягся широкий склепінчастий коридор з сірими стінами, його перетинали поперечні коридори - вужчі й темніші.

Степан нарахував чотири перехрестя, а в п’яте вони звернули, і за кілька секунд перед ними відчинилися важкі металеві двері.

Ноші поставили на підлогу лабораторії, і Степан одразу ж заплющив очі. В останню мить його погляд ковзнув по сірих стінах, шафах з блискучими приладами, машинах, бутелях з якимись рідинами. Все було дивовижне, фантастичне, але страх минув, перемагала цікавість.

Степанові дуже хотілося ще раз позирнути в куток: йому здалося, що там стоїть радіоприймач. Та над ношами хтось схилився, і хлопець затаїв подих. Кілька хвилин у кімнаті було тихо, потім ледве чутно заскрипіли двері, і професор Браун закричав:

- Геть! Геть! Не смійте сюди заходити! - Старий аж захлинався від люті. - Ви чуєте?! Я не хочу вас бачити!

Степан розплющив очі. Біля дверей стояв Валенброт. Він щось тихо й погрозливо казав, але Браун його не слухав і продовжував кричати:

- Геть! Геть! Геть!

Гримнули двері. Старий повернув ключ у замку, прихилився до стіни. Він дихав важко, витираючи лоба великою сіро-зеленою хусткою. Підійшов до столика, налив склянку води і почав пожадливо пити, брязкаючи зубами об скло. Він здавався жалюгідним і безпорадним, але Степан не хотів йому прощати. У погляді хлопця було стільки презирства й ненависті, що професор зрозумів: його, Макса Брауна, обвинувачують у зраді. Він подивився на Степана майже з ненавистю.

- Так, хлопчику, я зрадник!.. Я зрадник!.. Через те, що я врятував тебе, можливо, загинуть тисячі людей... Через тебе я принижувався перед віслюком і фашистом!

Він викрикував це, погрожуючи комусь кулаками, а потім опустився в крісло й тихо сказав:

- Ні, хлопче, тебе не вб’ють. Я умовив директора. Ти будеш служником в лабораторії, моїм помічником. Але... - професор одвів погляд. - Але нас з тобою не випустять звідси аж до кінця війни, а я буду змушений працювати над смертоносними мікробами. І коли я працюватиму погано, тебе...

Він не докінчив, але Степан зрозумів його.

Розділ IV

З ЧОГО РОБЛЯТЬ ДИНАМІТ?

...І потяглися довгі, нудні, одноманітні дні. Ні вечорів, ні світанків - яскраве стомлююче світло. Ні холоду, ні спеки - сухе повітря з металевим присмаком. Ні втоми, ні відпочинку - просто якесь тваринне існування.

Степан почував, що задихається в цьому казематі. Двадцять кроків у довжину, десять ушир та маленька скляна комірчина три на десять - оце і все. Якби хоч одне вікно, бодай загратоване, але щоб через нього видно було небо, щоб хоч інколи вдалося відчути подих вітру, піймати краплю дощу чи легеньку сніжинку...

Та не було снігу. Не було вітру. Не було роботи. Не було життя.

Була лабораторія - величезна незатишна кімната з багатьма незрозумілими приладами, що їх треба щодня витирати ганчіркою. Був професор, який по вісімнадцять годин поспіль сидів за приладами, щось збовтував, переливав з посудини в посудину. Іноді він просив потримати якусь трубку чи нагріти воду, та це траплялося рідко. Були книжки в добрих шкіряних оправах, але з нецікавими малюнками і всі чужою мовою.

Степанові уривався терпець. Іноді його охоплювало дике бажання битися головою об стіну, кричати, дряпати собі обличчя. Часом прокидалась надія, він будував фантастичні плани втечі, шукав зброю, пильно вивчав стіни й підлогу, - все марно.

Професор старанно замикав двері, а ключ ховав до кишені. Спав він сторожко і піймав Степана, саме коли той витяг ключ з його штанів. Професор не лаяв хлопця, він тільки пояснив, що до коридора виходити не варто - скрізь стоїть сторожа.

Степан понурився і поплентався у свій куток.

Коли за якийсь час професор прокинувся знову, він при світлі нічника побачив, що хлопчик сидить біля столу, схиливши голову на руки, і його плечі беззвучно здригаються. У Брауна зашкрябало в горлі, закололо в носі... Йому було шкода малого, та він навіть не міг висловити свого співчуття, щоб не образити його.

Браун бачив, що хлопчик тане на очах і що це не хвороба, а навіть гірше: туга. Хлопчик подовгу сидів, спершися на кулачки, - маленький, пригнічений, схожий на хвору пташку, - і про щось думав. Іноді він оживав на якусь мить. Так професор помітив, що в хлопця завжди починають блищати очі, коли його погляд падає в куток, на радіоприймач. Та приймач був зіпсований, а дістати новий Макс Браун не міг - він втратив усі свої жалюгідні привілеї.

Ну чим би його зацікавити? Чим оживити?

Професорові й на думку не спадало, що хлопець зовсім не німий і жорстоко страждає від вимушеного мовчання. А це й справді була мука: знати, що вмієш говорити, хотіти говорити - навіть з будь-ким, хоча б з самим собою, щоб почути власний голос, щоб переконатися, що ти ще не онімів, і не вимовити жодного слова. Степан ще не вірив професорові.

Коли Браун вряди-годи виходив з лабораторії, Степан аж витанцьовував з радощів. Він читав напам’ять вірші, до яких ніколи не був охочий раніше, мугикав під ніс пісні, а то й просто промовляв окремі фрази. Йому було приємне навіть саме звучання власного голосу. А як би він хотів почути бодай кілька слів рідною мовою від рідної, близької радянської людини!

Та коли Степан вдень міг контролювати себе й підкоряти свою волю, то вночі довго стримуване бажання виривалося на волю. Професор уже кілька разів прокидався від того, що йому вчувався чийсь голос. Він стривожено оглядав лабораторію, але, звісно, нікого не знаходив. Та одного разу, коли він, довершуючи якийсь дослід, засидівся аж за північ, хлопець швидко, виразно й чітко заговорив російською мовою.

Професор навшпиньках підійшов до нього. Хлопчик когось умовляв:

- Не треба приймати цього Чотирипалого... Він зрадник... Він зрадить наш загін... - Хлопчик на мить замовк, перевернувся на другий бік, простогнав: - Як тяжко бути німим... Оце, мамо, хочу сказати слово, а потім як згадаю...

Хлопчик більше не говорив тієї ночі, та професор ще довго не лягав, сидячи біля нього. Він ніяк не міг зрозуміти, в чому справа. Наверталися на думку відомі з спеціальної літератури цікаві випадки психологічної німоти, коли людина через певні захворювання втрачає здатність говорити і тільки в сні розповідає про все, що побачила й почула.

Але що то за Чотирипалий? Що то за загін, який він збирається зрадити? І, зрештою, як опинився тут російський хлопчик?

Встановивши національність хлопчика, професор відтепер намагався говорити з ним виключно російською мовою, а вночі навмисно довго не засинав і все прислухався до його белькотіння.

Хлопчик поволі зраджував себе. Він часто згадував про якусь Олексіївку, про концтабір. Іноді, певно, йому снилося щось страшне, бо він скрикував: “Собаки! Собаки! Тікай!” - і при цьому в нього аж піт виступав на чолі. Якось він назвав себе: “Це я, розвідник Степан Рогов, товаришу командир!”



Після цього вечора професор переконався: хлопчик просто симулює німоту. Його треба захопити зненацька: скажімо, влаштувати побудку по-військовому.

Він усміхнувся: діти завжди лишаються дітьми, - все в них у голові війна, розвідка, - коли вже вони змалку будуть уявляти себе вченими?.. Ось і цей - начитався, мабуть, Майн Ріда та Купера...

Браун подивився на свого вихованця. Ні, таки гарний хлопчина!.. Худорлявий та блідий трохи - то нічого... Ох, і впертий же - з такого був би добрий помічник...

Він звик до хлопця. Навіть йому, відлюдникові, було б тоскно лишатися наодинці з самим собою в оцій велетенській лабораторії в надрах гори. Робота роботою, хай цікава, - але треба ж відчувати поруч себе хоч одну живу істоту. А це - людина, яку до того ж він ще й урятував від смерті.

Ні, таки гарний хлопчина!

Коли годинник показав сьому, професор схилився над хлопцем і крикнув:

- Розвідник Стефан Рогов, встань! Степан одним стрибком звівся на ноги:

- Єсть, товаришу командир! - він кліпав очима, не розуміючи, що трапилось, хто скомандував йому.

Але перед ним стояв усміхнений професор Браун, і більш нікого. Степан спалахнув од сорому й образи: як він міг пійматися на гачок? Звідки професор довідався про його ім’я?!

А Браун ще й насміхався:

- Ех, розвіднику, розвіднику!.. Ти ж не вмієш язика за зубами тримати!.. А ще в індійців, мабуть, грався? Вони ж і в сні не зраджують своїх таємниць!

Тут уже Степан не витримав. Вирішивши, що все одно кінець, він одрубав:

- Ніколи не грав у Індійців!.. У Будьонного - грав. У Чапаєва - грав. А розвідником був найсправжнісіньким - у партизанському загоні. Партизаном я був, от що!

Професор дивився на нього ошелешено. Він не розумів, чи правду каже цей хлопчисько, чи дратує його навмисне. Та згадавши скелю, з якої впав хлопець, його вперте мовчання протягом стількох тижнів, машинально перепитав:

- Партизаном?

- Так, партизаном! -з викликом сказав Степан. - І втік з концтабору. Можете донести вашим фашистам, може, медаль дадуть!

- Що ти плещеш, дурненький! - обурився Браун. - Я не для того рятував тебе, щоб віддати на смерть... Ні, ні!

Він був зовсім спантеличений. До цього дня хлопчик існував як людина взагалі, - професор навіть не цікавився, як і де він жив раніше, про що мріяв, що становив собою. Навіть те, що хлопчик не розмовляв і розумів лише слов’янські мови, було не дивно, а тільки незручно... І раптом - партизан... А втім, Росія справді країна чудес.

З невиразним почуттям поваги й остраху він дивився на Степана, але поступово почав заспокоюватися, привчаючи себе до думки, що і для цього хлопця війна, партизанський загін і все інше були також тільки грою. Так, грою, хоча занадто суворою. Діти завжди лишаються дітьми...

Після того ранку Степан так само відмовчувався. Він все ще не міг простити собі своєї провини. А професор вже з цікавості, з інтересу, поставив за мету примусити хлопця говорити.

Коли б знайти щось таке, що його б захопило! Ця думка не виходила з голови професора. Але чим він може зацікавитися? Медициною?.. Та хлопець заперечливо хитав головою і показував на мигах, що хоче стати льотчиком, щоб розбомбити це підземне місто. Технікою? Так її й сам Браун не любив і не знав. Чим же ще?..

Незабаром професор, пославшись, що йому терміново треба закінчити дослідження, доручив Степанові провести дослід. Дослід цей був дуже простий і абсолютно непотрібний, але Браун підібрав такі реактиви, щоб вийшло найефективніше, і довго переконував хлопця, що ця робота не піде на шкоду людям.

Відтоді Браун весь час крутився біля Степана і все говорив, говорив... Він розповідав про невидимий світ- світ мікробів, - показав під мікроскопом хробачків, що нібито були страшними ворогами людини, а потім капнув на них краплину якоїсь рідини, і хробачки завмерли. Професор пояснив, що це - ліки. Він стільки розповідав про різні ліки, що Степан не витримав і запитав:

- А з чого роблять касторку?.. - В нього при цьому так задерикувато блиснули очі, наче хлопець згадав щось дуже кумедне.

І професор вирішив: ні, з хлопця медика не вийде. Тоді він дав йому ще реактивів і допоміг виготувати вибухову суміш. Коли з сліпучим блиском ця суміш вибухнула в тиглі, хлопець аж підскочив від захоплення. Макс Браун витлумачив це як звичайну пристрасть дітей до піротехнічних ефектів, та, на його подив, хлопець виявився далеко практичнішим.

- А цим порохом можна начинити міну?..

Почувши, що не можна, він засумував, але від дослідів з хімії більше не відмовлявся. Професор радо відпускав бертолетову сіль в необмеженій кількості, хоч його вже почали не на жарт турбувати дедалі сильніші вибухи, що їх влаштовував Степан, - добре ще, що існувала спеціальна стальна камера для високих температур, а то таки перепало б дорогоцінному лабораторному устаткуванню.

Хотілося переключити енергію хлопця на щось інше, і професор почав терпляче доводити, що бертолетова сіль не годиться для сильнодіючих вибухових речовин; що для виготовлення міни слід знати дуже багато: треба вчити і фізику, і хімію, і математику. Неначе забувшись, він писав складну формулу, а потім закреслював її і говорив:

- Ти, на жаль, ще не знаєш цього... - і, озирнувшись, нарочито таємниче шепотів: - Динаміт!.. - і зразу ж починав: - Щоб виготовити динаміт...

Степан, широко розкриваючи чорні блискучі очі, нашорошував вуха, та професор не поспішав одкривати таємницю. Він заводив здалеку, говорив про якісь молекули, що з них складені всі речі: і повітря, і вода, і вогонь... Виявлялося, що ці молекули дуже непосидючі, як оводи над отарою, - вони все метушаться, кудись летять, а річ - невідомо вже чому - не розсипається.

Все це було, звісно, цікаво, але, певно, зовсім непотрібно, і Степан бурчав:

- Ну, а динаміт?..

- Ага... Так ось динаміт і складається з таких молекул. Які ж сили їх тримають одну біля одної?! Чому не розсипається динамітний патрон?..

Степан не знав, чому не розсипається динамітний патрон. Він просто знав, що професор не хоче одкрити секрет, і відповідав навмисне грубо:

- А у цих, як їх - молекул, чи що? - певно є руки, от вони й тримаються одна за одну: знають, що нарізно пропадуть... А їм же, певно, треба зірвати фашистський танк!..

Професор підхоплював, пропускаючи останнє зауваження:

- От-от!.. Не руки, скажімо, а наче невидимі мотузочки, якими вони й прив’язуються... Бачив, як магніт притягає магніт?..

Тут уже Степан доводив професорові, що чи притягає, чи ні - невідомо. Це вже якими кінцями піднести. А то й відштовхувати може...

Професор на диво швидко погоджувався з Степаном і, всупереч собі, також стверджував, що справді магніти можуть відштовхуватися, і навіть не тільки магніти... Ось, наприклад, якщо натерти дві скляні палички...

Захопившись, Степан до поту тер скляні палички і . переконувався: таки відштовхуються...

А професор тим часом вигадував новий фокус: то наллє в склянку води, закриє її аркушем парафінованого паперу, перекине дном догори, і вода не виливається; то скип’ятить чай у паперовому стакані; то запалить свічку на протилежному кінці лабораторії, навіть не торкаючись її...

І до всіх цих дослідів він, лукаво поблискуючи окулярами, вимагав пояснень... Та хіба ж їх поясниш? І професор розповідав сам.

Отак непомітно - день за днем, дослід за дослідом - професор Макс Браун привчив Степана Рогова до систематичних лекцій з фізики, хімії, математики й географії. Він святкував перемогу, бо змусив хлопця не тільки говорити, але й вчитися. Якийсь час він навмисне калічив російську мову, пересипав її все більше німецькими словами та зворотами, і, нарешті, Степан заявив, що хоче вчити німецьку. Професор відчув надзвичайне задоволення. Діти лишалися дітьми. Так збігали тижні, місяці. Минув рік.

* * *

Для кожної людини рік - значний відтинок часу. Коли ж людині було тринадцять, а стало чотирнадцять років, триста шістдесят п’ять діб - це не просто завершена послідовність днів і ночей - до речі, умовна послідовність, бо підземне місто не знало сонця, - це триста шістдесят п’ять відтинків життя, це думки, насамперед.

Думки, надії, плани... Між тринадцятим і чотирнадцятим роками життя думки часом бувають хаотичні, плани - нереальні, надії - нездійсненні.

Коли хлопчаки в такому віці мріють про втечу в невідомі країни, які починаються за найближчим пагорбком; коли затяжка тютюнового диму, од якої на очі навертаються сльози і починає нестерпно нудити, стає символом мужності і виходу з обридлого стану “малечі”; коли дитині хочеться зробити щось таке, що мало б здивувати весь світ і що кінчається лише батьковою прочуханкою, - це звичайне явище: зростають сили, та ще швидше зростають бажання.

Можливо, коли б не війна, не фашистський концтабір та не оцей підземний каземат, Степан у ці роки був би ватажком босоногих хлоп’ят з колгоспу “Червона зірка”, водив би їх організованим строєм на збір колосків у поле, а ввечері навчав би тактики рухомого маневру в сусідських садках, повних чудових яблук і злющої кропиви, яка служила засобом покарання полонених в подібних операціях; презирливо фиркав би на горластих і задерикуватих дівчат, почуваючи одночасно незрозумілу боязкість перед однією з них, і, чухаючи потилицю, переконувався б, що осінні екзамени вже не за горою, а за граматику, з якої дістав двійку, нема часу взятися...

Хто знає: може, склалося б так, може, ні... Та зараз вся енергія хлопця, всі його думки, вся наростаюча з кожним днем сила скерувалися на одне - втекти!

За всяку ціну втекти!

Він згадував свою втечу з концтабору, і тепер, коли минуле потьмяніло, ця втеча здавалась йому не складнішою за втечу від якоїсь там баби Палажки на її баштані. Степан лаяв себе, що, злякавшись собак, помчав галасвіту і відстав од друзів. Вони, певно, дісталися до Батьківщини. А він... Степан докоряв собі і за те, що йшов ночами, і за те, що впав зі скелі, і за те, що заснув саме тоді, коли можна було вирватися з оцього вовчого лігва. Але що ж докори?

Великі прагнення вимагають великого напруження. Степан чимало пережив за цей рік, помітно виріс і став набагато серйозніший і розсудливіший. Можливо, саме цей рік і визначив його характер: хлопець був мовчазний, надзвичайно впертий і наполегливий. Звичайно, все це настало не зразу, а поступово, як захисна реакція проти настирливості професора Брауна. Професор пишався, що змусив Степана заговорити і навіть захопив наукою. Та як би здивувався він, дізнавшись, що вивчення німецької мови і хімії були складовими частинами Степанового плану, - хай ще неясного, але вже привабливого своєю майбутньою дійовістю.

З посмішкою згадував Степан своє захоплення піротехнікою. Ні, бертолетовою сіллю ці стіни не діймеш! Потрібні інші речовини - величезної руйнівної сили. Їх можна створити в лабораторії професора Брауна, але для цього потрібно досконало знати фізику, хімію і, насамперед, німецьку мову-адже російських підручників тут не знайдеш.

І ось, схилившись над книгою, підліток бубонить:

- Іх бін... ду біст... ер іст...

Він заткнув пальцями вуха, щоб не долітало жодного звуку. Але для думок перепон немає. Вони розпорошують увагу, примушують знов і знов шукати виходу із скрутного становища.

“Зірвати силову станцію? - думає Степан. - Але як туди пробратися?”

Якось вночі він пішов на розвідку. В кінці одного з тунелів, за металевою стіною, було чути приглушене гудіння машин. Але пролізти в те приміщення не вдалося: стіна - мабуть, дуже товста - не мала ані шпаринки. Довелося повернутися ні з чим. Ця експедиція ледве не скінчилася трагічно: він натрапив на охоронника і врятувався лише завдяки своєчасному втручанню професора Брауна. А після другої невдалої спроби дослідити підземне місто “лаборант” Макса Брауна дістав останнє категоричне попередження. Це дуже ускладнювало справу.

І ось тепер доводиться сидіти, очікуючи на зручну нагоду. Як нестерпно чекати її, не знаючи, що діється на білому світі, не уявляючи, де тепер радянські війська, не чуючи звуків рідної мови!

- Іх бін... ду біст... ер іст... - Степан не помічає, що вже давно повторює ці слова машинально, а сам, як зачарований, дивиться на чорну блискучу скриньку радіоприймача в кутку.

Безглузда непотрібна прикраса! З неї не видавиш жодного звуку.

- Максе Максовичу... - Степан підвівся і підійшов до професора. - Чи не можна якимось чином відремонтувати оцей наш приймач?

Не одриваючи очей від мікроскопа, старий машинально промовляє:

- Відремонтувати приймач? Я вже просив якось шефа, але... - він безнадійно розвів руками.

- А якщо власними силами знайти пошкодження?

- Де там, де там, Стефане! Там такий лабіринт! - Професор намалював пальцем у повітрі дуже заплутану лінію і збентежено усміхнувся. - Я нічого не можу зрозуміти в цьому хаосі. А втім, ось що: відкрий-но другу шафу, там є хороша книга - “Практична радіотехніка”... Неси сюди... Наш приймач називається “Бляупункт”. Гм... Де ж схема? Є й схема. Але що це за зубчики? Незрозуміло. Доведеться прочитати все спочатку.

З допомогою професора Степан прочитав цю книгу за кілька тижнів. Хитра плутанина дротів втратила свою таємничість: виявилося, що це такі собі звичайні опори й самоіндукції, дроселі й конденсатори, лампи й керівні пристрої. Тепер став зрозумілий і той детекторний приймач, що його Степан колись зробив за описом з дитячого технічного журналу і який іноді все ж ловив Москву.

І професора захопила ідея відремонтувати приймач. Щоночі вони подовгу сиділи над схемою, звіряли з нею приймач, придатність ламп і опорів. І, нарешті, знайшли: був одірваний ввід до силового трансформатора. На щастя, пошкодження було незначне.

І ось настала урочиста хвилина. Професор задоволено відкинувся на спинку крісла і втомлено прикрив очі, а Степан - збуджений і щасливий - встромив штепсель у розетку.

Звідкілясь із порожнечі почулося шипіння, воно наростало, переходило в свист, і, нарешті, з репродуктора залунала музика. Потім стрілка настройки побігла по шкалі, проминаючи сміх, німецьку й англійську мови, і зупинилася.

- Ось!..

Із репродуктора долетів уривок фрази, од якої Степан аж підскочив:

- ...Таким чином, шоста німецька армія фельдмаршала Паулюса оточена й знищена. Фельдмаршал Паулюс здався у полон...

Професор Браун здригнувся. Паулюса він знав особисто.

Розділ V

ВІРУС “Д” ТРЕБА ЗНИЩИТИ!”

Щоночі, тільки-но затихав рух у підземному місті, Степан Рогов кидався до приймача.

Лагідно, лукаво підморгувало зелене вічко настройки. Тихим шурхотом прокочувалися по лабораторії атмосферні розряди. Та ось здалеку, наче аж з нескінченності, починав звучати голос рідної Москви. Жаром і холодом проймало підлітка. Він почував: розступаються гори, розкривається простір, і вже немає підземного міста з його страшними казематами. Є величезна планета, і над нею звучить урочистий голос Вітчизни.

Вітчизна торжествувала. В зведеннях Радінформбюро передавалися довжелезні списки розгромлених частин гітлерівської армії і перелік захоплених радянськими військами трофеїв. Згадувалися звільнені населені пункти, і навіть не дрібні, а районні центри, міста. Це був початок кінця гітлерівської Німеччини.

Після чергового повідомлення Радінформбюро Степан, вчепившись в рукав піджака Макса Брауна, шепотів, захлинаючись від хвилювання:

- Професоре, розумієте: Харків звільнено!.. Ще небагато, ще кілька місяців, і наші зовсім виженуть фашистів!.. Наші прийдуть аж сюди!.. Я приведу вас і скажу, що хоч ви й німець, але нічого поганого не зробили.

Професор розгублено знизував плечима і тільки повторював:

- Шарков... Шарков... Ошень корошо...

Браун навіть забував заперечувати, що він - не німець, хоча й прожив у Німеччині п’ятдесят з гаком років. Швейцарія була йому такою ж незрозумілою й далекою, як і цей Шарков, - нічого не значуща важка для вимови назва. Хвилювання Степана передалося і йому. Він радів, що це місто - найпрекрасніші в світі, як стверджував Степан, - нарешті повернулося до своїх господарів. Йому не було прикро від таких повідомлень, але його неприємно вражало, що хлопець весь час повторював: наші розіб’ють німців... німці тікають... так німцям і треба!..

Одного разу він спробував заперечити:

- Але не всі ж німці такі погані, як ти собі уявляєш?..

Та Степан одмахнувся:

- Е, Максе Максовичу, наші в усьому розберуться!.. Ясно, що не всі, але багато... І коли самі не палять та не вбивають, так не перешкоджають робити це Гітлерові... Ось ви, наприклад, і не хочете, а допомагаєте фашистам... А що, коли наші так притиснуть, що Гітлерові і тікати нікуди буде? Та він, дивись, і мікробами нашу землю поливатиме... Що йому, все одно здихати!

Професор замовк - суперечити неможливо: те, про що намагаєшся навіть не думати, Степан висловив прямолінійно й різко.

Такі розмови повторювались дедалі частіше, - Степан, певно, намацав дошкульне місце Брауна і з дивовижним терпінням та заповзятливістю агітував його, неквапно готуючи до своєї цілком певної мети.

Найдужче впливали на професора розповіді Степана про ті неймовірні злочини, які чинили гітлерівські вояки на окупованій території, та про холодний, жорстокий садизм людиновбивць у концтаборах для радянських військовополонених. Ні, хлопець не брехав і навіть не перебільшував; маючи чудову пам’ять, він навіть називав імена цих катів, цитував оголошення та накази комендантів, де порушення кожного пункту каралося шибеницею; розповідав про газові душогубки та про спеціальну отруйну “губну помаду” для винищення дітей.

Браун слухав його, понуривши голову, - нічого цього раніше він не знав. Руйнувалися всі моральні критерії, похитнулися самі основи пацифістської філософії, невблаганні факти заганяли його в тісний куток, звідки він не бачив виходу.

Вже не він, сивоголовий вчений з світовим ім’ям, навчав молодше покоління, а чотирнадцятирічний хлопчина - може, дуже наївно - розкривав йому наочні основи політграмоти, яку професор, перечитуючи товсті томи “Капіталу” Маркса, так і не зрозумів.

І Браун почав побоюватися Степана. Він догадувався, відчував, що настане час, коли хлопець іменем людства, іменем гуманізму накаже йому піти на подвиг, на жертву, і він не зможе відмовитись, бо це буде не наказ, а просто голос власного сумління.

І цей день настав.

Минуло ще кілька місяців. На весь світ загуркотіла битва на Курській дузі. Радянські війська прорвали фронт і пішли в переможний наступ.

Одного ранку, слухаючи зведення Радінформбюро, Степан зірвався з місця і закружляв у несамовитому танці. Він виробляв ногами неймовірні колінця, мало не перекинув столик з пробірками і кинувся обіймати Брауна:

- Ура!.. Ура!.. Звільнено Олексіївку!

Виявилося, що радянські війська звільнили рідне село Степана.

Однак, виливши свій перший запал, хлопець спохмурнів і замовк.

Прийшов професор Руфке - це був звичайний день директорського огляду лабораторій. Степан, як завжди, вмостився в найдальшому кутку, та професор бачив, що хлопець дивиться на шефа особливо злісно й ненависно.

Коли Руфке пішов, Степан підійшов до Брауна, обняв його за плечі:

- Максе Максовичу, я зрозумів майже все, що говорив цей фашист... Він сказав, що робота над вірусом “Д” закінчується... Це ж ви допомогли йому?

Професорові треба б обуритися, гримнути на Степана: яке він має право допитувати, оцей хлопчисько?! Але Браун тільки мовчки хитнув головою й одвернувся. Він сам вперше з усією ясністю уявив весь жах становища. Вірус “Д”, замкнений поки що в невеликі скляні ампули, міг убити сотні тисяч людей. Епідемія була б лихом всесвітнього масштабу!

Він збуджено заметушився по лабораторії, примушуючи себе забути про все на світі, не думати ні про що. Потім зупинився і обвів очима помешкання. Все навколишнє - звичне, буденне - стало враз іншим, наче побаченим уперше.

Сірі стіни... низька стеля... довгі стелажі біля стін... на стелажах скляні банки з білими пацюками... стіл, заставлений пробірками, колбами, ретортами... І жодного вікна!

Це був каземат, глуха залізобетонна труна, з якої немає виходу... Нема виходу і в житті... Чи варто ж жити?

Степан стежив за ним уважно і співчутливо.

- Максе Максовичу...

Браун мовчки озирнувся. Степан підійшов до нього впритул і тихо сказав:

- Максе Максовичу, треба знищити вірус “Д”!

Браун заперечливо похитав головою:

- Неможливо. Половина всіх моїх препаратів надходить в сейф шефа інституту. Хай навіть оці ампули, - він показав на пробірку з жовтим хрестом, - будуть знищені, однієї з тих, що зберігаються в Руфке, вистачить, щоб викликати найстрашнішу епідемію.

- А коли знищити ампули шефа?

- Як?

Степан не знав як. Він давно міркував над цим, але нічого вартого уваги придумати не міг... Хіба схопити директора, коли той прийде до лабораторії Брауна, і силоміць примусити віддати ампули?.. Або пробратися до його кабінету і влаштувати розгром?.. Ні, це дурниці!

- Максе Максовичу, а що було б, коли б у головному коридорі розбити одну ампулу з вірусом “Д”?

У професора перехопило подих. Так ось що задумав цей хлопчисько: знищити всіх, знищити себе і довести, що ціною власного життя можна врятувати багатьох!.. Ось і настав час, коли говорить сумління і вибору нема...

- Це нічого не дасть, Стефане... Ти ж не знаєш, що в головному коридорі встановлено герметичні заслони... Тільки-но контрольні прилади, - що в першу чергу настроєні на вірус “Д”, - покажуть бактеріологічну небезпеку, щити автоматично опустяться і в коридорі буде розбризкана дезинфекційна речовинами вб’ємо лише самих себе... Зачекай трохи, може, вдасться вигадати щось краще... Та й вірус “Д” побояться використати до того, як знайдуть вакцину проти нього, а я зроблю все, щоб її не знайшли ніколи!

Степан нічого не сказав. Він тільки подивився на професора - пильно, суворо... А професорові здалося, що Степан не вірить йому; не вірить, підозріваючи в боягузтві й нечесності.

Червоніючи й заникуючись, він сказав:

- Вір мені, Стефане, я кажу правду!.. Я даю тобі в цьому слово честі вченого!.. - Браун поборов своє збентеження і вже роздратовано крикнув:

- І я це зроблю не тому, що ти з запалом хлопчака можеш наробити неймовірного лиха; не тому, що я ненавиджу нацистів, я це зроблю з любові до всього людства!.. До людства!.. А зовсім не тому, що на світі існують Совєти!..

Він підійшов до столу, вихопив з ящика стос паперів:

- Дивись!.. Ось вона, моя праця, що зробить безглуздям всяку спробу розпочати бактеріологічну війну. Ще трохи, ще кілька місяців роботи, і я створю універсальний антивірус! Це значить, що буде знайдено засіб проти хвороб!.. Що тоді бактеріологічна війна? Міф! Нісенітниця!.. Людина стане майже безсмертною - це ж хвороби вкорочують їй віку, мов хробаки, що підточують коріння дерева...

Притиснувши до грудей аркуші рукопису, він простяг уперед праву руку зі скоцюрбленими пальцями і поволі йшов до Степана - страшний, з блискучими божевільними очима. Степан сторожко відходив од нього, а професор кричав:

- Ти думаєш, що я з’їхав з глузду? Ти думаєш, що я зовсім дурень?.. Я не став би працювати над вірусом “Д”, коли б не працював одночасно над антивірусом!.. І коли б я ще рік тому не знайшов правильного шляху, тебе не було б зараз серед живих!.. Мені сказали, що ти житимеш тільки тоді, коли я працюватиму над вірусом “Д”! Ха-ха-ха!.. Дурні, вони й не знали, що вірус “Д” потрібен мені лише для того, щоб створити антивірус!..

Професор раптом похитнувся і, розсипаючи аркуші рукопису, важко впав на підлогу.

Переляканий Степан кинувся до нього.

Розділ VI

ГОМО ГОМІНІ ЛЮПУС ЕСТ!”

Професор повільно розплющив очі. Поворухнув плечем. Спробував підвести голову - це було так важко, що перед очима пішли кола. Все тіло боліло, в роті пересохло, на душі чомусь було тоскно й неприємно.

Потроху відновлювалася пам’ять, але пригадувалося не все, - якісь уривки видінь, окремі слова. Потім події зв’язалися в ланцюг, пригадався весь минулий день, та неприємний намул в душі не зник, а навпаки, посилився.

Професор сам не розумів, як міг втратити над собою контроль і наговорити купу дурниць...

Він насилу підвівся, тримаючись за спинку ліжка, пошукав очима. Степан спав, схилившись на письмовий стіл, але, почувши рипіння пружин, схопився і підбіг до професора:

- Максе Максовичу, вам краще?..

Він питав схвильовано, з щирим співчуттям, і професор, глибоко зворушений, тихо відповів:

- Краще, мій хлопчику... Мені вже зовсім добре...

Степан допоміг йому підвестися з ліжка, поставив кофейник на спиртівку і по-змовницькому прошепотів:

- Поки ви спали, я обладнав схованку для рукопису... - Він потягнув професора до столу. - Дивіться, ось внизу. Сюди ж будете ховати і всі матеріали для антивірусу, а то часом заскочить Валенброт або Руфке - і все пропало...

Виявити влаштований хлопцем тайник ні для кого не склало б труднощів, але Степан був у захваті од своєї роботи і так незграбно намагався загладити свою неіснуючу провину, що професор нарочито серйозно і поважно похвалив хлопця за тайник і його конструкцію. Це потішило Степана.

За кофе професор непомітно стежив за ним - Степан піклувався про нього, як про хвору близьку людину. І ось таким - звичайним худорлявим чорнооким хлопчиком - він став близький і зрозумілий професорові. Думалося, що таким міг бути його син... Його навіть могли назвати Стефаном... Вони б разом працювали над створенням антивірусу, і коли Макс Браун закінчив би свій життєвий шлях, справу продовжив би Стефан Браун...

Вперше за багато років у цю ніч професор пожалкував, що не знайшов часу одружитися, що в нього нема і ніколи не буде сина.

І наче відповідаючи на його думки, Степан запитливо зиркнув на нього: І

- Максе Максовичу!.. Чи не можна допомагати вам у виготовленні антивірусу?..

Професор на мить затримався з відповіддю.

- Так, Стефане. Тільки спочатку треба дуже багато взнати такого, чого ти ще не знаєш...

* * *

Нудною, неприємною здавалася Степану Рогову медицина. Гидливе почуття викликали бактерії, що ворушилися в полі зору мікроскопа. А як тільки він поглядав на кошлатих хворих пацюків, до горла підступала нудота.

Як це далеко від сміливого польоту думки конструктора сильних, розумних машин! Як відрізняється приземкувата незатишна лабораторія професора Брауна від осяяних сонячним світлом цехів велетенського заводу, що його бачив Степан у Харкові. Хвороблива, мертвотна тиша - і урочистий могутній гуркіт. Короткозорий промінчик мікроскопа - і зухвалий погляд з літака чи ракети на всю планету, навіть на Всесвіт. Яке може бути порівняння?!

Так думав Степан Рогов. Та все одно він вирішив побороти свою огиду до медицини. О, він уже знав, що таке вірус “Д”! Степан ладен був зубрити формули і допомагати при розтинах пацюків, готовий навіть відкласти втечу, аби тільки було створено антивірус.

Підлітку все здавалося простим. Антивірус - ці універсальні ліки - можна виготувати легко, якщо знати, які саме і в якій кількості реактиви змішати, як їх підігріти, як розчинити. Це все йому уявлялося не набагато складнішим, ніж виготовлення порошку від головного болю, на що професор Браун витрачав кілька хвилин.

Але професор не поспішав розкривати таємницю рецептури, та і сам Степан, коли побачив остаточну формулу антивірусу, жахнувся: це була навіть не формула, а величезна, на всю сторінку, заплутана сітка, у вузлах якої, наче мухи, спіймані в павутину, безпорадно висіли літери.

Браун, як завжди, почав здалеку:

- Великий Дарвін відкрив найважливіший, найглибший закон природи - закон боротьби за існування. Виживає тільки той організм, який найбільше пристосований... Рослини тягнуться до світла, і ту рослину, що відстала в рості, заглушать інші - вона загине. Сильні тварини пожирають слабих, а слабі з усіх сил чіпляються за життя. Навіть серед людей - вищих розумних істот - має місце ця боротьба, і древні римляни недарма кинули крилату фразу: “Гомо гоміні люпус ест!” - Людина людині - вовк!.. Цей вовчий закон, цей жорстокий закон керує світом...

- Неправда! - гаряче заперечив Степан. - У нас в Радянському Союзі так не буває! У нас людина людині - другі

Макс Браун збентежено кахикнув:

- Не знаю, не знаю... Але в нас це на кожному кроці.

- І у вас, Максе Максовичу, теж є хороші люди. Хіба не ви врятували мене від смерті?

- Ну, гаразд, облишмо це питання. Я говоритиму тільки про боротьбу за існування серед мікробів. Так от, у цій боротьбі деякі види мікробів виділяють спеціальні отрути, якими вони знищують інші мікроорганізми...

Професор зробив паузу, помітивши, з якою напруженою увагою слухає Степан.

- Але, крім мікробів, є ще й віруси. Вірусні частинки такі дрібні, що легко проходять через здавалося б непроникні фільтри, - тому їх звуть ще фільтрабільними вірусами, або ультравірусами. Вони викликають багато страшних хвороб: висипний тиф, трахому, тропічну пропасницю, сказ, скарлатину, ящур у тварин, мозаїчну хворобу тютюну... та всіх не перелічиш! Я вважаю, що ультравіруси - просто велетенські білкові молекули. Пам’ятаєш, я показував тобі структурну формулу?.. Є серед вірусів і так звані бактеріофаги - вони можуть руйнувати інші мікроорганізми, розмножуючись при цьому. І ось я, змінивши будову смертоносного вірусу “Д”, що його виготував Валенброт з вірусу сказу, створив універсальний антивірус - новий бактеріофаг, який зможе знищувати перших-ліпших мікробів... Я вже намацую остаточну формулу цього вірусного білка і дуже скоро в оцій лабораторії з неорганічних речовин, з мертвої матерії створю живу молекулу! Створю життя!

У двері постукали, і професорові довелося перервати свою лекцію. Зайшов Валенброт. Його колючий погляд оббіг лабораторію, обмацав Степана і погас. Валенброт вклонився Брауну.

- Гер професор, шеф незадоволений нашою роботою... Нашим військам доводиться останнім часом все більше скорочувати лінію фронту, і з головної квартири фюрера може надійти наказ про вирішальну апробацію вірусу “Д”.

Професор стріпнув головою:

- Ну, так що вам потрібно?

Валенброт попросив дозволу сісти і розгорнув якісь папери. Видно було, що він не може розібратися в чомусь дуже важливому і конче потрібному йому. Голос його перейшов на запобігливий шепіт:

- ...Згідно з вашими, гер професор, вказівками... На основі ваших, гер професор, розрахунків...

А Браун, глузуючи з нього, говорив флегматично:

- Ну, що ви, любий, адже це так просто!.. Над цим варт тільки трошки поміркувати. Я, на жаль, зараз не маю вільного часу, але для вас це - дрібниця.

На шиї у Валенброта набрякли жили, він бліднув, закушував губи, намагаючись стримати себе, нарешті підвівся і, забравши папери, повільно пішов до дверей.

Тільки-но за Валенбротом зачинилися двері, з Брауна миттю злетіла маска благодушної вищості. Він мерзлякувато зіщулився, забігав по кімнаті.

- Гомо гоміні люпус ест! - говорив старий, не дивлячись на Степана. - Так, це вовк... І тим страшніший, що це вовк-людоїд... Я боюсь його... Він був моїм найкращим учнем; я сам і мої колеги були від нього в захваті... А тепер я знаю: він мене коли-небудь уб’є... Так, так - уб’є... Я їм ще потрібен, я буду їм потрібен, аж доки дам вакцину проти вірусу “Д”. А потім мене знищать... Я це дуже добре знаю, вони мене знищать...

Він бурмотів уже безладно, забувши про Степана. А Степан дивився на нього з болем і тривогою.

Розділ VII

ЄФРЕЙТОР КАРЛ РОЗПОВІДАЄ

Ніч. Тиша. Тьмяні відблиски нічника лягають на сторінки товстої книги. Степан Рогов, підперши руками лоба, рядок за рядком студіює “Вступ до мікробіології” професора Брауна.

Минуло вже три роки, як Степан попав до цієї буцигарні. Три роки, і кожен - як вічність! Хлопцеві скоро шістнадцять, але ніхто б не дав йому стільки: надто малий він та кволий. Тільки очі - чорні, блискучі - й видаються дорослими на блідому виснаженому обличчі.

Пригнічують хлопця думки. Нестерпний сором крає йому серце: ніяк не вдається вирватися з цього підземелля. Скільки було тих планів втечі - не злічити! Та всі вони не варті ані шеляга.

Може, й спробував би тікати Степан, - не побоявся б піти на смерть, - та заполонила його думка або знищити підземне місто, або здобути чудесний антивірус. Але професор Браун і досі не скінчив досліджень. І Степан Рогов, очікуючи на слушну нагоду, наполегливо вчить фізику та хімію, вивчає книгу професора Брауна, - треба за всяку ціну оволодіти таємницею антивірусу, щоб передати її радянським вченим.

Ох, як багато незрозумілого в цій книзі... Як трудно відшукати в словнику відповідне слово, як важко зрозуміти, що ж, власне, хотів сказати професор...

Багато, дуже багато виникає запитань у Степана Рогова. Він хотів би, щоб професор пояснив йому все коротко й зрозуміло, відкрив би секрет створення штучних мікробів, - адже Степан вірить, що це дуже важливе відкриття. Він вірить професорові Брауну, бо не можна не вірити людині, яка обіцяє створити універсальний антивірус, що знищить усі мікроби на земній кулі, зробить нешкідливим страшний вірус “Д”... Професор сьогодні так стомився- він цілий день проводив якесь складне дослідження в скляній кімнатці-боксі, а потім ще кілька годин навчав його, Степана... Ось він лежить тепер на великому дерев’яному ліжку, вкутався у м’яку пухову перину, тихо сопе носом... Може, йому в цю мить сниться чудесний антивірус?.. Можливо... Можливо... Але треба, щоб він віддав свій антивірус Радянському Союзові... А коли не віддасть? Що ж, і тоді антивірус буде радянським! Недарма ж Степан так уважно вивчає курс мікробіології, недарма стежить за кожним рухом професора Брауна.

І Степан знову схиляється над книжкою. Він перегортає кілька сторінок і впивається очима в розділ про віруси: віруси, ось що дасть можливість розв’язати питання про боротьбу за життя; віруси допоможуть створити антивірус...

Він гортає сторінку за сторінкою, а чорна стрілка електричного годинника нечутно перестрибує з риски на риску. За п’ять хвилин четверта. Степан підбігає до приймача. Тут, у підземному місті, в глухому закутку Німеччини, ще глибока ніч, а там, на сході, в рідній країні, почався новий день... Ось іще хвилина, і заговорить Москва, пролунають могутні звуки близького і рідного маршу... А потім диктор передасть останнє зведення Інформбюро, і Степан визначить по карті, скільки ж кілометрів лишилося пройти радянським військам до Берліна.

Та зведення послухати не вдалося. На півслові обірвалася пісня про Батьківщину і настала така тиша, що Степанові стало моторошно. Він кинувся до приймача, ще не вірячи, що сталося непоправне; торсав його, наче це була жива істота; гарячково смикав за дротинки, перевіряючи міцність з’єднань, - та все марно - перегоріла лампа.

Пригнічений, засмучений Степан важко схилився на стіл. А в вухах потужно й заклично лунали слова:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю...

Рідна країна!.. Постали перед очима безмежні поля. Почувся урочистий гуркіт тракторів і комбайнів. Пахло м’ятою. Звучали пісні - хороші, радісні... Дзвінкими рейками мчали залізничні состави, і можна було сісти на перший поїзд і помандрувати куди хочеш - чи в сонячну Грузію, чи в суворе, привабливе Заполяр’я...

Степан схопився з місця. Це був не сон: він бачить всі навколишні предмети, чує, як сопе носом професор Браун, як капає вода з нещільно загвинченого крана водопроводу. Але все навколо дивно змінилось.

Ні, не про антивірус треба зараз думати, а про те, як знищити вірус “Д”!.. Знищити, забрати з собою професора Брауна і піти назустріч Червоній Армії!

Степан озирнувся круг себе. Його погляд упав на штани професора Брауна - старий за звичкою ще й досі ховав до кишені ключ од дверей.

Не поспішаючи, Степан витяг ключ, знову акуратно склав одяг, прислухався до дихання сплячого, обережно одчинив двері й вийшов у коридор.

Це було 24 грудня 1944 року.

* * *

Була пізня передранкова година. Гудіння десь захованих машин стало набагато слабішим та глухішим, ніж звичайно, а шурхіт обережних кроків, відбитий металевим округлим склепінням, здавався надто гучним.

У головному коридорі вогні горіли тьмяно, і від цього він здавався ще приземкуватішим і страшнішим. З-за рогу Степан подивився - ніде нікого. Тоді він навшпиньках перебіг до другого перехрестя. Хлопець зазирав сюди вже кілька разів, а тепер хотів пересвідчитися, що справді тут немає жодного отвору, жодних потайних дверей, і, отже, треба шукати їх в іншому місці. Степан був певен, що вихід із підземного міста відшукати можна: адже місто постачається повітрям і водою, повинен існувати канал для антен радіоприймачів, бо з-під землі радіохвилі не вирвуться. Нарешті, фашисти, безперечно, влаштували про всяк випадок не одну лазівку.

Одне лякало Степана: всі ці виходи могли починатись зовсім не в коридорі, а десь у внутрішніх приміщеннях, куди дістатися важко. І все ж він вирішив зробити все можливе - вивчити підземне місто і скласти його план.

Другий тунель нічим не порадував Степана - тут було тільки п’ять дверей та грати вентилятора-калорифера, звідки безперервним м’яким струменем лилося тепле повітря. На стелі був ряд круглих отворів, але у них не пролізла б навіть рука.

Степан замислився, не знаючи, куди податись. Та ось за дверима почувся гомін. Зустріч з будь-ким зовсім не входила до планів Степана, тому він перебіг коридор навскоси, шугнув у темний отвір тунелю, але об щось спіткнувся і з розгону простягся біля лави. Лише в останню мить він побачив, що на лаві хтось сидить.

Цей “хтось”, мабуть, куняв, бо злякано підхопився і зарепетував:

- Стій!... Хто?!. Назад!

Степан сторопів: наскочити на охоронця - найгірше, що тільки може бути!

- Пробачте, гер солдат... Гутен нахт... чи то пак, гутен морген...

Вартовий роздратовано дивився на підлітка. Він гнівався, що його застав сплячим якийсь лаборантик, - а Степан у своєму білому халаті й шапочці нічим не відрізнявся від решти працівників лабораторій, - і, щоб набити собі ціну, вичитував по-начальницькому:

- Гей, ти! Що в тебе, очі на потилиці, чи що?.. А потім, куди тебе чортяка несе так рано?

У Степана одлягло од серця - солдат, виливши своє обурення, знову вмостився на лаві і, солодко позіхаючи, натоптував тютюном коротеньку люльку. Креснувши запальничку, він освітив обличчя Степана, потім примирливо буркнув:

- Ну, сідай, чи що... Побалакаємо...

Розговорилися. Солдат назвався єфрейтором Карлом і зразу ж почав лаяти фельдфебеля, що той злий на нього і завжди призначає на нічні чергування. Степан підтакував, але намагався говорити якомога менше, не покладаючись на своє знання німецької мови. Та коли єфрейтор вичерпав характеристику фельдфебеля, він почав розпитувати про все, що спадало на думку, аби не мовчати. Степан з шкури пнувся, щоб чисто й правильно вимовляти слова, та все ж відчув, що охоронець насторожився і починає розуміти, що перед ним зовсім не німець, як йому спершу здалося. І тому, випереджаючи запитання, готове зірватися з губів єфрейтора, Степан розповів свою “біографію”. Він назвався небожем професора Брауна, швейцарцем, - добре, що старий, інколи впадаючи в сентиментальний настрій, по кілька годин поспіль описував Женеву та її околиці.

Солдат заспокоївся і про принади швейцарських краєвидів слухав досить-таки байдуже, та раптом пожвавішав:

- А спирт у лабораторії твого дядька є?

- Звісно, є! - зневажливо посміхнувся Степан. - У нас його хоч залийся. Пробірки ним миємо.

Розмова, здавалось, почала цікавити єфрейтора в далеко більшій мірі, ніж досі.

- Ну, як там у вас, у Швейцарії?.. Багатий край, кажуть, - не те, що у нас... Хитрі - ніколи не воюють. А батько, кажеш, помер?.. А хто він був?.. Теж професор?.. А-а-а... - Він протягнув це “а” шанобливо, наче його й справді вразило, що хлопчина з такої поважної сім’ї.

Поскрипуючи протезом, охоронець пройшовся тунелем, визирнув за ріг і, повернувшись на своє місце, сказав:

- Прокляте місце! Як тільки тут можуть жити люди?.. Інша справа-охороняти завод. Просторо, вільно. А тут мишоловка якась... Так ні ж, погнали сюди... Така нудьга - здохнути можна. Хоча б шнапс давали - хильнув би чарчину, зразу б веселіше стало на душі...

Степан давно зрозумів, куди хилить єфрейтор та що привернуло його до філософствування. Він прикинув у думці: вже близько шостої ранку і лишатися в коридорі далі небезпечно. Але й втратити нагоду зав’язати дуже корисне знайомство не хотілося.

- Ну, прощавай, Карл... Ми з моїм старим сьогодні працювали цілу ніч, я так засидівся, що вирішив походити коридором, розім’ятись- от і набрів на тебе... Піду, а то старий незабаром прокинеться - він у мене неспокійний. А за розмову спасибі - з моїм старим не розбалакаєшся.

Солдат охоче підхопив:

- Так, так... приємно поговорити... А ти знаєш що? Приходь завтра - я, здається, знову чергуватиму, тоді й побалакаємо... Та, може, гм... пробірочку спирту захопиш? Га?.. - він ніяково кахикнув. - Тільки щоб старий не знав.

Степан пообіцяв.

* * *

- Здрастуй, Стефане!.. Приніс?

Замість відповіді Степан простяг Карлові колбочку. Єфрейтор понюхав, побовтав її і, смакуючи, випив. У повітрі запахло спиртом. Повертаючи посуд, солдат занепокоєно спитав:

- А дядько не помітив?

- Ні.

Солдат витяг з кишені бутерброд І почав закушувати... Він зразу ж таки сп’янів.

Це був височенний рудоголовий гевал з добродушним і тупим обличчям - мабуть, вайлуватий, але ретельний служака. Сп’янівши, він став помітно хоробріший і ще балакучіший. Коли тверезий він міг критикувати лише ротного фельдфебеля, то тепер йому почали не подобатися вже й дії якогось капітана Штумпфа, навіть більше: єфрейтор заявив, що генерали розучилися воювати - лінія фронту все скорочується й скорочується.

Охоронець патякав, задоволений тим, що знайшов людину, яка терпляче слухає його балаканину, а Степан підтакував і обережно переводив розмову на потрібну йому тему: як давно Карл тут? Скільки солдатів у охоронному батальйоні? Де містяться казарми?

Єфрейтор, вважаючи, що має справу з людиною, цілком обізнаною з таємницями підземного міста, розповідав усе.

Знав небагато, але те, що розповів, було жахливе.

Виявилося, що підземне місто має кілька поверхів. Сюди його перевели з тиждень тому, а до цього він був десь унизу, вартував полонених...

Степан здивувався:

- Полонених?

- Тобто не тільки полонених, а взагалі, експериментальний матеріал... І жінок, і дітей теж.

Степан ледве примусив себе посміхнутися:

- А, розумію... Ну, ну!

- Так от де пекло... Коридор вузький, а обабіч камери. Стальні двері, в дверях товсті віконця, так ні, кричать так, що хоч вуха затикай...

- Хто кричить?

- Та ці ж... експериментальні... Та воно справді, - солдат почухав підборіддя, - і закричиш, коли кістки ламають... Ти не був там?

- Ні.

- То і добре. На що вже я бував у бувальцях, і самому ногу одрізали, й побачив на фронті усякого, ну, а там - не говори... Наші, хто слабкий, не витримують... Там без шнапсу не можна, там дають. Пий, скільки влізе, тільки щоб на ногах стояв... Ну, й п’єш... З нашого взводу двох до божевільні одправили... А я тепер без спирту не можу. Як тверезий, так і чую: кричать... Або все перед очима стоїть один із заразного відділу - живим згнив, м’ясо клаптями злазило... Зазирнеш до нього у віконце, а він навколішках плазує, показує, застрель, мовляв... І застрелив би, так не можна... Якусь нову хворобу “Д” досліджують, казав фельдфебель...

Степан слухав, ледве стримуючи себе.

Жах! Жах! Не хотілося навіть вірити в звірства, про які так байдуже розповідає оцей єфрейтор... І професор Браун нічого про це не знає... Знищити, негайно знищити це підземне пекло, - разом з вірусом “Д”, разом з собою, разом з усіма, хто тут є!

Він готовий був зразу ж кинутися на тупого й байдужого єфрейтора, вихопити у нього автомат і бігти, сам не знаючи куди, щоб трощити, руйнувати, нищити... Потім зрозумів марність такої спроби і мало не заплакав од безсилої люті, од гніву, що не міг вирватися назовні.

А в вухах дзвеніли могутні й красиві слова пісні:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю...

На цьому рядку вчора на світанку обірвався його зв’язок з Батьківщиною - відчутний, надихаючий зв’язок. Тепер на ворожій землі, в страшному підземному місті він, шістнадцятирічний, сам-самісінький повинен боротися за торжество людини, за те, щоб знову прозвучали з повною силою слова:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек!

Розділ VIII

СИГНАЛИ В ЕФІРІ

- Всім, всім, всім у Радянському Союзі! Всім у Червоній Армії, всім радянським льотчикам!.. Я, Степан Рогов, перебуваю у підземному місті. Тут катують і вбивають радянських людей... Тут готують страшний вірус “Д” для бактеріологічної війни... Слухайте, слухайте, слухайте!.. Підземне місто розташоване десь у Баварських горах - де саме, я не знаю... Настроюйтесь, настроюйтесь, настроюйтесь!..

Глибока ніч. Тьмяно блищить нічник. Неспокійно кахикає й совається на своєму ліжку професор Браун.

А в кутку лабораторії, схилившись над незграбним саморобним радіоапаратом, сидить Степан Рогов і, затинаючись від хвилювання, повторює:

- Слухайте, слухайте, слухайте!..

...Юнака наче громом вразила розповідь Карла про звірства фашистських лікарів. І він вирішив: ні, чекати, доки Браун створить свій препарат, не можна. Коли це буде? Чи під силу це професорові? Та й чи вистачить у нього здоров’я? Браун слабшає з кожним днем: іноді прокидається серед ночі, швидко-швидко говорить щось незрозуміле, а потім схаменеться і довго лежить мовчки, кахикаючи. А то - ходить замислений, і його губи беззвучно ворушаться.

Навіть коли професор і знайде антивірус, цей препарат у кращому випадку лишиться нікому не відомим. А якщо антивірус попаде до рук Валенброта чи Руфке - фашисти негайно ж розпочнуть бактеріологічну війну: радянські війська наближаються до Берліна, і гітлерівцям нема куди подітись...

Про все це необхідно повідомити радянські війська. Вибратися з підземного міста не вдається. Отже, треба шукати інший шлях.

За багато місяців перебування в підземному місті Степан з допомогою професора Брауна досить добре вивчив фізику й хімію. Марно намагаючись переробити приймач, у якому згоріла одна лампа, юнакові спало на думку: якщо радіосигнали в підземному місті приймаються, значить, їх можна посилати звідси.

Кілька тижнів витратив Степан, щоб з деталей приймача побудувати примітивний дволамповий регенератор за схемою з книги “Практична радіотехніка”. Регенератор може не лише приймати, а й випромінювати радіохвилі- досить лише посилити зворотний зв’язок до появи генерації. Саме цю властивість приймача і вирішив використати Степан Рогов.

- Слухайте, слухайте, слухайте! - кричить він у саморобний мікрофон.

І здається йому: крізь бурани і віхоли зимової ночі, через гори й ліси, через лінію фронту летять сигнали його передавача. А там, у Москві, є велика, потужна радіостанція. Радисти приймають сигнали, негайно пересилають їх у Ставку. Верховний Головнокомандуючий дає наказ: вислати літаки... багато... І ось над засніженою землею грізно гуркочуть мотори - це летять до підземного міста бомбовози.. Степан до останнього подиху вказуватиме їм шлях Своїми сигналами...

- Я - Степан Рогов... Відповідайте, відповідайте, відповідайте!.. Переходжу на прийом!

Так завжди говорила Люся, радистка партизанського загону імені Щорса, коли зв’язувалася з Великою землею. Ох, як шкодує тепер Степан, що не взявся тоді за радіотехніку... Ось, наче коник-цвіркунець липневого дня, затріскотіла морзянка. Хто це сигналить? Друг? Ворог? Не зрозуміти. А коли морзянка замовкла, знову настає тиша. В неясних шерехах, в незрозумілих звуках напружився ефір... І здається: ось-ось прозвучить рідний підбадьорливий голос...

Але відповіді все нема й нема. Степан підвищує напругу на аноді: нема чого жаліти лампи, - все одно це остання спроба. Якщо сигнали почують у Москві, то їх засічуть і фашистські радіостанції. У розпорядженні Степана лишилось кілька годин.

І знову він кричить, уже хрипнучи:

- Відповідайте, відповідайте, відповідайте!..

Йому хочеться вірити, що тепер уже, нарешті, передавач став потужним і сигнали почують.

І не знає Степан, що не за цією схемою, не на таких лампах і не з його досвідом треба конструювати рацію для далекого зв’язку. Не знає, що слабенькі електромагнітні коливання, щойно злетівши з невисокої антени, губляться в лабіринті гір, згасають у хаосі навислих хмар. Лише окремі промінчики прориваються крізь усі перепони і летять у простір, щоб розпорошитися і зникнути там назавжди.

Степанові щось примарилось серед шурхоту атмосферних розрядів. Він повернув важельок до кінця, щоб дати найбільше посилення. Юнакові навіть здалося: регенератор аж здригнувся, як мотор на граничних обертах... А слідом за тим клацнуло в репродукторі, спалахнули й згасли лампи і настала тиша.

Закривши обличчя руками, Степан схилив голову на стіл і довго сидів так не рухаючись. Професор Браун, що мовчки спостерігав цю сцену, занепокоївся:

- Стефане!.. - він підвівся з ліжка. - Що трапилось? Ти спиш?

Не обертаючись, Степан засмучено махнув рукою:

- Все пропало, Максе Максовичу... Згоріли лампи.

- Ну, нічого, нічого... - незграбним рухом, бентежачись, професор погладив Степана по голові. - Стефане, я давно мав тобі сказати, що... віддам тобі антивірус, коли завершу роботу над ним.

- Віддасте? - Степан недовірливо похитав головою. - Коли ж це буде?

- Скоро, Стефане, скоро! Ще небагато, ще кілька тижнів роботи, і я створю цей препарат!

Степан зітхнув, підвівся, відійшов од столу. Він уже не вірив ні в який антивірус.

* * *

Настав час діяти, і діяти енергійно, а Степан ніяк не міг нічого вигадати. Всі його проекти розбивалися об стальні стіни підземного міста. Нічого не давали зустрічі з Карлом. Єфрейтор, наляканий навальним рухом радянських військ, засумував і цікавився тільки спиртом.

Змінився й професор Браун. Він став мовчазний і суворий. Лекції давно припинилися. Старий лише інколи просив Степана допомогти зробити укол піддослідному пацюкові або прокип’ятити якийсь хірургічний інструмент.

Пацюки здихали десятками. Вони опухали, з них шматками лізло м’ясо... У Степана аж мороз перебігав по спині від згадки, що десь зовсім недалеко цей же вірус “Д” прищеплюють людям і вони гинуть у страшних муках.

А професор хмурнішав і хмурнішав. Може, він уже догадувався, що не тільки на пацюках досліджується страшний вірус; може, не міг відшукати якогось із секретів антивірусу, але крізь скляну стінку ізоляційної камери, де проводив досліди і куди нікого не пускав, він дивився розгублено й сердито.

Браун засміявся лише один раз - саркастичним, злим сміхом, од якого Степанові стало моторошно. Це було тоді, коли вперше лишився живим пацюк, якому професор впорскнув свій препарат. А за якийсь час настала ніч, що її Степан запам’ятав на все життя.

Браун замкнув двері, забарикадував їх столом і погасив світло. Насторожена звихрена темрява вискочила із закутків, заметушилася по лабораторії. Лише за скляними стінами ізоляційної камери то блакитно-синім, то рожево-фіалковим спалахували вогні численних пальників, хропіли насоси, тонко, по-комариному виспівували мотори. Потворна тінь професора метлялася по стінах, іноді затримувалася на якому-небудь приладі, і тоді ця ділянка поринала в темряву, ставала бездонним проваллям.

Степан притаївся в кутку і з хворобливим напруженням стежив крізь товщу скла за маніпуляціями Брауна.

Все було незвичайне, як у казці, але разом з тим реальне й страшне. Професор витягав за хвіст із скляного посуду скуйовдженого хворого пацюка, проштрикував його товстою голкою, викачував кров і шпурляв убік.

Обтягнуті блискучою гумою руки, маска, що закривала майже все обличчя і лишала тільки очі - злі й напружені, - насторожено зігнута спина і вкрадливі рухи настроювали вороже. Здавалося, що не антивірус, не ліки виготовляє Браун, а страшну отруту...

Та професор злив у колбу кров, додав туди якихось хімікатів, сів за стіл і втомлено схилив голову. Халат незграбно відстовбурчувався на його плечах, постать виявляла таку безпорадність, таку втому, що Степан відкинув свої підозри. Це заспокоїло його, і він непомітно для себе заснув і прокинувся через якийсь час від брязкоту розбитого скла.

Браун ще сидів за столиком, але вираз його очей уже був інший - схвильований і зляканий. Він затягнув собі гумовим паском руку вище ліктя і намагався вштрикнути шприц, наповнений рожевою рідиною. Це йому спочатку не вдавалося, та потім рівень рідини в шприці почав повільно знижуватися.

Пальники вже погасли, припинилося дзижчання моторів, лабораторія знову поринула в сутінки. Степан уважно, сторожко стежив за професором. Він розумів, що Браун зробив собі щеплення антивірусу - перше щеплення, можливо, навіть смертельне.

А професор тим часом повільно розставляв на свої місця прилади, банки, мив колби. Потім скинув захисний одяг, маску й вийшов, несучи перед собою дві невеликі запаяні ампули з рожевою рідиною.

Він не здивувався, зустрівши під дверима Степана, а тільки простяг йому одну рожеву ампулу:

- Ось антивірус професора Брауна... Це мрія мого життя.

Він сказав це без піднесення, як говорять про щось буденне, звичайне, а потім, певно, продовжуючи свою думку, додав:

- Але питання про те, як людство його використає, - не розв’язане... Я просто не можу його нікому показати, бо цей день стане моїм останнім днем.

Він помовчав і, хитаючи головою, гірко сказав:

- Сховай цю ампулу, Стефане. Сховай де хочеш, так, щоб я не знав... Коли про неї якось довідаються, - я не зможу її зберегти... У мене її видеруть тим чи іншим способом... Я безвільна, нікчемна людина - тільки тепер я це зрозумів. Сховай її, Стефане. Я знаю, ти збережеш її навіть тоді, коли тобі будуть загрожувати смертю... А цю... - Браун пошукав очима, куди б сховати другу ампулу, потім підійшов до стальної камери високих температур і одчинив дверцята. - А цю - сюди!.. Сюди ж і чернетки рукопису... - Він витяг зі столу стос паперів. - Сюди ж і всі ампули з вірусом “Д”, все сюди!

Степан, затиснувши в кулаці ампулу, з тривогою спостерігав, як професор методично складав у камеру все відібране, як запалив термітну свічку і кинув її всередину, як зачинив дверцята, сів на стілець, обхопив голову руками і застогнав.

Степан погладив його по плечу, - він не знав, що сказати, як заспокоїти професора. А Браун хитався з боку на бік і шепотів:

- Стефане!.. Як важко бути вченим у наш час... Як важко, створивши чудесний засіб проти багатьох хвороб, знищити його власними руками... Як тяжко бути безпорадною, безвільною людиною, яку можуть примусити убивати інших людей... Я віддав тобі працю цілого мого життя. Роби з ампулою, що хочеш. Оддавай кому хочеш. Тільки хай мій препарат не послужить на шкоду людям... І рукописи довіряю тобі. Я зараз знищив ряд проміжних формул, але коли ти станеш вченим, справжнім вченим, ти зумієш відновити цей розділ...

Браун бурмотів все тихіше й тихіше і, нарешті, заснув у своєму кріслі. Аж коли почулося його хропіння, Степан зітхнув з полегкістю.

Ні, він не збирався бути мікробіологом. Але до його рук попала військова таємниця, напевне, надзвичайної ваги. Маленька ампула - завтовшки з цигарку, завдовжки з мізинець - містила в собі те, що не купиш ні за які гроші: життя й здоров’я мільйонів людей.

Степан уважно розглядав її, шукаючи в ній те незвичайне, що підкреслювало б виключність цієї ампулки. Та це була звичайнісінька скляна трубочка, може, тільки запаяна дбайливіше, ніж інші. Така буденність навіть розчаровувала, але Степанові ніколи було думати про це. Більш серйозні думки не давали йому спокою: як зберегти ампулу та передати її нашим вченим?

Він старанно дослідив лабораторію і не знайшов хоч трохи придатного місця, щоб заховати ампулу, - всі тайники, не кажучи вже про схованку під професорським столом, були як на долоні.

Юнак спочатку вирішив сховати ампулу в скриньку радіоприймача, але зразу ж витяг її звідти й задерикувато усміхнувся: у нього зародилася чудова думка. За кілька хвилин він обмотав ампулу ізоляційною стрічкою, обтягнув гумовою трубочкою, вклав у металевий футлярчик і прибинтував до ноги. Вона буде завжди при ньому, і ніхто її не знайде.

Тепер з усією гостротою постало питання, що робити далі.

Степан розумів, що єдино правильним було б одне: втекти. Та коли він згадував, що десь унизу в експериментальних камерах мучать людей, він почував, що тікати не має права: треба за всяку ціну їх врятувати. Кому ще, крім нього, випаде така слушна нагода наробити ворогові якнайбільшої шкоди? Якщо знищити підземне місто, зникне й самий розсадник всіляких смертоносних вигадок...

Так і не розв’язавши питання, Степан заснув. Але у сні він ще сперечався з самим собою, і перемагало одне - втекти. Прокинувся він з важкою головою, слабий, наче після хвороби. Озирнувся навколо.

Сірі стіни. Низька стеля. Сухе повітря з металевим присмаком.

Різким болем стислося серце. І раптом, згадавши про події минулої ночі, Степан злякано помацав забинтовану ногу. Ампула була ціла - це обрадувало й заспокоїло його. Він схопився з місця, сповнений рішучості діяти.

- Максе Максовичу!.. Професоре!

Браун сидів нерухомо. Його погляд був спрямований кудись у простір, крізь стіни, і Степанові довелося кілька разів покликати його, аж тоді професор повернув до нього голову.

- Професоре!.. - Степан озирнувся і пошепки сказав: - Професоре, нам треба тікати звідси!

Макс Браун розгублено подивився на нього й машинально повторив:

- Так, так... Треба тікати... - Але зразу ж опам’ятався. - Тікати?!. Ні-ні... Звідси не втечеш...

- Максе Максовичу, втекти можна! - захвилювався Степан. - Треба дослідити всі закутки. Я цього не можу зробити. Підіть до шефа - ви казали, що на стіні його кабінету висить план підземного міста. Подивіться, можливо, ви зумієте відшукати якийсь таємний хід.

Професор зіщулився, розгублено глянув на Степана, хотів Щось сказати, але тільки повернувся і нерівною ходою пішов до дверей. У нього розшнурувалися черевики, він наступав на шнурки і спотикався.

Степан наздогнав Брауна біля дверей, застебнув йому піджак, зав’язав шнурки, потім взяв за плечі й подивився в очі:

- Максе Максовичу... Так треба... Це - в ім’я людства.

Професор зітхнув.

Розділ IX

ЛИСТОК ГОРІШИНИ

Відтепер Макс Браун щоранку йшов на розвідку. Він заходив до лабораторій, оглядав усі закутки, вистукував стіни, намагався засунути свого ціпка в кожну шпарку, - взагалі поводився так дивно, що це привернуло увагу його колег і насамперед Валенброта.

Валенброт вислідив, як професор вистукував товстелезну стальну заслінку, і, підійшовши до нього, з’єхидничав:

- Об ці двері можна тільки розтовкти собі голову!..

Браун подивився на нього так чудно, що Валенброт пересмикнув плечима і пішов геть, наказавши лаборантам не пускати божевільного старого.

А професор, повертаючись до своєї лабораторії, напружено пригадував деталі. Деталі - ось що вимагав насамперед Степан. Він допитувався, мусолячи огризок олівця:

- ...Так це, значить, за другим поворотом?.. Ага... Лабораторія Гейнца... Це яка?.. Ен-до-кри-ноло-гіч-на... так і запишемо... А в який бік у ній одчиняються двері?..

Професор, винувато похнюпивши голову, йшов знову, щоб дізнатися, в який бік одчиняються двері в лабораторії Гейнца, скільки метрів завдовжки головний коридор, де стоять вентилятори-калорифери, де найбільше чути шум машин, - тисячі, здавалося б, непотрібних даних.

А Степан тим часом, наче найцікавіший вірш, визубрював записане:

- Лабораторія вірусних білків Кріммеля... Другий коридор, треті двері... Проти дверей ніша калорифера, звідки чути сильний шум мотора... Ніша закрита мідними гратами...

Він повторював це до отупіння, поки не почував, що на все життя запам’ятає цю ідіотську нішу, закручену ось такими гвинтами, а потім спалював папірець.

Тоді надходила черга похмурих думок. Ні, професор був поганим розвідником - зведення доводилося прямо-таки витягувати з нього. Ех, коли б Степанові вдалося понишпорити по місту- він би все помітив. Та не можна.

Ось уже кілька днів на гратах калорифера проти дверей не видно клаптика паперу - знак того, що Карл чергує і що можна вийти. Невідомо, що трапилося з ним, та це і не так важливо. Погано тільки, що доведеться даремно рискувати. А рискувати треба. Необхідно дослідити ті чудні отвори, що їх професор вважає вентиляційними...

Степан вирішив піти в розвідку тієї ж ночі, незалежно від того, чергуватиме Карл чи ні. Вдень, коли не було професора, він старанно приготувався: зібрав усі інструменти, які трапилися в лабораторії, - всілякі там викрутки, плоскогубці, напилки, - захопив чудового професорового ножа з багатьма лезами, змотав у клубок добрячий шматок тонкого й міцного дроту-все могло здатися. Пізно вночі він вислизнув з дверей лабораторії і перебіг коридор навскоси, до першого перехрестя.

Професор не помилився: високо, майже біля самої стелі, справді чорнів невеликий загратований отвір. Залізна лава теж стояла недалеко, і підтягти її до стіни було неважко.

Степан обережно зліз на лаву, один по одному викрутив гвинти. Дірчаста чотирикутна кришка легко знялася і одкрила вхід у дуже вузьку трубу. Кришку довелося сховати в куток, за скриню для сміття.

Степан ще раз прислухався і рішуче поліз у отвір. Обдираючи нігті до крові, він чіплявся за непомітні виступи, втягуючись у трубу, немов дощовик у свою нірку, і з жахом думав, що коли вся труба така вузька, то йому не вистачить сили ні проповзти її до кінця, ні повернутись назад.

Щось за півгодини він проповз кілька метрів і зовсім знесилився, коли раптом його руки вперлися в стіну. Не переводячи подиху, Степан поліз у кишеню по ліхтарик. Промінь освітив трубу з численними заклепками - вона похило вела догори і по ній можна було вільно рухатись на чотирьох. І Степан поповз нею.

Труба піднімалась дедалі крутіше, кожний метр доводилося брати з великим зусиллям. Та ось вона, різко перегнувшись, пішла майже горизонтально, і десь далеко попереду блиснуло світло.

Степан ринувся туди- назустріч повітрю, сонцю, назустріч життю. Він не відчував болю в розтертих до крові колінах, не помічав перебоїв серця, - хлопець поспішав так, наче ці останні секунди вирішували все.

І коли його руки намацали холодні прути грат, що закривали вихід, у нього вже не було сил ні проклинати, ні плакати.

* * *

З-за гори повагом випливало сонце. Мла - сива у долинах, рожева на верховинах - повільно танула, одкриваючи чудовий зелений весняний світ.

Звідти, з великої висоти, зір сягав на багато кілометрів уперед, і скрізь вирувало життя. Вухо Степана, звикле до тиші підземного міста, відрізняло найслабіші звуки. Ось десь далеко-далеко пролунав свисток паровоза, ось почувся тихий гомін струмка, а ось пташина весело защебетала про життя і про весну...

Очі нестерпно різало сонячне світло, але це був приємний неповторний біль, - хотілося, щоб усе тіло занило отак солодко, тривожно, - і Степан ще раз з силою рвонув грати. Вони навіть не здригнулися.

Ще не вірячи, що воля така близька і в той же час така недосяжна, Степан старанно, сантиметр за сантиметром, дослідив перепону, і жах повільно почав заповзати в його серце: вибратися звідси було неможливо. Прути в півтора пальці завтовшки йшли просто в стіни, ніж та напилок ковзали по їхній поверхні, навіть не залишаючи подряпин. Тут міг зарадити тільки вогонь - висока температура термітної свічки, але Степанові не спало на думку захопити хоча б одну таку свічку. Як він лаяв себе за це!

Нічого не вдієш - втекти не пощастило. Степан заспокоював себе думкою, що це тільки розвідка, що наступної ночі вони втечуть разом з професором, захопивши все, що потрібно, але на душі було тяжко й неспокійно.

Він лежав, притулившись обличчям до грат, хапаючи на повні груди вологе повітря, усім тілом вбираючи пестливе сонячне проміння. Потім йому закортіло зірвати листок з гілки горішини, - листок був зовсім близько, - Степан, простягши вперед руку, трохи-трохи не доставав його пальцями, але так і не зміг дотягнутись і заплакав. Для нього цей ніжний листок, що ледве розвився, був символом життя і свободи; йому здавалося, що дістань він його - і, як у казці, враз одчиняться стальні двері.

Нарешті Степан догадався скрутити дротяну петлю і, притягнувши до себе гілку, зірвав той листок. Він зразу ж заснув після цього, заспокоєний, і проспав увесь день.

* * *

Назад Степан спускався дуже швидко.

Вхід у “свою” трубу він знайшов зразу - це був другий отвір у центральній магістралі, - але затримався перед нею: лізти туди було страшно, як у звіряче лігво. Та він примусив себе.

І ось знову той самий тунель, та сама залізна лава. Степан озирнувся, зітхнув.

Скрадаючись, він підійшов до рогу, скинув черевики і побіг до лабораторії Брауна.

...І в ту ж мить пролунав грубий окрик;

- Стій!

Розділ X

ЛЮДИНА ЛЮДИНІ - ДРУГ

Можливо, все обійшлося б гаразд, коли б не Валенброт. Вентиляційна труба, в яку поліз Степан, містилася в глухому напівосвітленому кінці коридора біля рідко відвідуваних складів, - ніхто не помітив відсутності кришки на вентиляційному отворі.

Та Валенброт, випадково зустрівши Брауна, був уражений його чудною поведінкою: професор крадькома зазирав у всі двері, в усі отвори, часто зупиняв колег, наче хотів щось запитати, але мовчки тер лоба і йшов геть. Нарешті він зайшов до своєї лабораторії, і Валенброт крізь нещільно зачинені двері почув, як професор бурмотів, сперечаючись сам із собою:

- ...Втік!.. Так ні - він би лишив записку... Значить, його схопили й забили... Ах, мерзотники, мерзотники!..

Валенброт зрозумів усе. Радіючи, що настав час помститися, він зчинив тривогу. Есесівці негайно ж розшукали лазівку Степана. Лишилося тільки чекати - шеф інституту заявив, що хлопець із труби вийти не зможе і йому, безумовно, доведеться повернутися назад тим же шляхом.

Коли б Степан знав усе це, коли б довідався, що, навіть подолавши грати, однак попав би в огороджену високими скелями та мінними полями уже знайому йому долину, він, мабуть, так нікуди б і не пішов од тих грат, де вперше за багато днів відчув справжнє земне життя, або до останнього подиху никав би по численних вентиляційних патрубках, шукаючи виходу.

Та він нічого цього не знав.

Побитий до непритомності, хлопець отямився від тихого дотику чиєїсь руки і зразу ж стиснув кулаки: йому здалося, що він ще продовжує боротьбу. Та у відповідь на це почувся тихий докірливий голос:

- Що ти, любий?.. Не бійся, я ж не ворог тобі..: Ну, заспокойся!

І не те, що цей голос звучав доброзичливо й співчутливо, не те, що він був жіночий, вразило Степана: він почув безмежно дорогі звуки рідної мови!

Над ним схилилось кілька чоловік - блідих, змучених- і та, чий голос привів його до тями, бинтувала йому голову.

Степан обвів очима круг себе. Приміщення було завбільшки як лабораторія Брауна, але стеля так низько нависала над кахляною підлогою, що, здавалось, ось-ось упаде, всією своєю вагою розчавлюючи людей.

І Степан зрозумів, що він на нижньому поверсі, серед “експериментального матеріалу”, і що звідси виходу нема.

Все його єство повстало проти цієї приреченості. Ні, вихід мусить бути!.. Виламати стальні двері, зчинити бунт, захопити підземне місто... Все, що завгодно, але не віддати життя даремно.

Те, що навколо нього - свої люди, однодумці, було запорукою успіху. Їх тепер так багато!.. Йому хотілося чути рідну мову, і він гарячково розпитував, як ці люди попали сюди, що тут діється, що вони роблять.

Розуміли його запитання майже всі - Степан бачив це по очах людей, - але відповідала та ж худорлява сіроока жінка.

Як попали сюди?.. Донедавна вони працювали на підземному авіазаводі “Юнкерс” у Сілезії, а кілька днів тому, вночі, їх у закритих автомашинах привезли сюди. Де вони - ніхто не знає. Тільки й того, що мандрівка була довгою, а охоронники-есесівці чимось стурбовані й навіть налякані. Довгим напівтемним коридором полонених привели до цієї камери і відтоді не турбують, лише щодня забирають по кілька чоловік, які назад уже не повертаються.

Катерина Василівна - так звали жінку - більше не сказала нічого. Висновок випливав сам собою. А тут ще звідкись здалеку долетів глухий і протяжний людський зойк.

У камері запала мертва тиша. А зойк пролунав ще раз - уже не зойк, а ледве чутний неймовірно болісний стогін. І урвався.

- Єзус-Марія!.. - зашепотіла з жахом жінка, що припала вухом до дверей. - Люди, це кричала Мариля... На всіх нас чекає смерть!.. Смерть!.. - Вона закрилась руками і затремтіла в беззвучному риданні.

Степан бачив, як пополотніла Катерина Василівна, як у розпачливій безнадії посхилялись голови людей. Якою завгодно ціною, - навіть ціною неправди, - треба підбадьорити приречених!

Він підвівся з підлоги й тихо мовив:

- Жінко, ти помиляєшся!.. Ми будемо жити й житимемо довго!.. Я тільки сьогодні з волі. Червона Армія вже здобула Берлін, через кілька днів наші будуть тут!

Степан не сподівався, що його брехня (він і не знав, як близько був до істини!) викличе таку реакцію. До нього кинулися, навперейми розпитували на різних мовах, торжествували, раділи.

- Ну, любий, ну, говори ж! - торсала Степана за рукав Катерина Василівна. - Ти бачив наших?.. Коли взяли Берлін?.. А як фашисти?.. Втікають, гади?

Тамуючи гострий сум, Степан розповідав, як мимо ферми, де він нібито працював, почали тікати перелякані вкрай гітлерівці, вигукуючи: “Берлін - капут!”; як прилетіли радянські десятимоторні літаки і розбомбили танкову колону ворогів; як він вирішив тікати назустріч Червоній Армії, щоб вказати льотчикам важливий німецький завод; як його спіймали, скрутили і привезли сюди...

Степан згадав і про листок горішини, що він його ніс показати професорові. Листок був цілий, - маленький, зім’ятий, в’ялий, - та для людей, що так багато місяців не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям, він був найпереконливішим доказом того, що Червона Армія близько, що вони майже врятовані.

Степана знову й знову примушували повторювати своє оповідання, і він, додаючи щораз нові деталі, мало сам не повірив своїй вигадці. Нарешті заявив, що не може більше говорити, бо почуває себе дуже погано.

У нього нестерпно боліла голова і щеміло все тіло, та ще болючіше і ще тяжче було усвідомлювати, що, може, даремно він отак розбурхав людей, примушуючи повірити собі. Особливо соромно йому було перед Катериною Василівною. Вона так ніжно піклувалась про нього, підстелила йому своє манаття - те, що колись звалося пальтом, - і, вважаючи, що він заснув, тихо гладила його по голові, наче дитину.

А Степан не спав. Він дочекався, коли поступово замовк шепіт людей, схвильованих надією швидкого звільнення, і, підвівшись, прошепотів на вухо Катерині Василівні:

- Пробачте мені... я... я все брехав...

Вона не допитувалась, тільки очі в неї стали сумні-сумні, а куточки уст гірко опустилися донизу. Жінка враз якось постарішала; тільки тепер Степан побачив, що в неї на скронях сріблиться сивина.

Катерина Василівна похитала головою і так само відповіла:

- Я це почувала... Але листок... - вона зітхнула. - Цей листок був фактом, а фактові важко не повірити... Я дуже зраділа... В мене ж є дочка. Я знаю, я вірю, що вона жива... Ось подивися: це було давно, їй зараз мусить бути шість років... Вона лишилась у знайомих, коли мене схопили гітлерівці...

Катерина Василівна витягла з кишені невелику фотокарточку, старанно загорнену в цупкий папір.

Дівчинка з величезним бантом у волоссі, пригорнувшись до молодої красивої жінки, злякано дивилася з фото. А в жінки погляд був задерикуватий і веселий.

Степан машинально перевів погляд з картки на Катерину Василівну. Та гірко посміхнулася:

- Не схожа?.. Нічого не вдієш...

Їй, мабуть, стало тяжко, бо вона, прикривши рукою очі, довго сиділа мовчки, розгладжуючи фотографію, потім знов загорнула її і сказала:

- Розповідай...

Степан розповів усе, починаючи з втечі із концтабору. Вона слухала мовчки, лише зморшка на її переніссі ставала все глибшою. Та коли Степан сказав, куди вони попали та що виробляють фашистські лікарі з “експериментальним матеріалом”, вона вже не могла стримуватись.

Обхопивши коліна руками, жінка дивилася в простір сповненими сліз очима і шепотіла з видихом, важко:

- Ох, звірі!.. Ой, гади!.. Яким судом будуть судити наші цих мерзотників?.. Які найстрашніші кари треба винайти, щоб кожен з цих катів дістав сповна за всі муки, заподіяні людям?! Нема і не буде їм прощення!..

Вона обернулася до Степана, схопила його за руку:

- Треба вижити, Степане!.. Треба вижити, щоб розповісти всьому світові, що не було й не буде гірших, кривавіших звірів, як фашисти... Це вовки - і не прості вовки, а вовки-людоїди!.. Треба вижити, щоб знищити їх усіх!

Уже вдруге в оцьому підземеллі Степан чув слова “вовк-людоїд”. Так назвав і професор Браун Валенброта, але він тремтів при цьому. Для нього це визначення було виявом власного безсилля, жаху безвільного перед сильним. Браун був приречений і почував це.

Наскільки ж інакше прозвучали ці слова тепер, із уст безсилої і справді приреченої жінки! В них не було жаху, а тільки найжорстокіша ненависть, - виправдана ненависть, що не знає компромісу. Жінка не говорила про загибель. Вона казала про життя і про помсту.

Тепер, коли Катерина Василівна знала, яким важким був їхній стан, вона стала суворіша і підтягнутіша... Так, це справді людина - мужня, сильна радянська людина, якій можна і слід вірити. І Степан розповів їй про антивірус.

Він говорив про старого безвільного професора з його красивою мрією зробити всіх людей напівбезсмертними; розповів, як у ніч, що здавалася йому ніччю з казки, Макс Браун створив ліки проти всіх хвороб...

Катерина Василівна слухала, недовірливо похитуючи головою, але Степан доводив так гаряче і так схвильовано, що вона подумала:

“А може, й правда? Хто знає, що винайшов той старий дивак? Хай ліки будуть служити не проти всіх, нехай лише проти кількох хвороб, - і то це матиме величезне значення. Та, крім того, фашисти можуть розпочати бактеріологічну війну, і тоді цей антивірус відіграє дуже велику роль...”

- А де зараз ця ампула?

Степан задоволено посміхнувся у відповідь:

- Вона при мені... ціла... Я тільки прочуняв, зразу ж перевірив.

Катерина Василівна хитнула головою:

- Добре. Я не медик і не мені говорити, можна створити такі ліки чи ні, але я тобі скажу: нікому не віддавай цю ампулу. Тільки нашим. Фашисти навіть засоби боротьби за життя зможуть використати для вбивства.

Та Степанові зайве було казати про це.

- Катерино Василівно, на них... - він вказав на сплячих, зніяковів і зразу ж виправився, - тобто, на нас, досліджуватимуть вірус “Д”... Я розіб’ю ампулу й дам кожному випити краплинку. Тоді нам не буде страшний жодний вірус. Я можу врятувати всіх.

Жінка сиділа в задумі, не відповідаючи. Хто знає, про що вона думала? Може, про свою дочку, яка невідомо де і навряд чи впізнає її, якщо навіть доведеться зустрітися; може, про молодість, втрачену в підземних казематах.

Нарешті вона підняла голову і сказала суворо, навіть жорстоко:

- Антивірус нас не врятує. Рано чи пізно нас уб’ють все одно, якщо ми самі не відстоїмо своє життя.

Катерина Василівна встала, підійшла до чоловіка, який спав біля дверей, і збудила його.

- Слухай, Зденеку... Товариш Степан добув важливий воєнний секрет, і цей секрет за всяку ціну треба передати радянським військам... Що нам робити, як ти гадаєш?.. Степане, розповідай усе, не криючись. Зденек - комуніст.

Юнак - такий же худорлявий і чорноокий, як і Степан, слухав уважно. Коли Степан скінчив свою розповідь, Зденек сказав:

- Ну, що ж, питання ясне. Ампулу зберегти ми, напевне, зможемо. Але секрет виготовлення препарату знає тільки товариш Степан. Його можуть викликати кожної хвилини. Гітлерівці товариша Степана в лице не знають. Тому... тому... я піду замість нього.

Степан здригнувся. Він зрозумів, що Зденек погодився піти на смерть, щоб врятувати антивірус.

- Ні, ні! Я краще розповім усе, що знаю! І той, хто виживе...

Катерина Василівна, сердито звівши брови, перебила:

- Зачекай, Степане!.. Це не вихід, Зденеку!.. Треба вирватися звідси всім!

* * *

Ранок був тривожний. Ніхто в камері не мав годинника, та у всіх уже виробилося відчуття часу, і всі знали, що ось-ось одчиниться “кормушка”, черговий німець пропхне в камеру бідон з баландою - огидною бурдою з покидьків, - а потім клацне замок, увійдуть солдати, вигукнуть номери і поведуть із собою кілька чоловік.

Усі чекали на цей момент з нетерпінням і тривогою, бо вирішено було напасти на охоронців, захопити у них зброю і зчинити бунт. Коли Степан Рогов почув останні слова Катерини Василівни, він гарячково почав викладати все те, що розповів йому єфрейтор Карл. Єфрейтор казав, що в нижньому поверсі є вісім великих казематів, де замкнено близько трьохсот чоловік, а солдатів-охоронців лише двадцять, та й ті переважно інваліди. Якщо обеззброїти солдатів, можна захопити весь нижній поверх... Карл казав, що підйомник є лише один, в кінці коридора, але ним не користуються, бо є, крім того, широкі сходи... Правда, в коридорі, напевно, є стальні заслони, але коли діяти швидко і енергійно, можна вирватися на горішній поверх, а звідти уже й на волю...

Катерина Василівна і Зденек слухали Степана дуже уважно. Думка про те, щоб обеззброїти солдатів і захопити все місто, не була нова: у підземному заводі “Юнкерс” групі військовополонених пощастило таким чином захопити два цехи, та вони діяли не досить швидко, не знали розташування енергетичних вузлів, і їх видушили газами. Тут справа полегшувалася хоча б тим, що Степан Рогов дещо знав.

Дуже мало було шансів на успіх, але іншого шляху не існувало. Втрьох вони довго обговорювали деталі майбутньої операції, і Степан навіть з деякою заздрістю відчув, що його початковий план - здавалося, такий стрункий і переконливий - став лише за основу для плану Зденека. Зденек врахував усе: і хто повинен першим кинутися на солдатів, і хто переодягнеться в їхню форму, як примусити цих солдатів розповісти про чисельність гарнізону і про його розміщення та про запаси зброї. Коли план був остаточно складений, і тричі перевірений, розбудили людей. Вони, ще не розуміючи, в чому справа, тривожно підхоплювалися з підлоги, а Зденек казав:

- Друзі, сьогодні - бунт... Ти, Франтішку, коли охоронці зайдуть до камери, хапнеш крайнього лівого, ти, Йогане, - правого... Треба не допустити ані найменшого шуму, інакше все пропало...

Одна жінка запротестувала: Совєти вже зовсім близько... варто почекати, аж поки звільнення прийде само, й не наражатися на небезпеку... Але сивий чоловік гримнув на неї, а якийсь поляк презирливо мовив:

- Ех ти!.. Чи не знаєш, що поранений звір - найстрашніший?.. Так тобі й дадуть вижити!.. Ну, говори, говори, Зденеку!..

І ось минуло кілька годин. Уже давно люди напружено сиділи на своїх місцях, чекаючи знаку, щоб кинутися на охоронців, але двері не одчинялися.

І раптом у коридорі почувся тупіт ніг, голоси.

Клацнув замок. Одчинилися двері. До камери зайшло не двоє, а чоловік з десять охоронців, а з ними... Валенброт.

Степан мимоволі втяг голову в плечі, але зразу ж випростався і поглянув на Зденека. Той стояв нерухомо: план повстання зірвався.

- Ну, так де тут “учень чародія”? - сказав Валенброт. - Де тут “геніальний помічник” “геніального професора”? Іди-но сюди!

Кинувши швидкий погляд на Степана, Зденек ступив крок вперед і зухвало мовив:

- Я!

Валенброт криво посміхнувся:

- Ах ти? Надто швидко ти з брюнета перетворився на блондина! І навіть говорити вивчився? Чудеса!.. Ну, добре - з тобою поговоримо пізніше. А зараз мені потрібен отой! - Валенброт вказав на Степана.

Під дулами автоматів люди відступали в куток, щільніше притискуючись один до одного.

- Досить! - скомандував Валенброт. - Німий, два кроки вперед!

Степан опинився біля самої стіни. Люди весь час заступали його собою. Але тепер уже. нічого не можна було зробити.

Юнак почав продиратися вперед, мовчки відповідаючи на прощальні потиски рук друзів.

Ось чиясь тепла рука лягла на його долоню, потиснула її, залишила якийсь пакетик...

Степан обернувся, і його очі зустрілися з очима Катерини Василівни. Вона тягнулась до нього, наче хотіла щось сказати.

Степана раптом аж опекла думка:

“Ампула! Не встиг передати ампулу!”

Він смикнувся назад, але в цей час пролунав окрик:

- Марш із камери! Прямо!

І юнак пішов коридором; повз каземати з крихітними віконцями, повз “операційні”, звідки лунали зойки і стогін, повз холодних і байдужих вартових, - вздовж нескінченного напівтемного тунелю, назустріч неминучому, невідомому, страшному.

Розділ XI

АМЕРИКАНСЬКІ СОЛДАТИ - НЕ АМЕРИКАНСЬКІ ГЕНЕРАЛИ!”

- Роздягайся!

Степан повільно скинув залишки халата, верхню сорочку, потім спідню... Хлопцеві навіть не було страшно в цю хвилину: почуття притупились, мозок свердлила тільки одна думка: прибинтована до ноги ампула з антивірусом не повинна потрапити до рук Валенброта.

- Сідай! -Валенброт кивнув головою до крісла з численними важелями.

Степан сів. У ту ж мить навколо його ліктів, колін, шиї зразу ж замкнулися металеві кільця. Зап’ястя стягнули міцні ремені.

Дотик холодного заліза змусив Степана здригнутись і зіщулитись. Аж тепер юнак відчув себе зовсім безпорадним, зрозумів, що попав до рук садиста і приречений на жорстокі тортури.

Валенброт і його помічник поралися біля приладів. Блиснула пробірка, і Степан швидше вгадав, аніж побачив, жовтий хрест на ній... Вірус “Д”!.. На мить усе гойднулось і поринуло в туман. Перед очима повільно попливла нескінченна низка банок з огидними скуйовдженими пацюками... Так, це кінець...

...І раптом, продираючись крізь скло і бетон, до ізоляційної камери увірвалось настирливе завивання сирени.

Щось брязнуло об скло. Почувся незнайомий стривожений голос:

- Що це? Тривога номер один?

- Так, так... - Валенброт поквапно нишпорив у ящику стола. Він вихопив якісь папери, сунув до кишені і, швидко прямуючи до дверей, сказав: - Ін’єкція в вену. Три дози. Відвести до п’ятого ізолятора.

Крізь напіврозчинені двері в камеру долетіли схвильовані голоси, тупіт ніг. Сирена завивала все дужче і дужче. Вібруючі звуки тугими штопорами вкручувалися в вуха. Але дивно: у Степана прояснився мозок і від радості стислося серце. Фашисти налякані - значить, сталося щось дуже хороше.

Помічник Валенброта метушився біля столика, весь час позираючи на двері, і нарешті не витримав, побіг з камери. Він повернувся одразу ж - блідий, тремтячий, - підійшов до Степана.

- Ти - лаборант професора Брауна?

Степан дивився на гітлерівця презирливо й гнівно.

- Ти - росіянин?

В цю ж мить припинилося виття сирени. Гітлерівець зойкнув і схопився руками за голову.

- Ти росіянин? Росіянин?.. Скажи, росіяни вбивають полонених?

З ненавистю, зловтішно Степан вигукнув:

- Росіяни полонених не вбивають, але тебе- повісять! Повісять отут же, в цій камері!

- Ні, ні! - неслухняними руками гітлерівець розстібав ремені, що стягували зап’ястя рук хлопця. - Я був тільки виконавцем наказів... - він клацнув важелем. - Іди, іди - ти вільний! Сховайся де хочеш... Запам’ятай тільки моє ім’я: я Курт Лемке... Лемке, Лемке!..

Кидаючи сторожкий погляд на двері, він гарячково натягав на Степана білий халат і шапочку, потім визирнув до коридора і виштовхнув туди юнака...

- Йди, йди! Я - Лемке, Лемке!

Приголомшений Степан зупинився на порозі. Він ще погано розумів, що сталося.

Перше, що спало йому на думку, - побігти до камери і звільнити полонених. Але пройти в ту сторону було неможливо: з криками й лайкою назустріч йому коридором бігли гітлерівці. Вони тягли прилади й посуд, папери й зброю, рюкзаки й чемодани.

Не гаючи часу, Степан попростував у напрямі всього потоку. Він вибрав слушну мить, шугнув у темний закуток, під сходи в кінці коридора. І там, припавши щокою до холодного металу, відчув повну знемогу.

Над його головою гуркотіли чавунні щаблі, було чути лайку й команди. Нарешті шум почав стихати, а незабаром настала повна тиша.

Степан просидів ще якийсь час нерухомо. Крізь дірчасті щаблі з його схованки було видно тільки поворот тунелю, і ризикувати даремно не випадало. І справді: тільки-но Степан виткнув голову з-під сходів, як почувся голос Валенброта:

- Ну, а тепер скажіть, що ж сталося?

У проході з’явилися Валенброт, якийсь незнайомий і Руфке.

- Що сталося? - роздратовано перепитав шеф. - Те, чого слід було чекати давно. Гітлер покінчив самогубством. Капітуляція. Підземне місто о чотирнадцятій нуль-нуль треба передати союзникам... Містер Стюард, - Руфке вклонився до сухорлявого чоловіка, - від імені американського командування обіцяє життя і недоторканність персоналу.

- Містер Стюард? - скрикнув Валенброт. - Ви?.. Але ж...

- Так! - холодно перебив той. - 3 цієї хвилини я вже не ваш підлеглий, а безпосередній начальник... Отто Валенброт!.. - він підвищив голос. - Вас призначено шефом підземного міста!

Валенброт клацнув каблуками:

- Слухаю!

- У вашому розпорядженні... дві години. Заспокойте всіх. Навіщо оця сирена? Навіщо оце перетягання речей з місця на місце? Пане Руфке, навіщо?

- Містер Стюард! Для мене спочатку було зовсім неясно, що треба робити. Крім того, за інструкцією при евакуації слід було знищити... гм... неприємні речові докази...

Стюард перебив його:

- Мене зовсім не цікавлять деталі. До того ж, хто дав вам право знищувати будь-що?

- Ви не розумієте мене, містер Стюард! - поквапився Руфке. - Ви ж самі працювали у другому відділі і знаєте, що йдеться про “експериментальний матеріал”, тобто про полонених... Пане Валенброт, не забудьте: другий рубильник у мене... тобто у вас, на щиті. Камери будуть залиті кислотою, яка роз’їсть і знищить трупи. Ви дозволяєте, містер Стюард? Я вважаю, так буде краще. Американські солдати - не американські генерали. Вони можуть не зрозуміти нас, людей науки!

Американець помовчав, а потім сказав незадоволеним тоном:

- Втручатись у такі справи я не вповноважений. Вирішуйте самі. Я залишу вас на деякий час, але пам’ятайте, пане Руфке: ми з вами вилітаємо за годину.

- Перепрошую, містер Стюард! - Валенброт побіг за американцем. - Тут є такий професор Браун... Його треба...

- Комуніст?

- Ні, але...

Хтось клацнув пальцями, а слідом за цим Валенброт сказав:

- Буде виконано!

По сходах, даленіючи, затихали кроки.

Степан, обхопивши голову руками, сидів у кутку. Те, що він зараз почув, було неймовірно, кошмарно.

Знищити “експериментальний матеріал”! Це значить, убити Катерину Василівну, Зденека і інших - незнайомих, та все ж близьких і рідних.

Юнак ледве стримав стогін. Але про що говорять вони, оці мерзотники?

- ...Американці?.. Ви дурень, Валенброт! - жовчно сказав Руфке. - Коли б небезпека загрожувала від червоних-я сам включив би загальний рубильник і висадив би підземне місто разом з собою й вами. Але ці... - він злісно зареготав. - Ці через рік-два допомагатимуть нам у боротьбі проти росіян!.. Не знищувати треба, а зберегти!.. Гітлер?.. Начхати на Гітлера! Перший-ліпший із нас може стати таким, як він! Потрібна сила. Потрібні гроші. Вони в американців... Словом, кінчайте, Валенброт. Мені треба забрати ще деякі папери. Я зовсім не схильний дарувати їх американцям.

- Добре. Я вірю вам, - Валенброт підійшов до невеликого віконця в стіні і ручкою пістолета розбив скло.

Зразу ж по тому товстий стальний щит, упавши згори, наглухо закрив коридор. Там, за цією стіною, лишилися люди - вони поховані живими.

Юнак заскрипів зубами. Ох, з якою радістю він розрядив би пістолет у цих фашистів!.. Але зброї не було.

Тільки-но Валенброт і Руфке пішли, Степан підбіг до сигнального віконця. Там, за осколками скла, виднілась велика червона кнопка. Він натиснув на неї, сподіваючись, що тієї ж миті щит здригнеться і поповзе вгору... Але механізм не діяв. Тоді Степан кинувся досліджувати кожен закуток - ніде ані важелька, ні отвору. Рівні, гладенькі стіни.

Юнак розгублено стояв перед щитом. Що ж робити?

І тут він згадав, що професор Браун якось сказав:

- Підземним містом керують за допомогою кнопок із кабінету шефа.

За всяку ціну треба було проникнути до кабінету.

Степан вибіг у головний коридор і притулився до стіни. Повз нього, завиваючи, промчав електрокар з охоронцями; до лабораторій один по одному під’їжджали бронетранспортери, і розгублені, бліді гітлерівці безладно снуючи туди й сюди, кидали в машини все, що траплялось під руки.

На Степана ніхто не звертав уваги: він був у білому халаті й шапочці лаборанта. Небезпеку становила тільки зустріч з Валенбротом.

Слід було квапитись: паніка мала ось-ось вщухнути.

Степан насамперед помчав до лабораторії професора Брауна, щоб попередити старого про небезпеку, яка йому загрожувала, а потім разом з ним спробувати зайти до кабінету шефа.

Але знайома лабораторія була порожня. Дорогоцінні прилади, посуд, книги купами лежали на підлозі. Степан кинувся до схованки. Портфель з рукописом професора був на місці.

“А професор загинув!” - стиснулось серце у Степана.

Зволікати не можна було. Схопивши портфель, юнак побіг коридором. Він ніколи не був у цій частині міста, але йому враз пригадалося: “Від лабораторії до кабінету шефа - триста двадцять кроків, вісім перехресть. Проти дверей - ніша калорифера”.

Степан уже підходив до восьмого тунелю, коли за рогом почувся голос Руфке. Шеф і американець ішли до головного тунелю.

Юнак ледве встиг шмигнути під бронетранспортер.

- Одну хвилинку, містер Стюард, - сказав Руфке. - Я замкну кабінет.

- Пізнаю німецьку педантичність!.. - зареготав американець. - Заспокойтесь, тут нема нікого! Краще скажіть, що це за папери ви поклали до свого чемодана? Скільки вони коштують?

Степан не став дослухатись. Усі його м’язи напружилися: “Нікого нема! Нікого нема!..” Як тільки голоси віддалились, він вискочив з-під бронетранспортера, прожогом влетів у двері і зачинив їх.

“Кабінет шефа!” - догадався Степан.

Стальні сейфи, чорна завіса на стіні - про все це розповідав професор Браун. А головне- ось, над столом, план підземного міста, великий щит з багатьма кнопками, рубильниками, лампочками!

Опам’ятавшись, Степан двічі повернув ключ у замку. Юнак не помітив при цьому, що двері, прищемивши ріжок килима, так і лишились незамкнені.

Щит керування оволодів його увагою: зараз можна зробити з підземним містом що завгодно.

Степан підбіг до щита, намагаючись на ходу прочитати написи: “перекриття головного тунелю”... “освітлення”... “мінні поля”...

Але де ж той страшний рубильник?.. Ось! “Затоплення секторів”...

Ні, не цей рубильник буде включено, а ось цей, і цей, і цей...

З почуттям гніву і задоволеної помсти юнак смикав за рубильники, натискував на кнопки, знаючи, що в цю мить там, у головному коридорі, з гуркотом падають важкі стальні щити, - падають, розтрощуючи машини, знищуючи фашистів.

І червоні лампочки, спалахуючи, щораз повідомляють: щит опустився.

Не роздумуючи, Степан увімкнув рубильник з написом “Силова станція”. Раптовий вибух струснув стіни. Електрика погасла, тільки над щитом спалахнула яскрава зеленкувата лампочка. При її світлі Степан напружено вдивлявся в план підземного міста, шукаючи шлях, яким можна було б вивести полонених на волю.

А, ось вони, запасні виходи!

Юнак напружив пам’ять, і перед ним промайнули підйомник, перехрестя, повороти... Понад три роки тому пронесли його цим шляхом на носилках, але згадалось усе до дрібниць. Головний вхід - у кінці коридора. А саме отут, у цій кімнаті, має бути другий вхід. Але де? Де?

Збуджений і приголомшений Степан насилу розбирався в плутанині переходів та камер. Він підсунув стілець ближче до стіни і став на нього, щоб краще роздивитись план. Але в цю мить ззаду хтось зойкнув.

У дверях стояв Валенброт. Біля порога тіпався професор Браун.

Усе це промайнуло перед очима Степана, як спалах блискавки.

Раніше ніж пролунав постріл, юнак стрибнув на Валенброта.

* * *

По товстому килиму кабінету в останній, смертельній сутичці качалися два чоловіки. Третій, схилившись до стіни, дивився на них блискучими божевільними очима.

Але коли почувся чийсь приглушений стогін, старий раптом стрепенувся, в його очах з’явилося щось розумне. Він провів рукою по лисому черепу, наче хотів одігнати від себе примару, обдивився навколо, схопив зі столу велику малахітову скриньку, нахилився, перечекав якусь мить, з усієї сили вдарив когось по голові і пішов геть з кабінету, пританцьовуючи й регочучи:

- Ха-ха-ха! Я, професор Браун, забив людину! Я забив людину!

Розділ XII

СИВОГОЛОВИЙ ЮНАК

Раннього ранку третього травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року в. одній із безіменних ущелин Баварського плато біля бурхливого гірського струмка лежали двоє - юнак і старий - у порваних брудно-білих халатах. Вони спали. Їх не турбував ані гуркіт потоку, ні зухвале щебетання птахів, ні яскраве сонячне проміння. Так сплять солдати після тривалого виснажливого походу: щока-до землі; подих важкий і неспокійний; набряклі руки й ноги випростані.

Сонце зводилось все вище й вище. Його проміння почало дошкульно припікати.

Юнак застогнав, але не поворухнувся. У старого на лисині проступили краплини поту, подих став уривчастий, обличчя почервоніло, але й він не міг подолати оціпеніння. Лише коли занадто хоробра пташина сіла йому на голову, він занепокоєно смикнувсь і підвівся.

- Стефан! - Старий потер рукою лоба і, озирнувшись, стурбовано повторив: - Стефан!

Його погляд упав на юнака. Сплячий не почув тихого оклику, а старий бурмотів:

- Антивірус... Капітуляція...

Раптом йому, певно, уявилося щось страшне. Простягнувши руки вперед, наче відштовхуючи когось невидимого, він закричав:

- Знищіть оцей вірус!.. Знищіть! А-а-а... Він рвучко відскочив назад і, вдарившись потилицею об скелю, впав на землю.

Старий підвівся лише через кілька годин. Але в ньому тепер уже не було нічого людського, розумного. Хихикаючи, він попрямував до струмка, спіткнувся об великий важкий портфель, підняв його і машинально розстебнув замки. З портфеля випала товста пачка списаних аркушів.

Старий спочатку, здавалось, зацікавився: водив пальцем по рядках, щось шепотів. Потім, безглуздо посміхаючись, почав роздирати кожен аркушик на дрібнесенькі шматочки і з цікавістю спостерігав, як вони легкими метеликами кружляють над річкою.

Блиснувши замками й монограмою, з урвища полетів і портфель. Його підхопила вода - закружляла, завертіла, покрила брудно-жовтим буруном і понесла кудись у щілину між камінням, у глибини підземного русла.

- Максе Максовичу, що ви робите?! - Степан, прочунявши, підскочив до старого й вихопив з його рук останній аркуш рукопису. - Максе Максовичу, де портфель?

Він мало не плакав. А старий жалібно пхикав у відповідь:

- Я, професор Браун, забив людину!.. Я забив людину!

- Максе Максовичу, що з вами? - з жахом кричав Степан. - Скажіть, як ми тут опинилися? Ну встаньте, Максе Максовичу!.. Професор Браун, відповідайте: де хід у підземне місто?

Але перед ним був уже не професор, а божевільний. Браун рачкував убік, боязко втягнувши голову в плечі. На його блискучому черепі напнулися сині жили, губа одвисла...

З страхом і жалістю дивився Степан на божевільного старика. Три з половиною роки прожили вони пліч-о-пліч у фашистському підземному місті. Три з половиною роки мріяли вирватися звідти. І ось тепер...

Три з половиною роки!.. Степан обдивився навколо.

Воля! Сонце! Чисте повітря гірських верховин! Травень!

Жадібними очима вдивлявся юнак у сизувато-зелений серпанок на перевалах, прислухався до шуму буйного потоку, дихав п’янким повітрям, - адже всього цього він був позбавлений протягом довгих-довгих місяців!

Чужа земля. Ворожа земля. Та й вона була любою. Минуле тьмяніло, майбутнє здавалось привабливим і близьким-тому все навколо стало світлим і хорошим.

Та це була тільки мить, перша щаслива мить, коли приречена на смерть людина виривається на волю.

А потім защеміла рука. Вона була старанно перебинтована вище ліктя. Біль дратував - навіть плечем не поворухнеш.

І Степан раптом згадав сутичку в кабінеті, ампулу з жовтим хрестом...

Де вона, та ампула?.. Є, є, є!.. Х-ху, аж серце зайшлося!...

Стривай, а що ж було раніше?.. Катерина Василівна передала йому якийсь пакетик...

Юнак поквапно обмацав кишені. Ні, є і пакетик!

Ще не встигнувши розгорнути його, Степан догадався: в конверті з цупкого заяложеного паперу була фотографія, яку показувала Катерина Василівна.

...З лукавою усмішкою дивилась вона з карточки, а дівчинка - де вона зараз, ця дівчинка? - міцно-міцно притиснулась до неї...

І Степан зрозумів: Катерина Василівна віддала йому найдорожче, що мала, аби підбадьорити його.

Він перевернув фотографію. Мабуть, давно - чорнило вже встигло вицвісти - жінка писала:

Моя люба Галочко! Дитино моя! Знай, що я боролась за Батьківщину і загинула чесно.

Мама”.

А нижче дрібним, нерозбірливим почерком було дописано:

На випадок моєї смерті прошу передати цю фотографію моїй дочці на адресу: Південь СРСР, Велике Місто, пр. Ст. 7, кв. 3, Сазоновій”. А ще нижче - коротке, як благання: “Дуже прошу, товариші!

Степан рвонувся до професора:

- Кажіть, де вхід у підземне місто?

Та Браун тільки жалібно пхикав і на чотирьох рачкував од Степана, боязко втягуючи голову в плечі.

Ніхто в світі не міг сказати Степанові, як пробратися в підземне місто. Їх було троє отам у кабінеті шефа. Валенброта, мабуть, убито. Професор Браун збожеволів. А Степан навіть не знає, як опинився тут.

Він благав Брауна отямитись, погрожував йому, торсав за плечі, та все даремно. Марними були й розшуки.

Кілька днів блукав Степан незвіданими горами: видирався на верховини, спускався в ущелини, придивлявся до кожної улоговини, кожної скелі. Він не міг знайти не тільки входу в підземне місто, а навіть тієї долини, в яку звалився під час своєї втечі з концтабору. Гори ніби зімкнулись над підземним містом..

Юнак зовсім вибився з сили. Напровесні в горах не знайдеш нічого поживного: він викопував якісь водянисті несмачні корінці і жував їх, ледве долаючи нестерпну нудоту: треба підтримувати сили, щоб знайти підземне місто і звільнити людей.

А професор Браун слабшав з кожним днем. Він нічого не їв, змарнів, знітився. Щось шепочучи тонкими білими губами, плівся за Степаном, як тінь.

Степан почував, що й сам може збожеволіти від оцього бурмотіння, від напружених, безрезультатних пошуків.

І одного ранку, коли з-за гірського кряжу в рожевому серпанку випливло сонце, юнак востаннє озирнувся навколо, сумно похитав головою, подивившись на професора, і пішов на схід - назустріч сонцю, назустріч Вітчизні. За ним плентався і Браун.

* * *

Це був нескінченний, жахливий шлях. Іноді в долині миготіла смужка шосе або червонів черепичний дах будинку, але Степан незмінно звертав у гущавину, тягнучи за собою професора. Він боявся тепер не тільки німців, а й американців.

На третій день Степан відчув, що далі йти в них уже немає сили. Вони лягли поруч на торішній напівзогнилий мох, і Степан заснув важким сном. Він прокинувся від того, що відчув у себе на шиї чиюсь руку, і схопився.

Браун умирав. Він дихав уривчасто, важко. Його очі були широко розкриті, але в них уже світилася звичайна людська туга, печаль за життям, що було прожито даремно. Старий намагався щось сказати і не міг... Потім схопив руку Степана, притиснув її до своїх губів... А з його очей покотились дві скупі гіркі сльозини.

Розриваючи сучком тверду землю для могили, Степан плакав. І думав він, як багато добра зробив би людям професор Браун, коли б жив у Радянському Союзі; який, по суті, нещасний був цей змучений старий чоловік.

...За кілька днів бійці Н-ського артилерійського полку в лісі на південь від чехословацького містечка П. знайшли ледве живого підлітка. Хлопчина був блідий якоюсь незвичайною блідістю і зовсім сивий.

Підліток марив, і з його маячення бійці дізналися, що він - росіянин.

Частина друга

ТАЄМНИЦЯ АНТИВІРУСУ

Розділ І

“УНІКУМ” АГІТУЄ ЗА ХІРУРГІЮ

У двері постукали. Майор Кривцов, начальник радянського військового госпіталю, незадоволено скривився, відклав убік рукопис і гукнув:

- Зайдіть!

Увійшов черговий лікар.

- Пробачте, товаришу майор, - сказав він. - До нас поступив незвичайний хворий. Сивий хлопчик. У нього крупозна пневмонія і загрозливий запальний процес у плечовому суглобі. Стріляна рана.

- Стан хворого?

- Важкий, товаришу майор.

- Температура?

- Сорок один. Пульс - сто десять. До пам’яті не приходить. Марить.

- Переливання крові?

- Зробили, товаришу майор. Капітан Стрижак перебуває біля нього весь час. У хворого дуже дивне маячення. Можна подумати, що хворий був мікробіологом. У його кишенях знайдемо фотографію якоїсь жінки з дитиною і ось це... - лікар простягнув змережаний формулами аркуш паперу і металевий футлярчик, з якого виднівся кінчик ампули.

- Так... так... - майор перебіг очима формули. - Нічого не розумію! Нічого... Ну, ходімте.

Хворий марив. З його зашерхлих губів зривалися незрозумілі слова. Лікар, що сидів біля ліжка, простягнув аркуш паперу, помережаний нерозбірливим почерком.

- Я записав дещо: “вірус де”, “Катерина Василівна”, “Макс Максович”, “шприц”, “ампула”, “антивірус”...

- Температура, Григорію Олександровичу? - майор занепокоєно помацав палаючий лоб хворого.

- Трохи спала, Іване Петровичу, але стан лишається загрозливим. Може, ввести пеніцилін?

- Зачекаємо! - схилившись над хворим, Кривцов прислухався до хрипкого переривчатого дихання.

Ні, це не дитина, а юнак, але такий виснажений, що має вигляд дванадцятирічного хлопчика. Не дивно, що хвороба у нього перебігає так важко.

- Добре, товаришу капітан, - звернувся Кривцов до лікаря. - Йдіть відпочивати - у вас вранці дві операції. Пришліть, будь ласка, до мене сестру.

Цієї ночі майор Кривцов не спав. Організм юнака одчайдушно боровся за життя, і допомогти цій боротьбі було дуже важко. При такому виснаженні навіть ліки могли виявитися згубними.

На світанку хворий почав затихати. Його чоло покрилося випотом, з обличчя зійшла кров, і воно стало землистим, з глибокими різкими зморшками. Дитина на очах перетворювалась на старика.

Майор помацав пульс. Серце хворого зупинялось.

- Кисень! Камфору!

Кривцов затратив багато зусиль, щоб повернути умираючого до життя. І коли нарешті серце хворого застукало - ще невпевнено, але вже безперервно, - Кривцов глибоко зітхнув і вийшов у коридор. Він став біля розчиненого вікна і задивився в далечінь.

Крізь густу металеву сітку долітав легкий подих свіжого весняного вітерця. Шелестіло листя на деревах. Яскраво-жовтий сонячний промінь прозирнув з-за порослого чагарником горба і, розсипавшись на тисячі тонесеньких голочок, увірвався в приміщення.

- Товаришу майор, - прошепотіла сестра, вибігши в коридор. - Він розплющив очі...

Кривцов підійшов до ліжка. Хворий тьмяним поглядом обводив кімнату.

- Ти в радянському госпіталі, - сказав майор. - Тобі вже покращало. Заспокойся й засни.

Очі хворого широко розкрилися. Погляд набув осмисленого виразу.

- Шефа... - його обличчя болісно перекривилося. - Директора... Командира госпіталю...

- Я начальник госпіталю, хлопчику! - Майор сів на край ліжка і взяв хворого за руку.

- У мене в кишені... ампула... Це - військова таємниця.

- Добре, добре! Ампула ціла, вона в мене.

Хворий ледь помітно хитнув головою і замовк.

- Заснув, - сказав Кривцов. - Мені здається, небезпека минула.

Хворий спав дві доби. Йому навмисне вводили снотворне, щоб сном зміцнити організм. Прокинувшись на третій день, від зразу ж зажадав бачити начальника госпіталю. Все ще тихо, але вже виразно, він сказав майору Кривцову:

- Товаришу начальник, в ампулі - антивірус. Фашисти збираються розпочати бактеріологічну війну, так цей препарат...

Широко всміхаючись, майор сказав:

- Війну закінчено, друже! Ми перемогли!

- Перемогли? - радісно прошепотів хворий. - Перемогли!.. - І раптом, згадавши про щось, нахмурив чоло: - А підземне місто?

- Яке місто? -щиро здивувався Кривцов.

- Фашистське... Людей - звільнили?

- Не знаю. Та ти хоч скажи, як тебе звуть.

- Степан Рогов, - поквапно відповів хворий. - А де можна дізнатися? Те підземне місто в Баварських горах.

Майор замість відповіді розвів руками. Степан зрозумів його: радянські війська туди не дійшли.

- Ну, а тепер - спати! - суворо сказав майор. - Ти дуже слабий і повинен зміцнити своє здоров’я. Про все поговоримо пізніше.

Але Степан довго не міг заснути.

“Перемога! Перемога! Фашисти розгромлені назавжди!” - співало все в ньому. Та до цих думок приєднувалися й інші: він, Степан Рогов, нічим не посприяв перемозі. Кому потрібна тепер здобута ним військова таємниця? Кому потрібен антивірус Брауна?..

* * *

Життя перемогло, але здоров’я не поверталось.

Крупозна пневмонія для Степана минула порівняно легко, проте запалення суглоба, плеча завдавало юнакові дедалі більших страждань і дуже непокоїло лікарів. Не допомагали навіть найдійовіші препарати, - хвороба набула затяжного, хронічного характеру. І найгірше те, що у юнака був пригнічений настрій; після сильних переживань ним оволоділа депресія. Він терпляче зносив болісні лікувальні процедури і майже весь час лежав, втупивши погляд у стелю.

Кривцов, розуміючи стан хворого, щодня приходив до нього, розмовляв просто й щиро, в напівжартівливому тоні...

Доцент Кривцов був неабияким хірургом. Армійські лікарі заздрили йому, і як він точно ставив діагнози, і як бездоганно робив операції. Він рішуче - і завжди успішно - оперував у області серця та на черепі, сконструював цілий ряд чудових пристроїв для видалення осколків; провадив вдалі спроби приживляти напіводірвані кінцівки. Але головне, що його цікавило, - злоякісні пухлини. Він видобував осколок з грудей, наприклад, і раптом натикався чутливими пальцями на знайоме страшне ущільнення тканини. Поранений навіть не підозрював, що носить у собі зародок смертельної хвороби, яка, можливо, проявиться лише через кілька років. Кривцов спокійно видаляв пухлину.

Як людина, що закохана в свою справу і вважає її найкращою в світі, Кривцов вирішив захопити хірургією і Степана Рогова.

- Що з тобою коїться, Стьопо? - запитав майор одного разу. - Знемагає біль?

Юнак заперечливо похитав головою.

- Так чого ж ти сумуєш? - Кривцов одсунув фіранку на вікні. - Дивись: сонце сяє, а ти...

Степан невесело всміхнувся:

- Товаришу майор, я весь час думаю про те, що ви мені сказали. Невже антивірус і справді зовсім непридатний? Чи не можете ви дослідити цей препарат самі?

- Хто - я? - Кривцов з удаваним жахом замахав руками. - Та я боюсь мікробів, як вогню! Ні, Стьопо, інша річ хірургія! Скальпелем- чик-чик, одрізав руку, ногу... голову... - Кривцов засміявся. - Пришив собі нову, та й гуляй на здоров’я!.. А щодо препарату... Ні, Стьопо, - не берусь! Не маю права відкрити цю ампулу. Ось одужаєш - я одвезу тебе до мікробіологічного інституту. Там спеціалісти й дослідять твій антивірус.

Степан мовчки кивнув головою, а майор продовжував жартівливо:

- Ні, Стьопо, я тобі серйозно кажу: кидай мікробіологію, та візьмемося за хірургію. Які цікаві проблеми виникають! - Він нахилився до Степана і зашепотів: - По секрету тобі скажу: я зараз готую докторську дисертацію. Не віриш? Слово честі!.. Тільки важко мені, ой, як важко без помічника! - Кривцов лукаво позирнув на Степана.

Степан збентежено усміхнувся. Він дуже любив оці напівжартівливі розмови, які розганяли похмурі думки, й розумів, що майор бажає йому добра. Але медицина, після всього побаченого у підземному місті, таки й справді остогидла юнакові.

- Так не хочеш? - погрозив пальцем Кривцов. - Ось зачекай, я напущу на тебе Ванюшку. Він тобі доведе, що таке хірургія!... А зараз нема чого вилежуватися. Ану, на прогулянку! Марш у сад! Бігом!

Оці суворі команди означали, що Степана разом з ліжком обережно винесуть на веранду.

Юнак любив такі прогулянки. Звідси, з високого бугра, відкривався широкий краєвид. На обрії вимальовувались гострі зубці Татр - вдень сліпучо-білі, а надвечір - синьо-фіалкові, рожеві, багряно-червоні. Здалеку долітали чеські пісні - незвичайні, але близькі й чимось знайомі. Степан заплющував очі, прислухався до мелодії і уявляв себе на Батьківщині, в любій серцю Олексіївці.

Надвечір сад заповнювався хворими. Одні шкутильгали на милицях, другі несли перед собою важкі гіпсові руки, треті нерухомо лежали у візках. Але не було чути скарг і стогону. Люди сміялися, жартували.

Особливо впадав у око кремезний широкоплечий юнак: Його ніхто не назвав би хворим.

Якось він підійшов до Степана і з жартівливою погрозою спитав:

- Так це ти - Степан Рогов?

У тон йому Степан сказав:

- А ти - Ванюшка?

Хлопець ствердив.

- А мене майор прислав агітувати тебе на хірургію, - сказав він. - Я в нього завсігди за агітатора. Як хто ніс похнюпить - іди, Ванюшко, доводь, що операції проходять вдало, що зовсім не боляче, - словом, що хірургія - як мати рідна! Чудний доктор: навіщо доводити, коли це й так видно?! Ось я, наприклад... Ти знаєш, хто я?

Степан похитав головою. Йому дуже сподобався оцей веселий хлопець.

- Я - унікум! - переконано сказав Ванюшка. - Унікум! І навіть подвійний. По-перше... - він загнув палець, - мене забили через тиждень після кінця війни. По-друге, я був мертвий цілих п’ять хвилин і воскрес! Не віриш? Поглянь!

Ванюшка розкрив халат, підняв сорочку. На грудях, прямо проти серця, виднілась западина, затягнута ніжно-рожевою шкірою. Серце хлопця ритмічно й сильно ударялось об цю перепону.

- Ось бачиш, - Ванюшка з гордістю приклав руку до грудей, - і стукає! А було в ньому ось що!

На долоні у юнака лежав великий осколок з гострими рваними краями.

- Ні, ти правду кажеш? -Степан дивився на Ванюшку майже злякано.

- Слово честі гвардійця! - серйозно відповів той. - Мене смертельно поранили шістнадцятого травня під Лясною. Сталося так, що на нашій ділянці німці не захотіли здаватись у полон і побігли в гості до американців. Довелося їх притримати трохи. Ну, притримали, звісно. А я того дня, о шістнадцятій нуль-нуль, як розповідає товариш майор, врізав дуба на операційному столі. Записали, значить, до історії хвороби: “Помер”. Лишилося дописати: “Поховано там-то...” Лежу. Мовчу. Не протестую. Ясна річ - неживий... Коли це раптом вбігає майор та як закричить: “Що ж ви наробили, сякі-такі?! Та ви знаєте, хто це лежить? Це ж - Ванюшка, герой-танкіст! Повернути його до життя!” - Ванюшка усміхнувся і винувато додав: - І повернули!..

У великому збудженні Степан вигукнув:

- Ну й молодець ти, Ванюшко! Слово честі, молодець!

- Я - молодець? - здивувався той. - Моя справа - теляча... А ось майор - молодець!.. Ні, мало! Лю-ди-на!.. З великої літери, як Горький писав! Ти йому вір. Він мені розповідав про тебе. Казав, що почне тебе вчити. Погоджуйся!.. От станеш хірургом, врятуєш якогось хлопця, - ну, хоча б такого, як я... Та він тебе по гроб життя не забуде!.. А сам ти що відчуєш? У тебе наче крила виростуть!.. Ось як мене оживляли: пропустили б ще хвилину - і не стало б танкіста Ванюшки. Закопали б, згнив би... А то - живу! Сміюсь! Дихаю! І працюватиму!.. - він заголив руку і показав вузлуваті біцепси. - Правда, бігати і курити не можна... Але це - дрібниця!.. Шофером буду, адже так?

- Так! -тепло сказав Степан. - Спасибі тобі. Я тепер багато чого зрозумів.

Він відчув себе бадьорішим, йому захотілося щось робити, діяти. В пам’яті виплив професор Браун, банки з скуйовдженими хворими пацюками, пробірки й мікроскопи, страшна тиша лабораторії в надрах гори... Цей спогад був неприємний. Чому?..

І Степан зрозумів: у лабораторії Брауна він бачив тільки піддослідних звірят. В ім’я чого проводилися досліди? В ім’я людей? Але їх там не бачив ні Степан, ні професор Браун. Старий навіть рідко вживав слово “людина”. Він говорив “людство” або “організм”. А майор Кривцов бачив перед собою ось цього Ванюшку - кремезного, рудуватого, з родимкою на лівій щоці... Бачив і знав, що у Ванюшки є мати, що Ванюшка грудьми захищав Вітчизну й мало не загинув у двадцять літ.

Довго не спав цієї ночі Степан. А наступного ранку сказав майору Кривцову:

- Товаришу майор, чи не можна подивитися, як роблять операцію?

- Ага! Загітував Ванюшка? - засміявся Кривцов. - Ні, друже, рано! Ось коли до першого вересня доб’єшся нормальної температури - дозволю. А зараз чи не хочеш прочитати гарну книжку?

Без особливого інтересу Степан узяв підручник з хірургії і засунув під матрац. Ні, він не хотів заглиблюватись у теорію. Вистачить з нього й книги професора Брауна. Треба побачити все на власні очі.

Але минув і вересень, і листопад, а здоров’я Степана все не кращало. Лише напередодні нового року майор Кривцов сказав:

- Ну, Степане, завтра ми з тобою робимо операцію.

Щоб не налякати юнака, майор вирішив показати найпростіше видалення осколка під місцевим наркозом. Та ледве тільки гострий скальпель розітнув шкіру хворого і з’явилась кров, юнак зблід, похитнувся і закрив очі. Того вечора у Степана знов різко підвищилась температура.

* * *

- Товаришу майор, я не можу... Я ненавиджу кров, стогін... Я знаю: завдаючи страждань людям, ви рятуєте їх від смерті. Я теж хотів би боротися за життя людини, але якось не так. От ви розповідали, що рак лікують промінням радію. А Інші хвороби? Чи не можна знайти спосіб, щоб завжди лікувати без болю?

- Я розумію тебе, Стьопо! -Задумливо погладжуючи сивий йоржик волосся, Кривцов підійшов до Степана, взяв його за руку. - Девізом нашої медицини завжди було: “Менше болю!” Геніальний російський хірург Пирогов ще, в середині минулого століття перший у світі застосував наркоз. Радянські вчені запровадили місцеве обезболювання. Ми вже й тепер зменшуємо страждання хворих. Але ти правий, Стьопо, треба шукати інші, нові шляхи. І ми шукаємо... Ось тобі, наприклад, введено пеніцилін, і, можливо, врятовано цим від смерті. А ти знаєш, що таке пеніцилін?

Степан непевно хитнув головою.

- В кінці минулого століття, - продовжував Кривцов, - російські лікарі Манассеїн та Полотебнов виявили лікувальні властивості зеленої плісені, а нещодавно англієць Флемінг виділив з неї чистий препарат, названий пеніциліном. Суть відкриття така: мікроскопічні грибки виду “пеніцилінум” у боротьбі за існування виділяють отрути, за допомогою яких знищують багато страшних для людини мікробів. Значить, можна напустити одні мікроби на інших? Так це ж якраз те, про що мріяв професор Браун!

- За багато років до Брауна про це мріяв наш великий учений Ілля Ілліч Мечников. І не тільки він. Манассеїн і Полотебнов, Ценковський і Гамалея вже чимало зробили, щоб ця мрія здійснилась... А Браун... - майор зітхнув. - Що ж, не хотілося мені тебе засмучувати, але доведеться. Браун дотримувався хибних поглядів. Скажи, чи можна створити мікроби за рецептом?

- Можна!

- Не можна!

- Ні, можна! -вперто повторив Степан. - Я сам бачив формулу живої молекули. На тому аркушику з рукопису професора Брауна.

- Живої молекули?! Гм... Значить, беремо заліза шість грамів, сірки - десять, води два літри, калію, магнію, хлору і таке інше - по міліграму, змішуємо все в колбі, збовтуємо - і нате: ось вона, жива молекула!.. Гарно, гарно - нічого не скажеш!

- Навіщо оте “змішуємо”, “збовтуємо”?.. Може, й нагрівати доведеться, і рентгенівським промінням просвічувати, і сильним магнітом намагнічувати. От ви сказали: залізо, сірка, калій. Усе це є в живому організмі. Значить...

Кривцов усміхнувся:

- Ой Стьопо, Стьопо! Як багато тобі треба зрозуміти й вивчити! Ці питання розв’язуються не так легко, як тобі здається. Ми поговоримо про все це через кілька років, коли ти вступиш до інституту. А зараз... - майор позирнув на годинник, - слід братися за уроки. Час не жде.

Розділ II

ЗА ТИЖДЕНЬ ВСЕ БУДЕ ЯСНО

Напровесні 1946 року вулицями великого південного міста мчала військова машина, якою керував рожевощокий кирпатий сержант. Поруч із шофером сидів літній майор медичної служби. Час од часу він обертався до худорлявого підлітка і лукаво запитував:

- Ну, Степане, а тепер куди?.. Праворуч?.. Е, ні, друже, і зовсім не праворуч! Я тільки один раз був тут, десять років тому, та й то пам’ятаю, що прямо... Прямо жени, Ванюшко!

Степан ніяково виправдовувався, але майор його не слухав, уважно й захоплено позираючи навколо: шофер ще дужче натискував на педаль акселератора. Миготіли вогні світлофорів, одставали і зникали вдалині машини, мимо пролітали будинки й трамваї.

Навколо вирувало життя. Яскраво, зовсім по-літньому світило сонце, розвивалися дерева; повітря було по-весняному свіже, у ньому поєднувалися і терпкі пахощі тополиних бруньок, і бензиновий перегар; від новобудов віяло вапном, бетоном і смоляним духом обструганих дощок.

Може, тому, що це був перший по-справжньому весняний день; може, тому, що ніхто з тих, що їхали в машині, по суті, не знав міста, і для них воно вперше розкривалося в усій його величі, і майор, і сержант-шофер, і Степан Рогов були радісно схвильовані й збуджені.

Майор думав про наступну зустріч з дружиною та дочкою, яких не бачив п’ять років. Ванюшка радів навальному польоту добре полагодженої машини, Степан переживав радість повернення у рідний край...

Тепер, коли підземне місто було таке далеке, а по залитій сонцем вулиці мчали машини, поспішали люди, Степанові раптом здалося, що все, що сталося з ним раніше, тільки маячення. Та хай навіть не маячення - ось він, у внутрішній кишені, аркуш жовтуватого паперу, списаний такими складними формулами, що їх не розуміє навіть майор медичної служби Кривцов, - та хіба можна бути впевненим, що це не беззмістовний набір слів, створений божевільним професором?

А ця ампула, про яку не знає поки що ніхто в Радянському Союзі, тільки майор Кривцов... Професор Браун казав, що досить випити хоча б одну краплину антивірусу, щоб вилікуватись од будь-якої хвороби... Степан протягом року хворів двічі, але й не доторкнувся до ампули, щоб не зіпсувати антивірус... А хто може засвідчити, що ця рожева рідина - не вода? Хто знає, коли збожеволів Браун? Та й майор Кривцов запевняє, що універсальний антивірус взагалі створити неможливо. Правда, майор Кривцов не мікробіолог, а хірург, але він також і доцент... Невже й справді Браун ішов хибним шляхом?..

Од цих думок, що переслідували Степана протягом багатьох місяців, зразу потьмянів весняний день, на серці стало тяжко й неспокійно.

...Він піде до інституту, покаже ампулу, розповість усе. Якщо це справді цінна річ - хай візьмуть, зроблять чудесні ліки. Йому нічого не треба - він буде радий, що хоч чимось віддячить Батьківщині. Та коли все це нісенітниця... - у Степана затремтіли губи: -Коли все це нісенітниця, він забуде про підземне місто, про професора Брауна, та не забуде про людей, що там лишилися, і не забуде про антивірус. Він буде вчитись. Що може бути почесніше, благородніше за професію лікаря?

Захопившись думками, Степан не помітив, як машина зупинилася біля під’їзду великого сірого будинку.

- Ну, от і приїхали, - сказав Кривцов. - Попрощаємося, Стьопо. Радий би піти з тобою, але ти ж знаєш: до Москви далеко, а в мене п’ять днів відпустки. Ну, та ти, сподіваюсь, напишеш мені. Пиши, друже. Ми всі дуже звикли до тебе.

- А мені? -піймавши Степана за вухо, Ванюшка примовляв: -Щоб писав та не забував, щоб учився та не зазнавався!.. А коли станеш хірургом, щоб пришив мені нову голову. Красиву, з чубом!

- Ах ти ж унікум! -жартівливо одбивався Степан. - Я тобі пришию! Лису, кирпату і потилицею наперед!

Зареготавши, вони обнялися.

- Прощай, Ванюшко!

- Прощай, Стьопо! Бажаю успіху!

- А тобі - щасливої дороги і щастя в житті!.. До побачення, товаришу майор!

- До скорої зустрічі, Стьопо!

Пирхнувши сивим димком, машина зрушила з місця. І в цю мить гострий сум пройняв Степана: ось і доводиться розлучатися з любим веселуном Ванюшкою і майором, що став близьким, наче рідний батько. Розлучатись надовго, може, й назавжди. А попереду-невідоме. І не раз схочеться відчути дружню підтримку чи поділитись радістю. А чи знайдуться такі друзі, як ці?

Степан довго махає услід машині пілоткою, перехожі здивовано озираються: у цього юнака зовсім сиве волосся. А Степан ще міцніше затягує пояс на гарно пошитій шинелі, обтрушує пил на чепурних чобітках, підхоплює чемодан і спочатку енергійно, а потім чимдалі повільніше йде до масивних дубових дверей і, нарешті, дзвонить.

* * *

Двері відчинились, і високий сивий дідусь у золотих окулярах, в сліпучо-білому халаті і такій самій шапочці, дивлячись кудись у простір, поважно запитав:

- Вам чого?

Бачачи, що хлопчина зовсім знітився, він сказав привітніше:

- Ви до кого?

Степанові здалося, що коли це не сам директор, то принаймні якийсь професор. Та виявилося, що це всього-на-всього швейцар і санітар Петрович. Він уважно вислухав хлопця, подзвонив комусь по телефону.

- Хай зачекає?.. Хвилин десять?.. Добре.

За ці десять хвилин швейцар встиг повідомити, що директор інституту виїхав на кілька днів до Москви і його заступає завідувач вірусного відділу; розповів також, що працював ще при знаменитому Іллі Іллічу Мечникові; що його, Петровича, всі поважають і що йому дали персональну пенсію... Взагалі він виявився милим, балакучим дідусем, що зрадів нагоді погомоніти. Степан йому, певно, сподобався тим, що слухав уважно і весь час ствердно хитав головою.

Коли електричний годинник над круглою аркою показав дванадцяту, швейцар, в знак особливої прихильності, сам провів Степана на другий поверх і одчинив перед ним двері директорського кабінету.

Степан збентежено зупинився на порозі. У цім інституті все було незвичайне: швейцар скидався на директора, а директор...

За великим письмовим столом, утопаючи в глибокому кріслі, сиділа дівчинка в рогових окулярах і дивилася так поважно і гордо, що коли б не кіски солом’яного кольору, що стирчали у різні боки, та не рожевий бант, Степан визнав би її за директора.

А дівчинка, побачивши Степана, теж зніяковіла, швидко скинула окуляри і вибігла з-за столу. Їй, певно, було дуже незручно, бо вона весь час намагалася говорити, не чекаючи на відповідь, сама запитувала й стверджувала, метушилася по кабінету, пропонуючи Степанові відпочити на канапі, випити води, закурити цигарку.

- Ви солдат?.. Мама теж солдат... Ні, вона офіцер!.. Я теж трохи солдат... Чому ви не курите?.. Мама зараз прийде... А ми з мамою завтра їдемо в Сочі!.. Ви не були в Сочі?

Степан не знав, як поводитись з цією дівчинкою. Йому досить-таки обрид її тоненький щебетливий голосок. А дівчинка, помітивши, що солдат хмуриться, замовкла.

Настала незручна пауза.

Та ось по вулиці з гуркотом і дзвоном пролетів трамвай. Степан не почув, як одчинилися двері, але побачив, що дівчинка схопилася з місця, і теж підвівся.

На порозі стояв чоловік у білому халаті. Дівчинка підбігла до нього:

- Семене Гнатовичу, ось прийшов солдат, він хоче бачити Антона Володимировича, а його нема й нема... І мами нема... Може, ви запитаєте, що йому потрібно? - вона ображено закопилила губки й кивнула на Степана. - Він мені не хоче говорити!

Чоловік усміхнувся:

- Е, Галинко, не про все можна говорити! А що як це військова таємниця?

Все ще з усмішкою на устах, він підійшов до Степана.

- Якщо вам потрібен особисто доцент Великопольський, вам доведеться зачекати годин зо дві. Його терміново викликали до лабораторії. Коли ж... - він присунув стілець і жестом запропонував сідати. - Я секретар партбюро інституту, доцент Петренко. Може, я вам допоможу?

Степан уважно подивився на доцента. Йому сподобався цей невисокий літній чоловік з розумними і жвавими очима.

Так, так, він розповість йому все... У нього важлива державна справа. Але...

Степан незадоволено подивився на дівчинку. Її присутність бентежила - при ній важко розпочати розмову про серйозне і важливе.

Доцент, певно, зрозумів його, бо зразу ж підвівся і сказав:

- Галочко, передай мамі, що я хотів її бачити. Товаришу, може, ми підемо до мого кабінету?

Йдучи за доцентом довгим інститутським коридором, Степан хвилювався. Він багато разів уявляв собі цю розмову, готувався до неї цілий рік, але тепер...

Дрібним, мізерним здалося власне життя, з новою силою спалахнули сумніви щодо антивірусу професора Брауна.

Як хотілося йому в цю хвилину мати право розповідати про незвичайні подвиги, про вбитих фашистів, про зруйновані підземні міста, викрадені військові таємниці!.. Нічого цього не було. Та не було також і слів, щоб почати свій, як йому здавалося, нудний і маловірогідний переказ. Коли вони зайшли до кабінету, Степан просто витяг з кишені ампулу з рожевою рідиною та аркуш цупкого жовтуватого паперу, поклав їх на стіл і сказав:

- Я пробув у німецькому підземному місті три з половиною роки... В цій ампулі - антивірус, засіб проти всіх хвороб. Німецький професор, який винайшов цей препарат, віддав його Радянському Союзові... А це - сторінка з рукопису професора.

Він замовк, чекаючи, що скаже доцент. Той насторожився. Зморшки навколо його очей, що надавали обличчю виразу добродушного лукавства, зникли, на лобі з’явилася глибока вертикальна риска. Він уважно подивився на Степана, ледь затримав погляд на його сивому волоссі, потім рішуче зняв телефонну трубку:

- Антон Володимирович?.. Чи не можете ви прийти до мене?.. Дуже важлива справа... Ні, до вас не можу. В мене тут один товариш... Так... так... Гаразд!

У Степана закалатало серце. Він догадався, з ким говорив доцент Петренко. І те, що секретар партбюро подзвонив до завідувача вірусним відділом просто в лабораторію, і те, що він сказав: “Дуже важлива справа!”, його обрадувало, як найвища похвала. А коли Петренко підійшов і мовчки потиснув йому руку, Степан остаточно збентежився.

Та ось у коридорі почулися важкі впевнені кроки. До кімнати зайшов високий кремезний чоловік з гарними і енергійними рисами обличчя. З-під незастебнутого халата на військовій гімнастерці в нього поблискували медалі. Він подав руку Степанові:

- Доцент Великопольський. - Потім обернувся до Петренка: - Ну, що тут у вас за термінова справа?.. А-а!.. Слухаю вас, товаришу! - Він дивився на Степана з неприхованою цікавістю.

Підбадьорений увагою, Степан посмілішав. Йому трудно було вимовити тільки першу фразу, а потім, чіпляючись одна за одну, перед ним помчали картини - рельєфні, яскраві, - тільки описуй їх. Та, навіть захопившись, він з напруженням стежив за кожним жестом, кожною зміною виразу обличчя обох учених.

Петренко слухав мовчки, машинально смокчучи давно згаслу цигарку; Великопольський часто перепитував то те, то інше. Степан побачив, що обидва насторожилися, коли він згадав про професора Брауна.

...Химерне світло газових пальників... мерехтлива тінь професора... ампула з рожевою рідиною... Потім - втеча... Камера смертників... Катерина Василівна... Зденек, що готовий був піти на смерть за ампулу з антивірусом...

- Ось ця ампула... Ось ці формули... - Степан замовк і облизав пошерхлі губи.

Скляна трубочка - завтовшки з цигарку, завдовжки з мізинець - тьмяно виблискувала на зеленому сукні стола. Петренко сидів, сумно схиливши голову. Великопольський збуджено куйовдив волосся. Ось Петренко зітхнув, задумливо потер підборіддя, підвівся й почав ходити по кімнаті.

Великопольський, кусаючи губу, уважно вчитувався в формули професора Брауна. Він, мабуть, нічого не міг зрозуміти, бо зразу ж відсунув аркуш і взяв ампулу. Обмацав її, побовтав, подивився на світло і знову поклав. Потім помовчав, позираючи в вікно, підвівся і підійшов до Степана:

- Спасибі вам, товаришу Рогов! Я сам особисто досліджу цей препарат. Думаю, що за тиждень нам буде все ясно... А тепер -до побачення! Я, на жаль, мушу йти до лабораторії.

Він пішов, забравши з собою ампулу й формули, та зразу ж повернувся:

- Товаришу Рогов, де ви зупинилися?.. Ніде?.. От тобі й раз! Одержуйте записку до готелю. - Він швидко написав на інститутському бланку кілька слів. - А гроші у вас є, пробачте за нескромність?

Несподіване запитання примусило Степана почервоніти:

- Є, товаришу доцент, є! Мені в госпіталі на дорогу видали все, що потрібно.

- Ну, гаразд! А коли що треба буде - негайно звертайтесь до мене або до Семена Гнатовича. Ну, бувайте!

Степан шанобливо подивився йому вслід. Все влаштовувалося якнайкраще. Сім днів - і все стане ясно... Правда, сім днів - це довго... Але дослідити антивірус - не жарт!

Він у думці похвалив себе, що розповів про все так докладно: можливо, найнезначніша деталь про методику виготовлення антивірусу допоможе доцентові розкрити секрет професора Брауна. А може, Великопольський навіть дозволить бути присутнім при дослідженні? Ох, як це було б чудово!.. Чи не попросити про це Петренка?

Та коли Степан Рогов подивився на Петренка, його радість зразу ж зблякла. Петренко ходив по кімнаті похмурий. Іноді він зупинявся, наче збирався щось сказати, але не говорив нічого і все хмурнішав. Ось він підійшов до етажерки, витяг якийсь товстий том, - Степанові здалося, що він десь бачив таку книгу, - перегорнув кілька сторінок, поставив знову на місце, зітхнув і підійшов до Степана:

- Сідайте, друже, поговоримо... Поговоримо.

Він довго мовчав, і Степан догадувався, що доцент, як годину тому він сам, не знає, як почати розмову - розмову серйозну і, певно, сумну для Степана Рогова.

Степан не помилився у своєму припущенні.

Уже тоді, коли Рогов згадав про Брауна, Петренка охопило почуття гіркоти й розчарування.

Макс Браун справді був учнем знаменитого мікробіолога Пастера. Ім’я професора Брауна свого часу гриміло в науці. А потім він почав поступово скочуватись до механістичних позицій. Його остання книга “Вступ до мікробіології” була крайньою точкою тупика, в який зайшов видатний учений. І якщо він базувався тільки на своїх останніх концепціях, то навряд чи створив щось по-справжньому значне.

Слід пояснити це Степану Рогову з усією прямотою. Це означає погасити найсвітліші сподівання юнака. Але не можна й мовчати: Великопольський настроїв юнака занадто оптимістично, негативний результат досліджень вдарить його, як грім з чистого неба. Отож потрібно підготувати хлопця - обережно, уважно. Адже скидається на те, що для Степана Рогова боротьба за життя людини починає ставати метою. Слід уже тепер вказати йому правильний шлях.

- Товаришу Рогов... Я говоритиму неприємні речі. Але ви, як я бачу, вмієте мужньо зустрічати й переборювати труднощі.

- Товаришу Петренко, антивірус Брауна - нісенітниця?

На Петренка стривожено дивилися чорні блискучі очі. Вони благали сказати правду, хоч яка вона гірка. І Петренко сумно похитав головою:

- Скоріше за все - нісенітниця. Ідейна основа, на якій Браун будував свій антивірус, - абсолютно хибна... Ну як би це вам пояснити?

Доцент на мить замислився, потім витяг з кишені олівець і на аркуші паперу поставив велику крапку.

- Ви фізику вчили?.. Ну, от і гаразд!.. Скажіть, де буде за чотири години чоловік, що вийшов о дванадцятій ночі з нашого інституту і попрямував з швидкістю п’ять кілометрів на годину?..

Та чи до задач було тепер Степанові? Лише на повторне запитання він безпорадно усміхнувся:

- Пробачте, я не почув... Ви питаєте, де опиниться людина?.. За двадцять кілометрів звідси на північ. Адже так?

- Може, так, а може, й зо-о-всім ні!

Степан, кліпаючи очима, дивився на Петренка. А той засміявся:

- Мій друже, це залежатиме від пішохода! Та людина, яку маю на увазі я, буде за три кілометри від інституту... І спатиме!.. Я щовечора йду додому пішки саме з такою швидкістю і в такому напрямі.

Степан запротестував:

- Але ви зупиняєтесь, тобто порушуєте умову задачі!

- А хто ставив переді мною якусь умову?.. Це ви вважаєте, що я повинен рухатися, як машина. Ви вважаєте мене за безвільну масу - не за живу істоту, а за скульптуру, схожу на мене і такої самої ваги. Для мертвого тіла закони фізики справді абсолютно точні... Але я-людина. Я маю свідомість, а ви цього не врахували. Дуже складний процес ви намагалися з’ясувати за допомогою примітивних формул механіки. І ось такої ж помилки припускаються механіцисти.

Петренко швидко підійшов до етажерки, витяг ту товсту книгу, якою цікавився кілька хвилин тому, і розгорнув її.

- Читайте: “...Живу молекулу можна, розрахувати, як механізм”. Так пише професор Браун... Моя задача з пішоходом - жарт. Мікроби свідомості не мають, вони скоряються відносно простим законам природи, які можна і треба вивчити й збагнути. Але навіть найпримітивніший мікроб має будову в мільйони разів складнішу за найскладнішу з наших машин. А Браун цього не враховує. Він життя, розумієте, життя, - неймовірно складний процес! - хотів виразити формулою. “Формула життя!” Це безглуздя, нонсенс. От тепер і міркуйте: ідеалісти - їх ще називають віталістами - поклоняються таємничій божественній “життєвій силі”, яка нібито надихає життя в мертву матерію. А механіцисти схиляються перед всесильною “формулою” - перед розташуванням молекул. Якщо зовнішній вигляд якихось кристалів випадково збігається з зовнішним виглядом живих істот, механіцисти починають кричати про “вияв” життя в його новій формі!.. А всі ці штучні “радіоби”, “соляні істоти” тощо так схожі на своїх прототипів, як гіпсове яблуко в вітрині магазину на соковитий плід у яблуневому садку!

Незнайомі терміни, незвичайні доведення приголомшували, бентежили Степана. Майже з розпачем він спитав:

- Товаришу Петренко, хай не “життєва сила”, не “життєва формула”... але що ж викликає до життя мертву матерію?

- Про це ми скоро довідаємось, - відповів Петренко. - Наука наближається до розв’язання цього питання.

У Степана спалахнули очі:

- Товаришу доцент, а може, професор Браун уже розв’язав його, та тільки про це ще ніхто не знає?

- Можливо, й так, мій друже, - усміхнувся Петренко. - Але повернімось до нашої теми. Універсальний антивірус професор Браун створити не міг, бо такий засіб не можна створити взагалі, а от вакцину чи якийсь інший препарат - може, й створив. Я не вірусолог, тому й звернувся по допомогу до доцента Великопольського... Але досить нам говорити про антивірус та про Брауна... Втомились?

- Втомився... - Степан потер долонею доба і зітхнув.

- Вам тяжко, я знаю. Але перед вами - ціле життя. Будете вчитися, Стьопо?

- Буду.

- На лікаря?

- Так.

Доцент Петренко розмовляв з Степаном ще з годину. Він детально розповідав про себе та про свою роботу, давав багато корисних порад... І чим щиріше й тепліше звучав його голос, тим тяжче ставало на душі у Степана, - прості ласкаві слова краяли йому серце... Ось уже рік, як він на Батьківщині, скрізь зустрічає ласку і привіт... А за що? Що він зробив для Вітчизни? Препарат Брауна - нісенітниця! Ні-се-ніт-ни-ця!

* * *

Петренко позирнув у вікно. По широкій вулиці в промінні призахідного сонця йшов юнак у ошатній шинелі, в старанно почищених чобітках. Ось він обернувся, подивився на будинок інституту і швидко пішов у напрямку міського парку.

І в цю мить доцент відчув тверду впевненість, що він ще зустрінеться з Степаном Роговим, з Степаном Роговим - вченим.

Розділ IIІ

АНТОН ВОЛОДИМИРОВИЧ

Антон Володимирович Великопольський - завідуючий вірусним відділом Мікробіологічного інституту, тримаючись рукою за підборіддя, ходив по кабінету великими важкими кроками. В його правій руці чадила товстелезна самокрутка - на фронті він звик до махорки і так і не міг перейти до цигарки. Але самокрутка чадила вхолосту - доцент надто заглибився в думки.

Все, що розповідав Рогов, йому здавалося таким незвичайним, що про це варт було подумати.

Підземне місто... Такі міста в гітлерівській Німеччині не дивина. Існував і професор Браун, це ім’я знайоме з інститутських часів... І, нарешті, ампула й формули... Ні, хлопець справді був у підземному місті, зустрічався з професором Брауном, добув ампулу з невідомим препаратом.

Цигарка, дотліваючи, припалила пальці. Великопольський шпурнув її в куток, сів до столу і розгладив аркуш жовтуватого паперу. На аркуші були проміжні реакції з короткими поясненнями латинською мовою. Кінцева формула, певно, теж давала структуру напівпродукту, бо під нею стояло:

- Приєднуючи до одержаного вказане вище...

Фраза кінчалась на наступній сторінці. Цей аркуш занумеровано сто вісімнадцятим, і невідомо, яким був останній.

Заключна формула здалася знайомою доцентові. Бензольні кільця... Ціаністі групи... Кислотні залишки... Та їх розташування викликало подив.

Ці формули були таємні і подразливі, як ієрогліфи мертвої писемності, - вони могли ховати в собі все що завгодно: і геніальні думки, і маячення графомана... Та в усякому разі ясно, що здобути з них будь-що дуже важко, майже неможливо.

Одверто кажучи, доцент не вірив у цей антивірус. Коли б Степан Рогов не сказав, що, зрештою, професор Браун збожеволів, можна було б сподіватися знайти в ампулі який-небудь антибіотик нового типу. Але тепер...

І все ж повідомлення хлопця, що один з пацюків, коли йому впорснули препарат Брауна, став несприйнятливим до багатьох вірусних захворювань, інтригувало... У всякому разі препарат треба дослідити якнайпильніше.

Годинник вибив п’яту. Незабаром у коридорі почувся гуркіт, голоси людей - в інституті закінчився робочий день. І тільки-но встановилась особлива, напружена тиша, яка западає у великих будинках, коли з них підуть люди, доцент спустився в свою лабораторію.

Він надів респіратор, що закривав майже все обличчя, обережно зламав кінчик ампулки, набрав капілярною трубочкою краплину рідини і дослідив її під мікроскопом. Поле залишилося чистим, значить, це або найчистіший розчин, або вірусний препарат. В останньому випадку потрібне збільшення в 50-60 тисяч разів. Звичайний мікроскоп не годиться, а електронний ще не відрегульовано. Отже, препарат доведеться дослідити на тваринах.

Великопольський замислився, який вид вірусних захворювань взяти для дослідження. Скарлатина, кір, грип, трахома, сонна хвороба, тропічна пропасниця - всі вони викликалися ультравірусами - живими частинками, значно дрібнішими за найдрібніший мікроб. Але одні з цих вірусів впливали тільки на людину, - а на людині Великопольський не став би досліджувати, інші були не досить активні. Найкращим для дослідження був би вірус сказу: в останніх стадіях сказ невиліковний.

Були й інші причини вибрати саме вірус сказу. Рогов запевняв, що препарат Брауна, виготовлений, власне, з цього вірусу, а значить, в силу спорідненості, взаємодіятиме з ним найдужче. До того ж і сам Великопольський нещодавно затратив чимало зусиль, щоб створити вакцину проти сказу. Успіху він не досяг, але методику досліджень вивчив добре.

Доцент згадав, що напередодні до інституту привезли скаженого собаку. Він приречений, і коли б антивірус Брауна вплинув, можна було б сказати, що це справді чудодійний препарат.

Доцент, зібравши потрібні інструменти, попрямував до підвалу.

Коли він одчинив двері, проміння сонця бризнуло йому в очі - вже вечоріло. В підвалі стояв особливий їдкий запах медикаментів, сіна й живиці. З кутка долинало гарчання: великий рудий пес, стікаючи слиною, гриз прути клітки.

Великопольський байдуже подивився на собаку і зосереджено наповнив шприц. Заздалегідь впевнений у невдачі, він вибрав половину ампулки.

Довелось чимало поморочитися, доки він нарешті прив’язав собаку до грат і зробив укол. Потім він сів на дошки біля стіни, витяг кисета, закурив, спостерігаючи кільця диму, що повільно розвивались у повітрі.

Минула година, друга, третя. Собака біснувався, як і перед тим; бактеріологічний аналіз слини й крові не показував змін. Отже, антивірус Брауна - нісенітниця.

Досадуючи на те, що змарнував багато часу, доцент пішов з інституту.

* * *

Коли за Антоном Володимировичем зачинилися важкі інститутські двері, він намагався забути хвилювання і неприємності, пов’язані з роботою. Не хотілося думати про повсякденні справи, що поглинали безліч енергії, були непомітні і невдячні. Думалося про майбутнє - до того ж у світлих, оптимістичних тонах.

Він пишався з себе: у тридцять вісім літ мати посаду завідувача вірусного відділу інституту - величезне досягнення. Та, крім того, він був вродливий, здавався зовсім молодим, і коли проходив вулицями міста у бездоганному кітелі, на якому поблискували медалі, дівчата усміхалися до нього; він почував, що життя прекрасне.

Але цього вечора, вперше за півроку роботи в інституті, демобілізований капітан медичної служби доцент Великопольський ішов, низько похиливши голову. Якийсь неприємний намул лишився в нього на душі від пережитого дня.

Зранку дратували всілякі дрібниці, не даючи працювати. Потім остаточно з’ясувалося, що висунута ним теорія протигрипозного імунітету, яка здавалася і стрункою і досконалою, не витримує найпростіших випробувань. Потім хлопець з антивірусом...

Антивірус - нав’язлива ідея професора Брауна і юнака Степана Рогова - виявився абсурдом. Це, власне, мало хвилювало, та все ж чомусь було неприємно...

Захотілось одігнати думки, розвіятись, і доцент повернув до парку. Він довго сидів на лаві, у глибині напівтемної алеї, пожадливо вбирав у себе терпке весняне повітря, дослухався до веселого усміху молоді, поглядав туди, де по залитій світлом головній алеї проходили люди, - сидів і відчував, що зникає неспокій, відлітає геть відгомін неприємних думок про невдалу теорію, про антивірус і хлопця.

Він підвівся, пішов до головної алеї. По дорозі йому зустрілася група дівчат; побравшись за руки, вони йшли, лукаво позираючи на вродливого демобілізованого офіцера.

Антон Володимирович хотів іти прямо на них, та раптом випростався, згасив посмішку і поквапливо звернув на бічну алею. Зовсім близько, з-за кіоска, вийшла Олена Петрівна - доцент інституту. Вона поволі йшла в глиб парку.

Великопольський попростував слідом, але не підійшов, а зупинився за кілька кроків. Олена Петрівна сіла на лаву, раз у раз позираючи на алею, ніби когось чекала.

Вона йому давно подобалася. Розумна, молода, гарна, - вона була з ним по-дружньому щира, але здавалася недосяжною. І все ж він був досить досвідчений, щоб зрозуміти: Олена Петрівна закохана в нього, їй хочеться побути з ним якнайдовше, в неї радісно спалахують очі, коли він бавиться з її милою дочкою Галинкою.

Завтра вона від’їжджає в Сочі... Може, їй зараз тоскно й сумно самій, може, вона й прийшла до парку, щоб розігнати тугу?

Він захвилювався. Йому здалося, що випала зручна нагода для зближення: весна, парк... розіграти випадкову зустріч...

Та нагоду було втрачено: до Олени Петрівни підійшла якась жінка, вони довго розмовляли, а потім пішли разом.

Досадуючи, Антон Володимирович пішов теж. Біля виходу з парку він зупинився у роздумі. Йому дуже кортіло піти до Олени Петрівни, та не знаходив зручного приводу.

Так і не наважившись, Великопольський рвучко повернувся і попрямував до Будинку спеціалістів у свою незатишну холостяцьку квартиру.

* * *

Степан вийшов з інституту зовсім розгублений. Було так гірко, так важко на душі, як ніколи.

Та поступово він заспокоївся. Що ж - нічого не сталося. Хіба не взяв він під сумнів антивірус там, на березі гірського струмка, коли вперше зрозумів, що професор збожеволів? Хіба майор Кривцов не казав, що таким шляхом, яким пропонував іти професор Браун, неможливо створити антивірус?

Майор, правда, погоджувався, що Макс Браун, будучи механіцистом, міг випадково знайти нову вакцину - цим і з’ясовувалось те, що під час останніх дослідів Брауна пацюки не захворювали на вірус “Д”, -та він весь час застерігав Степана, що коли той хоче стати справжнім мікробіологом, то мусить викинути геть із голови теорії професора Брауна.

Сьогодні те саме сказав доцент Петренко.

Степан обернувся і з сумом подивився на масивний сірий будинок. Промені вечірнього сонця підкреслили контраст між світлом і тінню, поклали на вікна тривожні червоні відблиски. Здалося, що за цими вікнами палають величезні печі, гудуть машини, снують сюди-туди люди...

Та хай навіть не так; хай у лабораторіях панує напружена тиша, хай на звичайних столиках стоять звичайні мікроскопи та склянки з хімікатами, - все одно: там творяться чудеса. Там борються за життя.

Невже ж так і розвіються мрії про чудесний антивірус, невже ніколи не вдасться ввійти у цей будинок, щоб працювати, боротися, творити?

Треба вчитися. Так, вчитися... А антивірус все одно створити можна! Можна!

Степан повторив це тричі, мов клятву, і пішов праворуч, до парку. Там, недалеко від пам’ятника великому поетові, він сидів і думав, думав...

Зникли рештки розгубленості, безвілля. Майбутнє ставало, може, менш романтичним, зате набувало зримих рис. Треба, як радив Петренко, вступити до вечірньої школи... Потім - до інституту... А там - вчитися далі, вчитися все життя...

До нього на лаву підсіла дівчина-підліток. Вона, мабуть, готувалася до екзаменів, бо час від часу розгортала книгу “Курс органічної хімії” і при світлі ліхтаря намагалася щось прочитати. Потім, склавши руки на колінах, задивилась вдалину, всміхаючись до своїх думок. У Степана на душі проясніло. Хотілося поговорити з цією дівчиною, розпитати, де вчиться, чи важко складати екзамени, та не наважився. Вона здавалася такою неприступною, що навряд чи й позирнула б на нього.

Коли дівчина пішла, Степан провів її поглядом, думаючи, що скоро і він отак ходитиме по парку з книгою під пахвою, може, вони навіть зустрінуться, говоритимуть про хімію, сперечатимуться про нові кінофільми або й просто отак сидітимуть і дивитимуться на нескінчений потік людей.

Та була вже пізня година. Алея поступово безлюдніла. І Степанові знову стало сумно й важко, наче люди, йдучи з парку, забирали з собою все хороше, веселе. Здалось, що разом з ними тікає і м’яке тепло весняної ночі: раптом подув холодний північний вітер, волого задихала земля, парк потьмянів, став занадто просторий і незатишний.

Отерпла нога. Степан підвівся з лави, кілька разів пройшовся сюди-туди, щоб зігрітися, потім знову сів, сумно позираючи на алею. Він уже шкодував, що не пішов до готелю, а тепер відшукати його складно, та й незручно з’являтися серед ночі.

Вдалині показався якийсь чоловік. Його обличчя ще не було видно, але на грудях блищали медалі. І Степан чомусь вирішив, що то доцент Великопольський. І справді, це був він.

Антон Володимирович пройшов зовсім близько - Степан виразно бачив його втомлену схилену голову і з пошаною подумав про те, як багато доводиться працювати цьому доцентові. Кортіло підійти до нього, запитати про що-небудь... Та Степан не хотів бути набридливим.

Доцент зупинився на мить, наче обмірковуючи, куди піти, потім зламав гілочку каштана, повернув праворуч і попрямував до виходу з парку.

Степан подивився йому вслід і чомусь заспокоївся.

Десь у глибині душі він плекав надію, що доцент затримався в лабораторії, досліджуючи препарат професора Брауна. Йому згадався підбадьорливий тон голосу Антона Володимировича, і несмілива надія знову повернулася до нього.

“А може, професор Браун таки знайшов нову вакцину? Хай не антивірус, хай засіб хоча б проти однієї хвороби... Та вже недовго, за тиждень все буде відомо. Тепер треба чекати. Чекати”.

Він зітхнув з полегкістю і незабаром заснув на холодній твердій лаві. Прокинувся рано, - закоцюблий і задоволений, ще перебуваючи під впливом якогось розпливчастого, але приємного сну. Та коли підвівся й випростався - знову зіщулився. В грудях кололо. Степан не звернув на це уваги: у нього було термінове завдання: знайти “Пр. Ст. 7, кв. 3”

“Пр. Ст.” Степан розшифрував відразу, але на проспекті Сталіна будинку номер сім не було. Степан довго шукав, аж поки знайшов чоловіка, який пояснив йому, що цей будинок згорів під час війни. Про Сазонову чоловік не чув.

В адресному столі Степана теж нічим не втішили.

А біль чимраз дужчав. Надвечір у грудях з’явилося відчуття неприємного, важкого. Пересихало в роті. Паморочилася голова.

Степан зрозумів, що знову захворів. Він намагався подолати хворобу, та йому коштувало великих зусиль навіть дійти до готелю “Південний”.

Коли він оддавав записку, адміністратор журно похитав головою. В готелі не було вільних місць, та справа не в тому. Видно було, що хлопець хворий: у нього горячково блищали очі, щоки палали яскравим хворобливим румянцем. І адміністратор сказав, що насамперед треба пройти медогляд. Він бачив, що хлопцеві не дійти, тому довів його до найближчої лікарні.

Лікар оглянув Степана і весело сказав:

- Ну-с, молодий чоловіче, вам доведеться полежати в нас... У вас... гм... пневмонія.

Степан втомлено схилив голову:

- Розумію. Не щастить мені... Я щойно з госпіталю.

Коли наступного дня адміністратор готелю “Південний” по телефону запитав про стан здоров’я хворого Степана Рогова, черговий лікар відповів, що хлопець непритомний.

Він хворів довго.

Розділ IV

МАЯЧНЯ БОЖЕВІЛЬНОГО ПРОФЕСОРА”

Наступного ранку Антон Володимирович прокинувся в дуже поганому настрої. Його дратувала занадто голосна музика, що лунала з сусідньої квартири, дрібний, огидний, зовсім не весняний дощ, довга черга до тролейбуса, нарешті, спогади про вчорашній невдалий день.

Зраджуючи багаторічну звичку, він навіть не поголився вранці й прийшов до інституту з запізненням. Не хотілося братись до роботи. Все здавалося нудним і остогидним, аспіранти - нетямущими й занадто метушливими, швейцар - настирливо фамільярним.

А тут ще оця розмова з Петренком... Здавалося б, що вона, як і всяка, повинна швидко забутися. Але настрій після неї ще погіршав.

Секретар партійного бюро цікавився ходом дослідження антивірусу. Антон Володимирович роздратовано махнув рукою:

- Безглуздя! Пресловутий антивірус не витримав найпростішого іспиту. Та й чого можна сподіватися від божевільного? Це витвір його хворої фантазії!

Доцент Петренко відповів спокійно, навіть занадто спокійно, як здалося Великопольському:

- Раджу не квапитися з висновками. Проведіть дослідження якнайстаранніше. Я теж не покладаю надії на цей препарат, але не зовсім тому, що Браун збожеволів. А втім, це вам, безперечно, відомо... І ще я хотів попередити вас, що з Степаном Роговим, коли він прийде, слід говорити серйозно й просто, без сентиментів, без скидок на жалість. Він їх не терпить. Вважайте, що перед вами стоїть лаборант... Або пошліть його до мене. Гаразд?

Він зразу ж пішов, посилаючись на важливі справи, а Великопольський почав роздратовано ходити по кімнаті. Скидалося на те, що Петренко впіймав його на неуцтві.

Ну що йому може бути відомо?.. Що професор Браун був учнем Пастера? Що професора Брауна дуже поважає академік Свідзінський, який колись читав їм курс мікробіології?.. Що ж інше?

Щоб розвіяти роздратування, доцент вийшов з кабінету і пішов по підвалу. Одкриваючи двері, він думав про те, що на нього ще чекає малоприємна і непотрібна розмова з Степаном Роговим. А втім, з ним навіть не варто довго говорити. Треба просто сказати: - Маячня божевільного професора! - і оддати на спомин аркуш з формулами.

Йому сподобалася фраза, і він повторив.

- Маячня божевільного професора!..

Насвистуючи, він оглядав кімнату за кімнатою. Морські свинки, білі пацюки, кролі - тварини, потрібні для проведення дослідів, були в бездоганному стані. Настрій кращав: адже це він, Великопольський, добився зразкового порядку у відділі, адже це він додумався використати підвал, що раніше був звалищем мотлоху, і завдяки цьому звільнив кілька кімнат.

Двері приміщення, де стояла клітка з скаженим собакою, він одчинив так само байдуже, як і всі інші. Собака лежав нерухомо, і Антон Володимирович подумав, що треба сказати, щоб викинули труп. Та ледве він одійшов од дверей, як собака зірвався на ноги, заскавучав і кинувся до грат. Він зворушливо облизувався і вихляв хвостом, потім кілька разів гавкнув і, просовуючи лапу під дверцята, почав дряпати підлогу.

Антон Володимирович ошелешено дивився на нього.

Ні, це неможливо!.. Той собака, якому вчора було зроблено ін’єкцію, мабуть, здох, а на його місце посадили іншого... Але ні: та ж руда масть, ті ж одвислі вуха гончака... Невже це він кілька годин тому з настовбурченою шерстю, з диким поглядом кидався на грати і отруйна слина текла з його роззявленої пащі?..

Це було так неймовірно, що Антон Володимирович, не вірячи очам, підскочив до клітки, схопив палицю, що лежала в кутку, і з усієї сили тицьнув собаку в худий обвислий живіт. Собака, скиглячи, одскочив у куток. Він не розумів, за що його б’ють: він зголоднів, хотів пити... А людина все штовхала й штовхала його палицею...

Тоді собака розізлився й загарчав.

Антон Володимирович витер піт з лоба, перевів подих. Ще не ясна для нього самого, виростала заздрісна тривожна думка:

“Та це ж справді антивірус!.. А що як це універсальний препарат, який діє хай не проти всіх, хай хоч проти кількох смертоносних вірусів?.. Адже це відкриття світового значення!.. З часів Пастера не було йому рівних!”

У Великопольського пересохло в роті, тривожно й солодко стислося серце.

Великими стрибками він вискочив у вестибюль і запитав швейцара Петровича:

- Собаку номер одинадцять-вісімнадцять, якого привезли позавчора, ніхто не забирав з клітки?

- Рудого з підпалинами?.. Ні... А що, здох?

Доцент, завжди такий витриманий і коректний, голосно засміявся І, не відповідаючи, швидко побіг сходами на другий поверх.

Петрович здивовано знизав плечима.

* * *

Ні, собака не здох! Він був живий і здоровий.

Рудий, з перебитим хвостом, клаповухий, дурний, він здавався доценту Великопольському надзвичайним, - це був перший у світі собака, якого пощастило вилікувати в останній стадії сказу. Щогодини доцент бігав до нього і носив найсмачніше, що міг купити в інститутському буфеті. Собака їв, вдячно позираючи на Великопольського, а той, обережно вштрикуючи псові під шкуру шприц, умовляв:

- Ну, мій любий... Ну, мій розумний... Потерпи... Ми поставимо тобі пам’ятник з найкращого уральського мармуру... Потерпи.

Він вивчав стан організму собаки всіма відомими засобами, і кожен раз результат був однаковий: собака цілком одужав. Потім Великопольському спало на думку перелити кров цього собаки якійсь іншій тварині - може, в крові зберігся вірус у прихованому стані?

Наслідок був найнесподіванішим.

Кров собаки № 11-18 було влито двом кролям, причому один з них був скажений. Скаженому котові теж влили антивірус Брауна.

Тепер доцент Великопольський уже ні на хвилину не одходив од тварин І старанно фіксував дію антивірусу.

За п’ять годин після вливання скажений кіт раптом почав гасати по клітці, дико виючи, потім забився в корчах. У нього різко підвищилася температура, настовбурчилася шерсть... Так тривало з годину. А потім кіт почав заспокоюватися, температура знизилась - криза минула.

Повторилося те саме: гостра криза і повільне одужання.

Контрольний кролик, якому теж було влито кров собаки, сидів у куточку і злякано позирав червоними невиразними очима на яскраве електричне світло. На нього препарат не подіяв.

В інституті поки що ніхто не знав про експерименти Великопольського. Доцент уже мав нагоду переконатися в шкідливості поквапного розголошення неперевірених досліджень: свого часу він висунув дві теорії, і обидві виявилися помилковими.

І він перевіряв.

Препарат професора Брауна, безперечно, не був універсальним антивірусом. Виявилося, що з його допомогою можна вилікувати лише кілька хвороб. Але для вилікування потрібна мізерна кількість антивірусу, одужання наставало швидко: за п’ять-шість годин тварина, якій було введено антивірус, проходила через стадію гострої кризи і, коли не гинула при цьому, зразу ж одужувала, набуваючи величезного активного імунітету: їй можна було вільно вливати вірус тієї хвороби, на яку вона перехворіла. Чи захисні сили організму, чи частинки антивірусу, що лишилися в тілі, негайно руйнували заразну основу. І навіть кров цих тварин набувала чудесних якостей: досить влити кілька кубиків її будь-якій тварині, щоб і ця тварина вже не захворіла на такий вид хвороби.

Кожного разу, коли Великопольський набирав із майже порожньої ампули краплину антивірусу для чергової спроби, він згадував:

“А де ж Рогов? Чому не приходить?”

Якось він навіть подзвонив до “Південного”, але йому відповіли, що в книзі обліку постояльців імені Степана Рогова немає. Доцент заспокоївся на цьому, та все ж чекав на Рогова. Чекав, щоб переказати радісну новину: препарат Брауна буде корисний людству.

...Та коли через півтора місяця блідий, худий Степан Рогов прийшов до інституту, доцент не сказав цього.

Рогов почув:

- То була маячня божевільного професора.

Розділ V

У РІДНОМУ СЕЛІ

Одужання надходило повільно. Далися взнаки тривале перебування у підземному місті та дві хвороби, що їх Степан Рогов переніс за рік. Вже давно зник біль, температура стала нормальною, та лишалася велика загальна слабість. Важко ходити, важко підвестись на ліжку. Тільки й можна, що читати й думати.

Багато прочитав і передумав Степан Рогов за ці півтора місяця. Уже першого дня, коли юнак відчув себе трохи краще, він попросив лікаря принести йому яку-небудь книжку - щоб і не дуже складну і щоб у ній говорилося про новітні досягнення медицини. Лікар спочатку запротестував, але потім дійшов висновку, що зацікавленість будь-чим у даний момент прискорить одужання хворого.

Лікар не помилився. Кожна книга, яку прочитав Степан Рогов, збуджувала й підтримувала його краще за всякі ліки. Медицина, яку Степан зненавидів у фашистському підземному місті і почав поважати в радянському госпіталі після розмов з Кривцовим, тепер захопила його...

Повість про Мечникова розкрила юнакові одну з найяскравіших сторінок боротьби за життя. І саме в ці дні, переживаючи разом з великим ученим його досягнення й невдачі, захоплюючись сміливою мрією використати для лікування боротьбу між мікробами, Степан остаточно зрозумів, що хоче стати мікробіологом.

Лікувати без болю! Лікувати без ножа!.. Що може бути цікавіше і благородніше?!

Як багато несподіваного, нового знайшов Степан у популярних брошурах! Яка складність крилася подеколи за найпростішим, і як легко розв’язувалися деякі питання, що здавались нерозв’язними! І треба було розібратися в усьому.

Степан згадував рядки з книги професора Брауна:

“Мікроби - вічні... Вони такі, якими створила їх природа на початку свого творчого шляху, коли...”

Продовження фрази забулося. Далі йшло щось ніби як “адекватних первинному”, - щось розпливчасте, плутане,що сприймалося тоді як найвища людська премудрість. Але тепер за всією словесною лузгою проступала цілком визначена думка професора Брауна: можна з неорганічних речовин створити нові мікроби, а змінити природу мікроорганізму неможливо.

Істина народжувалась повільно, з великим напруженням. І коли б не майор Кривцов та не доцент Петренко, що посіяли перші сумніви, коли б не брошури та не головний лікар лікарні, що допоміг у них розібратися, Степан самостійно не зміг би видряпатися з нескінченної плутанини запитань.

Хай і тепер дуже багато незрозумілого, зате ясне головне: шлях, яким ішов професор Браун, - хибний. Треба шукати інший, правильний шлях.

* * *

Степан вислухав доцента Великопольського цілком спокійно.

Маячня божевільного? Так, інакше й не можна назвати ідею професора Брауна.

Антон Володимирович простягнув йому аркуш із браунівськими формулами - на спомин... Ні, такі спомини йому непотрібні.

Він повільно подер на дрібні клаптики той аркуш жовтуватого паперу, що свідчив про пережите і зовсім недавно здавався дорожчим за власне життя.

Антона Володимировича він слухав неохоче. Доцент говорив лагідно, трохи збентежено, наче аж виправдувався. Це -зайве. Хіба винен Великопольський, що професор Браун виявився маніяком.

Йдучи з інституту, Степан уже не відчував ні горя, ні суму. Навпаки, саме тепер він набув Певності, що незабаром працюватиме в цих лабораторіях. Завідуючий вірусним відділом цікавиться його майбутнім, швейцар Петрович зустрів, як давнього приятеля. Все це було дуже приємно: значить, до нього ставляться з повагою, серйозно.

Майбутнє стало цілком визначеним: він поїде до Олексіївки, в рідний колгосп, попрацює влітку, а восени повернеться до міста. Можна буде, як радив Петренко, влаштуватися лаборантом у якусь лабораторію і вступити до вечірньої школи.

Степан спробував уявити себе учнем вечірньої школи, а потім студентом, але згадувалися тільки дівчина з книгою в руках та парта в Олексіївській семирічці - зручна, недавно пофарбована. А потім думки перескочили до друзів - адже у нього в Олексіївні лишилися хороші незрадливі друзі... Не впізнають, певно... Ото зрадіють!..

Степан виразно уявив, як він стоїть на високому містку комбайна, тримає в руках штурвал, а на комбайн широкою хвилею напливає висока густа пшениця. Степ пахне медовою кашкою, соковитою, напоєною сонцем землею і бензиновим перегаром...

Оцей запах та могутній гуркіт моторів змалку увійшли в єство Степана, як щось рідне, нероздільне, як символ романтики. Саме з таким гуркотом, волочачи за собою хвости пилу, по вулицях Олексіївки сунули перші трактори.

Це було давно. Та все одно світлі спогади дитинства входили в юність, перетворювали наче б звичайне - гудок паровоза, дзвін телеграфних дротів - у романтичне, хвилююче, кличне.

Саме такий настрій охопив Степана, коли він з висоти залізничного віадука обвів очима величезне місто, що простяглося аж ген до обрію.

Сіро-зелені плями парків, стрункі хитросплетіння візерунчастих башт, багатоповерхові будинки. Здалеку не видно руїн, які лишила по собі війна. Навпаки, все живе, все буяє. Видзвонюють трамваї. Метушаться автомашини. Далеко-далеко, на виднокрузі, димлять труби численних заводів, наче там, чекаючи бойового наказу, стоїть ескадра кораблів.

Ні, таки гарно... Хороше... Аж шкода, що треба поспішати на поїзд.

Там, на віадуці, повівав прохолодний вітерець. Але коли Степан зійшов на розжарений асфальт перону, стало важко дихати. У вагоні ж задуха була просто нестерпна. Палюче проміння сонця, здавалось, сягало крізь стіни вагона; спека видавлювала живицю з дощок, піт з обважнілого тіла, розпирала груди.

У тому вагоні Степан почув страшне слово:

- Посуха.

* * *

Рідний краю, невже це ти?! Скільки мріялось про тебе в чужій, далекій стороні, яким чудесним ти уявлявся!.. Здавалось, ти стрінеш райдугою в небі... А насправді...

Про які там комбайни мова? Про який урожай?

У каламутно-оранжевому небі висять в’ялі, немічні хмарки. Сіра трава хрупає під ногами, як пісок. Зашморгане соняшничиння понурило чорне, крихке листя. Жито - мов чуприна в лисого. А східний вітер-суховій жене полями їдку сіру куряву, допалюючи те, що ще не загинуло.

Чого він приїхав сюди?.. Чого?.. Нема ні батька, ні матері, нема, власне кажучи, й Олексіївки: замість білих чепурних хаток на вулицю підсліпувато позирають землянки.

Колись Степан знав тут кожне деревце, кожну хату, а тепер погляд натикається на пустку, на зяючі провалля.

Ніхто не впізнавав Степана, коли він проходив вулицями рідного села. Дідусь на колгоспному подвір’ї попросив у нього закурити. Кілька жінок біля комори довго дивились йому вслід. Хлопчина років чотирьох вискочив верхи на палиці і промчав перед його носом, хитруючи, щоб на перехожого посунуло якнайбільше куряви.

“Даремно сюди приїхав... Даремно...”

Степан довго стояв біля свого колишнього подвір’я. Тепер тут було голе місце, поросле рудим бур’яном: адже гітлерівці спалили й хату тієї ж таки ночі... Ой, як сичала кора на молоденькій березі біля ганку... Чому згадалося саме це?.. А от обличчя батька та матері вже ледь-ледь мерехтять... І навіть згадка про їхню жахливу смерть уже не додає ні суму, ні болю.

На мить стало моторошно: один-однісінький... нікому не потрібен...

І враз стало нестерпно соромно: не потрібен?.. Ти - живий; ти дихаєш свіжим повітрям, перед тобою все життя... А ті, в підземному місті, - Катерина Василівна, Зденек та ще скільки їх там було?! Ти мусиш жити й боротися за життя інших...,

Життя - попереду. На місці землянок, на місці зруйнованої школи виростуть нові прекрасні будови; через кілька років не лишиться й сліду від страшної розрухи. Треба жити, будувати нове життя.

Степан тугіше підтягнув пояс, розправив гімнастерку і пішов ліворуч, до ставка. Звідти долітали гуркіт моторів, іржання коней, грюкання заліза. Мабуть, там брали воду для поливання городів та садків.

* * *

Метрів за двісті Степан упізнав Костя Рижикова, того Костя, який багато років тому стояв разом з ним у кабінеті директора школи і, хоча його ніхто ні в чому не обвинувачував, пхикав: - Я більше не бу-у-ду...

Не впізнати його було неможливо: кирпатий ніс, веснянкувате обличчя, особливі “рижиковські” жести!.. Але який він став кремезний! Як задерикувато блищать у нього очі!.. І що за дівчина коло нього?.. Зовсім незнайома... красуня! Які в неї товсті коси - їй, певно, важко носити їх.

Кость стояв біля автомашини і зрідка ляскав паличкою по цистерні, щоб перевірити, чи наповнилась вона водою. Мотор насоса забивав його слова, але Степан відразу догадався, що Кость розповідає незнайомій дівчині якусь автомобільну історію. Він кумедно жестикулює, вертить уявну баранку, регоче. Але дівчина слухає неуважно: вона дивиться на Степана. Її пильний погляд бентежить - Степан згадав про свою сиву голову, і йому стало неприємно, що дівчина позирає на нього як на дивину.

Та за хвилину Степан забув про дівчину. Він хотів підійти непоміченим, звернутися до Костя як до незнайомого, але не витримав:

- Костю!.. Рижик!.. Здоров був!

Кость глянув на нього здивовано, підстрибнув, стиснув Степана так, що у того аж кістки затріщали, і закричав юнацьким баском:

- Гей, хлопці, сюди!.. Стьопка Ріжок з того світу в гості приїхав!

А дівчина, що стояла поруч нього, недовірливо хитнула головою, потім підійшла до Степана і простягла вузьку теплу руку:

- Степан?.. Я тебе зразу впізнала, але сама собі не йняла віри... Впізнаєш?.. Катя.

Степан вдав, що впізнає.

* * *

Дурний, дурний! І він ще нарікав на самотність?! Та коли тільки пролетіла чутка, що повернувся син партизана Рогова, зразу ж позбігалася молодь, посходилися колишні фронтовики, припленталися старі. І не було в цьому нічого дивного, бо тільки Степан і міг розповісти про останній бій славетного партизанського загону імені Щорса, - бій, у якому загинуло з півста олексіївчан, а німців полягло вдвічі більше.

Минуле вже потьмяніло, деталі стерлися з пам’яті: як-не-як, минуло майже п’ять літ. Але Степан знав, що мусить розповісти все до найменших подробиць, бо йшлося про близьких і рідних кожному з присутніх, про останні хвилини по-справжньому героїчних людей. “

Степан розповідав, а навколо стояла така тиша, що, коли б не спалахи цигарок та не зітхання, які часом виривалися з грудей, важко було б і повірити, що його слухає все село.

Розповідь на півслові не урвеш, отож довелося розповідати і про концтабір, і про втечу, і про підземне місто, - про Макса Брауна і Отто Валенброта, про Катерину Василівну і про Зденека. Степан не прикрашував і не приховував, розповідав усе, як було. По суті кажучи, він віддавав на суд громадськості чотири роки свого життя і відчував себе винним. Він просто ненавидів себе в цю мить за те, що, засліплений маяченням професора Брауна, погнався за ампулкою з нікому не потрібною рожевою водичкою, в той час, коли всі зусилля мав спрямувати на врятування людей...

Та ті, що пережили жах окупації і пройшли через вогняну купіль війни, добре знали, що підліток Степан Рогов зробив усе, що міг, і навіть більше. Він це відчув, зрозумів і заспокоївся.

Степан закінчив свою розповідь опівночі. Старші розійшлись, а невтомна молодь напосіла на нього ще дужче, примушуючи знову й знову розповідати про підземне місто. А коли закінчився й “другий сеанс”, як жартома визначив Кость Рижиков, хтось запропонував піти купатись - все одно спати вже ніколи.

Побравшись за руки, хлопці й дівчата ішли вулицею села назустріч пломеніючій зорі. Якась дівчина почала дзвінким голосом:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек...

А юнацькі, ще неміцні баси підхопили:

Я другой такой страны не знаю,

Где так вольно дышит человек!

Степан був наче у півсні. Йому не вірилося, що це він, майже дорослий і сивий, знову йде вулицями рідної Олексіївки із своїми друзями.

Як чорна примара минулого, виплив професор Браун, його перелякані блискучі очі і зловісні слова:

- Гомо гоміні люпус ест! Людина людині - вовк!

Ця фраза пролунала так дико, так неймовірно, що Степан щиро й дзвінко засміявся, - вперше за багато років.

Розділ VI

ПОЧИНАЄТЬСЯ З НЕЗНАЧНОГО

Почалося начебто з незначного: доцент Петренко зайшов до лабораторії і запитав, як проходить дослідження препарату.

Антон Володимирович розгубився. Лише кілька днів тому він заявив, що антивірус Брауна - безглуздя, і Петренко погодився з ним. Що ж відповісти тепер?.. Визнати, що помилився?.. Але дослідження ще не закінчено. Чи не виявиться за день-два, Що препарат Брауна-тільки тимчасовий гальмівний засіб?.. Тоді знову доведеться визнавати помилку, тобто показати свою безвідповідальність і неуцтво.

Понад усе в світі Великопольський боявся похитнути свою репутацію вченого. Стати професором, а згодом, дивись, і академіком, - ось у чому він вбачав мету свого життя. І ця мета здавалася близькою. Йому дуже пощастило по війні: вірусний відділ лишився без керівництва. Старих вірусологів не було, серед молодих найбільш авторитетним і досвідченим здавався доцент Великопольський. Його й призначили завідувачем відділу.

Його вважали за енергійного, розумного, здібного... Та од себе не сховаєшся: те, що досі сприймалося як справжній талант, є тільки блискуче вміння використати в потрібний момент старанно завчені основні твердження. Кандидатська дисертація дісталася ціною неймовірних зусиль, що ж говорити про докторську?.. Щосили пнувся Великопольський до професорського звання -квапився, гарячкував, висував гіпотезу за гіпотезою... Та не вистачало глибоких систематичних знань - занадто легковажно ставився він до навчання в студентські роки, не привчив себе до напруженої повсякденної роботи. В аспірантурі схаменувся, та було вже пізно... І тепер він почував: рано йому бути керівником, треба засісти за навчання. Бракувало однак мужності заявити про це і не вистачало часу вчитися наполегливо. Уривками, штурмом він брав якусь галузь науки, плекаючи надію, що саме так може вийти з скрутного становища. Справа посувалася туго, а кляте самолюбство примушувало вдавати з себе непогрішимого... От і тепер... Ну що відповісти доцентові Петренку?

І Великопольський вирішив: детальний звіт він складе пізніше, після завершення дослідів. Зараз можна обійтися загальними фразами про недійовість препарату Брауна.

Але Петренко наполягав:

- Які саме і як саме ви провадили досліди з препаратом?

- Ну... - Великопольський завагався й назвав перше, що спало на думку: - Я впорскнув препарат скаженому котові. Ніякого результату. Правда, може, пізніше виявиться, що...

Він говорив, схиляючись до теоретичних узагальнень, не припускаючи навіть думки, що секретар партбюро захоче проконтролювати його. А Петренко, помітивши збентеження Великопольського, вирішив, що той неуважно поставився до досліджень:

- Гаразд. Ви не заперечуєте, щоб ми ще раз повторили цю спробу? - Петренко сів за стіл і присунув до себе мікроскоп. - Не ображайтесь, але могло статися, що ви не врахували якоїсь дрібниці. Де препарат?

Великопольський пополотнів. З його уст ледве не зірвалося признання. Але він зразу ж опанував себе: не варт виставляти себе брехуном. Петренко не вірусолог, а епідеміолог, - хай собі подивиться на першу-ліпшу вакцину та й піде.

- Ось препарат! - Великопольський простяг Петренку предметне скельце. Там був не антивірус Брауна, а вакцина Великопольського проти грипу, - виготувана місяць тому, недійова нікчемна вакцина.

Довго вивчав Петренко цю вакцину під мікроскопом. Нарешті, не одриваючи очей від окуляра, сказав:

- Антоне Володимировичу, ви неуважні. До препарату потрапили сторонні мікроби. Я бачу, наприклад, звичайних стрептококів.

Великопольський закусив губу. Цього ще бракувало - йому докоряють за невміння провадити досліди! Хай що інше, але експерименти в нього завжди довершені й досконалі! Саме за це його так поважав академік Свідзінський... Але посилатися на давність виготовлення препарату не можна. Це зразу розкриє все.

- Визнаю свою провину, Семене Гнатовичу... Тільки... - Великопольський силувано усміхнувся. - Тільки це забруднення - навмисне. Просто... я хотів перевірити, чи не діє препарат на стрептококів.

- Хіба? - Петренко встав з-за столу і лукаво примружив око. - А до чого тут “бактеріум колі”? Адже й їх у препараті сила-силенна... Ну, та нічого. Це трапляється, коли дуже поспішаєш. Ось що, Антоне Володимировичу, давайте з вами проведемо дослід на тваринах. Згодні?

- Гаразд. Зараз приготую інструменти.

Обличчя Великопольського аж пашіло: от так вскочив у халепу! Зараз вони зроблять щеплення препарату Брауна, і Петренко матиме всі підстави вважати його, Великопольського, за нікчемного експериментатора!

Заворушилася злість проти Петренка...

Великопольський попрямував до сейфа, щоб витягти заповітну ампулу з рештками антивірусу, але раптом спинився. Тривожна, пожадлива думка пронизала його мозок:

“А навіщо, власне, доводити, що антивірус діє? Для всіх він - бездіяльний. Хай і лишається таким. А тим часом можна виготувати нові вакцини неймовірної сили. Хто упізнає в тих вакцинах антивірус Брауна?”

На зміну цій думці ринули інші - затамовані, облесливі, - і всі вони сходили на одне: антивірус показувати зараз не можна.

- Антоне Володимировичу, ви готові? - Петренкові вже набридло чекати.

Великопольський здригнувся.

- Зараз, зараз, Семене Гнатовичу. Ось шукаю... - Він ступив ще крок до шафи, а потім раптово повернувся і пішов до столу. Там, на штативчику, серед численних ампул стояла одна, повна ледь-ледь рожевої рідини, - ампула з цією горезвісною вакциною Великопольського проти сказу, яку він виготував задовго до появи Степана Рогова. Великопольський взяв її в руки і сказав:

- Ходімте, Семене Гнатовичу. Препарат Брауна я розбавив, щоб зручніше було експериментувати.

Його голос тремтів.

Петренко знизав плечима. Великопольський сьогодні поводився надто дивно.

* * *

Всі спроби кінчалися невдачею. Та й що можна здобути з вакцини, од якої сам Великопольський відцурався давним-давно?

Петренко цього не знав і вперто продовжував дослідження. Він не вірив у антивірус Брауна, але хотів на власні очі пересвідчитись, що з цього препарату не здобудеш нічого корисного. Таких негативних “свідчень” він побачив аж занадто багато і нарешті сказав:

- Киньмо, Антоне Володимировичу. Одверто кажучи, я здивований. Від Брауна слід було б чекати більшого, ну хоча б якоїсь вакцини. А це не препарат, це - чортзна-що! Антоне Володимировичу, а як з вашою вакциною проти сказу? - Петренко кілька разів пройшовся по кімнаті і говорив уже спокійно. - Нічого не вийшло?.. Я радив би продовжувати роботу. Мені здається, ви йшли правильним шляхом.

- Так, я працюватиму... - Великопольський схилився над столом, наче щось шукаючи. Десь у глибині душі в нього ворушилася торжествуюча хижа думка:

“Антивірус мій, мій! Я виготую не одну, а десятки вакцин!”

Він гнав од себе спокусу, але день за днем вона оволодівала ним. А тут, як на те, і Петренко виїхав у довгочасне відрядження...

Саме тоді, коли Великопольський остаточно пересвідчився в дійовості препарату Брауна і вирішив - як йому здавалося - щиро розповісти про все, з Сочі повернулася Олена Петрівна.

Засмагла, весела, вона прибігла до лабораторії Великопольського.

- Ну, розповідайте мені, що трапилося за мою відсутність. Я просто занудилася на курорті. І ніхто - ніхто! -не написав мені жодного слова.

Вона вимовила це так, що Антон Володимирович зрозумів: саме од нього чекала вона хоча б рядок, саме за ним скучала. Жадібними очима він дивився на неї. Олена Петрівна ніколи не була така гарна, як в цю хвилину, - збуджена, по-дівочому струнка, молода.

Тримаючи її руку в своїй, він виправдовувався:

- Каюсь - винен... Але в мене тут творилися такі діла, що я за місяць ночував дома лише кілька разів... Пам’ятаєте собаку, що нам його привезли напередодні вашого від’їзду?.. Так ось він - перша в світі тварина, яку вдалося вилікувати в другій стадії сказу. І не тільки це...

Короткозоро мружачи очі, Олена Петрівна схилилася над кліткою. Дурна руда Ельма, собака № 11 -18, заскимніла, чекаючи подачки.

Олена Петрівна випросталась і з неприхованим захопленням, з любов’ю подивилася на Антона Володимировича:

- Так ось ви який... скромник!.. Коли б я була чоловіком, я розцілувала б вас за це відкриття!.. Адже ви створили нову вакцину, так?

І він більше не міг стримуватись. Він обхопив її голову, вп’явся в теплі податливі губи, цілував, повторюючи: -Так... Так!.. Так!..

Отак Великопольський збрехав вдруге, та ще намагався довести собі, що того ранку не міг не збрехати. Але й пізніше він не міг признатися про обман.

Іноді в нього з’являлася думка:

“Зараз скажу... Адже вона мене кохає... Хай антивірус створив хтось інший, але ж вакцини виготував я”.

Але сказати було важко. Сказати було неможливо. Якщо вона подивиться на нього холодно, презирливо - він відчує себе розчавленим, знищеним. А послужливі думки підсували вихід: Рогов не з’являється і, певно, й не прийде... Доцент Петренко впевнений, що антивірус Брауна - нісенітниця... К бісу Брауна! К бісу Рогова!..

І Великопольський не сказав “ні”. Навпаки, він ще кілька разів вимовив “так” у відповідь на захоплені запитання Олени Петрівни.

За тиждень по тому він кинув Степану Рогову давно приготовлену фразу:

- Це була маячня божевільного професора!

Та коли б він знав, що через місяць вимовить ту ж фразу з жахом, він би не був такий благодушний, такий самозакохано спокійний, проводжаючи Степана Рогова до дверей свого кабінету.

* * *

Коли б Степану Рогову хто-небудь сказав, що історія з антивірусом не закінчена і хтось збирається привласнити цей нікому не потрібний препарат, він би тільки засміявся у відповідь. Антивірус Брауна для нього вже не існував.

У цей час Степан менш за все думав про медицину. Виписуючи його з лікарні, лікар категорично заборонив йому читати, настійно радив перші два-три місяці перебувати на повітрі, займатися якоюсь легкою фізичною працею.

Як хороше було обтісувати гострою сокирою величезні соснові колоди або знімати фуганком тонісіньку шовковисту стружку з блискучої березової дошки! Як приємно було втягнути в ніздрі густий смоляний запах, зупинитися на хвилину, випростати плечі, а потім знову свердлити, довбати, стругати пружне дзвінке дерево, спостерігаючи, як безформний оцупок перетворюється в перехрестя віконної рами чи у вигадливу різьбу фронтону!

Складної столярної справи його вчив бригадир будівельної бригади старий Митрович. Щуплий, невисокий, у старомодних залізних окулярах, з ріденькою борідкою, Митрович був не по літах рухливий. Він раз у раз підходив до Степана і повчав:

- Що ж ти, любий? Це тобі не ясенок!.. Це сосна, вона делікатне обхожденіє любить. Ось, наприклад, сучок-голячок... Ти його не проти шерсті, а за шерстю, щоб не заїдався, а блищав.

Розміреним точним рухом він підбивав лезо рубанка, проводив ним кілька разів по оцупку- і дерево блищало, наче натерте воском. Старий задоволено кивав головою:

- То ж бо й є, хлопче!.. Дуб - він і міцніший, і полірується добре, а на віконниці сосна таки краща.

Степанові подобалась столярна справа, подобався невгамовний Митрович з своєю манерою говорити про дерево з повагою, наче про людей; він полюбив неквапні подихи фуганка, верескливу розмову пилки, дзвінке хряпання сокири; дізнався, що таке солодка втома м’язів після напруженого робочого дня і оте безтурботне смеркання, коли будівельна бригада збиралась вечорами біля багаття покурити, поговорити про життя-буття, помріяти про майбутнє.

Жилося таки поганенько, сутужно, та й перспективи були не з блискучих: озимина вимерзла, ярина згоріла, - тільки й надії, що на просо. В сільській крамниці- ані гвіздочка, ані хустинки. За благенькі черевики і то п’ятсот рублів правлять перекупки, а де їх візьмеш, оті рублі, коли в дворі не те що корови, а й кози нема?

Та все ж у відчай ніхто не впадав. Нема черевиків? А, хай вони згорять: постоли втнемо!.. Хліб не вродив? Нічого, на пшоняниках перебудемо!.. Кози? Хай вони виздихають! Ось заведемо холмогорських корів - тоді молока буде, хоч залийся.

Тепер ніщо не лякало, бо найстрашніше лишилось позаду. Головне, що нема війни. А робота не страшна. Майбутнє для кожного здавалось нічим не потьмареним, а повернення до гіркого минулого - немислимим.

По чорних полях гасав суховій, - а колгоспники мріяли про двохсотпудові врожаї; люди жили в землянках, але цілком серйозно говорили про те, що в майбутніх будинках не гріх влаштувати водопровід; розмова заходила про атомну бомбу, а хтось із молоді, фантазуючи, пропонував використати її для створення озер у безводних степах.

Планів, пропозицій, фантастичних проектів висувалося безліч. Будівельний майданчик поступово перетворився в “науковий центр” колгоспу “Червона зірка” - недарма ж у будівельну бригаду ввійшли усі “вчені сили” Олексіївки.

Вечорами, коли біля багаття на майданчику збирався народ, старий Митрович сяяв. Він любив людську увагу, любив погомоніти. Коли розмова заходила про погоду, старий з найсерйознішою міною на обличчі запевняв, що Ілля-пророк іде на пенсію, а замість нього скоро поставлять машину.

- Хочеш дощу - смикни за ручку з написом “дощ” - і поллє. Як з відра!.. Хочеш спеки - нажми на газок, і аж зашкварчить усе на землі... Тільки ось дня й ночі не будуть чіпати, а то, дивись, столкновеніє може трапитись: Катя із своєю ланкою в полі від зорі до зорі, їй день малий, а Ганна-ніяк не виспиться. Допусти їх до важелів - смикнуть обидві за різні ручки, та й поламається небесна машина... І несть тоді ні дня ні ночі, як піп казав... Та й закоханих не можна буде допускати до машини, а то зроблять ніч на весь день...

Митрович баляндрасив, але уважно прислухався до пропозицій і, коли чув щось варте уваги, гаряче ставав на захист:

- От-от! Правильно!.. Степане Йвановичу, а ти як гадаєш?

Митрович потай захоплювався знаннями Степана. Він дуже швидко міг обчислити, скільки штук черепиці та скільки аркушів заліза треба, щоб вкрити ось такий дах; порадити, як треба покраяти цинк, щоб точно вийшов конус ринви, і багато, багато іншого... Майже все це знав і Митрович, але осягнув ціною численних ляпасів, що їх діставав від майстра в дитинстві, та багатьох власних помилок... А Степанові це - раз плюнути.

І Степан, що влаштувався на квартиру до Митровича, полюбив старого - за юнацький запал, за теплий гумор, за щиру людяність.

Степанові назавжди врізався в пам’ять час, коли вони вдвох з Митровичем конструювали вітродвигун. Роторний вітряк був давньою мрією старого: ще до війни на сільськогосподарській виставці його полонила висока башта з циліндром - свого часу він старанно випитав про його будову, та, на жаль, загубив записи. Переконавшись, що Степан розуміється на математиці й фізиці, Митрович виклав йому заповітну мрію.

Дуже мало розумівся Степан на вітродвигунах-довелося переглянути всю районну бібліотеку, запросити на допомогу вчителя фізики, розпитувати, придумувати, - та поступово перед ним виник велетенський вітродвигун, що зміг би обертати насос водокачки, навіть більше - динамомашину.

...Тьмяно блищав каганець. На аркуш паперу лягали неспокійні тіні. Олівець у невпевнених руках раз у раз заїжджав не туди, куди потрібно.

А Митрович, спираючись борідкою на шорсткий стіл, збуджено вигукував:

- Та не так, не так, Степане Йвановичу!.. Я ж тобі казав, що там отака закарлючка... - він креслив гачкуватим пальцем у повітрі хитромудру закарлючку, і Степан дивувався: справді, деталь має бути саме така.

А коли проект було схвалено і бригада монтажників встановила вітродвигун і припасувала до нього динамомашину, коли величезний ротор загудів, набираючи оберти, - Митрович аж заплакав од радості, а Степан Рогов з того дня дістав почесне прізвисько “наш професор”. Так атестував його Митрович на урочистому відкритті вітродвигуна, приписуючи Степанові, незважаючи на його одчайдушний протест, всю славу і змовчавши про те, що їхній початковий проект переробили шефи - інженери Сільелектро.

І ніхто не знав, що старий давно вже вирішив наполягати на правлінні колгоспу, щоб Степан вивчився на професора; ніхто не знав, що давньою мрією Митровича було те, щоб з Олексіївки вийшов хоч один учений. Будучи малограмотним, він вивчив синів: один став бухгалтером, другий - вчителем. Він уже домовлявся з ними, що майбутніх онуків вивчить на професорів, та, на його великий жаль, онуків все не було, а потім нагрянула війна, сини загинули, і зостався старий Митрович один на білому світі з своєю прекрасною мрією.

Коли Митрович узнав Степана, він вирішив, що цей хлопчина може бути кандидатом у професори. І чим ближче йшлося до осені, тим частіше заводив Митрович у правлінні колгоспу витончені дипломатичні розмови на тему: “вченому - світ, а невченому - тьма”.

Розділ VII

КАТАСТРОФА

Зранку стояла нестерпна спека. Міськими вулицями гуляв прудкий вітер, хмари пилу закручувалися в стовпи. Жалібно шурхотіло сухе, блякле листя на деревах. В’янули квіти.

Опівдні вітер вщух, та спека ще посилилась. Розпечене повітря здавалося густим - не продихнути. Людей змагала втома. Дзвеніло в вухах. За всіма прикметами йшлося на дощ.

Та й справді: сонце надвечір сіло в густі хмари; воно ще кілька хвилин боролося з ними, пробиваючись у кожен отвір, забарвлюючи сизувато-чорну запону в тривожні багряні кольори, та потім згасло, й на землі раптом стало дуже темно. А на обрії вже спалахували зірниці.

Семен Гнатович Петренко, спершись на поручні балкона, задумливо дивився на захід. Він з дитинства любив хвилини передгроззя, коли природа завмирає і назустріч хмарам тягнеться кожна гілочка, кожен листочок. Любив і грозу - потужну, величну. Гроза асоціювалася з юністю, з хорошими, світлими почуттями... Ось майже в таку ніч, багато років тому, він уперше насмілився сказати Марійці: - Люблю!

Петренко усміхнувся своїм думкам і подивився в кімнату. Дружина клопоталася біля столу, розставляючи пляшки з вином, закуски, посуд. Перехопивши його погляд, вона усміхнулась і знову побігла кудись.

У неї збереглася та ж дівоча легка хода... Тільки тоді Марійка була тендітна і маленька... В ту далеку ніч він закрив її від дощу полою шинелі... І, може, тому, що Марійка злякано пригорнулася до нього, він і сказав те, що в думці говорив їй давно. Вона, певно, не почула його слів, та це й не було істотним...

І ось - прожили разом двадцять п’ять років... Був син... Загинув.

Йому стало сумно, і він покликав:

- Марійко!..

Дружина підійшла. Вона розуміла його без слів. І їй було сумно в цей вечір.

Вони стояли мовчки, дивлячись на яскраві спалахи зірниць, думали про одне: молодість минула, і її, безперечно, жаль, але як добре, що вони зустрілися в житті, що пронесли, не розтринькавши, хорошу, щиру любов... Двадцять п’ять років - срібне весілля... А от звичайного весілля в них так і не було...

Вона погладила чоловіка по сивіючому волоссі і раптом заспішила:

- Ой, забула!.. А пиріг, пиріг!.. - На ходу вона глянула на годинник і крикнула: - Десята година! Чи прийдуть наші гості? Може, подзвониш?

Дзвонити не довелося. Ось вдалині, біля рогу, з’явився друг дитинства - Санько Липецький. Він завжди запізнюється, та сьогодні встиг, - молодець! Ось подружжя Грінфельдів, - вчасно... А ось і Великопольський - з Оленою Петрівною, звісно.

Прогримів перший грім. Рвонувся і знову згас вітер. Перші великі краплини дощу впали на брук.

З балкона шостого поверху було добре видно, як Олена Петрівна пригорнулася до Великопольського, як він прикрив її плащем і нахилився, до неї...

Петренко одвернувся. Йому чомусь стало неприємно. Та він зразу ж поборов це почуття: що ж, кохання має свої права. Зачинивши двері на балкон, він вийшов зустрічати гостей: у передпокої вже чулися голоси.

Так почалося невелике сімейне свято.

Їх поздоровляли, їх називали молодожонами, їм бажали дожити і до золотого, і до діамантового весілля, а Петренко, підіймаючи келих, жартівливо відбивався:

- Ми дожили, друзі! А от ви - доживіть!

Дружина збентежено усміхалася. Семен Гнатович бачив, що їй приємне це скромне свято, радують поздоровлення й увага гостей.

Та ось вино випили, дружина пішла клопотатися про десерт, Великопольський, збуджено жестикулюючи, почав щось розповідати професорові Липецькому.

Петренко прислухався: розмова йшла про нові вакцини Великопольського. Та чулось тільки одне:

- Я передбачив... Я знайшов... Я з’ясував... Знову стало неприємно, і Петренко, щоб розвіятися, вийшов на балкон.

Дощ так і не почався. Краплини ще зрідка проривалися крізь хмари, та грім уже пішов стороною, його розкоти ставали дедалі тихішими й глухішими. Погано. Дуже погано.

Він повернувся, щоб іти до кімнати, але назустріч йому вийшла Олена Петрівна. Вона випила зовсім мало, та була збуджена й схвильована.

- Семене Гнатовичу, не йдіть. - Жінка зачинила за собою двері, притулилася до них спиною. - Скажіть... скажіть, чи трудно дожити до срібного весілля?.. Адже ви знаєте, що я зі своїм чоловіком прожила дуже мало, а потім війна і...

Петренко відчув: вона хоче спитати його зовсім про інше. Що він міг відповісти на її невимовлене запитання?

- Лено... Я знаю вас багато років... Я пам’ятаю вас зовсім малою... А скільки ви знаєте його?

Він не назвав імені, та вона зрозуміла.

- Шість місяців.

- Кохаєте?

- Так.

- Мужній, енергійний, талановитий... Красивий, нарешті... Так?

- Так.

Петренко потер обома руками скроні і зітхнув:

- А мені він не подобається. Не знаю ще чим, але відчуваю: є в ньому щось холодне, чуже... Ось він розповідає про свої вакцини. Прислухайтесь: “Я... я... я...” Не хочу й не маю права вас відраджувати, але скажу: дуже серйозно поміркуйте...

Вона печально схилила голову, та потім раптом підвела її:

- Ні, Семене Гнатовичу! Він не такий поганий, як вам здається. У нього є негативні риси, я допоможу йому позбавитися їх... Я вірю в нього!

Олена Петрівна замовкла, підійшла до поручнів і задивилася вдалину - сувора, зовсім не така, як за хвилину до того. І Петренко зрозумів: вона вирішила і вирішила остаточно.

Він обережно одчинив двері, увійшов до вітальні. Антон Володимирович налагоджує приймач, дружина розмовляє з друзями. Ніхто не чує, що дзвонить телефон.

Семен Гнатович швидко пройшов по кабінету, звично намацав у темряві телефонну трубку.

- Так... так... Що?!

Не дослухавши, він кинув трубку на стіл і закричав:

- Антоне Володимировичу! Собака номер одинадцять-вісімнадцять знову виявив симптоми сказу, вирвався з клітки і покусав служника!

За хвилину по сходах простукотіли три пари ніг, гримнули зовнішні двері, і в квартирі Петренка настала тиша.

* * *

Сталася катастрофа. Страшна, непоправима катастрофа. Впала вся красива багатоповерхова будівля, зведена на фальшивому фундаменті- на антивірусі професора Брауна.

Так, антивірус виявився абсурдом. Це був тільки сильнодіючий гальмівний засіб: за місяць-два хвороба, приглушена препаратом, вибухала з новою силою, і тварину вилікувати вже було неможливо.

Звичайні щеплення не допомагали. Вакцина доцента Великопольського не давала полегшення, навіть навпаки: виявилося, що ті тварини, яким її вводили в кров, обов’язково захворювали і дуже швидко гинули.

Першим здох собака № 11-18, слідом за ним подохли всі тварини, яким було влито антивірус або вакцину Великопольського. І неможливо навіть дослідити препарат, бо його не лишилося ні краплини. Були тільки формули професора Брауна - Великопольський переписав їх на всякий випадок, та в них ніхто нічого не зміг би добрати.

Упало все. Тоскно й пусто було на душі Великопольського. Безперспективним уявляється майбутнє.

Він приходив до інституту брезклий, млявий, замикався в своїй лабораторії і подовгу сидів, підперши голову руками. Боявся зустрічатися з Петренком; йому здавалося, що так чи інакше секретар партійної організації дізнається про все, і тоді - кінець.

Та час минав, і Великопольський поступово почав заспокоюватися. Петренко був, як і раніше, привітний і уважний, часто заходив, розмовляв по-дружньому. Здавалось, у нього не виникло й тіні підозри, - він говорив завжди тільки про вакцини і жодного разу не згадав про антивірус.

Та й справді: хто знав про те, що Великопольський влив препарат Брауна собаці № 11-18?.. Ніхто. Зате всім відомо, що Антон Володимирович довгий час працював над створенням вакцини проти сказу, і йому не вдалося першого разу її створити... Тож хай і тепер думають, що його спіткала невдача.

За місяць він заспокоївся зовсім, та з його обличчя ще довго не сходив вираз пригніченості й печалі. Йому подобалося, що йому співчувають, що Олена Петрівна щиро піклується про нього.

Він намагався забути - забути назавжди - препарат професора Брауна і хлопця, що приніс ампулу, та забути не вдавалося. Великопольський чомусь почав боятися Степана Рогова. Особливо після того, як Петренко в розмові з ним висловив упевненість, що Рогов у майбутньому неодмінно стане мікробіологом.

* * *

Ще одна людина згадувала про браунівський препарат - доцент Петренко.

Не було ніяких фактів, не було навіть конкретних підозр, але невдача з вакцинами Великопольського мимохіть пов’язувалася з антивірусом. Збігався час подій. Збігалися результати.

Та допустити можливість того, що Великопольський привласнив препарат, Петренко не міг. Це не вміщалося в голові.

Набрали сили ті об’єктивні причини, на які розраховував Великопольський: відсутність будь-яких свідків, невдача його першої спроби створити антирабічну вакцину, принципова відмінність вакцин від описаного Степаном Роговим антивірусу. І все ж почуття неприязні до Великопольського зростало, - ще не оформлене, підсвідоме.

Думаючи про антивірус, Петренко завжди згадував Степана Рогова. Він відчував до нього глибоку симпатію. Вже те, що хлопець, як розповів Антон Володимирович, цілком спокійно зустрів повідомлення про невдачу дослідження препарату і, не роздумуючи, порвав браунівські формули, свідчило про велику рішучість і витримку юнака. Він шкодував, що не міг зустрітися з Степаном Роговим вдруге.

Але в нього лишилася адреса - під час розмови з Роговим Петренко записав назву рідного села Степана.

Наближалася осінь. Петренко не сумнівався, що Рогов вступить до школи. Та він знав, що Степан - сирота і потребує матеріальної підтримки. Отож він написав на адресу правління колгоспу “Червона Зірка” листа, в якому просив допомогти Степану Рогову.

Розділ VIII

ЛЮДИНА ОБИРАЄ ШЛЯХ

“...Дорогий товаришу майор!” - Степан замислився, не знаючи, що ж писати далі. Дуже багато пережито за чотири місяці, надто круто змінилося життя. Треба вибрати й описати головне.

Він не став розводитись про невдачу в Мікробіологічному інституті. “Маячня божевільного професора!” - що ж тут додаси ще? Далеко більше рядків Степан присвятив рідній Олексіївні, будівельній бригаді та Митровичу. А потім підійшов до найголовнішого, що його хвилювало.

Він опинився на роздоріжжі: в ньому з новою силою спалахнуло бажання стати інженером. На річці Зеленій під Олексіївкою незабаром почнуть будувати міжколгоспну ГЕС. Оголошено набір на підготовчі курси електротехніків. То, може, вступити?.. Але як же тоді з мрією про чудесний антивірус?.. Ох, коли б знати, що зусилля не будуть марні!.. Адже учора на загальних зборах колгоспу одноголосно ухвалили послати його вчитися до міста...

Степан збентежено усміхнувся, пригадавши, як Митрович домагався включити до резолюції формулювання: “Послати вчитися на професора, і без того щоб не повертався”. Любий дідусь! Він ремствував, що “з Олексіївки всякі спеціалісти вийшли: і агрономи, і вчителі, і бухгалтери, навіть один генерал є, а професорів - нема!”

Ні, про це Кривцову писати не слід.

“...Так от, товаришу майор, і порадьте мені, прошу, куди краще піти вчитися. Колгосп обіцяє стипендію. Дуже чекаю на Вашу відповідь”.

Степан зітхнув і поставив крапку. Лист був довжелезний, та відчувалося, що написано далеко не все.

Кортіло написати про Катю - дівчину, яку він зустрів у день приїзду. Пізніше він таки впізнав її: до війни вона вчилась класом нижче за нього, була тиха і непомітна...

Тепер це була струнка, вродлива дівчина з важкими каштановими косами, - стримана й сумовита: гітлерівці розстріляли її батька в неї на очах. Хоч вона була надто молода, її вважали досвідченою ланковою, яку поважали і трохи побоювались.

Дівчина була дуже скромна. Вона тепло, задушевно співала, але уникала бучних компаній і не любила танцювати.

Не танцював і Степан. Він ще не ввійшов у звичайну колію сімнадцятилітнього юнака, хоч дуже виріс, зміцнів і змужнів за ці чотири місяці. Хлопець соромився свого сивого волосся і тому, приходячи на гулянку, сідав десь осторонь. Часто до нього підходили друзі, розмова заходила про науку, про майбутнє, - Степан захоплювався, починав говорити швидко й гаряче, та, коли в цей момент з’являлася Катя, раптом затинався.

Він не знав, чому його бентежить її спокійний доброзичливий погляд, чому дратує Кость Рижиков, що завжди ходить слідом за Катею і кидає дотепи, щоб привернути її увагу. Степан відчував себе незручно в присутності Каті, але нудьгував, коли її не було.

Йому здавалося, наче щось подібне відчуває й Катя. Вона неохоче підходила до нього, але, підійшовши, вже не звертала уваги на заклики подруг і Костеві кривляння. Підперши голову кулачками, сиділа, втопивши погляд за обрій, і слухала.

І в Степана поступово зникла ніяковість. Катя чимось нагадувала йому ту дівчину з підручником хімії, що колись сиділа коло нього в міському парку. Він сказав одного разу Каті про це, але вона чомусь незадоволено зсунула брови і довго мовчала - стримана, сумна.

І Степан замовк і довго дивився, як по каштановому волоссю, що в сутінках здавалося золотим, легенько перебігає світле місячне проміння. Йому хотілось доторкнутися рукою до тих кіс, таких важких на вигляд, але не доторкнувся, побоюючись, що Катя розгнівається.

А Катя обернулася до нього, і він уперше побачив, що в неї хороші, щирі очі.

Все це згадав Степан, задумавшись над листом. Та хіба про все напишеш? Хіба майор Кривцов зможе розгадати, чому удвох з Катею так гарно, а без неї чогось не вистачає? Хіба він зможе пояснити, чому тягне зараз піти на вулицю, де голосно заливається баян? Ні, ніхто цього не зрозуміє...

Степан заклеїв конверт, загасив каганець і вийшов з землянки.

* * *

Минав час. Уже ранками на полях довго плавав туман, сонце підіймалося пізно й неохоче, з дерев повільно зривався лист за листом і, кружляючи, падав на вологу землю, вітер вечорами почав співати тоскних, протяжних пісень. Настала осінь. А листа від майора Кривцова не було й не було.

У відповідь на свого другого листа Степан одержав повідомлення, що госпіталь розформовано, а майор Кривцов демобілізувався, адреса його невідома. Степан зовсім занепав духом. До колгоспу приїхала бригада Сільелектро для проектування майбутньої ГЕС, і Кость Рижиков примазався до інженерів, тягав за ними смугасті штанги... То може, й справді варто вступити в електромеханічний технікум?

Але одночасно Степану Рогову згадувався останній день перебування в підземному місті, погрози німецького шефа про те, що американці за кілька років самі будуть допомагати фашистам у підготовці нової війни... І він не міг вирішити: куди ж йому скерувати свою енергію? На техніку? Чи на медицину?

Степан пішов до голови колгоспу, але в останній момент передумав говорити про вибір фаху і заявив, що цього року до міста не поїде, бо будівельна бригада не закінчила своєї роботи і в колгоспі не вистачає людей.

- Е, друже, що ж це ти задкуєш?.. Виходить, що даремно ми про тебе дбаємо. Ось навіть доцент Петренко - знаєш такого? - прислав листа про тебе. Просить послати тебе вчитися.

Голова простяг Степанові конверт.

- Людей у нас мало, ясно. Посилаємо - значить, так треба. Був у партизанському загоні, значить, знаєш: наказ є наказ... - Голова всміхнувся у вуса, побачивши, як виструнчився Степан. - А наш наказ такий: їдь і вчись! А будеш вчитися погано - осоромиш колгосп. Ясно?

Степан відповів, що ясно. Та було неясно, ой, як неясно! Сотні найрізноманітніших питань не давали йому спокою: чи справиться з навчанням, чи потрібні документи і де їх взяти, де влаштуватися на квартиру і де можна дістати підручники і зошити - не перелічиш усього, що треба знати і передбачити.

І все ж у нього на душі стало легше.

Юнак відчув несподіване піднесення - завтра він повинен виїхати. Велика честь припала йому, та він бере на себе й велике зобов’язання.

На вулиці Степан зустрівся з Катею, і, може, тому, що був збуджений, може, тому, що мав їхати надовго, він посмілішав, першим підійшов до неї і заговорив.

Не змовляючись, вони пішли вздовж села до високої могили, сіли там на замшілому камені.

Вечір був напрочуд гарний, зовсім не осінній. З-за обрію викочувався великий червоний місяць, полем блукали легкі хмарки туману, кричали нічні птиці, десь далеко-далеко пролунав паровозний гудок. І, невідомо чому, все навколо стало таким любим, таким прекрасним, що хотілося ввібрати в себе це п’янке повітря, цю чудову ніч і затримати їх в собі назавжди, пронести через усе життя.

Він несміливо торкнувся Катиної коси, - вона зовсім не була важка, - та відразу ж одсмикнув руку. А Катя подивилась на нього докірливо, похитала головою і всміхнулася:

- Розповідай.

І він розповідав. Він сам не знав, де в нього взялося таке красномовство. Розповідав бачене, чуте, прочитане, іноді перестаючи розрізняти грань між реальним і фантастичним, між минулим і майбутнім.

Степан мріяв про антивірус. Ні, не про антивірус професора Брауна, а про справжній, сильнодіючий препарат проти всіх хвороб на землі.

- Ти уяви собі, Катю... Хай знайдено такий антивірус - він мусить бути живий, розмножуватися... І от дивись: навколо нас усе здається таким хорошим, чистим, а насправді скрізь-мікроби. Мільярди страшних мікробів. Так от, якщо пустити сюди кілька живих частинок антивірусу, вони нападуть на мікробів, почнуть їх руйнувати, а самі будуть розмножуватися... І так за день-два всіх мікробів- начисто... І ніяких хвороб тоді на землі!

Катя задумливо хитала головою. Степан гарячкував:

- Думаєш, не вийде? Вийде!.. Наука така, що все може!

Та Катя й не збиралася заперечувати. Все навколо було таке цікаве, таке загадково прекрасне... Не хотілося пов’язувати світле з печальним - про мікроби думалося абстрактно, і уявити собі, що людину на кожному кроці чекає небезпека, було трудно й небажано.

Вона присунулася ближче:

- Вийде, Стьопо! Вірю...

Він замовк, схвильований, і вдячно подивився на неї. Несподівано для себе він знайшов у Каті підтримку, увагу, особливу теплоту. Юнак шкодував, що такий вечір не настав раніше; він не знав, що раніше він був би неможливий, бо потрібне велике піднесення світлих, людських почуттів, щоб люди стали одне одному близькі й незамінні.

Вони проговорили майже до світанку й обоє досадували, що ніч була така коротка.

* * *

Степан Рогов виїжджав до міста на навчання.

Споряджували його всім колгоспом - Дмитрович віддав свій прекрасний саморобний чемодан, жінки напекли подорожників, голова видав зароблені за літо Степаном гроші і всі потрібні документи. А вже добрих побажань та корисних порад Степан почув стільки, що вистачило б на десятьох.

Проводжали його аж до станції двоє - Митрович і Катя, в якої раптом виявилися термінові справи в пристанційному селі. Старий був надзвичайно веселий - з нагоди урочистого дня він добряче хильнув - і всю дорогу повчав:

- А з професором - не сперечайся!.. А то в нас у церковноприходській був батюшка - тихий та сумирний такий зовні, а коли скажеш що насупроти - жити не дасть!.. Не те, щоб бився - миршавий був, боявся, а пиляти - великий майстер. Наче терпугом тебе по печінках!

Митровича слухали тільки кобильчина та вітер. Степан і Катя відстали од воза й забули про старого. Вони говорили про все на світі, і їм хотілося говорити й говорити...

Та ось і станція... Ось і прощальний гудок. Коли здригнувся і поплив зелений вагон, Катя кинулася вслід за ним; їй здалося, що вона забула сказати Степанові щось дуже, дуже важливе, од чого буде залежати її щастя і саме життя.

Але вона не могла згадати, що саме треба сказати, і тільки крикнула:

- Стьопо!.. Пиши!..

А поїзд, подзвонюючи буферами, все швидше й швидше мчав до міста, в якому Степан Рогов мав стати професором.

Розділ IX

ДВАПРОФЕСОРИ”

Степан години зо дві шукав потрібний йому будинок. Там, на станції, коли Митрович пояснював маршрут, вручаючи пакет для своєї далекої родички, все було зрозуміло: треба сісти на трамвай номер шість, проїхати вісім зупинок, зійти, запитати Лабазний провулок, ну, а там уже всі знають Антоніну Марківну Карпову. Власний будинок. І чоловік у неї бляхар, сліпий на одне око.

Митрович, правда, про чоловіка згадав мимохідь. Промовчав він і про те, що був у свояка років двадцять тому і сам навряд чи знайшов би дорогу до нього: йому здавалося, що Степан - кмітливий хлопець і знайде все сам.

Та в тому й була біда, що Лабазного провулка не знав ніхто, навіть міліціонер. Він довго заглядав у свою книжечку, водив пальцем по плану міста і, нарешті, засмучено відкозиряв:

- Такого провулка в нашому місті нема.

І тільки, коли Степан остаточно втратив надію знайти цей провулок, його обрадувала якась бабуся:

- Не Лабазний, синку, а Гоголівський! Двадцять років уже як Гоголівський!.. Ходім, проведу - це мені по дорозі.

Йти довелося довго.

Давно замовкли дзвінки трамваїв, сирени автомашин; багатоповерхові будинки змінилися чистенькими будиночками, на вузьких тротуарах з’явилися поважні й пихаті кози.

На тій далекій околиці подих міста замовкав, стирався тихим шелестом опалого листя, тоскним завиванням вітру, і Степан, машинально рахуючи одноманітні провулки, уявляв себе у невеликому, навдивовижу тихому районному центрі.

Та ось вони звернули на іншу вулицю, і знову почувся міський шум. Десь загув потужний гудок, і бабуся заспішила:

- Із зміни гудок, а в мене обід ще не готовий!.. Та ось він, Гоголівський провулок.

Степан подякував і пішов ліворуч. Будинок Карпових він знайшов зразу. Це був невеличкий, затишний будиночок, зовсім без паркана, але з новими ворітьми, на яких висіла табличка “А. М. і М. О. Карпови. Прошу дзвонити!” Поруч блищала кнопка дзвоника.

Степан здивувався: ставити дзвоник на воротях, коли нема паркана, просто смішно. Але на всякий випадок все ж подзвонив.

Ту ж мить у вікні майнула чиясь руда голова, і за секунду перед Степаном уже стояв юнак - трохи вищий за нього, веснянкуватий, з настовбурченим вихром на маківці. Хлопець усміхався:

- Подзвонив?

- Подзвонив...

- Молодець!.. А то всі думають: раз огорожі немає, значить, можна навпростець. Нічого, буде й огорожа!.. А ти до кого?

Степан назвав.

- А, ну тоді, значить, до мене. Мама на роботі, прийде не скоро. Ходімо до хати...

Доки Колька, - так назвав себе рудий хлопець, - намагався розібрати хитромудрі карлючки Митровича, Степан уважно оглядав кімнату. Будинок зсередини здавався далеко більшим і, незважаючи на виключну скромність обстановки, ще затишнішим. А Кольчина кімната просто вражала: не кімната, а справжня лабораторія. Тут були радіоприймачі, ліхтарі, фотоапарати, якісь складні саморобні машини; біля вікна, запнутого марлевою завіскою, зеленкувато відсвічував акваріум з рибками; на другому столі стояли хімічні пробірки, пляшечки з різнобарвними рідинами; біля стіни - палітурний станок з зашнурованою на ньому книгою.

Степан зупинився біля полиці, певно, теж саморобної. Книг було багато. Вони стояли рівненькими рядами, але без ніякої системи: “Три мушкетери” поруч з підручником німецької мови, “Чапаєв” поруч з “Таємничим островом”, і далі впереміж ішли брошури з електрики, астрономії, історії, медицини.

Це не сподобалося Степанові. Він вирішив, що Колька - безладний хлопець. Та й на столі в нього такий гармидер...

Але Колька, прочитавши листа, мовчки хитнув головою і почав прибирати своє робоче місце.

Робив він це швидко і спритно: напилки, плоскогубці, гвинтики й залізячки начебто самі лягали в спеціальні гнізда, ящики, скриньки. І тільки коли на столі не лишилося ані порошинки, Колька накрив його скатертиною і сказав:

- Митрович поклін батькові передає... Запрошує приїхати... А батька ж немає... Ось скоро два роки... - Його голос звучав скорботно.

- На війні?

- Ні. Він у мене старий був... Рак... Ти знаєш, що таке рак? - Колька підійшов до полиці і безпомилково висмикнув брошуру:

“...Словом “рак” звичайно називають багато злоякісних пухлин: карциноми, меланоми, саркоми і ряд інших. Усіх їх об’єднують такі ознаки: поява при відсутності видимих причин, невтримне розростання і перенесення пухлини в органи і тканини. Як правило, настає швидка смерть, якщо не буде вжито лікувальних заходів...” Розумієш?

Степан розумів. Саме про рак так часто говорив майор Кривцов. До цього часу в вухах лунають його слова:

- Це страшна хвороба, Степане!.. Людина, що захворіла на рак, переживає трагедію. Адже коли рак не виявлено в початковій стадії, смерть неминуча. Людина переносить операцію, а зрештою...

А Колька говорив:

- Розумієш, батькові зробили три операції... І все пізно... Йому вирізали частину шлунка, а рак перекинувся далі... Ось Митрович пише, що ти - талановитий хлопець і, напевно, будеш “медичним професором”. Так послухай, що пишуть:

“...Проблема раку, як проблема невтримного росту клітин, до цього часу ще не з’ясованого вченими, становить винятковий науковий інтерес. Розв’язання її дасть можливість зазирнути в найнеприступніші області біології і зрозуміти найглибші таємниці життя клітини...”

- Правильно пишуть?

Степан повільно похитав головою:

- Ні, неправильно!

Колька спалахнув:

- Що - неправильно? Професор, по-твоєму, помиляється?

Степанові не хотілося сваритися з першого дня, але він уперто повторив:

- Неправильно!.. Що він пише?.. “Можливість зрозуміти...” “Науковий інтерес...” Пише, наче про кролів! Треба було написати: “Засіб проти раку - це врятування мільйонів людей!” Хіба смерть твого батька для тебе теж - проблема?

Колька підскочив:

- Правильно! Молодець... А я читав і не помічав... Наче про кролів... Вірно, чорт забирай!.. - Він збуджено заходив по кімнаті, потім підійшов і сів поруч із Степаном, закушуючи губу і хмурячи лоба, наче не наважувався щось сказати. Потім запитав:

- Ти читав що-небудь про віруси?

Степан кивнув головою. Він хотів додати, що знає про них дуже добре, що був час, коли йому здавалося, ніби у нього в руках є засіб проти всіх хвороб, але подумав і вирішив не казати. Колька, можливо, сприйняв би це як хвастощі.

Помовчали. Знову запитав Колька:

- А ти чим будеш займатися?, Вірусами чи звичайними мікробами? - з інтонації його голосу Степан відчув, що Микола глибоко зневажає “звичайних мікробів”, і, бажаючи викликати його на одвертість, сказав спроквола:

- Звичайними... Їх хоч у мікроскоп видно... А вірусів, можливо, й зовсім немає... Вигадали, певно: що не можуть пояснити - то й віруси.

Як і розраховував Степан, Колька не витримав:

- Ех ти, професор!... Ультравіруси ще наш російський доктор Івановський відкрив у тисяча вісімсот дев’яносто другому році, а тепер уже ніхто в них не сумнівається... Він обстоював, що тільки вивчення ультравірусів принесе людству найбільшу користь.

Видно було, що Колька не вміє сперечатися. Він гарячився, але довести, по суті, не міг. А Степан заперечував спокійно:

- А туберкульоз? Адже він викликається не ультравірусами, а звичайною паличкою Коха? А холера? А чума?..

Колька перебив, не слухаючи:

- А висипний тиф? А скарлатина? А трахома? А...

Степан не витримав і засміявся. Колька зиркнув на нього, не розуміючи, махнув рукою і сам зареготав:

- Ходім обідати!.. Теж, мені мікробіологи - ділимо шкуру невбитого ведмедя. Гаразд, професоре, - ти будеш по мікробах, а я по ультравірусах. Так?

Степан погодився:

- Так... - І вони уважно подивилися один на одного. Потім обидва одночасно глянули в куток, де поблискували електромотори, приймачі, усяка інша всячина.

- Це? - мовив Колька. - Це теж стане в пригоді. Мікробіолог повинен знати все. Адже правда?

Степан кивнув. Йому дедалі більше подобався Колька. Він був безпосередній, гаряче обстоював свої погляди, в суперечці не шукав зачіпки дійняти противника, лише намагався довести свою правоту. І очі в нього щирі, - такі, що не вміють брехати.

Колька, по суті, нічого не сказав у відповідь на лист Митровича, та Степан відчував, що питання про квартиру вже вирішене. Йому було приємно, що саме тут доведеться прожити кілька років.

А Колька час од часу позирав на Степана, намагаючись зрозуміти і розгадати його. Далекий од заздрощів, він все ж з властивим для підлітків упередженням шукав у гостеві такого, що суперечило б хвалебній рекомендації Митровича. Кольці не сподобалося, наприклад, що Степан надто мовчазний, надто спокійний. Такі люди, на думку Кольки, не здатні захоплюватись, а в захопленні роботою він бачив запоруку успіху.

Та він згадав рядки листа, де говорилося, що Степан був у партизанському загоні і багато пережив, глянув ще раз на його сиву голову й засоромився своїх думок. Напевно, цей спокій - тільки результат величезної витримки. І здалося Кольці, що він занадто різко говорив з Степаном і, можливо, образив його. Тоді він спробував загладити свою провину і, не чіпаючи слизьких тем, заговорив про футбол. Але Степан підтримував його мляво.

Пообідали мовчки, зрідка перекидаючись незначними загальними фразами, й пожвавішали лише тоді, як Колька увімкнув приймач.

За вікнами поступово сутеніло, сірувата імла наливалася синявою, ставала більш м’якою, таємничою, глибокою. На вулиці раптом спалахнув ліхтар, пітьма одплигнула в кутки, а в жовтому промені закружляли пластівці лапатого снігу. Вони падали неохоче, обережно лягали на тротуар і танули, лишаючи невеличкі темні плямки, а згори летіли все нові й нові сніжинки.

Степан підійшов до вікна, притулився лобом до скла. Приємний холодок збуджував, нагадував про щось далеке. І думалось юнакові, що, може, саме в цю мить Катя там, в Олексіївні, теж дивиться на кружляючі сніжинки, і їй і приємно, і тоскно на душі, як йому.

А з репродуктора линула якась смутна хвилююча музика - лише згодом Степан узнав, що це “Баркарола” Чайковського. Згадалася інша осінь - нереальна, невідчутна, - коли він уперше там, у підземному місті, ввімкнув приймач. Йому захотілося розповісти про це Кольці, але той сидів на канапі, заплющивши очі, а Степан не міг підшукати потрібних слів, щоб почати свою розповідь.

Вони сиділи поруч мовчки і слухали. Іноді, коли музика замовкала, Колька підводився, налагоджував приймач, і знову широкою хвилею текли звуки, надихаючи й заколисуючи, розповідаючи про життя і про кохання, про мрії і про подвиги, про людей, яким по сімнадцять літ і перед якими відкриті всі дороги в житті.

Розділ X

ДРУЗІ

Вони зустрілися, потоваришували і полюбили один одного - несхожі, навіть протилежні в усьому - темпераментний веселун і жартівник Колька Карпов і мовчазний, запальний Степан Рогов.

Один любив футбол і знав усіх знаменитих воротарів країни, другий весь вільний час віддавав шахам. Один обожнював музику і, не маючи слуху, жахливо фальшивлячи, наспівував пісні, арії випадкові мотиви, а другий, затикаючи вуха, прохав:

- Та перестань же, Колько!.. Ти так брешеш, що Соловйов-Сєдой не впізнав би своєї пісні! Ото ще Соловйов-Рудий знайшовся!

Колька не ображався. Він здивовано підводив біляві брови:

- Хто? Я - рудий?.. Ні, брат, я не рудий, я - світлий шатен. Так мені й одна дев’ятикласниця з вечірньої школи сказала. Ох і дев’ятикласниця!.. Цитує Тьоркіна: “Рижих девки больше любят!” Це, каже, правда... Ходімо на стадіон, кажу тобі! Сьогодні наші обов’язково всиплять отій клятій “Торпеді”!

Степан досадливо одмахнувся: хіба можна витрачати єдиний вихідний день на таку дурницю, як хокей? Ну, партію в шахи - ще так-сяк, та й то не можна. Завтра знову буде питати “російська язичниця”, як її називає Колька... Як воно? “Перед к, п, т, х... “з” переходить в “с”. І чому “декабрьский” пишуть з м’яким знаком, а “январский” - без?

Таких “чому” було багато. Степанові з великими труднощами давалася мова. Його лише умовно прийняли до восьмого класу, і директор давно вже нагадував Степанові, що місячний іспитовий строк закінчився. Він говорив тактовно, розуміючи, що значить для юнака засвоїти матеріал кількох років за кілька тижнів, але й мовчати не міг: у диктантах Степан робив по тридцять помилок.

Степан, червоніючи, мовчки вислухував директора і йшов геть, похнюпивши голову.

Ні, він повинен, він зобов’язаний знати все краще за всіх однокласників! Йшлося вже не про хлоп’яче самолюбство - перебування в восьмому класі ставало питанням честі.

Рятувало тільки відмінне знання точних наук. Найскладніші задачі Степан розв’язував моментально, знаходячи нові, незвичайні і стрункі доведення, і старий досвідчений вчитель математики в душі трохи заздрив своєму учневі. Він говорив:

- Вам, товаришу Рогов, після закінчення школи я радив би вступити на фізмат університету. Ви, безперечно, зможете досягти значних успіхів. Ось, якщо бажаєте, цікава задачка...

Степан похапцем розв’язував “задачку”, а сам весь час думав про відмінювання, правила, винятки, дієслова та іменники.

Кольці все давалося легко. Він вчився у дев’ятому класі денної школи, був крайнім нападаючим шкільної футбольної команди, піонервожатим, організатором фізичного гуртка, - мав тисячі справ і доручень і все встигав зробити, скрізь побувати.

За яку-небудь годину він виконував усі завдання - іноді тільки Степан допомагав йому розв’язати складну задачу-і підсідав до товариша, більш заважаючи, ніж допомагаючи.

Степан без жалю гнав його від себе - він любив учити уроки на самоті. Та зате, коли Колька, веселий, рожевий, вбігав до кімнати і кидав у куток “гагени”, Степан, випростуючи стомлені плечі, усміхався задоволено:

- Ану, Колю, попитай мене... - Це означало, що матеріал він вивчив досконало. І Колька захоплювався:

- От чортяка!.. І коли ти встиг?.. А я... - і він люто чухав потилицю.

З Кольчиним приходом заняття припинялися і наставав час, який обидва по праву вважали найкращим: вони лягали поруч на старий диван і розмовляли про все на світі. Диван - певно, за його відстовбурчені ребра-пружини - звався Росінантом, на честь донкіхотівської шкапи, і перебування на ньому іменувалося “мандрівкою в Утопію” - польотом у казкову країну, в прекрасне майбутнє. Все це, звичайно, були Кольчині вигадки. Він умів усе робити легко, примудрявся навіть найнеприємніше обернути на цікаве.

Степан непомітно для себе підпадав під вплив життєрадісної і компанійської Кольчиної натури. Спочатку він зневажливо одмахувався од його витівок, але потім і йому сподобався той веселий, славний світ, у якому жив Колька, -світ, де дитячі пустощі не суперечили серйозним розмовам; світ, де майбутнє ставало реальністю, а сучасне було жвавим і цікавим. Колька мріяв теж, що стане професором-мікробіологом, і часто з запалом фанатика-вченого обстоював щойно прочитану книгу чи заперечував її, він захоплювався усім, що вражало його уяву, і своє захоплення виявляв буйно. Поруч з ним і Степан почував себе вільніше, ставав веселішим. Іноді вони вдвох зчиняли такий гармидер, що Антоніна Марківна - лагідна, втомлена, завжди чимось заклопотана мати Колі - прибігала дізнатися, що трапилося.

А Колька реготав, вказуючи пальцем на Степана:

- Дивись, мамо, шановний товариш професор сьогодні пустує, мов учень восьмого класу!

Але й Колька змінювався під впливом Степана. До його енергійності й експансивності приєднувалась нова якість - цілеспрямованість. Досі завдяки своїй чудовій пам’яті Колька хапав усе на льоту. Він, не замислюючись довго над складним питанням, знаходив перше-ліпше розв’язання і не дуже засмучувався, якщо воно було хибне. Але коли Степан методично розбив кілька Кольчиних гіпотез, Колька зрозумів, що з таким супротивником, як Степан, сперечатися, спираючись на поверхові знання, неможливо. Степан бив системою, логікою; його Докази були іноді незграбні, але добре обгрунтовані - спростувати їх нелегко. І Колька сам почав читати уважніше, ретельно продумуючи прочитане.

І ось одного січневого вечора на старому “Росінанті” відбулася жорстока битва. Суперечка зчинилася з приводу дуже цікавого питання: “Чи можна штучно створити життя?”

Колька запевняв:

- Можна!.. - Він говорив: - Що таке жива клітина? Це звичайна сукупність атомів. Ти не заперечиш, що вся матерія - і жива в тому числі - складається з атомів?

Степан заперечувати цього не міг, отож Колька філософствував далі:

- Розумієш, дуже давно, коли земля ще була гарячою, атоми різних речовин випадково з’єдналися між собою, і виникла найпростіша жива клітина.

Степан заперечував:

- Але чому тепер нема таких умов на землі? Чому в лабораторії не можна створити ті самі умови штучно?

У Кольки на це була готова відповідь:

- Хто знає? А може, й тепер виникають такі живі клітини, та їх зразу ж пожирають мікроби?.. А те, що живу клітину не вдалося створити в лабораторіях, свідчить тільки про недостатність наших знань.

Та Степан недарма так старанно готувався до диспуту і прочитав десятки брошур. Він уперто похитав головою:

- Ти помиляєшся. Це тільки алхіміки вважали, що досить змішати якісь речовини і нагріти їх до певної температури, щоб у колбі виник маленький живий чоловічок - “гомункулюс”. Послухай, як пише академік Костирін: “...Настільки неймовірно, щоб випадково, наприклад, при виверженні вулкана, утворилася б велика фабрика - з топками, трубами, котлами, машинами і т. д., настільки ж неймовірне припущення випадкового створення хоча б найпримітивнішої живої клітини, яка в тисячі разів складніша... Адже в живій клітині відбуваються тисячі найскладніших процесів!..” А що говорив Енгельс? Він говорив, що, можливо, минули тисячоліття, поки не створилися відповідні умови і з безформного білка виникла завдяки утворенню ядра і оболонки перша клітина...

Колька не здавався:

- Ось і Енгельс говорив про умови... Але ж ці умови можна створити штучно?

Обидва сперечалися про речі дуже цікаві, але все ж малозрозумілі. А Степанові було сперечатися тим важче, що зовсім недавно він мислив так само, як і Колька. Певно, думка про те, що жива клітина складається з молекул, у кожного зразу ж пов’язувалася з тим, що штучно створити її дуже легко. Але так думав і професор Браун. Ні, це неправильно!

Степан згадував докази Петренка. Доцент пояснював так, що годі було суперечити, - він розкривав усе до кінця. А от Степан так доводити ще не вмів. Голі цитати не переконували.

Незабаром суперечки припинилися, залишивши по собі почуття невдоволеності. І тут Степан згадав, що й Петренко, і Антон Володимирович запрошували його прийти, коли виникнуть якісь запитання.

- Колю, а що як нам піти до Мікробіологічного інституту?

Колька зрадів:

- Правильно! Правильно, Стьопо! Давай запитаємо у кого-небудь із вчених. Та заодно, може, й інститут оглянемо - давно вже мрію про це! - Він навіть підстрибнув од захоплення. - Давай поїдемо завтра, га?.. Завтра субота, в тебе занять у школі нема, я звільнюся о другій. Поїдемо!

Степан подумав, що, мабуть, не дуже зручно відривати од роботи й без того переобтяжених людей, і навіть пошкодував, що зробив таку пропозицію, але відмовлятися було вже пізно.

Другого дня, вперше за кілька місяців, Степан разом з Колькою пішов до центра міста.

Дивно було, що віддаль до Горбатого мосту видалася зовсім не такою великою, як першого разу, і саме передмістя вже не справляло враження глухого - по шосе весело снували автомашини, кудись поспішали люди, долинали далекі гудки паровозів.

А коли друзі вийшли в центр, Степан сп’янів од міського шуму, метушні запаху бензинового перегару.

До вестибюля Мікробіологічного інституту вони зайшли збуджені й веселі. Їх зустрів швейцар Петрович:

- А, ласкаво просимо, молодий чоловіче!.. Де це ви пропадали?.. Зараз, зараз подзвонимо... - Він взяв трубку, але йому, певно, ніхто не відповів, бо він махнув рукою: - А втім, підіть самі. Антон Володимирович велів пропускати вас одразу ж. Він навіть кілька разів запитував у мене: “Чи не заходив товариш Рогов?” - “Ні, кажу, не було”. - “Так коли прийде, скажіть, щоб ішов просто до мене”.

Кольку він не пустив, і Степан, пообіцявши влаштувати справу, піднявся по сходах і підійшов до кабінету Великопольського. Секретарка сказала, що Антон Володимирович у лабораторії і викликати його зараз не можна. Він має прийти незабаром.

- А доцент Петренко в інституті?

- Семен Гнатович?.. Так. Він десь тут... А, та ось і він!

До Степана підходив Петренко. Він усміхався:

- А я дивлюсь - Рогов? Наче він і не він. Виріс! Виріс... Вчитесь?

- Вчуся, Семене Гнатовичу.

- Важко?

Степан щиро зітхнув:

- Важко.

- Не падайте духом! Знаєте, як говорив Павлов? “Великого напруження і великої пристрасті вимагає наука від людини!” Ну, ходімте до мене. Поговоримо.

Степан зам’явся:

- Та я не один... Я з другом... У нас тут виникло...

Петренко перебив:

- Розумію, розумію - виникло питання. Ну, давайте сюди вашого друга!..

Розмова була жвава і невимушена. Колька одчайдушно сперечався, та Петренко негайно знаходив заперечення, проти яких Колька був безсилий.

- Ну, добре: клітина - певна сукупність молекул. Не заперечую. Та як ви з’ясуєте, що в клітині безперервно триває обмін речовин? Жива клітина поглинає і виділяє речовини, жива клітина може розмножуватися. А ви вважаєте, що структура клітини незмінна.

Колька мовчав.

- Ну, добре, - хай процес росту можна пояснити розпадом груп молекул на дві, коли порушуються умови рівноваги. Та як ви поясните, що в клітині відбуваються найпростіші реакції, які ми можемо відтворити в наших лабораторіях, а тим часом живу клітину створити не вдається?

Можна б навіть не запитувати про це Кольку, - він, безперечно, не зміг би відповісти. Та Петренко навмисне змушував друзів задумуватися, шукати - вони повинні з шкільної лави привчати себе до логічного мислення.

Йому було дуже приємно: ось прийшли два юнаки - ще не досвідчені, наївні. Та вони вже гаряче сперечаються про такі речі, які в їхні роки йому навіть не снилися. Вони прийдуть в науку вже з широким світоглядом і зразу стануть у стрій... Проте досить мучити їх запитаннями - краще розповісти...

Цього разу Петренко розповідав складніше, але все одно цікаво:

- Механіцисти вважають, що запорука життя - якесь незвичайне розміщення атомів, що досить розташувати їх потрібним чином, і виникне життя... Це - глибоко хибна думка.

В живій клітині протікає безліч найпростіших реакцій, але справа в тому, що ці реакції відбуваються в певному порядку. Симфонія тільки тому й є симфонією, що вона становить собою закономірну послідовність сотень тисяч звуків... Струмінь води - тільки зовнішнє зображення безперервного руху незліченної кількості молекул... Поміняйте місцями звуки - зникне музика. Припиніть упорядкований рух молекул води - зникне струмінь. Крізь живу клітину отак точно безперервним потоком мчать мільярди молекул, з якими відбуваються складні послідовні процедури.

Петренко викладав друзям основи теорії про походження життя, розробленої видатним радянським вченим академіком Опаріним. Це була чудова теорія, яка вперше розкрила суть багатьох найважливіших явищ...

- Так ось, Колю, ви помиляєтесь, коли обстоюєте випадковість створення живої клітини. Але що треба розуміти під життям взагалі? Адже Енгельс не говорив, що життя починається там, де виникає клітина. Він стверджував, що життя починається там, де виникає клітина. Він стверджував, що життя - форма існування білкових речовин, і ми можемо тільки дивуватися з глибини цього визначення... Нещодавно доведено, що можливі доклітинні форми життя... В певних випадках більш-менш складні білки стають життєздатними, отже, створивши білок штучно, ми тим самим створимо життя... Найпростіші білки ми вже навчилися синтезувати... Чи зуміємо ми створити штучно складні, життєздатні білки?.. Певно, що так. Але це треба робити не помацки, - якщо наосліп підбирати комбінації сполук молекул, доведеться провести так багато дослідів, що для цього не вистачить життя всіх людей на земній кулі. Це число має п’ятдесят тисяч нулів!..

Друзі так заглибилися в лекцію доцента, що навіть не почули, як тихо відчинилися двері і до кабінету прослизнула дівчинка. Вона мовчки вмостилася на канапі в кутку і уважно слухала розмову, інколи наморщуючи лоба. Мабуть, їй багато що було незрозуміло, але вона не перебивала і тільки цмокнула від здивування, почувши про надзвичайне число.

Коли Степан озирнувся, з її обличчя ще не встиг зійти вираз подиву. Він упізнав: це була Галинка - та дівчинка, що колись сиділа в кабінеті на місці директора. Вона теж упізнала його, хотіла усміхнутись, як до давнього знайомого, але передумала і демонстративно відвернулась. Одвернувся й Степан. Колька про щось запитував Петренка. В цей час зайшов Великопольський. Розмова припинилася.

Від уважного погляду Степана не сховалося те, що доцент чимось схвильований, що він якось змінився: схуд, постарів. Великопольський був уже в цивільному одязі, і здавалося, що, знявши кітель і медалі, він втратив притаманну йому молодечість: став сутулуватий і обважнілий.

Великопольський заговорив швидко і жваво, висловив радість з приводу того, що Степан зайшов до інституту, розпитував про справи.

А потім він раптом запропонував показати друзям лабораторії. Колька зрадів - нишком штовхав Степана в бік і шепотів:

- От здорово! От добре! Я ж казав...

Степан йому не відповідав. Він Ніяк не міг зрозуміти, чому Петренко глянув на Великопольського якось чудно: здивовано й неприязно, чому пожвавлення Антона Володимировича здається неприродним.

* * *

У Антона Володимировича справді був зовсім не такий життєрадісний настрій, як він намагався показати. Ще більше не радувала його перспектива бути екскурсоводом: на нього чекало безліч термінових справ. Та коли секретарка доповіла, що сивий юнак, який хотів його бачити, пішов з доцентом Петренком, він кинув усе.

Йому не хотілося, щоб Петренко розмовляв з Роговим. Зайде мова про антивірус, почнуться розпити... Ні, краще пожертвувати часом, але уникнути неприємностей.

І все ж він відчував, що перемудрував: надто гостинно зустрів Рогова, надто поквапливо запропонував оглянути інститут. Це, здається, було навіть помітно. У всякому разі Рогов подивився на нього запитливо, а Петренко навіть з підозрою. А може, вони вже переговорили, і Петренко все зрозумів?

Великопольський зіщулився: коли так, справи зовсім кепські! Показуючи лабораторії, він намагався випитати, про що йшла мова. Рогов мовчав, та за нього говорив його друг. Це, певно, був хлопець щирий і товариський: він зразу ж виклав зміст своєї суперечки з Роговим і розмови з Петренком. Антон Володимирович відчув до нього симпатію: хлопець дивився з повагою й захопленням.

Вони вже побували в лабораторіях інфекційного і епідеміологічного відділів, а тепер підходили до вірусних лабораторій, якими пишався Антон Володимирович.

- Лабораторія грипу. Товаришу Івлєв, розкажіть, будь ласка, товаришам про грип.

Високий молодий чоловік кивнув головою:

- Добре. Тільки, Антоне Володимировичу, я спочатку зроблю вдування, хай товариші подивляться.

Він опустив руку в велику скляну банку, піймав біле мишеня, потім одкрив якусь пробірку, вставив туди зігнуту скляну трубочку і набрав кілька краплинок прозорої рідини.

Великопольський пояснив:

- В ампулі - вірус грипу. Зараз товариш Івлєв введе його цьому мишеняті.

Вчений ввів по краплині вірусу в ніздрі мишеняті, кинув його в іншу банку і синім олівцем написав на склі кілька незрозумілих знаків.

- Я до ваших послуг, товариші.

Він розповів про грип. Виявилося, що існує не один, а два грипи. Те, що звичайно вважалося грипом, є тільки сезонний катар дихальних шляхів - простудний грип. А справжній епідемічний грип - іспанка, або інфлуенца, як його називали, - жахлива хвороба. За 1918 - 1919 роки, під час найсильнішої епідемії, на всій землі перехворіло п’ятсот мільйонів чоловік, вмерло двадцять мільйонів - значно більше, ніж загинуло під час першої світової війни.

Степан і Колька дивилися на вченого широко розкритими очима. От тобі й грип! От і легка хвороба! Двадцять мільйонів жертв!

І ось тут, у цій лабораторії, - такій скромній на вигляд кімнаті, де найбільше місця займають скляні банки з звірятами, - точиться найнапруженіша боротьба з однією з найстрашніших хвороб!

Ну як тут було лишатися спокійним! Ну як можна було не подивитися на наукового працівника з неприхованим захопленням, з заздрощами?!

А Антон Володимирович показував їм уже іншу лабораторію. Тут вивчали таємничу хворобу- тайговий енцефаліт.

Потім їм показали ультрацентрифуги, ультрафільтри, електронний мікроскоп і багато інших складних приладів, за допомогою яких вивчають фільтрабільні віруси.

На кінець екскурсії Степан і Колька були просто приголомшені всім побаченим і почутим. Розуміючи, що відібрали у науковців багато часу, вони заспішили йти і довго дякували Антону Володимировичу. Великопольський благодушно всміхався:

- Ну чого ж!.. Буду радий, коли все це піде вам на користь. А якщо виникнуть ще питання - заходьте. Просто до мене.

Він провів їх до сходів і зразу ж поспішив у кабінет. Робочий день закінчився, нічого не зроблено... А тут ще Олена Петрівна... Ну чого це їй спало на думку, що вони вдвох повинні повторити дослід з виготовленням вакцин? Як можна повторити дослід, коли нема жодної краплини цього ідіотського антивірусу Брауна? Є тільки формули, та що в них розбереш?

І знову його охопило роздратування. Думалося, що коли б не цей хлопчак Рогов, не довелося б зараз петляти та вишукувати якусь щілинку, як мишеняті, що попалося в мишоловку. Він із злістю згадував непроханих гостей: “Теж - професори!.. І один, і другий мудрують, як дорослі! Гм!.. Суперечка про походження життя!.. Один просторікує, як примітивний механіцист, а другий корчить з себе дарвініста, доводить, що професор Браун, вчений із світовим ім’ям, просто дурень”.

І раптом доцент схопився з місця:

- Дурень!.. Ой дурень!

Та це вже стосувалося не Рогова, не професора Брауна. Це стосувалося його, Великопольського...

Так ось на що натякав доцент Петренко!.. “А втім, вам це відомо!”

Ну ясно ж, він повинен був пам’ятати, що років десять тому з’явилася ціла серія статей, в яких спростовувалася браунівська гіпотеза про можливість створення живої клітини шляхом звичайного синтезу... Та хіба запам’ятаєш усі дурні теорії, всі критичні статті на них?

Великопольський щосили вдарив кулаком по столу. Важка чорнильниця незграбно підскочила, і по зеленій скатертині попливла велика фіалкова пляма.

Не тямлячи себе од злості, доцент, не одягаючись, вискочив на вулицю.

Розділ XI

КАТЯ

Місячна зимова ніч. Мерехтять великі яскраві зірки. Сліпуче блищать гребені величезних, зализаних вітром заметів. Химерні чорні тіні ворушаться на дорозі.

Тільки-но подихне вітерець, як дерева, поскрипуючи, починають сипати сухі дзвінкі кристали; здіймаються сріблясті хмари поземки і пливуть туди, в степ, де за обрій простяглася блакитна, поступово темніюча запона снігів.

Та коли просто з глибини замету блисне тьмяне світло або вилетить сніп червонуватих іскор, вкутаних димом, зразу стає видно, що це зовсім не замет, а землянка. Зникає феєрія зимової місячної ночі. Казка перетворюється на прозу: перед нами зруйноване фашистами і ще не відбудоване село.

Вулицями рідної Олексіївки іде Катя. Дівчина проходить мимо землянок, мимо недобудованих хат, але бачить не те, що є, а те, що буде через кілька років. Вона іще під впливом лекції архітектора.

Глухо пролунав вибух. Катя здригнулась, але зразу ж оволоділа собою: це мінери висаджують скелю на березі Зеленої... От і почалося те, про що недавно мріяли!

Вона довго дивилася в той бік, а коли над лісом знову з’явився червоний спалах, почала рахувати:

- Раз... два... три... чотири...

Звук долетів за десять секунд. Десять, помножене на триста тридцять, буде три кілометри триста метрів. Правильно! До місця будівництва гідроелектростанції звідси якраз стільки.

Їй було приємно, що вона обчислила відстань по швидкості звуку, і Катя подумала:

“Треба обов’язково розповісти Івану Івановичу. Адже це так просто!”

Та згадавши про Івана Івановича, вчителя, вона згадала також, що не встигла зайти до нього по завдання. Правда, не було жодної вільної хвилини: зранку розставляли на полі щити, потім сортували насіння, потім - заняття агротехнічного гуртка, потім - лекція... І ось уже ніч... Та все одно негарно, Іван Іванович буде гніватися. Чи, може, зайти?

Катя постояла біля знайомого провулка, але піти до вчителя так і не наважилась - було вже пізно.

Дома її чекала радість: надійшов лист від Степана. Навіть не роздягаючись, вона кинулась до каганця, швидко розірвала конверт.

Два аркуші, списані великим твердим почерком... Маленьке фото... Який він молодець, що прислав фотокартку!

Катя довго вдивлялася в знайомі риси обличчя. Він змужнів, став суворіший... І, як завжди, дивиться в очі - наче запитуючи про щось...

Підійшла мати. Докірливо похитала головою. Катя зніяковіла:

- Мамо, так це ж нічого... Він просто мій хороший друг.

Мати зітхнула:

- Ой дочко, непутяща ти в мене якась!.. Інші в твої літа тільки б співали та гуляли, а ти все з книжками та з книжками. Подивись на себе - змарніла вже!.. Нема того, щоб відпочити. Все “квадрат суми та квадрат суми”... Ну навіщо тобі той квадрат? Грамотна - і слава богу!.. Працюєш добре, на трудодні багато одержиш. А там, за рік-два, знайдеш собі працьовитого хорошого хлопця - комбайнера чи шофера - та й заживеш спокійно... Усякий тебе візьме, ти ж у мене красуня!

Вона погладила її по голові сухою, шорсткою долонею:

- Ось хоча б і Кость Рижиков. Чим не хлопець?.. Любить він тебе, любить! Думаєш, чого це він до тебе щовечора приходить?

Катя тихо попросила:

- Мамо, не треба. Кость разом зі мною готується за семирічку... А якщо ви будете так говорити, я скажу, щоб він більше не приходив.

Не вперше мати заводить цю розмову, але навіщо? Ну як довести їй, що вона, Катя, зовсім не збирається заміж, не мріє про багатство, а думає тільки про те, щоб вивчитися і стати агрономом.

А потім, Кость... Кость - хороший хлопець, але...

Ні, вона завжди буде другом Степана, - а він такий гарячий, такий неспокійний, - йому завжди потрібен вірний друг. Він каже, що наука дуже трудна, що там зустрічається безліч невдач і тільки найсильніші, найстійкіші люди можуть одкрити щось нове. А він не дрібниці задумав: знайти засіб проти всіх хвороб на землі!.. Хто ж його підтримає при невдачах, як не вона?!

А він - він підтримує її завжди. Він пише дуже рідко, та завжди про хороше, про радісне... Читаючи його листи, відчуваєш, що все можливе, все здійсненне... От і зараз...

Вона поквапливо пробігла очима рядки, потім почала перечитувати вдруге.

Він пише про прекрасні лабораторії, про ту напружену боротьбу, що провадиться там проти хвороб, проти смерті. Пише, що заздрить тим ученим.

Чудний!.. Він боїться, щоб Катя не подумала, що це в нього дрібні заздрощі. Ну ясно ж, ні! Вона ж його знає дуже добре! Він просто не знайшов потрібного слова... Та ще й не створене таке слово, яке б передавало хороше бажання людини працювати краще за інших...

Пізня нічна година. За крихітним віконцем землянки легкими сріблястими струменями пливе поземка. Блимає каганчик.

Катя пише листа до Степана. Багато теплих, хороших слів проситься на папір; хочеться і поскаржитися, що важко вчитись, і похвалитися першими успіхами; хочеться написати про свої хороші та дружні почуття. Та Катя нічого цього не пише. Їй здається, що ні про що інше, як про колгосп, вона не має права писати.

І вона повідомляє:

“...А вчора до нас із колгоспу ім. Ворошилова приїхала делегація перевіряти виконання зобов’язань. Зайшли горді, пихаті, як індики: як же, план перевиконали на п’ять процентів!”

Вона пише довго, а потім розв’язує арифметичні задачі.

Нарешті в неї починають злипатися очі, і делегація з колгоспу ім. Ворошилова, задача, в якій “хтось купив метр сукна”, і все інше розпливається, тьмяніє, і вона, зітхнувши, засинає.

Так минають дні.

Розділ XII

СТЕПАН

...Для Степана давно минули дні неквапливого дитинства.

О сьомій ранку лунав потужний заводський гудок. Ледве розплющивши очі, юнак схоплювався з ліжка, в скаженому темпі виконував гімнастичні вправи, нашвидку снідав і сідав за книжки.

Книжки, книжки, книжки... Акуратними, стрункими рядками вони стояли на саморобній полиці, на підвіконні, на столі, а Степанові все здавалося, що їх мало. Заощаджуючи на всьому, він купував потрібні йому книги - його знали всі букіністи, всі продавці книжкових крамниць. І не пристрасть накопичення штовхала Степана до придбання книг, - Ним володіло велике бажання знання, гостра необхідність заповнити прогалини в освіті.

Тільки тепер, перечитуючи книгу за книгою, Степан зрозумів, як, по суті, мало він знає, як багато потрібно вивчити. Не кажучи вже про граматику, він погано знав географію, історію, - дуже багато того, що повинен знати перший-ліпший громадянин Радянського Союзу. А його ж завдання - знати дуже багато...

Юнак привчив себе до найсуворішого режиму. Від сьомої ранку до шостої вечора, коли він ішов до школи, його робочий день був заповнений вщерть. Хімія і російська мова, історія і ботаніка, фізика і англійська мова змінювали одна одну. Він намагався зробити все, щоб виправдати довір’я своїх односельчан. Зате з якою радістю згодом повідомляв про перші свої успіхи!

До нього приїздили часто. Кожен з колгоспників “Червоної зірки”, буваючи в місті, вважав своїм обов’язком зайти до “нашого професора”, як його звали в очі й поза очі. Йому привозили передачі - і особисті, і з колгоспної комори - теплі шкарпетки, рукавички, вив’язані вмілими руками колгоспниць: про нього піклувалися, як піклується мати про свого сина.

Степан бентежився, приймаючи ці подарунки. Йому здавалося, що він не заслуговує на таку увагу.

Іноді приїжджав Кость Рижиков. Він розповідав про будівництво, хвастався, що його прийняли на курси електриків; мимохідь, але з самозадоволеною посмішкою, згадував, що разом з Катею готується до екзаменів за семирічку, і Степан мимоволі відчував роздратування. Було трохи заздрісно, що Кость Рижиков скоро стане електриком, що він часто бачиться з Катею, говорить з нею... Та Степан нічим не виявляв свого почуття. Він не мав права думати про курси електриків, не мав жодних підстав обурюватися з Костевих посмішок. Катя була Катею, вона могла дружити з ким завгодно, це її особиста справа.

Він часто думав про Катю. Спогади про неї вривалися в мозок несподівано і владно, змушуючи відкладати книжку чи зошит, думати про неї, уявляти її скупі жести, спокійний погляд, тугі каштанові коси.

І в такі хвилини Степан брався за перо. Він не любив писати листи, але з Катею ділився найпотаємнішими думками, іноді забуваючи, що Катя - дівчина.

Та й їй він не писав про труднощі.

В його листах все частіше з’являлися тріумфальні нотки: то він “порозумівся” з географом і вперше одержав п’ятірку, то вчителька російської мови похвалила його за те, що у нього в диктанті було всього лише вісім помилок.

І раптом він замовк аж на місяць. Даремно Катя виходила щовечора за село зустрічати листоношу, даремно писала тривожні листи - Степан не відповідав. Катя розплакалася над його листом.

Степан писав:

“...Я не можу на канікули приїхати додому. Мені соромно буде подивитися в очі людям, соромно буде глянути в твої очі... Я не додержав свого слова, у мене переекзаменовка з російської мови... Мені дуже важко...”

Мабуть, таки нестерпно боляче було йому, раз вирвалися ці рядки. Але він не здавався:

“...Не приїду ще й тому, що вирішив за літо підготуватися за дев’ятий клас і вступити зразу до десятого - мені обіцяли допомогти вчителі і Коля Карпов. Може, і двійку з російської мови дістав тому, що склав неправильний план і занадто багато часу витратив на вивчення матеріалу дев’ятого класу. Та про це говорити вже пізно...”

* * *

Він приїхав тільки через півтора року, студентом першого курсу Медичного інституту.

Розділ XIII

ПОРТРЕТ СТВОРЮЄТЬСЯ З ШТРИХІВ

Катастрофа з антивірусом, страх перед можливістю викриття на тривалий час змусили доцента Великопольського забути про свої честолюбні мрії. Але поступово власний вчинок почав здаватися йому випадковим і неістотним, з’явилася тверда певність того, що слід тільки напружено попрацювати, як одразу ж з’являться помітні результати. Його захопила блискуча перспектива: з’ясувати походження раку з вірусної точки зору.

Існували десятки теорій походження й перебігу ракових захворювань, і жодна з них не витримувала іспиту. Лікарі й досі приймали цю хворобу вже наявною, і всі їхні зусилля зводилися до одного: виявити рак щонайраніше, видалити пухлину на початку її розвитку. Коли б вдалося встановити причину виникнення раку, можна було б повести боротьбу проти нього ще до його зовнішнього вияву - адже відомо, що інкубаційний період розвитку цього захворювання триває довгі роки.

І ось Великопольському здалося, що він здатний розв’язати цю проблему.

Він приходив до інституту на світанку і залишав його опівночі. Проводив безліч Дослідів, прагнучи встановити хоч які-небудь закономірності, перечитав безліч книг радянських і закордонних авторів, зіставляв і протиставляв, виуджував факти, що здавалися йому хоч трохи істотними.

Одночасно він не забував про вірусний відділ: щодня заходив до лабораторій, допомагав співробітникам у нових дослідженнях.

Він вважав, що робить трудовий подвиг, і з гордістю скаржився дружині:

- Розумієш, Лено, роздирають на клапті! Ось сьогодні: проводжу свій дослід - раптом з’являється Івлєв... “Не виходить!” А ти ж знаєш Івлєва? Коли в нього щось не виходить, він не відстане, доки йому не розтовкмачиш усе до краплини. Пояснив і раз, і два. і три. Приходить сяючий: “Вийшло!”

Дружина дивилася на нього всміхаючись, а він сповнювався почуття власного благородства: він так багато робив для науки!

Так, у цей період він працював багато, і коли б продовжував працювати з енергією, з запалом, то міг би досягти певних успіхів.

Та це був Великопольський. Він звик вважати себе за найрозумнішого, найздібнішого. Йому здавалося, що варто тільки захотіти, і все здійсниться, як у казці. Але минали день за днем, місяць за місяцем, а успіху не було.

Він відчував своє повне творче безсилля. Коли б хто-небудь підштовхнув, підказав якусь оригінальну думку... Часто заходив доцент Петренко, цікавився роботою, намагався допомогти. Та Великопольський досадливо думав:

“Ну що йому потрібно? Якби він був вірусолог, тоді інша справа. Але ж Петренко - епідеміолог...”

Дружина теж нічим не могла допомогти - вона спеціалізувалася з анаеробних інфекцій...

Так минав час. Великопольський і досі залишався кандидатом медичних наук, а молодь виростала. Той самий аспірант Івлєв, якому в свій час допомагав Антон Володимирович, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Одного разу він прийшов і попросив дозволу почати роботу над дослідженням мінливості вірусів. Він висловив свої припущення, показав результати дослідів.

Нестерпна заздрість пронизала доцента Великопольського: гіпотеза Івлєва була струнка й проста. Аж дивно, що ніхто інший не висунув її раніше... А попередні експерименти показували, що це вже не гіпотеза, а теорія. Не мине й року, як Івлєв захистить докторську дисертацію, стане професором, а тоді...

- Товаришу Івлєв, ваша гіпотеза дуже цікава, але...

Великопольський маневрував. Він не міг заявити, що забороняє дослідження, не зміг би довести, що твердження молодого вченого хибне. Він тільки намагався довести, що ця тема піде в розріз з планом роботи інституту, що це гальмує основну роботу. Гаряче розписуючи важливість і потрібність досліджень грипу й енцефалітів, він скоса поглядав на Івлєва.

Івлєв мовчав, та по його міцно стиснутих губах, по похмурому погляду Великопольський розумів, що все даремно, що Івлєв все одно - після роботи, ночами - буде експериментувати хай там що. І все ж він відмовив Івлєву, відмовив, мотивуючи державною необхідністю.

А коли Івлєв пішов, Великопольський розкрив сейф, витяг товстеньку папку і заглибився в читання.

Вже не вперше йому спадало на думку використати для своєї роботи незакінчену дисертацію талановитого вірусолога Нечипоренка, що загинув під час війни.

Артем Нечипоренко працював над проблемою лікування раку. Він жив у одній квартирі з Великопольським і, йдучи до армії, залишив йому свій рукопис. Рукопис зберігся, бо Антон Володимирович ішов на фронт уже з евакуації. Про цей рукопис, певно, ніхто не знав: Нечипоренко не любив розповідати про свої задуми, а його консультант, професор Мітягін, помер.

Не вперше Великопольський перечитував цей рукопис, думаючи, який талановитий був Нечипоренко і як шкода, що він не встиг завершити свою роботу, яка була б великим вкладом у радянську науку.

Великопольський і сьогодні так подумав, а слідом за цим думав уже про інше: він намагався знайти - і, нарешті, знайшов - моральне виправдання своїм мерзенним намірам.

Ні, він не буде привласнювати чужі відкриття - досить з нього антивірусу Брауна. Та й лишити забутою таку важливу для держави тему не можна. Потрібно заново, по-своєму, переробити всю дисертацію, провести нові дослідження. А Нечипоренко... Що ж, Нечипоренка він поважав, навіть любив... Та його нема в живих, і слава йому вже не потрібна... .

...І в нього не здригнулась рука, коли він витяг пожовклі од часу аркуші, поклав їх до новенької папки і на її обкладинці вивів великими гарними літерами:

“ А. ВЕЛИКОПОЛЬСЬКИЙ

ПРО ПЕРЕДРАКОВУ СХИЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗМІВ”.

Він змінив тільки назву дисертаційної роботи, не підозрюючи, що цим змінює весь напрям досліджень, розпочатих талановитим вірусологом Артемом Нечипоренком, який поліг смертю хоробрих при форсуванні Одеру.

* * *

Дуже часто Петренко, придивляючись до Великопольського, намагався визначити, що ж це за людина.

Енергійний... самолюбивий... здібний... потайний...

В лаконічні формулювання короткої характеристики Великопольський не вміщався. Це, звісно, не дивувало Петренка: людські характери під шаблон не підбереш. Та коли в інших, кого він знав, кожна індивідуальна риска вирізьблювалась яскраво, у Великопольського цього не було. Ніхто б, мабуть, не зміг передбачити, що він зробить у тому чи в іншому випадку. Він завжди впадав у крайності: то раптом пожвавиться, розвине шалену діяльність, а то обм’якне, починає уникати людей, очі в нього стають холодні і злі.

В чому ж причина? Невдачі в роботі? Але невдачі природні: ніщо не дається легко.

Хотілося йому допомогти. Та Великопольський усі спроби зустрічав з погано прихованою ворожістю.

Самолюбивий... потайний... егоїстичний...

Ні, у Петренка не було даних, які давали б право сказати, що Великопольський чужий радянській науці. Та, непомітні для інших, йому в око впадали дрібниці, які наводили на роздуми.

Здавалося б, дрібниця: Великопольський - самолюбний і наполегливий - завжди і в усьому погоджується з секретарем партійної організації. Та ця дрібниця змушує дивуватися: для Великопольського далеко природніше відстоювати свою думку до хрипоти.

Здавалося б, дрібниця: Великопольський відмінив щоденні п’ятихвилинки - короткі виробничі збори співробітників вірусного відділу - і замінив їх індивідуальними звітами. Та це вже не дрібниця: п’ятихвилинки значно активізували співробітників - саме під час цих коротких нарад перевірялися результати паралельних експериментів, спільними зусиллями знаходилися вірні розв’язання, дуже часто висловлювалися найцікавіші думки.

Петренко записує до свого нерозлучного блокнота: “П’ятихвилинки відновити”. Та хіба справа тільки в цьому?

Робота інституту зовні здається блискучою: інфекційний і епідеміологічний відділи досягли значних успіхів, - строгішим і чіткішим став весь ритм роботи. Та от вірусний відділ - головний - непокоїть. За винятком цікавої дисертації Івлєва, там не з’явилося нічого нового. А пора!.. За зовнішнім благополуччям і порядком у цьому відділі відчуваються “глухі шуми серця” - ледве помітний дисонанс, що може привести до важких наслідків... Тим більш дивує, що Великопольський останнього часу стає дуже пасивним, коли мова заходить про дослідницьку роботу вірусного відділу.

І знову Петренко думає про Великопольського:

“Що це за людина? Куди прямує? Чого прагне?”

Він ще не може цього вирішити. Єдина людина, яка здатна йому допомогти в цьому, - Олена Петрівна, - мовчить. І її мовчання непокоїть.

* * *

Так, Олена Петрівна мовчала. Їй ще нічого було сказати на продовження розмови, що відбулася давним-давно, тієї пам’ятної ночі. Та вона весь час думала про цю розмову. Адже, по суті, там, на балконі квартири Петренка, ще не ясний для неї самої потяг до Антона Володимировича змінився на тверду певність:

- Люблю.

Вона усміхнулася, згадавши, як зніяковіла, відповідаючи Семену Гнатовичу, як зніяковів і він.

- Славику!.. Синку!.. - Олена Петрівна схилилася над дитиною. - Дядя запитував нас, за що ми любимо нашого тата... - Вона поправила покривало, погладила по м’якому пухнастому волоссю і нахилилася до нього ще нижче: - Ми любимо нашого тата за те, що він мужній, енергійний, талановитий. Гарний, нарешті... Так?

Дитина дивилася на неї неосмисленими світло-голубими очима і, простягаючи маленьку ручку, ворушила пухкими рожевими пальчиками. Потім раптом скривилася, запхикала.

Мати швидко переповила його, погодувала, і син заснув у неї на руках. Він і в сні смішно ворушив губами, час від часу морщив лоба і притискувався своїм маленьким тілом до її тіла.

- Син... син.

Ще й досі дивувалася, що в неї є син, - крихітне, нерозумне створіння, яке швидко виросте і стане льотчиком... Вона навіть побачила його на мить: високого, стрункого, голубоокого... І раптом збентежилася: ні, не сина бачила вона, а чоловіка, льотчика-винищувача, що загинув у перший день війни. Якось підсвідомо їй хотілося, щоб Славик був неодмінно такий: сильний, мужній, чесний... і... не такий, як Антон Володимирович.

Їй стало неприємне це протиставлення, і вона спробувала виправдати Антона Володимировича, але у вухах лунали слова Петренка.

- ...Є в нім щось холодне, чуже...

Їй тоді неприємно було чути ці слова. Здавалося, що Семен Гнатович просто помиляється. Антон Володимирович, безперечно, самолюбивий, не схильний до одвертості... Та його основна хиба не в цьому. Він занепадає духом при невдачах. Його треба підтримувати...

Тепер вона відчуває: так, Петренко був правий. Невже вона помилилася в Антонові?

Він дбайливий, ніжний, незрадливий... Любить дарувати їй речі - красиві, дорогі... Ділиться з нею планами, надіями...

Але чому його турбота одностороння: він піклується про колір її обличчя, непокоїться, щоб вона не схудла, щоб не просвічували сиві пасма волосся, але дуже рідко цікавиться її дослідницькою роботою?.. Просто як друг, як чоловік... Чому він вимагає, щоб ці коштовні і дуже часто вульгарні дрібнички - всілякі браслети, кольє, персні - вона обов’язково надівала, коли вони виходять удвох?.. Чому буває неприємно, коли він в пориві одвертості починає говорити про свої плани і весь час тільки й чується: я... я... я!.. І, нарешті, сутичка з ним в інституті...

Вчора до неї прийшов Івлєв. Він заявив, що звертається до неї як до голови профкому: справа його, мовляв, незначна, і йому не хотілося б звертатися до парторганізації або до директора.

Уже цей вступ примусив Олену Петрівну насторожитися. Вона знала Івлєва не перший рік і розуміла, що не дрібниця, а невідкладне, важливе питання змусило його звернутися по допомогу. І вона не помилилася: справа була першорядної ваги.

Івлєв розповів, що вже понад шість місяців даремно добивається дозволу почати дослідження по мінливості ультравірусів. Він виклав свою гіпотезу, показав дані дослідів, проведених всупереч наказу Великопольського, і Олена Петрівна, навіть не будучи фахівцем-вірусологом, побачила всю важливість і своєчасність запропонованої теми.

Вона пообіцяла Івлєву з’ясувати це питання і одразу ж пішла до Антона Володимировича, вважаючи, що трапилось непорозуміння, що досить тільки нагадати про Івлєва, і тому буде приділено якнайбільше уваги.

Та тільки вона почала розмову, як Антон Володимирович, червоніючи, досадливо скривився.

- Ну чого ти встряєш не в свою справу? Ця гіпотеза не варта ані шеляга.

Олену Петрівну вразила грубість чоловіка, та вона йому нічого не сказала. Вона тільки доводила, що всяка робота по вивченню мінливості вірусів важлива принципово, бо дає нову базу для боротьби з вірусними захворюваннями.

Він слухав її, презирливо всміхаючись, а потім підійшов і поклав руки на плечі:

- Не треба гарячкувати, Лено... Визнаю: неправий... Та ти розумієш, - це найдосвідченіший працівник, він зараз проводить досліди, якими остаточно підтвердиться моя, розумієш, моя теорія, за яку я одержу докторський ступінь...

Вона приголомшено подивилася на нього і обережно звільнила плечі од його рук. Їй раптом стало боляче й гірко. Вона понад рік працювала за директора інституту ще в той час, коли питання про скло, оліфу, стільці і мікроскопи, паливо й папір були найголовнішими; коли вона, сама ще недосвідчена, просиджувала дні і ночі, навчаючи молодь; коли з дня на день доводилося відкладати власні експерименти, щоб виконати найбільш термінові, найбільш потрібні... І вона ніколи не сказала мої дослідження... Вона знала наші.

- Твої дослідження повинен ти сам провадити. Як дружина, я буду тобі допомагати, навіть коли б мені довелося працювати по двадцять годин на добу... Та як голова профкому я тобі заявляю: ти сьогодні ж надаси Івлєву можливість працювати.

Антон Володимирович поквапно погодився. Він сказав, що й сам незабаром дозволив би Івлєву досліджувати мінливість вірусів; мало того, він давно бачить, що план роботи усього вірусного відділу треба перебудувати докорінно...

Він обняв її за плечі, витяг з письмового столу проект нового плану, визнав, що, вважаючи свою теорію найважливішою на даному етапі роботи інституту, можливо, занадто захопився...

Та в неї у вухах чомусь звучало владне й жорстоке:

- Моя!.. Моя теорія!

...І ось тепер, схилившись над колискою сина, вона машинально шепотіла:

- Мужній... енергійний... талановитий... Красивий, нарешті. Чого ж йому бракує?

На це питання вона ще не могла відповісти.

Розділ XIV

МАЙОР КРИВЦОВ

Одна четвірка, з російської мови, перешкодила Степану Рогову закінчити середню школу з золотою медаллю.

Він дуже переживав цю невдачу - дужче, ніж двійку, яку мав минулого року.

Степан не приїхав влітку на канікули, бо готувався до вступу в інститут, але на адресу правління колгоспу прислав довжелезний звіт про своє навчання.

Митрович сяяв. Для нього нічого не значила одна четвірка, коли поруч з нею стояло вісімнадцять п’ятірок. Він вважав за свій обов’язок повідомити кожного зустрічного, що Степан склав екзамени на атестат зрілості, не забуваючи натякнути при тому, що це він, Митрович, першим помітив надзвичайні здібності Степана і першим подав думку послати його “вчитися на професора”.

Разом з його листом Степан одержав і лист від Каті.

Катя писала, що їй вдалося скласти екзамени за семирічку. Правда, успіхи в неї не блискучі, - їй до Степана далеко, - але вона дуже, дуже рада...

Може, тому, що вона виконала своє зобов’язання, може, тому, що й цього літа їм не випадало зустрітися, її лист уперше був щирий і теплий; вона вперше писала про їхні відносини.

В кожному рядку її листа Степан відчував легенький смуток далекої ночі напередодні їхньої розлуки, - смуток, од якого на серці ставало легко в передчутті чогось хорошого, радісного. З рядків її листа він догадувався, що Катя переживає разом з ним, але вірить у його сили і можливості. І як ніжно, як щиро звучали для нього її слова: “Стьопо, мені хотілося б, щоб ти приїхав до Олексіївки. Мені треба сказати тобі дуже, дуже багато...”

Ні, ніхто, ніхто не міг зрозуміти його так, як вона.

Йому хочеться теж сказати їй багато. А може, навіть небагато - лише кілька слів, але таких, яких їй не говорив ще ніхто й ніколи.

Він почував, що кохає Катю. Кохає особливим, дивним коханням. Її зовнішній образ запам’ятався тільки важкими каштановими косами та уважними ласкавими очима, - Степан навіть не зміг би зразу згадати форму губ, овал обличчя, - та все одно вона була близька і люба йому.

Так, тепер він уже знав точно, що кохає її. Він готовий був помчати до неї того ж дня, лишитися в Олексіївні назавжди, щоб тільки щодня бачити Катю, чути її голос, тримати її руку.

Та він готувався до вступних екзаменів.

І він працював з подвоєною енергією.

* * *

Колька закінчив школу з золотою медаллю. В нього було вільне ціле літо; він, нарешті, дістав можливість відвідувати матчі, змагання, міг знову взятися за фотоапарат, за велосипед, за реконструкцію радіоли... - не злічити всього, що відкладалося з дня на день протягом цілого року.

Та ніщо не йшло йому до рук: матчі здавалися нудними, велосипед - непотрібним, радіола- цілком задовільною й без переробки. Кольці не вистачало Степана. Без нього якось і не так весело, і не так цікаво... Та й незручно до того ж: Степан, що дістав тільки на один бал менше з російської мови, лежить у садку під яблунею, заглибившись у книгу, не звертаючи уваги ні на спеку, ні на мух, ні на його, Кольчині, одчайдушні заклики іти купатись... А чим же кращий він, Колька Карпов?

Колька діставав грубезну книгу і вмощувався поруч Степана на траві, під яблунею. Він не міг втерпіти, коли зустрічав у книзі щось цікаве або спірне, і, захоплюючись, починав ділитися з другом.

Почувши побажання іти або на річку, або до всіх чортів, Колька відсовувався далі, але довго мовчати не міг, і все починалося знову.

Кілька разів він звертався і до Великопольського - спочатку по телефону, а потім, коли Антон Володимирович запропонував йому приходити до інституту, й особисто.

Заходячи до Мікробіологічного інституту, Колька відчував побожне благоговіння перед довжелезною анфіладою кімнат, хитромудрими приладами, лаборантами в білих халатах. Він був ладен цілий день слухати Антона Володимировича, навіть коли доцент розповідав про давно відоме з книжок, - уже те, що завідувач відділу великого інституту приділяє йому час, було великим щастям.

А одного разу, коли Карпов прийшов до Антона Володимировича “розібрати одне питання”, доцент запропонував йому у вільний час працювати в лабораторії інституту помічником лаборанта.

Кольці аж дух перехопило. Оце так так!.. У справжній лабораторії!.. Виконувати справжні наукові роботи!..

Де вже було тут Кольці замислюватися, чому раптом саме йому випала така честь! Дивлячись на Антона Володимировича щасливими закоханими очима, він погоджувався на всі умови.

Так, він буде німий як риба і нікому не розповість про важливі для держави дослідження.

Так, Антон Володимирович може бути цілком спокійний: спостереження будуть завжди достовірними.

Не у вільний час, а дні і ночі він просиджував у лабораторії Великопольського, поступово звикаючи до апаратури, до методики досліджень. Він так захопився, що навіть не помічав, як гостро переживає цю подію Степан.

Ні, Степан не заздрив Кольці. Він був радий, що тому випало щастя працювати в справжній лабораторії, про яку вони вдвох мріяли стільки разів, - та його боляче вразило, що доцент Великопольський не згадав про нього.

Невже не знайшовся б іще один комплект приладів? Невже справа в злополучній четвірці з російської мови?

Та скоро трапилась подія, що затьмила собою все: Степан знову зустрівся з майором Кривцовим...

* * *

Перший день в інституті. Щойно скінчилася перша лекція.

Одні з першокурсників ще поквапливо дописують конспекти, другі жваво діляться враженнями, треті з захопленням оглядають велетенський амфітеатр. А внизу, біля кафедри, Колька Карпов уже про щось сперечається. Войовниче розмахуючи крейдою, він кричить:

- А траєкторія?.. А траєкторія?.. Ні, хлопче, ти помиляєшся!

Та становище в нього, мабуть, погане, бо вже за хвилину він чухає потилицю і кричить через усю аудиторію:

- Стьопо! На допомогу!.. Відчуваю, що правий, а довести - не можу.

Але Степан його не чує. Далеко, та й думки зараз не тут.

Він не помічає й того, що вже давно його спостерігає сусідка - рожевощока дівчина з задерикуватими очима. Прикриваючи долонею шматок паперу, вона малює Степана в напівпрофіль.

А Колька волає:

- Дівчино в блакитному светрі!.. Благаю, штовхніть під боки симпатичного хлопця, що сидить коло вас, і скажіть, що його друг поліг на полі бою.

Дівчина негайно виконує прохання:

- Гей, юначе, бадьоріше!.. Негарно залишати друга в біді!

Вона усміхається, а Степан почуває себе страшенно незручно. Щоб приховати збентеження, він кричить також:

- Тримайся! Поспішаю на допомогу!

Але іде не до Кольки, а в коридор. Йому потрібно побути на самоті з своїми думками. Адже це трапляється раз у житті: перша лекція, перший день в інституті. А було...

Та йому знову не дають поринути у спогади. Колька Карпов, тягнучи за собою дівчину в блакитному светрі, поспішає коридором:

- Де він?.. Подайте мені його сюди!

Дівчина, жартуючи, вказує на Степана:

- Ось! Візьміть самі - він у вас колючий...

- Ні, він просто багатокутний!

- ...і дуже багато думає!

- Та зате не про себе!.. Правда, Степане, що ти зараз думаєш про цю дівчину, яку звуть Наташею, яка любить кататися на лижах, а ти ні, яка...

Дівчина, сміючись, перебиває:

- А от і ні! І не Наташа, і не на лижах, а на ковзанах, а танцює погано...

- Ах, так! Ну, ясно ж, ясно!.. - Він з’єднує руки Степана і дівчини і з комічною поважністю вимовляє: - Знайомтесь: майбутній професор Степан Рогов! Майбутній академік... Алла?

Дівчина вимовляє просто і серйозно:

- Таня.

Вона потисла йому руку міцно, по-чоловічому. Степан відповів їй тим самим. А Колька вже кудись зник. Де ж він?

І раптом Степан здригнувся. Зовсім близько, за кілька кроків від нього, ішов майор Кривцов... Знайомими і близькими були добродушні очі, сивий їжачок волосся, кульгаюча хода... Та елегантний костюм, сірий капелюх і палиця в його руках були чудними й дивовижними...

Але все одно це він. Він!

Забувши про дівчину, Степан, розштовхуючи студентів, кинувся до нього. Кривцов теж помітив Степана. Він радісно схопив його за плечі, наче бажаючи переконатися, що перед ним справді Рогов.

- Стьопо! Яким вітром?.. Та втім, це й так ясно! Вітаю!.. Першокурсник?

- Так, товаришу майор.

- Не майор, не майор... - Кривцов чудно струснув руками. - Професор. Професор Іван Петрович Кривцов... Два роки не майор. Рік не доцент. Ну, а як твої формули?.. Ага - “маячня божевільного професора”! Я так і знав!.. Що ж це ти, любий, листи пишеш, а зворотна адреса - необов’язкова? Куди ж тобі відповідати? Хоч би штамп був розбірливий, а то - клякса!.. Не віриш? Покажу, покажу - знав, що зустрінемось, - зберіг!

Дзвінок, що пролунав у ту мить, примусив Кривцова заспішити. Тягнучи за собою Степана, він на ходу встиг сказати, що тут недавно, -. тільки тиждень, - що дружина й дочка ще в Москві, що йому запропонували завідувати кафедрою у цьому інституті і що в нього зараз лекція на третьому курсі. Він не попросив, а наказав, щоб Степан сьогодні ж увечері зайшов до нього.

Професор фізики незадоволено зиркнув на Степана, коли той пробирався на своє місце. Коли б це іншим разом, Степан згорів би з сорому, але тепер був настільки збуджений, що навіть не помітив цього.

На його зошиті лежав малюнок: людина з нахмуреними бровами бігла кудись коридором, за нею метлялася крилатка пушкінських часів. Під малюнком був напис: “Веселіше!” - а нижче, навскоси, поквапним нерівним почерком: “А коли тікають од дівчини - пробачаються!”

Степан подивився на Таню. Вона вдала, що дуже захоплена лекцією, та не витримала і повернулася до Степана. В її очах блиснув той самий задерикуватий вогник.

- Хто це?

Степан прошепотів їй на вухо:

- Професор Кривцов.

- Строгий?

- Ні.

- А звідки ви його знаєте?

На них оглядались. Степан схилився над конспектом. Було і радісно й неспокійно на серці. Перед ним все постало в іншому, новому світлі. Минуле... Та не минулим живе людина. Потрібно жити сучасним і майбутнім.

Ось сьогодні - перший день... Всі радісні й піднесені. Можна легко зрозуміти і Кольку, й Таню... Хороші вони, енергія б’є у них через край.

Він знову подивився на дівчину. Вона, намагаючись догнати пропущене, квапливо записувала, кучерик упав їй на очі, вона машинальним рухом відкидала його, та він все падав - упертий, золотий.

В аудиторії панувала тиша. Тільки десь внизу під підлогою глухо шуміли мотори та професор біля дошки говорив про вічні закони руху матерії.

* * *

Степан ледве діждався кінця лекцій. Його і радувала й бентежила наступна зустріч. Було приємно, що він знову зустрівся з майором Кривцовим, дивно було звати його Іваном Петровичем, неможливими почали здаватися колишні прості, дружні взаємини між ними: адже це - професор, який читатиме в них на третьому курсі патологічну анатомію.

Та коли для Степана перетворення Кривцова з майора на професора було приголомшуючим, для Івана Петровича стрибок, зроблений Степаном, був цілком природним. Кривцов ще в госпіталі, під час дискусій з сивоголовим підлітком, переконався в його стриманості, великій цілеспрямованості. Йому, звісно, і на думку не спало переглядати свої взаємовідносини з Степаном - для нього він лишився таким, як тоді, коли блідий до синяви, лежачи нерухомо на ліжку, доводив можливість створення фантастичного антивірусу. Тому Кривцов і зрадів зустрічі з Степаном, тому й зустрів його в той вечір словами:

- Ну, заходь, заходь... Будемо боротися проти раку?.. Будемо, знаю, будемо!...

І в Степана вмить зникли збентеженість і ніяковість. Перед ним стояв той самий майор Кривцов - хай у цивільному одязі, та з тими ж добродушними очима, з тими ж напівжартівливими-напівсерйозними інтонаціями, що прихиляли до нього, змушували вірити в те, що в світі можна досягти всього, аби тільки захотів.

Вони пили чай посеред великої кімнати, заваленої нерозпакованими речами, і Степан, закохано позираючи на Івана Петровича, розповідав йому про все, що сталося за останні два роки. Він зрадів з пропозиції Івана Петровича працювати під його керівництвом у лабораторії патологічної анатомії. Хай це буде, як сказав майор, з суто навчальною метою, хай мова не йтиме ні про які відкриття, ні про які карколомні експерименти, - це вже близько до справжньої творчої роботи.

Професор Кривцов говорив про злоякісні пухлини. Останнім часом стали частішими випадки захворювання на рак. Настав час почати рішучу боротьбу з цією жахливою хворобою. І до цієї боротьби закликав Степана професор Кривцов. Він був патологоанатом, спеціаліст по злоякісних пухлинах, йому хотілося, щоб Степан захопився і віддав цій справі всю свою енергію. Хай не тепер, хай через кілька років, але Степан Рогов зможе стати поруч з ним.

Степан пробув у Івана Петровича до півночі. Його повага і любов до Кривцова ще посилилися за цей вечір. Іван Петрович був навдивовижу простий - він гаряче переживав, коли Степан тричі розгромив його в шахи; попросив допомогти йому розставити меблі, прибити килимок біля ліжка донечки. Про свою дочку він говорив з щирою ніжністю і справжньою батьківською турботою...

Розпливався і даленів образ доцента Великопольського.

Навіть добре, що Антон Володимирович не запропонував працювати у своїй лабораторії, - з Іваном Петровичем працюватиметься далеко приємніше. Та й, зрештою, чи не все одно, де вчитися складній майстерності експерименту: в Мікробіологічному чи в Медичному інституті?.. Можливо, і Коля Карпов захоче працювати разом з ним у професора Кривцова?

Але Коля не захотів. Доцент Великопольський зумів захопити його своєю гіпотезою, ефектними, та поки що безрезультатними дослідами.

Друзі тепер зустрічалися рідко. Весь вільний час вони проводили в лабораторіях - Степан Рогов у професора Кривцова, а Микола Карпов - у доцента Великопольського.

І працювали вони над дослідженням майже тієї самої проблеми, але йшли в протилежних напрямках.

Розділ XV

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, КАТЮ!”

Напередодні жовтневих свят Степана Рогова запросили приїхати на урочисте відкриття Олексіївської міжколгоспної ГЕС. Того ж вечора він виїхав до рідного села.

Чудесна пора - юність! Навіть буденне, звичне сприймається яскраво, бо відчуття тоді загострені, думка - смілива й вільна. То як же западає в душу по-справжньому величне!

Може, для якогось бундючного чужинця оця невеличка гідростанція видалася б жалюгідною, убогою. Що ж - це не Дніпрогес, звісно. Але для людей, які побудували станцію власними руками, це - перша сходинка по дорозі в майбутнє, перший успіх у відбудові, і тому вона така дорога.

У дні відкриття станції Степан був мов зачарований. Ці дні вкарбувалися в його пам’ять окремими кадрами - яскравими і незабутніми.

...Залитий світлом юпітерів, до гідроелектростанції підходить невисокий сивий чоловік. Він перетинає червону стрічку. Гаснуть прожектори. На мить западає темрява - хоч у око стрель, а потім спалахують сліпучі вогні, пливуть урочисті звуки гімну.

...Читають Указ про нагородження передовиків сільського господарства. Катю нагороджено орденом Леніна. Вона злякано схопила Степана за рукав: “Стьопо, це, мабуть, помилка...”

...Сотні людей одночасно піднімають бокали. Перший тост... За комунізм!.. І вони удвох з Катею дивляться одне одному в очі... Вони п’ють за торжество життя на землі, за славні діла, за велике людське щастя...

...Біля щита, у великому світлому залі гідроелектростанції, в парадному костюмі, з галстуком, стоїть Кость Рижиков... Він хоче здаватися дуже урочистим, священнодіє, пересуваючи якісь важелі, та в настороженому, погляді, спрямованому на Катю, Степан читає глибокий людський сум, і йому стає трохи незручно, що він тримає Катю під руку, а Катя пригортається до нього, і її волосся торкається його щоки.

...Ось вони вдвох ідуть вулицями рідного села... Шлях їм освітлюють ще поодинокі електричні ліхтарі...

...Ось Катя підійшла до башти вітродвигуна - незграбної башти, що два роки тому здавалася Степанові чудом техніки, - і погладила шорстку, порепану балку...

Катя... Катя... Катя...

Ці дні назавжди стали для нього символом найбільшого людського щастя.

Хай навіть не вдалося їм поговорити по-справжньому, хай лічені хвилини лишалися вони на самоті, і саме в ці хвилини западала незручна мовчанка, саме в ці хвилини Степан відчував незрозумілу несміливість перед Катею... Та все одно в її очах він читав теж “Люблю!” І йому здавалося, що вона чекає, щоб Степан вимовив це слово вголос... А він так і не наважився сказати його.

Повертаючись до міста, у вагоні він написав їй довгого безладного листа. Він писав про все, що збиралося в його душі, що хотів і не міг розповісти при зустрічі...

І наприкінці написав фразу, яку боявся вимовити вголос:

- Я люблю тебе, Катю!

Він негайно ж закреслив цей рядок. Закреслив старанно. Не про це, не так треба писати. Про любов не говорять. Любов відчувають. Її вгадують по ніжному погляду, по дружній увазі, по міцному потиску руки, по голосу, що ледь здригне при прощанні, по багатьох незрозумілих і непомітних для сторонніх очей ознаках- ледве відчутних, та зате яких хвилюючих, яких хороших.

...Катя давно відчувала, що любить його. Любить, навіть не знаючи, за що саме: любить кожну рису його обличчя, кожне пасмо сивого волосся; любить його вперто зведені брови, задумливий погляд, мужній голос. Вона уявляла його всього, до найдрібнішої рисочки: і таким, яким він був на святі, - урочистим, збудженим, - і таким, коли писав цього листа, - розгубленим, збентеженим...

Любий, любий... Смішний... Навіщо закреслювати написане? Хіба весь лист не говорить: “Я люблю тебе, Катю”? Хіба не вимовили це хороші, щирі очі? І хіба може помилитися серце дівчини?.. Воно відчуває все, і цей старанно закреслений рядок їй миліший і дорожчий за найбагатослівніші й найрозв’язніші освідчення в коханні.

Вона знала у той вечір: що б не трапилося з нею і з Степаном - вона завжди любитиме його, буде йому щирим, незрадливим другом. Та вона ніколи не скаже про кохання. Що слова? - прозвучать та й розтануть, а любов - це глибше, це - на все життя...

Приголомшена власними почуттями, вона без мети блукала вулицями села, і все їй нагадувало про Степана.

Ось гуде вітродвигун - це Степан його робив, може, навіть цю балку обтесував своєю сокирою. А ось хата вдови Мотрі - у ній теж є частинка його праці... А тут вони зустрілися в ту першу далеку ніч, а потім пішли вздовж села, до могили... Було так хороше, так легко...

Катя пішла до могили, сіла на вологий холодний камінь і спробувала уявити, як тоді повільно випливав червонуватий місяць, як легко слався туман...

Та тихо й сумно було в полі. Сіявся дрібний осінній дощик. Тривожно шумів безлистий ліс. Над землею нависав морок.

Дівчині зробилося раптом сумно й тяжко. Здалося, що вона одна у всьому світі: маленька, безпорадні...

Вона рвучко обернулася до села.., Ні, горять. Горять яскраві вогні ГЕС, чути музику й пісні... Як хороше!

І чим ближче Катя підходила до села, чим яскравіше світили ліхтарі, чим голосніше чулися музика і сміх, тим легше ставало в неї на душі.

Життя було таке хороше!

Розділ XVI

СТУДЕНТИ

Повільно згасає холодний зимовий день. На заході ще тліють невисокі темно-червоні хмари, а у вікна вже починають заповзати кволі сірі сутінки. Втрачають свої обриси і розповзаються предмети, зникає відчуття просторовості, інститутська аудиторія стає приземкуватою і маленькою!

І раптом яскраво спалахнуло світло. Воно сполохало дівчину, що припала до щілини дверей в сусідню аудиторію. Дівчина обурено зашепотіла:

- Колько, погаси, а то погано видно! Степан вийшов відповідати.

Карпов клацнув вимикачем і нетерпляче заходив по кімнаті.

- Лено, ну побудь, прошу, на хвилинку Синявським! Передавай, приблизно, так: ліворуч од мене триває жорстока битва... Нападаючий професор Несмєянов вирвався вперед... Удар! Воротар Сніжко відбиває м’яч, м’яч іде праворуч, його бере напівзахисник Степан Рогов, та Несмєянов атакує знову... Ось він ближче... ближче. Удар!.. Ми-и-и-мо! Нагадую рахунок: двадцять п’ять - нуль на нашу користь...

Він, як завжди, жартує, та в його голосі чується неспокій: здавати професору Несмєянову нелегко. Миколі дуже кортить зазирнути в щілину. Але його туди не пускають, і він уже починає шкодувати, що вихопився раніш за всіх. Тиняйся тепер без діла, переживай за кожного студента!

А дівчина шепоче:

- Друзі!.. Друзі!.. Степан і Таня про щось засперечалися з Несмєяновим!.. А Несмєянов сміється... Погрожує пальцем... Бере матрикули... Пропали!.. Слово честі, пропали!.. Вліпить він їм по трійці!..

Вона раптом відскакує вбік, Колька Карпов миттю вмикає світло і, мов нічого не трапилося, сідає на лаву.

- Так ось товариші, минулого року...

Професор зупиняється на порозі, здивовано позирає поверх окулярів: усі студенти, яких він проекзаменував за день, сидять в аудиторії. Так це вони весь час шепотіли під дверима?.. І ніхто не пішов?

Він зводить кошлаті чорні брови і питає густим басом:

- Хто комсорг?

Таня просувається в двері:

- Я... - Він здивований суворим тоном.

- Хто староста?

Степан піднімає голову:

- Я... - Він здивований суворим тоном.

А професор несподівано усміхається, бере обох за плечі, каже:

- Молодці!.. Вся група - молодці! Жодної трійки... од мене - спасибі! І од дирекції, сподіваюсь, - подяка... А зараз, товариші начальники, в культпохід!

З порога він знов повторює:

- Молодці!..

Це вже зовсім не той страшний професор Несмєянов, про якого розповідають легенди. Це просто мила/добродушна людина з втомленими чорними очима, яка чомусь хоче здаватися суворою, але це їй не вдається.

І вся група, всі двадцять сім чоловік, вигукують:

- До побачення, товаришу професор!

А коли Несмєянов виходить, збудження, що стримувалося так довго, виливається назовні. Загомоніли всі разом, не слухаючи й перебиваючи одне одного.

Таню Сніжко оточили дівчата. Вони обрушують на неї зливу запитань.

- Таню, що тобі попалося?

- Таню, про що ви сперечалися з Несмєяновим?

- А я думаю: от пропали наші!

Але Таня одмахується:

- Ой дівчата, дайте перевести подих! Це не я, це Степан засперечався. Я тільки допомагала йому відбиватися...

Та все перекриває Кольчин голос:

- Друзі! Культпохід! Є дві пропозиції: на ковзанку...

- Не треба!

- В кіно!

- ...або в кіно. Хто за першу пропозицію?.. Хто за кіно?

Колька нахабно шахрує: за ковзанку у нього виходить більшість. Обурені прихильники кіно протестують:

- Переголосувати!

Голоси поділилися порівну. Степан утримався. Його атакують з двох боків - адже цей голос буде вирішальний. Колька погрозливо струшує портфелем:

- Кричи- ковзанка! Інакше- пориваю дипломатичні стосунки. Правда, товаришу комсорг?

Таня мовчить, але дивиться на Степана так, що йому стає зрозуміло все. Комічно зітхаючи, підіймає руку:

- За ковзанку!.. Хоч я й не вмію кататися.

Та його вже не чують. Метушлива юрба студентів поспішає до дверей...

Швейцар, усміхаючись, дивиться їм услід... Дружні студенти в цій четвертій групі! Завжди разом, завжди найпізніше йдуть з інституту, завжди веселі. Гарна молодь!

Він замикає вхідні двері і неквапливо гасить світло в коридорі. Екзаменаційна сесія закінчилась.

* * *

“Комсомолець завжди веселий!” - такий був девіз Тані Сніжко. І вона, справді, була завжди весела. Її задерикуватий сміх правив за точний орієнтир для студентів: де вона, там обов’язково Коля Карпов, Степан Рогов, Мишко Абраменко, - там уся четверта група першого курсу лікувального факультету. Та ніхто не подумав би назвати Таню реготухою. Веселий - значить, енергійний, життєрадісний. Веселий - значить, не страшні невдачі, бо є віра в друзів і в себе.

Всією своєю діяльною натурою вона вабила до себе. Не дивно, що саме її обрали комсоргом групи, не дивно, що саме вона стала за той центр, навколо якого об’єдналися двадцять сім чоловік - несхожих одне на одного, різних характерами і смаками, поведінкою і здібностями.

Степан Рогов... Таня часто думала про нього. Складний, багатокутний, як назвав його Коля Карпов. Йому нелегко в колективі - він може бути взірцем витримки і цілеспрямованості, але звик мріяти і працювати сам-один. Підземне місто зробило його надто замкнутим, надто мовчазним... Недобре... Та іноді він раптом наче виходить з заціпеніння, в ньому прохоплюється щось хлоп’яче - просте, миле. Захопившись, він говорить гаряче і схвильовано, доводить те, що не викликає жодних сумнівів, фантазує. Його не можна переривати в такі хвилини - сміх чи іронія відштовхують його надовго... Треба завжди пильнувати, щоб не образити його.

Ось із Колею Карповим - легше. Він весь як на долоні...

Та коли про Степана Рогова Таня може думати спокійно й розсудливо, то думки про Колю Карпова її бентежать.

Коля різко змінився останнім часом: він все рідше й рідше жартує, часто замислюється... Чомусь почав уникати її... А жаль - Коля чудовий хлопець... Може, він закоханий?... Так, напевно закоханий: з того пам’ятного вечора на катку він намагається завжди бути разом з Леною Борзик... Лена, ясно, хороша дівчина, але...

Навіть у людини, що має девізом “Комсомолець- завжди веселий!”, навіть у життєрадісного комсорга групи може бути тяжко і неспокійно на серці. Не слід, звісно, тільки показувати цього... А так, що ж: і Коля, й Лена - хороші, дорослі люди. Ось тільки Лена - здібна дівчина, та лінькувата, - останнім часом зовсім ігнорує навчання... На лекціях вона завжди дивиться на Колю - тільки на Колю! - невідривно, захоплено.

І знову Тані стає сумно. Навіщо критися од себе самої - Коля Карпов їй подобається. Навіть більше - вона його кохає. Кохає... Та хай про це не знає ніхто.

І Тетяна Сніжко знаходить в собі сили, щоб, як і раніше, весело відчитати Колю Карпова “за відрив од мас”, поговорити з Леною інтимно, щиро, - про кохання і навчання, про комсомольську четверту групу і про того, хто обом їм близький і любий.

* * *

Четверта група. Двадцять сім чоловік. Кожний по-своєму цікавий, кожен має свої хиби. Та всіх їх об’єднує хороша, справжня дружба. Зубрять латинь і готують доповіді для студентського наукового гуртка... Дискутують про атомну бомбу і про ультравіруси. Сперечаються про комуністичну мораль і про зримі риси комунізму... Захоплюються кінокартинами і зачитуються книгами... “Боліють” на футбольних матчах... Закохуються... Переживають...

Ніколи Степан Рогов не міг уявити, що життя студента настільки яскраве і багатогранне. Він іноді згадував той далекий вечір, коли, віддавши доценту Великопольському заповітну ампулу, сидів самотньо у міському парку. Тоді йому уявлялися майбутні роки студентства. Він уже не міг точно відновити тодішній настрій і тодішні думки, та пам’ятав, що уявляв себе у великій яскраво освітленій кімнаті - чи то в лабораторії, чи то в бібліотеці - самотнім, зосередженим.

А виявилося, що це - зовсім не так. Далеко цікавіше, привабливіше, веселіше... Як добре, що в них така дружна група, що до цієї групи потрапила Таня Сніжко!.. Таня - чудова дівчина... З нею завжди легко.

Степан розумів, що саме Таня повернула йому енергію життєрадісної юності. Він спочатку навіть гнівався, що вона завжди стежить за ним, щоб сказати в потрібний момент: “Бадьоріше, Степане!” Але тепер він просто не міг обходитися без неї - йому ставало сумно, коли її не було.

А Іван Петрович Кривцов учив його витримки, великої наполегливості. Він дозволяв Степану Рогову бувати в лабораторії патологічної анатомії не більш як три години на день, та ці три години давали так багато, що результати перевищували всі сподівання.

Дуже часто професор Кривцов запрошував Степана до себе додому. Степан любив ці вечори. Обстановка була проста, взаємовідносини Івана Петровича з дружиною і дочкою - щирі і по-справжньому дружні. Розмова, звичайно, починалася в напівжартівливому тоні, та поступово переходила на серйозні теми, і дружина Івана Петровича, вчителька, відкладала вбік свої зошити і сідала ближче. Вона рідко включалася в розмову, та її зауваження щоразу були влучні. Іван Петрович задоволено похитував головою, а Степан радів: йому здавалося, що й Катя - його Катя - чимось нагадує дружину Івана Петровича, що й Катя, навіть будучи агрономом, так само розумітиме його.

Катя... Він писав їй тепер часто. І вона йому. Але все це не те... Хочеться побачити її-хоча б на часинку. Та поки що не можна. Хай уже під час літніх канікул...

Іван Петрович замовкав, коли бачив, що Степан замислюється. Він поважав ці хвилини, розуміючи, що в юнака є над чим подумати. Та Степан зразу ж підводив очі і винувато усміхався:

- Пробачте, Іване Петровичу, я вже слухаю.

- Так от, про студентський науковий гурток... Я хочу запропонувати тобі розробити тему “Народна медицина”... Що ти скажеш на це?

Степан знизав плечима - тема йому не подобалась. І взагалі, науковий гурток студентів... Ну що там може бути цікавого?

Професор Кривцов замовк. Розмова відновилася за кілька днів, у лабораторії.

Розділ XVII

ПРОФЕСОР КРИВЦОВ ІНТРИГУЄ

- Так скільки в нашій групі членів студентського наукового гуртка? Десять?.. Мало.

Секретар партійного бюро факультету дивився на Таню Сніжко докірливо. Таня виправдовувалася:

- Так гурток недавно ж тільки почав працювати. І, крім того, можна додати ще двох: Миколу Карпова і Степана Рогова. Вони займаються справжніми науковими дослідженнями - Рогов у нас, в патологічній, а Карпов в Мікробіологічному інституті... Так що, вважай, дванадцять.

Секретар похитав головою:

- Е, Таню, негаразд! Я бачу, ти не розумієш, у чому суть. Те, що хлопці працюють в лабораторіях, - дуже добре. Добре, що ними керують досвідчені наукові працівники. Та це підготовка ін-ди-ві-ду-аль-на! Розумієш? Вони звикають мислити й працювати в одиночку... Тим більше, що ти сама кажеш: самотність Рогову протипоказана... Хай працюють в лабораторіях, але про свої успіхи вони повинні доповідати нам... Ну, словом, поговори з Карповим і Роговим... Або ні, я поговорю сам. А в Мікробіологічний інститут доведеться подзвонити.

Таня йшла від секретаря в поганому настрої. Так, секретар був правий: вона сама сприяла тому, щоб Степан і Коля одривалися від колективу. З захопленням працюючи в гуртку, вона все ж вважала, що це якийсь початковий ступінь, а потім можна буде серйозно, - як Степан, як Коля, - працювати в справжніх лабораторіях. А виявляється, що це одне і те ж: робота в гуртку повинна поєднуватися з роботою в лабораторії. Треба поговорити з друзями.

Та того вечора за неї говорив професор Кривцов:

- Ні, Степане, науковий гурток студентів - зовсім не дитяча гра в науку. Я навіть здивувався, коли почув таке від тебе. Це - серйозна підготовка до майбутньої наукової діяльності, така ж, як і твоя робота в оцій лабораторії. А ти тут не одкриваєш нічого нового, ти тільки засвоюєш те, що було зроблено до тебе.

- Але, Іване Петровичу, я зможу все прочитати і в книзі... І навіть далеко повніше...

- Повніше?.. - Професор необережно натиснув на предметне скельце, зламав його і роздратовано відкинув. - А це ще невідомо! Невідомо!.. Що ти знаєш, наприклад, про народну медицину? Зрозумій, що людство вистраждало свою домашню медицину за багато сторіч ціною багатьох помилок, і тобі стане ясно, що не все в народній медицині наївне й дурне, як вважають деякі занадто “вчені” люди... Чи знаєш ти, що й сучасна медицина половину всіх ліків здобуває з препаратів рослин, - із усіх отих вовчих ягід, “мар’їного зілля” і інших? Чи знаєш ти, нарешті, що є такі дивні народні засоби, з якими поки що не можуть конкурувати найкращі препарати фармакології? Що ти знаєш, наприклад, про часник? Ти наслухався про пеніцилін і про карболку, про сульфамідні препарати і про йод... А чи відомо тобі, що паличка Коха - збудник туберкульозу, - яка лишається живою в п’ятипроцентному розчині карболки протягом доби, може бути зруйнована випарами звичайного часнику в триста разів швидше?.. За п’ять хвилин!.. Не знаєш?.. Е, то ти багато чого не знаєш!.. Ось коли ти підготуєш для гуртка доповідь про народну медицину, я, як співдоповідач, розповім один випадок із своєї партизанської практики. Випадок такий, що ну!

Степан завжди дивувався професорові Кривцову: той володів дивною здатністю переконувати і зацікавлювати. Ще півгодини тому, коли мова зайшла про студентський науковий гурток, Степан був певен, що це - марна витівка, зайва витрата часу. Але тепер... Так це ж цікава і справді нерозроблена тема!

Степан захопився цією темою. Він нишпорив у бібліотеках, розшукуючи лікарські порадники двохсотрічної давності; випитував у всіх, хоч трохи знайомих йому людей найпростіші фармакологічні засоби; написав, нарешті, Каті, і Катя, доклавши чимало зусиль, зібрала і надіслала йому кілька десятків домашніх рецептів лікування ревматизму, чиряків, простуди, наривів і всяких інших захворювань.

Відкидаючи явно безглузде, що грунтувалося на забобонах, Степан ретельно відбирав цінне, що відповідало перевіреним, справді науковим методам лікування. Ця робота, звісно, ще мало нагадувала справжню дослідницьку, та поступово в його мозку почала оформлюватися парадоксальна думка: дуже багато з народних засобів давали препарати, аналогічні препаратам хіміотерапії - галузі медицини, яка породила і сульфамідні препарати, і пеніцилін, і граміцидин, і саназин...

А професор Кривцов, добродушно сміючись, говорив:

- Ось бачиш, Степане, не про все можна прочитати в книгах. Знай, що коли тобі вдасться підготувати добру доповідь на цю тему, тебе прийдуть слухати навіть професори... От спробуй-но пояснити дослід, який мені показала одна домашня господарка...

І Степан проводив дослід, здавалося б, нескладний, але майже нез’ясований: у звичайну нестерилізовану каструлю він клав шматки щойно купленого в магазині м’яса; поруч, у звичайній склянці, ставив дрібно потертий хрін і закривав усе це скляним ковпаком. І м’ясо не псувалося. В жаркі літні дні воно витримувало кілька тижнів.

А часник? Звичайний часник творив чудеса! Випарами з одного грама часнику можна було вбити, за розрахунком Степана, кілька кілограмів найстрашніших бактерій. Досить пожувати часник протягом однієї хвилини, щоб в роті загинули всі мікроорганізми.

А черемха?.. Її дрібно порізане листя протягом кількох секунд вбивало навколо себе всіх мікробів...

А листя звичайного подорожника? Його прикладають до ран, і, як це не дивно, рани швидко загоюються.

А настойка чаю?... З її допомогою опік виліковується швидко й надійно...

Дуже багато цікавого, нез’ясованого знайшов Степан під час роботи над своєю доповіддю для студентського наукового гуртка. Багато чого не міг пояснити навіть професор Кривцов.

Він розводив руками:

- Винуватий, каюсь... Та вважаю, що й інші цього не знають. А ось ти прочитаєш свою доповідь, зацікавиш народ, - може, хто-небудь і створить нові ліки... А для тебе це до-о-обряча школа! Ось зачекай, я тебе ще познайомлю з професором Климовим... У нього є така ідея, що ахнеш!

І знову професор Кривцов інтригував Степана, знов терпляче й мудро вчив його бути цілеспрямованим і наполегливим.

* * *

На початку зими другокурсник Степан Рогов на студентській науковій конференції прочитав свою доповідь “Народна медицина”.

Тема доповіді була така незвичайна, що засідання довелося перенести у велику аудиторію, бо Малий зал не міг вмістити всіх слухачів.

Та зміст доповіді далеко переріс її назву: Степан Рогов говорив насамперед про фітонциди - відкриті радянським професором Токіним лікувальні речовини рослин.

Рогов стверджував, що фітонциди властиві усьому рослинному світові, бо рослини проти хвороб виділяють спеціальні хімічні речовини (як засіб самозахисту), смертельні для мікроорганізмів, в дуже незначних дозах. Він наводив цифри: один гектар ялівцевого чагарника виділяє за добу близько 30 кілограмів летких речовин - кількість цілком достатню, щоб знешкодити від бактерій велике місто з його закутками і смітниками. Рогов демонстрував прості та ефективні досліди, переконливо доводячи, що деякі з засобів народної медицини дійові, мало того - потребують вивчення; він доводив, як необхідно насаджувати в містах ялівець, цукровий клен, жасмин, кедр, черемху, і це були вже практичні пропозиції, що змушували серйозно подумати над розробкою їх.

Професор Кривцов дотримав слова. Він справді розповів цікаву історію:

...В листопаді 1941 року військова частина, в якій служив Кривцов, пробивалася з оточення, але, витративши весь запас боєприпасів, одійшла в ліси і перетворилася на партизанський загін. Лікар загону Кривцов впав у розпач: не було перев’язочного матеріалу, ні медикаментів, а рани бійців були в жахливому стані.

Та якось до загону прийшов один з місцевих мешканців і запропонував простий засіб: двічі на день підносити до рани дрібно потерту цибулю. Кривцов з досадою відмахнувся, але старий наполягав.

Спробували. І що ж виявилося? Рани затягувалися навдивовижу швидко, далеко швидше, ніж ті, що їх обробляли звичайними медичними препаратами...

Зал слухав з напруженою увагою: професор Кривцов підтверджував фактом те, що розповів студент Рогов.

А професор потім дав теоретичне з’ясування спостереженому факту: фітонциди рослин близькі до антибіотиків - лікарських речовин, що їх виділяють різні грибки плісняви у боротьбі з іншими мікроорганізмами. Він нагадав, що думка про використання боротьби між мікробами в інтересах людства належить великому російському вченому Іллі Іллічу Мечникову.

На закінчення професор Кривцов сказав:

- Кожен крок нашої науки базується на попередніх успіхах. Це дуже добре показав студент Рогов у своїй доповіді. Народ ціною величезних зусиль, помацки знайшов лікувальний засіб, потім його було забуто, але минуло багато років, і ми знову повертаємось до цього засобу, - не до знахарства, ні; ми приходимо вже з науковою, строго обгрунтованою теорією. Це - новий крок пізнання... Так, наприклад, мешканці Південної Америки з незапам’ятних часів встановили, що для вилікування від малярії треба жувати кору хінного дерева... Вони нічого не знали про хінін, а ми тепер знаємо не тільки формулу хініну, ми штучно виготовляємо акрихін - ще сильніший засіб... Професор Борис Петрович Токін, який зацікавився найпростішими народними засобами, відкрив клас надзвичайно цікавих речовин - фітонцидів рослин, що будуть, безперечно, використані в боротьбі за людське життя. Беріть з нього приклад. Треба бути спостережливими. Треба вчитися - напружено, самовіддано. І тоді ви зможете творити великі діла!

І доповідь Степана Рогова, і лекція професора Кривцова справили на всіх присутніх незабутнє враження.

Степану Рогову було присуджено першу премію за кращу студентську наукову працю. А професор поплескав юнака по плечу:

- Ростеш, ростеш, Стьопо!.. Радий, дуже радий за тебе!.. Але!.. - Він підняв угору вказівний палець. - Але не зазнаватися! Це тільки натяк на наукову роботу. Ось коли я побачу, що ти засвоїв усе, що треба знати мікробіологу, я познайомлю тебе з професором Климовим...

Він не сказав, хто такий професор Климов, - Кривцов любив заінтригувати.

* * *

Микола Карпов не був присутній на доповіді Степана Рогова. В останню мить його затримав Антон Володимирович, який прийшов до лабораторії роздратований і стривожений. Один з офіціальних опонентів доцента Великопольського в попередній бесіді розгромив деякі з висунутих ним тверджень, і тепер доцент просив терміново допомогти йому виконати додаткові досліди - захист дисертації довелося відкласти на невизначений строк.

З важким серцем Колька вислухав інструкцію Великопольського. Він не міг відмовитися від пропозиції, але почував себе винуватим перед Степаном. Адже це була перша серйозна доповідь його друга - доповідь, яку вони обговорювали чи не протягом року. І ще Кольці чомусь стало досадно: ось Степан, працюючи з таким же напруженням в лабораторії Кривцова, зміг підготувати науковий реферат, а в нього виходить завжди так, що в дні занять у Антона Володимировича раптом з’являється термінова і важлива робота. Дуже рідко вдається прослухати яку-небудь доповідь... Правда, це невелика біда: все, про що говориться у гуртку, Антон Володимирович пояснює небагатослівно, але яскраво і переконливо. І він, мабуть, правий, що головне для студента - робота в лабораторії і напружене навчання... Приємно відчувати, що теж береш участь у серйозному науковому дослідженні... Антон Володимирович - простий. Він не так, як Кривцов, що не допускає Степана до справжньої роботи. Антон Володимирович завжди говорить: “Наші з тобою дослідження...” А це значить, що й Колька, хай небагато чим, але допомагає справжньому вченому...

Карпов заспокоював себе, та настрій не кращав. Не було піднесення, відчувалася перевтома. Він все частіше й частіше зиркав на годинник і, завершивши перший із запропонованих Антоном Володимировичем дослідів, нарешті не витримав і помчав до Медичного інституту. Але було вже пізно: біля під’їзду він зустрів групу студентів, які жваво про щось сперечалися, а в роздягалці зіткнувся з Степаном і професором Кривцовим.

Степан образився на нього, ясно. Колька зрозумів це по підкресленій байдужості, з якою той подивився на нього і обернувся до Кривцова, продовжуючи розмову. Кольці хотілося зразу ж пояснити Степанові причину своєї відсутності, та було незручно переривати професора, до того ж незабаром до них підійшов і доцент Петренко.

Петренко дуже хвалив Степана. Він, правда, відзначив, що великого наукового значення, звісно, доповідь ще не має, але вона примусить багатьох з усією серйозністю взятися до розробки деяких питань, які порушив Степан Рогов.

І знову Карпов відчув на серці гнітючий сум.

Багато днів він просидів у лабораторії Великопольського, багато зробив - хай навіть не дуже важливого, - та ось мине ще кілька напружених місяців, доцент Великопольський стане професором, може, навіть один на один подякує йому, потисне руку, скаже: “Наші дослідження були блискучі!..” Але ніхто не скаже, що Микола Карпов досяг чогось значного, що він, виконуючи наказ своєї Батьківщини, іде в науку - хай повільно, зате впевнено... Він був сумний, заклопотаний.

Це не сховалось від Петренка. Петренко позирав на нього, намагаючись зрозуміти, що ж засмутило незмінно життєрадісного і веселого лаборанта доцента Великопольського. У вестибюлі, відставши од Кривцова й Рогова, він узяв Карпова під лікоть:

- Ну, Колю, а як же у вас ідуть справи?.. Яку ви готуєте доповідь?

Працюючи в Мікробіологічному, викладаючи в Медичному інституті, доцент Петренко майже всіх співробітників знав поіменно. Але для Кольки його звернення було несподіваним: він навіть не міг припустити, що Петренко, з яким він розмовляв лише один раз, пам’ятає його. І йому стало дуже незручно, що відповісти, власне, нічого.

Ніяковіючи, він розповів, що працює дуже напружено, що в нього просто не вистачає часу... Він виправдовувався тим, що бере участь у справжніх наукових дослідженнях...

Доцент Петренко слухав його із наростаючим відчуттям тривоги. Він прекрасно розумів, що Микола Карпов повністю підпав під вплив доцента Великопольського. Що за дивні стосунки між завідувачем відділу інституту і студентом-другокурсником? Чому Микола Карпов, помилившись, сказав “наші дослідження”?.. Великопольський збаламутив йому голову, підкреслюючи “серйозність” роботи... Але навіщо це потрібно?..

Завдання було складне! Петренко не мав ніяких підстав сказати Миколі, щоб той кинув роботу в лабораторії Великопольського. Можна діяти тільки методом переконання.

І він знову повторив своє твердження про шлях студентів у науку, підкреслював значення систематичності в набутті знань, говорив про Степана Рогова, знаючи, що цей приклад для Карпова найбільш близький і зрозумілий. І він бачив, що Микола Карпов слухає його дуже уважно, підсвідомо сприймаючи те, про що доцент не міг Сказати одверто.

Коли за тиждень Петренко поцікавився у Великопольського, куди зник його життєрадісний лаборант, Великопольський сказав, що Карпов, посилаючись на втому, попросився у “відпустку” до кінця року.

Розділ XVIIІ

ЗАПИСКА

Лекції в інституті, праця в лабораторії, науковий гурток, веселі студентські вечори... Доба заповнена вщерть. Ніколи думати про минуле, мріяти про майбутнє - шалений темп життя сам несе вперед. І тільки пізно вночі, лягаючи спати, Степан Рогов і Коля Карпов серйозно і просто розмовляють про життя, про роботу. Скінчилась епоха “Росінанта” - на місці старого дивана стоїть зручна канапа. І розмови друзів уже не ті. Виросли й змужніли обидва. Степан став веселіший і більш товариський. Коля посмутнів.

Миколин настрій тривожив Степана. Він уже кілька разів намагався дізнатися, що ж гнітить його друга, та Коля, проти звичаю, мовчав. Але одного разу він заговорив перший:

- Стьопо, скажи... ти любиш Таню?

Степан закліпав очима. Кольчине запитання здалося йому настільки безглуздим, що він навіть розсміявся:

- Звісно, ні! Таня дуже гарна дівчина, але... Та ти ж знаєш...

Колька зітхнув:

- Я люблю її...

Він підвівся на ліжку, сів, підібравши ноги, і заговорив швидко, запально:

- Ти розумієш, Стьопо, я бачу, що вона тебе любить...

- Мене?!

- Так! Вона завжди поруч тебе... Ще з того вечора на катку... Я це бачу... І коли б я не знав, що ти любиш Катю, я ніколи б не заговорив з тобою про це. Я й так мовчав більше року. - Він засмучено шморгнув носом і замовк.

Для Степана заява Кольки була великою несподіванкою. Як усі в групі, він був переконаний, що Коля Карпов симпатизує Лені Борзик.

- Ну, а як же Лена?.. Щось ти непостійний, Колю.

Колька зіскочив з ліжка і підсів до Степана на канапу:

- Ой, не кажи, Стьопо! Замучився до краю. Ти розумієш, того вечора після екзаменів, на ковзанці я побачив, що Таня цікавиться тільки тобою. Ви весь час були вдвох...

- Дурню, та вона ж мене вчила кататися на ковзанах!

- Не знаю. Можливо... Я не хотів вам заважати. Підійшов до Лени - жартую, сміюсь, а в самого на серці так важко, так гірко... А вона просить провести її додому - живе далеко, на Новоселівці... Провів... Та ще й вірші про кохання читав, дурень... А вона каже: “Любий!” Це значить, я - любий... Хотів утекти - незручно якось... Каже, що давно кохає мене...

Колька знову зітхнув:

- І що ж ти думаєш: доводиться проводжати Лену додому, доводиться щодня сидіти з нею поруч на лекціях... Скільки разів уже збирався сказати прямо: “Лено, та не люблю ж я тебе!..”, а не можу. Як подивиться на мене ось такими сумними очищами... - Колька показав обома руками щось дуже велике. - Як подивиться! Язик не повертається... А сьогодні каже: “Ну, поцілуй же мене хоч раз!” А я - втік... Скажи, правильно, що втік?

Степан мало не зареготався, та все ж відповів з належною серйозністю:

- Правильно, що втік. Та ще правильніше було б, якби ти зразу сказав дівчині, що не Любиш. А то що ж виходить?

Ех, Колька, Колька - він ще такий безпосередній, як дитина! Боячись образити когось, він готовий мучитися сам. І скажи ж: рік закоханий у Таню, а ніколи ані слова!.. А Таня... Правда, що вона весь час поруч з ним, Степаном, але...

І раптом багато з того, що раніше здавалося незрозумілим, набуло змісту. Так ось чому Таня завжди запитує: “А де Коля?” Та ось чому позирає на Колю з Леною, і погляд у неї при цьому буває зосереджений і сумний!.. Степанові здавалося, що Таня просто незадоволена: адже Лена йому явно не до пари - ледача, сентиментальна дівчина... А виходить...

Ще не маючи твердої певності, а тільки неясний здогад, Степан сказав:

- Іще я повинен тобі сказати, що ти - сліпий!.. Ти не бачиш, що Таня цікавиться не мною, а тобою... Заспокоївся?.. Ну, спи, жених-невдахо!

Та де вже тут було Кольці спати! Він не образився за жарт, а підскочив до Степана й трусонув його за плечі:

- Звідки ти знаєш? Вона тобі говорила? Чого ти мені не сказав?

- Та постривай!.. Плече зламав, ведмідь! Звісно ж, казала! Я, мовляв, закохана в цього рудого ведмедя, який ніколи не хоче навіть розмовляти зі мною...

- Ну, це вже ти брешеш... - Колька розчаровано відвернувся.

- А от і не брешу!.. Спитай її сам.

Колька замовк і знову вмостився на ліжку, але не міг довго витримати, - підхопився, сів до столу, щось писав, закреслював і знову писав. Нарешті зібгав аркуш і сказав:

- Не виходить. Пушкіна з мене, мабуть, не буде... А Тані завтра скажу одверто. Адже так, Степане?

Степан сказав серйозно:

- Так... Сідай, Колю, поговоримо.

Вони довго говорили цієї ночі. Про Лену. Про Таню. Про всю групу. А потім згадали за підземне місто та про останнє прохання Катерини Василівни.

Минуло вже кілька літ, а Галочку Сазонову все не вдавалося знайти. Адресні бюро найбільших міст країни незмінно відповідали: “Такої в нашому місті нема і не було”. Не дали нічого втішного й особисті розшуки численних знайомих Миколи Карпова й Степана Рогова.

То що ж, невже доведеться відмовитися від даного слова?

І раптом Степана осяяла думка: а що як звернутися до органів зв’язку, в республіканське управління? Адже хто знає міста краще за поштарів?

Микола визнав ідею блискучою. Але Степан знову занепав духом:

- Ну, а коли там запитають: “А чому ви вважаєте, що “пр. Ст.” обов’язково означає проспект Сталіна? А може - проспект Стахановців?

Він затнувся і майже злякано зиркнув на Кольку. Колька так само подивився на нього. Вони одночасно згадали, що кожного дня проходили проспектом Стахановців, мимо будинку № 7.... А що як справді проспект Стахановців? Катерина Василівна навмисне не вказала вулицю точно, щоб гестапівці не могли схопити її дочку...

І Колька заволав:

- Підйом!.. На одягання - три хвилини, на сніданок - дванадцять

Та було ще дуже рано. Тьмяний зимовий ранок надходив повільно, неохоче.

Колька ввімкнув приймач, і з репродуктора захрипіло:

- ...В експериментальних камерах японські військові злочинці по-звірячому умертвляли радянських і китайських громадян. Бактеріологічні загони у Маньчжурії готували десятки тонн бактерій, десятки тисяч чумних пацюків, щоб за першим сигналом...

...Того дня розпочинався суд над японськими військовими злочинцями.

* * *

Стукали довго, але ніхто не виходив. Мабуть, у квартирі нікого не було. Та ось одчинилися двері напроти. Немолода жінка визирнула, щоб дізнатися, хто так настирливо добивається до її сусідів.

Колька метнувся до неї:

- Скажіть, будь ласка, чи тут жила Катерина Василівна Сазонова?

Жінка насторожилась:

- Так, жила... А що?.

- А чи зостався хто-небудь з сім’ї Сазонових?.. У них була дочка... Ми принесли звістку про Катерину Василівну.

Жінка зойкнула, заметушилася, схопила за руку Карпова і потягла за собою в кімнату:

- Де вона? Що з нею?

- Зараз, зараз... А де її дочка? Де її чоловік?

Жінка розповіла, що партійного працівника Сазонова і його дружину, архітектора Катерину Василівну, підпільників, німці оточили в цьому будинку. Сазонови одстрілювались до останнього патрона. Тоді ж Сазонов загинув, а його поранену дружину гітлерівці схопили, повезли, і більше про неї ніхто не чув. Катина дочка в цей час була чи то в знайомих, чи то у тітки, - у всякому разі, в лютому 1943 року, коли наші частини звільнили місто, її приводила сюди якась бабуся і просила, коли од Каті буде лист або якась звістка, щоб негайно ж повідомили...

Але куди саме повідомити - жінка не знала. І все ж вона обіцяла узнати адресу родички Катерини Василівни: за кілька днів повинна приїхати сусідка - очевидиця усіх цих подій. Жінка просила зайти ще раз, не пізніше як за тиждень.

Вийшовши з будинку, Колька зітхнув. Йому здалося, що мети майже досягнуто, що дівчинку вони знайдуть.

Та Степан був сумний. Позираючи на вікна колишньої квартири Сазонових, він не відчував радощів виконання обов’язку. Адже коли дівчинка жива, вона вже доросла і все розуміє... Може, вона ще чекає, сподівається побачити свою матір... А він принесе їй страшну звістку...

А може, Катерина Василівна жива? Може, живий Зденек та інші, що лишилися в казематах підземного міста?

Раніше була хоч маленька надія, а сьогодні зникла й вона. Почуте вранці не виходило з голови: не тільки німецькі, а й японські фашисти готували проти Радянського Союзу тонни смертоносних бактерій, безліч чумних пацюків... Але й американські імперіалісти погрожують війною... А підземне місто попало до рук американців.

Різкий, майже фізичний біль стиснув йому серце. Тільки тепер він остаточно зрозумів, що друзі з підземного міста загинули. Їх закатували...

Дивлячись на Степана, засумував і Колька. І йому стало ясно: усі строки чекання минули, люди підземного міста загинули. Хотілося, щоб Степан зруйнував цю певність, висловив хоча б несміливу гадку, що полонені живі і американці вивезли їх за океан...

Та Степан мовчав. Невидющими очима він дивився на вікна квартири Сазонових, а в його вухах лунали слова:

- ...Треба вижити, Степане!.. Треба вижити, щоб розповісти усьому світові, що не було і нема гірших, кровожерніших звірів, як фашисти... Це вовки - і не звичайні вовки, а вовки-людожери... Треба вижити, щоб знищити їх усіх!

Ці слова Катерини Василівни лунали в його вухах, як клятва, як наказ...

Він рішуче обернувся до Кольки:

- Ходімо.

А через кілька годин відбулися загальні збори студентів Медичного інституту. Виступали і поважні академіки, і першокурсники, і технічні працівники. Всі висловлювали свій справедливий гнів, вимагали найсуворішої кари японським військовим злочинцям.

Виступав і Степан Рогов. Він говорив про страшні каземати фашистського підземного міста, про мужніх людей - Катерину Василівну і Зденека. І у величезному залі виникав образ гордої радянської жінки і її гнівні слова.

- Не було й нема гірших, кровожерніших звірів, як фашисти!

А коли Степан Рогов зійшов з трибуни, голова зборів подав йому записку. В записці було:

“Шановний товаришу Рогов! Дуже прошу зайти до мене на квартиру в один з наступних вечорів. У мене до вас дуже важлива справа”.

Потім адреса і підпис: “О. Великопольська”.

Степан пошукав очима. Вродлива жінка, що сиділа в третьому ряду, перехопила його погляд і сумовито усміхнулася.

Степан пізнав її - це була Олена Петрівна Великопольська. Вона проводила спецпрактику на старших курсах мікробіологічного відділу інституту.

* * *

Степан Рогов дивувався: що за важлива справа до нього могла бути у Великопольської, яку він тільки зрідка зустрічав у інститутських лабораторіях?

Колька, схильний бачити у всьому щось надзвичайне, припустив, що йдеться про якусь таємницю.

Степан нічого таємного в записці не бачив, але вважав, що справа, про яку писала Великопольська, певно, була особистого порядку. В усякому разі, треба виконати прохання. Але на квартиру до Великопольських іти не хотілося, хоч Колька й запевняв, що Олена Петрівна дуже мила й проста жінка.

Події прискорила сама Великопольська. Якось увечері вона зайшла до лабораторії професора Кривцова і побачила Карпова.

- Здрастуйте, Колю! Скажіть, чи ви не знаєте студента Рогова?

- Безперечно, знаю. Це мій друг.

- От і добре! Передайте йому, що я повторюю своє прохання.

Колька усміхнувся:

- Олено Петрівно, він соромиться. Може, хай краще прийде до вас в інститут?

- Ні, Колю, хай краще прийде до нас на квартиру. А щоб він не соромився... - Олена Петрівна всміхнулася - приходьте разом: він і ви. Добре буде, якщо ви прийдете завтра, о сьомій вечора.

Карпов пообіцяв.

Коли наступного дня друзі прийшли до Великопольських, Олени Петрівни ще не було. Двері їм одчинила дівчинка, в якій Степан не відразу пізнав Галинку - ту дівчинку з солом’яними кісками, яку він кілька років тому зустрів у кабінеті директора Мікробіологічного інституту. Вона стала набагато доросліша, але в її поведінці ще лишалося чимало дитячого. Надто вже поважно вона передала, що її мама просить вибачення за затримку, надто по-дорослому відрекомендувалася: “Галина!” і запросила до вітальні.

Коли б не Колька, Степан просто не знав би, про що говорити, як поводитись з цією дорослою дитиною. Та Колька виручав. Маючи щасливу здатність почувати себе вільно скрізь і завжди, він розповідав смішні анекдоти про професорів, показав Галині кілька немудрих карточних фокусів, а потім сів за рояль і, неймовірно брешучи, зіграв сонату Моцарта “Ф-дур”. Тут же в них з Галиною виникла суперечка: Галина втовкмачувала, що він грає в іншій тональності і що взагалі сам Моцарт не впізнав би своєї сонати в такому виконанні, а Колька запально доводив, що саме він правий. Кінчилося тим, що Галина сіла за рояль, а Колька, лукаво блискаючи очима, спокійнісінько вмостився у кріслі.

Дівчинка зіграла сонату Моцарта, потім із “Пір року” Чайковського. Грала вона тепло, задушевно, і Степанові згадався той далекий осінній вечір, коли вони вперше зустрілися з Колькою.

- “Баркарола”?

Галина хитнула головою:

- Так... “Баркарола”... - Вона сиділа схвильована, задумлива, з недитячим виразом обличчя.

Деякий час мовчали, потім Галина побігла до другої кімнати і принесла великий альбом у оксамитовій обкладинці. Це були її гордощі - яскраві листівки, портрети артистів, письменників, і її, Галинчині, фотографії, більшість з яких вона, правда, намагалася прикрити рукою, вважаючи за недосить скромні.

Степан неуважно гортав альбом. У нього в вухах ще лунала мелодія, що мимохіть асоціювалася з далекою осінню, з Катею... Перед ним миготіли обличчя - багато разів бачені, знайомі. Та жодне з них не здавалося йому таким милим, жвавим і неповторним, як обличчя Каті. Знамениті артистки, знамениті співачки - хіба хоч у одної з них були такі променисті, ніжні і разом з тим такі сумовиті очі?

І раптом він побачив дивно знайоме обличчя. Квапливо присунув до себе альбом і втупив погляд у невелику фотографію: жінка в береті задумливо дивилась кудись удалину, наче слухаючи чудову музику... Степан інстинктивно схопився за кишеню - адже в його записній книжці лежить така сама фотографія... Але ні, на тій фотографії поруч з Катериною Василівною сфотографована її дочка. У нього перехопило подих, на мить зупинилося серце і цілком виразно уявилося:

...Яскраве світло... Білі стіни... Над ним схилилася виснажена жінка... І її тихий, лагідний голос: - Не бійся мене, я твій друг...

Так, сумніву не було. Це - Катерина Василівна Сазонова... Вона просила знайти її дочку... Галинку? Так, Галинку... Скільки років минуло?.. За віком вона якраз підходить... Невже це вона, її дочка?

Він уважно подивився на Галину, а та, певно, вирішивши, що Степан зацікавився фотографією, охоче пояснила:

- Це моя тьотя. Я її не пам’ятаю. Вона загинула під час війни. Правда, я схожа на неї?

Степан зразу ж погодився:

- Так, так... Дуже. А як звали тьотю? В неї були діти?

Дівчинка відповіла невпевнено:

- Здається... не було. Треба запитати маму. А тьотю звали... звали Катериною... - Вона засміялася: - Ну звісно ж, Катериною Петрівною, раз вона моя тьотя.

Степанові стало цілком ясно, що перед ним і є та дівчина, яку він шукав. Так ось чого покликала його до себе Великопольська!

Дівчинка навіть не знає, що її мати давно загинула. А у нього в кишені лежить фотографія з останнім словом матері до своєї дитини... і про це сказати не можна. Можливо, пізніше, а зараз - не можна... Це буде неймовірний удар для Галини.

По-інакшому, зовсім по-інакшому поглянув він тепер на дівчинку. Ну як він не міг раніше побачити, що ці сірі задумливі очі - точна копія очей Катерини Василівни! Як він міг не побачити, що всім, всім вона схожа на свою матір!

Степан перебільшував: Галинка, звісно, трохи скидалася на Катерину Василівну Сазонову, але треба було знати те, що знав Степан, щоб помітити цю схожість.

Незабаром прийшла й Олена Петрівна:

- Ви пробачте мені, товариші, але сталося так, що я ніяк не могла прийти раніше... Товаришу Рогов, я хочу попросити вас, щоб ви розповіли про підземне місто, особливо про ваші останні дні перебування у ньому.

Степан зрозумів, що саме просить розповісти Олена Петрівна. Він і почав з своєї невдалої втечі.

Галинка слухала, затамувавши подих... Маленька ампула з ліками проти всіх у світі хвороб... Вентиляційна труба в товщі граніту, стальні багатотонні щити... Камера смертників... Усе, наче в казці... А Катерина Василівна... ото справді героїня!..

Степан описував кожну найдрібнішу деталь камери смертників, передавав кожен жест, кожне слово Катерини Василівни. Адже він розповідав усе це для дочки тієї, кого вже нема в живих. Та він жодного разу не назвав Катерину Василівну на прізвище, а коли згадав про фотографію, подивився на Олену Петрівну. Вона застережливо похитала головою.

- Катерина Василівна передала мені фотографію. На зворотному боці була написана адреса її дочки. Але адреса та неясна! “Південь СРСР, Велике місто, пр. Ст.”. І все. Чотири дні тому нам з Колею вдалося розшукати будинок, де жила раніше Катерина Василівна. Нам пообіцяли повідомити адресу дівчинки за тиждень.

Галинка швидко запитала:

- А як звали дівчинку? Що їй написала Катерина Василівна?

- Ту дівчинку звуть... Лена. А Катерина Василівна їй написала: “Дитино моя! Знай, що я боролася за Батьківщину і загинула чесно!”

Галина зітхнула, замислилась. Певно, вона сумувала за Катериною Василівною і за тьотею Катею, якої не знала і яка теж загинула, але не в підземному місті, а на війні. Потім вона підвела голову і запитала:

- Мамо, а у тьоті Каті не було дітей?

Олена Петрівна, не дивлячись на неї, тихо відповіла:

- Ні-ні... Товаришу Рогов, я дуже, дуже вдячна вам.

Степан і Колька зібралися йти. Олена Петрівна сказала, що їх проведе. Хотіла піти й Галина, та їй сказали, що вже пізно.

А коли вони зійшли зі сходів, Олена Петрівна зупинилася, міцно потиснула руку Степанові й сказала:

- Дякую. Од щирого серця дякую. Ви, безперечно, уже знаєте, що Галинка - не моя дочка... Катя залишала дівчинку у знайомих... Вона так і лишилася в них, коли Катю схопили гестапівці... В дівчинці весь час підтримували певність того, що її мати повернеться... І ось, коли в лютому сорок третього року наші частини звільнили місто, я зайшла до наших спільних знайомих... А Галинка вирішила, що я і є її мати... Я взяла її до себе - Катя Сазонова була моєю кращою подругою дитинства - і Галинка разом зі мною понад рік пробула на війні... Я працювала у тиловому госпіталі... Ну, а в кінці сорок четвертого року я прийшла до нашого інституту. От і все... Прошу вас, не кажіть нічого Галинці. Поки що...

Степан мовчки кивнув головою, потім витяг фотографію і дав її Олені Петрівні. При світлі вуличного ліхтаря жінка довго вдивлялася в риси своєї подруги, і обличчя в неї було строге, печальне.

- Віддасте їй... потім... Коли вона закінчить десятирічку... А вас обох я прошу: заходьте до нас наступного тижня. Прийдете?

З того дня протягом трьох років Степан Рогов і Микола Карпов двічі на місяць приходили до своєї “підшефної” - Галинки Сазонової - на цілий вечір.

Розділ XIX

ТАЄМНИЦЯ АНТИВІРУСУ”

- ...І от в ту казкову ніч професор Браун, нарешті, створив свій універсальний антивірус, засіб проти всіх у світі хвороб... Це був чудесний препарат!.. Досить було розбити ампулу з рожевою рідиною, щоб протягом кількох місяців на землі загинули всі віруси й мікроби... Живі частинки антивірусу розмножувалися простим поділом, і ніщо не могло припинити цього розмноження: ні сонце, ні космічне проміння, ні отруйні речовини... Так, це був величний і водночас страшний винахід! Професор Браун відчував, що не зможе зберегти свій препарат. І він віддав заповітну ампулу сміливому й мужньому радянському хлопчикові...

Колька Карпов замовк і величним рухом показав на Степана Рогова:

- Ось він, цей хлопчик!.. Це про нього я розповідаю. Але він занадто скромний і, можливо, буде протестувати, так ти, Галинко, не звертай уваги.

Степан, сидячи на канапі, усміхався. Він ще не знав, до чого верне Колька, але відчував, що це - черговий жарт, і вирішив терпляче грати свою постійну роль статиста в інсценіровці.

Пауза затяглася, і Галина не витерпіла:

- Ну, далі, далі, Колю! - Великими збудженими очима вона позирала то на Кольку, то на Степана. Тьмяне зеленкувате світло настільної лампи робило друзів якимись таємничими і піднесеними.

- Цю ампулу, після цілого ряду пригод, Степан Рогов привіз до Радянського Союзу і оддав лікареві, який врятував його від смерті, - майору Кривцову...

Степан засміявся:

- Колю, бреши, та не забріхуйся! Я ж розповідав Галинці, що оддав ампулу Антону Володимировичу!

- Ну от, ти чуєш, Галинко?! Я ж казав, що Степан буде заперечувати!.. Це він не хоче, щоб я розповів правду. Він таки віддав ампулу до нашого інституту... але яку-у-у ампулу?! - Колька зробив ефектну паузу і підморгнув Степанові. - Ампулу з забарвленою водою!.. Він і не знав, що лишив справжню ампулу на столі у майора Кривцова, в госпіталі, де і почалася та дивовижна історія з антивірусом, про яку я тобі, Галинко, обіцяв розповісти.

Готуючись до довгої розповіді, Колька сьорбнув давно холодного чаю і зручніше вмостився на канапі.

- Так от. У майора Кривцова був лаборант Вася Карболкін. Ніхто, хоч плач, не хотів називати його Василем Івановичем. Але річ не в тому. Від’їжджаючи до Москви, майор Кривцов наказав Карболкіну дослідити воду з госпітальної криниці, - чомусь та вода стала рожевою. “Ампула з водою, - каже, - у мене в кабінеті”... І хто б міг подумати, що Степан, поспішаючи, переплутає ампули?! Мій неуважний друг запхнув собі до кишені ампулу з рожевою водою, а ту, в якій був антивірус, лишив на столі... Наступного дня зайшов Карболкін до кабінету, знайшов ампулу і краплинку рожевої рідини з неї - під мікроскоп... Дивиться, дивиться... Та жодного тобі мікроба!.. “Що за біс? - думає. - Хай у криниці вода чиста, але хоч один мікроб мусить же бути? Ну, хоча б із нешкідливих сапрофітів...” Але ні, де там! Чиста рідина, як сльоза, - жодних тобі мікробів, навіть мертвих нема... “Ага, - міркує Вася, - вода довго була в ампулі, мікроби повиздихали. Але їхні зародки певно ж цілі. Зачекаю днів зо два, - скільки тих мікробів виявиться - і не злічиш!...” Приходить через два дні - аж за голову схопився: “Та що ж це я наробив?! Та я ж лишив ампулу одкритою, та туди ж нападало стільки сторонніх мікробів - аж кишить!” Зітхнув гірко - перепаде тепер од майора! -хотів уже вилити ту воду з ампули і нової з криниці набрати, але потім заманулося йому подивитися, скільки і яких мікробів наплодилося... Глянув у мікроскоп - чисто. Тре бідний Васько очі, думає, чи сліпнути почав, чи що? Так ні - бачить... В чому ж тут річ?.. І задумався дуже Васько Карболкін. У спирті - й то мікроби заводяться: скисне спирт - утворюється оцет. Є такі мікроби, що навіть в кислоті живуть. А що ж це за вода така, що вбиває всіх мікробів? Може, є в ній якісь чудодійні лікувальні солі?.. А коли подумав так Васько, то й вирішив зробити спробу. Взяв препарат бацили бревіс - здоровенні такі мікроби! - подивився під мікроскопом, як ворушиться на предметному скельці мікроб’яче товариство, а потім кап туди “водички” з тієї ампули!... Дивиться й очам своїм не вірить: тільки-но були бацили, а тепер - як корова язиком злизала! За одну хвилину рідина стала чиста. Бере тоді Васько з іншої ампули страшних мікробів дизентерії. Не встиг і озирнутися - з’їла “водиця” й цих. Бере мікроб чуми - те саме... Як вдарить тут Васько пілоткою об долівку, як закричить: “Ура!”, аж госпітальний кухар з черпаком прибіг дізнатися, що трапилося. А Васько танцює, регоче й кричить: “Ти знаєш, кухарю, що я знайшов? Ти нічого не знаєш!.. Що в тебе на полудень сьогодні? Чай?.. К бісу чай! Пийте холодну воду з криниці, що в садку! Кружками! Глечиками! Відрами! Холодна вода з криниці, що в садку, - запорука здоров’я!..” А кухар дивиться на Васька та й лупає очима: здурів, не інакше як здурів хлопець! То навіть руки не дозволяв мити холодною водою, а тепер закликає жлуктити, та ще й відрами!.. Постояв, постояв кухар та й пішов геть. А Васько вирішив експериментувати далі.

Колька не витримав і зареготав. Степан теж усміхався: він зрозумів, що Колька в жвавій формі хоче розповісти Галинці, що було б, коли б справді зникли всі мікроби на землі.

- Колю, а чому ж вода в криниці була рожева? - Галина сприймала розповідь з повною довірою.

Колька на мить замислився, а потім зневажливо махнув рукою:

- Дуже просто. Хтось ненароком впустив у криницю пакуночок з марганцівкою. Чудова дезинфекційна речовина і в малих дозах навіть корисна... Але про все це Васько дізнався пізніше, аж коли випив десять відер води з тієї криниці...

- Ну, кажи далі, Колю! - Степан з цікавістю спостерігав друга: ну й спритний хлопець - хоч де викрутиться!

- Ага, так я вам і забув сказати, що Васько Карболкін з усіх боків був парубок хоч куди, але була в нього дуже неприємна хвороба: хронічний нежить. І мучився Васько - жах! Та й справді, уявіть собі: носив він у кишенях щонайменше три носові хустини, кожна по квадратному метру, і всі - завжди мокрі. Ну, а крім того, розмовляє з дівчиною, наприклад, коли це - “Апчхи! Апчхи!”. Ясно - неприємна річ. А найголовніше - ніякі ліки не допомагають. От і вирішив Васько спробувати цю чудесну рожеву воду. Втягнув у ніздрі по краплинці, посопів-посопів носом... і що ж ви думаєте? Як рукою зняло!.. Ходить Васько веселий, квітки вільно нюхає, дихати легко, хустини позакидав і з нежиті кепкує: “Ага, клята хвороба, ось ми тебе знищимо до пня!” Ходить по вулицях з тією ампулою і кожному під ніс тиче! Понюхай, якщо заклало!” А було це, як уже казав Степан, напровесні, так що пацієнтів у Васька виявилося чимало... І не знав бідний Васько, що наробив він неймовірного лиха: в тій місцевості почалася страшна епідемія антивірусозу...

- Чому ж страшна? - Галина знизала плечима. - Адже коли зникають мікроби, то не буде й хвороб?

- Та слухай же, слухай. Наступного дня весь інфекційний відділ госпіталю збунтувався: “Виписуйте нас! Ми вже одужали! Скільки можна пити оті порошки та мікстури?!” Лікарі за голову хапаються: твориться щось нечуване: тільки вчора лежала людина з температурою сорок, а сьогодні - виписуй! Ні, дзуськи! Знаємо ці фокуси: під час війни, бувало, як тільки хворий хоч трохи оклигає - зразу ж по термометру пальцем: тук-тук... і - будь ласка: тридцять шість і шість!.. Ні, товаришу, раз ти хворий - так лежи собі спокійно, бери приклад з поранених!.

Колька замовк на хвилинку, подивився на Галину і таємниче зашепотів:

- А на третій день збунтувалися й колишні поранені. Кричать: “Де в мене та рана? Була та й зажила!” Навіть важкі гнійні рани - і ті позасихали, позаростали. Ясно: мікробів же нема... А Васько Карболкін ходить, гордо випнувши груди, та й примовляє: “Пийте холодну воду, що з госпітальної криниці!” Любо йому, приємно, що зробив такий чудесний винахід!.. Та незабаром почали коїтися нез’ясовні і дуже неприємні речі. Перш за все у магазинах зник хліб. Продавці кажуть: “Щось трапилося на хлібозаводі, купуйте борошно”. Купив Васько, поніс до квартирної хазяйки: “Спечіть!” Вона і туди, і сюди - і на дріжджах, і на опарі - не сходить хліб, та й усе. Не знає, звісно, жінка, що дріжджі - мікроскопічні грибки і що давно повбивав їх антивірус... Ну, сяк-так наплескала прісняків на соді. Хотіла сметаною-ряжанкою квартиранта пригостити, пішла до комірчини - аж там не сметана, а топлене молоко. У запічок зазирнула - там глечик на кисляк був поставлений-таке свіжісіньке, наче зараз із дійниці... Невтямки, звісно, жінці, що молоко зброжують молочнокислі бактерії, яких тепер ні за які гроші не знайти... А незабаром не стало в магазинах сиру, - сировари скаржаться, що нічого не виходить. Пива - хоч і не шукай. Зупинилися спиртові заводи - нема бродіння, загинули мікроби. Одразу ж зупинився завод синтетичного каучуку і завод пластмас, - сировина у них спирт... Але все це було ще не страшно: можна, зрештою, їсти прісний хліб, обійтися без сиру і без пива, готувати синтетичний каучук і пластмасу з кам’яного вугілля. Те, що їжа стала менш смачною і погіршало травлення, бо зникли корисні мікроби, які в кишечнику сприяють засвоєнню їжі і видаленню решток, - теж можна терпіти. Але коли почалася посівна кампанія - отоді всім стало страшно...

Галина широко розкритими очима дивилася на Кольку. Світ мікробів поставав перед нею у цілком новому, незвичайному вигляді. Вона змалку звикла бачити в кожному з мікроскопічних організмів тільки жахливих ворогів людини.

- Так, всім стало страшно! - Колька пересмикнув плечима, наче в нього по шкірі пробіг мороз. - Вологи в землі було цілком достатньо, але не зопрів жоден листочок, жодна соломинка, жоден корінець. Не було тих мікробів, що ретельно знищують всяку органічну часточку, перетворюючи її на солі, якими тільки, й живляться рослини. Правда, можна було використовувати мінеральні добрива, але це означало, що потрібні солі слід давати кожному дереву, кожній травинці. Цього зробити неможливо, і незабаром почали гинути луки і ліси. Зникала зелена загорожа - почали пересихати ріки. Стало менше вологи. Почалася засуха...

- Так оце тому й виникла та велика засуха, що в нас була? - Галина підскочила на кріслі. - Так, так, пам’ятаю: справді почали сохнути дерева і трава. Але як же ліквідувати цю страшну епідемію?

- Потім, потім, Галинко!.. Пізніше вже не допомагали й штучні добрива: земля настільки забруднилася корінцями, листям, соломою, що зернятко й не торкалося грунту. Щоб виростити хоч невеликі врожаї, слід було дуже густими боронами вичісувати з кожної ділянки сміття. Але змінилася й сама структура грунту: капілярні трубочки в землі - це насамперед сліди найтонших волосяних корінців, що їх раніше знищували мікроби. Безструктурний пилуватий грунт підхоплювався вітром, І виникали страшні чорні бурі... Вся земля перетворилася на величезний смітник: ніщо не гнило, тільки спалюванням можна було позбутися покидьків... Почала дохнути риба в озерах та деяких морях: донні гази, що їх раніше знищували мікроби, тепер розповсюджувалися вільно і отруювали воду... І найстрашніше: повільно почала зменшуватися кількість кисню в атмосфері й збільшуватися процент вуглекислого газу. Тварини, люди, промислові підприємства забирали кисень з повітря і виділяли величезну кількість вуглекислоти. Тільки рослини споживають вуглекислий газ, а виділяють кисень. Рослини гинули - значить, гинуло і життя на землі...

Колька перевів подих і лукаво позирнув на Галинку. Та сиділа збентежена і пригнічена, приголомшена всім почутим. Степанові аж шкода стало її.

- Галинко, та не приймай до серця оцю побрехеньку! Ніякого універсального антивірусу не було й не може бути! Це все Колька вигадав!

- Ага! Не було й не може бути?! - Колька зловтішно покрутив пальцем перед носом у Степана. - А хто колись мріяв про універсальний антивірус?! Може, я ?.. Ти! Ти з професором Брауном!

- Пересмикуєш, друже! Браун хоча й механіцист, але мікробіологію вивчав у Пастера! Він мав на увазі знищити лише шкідливих мікробів, прищеплюючи свій препарат хворим людям.

Галинка, у якої одлягло од серця, підхопила:

- Так, так! А що коли справді винищити тільки шкідливі мікроби? Хай лишаються дріжджі, молочнокислі і ті - як їх? - що допомагають гниттю. А решту - знищити. Зовсім-зовсім. До одного!

Степан усміхнувся:

- Галинко, це неможливо! Навіть якщо “зовсім-зовсім” винищити шкідливі мікроби, вони почнуть виникати знову. Зараз доведено, що мікроби мають велику здатність до пристосування: коли змінюється середовище, то змінюються й мікроби. Ті ж бактерії, що спричиняють гниття, за певних умов можуть ставати патогенними, хвороботворними. Та й як визначити шкідливість мікробів? Паличка Коха, збудник туберкульозу у людей, зовсім не шкідлива для рослин, страшна для деяких рослин мозаїчна хвороба - не вражає людину... Крім того, універсальний антивірус взагалі не можна знайти: надто вже відрізняються між собою різні види мікробів, надто різні повинні бути методи впливу на них. Але засоби проти схожих мікробних груп знайти можна. Так, наприклад, діє пеніцилін.

- Стьопо, але що ж, власне, винайшов професор Браун?

- Не знаю, Галинко. Я тепер шкодую, що порвав браунівські формули, - можливо, вони хоч трохи допомогли б розкрити його задуми. Хоч я й певен, що нічого путнього в тих формулах не було, але все ж цікаво.

Колька про щось почав говорити з Галиною, а Степан задумливо сидів на канапі. Дівчинка розбудила в ньому спогади про Брауна та його препарат.

“Що було в тій ампулі? Чому препарат виявився бездіяльним? Чому одужав пацюк, якому Браун впорскнув свій препарат?”

Степан і не підозрював, що таємниця антивірусу скоро розкриється остаточно.

* * *

Після новорічних канікул у щотижневій факультетській стінгазеті “Ланцет” почала друкуватися науково-фантастична повість “Пригоди Сапрофіта Карболкіна”. Коля Карпов писав її за тим же методом, як і Ежен Сю свого славнозвісного “Агасфера”: здавав до редакції все, що встигав написати, маючи дуже тьмяне уявлення про подальше розгортання сюжету. Але в нього виявилося чудове вміння зводити кінці з кінцями і неабиякий сатиричний талант, тому студенти надривали животи зо сміху, читаючи про надзвичайні пригоди Карболкіна в чудесній країні Безмікробії. Ілюструвала повість Таня Сніжко, і чи бажала вона того, чи ні, але персонажі в неї дивно скидалися на Колю Карпова, Степана Рогова, Мишка Абраменка і решту студентів четвертої групи другого курсу. Успіх повісті був надзвичайний. Кожного номера газети чекали з нетерпінням.

Професор Кривцов, проходячи якось з доцентом Петренком по коридору, де висіла газета, хитнув головою:

- Читали чергового “Карболкіна”? Цікаво, слово честі! Це все вигадки Миколи Карпова. Талановитий хлопець!.. А ви знаєте, жарти жартами, але ця повість має велике виховне значення. Ніде не можна так добре висміяти якусь безглузду ідею, як у науково-фантастичному творі, та ще й сатиричному. Дуже корисна річ, особливо для першокурсників! Вони знають уже досить багато, але ще не уявляють повною мірою, що означають мікроби для життя на землі. А тепер я помічаю: посміються-посміються студенти біля газети та й починають серйозні дискусії... Ні, таки добре вигадав Карпов!

- Іване Петровичу, а чи не варто було б на студентському науковому гуртку вже по-справжньому поставити питання про перспективи боротьби з мікробами? - доцент Петренко зупинився і задумливо потер підборіддя. - Хай студенти помріють - сміливо й тверезо... Я гадаю, це матиме сенс... Ненаукові й безпорадні гіпотези слід відсікати. Все, що хоч трохи сприятиме розвитку творчої фантазії, - підтримати... Ясно, що це слід зробити між іншим, якщо вдасться викроїти час.

- Згоден! Це у вас гарна думка, Семене Гнатовичу! Гаразд, я пораджу спланувати таке обговорення на наступний квартал... Та й справді... - він міркував уголос, - привчити мріяти сміливо й розумно-дуже важливо. Хай не всі студенти стануть вченими, але мислити й дерзати повинні всі.

Гуртківці з захопленням зустріли пропозицію Кривцова. Кожен вибрав собі якусь одну гіпотезу і готував реферат на цю тему. Спеціально виділена комісія з старшокурсників під керівництвом Кривцова відкидала геть усе, що було голою фантастикою, підтримувала обгрунтовані, хоч і недосяжні на той час проекти і допомагала виявити недоліки та недоробки.

Степан Рогов висунув гіпотезу використати для боротьби з хворобами явище інтерференції вірусів: боротьбу одних видів мікроорганізмів з іншими у живому організмі. Вже давно було помічено, що деякі з хвороб перебувають у антагонізмі одна до одної. Так, наприклад, публікувалися дані, що свинка й вітрянка затримують розвиток коклюшу, кір і запалення легенів - сприятливо впливають на перебіг стовбняка і навіть розвиток такої страшної хвороби, як рак, затримується під впливом рожистого запалення.

Коли Степан розповів про свій задум Петренкові, той усміхнувся:

- Що - знову антивірус?.. Ну-ну!.. Це вже, здається, більш вірогідне, ніж препарат Брауна... А до речі, Стьопо... - Петренко раптом пожвавішав. - Я, здається, розкрив “таємницю антивірусу”.

- Якого антивірусу? - Степан дивився на Петренка здивовано.

- Ну, от! Уже й забули якого?.. Так званоного універсального антивірусу Брауна... Чи пам’ятаєте оце?.. - Петренко поліз до шухляди і витяг аркуш паперу, змережаний формулами.

- Семене Гнатовичу, де ви його взяли? Та я ж порвав цей аркуш!

- Ні, друже, - порвали, та не цей! Це копія. Раджу вам завжди знімати копії з унікальних документів... Щось мені нагадували оці формули, але що- ніяк не міг пригадати. Аж ось позавчора, перечитуючи академіка Костріна, я звернув увагу на сторінку, яка видалася мені дивно знайомою. Та ось, погляньте самі.

Доцент Петренко витяг грубезну книгу “Органічні сполуки” і розгорнув її. Степан уп’явся очима в сторінку... Так, це було майже дослівне повторення доведень Брауна!.. На аркуші з рукопису німецького професора бракувало тільки однієї, заключної формули. В книзі академіка Костиріна під тією формулою було написано:

“Цитоплаза - псевдобактерицидний фермент. На тривалий час гальмує життєву діяльність мікробів, але має непереборну здатність до саморуйнування. Цитоплаза належить до нестійких перенасичених вуглецевих сполук. Теоретично й практично доведено, що всяка спроба перебудувати молекули цитоплази в бік стабілізації або зміни її властивостей кінчається невдачею. Фермент або руйнується, або втрачає здатність гальмувати життєві процеси мікроорганізмів. Цей препарат так назавжди й лишиться цікавим прикладом уявно-корисного лікувального засобу: використовувати його для лікування абсолютно неможливо”.

- Ну що, тепер зрозуміло? - Петренко поклав руку на книгу. - Ось вам і розгадка таємниці антивірусу.

- Семене Гнатовичу, але ж Браун для виготовлення свого препарату використовував вірус “Д”, тобто вірус сказу...

Петренко засміявся:

- От-от, Стьопо, я й сам у першу мить замислився. Але в академіка Костиріна є відповідь і на це питання. Пізніше перечитаєш, а зараз я тобі коротко розкажу... Браун виготовив цитоплазу, але вважав, що це - тільки проміжний етап. Вважаючи вірус “Д” за білкову молекулу, він хотів приєднати до неї молекулу цитоплази і таким чином створити живу молекулу антивірусу. Але Браун помилився: цитоплаза блокувала живі частинки вірусу “Д”, - зробила їх тимчасово бездіяльними, а тому що, певно, в розчині лишився надвишок цитоплази, препарат міг гальмувати на деякий час розвиток і інших вірусів.

Петренко замовк і замислився.

- Стьопо, скажіть, протягом якого часу досліджував Браун свій уже готовий препарат?

- Зачекайте... П’ять, сім... Днів десять, не більше.

- Так от: коли б він простежив за препаратом місяців зо два, він переконався б у його бездіяльності. Академік Костирін наводить аналогічний випадок з ящуром: тільки за два місяці цитоплаза руйнується повністю, і хвороба спалахує з новою силою.

- Семене Гнатовичу, Браун не мав часу досліджувати. Адже все це було перед здачею міста американцям... Семене Гнатовичу... - Степан старанно вивчав титульний аркуш книги. - Скажіть, а не сталося так, що хтось запозичив у когось ідею?

- Е ні, Стьопо! Ця книга вийшла дев’ятсот сорок четвертого року. Ні Браун її не бачив, ні академік Костирін не знав нічого про браунівський “антивірус”. Але одночасні відкриття - не дивина. Таких прикладів я можу навести вам скільки завгодно... Лихо Брауна в тому, що він не встиг дослідити свій препарат до кінця.

* * *

На студентському науковому гуртку було вислухано дванадцять рефератів на тему “Перспективи розвитку мікробіології”. Не всі гіпотези були варті уваги - дуже важливо висунути щось нове, прокласти стежку в незвідане майбутнє. Але кілька рефератів, в тому числі й реферат Степана Рогова, були схвалені одностайно. Автори цих праць, за порадою Кривцова та Петренка, вирішили розпочати підготовчі досліди на обрані ними теми.

А на закінчення доцент Петренко розповів гуртківцям випадок з антивірусом Брауна.

Він розповідав, а в мозку снувала думка:

“Історія з антивірусом - не закінчена. Чому під час дослідів у нашому інституті препарат був абсолютно бездіяльний? Цитоплаза руйнується тільки в живому організмі, а в ампулі вона не розкладається”,

Відповіді на це не було.

Розділ XX

ВСЕ ЛЕТИТЬ ШКЕРЕБЕРТЬ

Одного з весняних днів четверта група другого курсу, готуючись до екзаменів, майже в повному складі сиділа в малому читальному залі Медичного інституту.

Читальний зал - святая святих. Тут заборонено розмовляти навіть пошепки, той, хто кахикне, сконфужено озирається навколо. Тихо-тихо в залі, тільки шелестять сторінки, поскрипують пера та перша весняна муха дзвінко б’ється об шибку.

Степан Рогов одклав книгу і занепокоєно зиркнув на годинник. Дванадцята. Де ж Колька? Напівлікарський екзамен - не жарт: треба готуватись, а Колька вже прогайнував чотири години...

Незадоволено зсунувши брови, Степан знову заглиблюється у підручник.

Кістки, сухожилля, м’язи... Все - латинь, усе - напам’ять... Та де ж, нарешті, Колька?

Минає ще година. Непокоїться вже не тільки Степан. Таня Сніжко шепоче:

- Як ти думаєш, де він? Невже забув, що післязавтра екзамен?

А ще за годину, коли і Степан, і Таня вже ладні були йти на розшуки, раптом з грюкотом розчиняються двері читального залу і Колька заволав з порога:

- Друзі! Все пішло шкереберть!.. З ніг на голову чи з голови на ноги - не знаю!

Він розмахує невеликою книжкою в зеленій обкладинці, а на нього дивляться з подивом, незадоволено. Завідувачка бібліотеки червоніє від обурення. Вона навіть не знаходить слів - вперше за багато років порушено робочий режим, який вона так старанно оберігає.

Але на Кольку сьогодні не впливає її вбивчий погляд.

- Софіє Львівно, пробачте!.. Я мушу оголосити... Товариші! У книгарні на Пушкінській продається ось ця книга... - Він знову підносить догори книгу в зеленій обкладинці. - Якщо не купите зараз - будете бігати за нею по всьому місту... Тут написано неймовірні речі: стверджується, що віруси й мікроби можуть взаємно переходити одні в інші, що їх можна перетворити на кристали, що із абсолютно стерильних речовин можна виділити мікроорганізми!.. Е, та всього не розповіси!.. Поспішайте, - дають тільки по одній книжці!

Як і не було зосередженої робочої тиші. Схоплюються з місць студенти, підбігають до Кольки і, переконавшись, що той не обдурює, стрімголов летять до дверей.

Хтось кричить:

- А хто ж автор?.. Як заголовок?

Кольчин голос ледве перекриває гармидер:

- Зар’ян!.. Ге еМ Зар’ян... “Мікроорганізми!”

А за кілька хвилин у залі знову тихо. Та в ньому й нема нікого. На столиках безладно розкидані книги, конспекти, портфелі, сумочки.

Завідувачка докірливо хитає головою, а Колька, лицемірно зітхаючи, виправдовується:

- От, їй богу, Софіє Львівно, більше не буду! Хіба через сто років... Адже такі відкриття бувають дуже рідко... Ні, ви послухайте, послухайте: “... використовуючи нашу методику, ми виділили початкову культуру грибків з американського патентованого пеніциліну - пеніцилін кристаліні, Нью-Йорк, один ен-ве, номер триста сімдесят п’ять!” Свого пеніциліну у нас скільки завгодно, але тут таке!..

Колька ще довго тлумачить завідувачці про надзвичайні можливості, що відкриваються перед медициною, а Степан і Таня тим часом гарячково гортають книгу. І чим ближче знайомляться з суттю викладу, тим більшим почуттям проймаються вони до автора. Так, подібні відкриття бувають не часто.

Досліди професора Зар’яна парадоксальні, неймовірні: він бере суху мікробну масу, кип’ятить її протягом доби, висушує, обробляє ацетоном, розтирає в найдрібніший порошок, змішує з розбавленою кислотою, кип’ятить знову... і після всього цього знову одержує початкові живі мікроби!

Хай це здається не таким уже й дивним - зрештою, мікроби туберкульозу можуть дуже довго витримувати високу температуру і вплив кислот, - але твердження про те, що всі, - буквально всі! - мікроорганізми можуть існувати і в вигляді мікробів і в виглядів вірусів?! А доказ того, що всі мікроби й віруси можна перетворити на кристали?! А з’ясування суті вакцин і імунітету?!

Книгу вдалося дістати небагатьом. Та того ж вечора студенти четвертої групи читали її вголос.

Довго сиділи мовчки, приголомшені всім почутим, потім Лена Борзик нерішуче спитала:

- Але поясніть, друзі, як же тепер?.. Адже Пастер довів, що після кип’ятіння хірургічних інструментів ми не занесемо в рану інфекції при операції... І це ж так... А консерви?... Адже Пастер довів, що...

Колька зневажливо махнув рукою:

- А-а, Пастер, Пастер! Він затримав розвиток мікробіології на сто років!..

- Не зовсім так, - Степан розкрив книгу. - Ти міркуєш спрощено. Ну хіба можна гадати, що за часів Пастера хто-небудь довів би те, що довів зараз професор Зар’ян? Тоді навіть найпростіші мікроорганізми були загадкою. Пастер встановив, що мікроби після кип’ятіння знешкоджуються для організму, а зараз хіба щось змінилося? Хіба тепер, коли Зар’ян довів величезну життєздатність мікробів, ми відкинемо права стерилізації? А хіба те, що Зар’ян довів наявність живих мікроорганізмів у пеніциліні, який раніше вважався за стерильний, змусить нас відмовитися від цього препарату?.. Адже справа не в цьому, друзі! Зар’ян уперше дає справжнє пояснення тим фактам, що їх спостерігали вже давно. Мікроби не гинуть при кип’ятінні, але вони переходять у фільтрабільну форму, яка для організму нешкідлива... Розумієте: нешкідлива. А Пастер свого часу зробив висновок: нешкідливий мікроорганізм - значить, мертвий... І погано те, що послідовники Пастера оголосили кожну його думку аксіомою, яка не вимагає доказу, навіть догмою... Вони, оці послідовники, і затримали розвиток мікробіології...

- Стьопо, але здається, віруси були відкриті ще за життя Пастера?

- Так, у 1892 році Івановський відкрив віруси і перший у світі виділив кристалічну форму вірусу тютюнової мозаїки. Пізніше багато з вірусів рослин було виділено в кристалічному вигляді. Та знову ж: вкоренилася думка, що віруси хвороб тварин у кристали не перетворюються. І тільки тепер професор Зар’ян...

Колька перебив:

- Пробач, Стьопо! Ти знаєш, що мені спало на думку?.. Для того, щоб рослина жила і розвивалася, потрібен азот. Азот з повітря добувають азотобактерії, які розмножуються на корінні бобових рослин... Щоб збагатити грунт на азот, ми спеціально сіємо бобові там, де можна було б сіяти пшеницю, наприклад... А тепер уявіть: за способом професора Зар’яна ми готуємо тисячі тонн кристалічного порошку азотобактерій і вдобрюємо ним грунт... Можна буде одержувати небачені врожаї - адже це найкраще бактеріологічне добриво!.. Слово честі, товариші, давайте займемося цим питанням!

Таня Сніжко усміхнулася:

- Ой Колю, Колю! Та ти ж навіть не знаєш методики перетворення мікробів на кристали!

- А ми запитаємо у Зар’яна.

- І ти думаєш, що він тобі розповість?

- А що в нас - капіталістична країна? Патент на свою методику Зар’ян візьме?!

Таня докірливо подивилася на нього:

- Та не в патенті справа, і не капіталістична країна у нас... але поруч з нами - капіталістичні. Ти ось мрієш створити бактеріологічне добриво, а імперіалісти тільки й пнуться, щоб виготувати проти нас тисячі тонн бактерій чуми. Згадай японський процес!.. Це таємниця, товариші!.. Поки що, звичайно.

Так, це була таємниця. У книзі не знайти ні слова про методику досліджень. Але Степан Рогов і не шукав натяків на те, яким, власне, шляхом професор Зар’ян розкрив природу вірусів. Студенту-другокурснику було ще рано думати про те, щоб перевірити висновки, які здавалися неймовірними. Та він уважно, по багато разів перечитував кожне з загальних тверджень професора Зар’яна, вірячи, що віднині мікробіологія вже впевнено ступила на правильний шлях.

Імунітет... Багато разів про імунітет говорив професор Браун, багато разів читав Степан Рогов про імунітет і в популярних брошурах, і в солідних монографіях. І тільки тепер розкрилася суть імунітету.

Перетворення мікробів у віруси... Часто буває, що людина хворіє на туберкульоз, а паличку Коха знайти не вдається... Замість неї можна виявити якісь вірусні часточки... Вважалося, що це - випадкові віруси, віруси-супутники... При захворюванні на висипний тиф іноді виявляють, крім вірусу висипного тифу, також і мікроб протей... Вважалося, що це - мікроб-супутник... І ось тепер виявилося, що це не винятки, а правило: кожен мікроорганізм може перебувати і в стадії мікробів, і в стадії вірусів...

Степан підкреслив нігтем рядок:

“...розподіл мікроорганізмів на віруси і мікроби - абсолютно неправильний”.

Він усміхнувся, згадавши день своєї першої зустрічі з Колькою, коли вони жартома визначили “сфери впливу”.

- Колю, а пам’ятаєш: “Ти будеш по мікробах, а я - по ультравірусах”?

Колька одірвався від книги, здивовано глянув на Степана, потім засміявся:

- Так, так, Стьопо! А треба було сказати просто: разом будемо працювати!

Він підвівся, втомлено випростав плечі і підійшов до Степана:

- Ти знаєш, я ось в котрий раз перечитую книгу і думаю, як все-таки ускладнюються наші науки! Візьми хоч мікробіологію. Раніше все було просто: вірус - так вірус, мікроб - так мікроб. Знайшов збудника хвороби, створив речовину, що убивала б його, - і з хворобою покінчено... А тепер - нічого не зрозумієш: котрий там вірус? котрий мікроб?

Степан зареготав:

- У тебе вийшло точно за Маяковським:

Не верь ни единой версийке,

Который москит и который мускат.

И кто персюки и персики...

Ні, Колю, можна зрозуміти все, не слід тільки шукати уявної простоти і не треба намагатися упхнути всякий факт у прокрустове ложе правил. Ти знаєш, як казав професор Кривцов? “Виняток? Ні, любий, - це виняток тільки до певного часу. А потім цей виняток дасть початок новому, глибшому правилу...” Та й справді: і до Зар’яна спостерігали мікробів-супутників, але це трактувалося як виняток. А він, певно, насамперед зацікавився такими винятками... Та мало помітити незвичайне, в першу чергу його треба правильно пояснити...

Коля сказав задумливо:

- Хотілося б побачити цього професора, поговорити з ним... Мені здається, що він - високий, стрункий, молодий. Людина, що створила таку чудову теорію, обов’язково повинна бути молода...

Степан усміхнувся:

- А мені, навпаки, професор Зар’ян уявляється невисокого зросту, поважним, сивим, з спокійним пильним поглядом. А втім, так: він молодий. Він мусить бути молодий духом, як усі сильні й енергійні люди...

Обидва замовкли. Стояли біля розчиненого вікна, звідки повівав свіжий весняний вітерець, задивилися в простір.

Чи могли вони знати, що “теорія” Зар’яна виявиться тільки блискучим блефом і що зустріч з професором Зар’яном принесе їм не радість, а гіркоту й розчарування?

Частина третя

ТОРЖЕСТВО ЖИТТЯ

Розділ І

ЛЮДИ І ТЕОРІЇ

Минуло три роки. Описати їх усі неможливо. Кожен день приносив щось нове - він не був такий, як учорашній, і відрізнявся від завтрашнього, - та надто цікавих подій в житті наших героїв за цей період не трапилось.

Другокурсники стали п’ятикурсниками. Четверта група розпалася на три відділи, але все одно була дружна. Таню Сніжко обрали секретарем комсомольської організації факультету. Микола Карпов очолював культмасовий сектор профкому. Степан Рогов став ученим секретарем студентського наукового товариства. Лена Борзик закохалась у Мишка Абраменка і, коли зважити, що він став надзвичайно запобігливим до неї і неуважним до всіх інших, - не без взаємності.

А стосунки Тані Сніжко і Миколи Карпова все ще були невизначені. Ці двоє не могли існувати одне без одного, але тільки те й робили, що сперечались, - і як “громадські діячі”, і як студенти одного відділу й однієї групи, і просто як друзі.

Якось увечері, коли Таня і Коля, як звичайно, про щось з запалом сперечалися, до кімнати профкому зайшов Степан. Друзі не помітили його, і він мовчки милувався ними кілька хвилин. І Коля, і Таня були вродливі - навіть дивно, що він не помічав цього раніше. Краса Тані своєрідна: біляве з золотим відблиском волосся, темні брови, задерикуватий ніс, рум’яні щоки - все гармоніювало з її веселими й лукавими очима. А Коля - широкоплечий, стрункий - приваблював строгою мужністю. В нього було виразно окреслене підборіддя, високий лоб, трошки випнуті вилиці. І тільки щирі карі очі та вихор на голові надавали його обличчю виразу милої безпосередності.

Дивлячись на них, Степан відчув незвичайний прилив ніжності.

Друзі!.. Хороші, справжні друзі!.. Що, коли б на світі не було дружби? Все стало б мертве і беззмістовне...

Він навшпиньках підійшов до них і обхопив руками за плечі:

- Ну як не соромно у такий вечір сидіти в кімнаті і товкти воду в ступі?.. Ви так захопилися, що навіть не помітили вашого бідолашного самотнього друга, який цілу годину стояв за вашими спинами, очікуючи на паузу... та так і не дочекався.

Як не дивно, але ні Коля, ні Таня не знали, що відповісти. А Степан звів їхні голови так, що біляве волосся сплелося з мідно-каштановим, нахилився над ними і сумно сказав:

- Скоро розпрощаємось, друзі... Може, ненадовго, але все одно розпрощаємось...

Колька з комічною поважністю погладив Степана по голові:

- Моє бідне вусате дитинча!.. Навіть не поголилося сьогодні од суму!.. Куди ж воно збирається їхати?

- До Ленінграда, дядечку... До професора Климова. А тьотя Таня - на Далекий Схід.

- Куди?

У Кольки раптом зник жартівливий тон. Він запитав серйозно, навіть стурбовано. Так само серйозно, але з цікавістю, Таня перепитала:

- На Далекий Схід? Куди ж, власне?

- Ще не знаю. Я щойно од Івана Петровича. В нього був Петренко. Вони говорили, що у травні на Далекий Схід буде послано комплексну епідеміологічну експедицію.

Таня схопилась:

- Ну, ну!..

- Ну й ну! Кривцов порекомендував узяти наших студентів.

- І кого ж?

Друзі згоряли од нетерплячки, а Степан навмисне зволікав:

- За абеткою?

- Як завгодно, тільки говори швидше, будь ласка!

- Ну, нехай за абеткою: Мишка Абраменка, а значить, і Лену Борзик. Миколу Карпова, а значить, і Таню Сніжко.

- А от і не значить! Нічого не значить! Та ми все одно поїдемо. Правда, Колю?

Колька замість відповіді затанцював лезгінку, потім підскочив до Степана і несподівано цмокнув його в щоку. Степан засміявся:

- Помилився адресою! Адже не я з тобою їду, а Таня.

- Ні, брат, не одкрутишся! Навіщо тобі професор Климов? Ми поїдемо разом!

- Справді, Стьопо, в Ленінград ніколи не пізно поїхати. А там... - Таня, копіюючи Кольку, стала в позу: - Тайга, тайга, простори неозорі!

Колька підхопив:

- Болота непролазні й комарі!,, Е ні, братці, - це таки чудово! Якщо ти, Степане, не поїдеш...

- То що буде?

- Оголошу бойкот!

- Ні, друзі, не можу. Сьогодні я розмовляв з Іваном Петровичем, і він розповів мені таку річ, що ахнеш, як він каже. У ленінградського професора Климова є дуже цікаві факти, які стверджують мою думку про можливість створення протиракової живої вакцини. Повірте, друзі, мені буде дуже сумно без вас, але... Я ладен був відкласти подорож до Климова на рік, однак Іван Петрович наполягає, що треба їхати саме цього літа... А ви ж знаєте, я звик Івану Петровичу вірити більше, ніж собі.

На кілька хвилин запанувала та мовчанка, що завжди приходить разом з думками про тривалу розлуку, але потім знову перемогло збудження. Заговорили про наступну експедицію, і хоча до наміченого строку лишалося ще кілька місяців, Колька вимагав скласти список необхідного, продумати кожну дрібницю. Він навіть запропонував завтра ж увечері скликати “конференцію” кандидатів у члени експедиції.

Степан подивився на нього з докором:

От гаряча голова! Та завтра ж - четверта середа!..

* * *

“Середи” у Великопольських стали традицією.

Галина звичайно довго затримувалась у школі, а в ці дні прожогом мчала додому і вже з сьомої вечора починала хвилюватися, що гості не прийдуть, щохвилини позирала на годинник і кидалася до вікна.

За вікном нікого не було видно, і Галина, не вміючи вгамовувати свою нетерплячку, бігла до бабусі. Та й бабуся в ці дні бувала заклопотана. Її більше цікавила якість пирога, що пікся в духовці, і Галинці не лишалося нічого іншого, як іти до своєї кімнати і чекати, чекати...

Це були її гості - “Галинчині гості”, як говорили всі в домі, - і вона нікому не віддавала свого привілею чемної господині. Вже одна можливість сказати подругам: “Я сьогодні не можу лишитись, у мене - гості!” - робила її більш самостійною і дорослою.

Подругам було по п’ятнадцять, а то й по шістнадцять років, і тому вони ставились до Галини, як їй здавалося, трохи зневажливо. Їй минуло всього тільки чотирнадцять, вона ще ні в кого не закохалася, але, навіть не признаючись собі в цьому, трохи заздрила Раї Ступко, яка була закохана в учителя фізики і під найсуворішим секретом розповідала про це усім семикласницям.

Ні, їй зовсім не подобався фізик - височенний блондин, з такими ж безбарвними і невиразними, як у неї, Галини, очима. Такого полюбити просто неможливо.

Вона думала про довгого фізика, про Раю, про любов взагалі. Було незрозуміло: що ж таке любов? Можна любити маму, Славика, бабусю, кошеня, любити кататися на ковзанах, любити шоколадні цукерки... Це було якесь всеосяжне і разом з тим незрозуміле слово. А в книжках воно звучало зовсім по-іншому: урочисто, хвилююче.

Ось мама любить Антона Володимировича. А Антон Володимирович зовсім не такий, щоб його можна любити. Він якийсь... занадто розсудливий. А втім, ні: він якийсь занадто холодний і одночасно презирливий.

Вона заплуталася в своїй оцінці Антона Володимировича. Їй хотілося знайти якесь одне слово, що виразило б єство її вітчима, але такого слова не було. Він іноді був лагідний, та чомусь ця лагідність не приваблювала; часом гнівався, та його гнів не був страшний; він посміхався, коли говорив щось неприємне, а очі в нього при цьому лишалися холодні і злі.

От Степан і Коля - зовсім інші. Степан - просто герой! Скільки він бачив, скільки пережив... Та він якийсь занадто спокійний і разом з тим незручний: при ньому зразу ж зникає бажання сміятися, хочеться сісти, склавши руки, як на уроці, і вставати, відповідаючи... А Коля... З Колею легко й приємно, та він занадто поблажливо ставиться до неї - наче до дитини... От коли б він був молодший років на сім, - можливо, з ним було б добре дружити.

Але невідомо, чи він захотів би дружити з нею.

Галина обернулася до дзеркала. Звідти на неї дивились - фу, які противні! -величезні здивовані сірі очі, кирпатий ніс, худорляве плече... А ззаду стирчали мишачі хвостики солом’яного кольору.

Розізлившись, вона показала язика своєму відображенню, а потім засміялась: - Як маленька! І чого б ото вертітися перед дзеркалом?

Дивно: тільки-но Галинка захоплювалась думками і переставала позирати на годинник, час прискорював свій біг. Майже завжди дзвінок у передпокої лунав несподівано, і вона, урвавши думки, бігла до дверей. Було рівно вісім. Гості не запізнювались ніколи.

Веселий, галасливий Колька вдирався до передпокою так, ніби взяв його штурмом, мовчазний Степан заходив неквапливо. І роздягалися вони по-різному: Колька скидав свою куртку на ходу і шпурляв її Галині, а Степан завжди намагався повісити своє пальто сам.

Потім ішли до вітальні, і Галина подавала чай. Було дуже приємно бодай на кілька хвилин відчути себе справжньою господинею.

Це були чудові хвилини. Саме в такі хвилини Галинці здавалося, що і Степан, і Коля приходять тільки до неї і заради неї.

Обидва були дуже уважні, - розпитували, розповідали. Вони співчували, що математика- справді трудна справа, погоджувалися, що уроки з німецької мови найкраще повторювати вранці, серйозно аналізували внутрішкільні рецепти: як готуватись до контрольних та до екзаменів.

Захопившись, Галина розповідала про подруг з їхніми невеличкими, таємницями, про свій клас, - їй було приємно, що друзі розуміють її. Але вона раптом перехоплювала погляд Степана і бентежилась: він дивився на неї якось чудно - ласкаво й сумно...

Коли з’являлись мама і Антон Володимирович, усе змінювалося. Розмова заходила про суто наукові питання. Степан дуже часто починав сперечатися з Антоном Володимировичем про щось мало зрозуміле, суперечку підтримували мама і Коля... І Галинці ставало сумно: ні, вона все ще дитина, на яку можна не звертати уваги.

Та кінець вечора знову бував приємний. Як правило, “на десерт” розбиралися фантастичні проекти, од яких паморочилася голова і хотілося вирости швидше, щоб їх здійснити.

Так, це були чудові вечори! І раптом все урвалось.

* * *

Доцент Великопольський таки закінчив свою докторську дисертацію. Понад три роки витратив він на шліфовку наукових тверджень, намагаючись дати пояснення кожному, навіть незначному факту. І коли, здавалось, усе було враховано й зважено, а офіційний опонент заявив, що заперечень не має, Великопольський зітхнув з полегкістю.

Начебто все складалося гаразд: учена рада інституту постановила допустити дисертацію до захисту, медичне видавництво пообіцяло запланувати книжку Великопольського. І раптом - як сніг на голову: на партійних зборах виступив професор Петренко і заявив, що, ознайомившись з дисертацією, вважає її ідейно хибною, а тому пропонує обговорити нову теорію більш принципово й широко.

- Не заперечую, колего! Істина - насамперед! - відповів йому Великопольський, а серце тьохнуло: “Провалять!”

Але зразу ж по тому він заспокоївся: подумаєш - Петренко! Не велике цабе. Сам академік Свідзінський назвав дисертацію блискучою. Правда, Свідзінського обвинувачують у формалізмі, - але знання лишається знанням.

І поступово похмурі думки зникли. Їх заслонило почуття задоволеного самолюбства.

Стрівшись біля під’їзду з Карповим, Великопольський мимохідь повідомив, що на закінчення розділу про ультравіруси розповість студентам про свою теорію.

Як і розраховував Великопольський, Карпов негайно побіг поділитися новиною. Кожному із зустрічних студентів він казав інтригуючим тоном:

- Великопольський на другій парі читатиме у нас основи своєї теорії про передракову схильність. В перший раз!

- Цікава теорія?

- Чудова! Вона викликає суперечку, але - надзвичайна теорія. Приходь обов’язково.

Того дня у Великій аудиторії інституту не було жодного вільного місця. Крім п’ятикурсників, прийшли і випускники, і аспіранти - питання походження ракових захворювань цікавило багатьох.

Коли Великопольський з’явився у дверях препараторської, почулися ріденькі аплодисменти.

Величним рухом він встановив тишу, думаючи про те, що за дві години цей зал здригатиметься від оплесків, а ті, що зараз байдужі або скептичні, підбіжать до нього, оточать і, захлинаючись від захоплення, почнуть розпитувати про деталі. Йому було приємно, як ніколи. Гучним голосом він почав свою лекцію:

- Десятки років людство б’ється над розв’язанням найважливішої проблеми: які ж причини виникнення раку?.. Адже коли буде знайдено корінь зла, це зло можна вирвати разом з коренем... Тисячі вчених по всіх країнах світу намагалися створити більш-менш вірогідну гіпотезу... І всі вони зазнавали поразки. Тільки в нашій вільній державі, тільки нашим радянським ученим”...

Він обвів поглядом зал. П’ятсот чоловік слухали його мов заворожені. Він зрозумів, що взяв правильний тон, що саме так треба говорити: про себе - скромно, а про радянську науку - з пафосом, романтично.

- ...вдалося найближче підійти до розв’язання цієї проблеми! А це значить: ви, майбутні лікарі, зможете врятувати життя мільйонів людей!

Гримнули і зразу ж замовкли аплодисменти. А Великопольський уже викладав суть своєї теорії.

Він висловив певність того, що рак - суто спадкова хвороба, яка вражає тільки схильних до неї: французький імператор Наполеон - так само, як і його батько та сестри, - помер од раку, і подібні приклади “ракових сімей” не поодинокі. Він посилався на те, що можна вивести породи мишей, які або абсолютно несприйнятливі до раку, або, навпаки, дають стопроцентне захворювання. Великопольський не заперечував існування “фактора молока” - тобто передачі ракових захворювань через материнське молоко, - але робив висновок, що саме з молоком новий організм одержує “прискорювач” - хвороботворний продукт, який виробився у тілі матері. Він не відкидав і впливу зовнішнього середовища на організм, але цей вплив зводив тільки до прискорення чи гальмування ракових процесів.

Та найголовнішим у його теорії було твердження про способи передачі вірусу раку. Доцент Великопольський вважав, що одна - іноді й більше - вірусних частинок в неактивному стані обов’язково перебувають у ядрі кожної статевої клітини і передаються майбутньому організмові при заплідненні. Ще не народжений, організм уже несе в собі зародки страшної пухлини, ще не народившись, людина вже приречена, а разом з нею приречені і всі її нащадки...

В аудиторії - тиша. Коля Карпов, обхопивши голову руками, дивиться на Великопольського блискучими очима: адже в цій теорії є частка і його, Кольчиної, праці. Він не бачить і не чує нікого, крім Великопольського, нетерпляче очікуючи момент, коли Антон Володимирович згадає про головне - про шукання протиракових речовин...

Таня Сніжно поквапно пише на клаптику паперу:

“Стьопо! Це страшно! Мій дідусь помер від раку, і Колин батько теж. Невже не тільки ми, але й діти кожного із нас - приречені? Як же тоді боротися проти раку?”

Але Степан не звертає уваги на простягнуту записку. Як і Колька, він боїться пропустити хоча б слово Великопольського. Та коли Карпов ствердно хитає головою, що б там не сказав Антон Володимирович, Степан слухає з наростаючим почуттям тривоги.

Ну як це може бути? Невже одна-єдина молекула вірусного білка спроможна змінити всі найскладніші процеси в організмі, обертаючи нормальні клітини на ракові?.. Та організм же не пробірка з поживним середовищем, де вільно розмножуються мікроби! У організмі діють тисячі захисних факторів, існує взаємодія всіх клітин... А потім: хіба може бути, щоб одна частинка вірусного білка, по суті, визначала долю багатьох поколінь людей?.. Уся боротьба проти раку зводиться нанівець, бо коли не в другому, так у десятому поколінні хвороба спалахне з новою силою...

Він зітхнув - розчаровано, засмучено, - відхилився на спинку лави.

А голос Великопольського гримів:

- Доведено, що, впливаючи на ракові клітини іпритом, можна на деякий час припинити розвиток ракової пухлини. Доведено, що існують антиканцерогенні - протиракові - речовини, що гальмують процес...

Я поставив собі за мету знайти такі антиканцерогенні речовини, що розтягли б прихований період розвитку раку на сорок, шістдесят, вісімдесят років - на все життя людини!..

Степан обвів поглядом аудиторію. Невже ніхто не помічає хибності тверджень Великопольського? Невже всі засліплені, як Колька?.. Він зустрівся очима з Валею Черемних - головою студентського наукового товариства інституту. Валя заперечливо похитав головою, і Степан зрозумів, що і в того виникло недовір’я до нової теорії Великопольського.

Але решта студентів слухали з хвилюванням. Наближалася мить, коли оплески зриваються раптово, стихійно.

Великопольський це, мабуть, відчув.

- І ось ця моя скромна теорія...

Він зробив ефектну паузу... І під час цієї паузи на всю аудиторію пролунав гучний схвильований голос:

- Ваша теорія хибна!

П’ятсот голів повернулося до Степана Рогова. Тисяча очей подивилася на нього.

Великопольський підвів голову:

- А, це ви, товаришу Рогов? Чим же вона хибна?

- Тим, що раковий вірус, який зберігається в статевих клітинах і передається в спадщину, це той же ген вейсманістів.

Великопольський Іронічно посміхнувся:

- Ну, це я вже чув од більш авторитетних товаришів. Що ще?

- Ви вважаєте організм за пасивне середовище. Це суперечить вченню академіка Павлова і мічурінській мікробіології.

- Також чув. Але товариш Карпов, який сидить поруч вас, може засвідчити, що майже все він спостерігав на власні очі. Факти є факти!

В цей час з гальорки почувся голос:

- Факти можна тлумачити як завгодно, але ваша теорія хибна, мало того -шкідлива!

І знову по аудиторії пройшов тихий шелест, і тисяча очей вп’ялася у Валю Черемних. Коли Черемних, який має власні наукові праці, так сказав, то, мабуть, і справді в теорії Великопольського не все гаразд.

- О, бачу, що моя лекція притягла навіть шестикурсників! Хто ж іще проти моєї теорії?

В різних кінцях аудиторії підвелося дев’ять чоловік.

- Отже - десять.

Таня Сніжко піднялась теж і стала поруч з Степаном.

- Одинадцять. Шість аспірантів, три шестикурсники... Ну, це ще не так багато!.. - Великопольський намагався перетворити все на жарт. - 3 вами, товариші аспіранти, ми зуміємо домовитись: днями у Медичному товаристві відбудеться наукова конференція - прошу завітати... А з вами, товариші студенти... З вами зустрінемося в мене вдома, за склянкою чаю. Ну, хоча б сьогодні, о восьмій годині вечора. Не заперечуєте?

Він спробував відновити попередній тон, оволодіти увагою, але це вже не вдавалось.

Аплодисментів не було.

* * *

- Ну навіщо оці безпредметні суперечки? Учений пропонує свої власні методи боротьби з хворобою, - то й добре!.. Кажете - помиляється?.. Ну то й що: в науці є дуже багато прикладів, коли навіть хибна теорія протягом довгого часу цілком задовільно пояснювала факти... Скажімо, Ісаак Ньютон, вважаючи світло за потік частинок, створив свою геометричну оптику, і вона чудово служила людині, аж поки явища інтерференції не змусили перейти до хвильової теорії. Коли виявилося, що і ця теорія неправильна, було висунуто теорію квантів... А хіба ідеаліст Лінней не створив струнку систему класифікації, що в основному збереглась аж до нашого часу?

Так захищав Великопольського його колишній лаборант Микола Карпов, походжаючи по кімнаті студентського гуртожитку Медичного інституту.

Опоненти Великопольського, готуючись до наступного диспуту, нічого не відповідали на монолог, і Карпов замовк, ображений. Він взагалі не розумів, навіщо було Степанові та Валі Черемних встрявати в цю справу. Антон Володимирович все одно розіб’є їх, адже проти нього виступали навіть професори, і то він відстояв свою теорію.

- Ну, друзі, хай Великопольський неправий. Але чи не краще довести це на фактах?.. Адже ваша суперечка пуста й недоказова.

- Що ти там усе товчеш: “Пуста, недоказова!” - Степан не витримав і підхопився. - Ні чорта ти не розумієш, Колю! Це питання принципове!.. Принципове!.. І дуже важливе!.. Од того, як воно буде поставлене, залежатиме доля багатьох людей. Коли піти шляхом, який пропонує Великопольський, то перемога над раком відсунеться на десятки років...

- Але ж можна знайти якийсь середній, компромісний шлях?

Тут уже не витримала й Таня.

- Ну, Колю, я тебе не впізнаю! Зрозумій: наука не терпить компромісів! Компроміси, особливо в медицині, тільки гальмують розвиток науки і коштують дуже дорого!

А збоку на Карпова налетів ще й Черемних:

- Як тобі не соромно, Колько?! Адже ти - комсомолець! Ти мусиш бути непримиренним! А ти - певно, щоб не псувати відносин з Великопольським, - проводиш угодовську політику!.. Та ти просто ідеологічно неграмотний!

Остання фраза надзвичайно образила Карпова. “Ідеологічно неграмотний”? А в чому вона, ота “ідеологічна грамотність”? Щоб принагідно процитувати щось підходяще?.. А хіба в цьому суть? Голослівне заперечення будь-чого - не метод доведення. Коли вже доводити, то доводьте з фактами в руках!

- Час іти, - сказав Степан, підводячись. - Пів на восьму.

Ішли мовчки, прислухаючись, як під ногами хрумтить тоненький льодок: вранці була одлига, а надвечір ушкварив справжній лютневий мороз. Суперечка, яка виникла так несподівано, була ніби застережним клапаном, що випустив зайвину енергії, і тепер кожен міркував про своє.

Степан почував себе негаразд. Ні, його переконання, що теорія Великопольського глибоко хибна, не похитнулось. Але навіщо було вихоплюватись отам, на лекції? Вийшло по-дурному, по-дитячому...

Валентин Черемних думав про те, що майбутній диспут на квартирі Великопольського непотрібний і навіть шкідливий. Великопольський просто схитрував: йому вигідно зам’яти справу, перетворити її в незначний інцидент. Що ж, мовляв, студенти були зі мною незгодні, я запросив їх до себе, за склянкою чаю ввічливо дав зрозуміти, що не їм ще розв’язувати важливі проблеми... Ні, слід було б зробити інакше: запросити Великопольського на засідання наукового студентського товариства, підготувати заперечення... Але відмовлятися вже пізно.

Таня була сумна. Її насторожила й засмутила позиція Колі Карпова. Він, звичайно, має право обстоювати свої погляди, хоча б тому, що тривалий час працював у лабораторії Великопольського і готував йому фактичний матеріал. Але правий і Черемних: факти можна тлумачити по-різному... Невже Коля не може стати на принципову точку зору?

Коля плентався ззаду. Він і досі був ображений на друзів. А тут ще й Таня жодного разу не глянула в його бік і навмисне прискорила ходу, коли він наблизився до неї.

Відчуття невдоволення і пригніченості не проходило, навіть коли Микола зайшов до Великопольських і назустріч вибігла Галина. Вперше він не пожартував з нею, тільки привітався і мовчки сів на дивані у вітальні.

Галина, тривожно позираючи на нього, тихенько вмостилась на своє звичайне місце - на крісло між радіоприймачем і вікном. Вона не розуміла причини Колиної пригніченості і, вирішивши, що він занедужав, хотіла принести термометр, але посоромилась чужих студентів, особливо незнайомої красивої дівчини.

До вітальні зайшов Антон Володимирович. Він привітав усіх з люб’язною усмішкою, та Галина бачила, що вітчим чимось незадоволений.

Вона догадалась: йому неприємно, що разом із Степаном та Колею прийшли ще четверо. Їй також хотілося, щоб усе було, як завжди: веселий Коля, чай, жваві суперечки, а потім - надзвичайні, фантастичні проекти.

Сьогодні ж вечір почався нудно. Почав говорити чорнявий незнайомий студент. Він говорив, позираючи кудись убік, начебто переконуючи в чомусь бабусю, яка раз у раз визирала з-за портьєри, не розуміючи, чи нести пиріг, чи зачекати. Антон Володимирович, спершись підборіддям на руку, дивився також не на студента, а в куток, на статуетку, і повільно випускав кільця диму.

Чорнявий говорив про передракову схильність та про теорію спадкових захворювань, яка виявилась хибною і заподіяла велику шкоду науці. Галина не все розуміла, бо він вживав надто багато хитромудрих слів, однак її дратував розсудливий, самовпевнений голос студента і його часто повторювана фраза: “Якщо прийняти вашу теорію, Антоне Володимировичу, то виходить...”

Галина не дослухалась, що саме повинно виходити, але з того, як Антон Володимирович почав усе частіше ствердно похитувати головою і вимовляти “те-е-кс!” щораз погрозливішим тоном, розуміла, що чорнявий говорить якусь нісенітницю і Антон Володимирович незабаром буде “громити” його.

Та коли чорнявий скінчив, Антон Володимирович промовчав, а почав говорити Степан. Він дивився просто перед собою і говорив трохи хвилюючись. Степан не пояснював, що вийде з теорії передракової схильності, яку він згадав тільки раз. Він. лише розповідав, як такий і такий професори розуміють хворобу, якими дослідами встановлено, що рак справді викликається вірусами, та які засоби боротьби проти раку можна було б використати. Галині запам’яталася фраза:

- ...давно помічено, що коли хворий після видалення ракової пухлини перенесе захворювання рожею, то настає повне вилікування... Певно, існують або можуть існувати мікроорганізми, які здатні руйнувати раковий вірус. Знайти їх - справа майбутнього.

Це вже нагадувало ті фантастичні проекти, що ними звичайно закінчувалися “середи”, і Галина задоволено хитнула головою і подивилась на вітчима, як тому сподобався проект. Та Антон Володимирович, на подив Галини, сидів насуплений, і очі в нього були злі. Він знову відмовчувався, а коли Степан скінчив - протяг:

- Ну-с... Що іще?

І тоді почав говорити третій - невисокий, голубоокий, соромливий. Він говорив м’яко, ввічливо, позираючи на Антона Володимировича з повагою, та Галина бачила, що і він проти її вітчима.

І раптом Антон Володимирович жадібно затягся димом, почервонів і з розгону вдарив долонею об стіл.

- Абсурд!.. Безглуздя!.. Досить! Мені набридло вислухувати нічим не обгрунтовані обвинувачення!.. Коли вже доводити - доводьте з фактами в руках!

Він вийшов, грюкнувши дверима, а Галина, наче її хто-небудь вдарив по обличчю, закрилася руками. Їй хотілося закричати:

- Антоне Володимировичу! Що ви робите? Не треба так!.. - та вона тільки судорожно схлипнула і зіщулилася в кріслі - маленька, розгублена, безпорадна.

Синьоокий студент, якого обірвали на півслові, так і лишився стояти з розкритим ротом. Він позирав на друзів, наче запитував: що ж тепер робити?

А друзі мовчали. Потім усі підвелися, наче за командою, і вийшли тихо, мов з кімнати хворого.

В той момент, коли Черемних взявся за ручку дверей, до передпокою зайшов Великопольський. Він був без піджака, з скуйовдженим волоссям, на його щоках ще палали плями. Не дивлячись ні на кого, він сказав хриплим голосом:

- Прошу пробачення за спалах. Я сьогодні зранку знервований. Прошу вас прийти наступної середи, ми з вами розглянемо ті питання, які вам треба дослідити, щоб довести свою правоту... До побачення.

Він пішов. І хоча студенти попрощалися з ним ввічливо, Галина з того, як Степан нетерпляче знизав плечима, як схилив голову Коля, зрозуміла, що ніхто з них більше не прийде, що ніколи більше не буде чудесних безтурботних вечорів, усе минуло і минуло безповоротно.

Їй хотілося плакати, та вона пересилила себе і, схопивши за руки Степана і Колю, спитала:

- Ви прийдете наступної середи?.. І ми будемо говорити про антивірус і біокаталізатор?.. Приходьте, мені буде сумно без вас, адже ви - мої гості!

Вона підкреслила “мої”, плекаючи крихітку надії, що вони ще прийдуть заради неї. Коля обережно звільнив свою руку і неуважно - ой, як неуважно! - хитнув головою, попрощався і вийшов, а Степан - славний, задумливий, якийсь зовсім інший Степан, - ще раз оглянувся навколо, витяг з кишені шоколадну “Ромашку”, які так любила Галина, віддав їй, потім ласкаво погладив її по голові і повернувся до дверей. І очі в нього були сумні-сумні...

Галина не витримала. Вона заплакала від неясної образи, від злості на Антона Володимировича, на себе і ще від чогось, що тривожило й пригнічувало.

І плакала вона вже не по-дитячому, - беззвучно, здригаючись, притиснувшись щокою до м’якого маминого котикового пальта.

Розділ II

ХТО Ж ПРАВИЙ?

- Хто ж правий? - це питання мучило Миколу Карпова.

Великопольський повівся нечемно. Та це, зрештою, питання морального порядку. Доцент вийшов за рамки в пориві нестримного гніву, захищаючи свою теорію. Але чи справді вона така хибна? Чи справді вона така шкідлива?

Микола ще раз спробував поговорити на цю тему з Степаном, але Степан відповідав роздратовано й небагатослівно. Довелося знову звернутися до Антона Володимировича.

Великопольський зрадів, побачивши Карпова:

- А, мій любий опоненте, прийшли за порадою, як мене розбити?

Коля щиро й засмучено розвів руками:

- Антоне Володимировичу, я нічого не розумію. Поясніть мені, будьте ласкаві, що сталося? Чому ваша теорія викликала таку бурю?

- Чому?.. - Великопольський примружив очі, хитнув головою. - Пам’ятаєте, ви вчили, що боротьба між старим і новим... А втім, краще скажіть: чи ви певні, що ваші досліди достовірні? Чи можете ви поручитися за їх безпомилковість?

- Звичайно.

- Ну, тоді міркуйте самі: висновки я зробив з експериментальних даних - з багатьох дослідів, у тому числі й з ваших. Ви самі дали мені фактичний матеріал, - якщо помилилися ви, значить, помилився і я.

- Розумію.

- А щодо теоретичного обгрунтування - прошу...

Великопольський перелічив найголовніші гіпотези про походження і перебіг ракових захворювань; цитував напам’ять і з книжок; підсував статистичні дані, міркування професорів та академіків. Він спритно вибирав потрібне, обминаючи суперечливе, і не говорив прямо: ось той і той підтверджують мою теорію тим-то і тим-то. Він намагався повернути справу так, щоб Коля сам пересвідчився в цьому.

І Коля поступово переконувався, що Антон Володимирович правий. Виступити проти нього - це значить, виступити проти самого себе та ще й визнати свою несумлінність, безпринципність... Що могли висунути його друзі проти стрункої теорії Великопольського?.. Безпідставні умовиводи? Але наука вірить тільки фактам, а факти вперто говорять: існують канцерогенні речовини, що викликають рак... Отже, знайти антиканцерогени, здатні нейтралізувати сприятливі для раку передумови, - ось головне завдання.

Карпов пристав на пропозицію Антона Володимировича відбувати практику в його лабораторії, щоб разом працювати над створенням антиканцерогенних речовин. Іти з Великопольським проти друзів - не означає зрадити їх. Адже наука не терпить примиренства... Якщо друзі доведуть свою правоту - він погодиться з ними. А тепер - хто знає? - може, істина саме на боці Великопольського і його, Миколи Карпова.

Та на душі було неспокійно і тоскно. З кожним днем між ним і його друзями виростала стіна - незрима, але реально відчутна. Друзі стали противниками, і в ім’я науки доводиться боротися проти них.

Якось до нього підійшла Таня. Це було увечері, у тій кімнаті профкому, де вони не раз просиджували удвох аж за північ, почуваючи себе вільно й легко. Зовсім недавно в цій кімнаті вони мріяли про майбутню подорож на Далекий Схід; зовсім недавно Коля уявляв, що саме там, у тайзі, де не буде нікого на сотні кілометрів, він освідчиться Тані в коханні.

Зараз усе стало іншим. Зникла перспектива експедиції. Зникла безпосередність відносин. Таня була сумна.

Вона сіла поруч нього, пригладила його вихор на голові й сказала:

- Колю, мені здається, що ти з кожним днем віддаляєшся від мене... Між нами немов виростає якась перепона... Немає спільної мети, спільних думок... Колю, кинь Великопольського, поїдемо в експедицію... Ну?.. Я дуже прошу... Адже я тебе люблю.

Він здригнувся, закрив рукою очі, та зразу ж підвів голову:

- Ні! І я тебе люблю, але відповідаю тобі твоїми словами: наука не терпить компромісів! В експедицію я поїхати не можу.

Таня мовчки підвелася й пішла, а Коля застогнав. Вони освідчилися в коханні - чудно, як було чудне саме їхнє кохання, - і ось немає радості, а є тільки гіркота. І ні з ким навіть поділитися своїм горем.

Він не розповів про цей вечір Степанові - вони тепер майже не розмовляли. Приходили пізно - один затримувався в лабораторії Великопольського, другий - у лабораторії Кривцова. Між ними наче існувало перемир’я, яке буде розірване тим, хто перший знайде важку зброю - факти.

А в науковому світі тим часом розгорілася дискусія. Вона виникла одночасно в Мікробіологічному й Медичному інститутах, і подія, що сталася на лекції Великопольського, відіграла немалу роль.

Студенти й аспіранти, доценти й професори поділилися на дві групи, що гаряче відстоювали свої позиції. Суперечка поступово перекинулась на інші інститути, вийшла на сторінки преси. Ім’я Великопольського мигтіло на сторінках газет і журналів; теорію Великопольського відстоювали і лаяли, і тільки сам Великопольський не вступав ні з ким у суперечку, не захищався і не спростовував. Він злякався бурі, яку викликав, - особливо після того, як Бі-Бі-Сі та “Голос Америки” передали, що в Радянському Союзі талановитим ученим не дають можливості працювати. Агентства вихваляли теорію Великопольського, а його називали одним з найвидатніших вірусологів світу.

Розділ III

ДЕ Ж ІСТИНА?

- Чули?.. - іронічно запитав Петренко, заходячи до кабінету Кривцова. - Великопольський - найгеніальніший вірусолог світу!

- Чув, - сухо відповів Кривцов. - Читав... - він простяг цілий стос закордонних газет і журналів. - І не поділяю вашої зловтіхи...

- Зловтіхи? - здивовано перепитав Петренко. - Не розумію. Я обурений і вважаю, що Великопольського давним-давно слід було б вигнати з інституту.

- А я - не такої думки... І... теж багато чого не розумію.

- Що сталося, Іване Петровичу?.. - занепокоївся Петренко. - Невже ви змінили свою точку зору на гіпотезу Великопольського?

- Ні... Не змінив. Висновки Великопольського хибні. Але я побоююсь, щоб разом з водою не виплеснули й дитину. Перед виїздом за кордон я повторив кілька описаних в його дисертації дослідів і здобув абсолютно тотожні результати... Більш того: професор Смайлс з Кембріджа якимсь чином дістав фотокопію автореферату Великопольського і запевняє, що кращої експериментальної бази для своєї власної гіпотези йому не знайти.

- Так у цьому ж і весь жах, Іване Петровичу! Адже Смайлс, наскільки мені відомо, завзятий генетик-формаліст! Що ж виходить: радянський вчений постачає ідейну зброю для наших ворогів?

- А хіба наша ідейна зброя - матеріалізм - така немічна, що не витримає сутичок?

- Не розумію, Іване Петровичу... Ми, як комуністи...

- Так, Семене Гнатовичу, саме тому, що ми з вами комуністи, нам і треба бути мудрими й далекоглядними.

Петренко знизав плечима. Він не розумів, що сталося з Кривцовим. За всі п’ять років знайомства Іван Петрович ніколи не був такий схвильований і гострий. Безперечно, так на нього вплинуло закордонне відрядження. Але що ж там сталося, що?

- Семене Гнатовичу... - Кривцов погладив їжачок чуприни, зітхнув. - За два місяці перебування на чужині я зустрічався і з найзапеклішими ворогами, і з найщирішими друзями Радянського Союзу. І, скажу вам одверто, на деякі з питань мені було відповідати дуже важко... От, скажімо, що таке кібернетика?.. - Кривцов узяв “Філософський словник”, розгорнув його. - “Кібернетика - лженаука...” ...Це - наша офіційна точка зору... Але ж - даруйте! - я сам на власні очі бачив такі кібернетичні машини, що мені аж моторошно стало: вони розв’язують задачі з вищої математики і складають фінансовий баланс, розраховують траєкторії зенітних снарядів і дають прогнози погоди. Переконаний: ми незабаром виправимо цю помилку... Але взагалі, Семене Гнатовичу, чи не надто категоричні ми в своїх твердженнях? Чи не передаємо куті меду, щось відкидаючи або вихваляючи?

Скидалося, що Кривцов не так запитує Петренка, як мучиться сам, шукаючи істину.

- От скажіть, Семене Гнатовичу, кому потрібна ота обструкція, яку влаштували студенти на лекції Великопольського? Адже це просто хуліганство, і я здивований поведінкою Рогова. Звісно, я не сказав йому, але...

- Зате я сказав. Правда, не в такій гострій формі.

- На Заході цей випадок роздмухали в цілу історію. І взагалі, розмалювали Великопольського як мученика науки. Мовляв, як тільки він опублікував свою гіпотезу, його одразу ж зняли з посади завідувача вірусним відділом...

- Та його ж знято ще два роки тому, і шкода, що цього не зробили раніше.

- Це знаємо ми з вами. І знаємо, що його зняли не за помилковість висновків у власній дисертації, а за розвал роботи відділу. Але там, на Заході, цього не знають. А тепер уявіть, який галас зчинився б, коли б Великопольського вигнали геть...

- Ну, Іване Петровичу, тепер я вже по-справжньому здивований! Та хай собі репетують...

- Хай репетують? - Кривцов похитав головою. - Раніше я й сам був такої думки. А зараз бачу: ні, так не можна. Не знаю, кого на Заході більше: наших ворогів чи наших друзів. Мабуть-таки, друзів. І кожна наша помилка - удар по друзях.

- То ви гадаєте, що я помилився, виступивши проти теорії Великопольського?

- Ні. Я тільки проти організаційних висновків, які підготовано. Забирати лабораторію в нього не можна. Хай працює, хай доводить. Рано чи пізно він буде змушений переглянути свою позицію, а ми не втратимо тих раціональних зерняток, які є в його дисертації, - запропонував Кривцов.

- Ну, Іване Петровичу, невже ви гадаєте, що?.. Ні, слухайте, так не можна. Зрештою, хай доводить, хай переглядає, - до речі, ніхто не забороняв йому робити дослідження, - але треба хоча б захистити молодь від його впливу. Наприклад, Карпова...

- Ні, Семене Гнатовичу. Ні в якому разі. Мені Степан розповів усе. В першу мить я теж занепокоївся. Вирішив натиснути на Карпова. Зрештою, це дуже просто: послати його на практику примусово, в складі вашої експедиції. Але це буде не наша з вами перемога, а наша поразка як вихователів... Зрозумійте: молодь повинна боротися, шукати, дерзати...

- І помилятися?

- Гай-гай, Семене Гнатовичу, а ми з вами не помилялися? А якщо ми будемо вести їх за руки, здмухуватимемо з них кожну порошинку, чи стануть вони справжніми борцями?.. Хай Карпов працює з Великопольським. Запевняю: шкоди не буде. Молоді треба вірити, бо... бо інакше вона перестане вірити нам.

- Гаразд, Іване Петровичу, я поміркую... Надто несподівано повернулась наша сьогоднішня розмова. Над нею варто подумати.

- Так, давно треба б подумати... - глухо сказав Кривцов. - Ну, бувайте. Мені треба на лекцію...

Того дня Петренкові не працювалось. Почуте від Кривцова не виходило з голови, муляло, як гвіздок у чоботі...

Може, таки й справді до Великопольського поставились надто суворо? Може, керувалися не більшовицькою об’єктивністю, а суб’єктивним почуттям антипатії, яке чомусь майже у всіх викликає цей незрозумілий чоловік? Але інтуїція - непевний порадник...

Може, слід було підтримувати його активніше, критикувати не так гостро, - адже не всіх критика лікує, декого вона просто вбиває... Його дисертація справді цікава, експериментальна частина виконана блискуче, та невже він так і не зрозуміє хибності своїх ідейних позицій? Аж дивно: в одній людині поєднується і мудрий, допитливий експериментатор, і тупий, консервативний теоретик!

...Ну звідки було професорові Петренку знати, що дисертація Великопольського - украдена, та ще й украдена невміло: замість того, щоб переписати її цілком, а потім хоч сяк-так докінчити самотужки, Великопольський “з етичних міркувань” вирішив “переосмислити” концепцію Нечипоренка, а тепер, після опублікування автореферату та викликаної ним дискусії, шлях до відступу вже було відрізано.

Щирої розмови з Великопольським не вийшло. Великопольський відповідав односкладово, “так” або “ні” - і демонстративно поглядав на годинник.

Петренко пішов од нього ні з чим.

Розділ IV

НА РУБЕЖІ ВЕЛИКИХ ЗМІН

- Теж мені “утішитель”!.. Єзуїт! - Великопольський роздратовано зім’яв спорожнілу пачку з-під “Казбека”, судорожно затягнувся димом. Повторив зненависно: - Єзуїт!

Він почував себе глибоко ображеним, несправедливо скривдженим і бачив першоджерело всіх своїх злигоднів тільки в злонавмисній підступності Петренка. Історію з антивірусом Брауна було викреслено з пам’яті, крадіжка дисертації Артема Нечипоренка у власній інтерпретації вже видавалась просто “творчим переосмисленням аналогічної теми”, отож сумління мовчало, зате самолюбство...

Цей нездара Петренко буквально шпигує за ним. І все - лагідненько, пристойно: “Може, допомогти?”

Чим допомогти?.. Як допомогти?.. Ще однією цитатою з “Анти-Дюрінга”?.. Чи закликом про те, що радянська наука має бути найпередовіша?

Ну чого оце він приходив сьогодні?.. Доброзичливий, наче аж винуватий. Мовляв, будемо допомагати всім інститутом... Що це - ще одна єзуїтська витівка чи, може, обережний відступ? Адже Свідзінський запевняє, що боротьба з так званими “формальними генетиками” незабаром скінчиться. Мовляв, передали куті меду, так само, як і з кібернетикою... То, може, Петренко набивається в співавтори?.. А справді, якщо запропонувати? Чи не стане він палким захисником теорії передракової схильності, замість того, щоб бути її найактивнішим ворогом?

Але навіть при всій своїй ненависті до Петренка Великопольський розумів: ні, його не купиш нічим: він лізтиме на рожен, аж доки переможе або загине. Фанатик!.. І усвідомлення цього було нестерпно-дошкульним, страшним.

“Провалять дисертацію... - подумав він з тоскною безнадією. - Неодмінно провалять”.

А тут ще ота атестація “Голосу Америки”...

Настрій був поганющий. Треба напружити всі сили: адже за тиждень відбудеться наукова конференція, яка, власне, і визначить долю майбутнього захисту дисертації. Та не зводились руки робити бодай що; горло перехоплювала злість, а мозок краяв тупий розпач.

Не знайшов він заспокоєння і вдома. Галинка стрельнула в нього осудливим поглядом і демонстративно попрямувала до своєї кімнати. Дружина навіть не озирнулась на його кроки, показуючи, що і досі гнівається за оту дурну зустріч з студентами. Та й взагалі, від неї тепер не допросишся ні уваги, ні ласки. На людях ще так-сяк, а прийде додому - камінь каменем.

В груди хлюпнула ще гіркіша Хвиля образи, гострого жалю до самого себе. Чого ще потрібно Олені? Оточена піклуванням і увагою, вільна, незалежна... Вдома - палець об палець не ударить, все поклала на немічну бабусю... Театри, концерти, курорти... То невже ж у тебе немає бодай мінімального обов’язку дружини? Чи ти розумієш цей обов’язок тільки в тому, щоб ретельно фіксувати промахи власного чоловіка та протиставляти йому інших?

- Чого ти мовчиш, Олено?

- А що говорити?.. - Олена Петрівна поклала книгу, байдуже глянула на нього. - Все вже сказано... Іди обідай, ми вже їли.

Кортіло вигукнути щось образливе, пекучо-їдке, може, навіть непристойне, аби тільки хоч здригнулась ота мармурова маска обличчя дружини. Але він стримався. Марна річ. Глечик розбито, і вже його не склеїш.

- Я їду на дачу, Олено.

- Гаразд, - погодилась вона з тією ж байдужістю. - Сподіваюсь, ти не забув, що конференцію призначено на дев’яте березня?

- Твої сподівання справдяться, як завжди.

Не хотілося ні їсти, ні пити. І все ж він примусив себе проковтнути кілька ложок борщу та котлету, - адже на дачі нема нічого готового, а доки приготуєш, то й рак свисне, - узяв лижі і вийшов, не прощаючись.

Куплена рік тому дача у Науковому селищі, кілометрів за п’ятнадцять від міста, стала для Великопольського тією “землею обітованою”, куди він останнім часом усе частіше втікав од життєвих бур і тривог, од холоду сімейних відносин та, власне, і від самого себе. Там, у великому порожньому будинку край заметеного снігом безлюдного дачного селища, панувала похмура урочистість, благодатна тиша. Антон Володимирович спеціально не відчиняв віконниць, присмерк та палахкотіння полум’я в печі - ось що заспокоювало його краще за всякі ліки.

Поїзд чомусь минув зупинку “Наукове селище”, і Великопольському довелося повертатися на лижах з “Жовтневої”, кілометрів зо два. Але це було й добре: морозець підганяв, втомлені од бездіяльності м’язи оживали, серце стукало дужче, кров струмувала швидше... А разом з тим поступово розвіювався і поганий настрій...

До своєї дачі Великопольський зайшов уже просто-таки в хорошому настрої. За тиждень, що минув з його попередніх відвідин, будинок вихолоднів, аж стіни взялися памороззю. Але сухі дрова спалахнули у грубі вмить, багряні язики полум’я розігнали надвечірню пітьму, і Антон Володимирович, з насолодою випростуючи плечі, відчув себе геологом, що повернувся до затишної халупи після тривалого рейду крізь мертву, крижану тайгу.

“А може, й справді... - думав він, дивлячись у вогонь. - Кинути геть к бісу всілякі дисертації, конференції, дискусії та й податися світ за очі - в Якутію чи на Сахалін... Не геологом, звісно, а лікарем... Єдиний лікар на територію завбільшки як Бельгія... Там не треба буде красти матеріал для дисертації, - він подумав саме так, цілком тверезо, без викрутасів, - бо такого матеріалу матимеш стільки, хоч греблю гати... Кинути геть Олену, інститут, - хай їм біс! - і почати життя заново. Адже недарма кажуть, що краще бути першим у селі, аніж останнім у місті...”

Він був цілком щирий і одвертий з самим собою в ці хвилини. І коли б хтось досвідчений, авторитетний наказав йому: “Кинь все і їдь!”, він, мабуть, скорився б. Зробити ж такий рішучий крок самотужки - бракувало волі. Навіть ні, він не побоявся б докорінного зламу в житті, але тільки в тому разі, коли б побачив перед собою цілком певну мету.

- Дурний ідеалізм!.. - Антон Володимирович пішов до шафи, налив повну склянку коньяку. Знову сів у м’яке, зручне крісло перед грубою. Подивився на вогонь крізь багряно-золотавий шар рідини. - Ідеалізм! У сорок шість років починати життя заново - пізно!

Сорок шість!.. На мить стало моторошно: хай ніхто не дає стільки; хай немає ще жодної сивої волосинки, а рефлекси яскраві, як у двадцятирічного, але ж лишилося жити якусь мізерію... А як вони швидко збігли, оті сорок шість... Ні, к бісу всілякі сумніви, к бісу оте самокопирсання!.. “Щоб досягти мети - всі засоби придатні!” Хто це сказав?.. Ет, чи не все одно!

Він неквапно випив коньяк і налив ще. Довго переглядав тогорічні журнали, відчуваючи блаженну млість в усьому тілі, та так і заснув у тому кріслі біля печі.

Весь наступний день Антон Володимирович присвятив господарським турботам: розчистив од снігу доріжки, трохи відремонтував гараж, попорався в садку - зайці добралися до молоденьких яблуньок. А ще через день він уже заспокоївся повністю, настало те активне піднесення, яке йому завжди давав спочинок у “притулку одинака”.

Зволікати далі не можна: за три дні, дев’ятого, відбудеться наукова конференція. Посиплються десятки запитань і обвинувачень - і безглуздих, не вартих уваги, і дошкульних, на які не відповіси іронічною посмішкою чи вбивчим жартом. Треба ще раз заново обміркувати все, підготуватися.

Пильно, неквапно Антон Володимирович перечитував рядки рукопису Артема Нечипоренка, щоб з’ясувати бодай для самого себе, чи справді ж теорія передракової схильності така хибна, що про неї навіть не варт говорити. Як жаль, що Артем не висловив своїх думок чітко й ясно. Та й почерк такий, що сам чорт ногу зломить... Ієрогліфи якісь, а не літери!

Рукопис не дав відповіді на пекуче питання. Відчувалося: Нечипоренко прямував до якоїсь іншої мети, готував якісь інші висновки, але які саме - Антон Володимирович не міг збагнути. Думка тупо длубалася в уже висловлених формулюваннях і не могла відійти од них ані на крок.

- Прокляття!.. - Він схопив рукопис, хотів жбурнути у вогонь, але стримався. Якесь забобонне почуття не дозволяло йому знищити оце останнє свідчення того, що на світі колись існував талановитий вірусолог Артем Нечипоренко.

- Ну, гаразд... - Великопольський знову запхнув рукопис у шухляду свого письмового столу і почав збиратись. - Треба їхати додому... Додому?.. Х-ха, гучно сказано!

Він уже одягався, коли раптом у двері хтось постукав.

- Прошу! - сказав Великопольський здивовано. - А, це ви?.. Прошу, прошу!

На порозі стояв, люб’язно посміхаючись, круглолиций і рожевощокий Мільчин, знайомий доцент-хімік.

- Я невчасно?.. Тоді пробачте, повертаю назад...

- Та ні, що ви!.. Заходьте!.. Бачу, були на лижній прогулянці?

- Так, так... - Мільчин поставив у куток лижі, підійшов ближче, тручи закоцюблі руки. - Спускаюся з гори, аж гульк - над вашою дачею димок. О, думаю, Антон Володимирович теж приїхав відпочити...

- Чарчину коньячку?

- З охотою..

Коли Антон Володимирович налив, Мільчин підняв чарку, глянув якось надто пильно й серйозно:

- Ну, то ж вип’ємо за його здоров’я?

- Тобто, за чиє? - усміхнувся Великопольський.

- А хіба ви не знаєте?.. Сталін тяжко хворий...

- Сталін?! - Великопольський кинувся до радіоприймача, ввімкнув його. - Коли?.. Як?.. Що?

Але запитувати вже не було чого: з динаміка, наростаючи, лунали скорботні акорди похоронного маршу.

Великопольському перехопило горло, запекло очі...

- Я бачу, ви зовсім приголомшені... - Мільчин уже роздягнувся і сів, наче вдома. - Для нас це було надто несподівано... Однак пам’ятаєте з “Пісні пісень”: “Є час життя і час вмирати, є час цвісти і час, щоб одцвітати...”

- Я... не розумію вас... - Великопольський уже взяв у руки пляшку, але знову поставив її на стіл.

- Та що ж тут не розуміти! - Мільчин іронічно посміхнувся, налив сам, підняв чарку. - Вип’ємо!..

- Ні, я пити з вами не буду!.. - Великопольський роздратовано надів шапку, більш аніж виразно показуючи, що гість дозволяє собі надто багато.

- Ну, тоді... - Мільчин примружив очі, знизив голос. - Тоді давайте вип’ємо за небіжчика Артема Нечипоренка... Сподіваюсь, ви знаєте такого?

Чого завгодно міг чекати Великопольський, тільки не цього нагадування. Кров ударила в обличчя, потім він зблід. “Звідки? Як? Що?.. Випадково? Навмисне?” - всі ці думки перебігли в його мозку блискавично, але навіть ця коротка пауза дала можливість оговтатись.

- За Артема - вип’ю. Він загинув як герой.

- Так, дуже шкода, - серйозно сказав Мільчин. - Талановитий був хлопчина.

Випили. Мільчин закурив, одкинувся на спинку стільця.

- Антоне Володимировичу, не потерпайте так... Все буде якнайкраще... Незабаром стануться зміни... Величезні зміни!.. Отож, як ваш щирий друг, раджу: заявіть, що ви самі, - розумієте, самі! - вирішили допрацювати дисертацію, а тому ніяка наукова конференція зараз не потрібна. Запевняю вас, це буде дуже розумний дипломатичний крок... Можете не відповідати мені - просто обдумайте...

Він пішов, а Великопольський сидів, наче паралізований. Тільки важкими жорнами кружляли думки, розтираючи на порох усі надії й сподівання.

Що Мільчин знає про Артема? На що натякає?

Аж чудно: не згадає, де саме і як саме познайомився з оцим червонощоким чолов’ягою. Просто він дедалі частіше почав потрапляти на очі, потім стали вітатися, розмовляти про футбол, про погоду. Часом зустрічалися в читальному залі бібліотеки імені Короленка. Виходили звідти разом. Інколи забігали до кафе випити по пляшці пива. Влітку минулого року він якось напросився подивитись на новий чеський спінінг. Приїхав сюди, на дачу... Потім почали зустрічатися ще частіше: Мільчин купив у Науковому селищі маленький будиночок...

То де ж він хоч працює?

Пригадувалось: про свою роботу Мільчин говорив неохоче, таємниче знижуючи голос. Якийсь дуже засекречений науково-дослідний інститут. Що ж - можливо; він хімік, а хімія в наш час- наука важлива... А може - хімік-атомник?.. Тоді ще ясніше... В усякому разі він має велику ерудицію і добре розбирається не тільки в хімії, а й у біології та медицині...

Але звідки Мільчин довідався про дисертацію Нечипоренка? Що він має на меті?.. Як триматися з ним?

Не вдавалося здихатись клятих думок. “Притулок одинака”, “Тиха пристань” - і як там ще називав Антон Володимирович свою дачу - втратили чудодійну силу тонізуючого засобу, перетворились на камеру допиту. І Великопольський поїхав додому.

Розділ V

ЖИВИМ - ЖИТТЯ!

Одлунали скорботні мелодії, одлопотіли траурні прапори, та й знову життя ввійшло в свою колію...

Поступово заспокоювався і Великопольський. Він скористався з поради Мільчина і заявив, що знімає з обговорення свою дисертаційну працю, аби виконати додаткові дослідження. Петренко покрутив носом, але не заперечив; Кривцов був задоволений таким розв’язанням конфлікту. Отже, треба зволікати й чекати. Чекати на “докорінні зміни”, про які так загадково натякає Мільчин.

Після тієї розмови Мільчин більш ані словом не згадував про Артема Нечипоренка. І все ж Великопольський відчував, що сказано не все, що Мільчин ще повернеться до тієї теми, і це призведе до дуже неприємного.

Однак Мільчин тільки ставав щодень привітніший та одвертіший; його критика існуючих недоліків не переходила межі.

І Великопольський вирішив чекати розвитку подальших подій.

* * *

16 травня 1953 року на одній із запасних колій центрального вокзалу міста закінчувалось вантаження великого суцільнометалевого пасажирського вагона. Вантаженням керувала висока рожевощока дівчина в блакитній футболці і спортивних штанях.

Електрокари підвозили ящики й скриньки, пакунки і згортки, і дівчина, перевіряючи за списком, кричала:

- Мишко! Медикаменти - у друге купе... Лено, продукти - в перше... Обережніше, обережніше, хлопці: тут скло!

З десяток студентів метушилися біля електрокарів, стільки ж протяглися ланцюжком до вагона. Живий конвейєр працював безперебійно, і, незважаючи на термінову, напружену роботу, лунали веселі жарти й сміх.

Це були наші друзі - з учорашнього дня шестикурсники лікувального факультету Медичного інституту. Всі вони роз’їжджалися на практику, і, як завжди, практикантів проводжали гуртом. Сьогодні виїздили троє: Таня Сніжко, Мишко Абраменко і Лена Борзик. І не куди-небудь, а на Далекий Схід, у справжню наукову експедицію! Завтра виїде друга група, до Монголії, її теж проводжатимуть, а потім одинаків. І тільки Коля Карпов не поїде нікуди. Він лишається в місті.

Чи не тому не чути голосу найвеселішого, найжиттєрадіснішого студента курсу? Він навіть не в конвейєрі, а в купе вагона, - складає прилади і зброю.

Прекрасні рушниці центрального бою - адже це він наполіг на тому, щоб їх включили до списку, - хто знає, що може трапитись у тайзі? Портативні палатки - теж він відстояв їх замість незграбних і важких стандартних. А надувний човен?.. А фільтри для питної води - забули?.. Ні, є і фільтри... Ну, от і все... І за годину експрес помчить на Далекий Схід...

Сумно Колі Карпову, важко в нього на серці, та він не хоче показати цього. Він навіть намагається жартувати, але жарт виходить злий і нерозумний. Ніхто не засміявся, а Мишко заклопотано подивився на нього:

- Допоміг би взяти ящик, - бачиш, Лена не підніме.

Карпов почервонів од сорому і кинувся допомагати. Добре, хоч Таня не чула.

Але Таня чує все. Вона чує, як в купе Коля Карпов у котрий раз наказує Мишкові “писати часто і про всіх”, вона бачить, як Коля позирає на неї у вікно потай, сумовито. Їй також сумно і важко в цю хвилину, але вона весела, хай про людське око.

- Заспіваймо, друзі!

- ...бо завтра в похід!

- І зовсім не завтра, а за годину!.. Галю, Мило, Катерино перша і Катерино друга, будете писати?

- А куди писати?

- Ну от, не знаєш куди! Далекий Схід, тайга, вірусологу Тані Сніжко.

- Поштовий відділ Комарино-болотний...

- Через поштаря Михайла Топтигіна!

- Або через домовласницю Пантеру Тигрівну!

Пісні, сміх, жваві розмови... І раптом настає тиша.

- Товаришу начальник експедиції! Навантаження закінчено достроково. Вантаж перевірено.

Професор Петренко усміхається:

- Молодець, Таню! Молодці, товариші!.. Мишко, скажіть черговому по станції, хай причеплять.

Професор Петренко не один - з ним дванадцять чоловік, більшість незнайомих. Це - учасники експедиції: епідеміологи, паразитологи, лікарі. Їх теж проводжають, - головним чином жінки.

Та ось уже й причеплено голубий суцільнометалевий вагон, потужно прогув красень-тепловоз, повільно рушив состав.

Степан Рогов ще стоїть на підніжці. В який раз він потискає руки трьом друзям, в який раз бажає успіху... Ось він сплигнув і враз лишився далеко...

А там, біля залізничного віадука, самотньо стоїть Коля Карпов і сумно махає рукою. Він дивиться тільки на Таню.

І Таня бачить тільки його; вона вже не розрізняє обличчя, розпливається, зменшується силует, - та все ж це він, її коханий.

Поїзд прискорив хід. Високий насип закрив вокзал.

Таня зітхнула і пішла до купе.

* * *

- Ну, Стьопо, виряджаю тебе в перший самостійний рейс... Давно я мріяв про цей день. І скажу тобі щиро: хвилююсь... За тебе хвилююсь.

- Не треба, Іване Петровичу, - усміхнувся Степан. - Я, наприклад, спокійний. Це ж тільки практика...

- Насамперед це - не практика, а велика честь, про яку я в твої роки навіть мріяти не міг! Професор Климов - найвидатніший онколог Радянського Союзу, він розробив методи боротьби проти різних видів злоякісних пухлин. Ти будеш пишатися, якщо переймеш у нього бодай частку його віртуозної майстерності хірурга та незбагненного таланту діагноста... Я кажу це цілком серйозно, Стьопо. Ти вже осягнув багато, але твої успіхи поки що не виходять за рамки успіху студента, - дуже ретельного, дуже здібного, та все ж студента. А наука потребує величного польоту думки, такої ж яскравої фантазії, як і фантазія поета, але ще складнішої, бо наука мусить опиратися на беззаперечні факти... Щиро раджу: не вихоплюйся з неперевіреними гіпотезами, не намагайся впхнути спостережене в прокрустове ложе готової схеми. І, нарешті, останнє: зважай на авторитети... але май свій розум.

У останній фразі Івана Петровича крився якийсь прихований зміст, і Степан стурбовано звів брови.

- Я не цілком зрозумів вас, Іване Петровичу.

- Зрозумієш пізніше. Хочу, щоб ти збагнув: як тільки твердження Арістотеля перетворилися на догми, вони стали жупелом в руках церковників і затримали розвиток науки на довгі століття.

- Я це знаю.

- Гаразд... А тепер - бувай здоров, Стьопо! Щиро зичу успіху!

- Дякую, Іване Петровичу.

Степан ішов від Кривцова замислений. Прощання з учителем було якимсь офіційним, сухим. Скидалося, що Івана Петровича щось дуже непокоїть; він став надто мовчазний і зосереджений. Навіть не розповів про свої закордонні враження, - тільки сухо, без коментарів, переказав зміст і напрямок останніх праць англійських біологів... Може, в нього якісь неприємності?.. Так ні, наче все гаразд... То що ж він хотів сказати отією загадковою фразою?.. Кривцов завжди висловлював свої погляди щиро й відверто... Що ж йому завадило зробити це зараз?

Степан і не догадувався, що саме таке питання задавав собі в ту мить і професор Кривцов.

Кривцов був незадоволений собою. Виряджаючи свого вихованця справді в перший рейс по невідоме, слід було б поговорити з ним серйозно, як з талановитим молодим ученим, а не повторювати настанови шкільного типу. Але що зробиш, коли для такої розмови ще час не настав, коли на самого тебе з усіх боків напосіли сумніви, а відповіді на численні болючі питання ще немає.

Події кількох останніх місяців примусили замислитись над тим, що досі спливало повз увагу, як щось обов’язкове і незмінне.

Принциповість - добре; непохитна переконаність у всеосяжності матеріалістичних методів пізнання світу - ще краща. Але погано, коли такими термінами починають орудувати тупі, твердолобі догматики.

Ну яке відношення має до мікробіології Мічурін? Він був чесний трудівник, надзвичайно талановитий селекціонер, але не мікробіолог. То чому ж обов’язково треба говорити “мічурінська” мікробіологія? Так сказав Степан, переказуючи свою дурну сутичку з Великопольським, так говорив і сам Кривцов. А тепер аж самому чудно: чому не “мечниковська”? Не “пастерівська”?.. Та й чи потрібен хоч якийсь епітет до мікробіології, якщо зміст цього слова повністю говорить сам за себе?

Як пояснити все це Степанові?..

Думки були неприємні, настрій - кепський.

* * *

А в Степана настрій був чудовий. Незвичний холод прощання з Кривцовим забувся, квиток на ленінградський поїзд - у кишені. Виїздити треба аж післязавтра, отже, можна навідатись в Олексіївку до Каті.

Дуже рідко зустрічалися вони досі. І не відстань, не фінансова скрута була тому причиною. Степан, - може, навіть, по-дурному, - стримував себе навмисне, бо відчував, що з кожною зустріччю тягнеться до Каті щораз сильніше і що це почуття стає непоборним, а думати про власну сім’ю студентові, який тільки-тільки зводить кінці з кінцями, - зарано. Та вже недовго. Рік чи навіть менше, - адже Катя збирається вступати до інституту.

Всього лише рік-і студентському життю кінець... Як швидко збіг час, і який безмежно далекий тепер той день, коли Катя вперше виряджала його в інститут... А підземне місто? А професор Браун?.. Вони вже взагалі розпливаються, як марево. І як хороше, що все лихе забувається, а майбутнє неодмінно уявляється світлим і радісним!.. Двадцять чотири роки!.. Багато це чи мало?.. Мабуть, саме враз.

Як і в свій перший приїзд до Олексіївки, Степан ішов із станції пішки.

Все, все було не таким, як у оте страшне засушливе літо, - і поля, і небо, і люди. Жалюгідні пагінці, які тоді де-не-де стриміли понад дорогою, тепер перетворилися на крислаті дерева лісосмуги; на місці підсліпуватих землянок повиростали нові будинки; групка дівчат промчала на велосипедах з поля додому, - одна з них стрельнула на Степана очима, чмихнула, і він упізнав: дочка вдови Мотрі, сопливе таке бігало, а бач - уже дівка!

Ні Каті, ні її матері ще не було, зате Митрович, що жив у тому ж будинку, вибіг назустріч Степанові з розкритими обіймами. Приїзд Степана перед дуже відповідальним відрядженням у Ленінград старий сприйняв як особисту честь і не знав, куди посадовити гостя.

З теплою усмішкою дивився Степан на Митровича, коли той, надівши свої допотопні окуляри в залізній оправі, з суворістю верховного судді вивчав оцінки в студентському матрикулі.

- Митрович, а “закарлючка”? - Степан накреслив пальцем у повітрі химерну деталь. - Не вийшов з мене інженер.

- А що ж?.. - старий був цілком серйозний. - Наша “закарлючка” і досі воду качає... Те, що ти не інженер, звісно, погано. Але якщо принесеш свідоцтво на звання професора - прошу!.. - він засміявся, поляскав Степана по плечу. - Е, Степане Івановичу, мабуть, і я незабаром у школу поступлю... Знаєш, яка в мене ідея з’явилась?.. Прочув я, що один професор...

Старий, як завжди, захоплено почав викладати свою “ідею”, але цього разу Степан слухав його неуважно. Він був вражений уже тим, що йшлося не про примітивний вітродвигун, а про електричне сортування зерна за способом академіка Лозинського... От тобі й Митрович! Та він справді переплюне першого-ліпшого юнака!

І ось примчала Катя. Вона з порога кинулась до Степана, але, помітивши Митровича, збентежилась. Старий кахикнув, тактовно одвернувся і раптом заспішив, обіцяючи скоро повернутись.

Розв’язуючи Катиного плаща, - щойно почався дощ, - Степан дивився їй у обличчя. Ніколи досі Катя не здавалася йому такою гарною і ніжною, як у цю хвилину. Дрібні краплинки дощу осіли на її бровах, стікали по матовому обличчю; дівчина була схвильована, дихала прискорено, поривчасто, а очі дивились на Степана лагідно і трохи докірливо.

Він обережно взяв її за плечі, почуваючи, що цієї секунди мусить трапитися в його житті щось величезне, значне; що саме зараз він повинен сказати Каті тільки одне-єдине слово, яке зразу зробить усе легким і зрозумілим... Та повз вікна прогримів мотоцикл, і Катя, що на мить пригорнулася до Степана, відсторонилась. Сказала пошепки:

- Кость приїхав... Він вчора освідчився мені... Я йому відмовила...

Вона подивилась на Степана стурбовано. Їй здалося, що Степанові така звістка неприємна. Степан промовчав.

У коридорі почулися чіткі, енергійні кроки, у двері постукали, і на порозі став Кость Рижиков. Побачивши Степана, він сахнувся, та зразу ж оволодів собою.

І ось вони сидять втрьох за столом біля вікна. Об скло б’ються великі дощові краплини. З радіоприймача лунає тиха приємна музика. Настільна електрична лампа, кидає на обличчя м’які заспокійливі тіні.

Та людська трагедія лишається: двоє люблять одну. Вона любить одного. І Степан бачить, як дрібно тремтять Костеві руки, як Кость напружує всю волю, щоб не зірватись, не втратити людської гідності.

І він таки не витримав: урвав мову на півслові, стиснув щелепи так, що аж випнулись круті жовна, встав і швидко пішов до дверей. Біля порога обернувся і промовив хрипким, тремтячим голосом:

- Пробач, Катю... Пробач, Степане... Я просто не можу... Я повинен піти, бо...

Він не договорив, вибіг з кімнати. А за кілька секунд, набираючи швидкості, під вікнами проторохтів мотоцикл.

І Катя, і Степан довго сиділи мовчки - приголомшені й збентежені. Невимовно важко було відновити почуття світлої радості, що володіло ними ще кілька хвилин тому, та все ж у їхніх душах наростало урочисте усвідомлення того, що відтепер вони вже назавжди поєднані чимось величним і незбагненним, і це поєднання освячене чужим стражданням.

А об прозорі шибки, вилітаючи з синьої імли, розбивалися важкі дощові краплини і швидкими струмочками стікали донизу.

Ішов дощ. Животворний, травневий дощ.

Розділ VI

ТАЙГА, ТАЙГА...

- Тайга, тайга, - простори неозорі...

Вночі на невеликому полустанку експрес залишив голубий вагон і помчав далі.

Тиша... Тайга підступила аж до залізничного полотна; дерева ледь чутно шепочуть щось; вологою прохолодою, гнилим листям, свіжим смоляним запахом дихає вітерець; за полустанком, десь далеко-далеко, в небі спалахують блискавиці.

Троє студентів стоять біля вагона. Для них усе нове і незвичайне, вони і збуджені і пригнічені величчю тайги.

Лена Борзик злякано шепоче:

- Ой, ой, друзі, дивіться: там тигр... Ні, ведмідь!.. Бачите?

Мишко Абраменко спростовує флегматично й безапеляційно:

- Тигри тут не водяться. А ведмідь до залізниці не підійде. Це - пень.

- Сам ти пень! Дивись, ворушиться!

Мишко поправляє окуляри і відважно йде в темряву. Лена охає - вона і боїться за Мишка, і захоплюється його хоробрістю.

За хвилину чути його голос:

- Лено, поглянь-но, який тигр! Його можна доїти.

Виявляється - корова.

Та ось небо поступово блідішає, проступають контури предметів, починають тьмяно блищати рейки. І раптом з глибини того, що здавалось непролазними хащами, чути гуркіт моторів, пробивається яскраве світло фар, вискакують машини - одна, друга, третя. І вже видно, що це не якісь велетенські всюдиходи, а звичайні грузовики, і мчать вони не навпростець, а по прекрасному шосе.

А коли рожевим сяйвом заблищали високі легкі хмарки, десь зовсім близько прогудів потужний заводський гудок, а потім другий, третій... У небі проплив пасажирський літак... По шосе промчав легковий автомобіль, потім знову грузовик, автоцистерна...

Лена розчаровано зітхає:

- От тобі й тайга, простори неозорі! Скоро тут поставлять світлофори й написи: “Переходьте тут!” Не вистачає тільки тролейбуса!

Тролейбуса справді не було. Та за кілька хвилин до залізничної колії під’їхав величезний автобус, і якийсь чоловік прокричав у віконце:

- Товариші, чи ви не з експедиції?.. А, ну от і добре!

Слідом за автобусом під’їхала невелика чудна машина. Вона почала розсуватися, перетворюючись у довгу безперервну стрічку конвейєра, що простяглася між дверима вагона і автобуса.

За тридцять хвилин перевантаження було закінчено.

Мишко похвалив:

- Гарна машина.

Моторист - невисокий, міцний хлопчина - погодився не без гордощів:

- Гарна. Самі конструювали. Автовантажник. Нам доводиться в день інколи розвантажувати цілий состав. - Потім він поскаржився: - От тільки те й роби, що розвантажуй та навантажуй. Та транспорт ганяй триста кілометрів туди та триста назад. Підрахуй, скільки державних грошей пропадає.

- А чому ж колію не проклали?

- Так нашому ж Златогорську всього тільки два роки. Навколо - болота, птиця тоне. Шосе прокладали - грунт заморожували. А ось минулого року восени почали будувати вітку - і не можна.

- Чому ж не можна?

- “Болотниця”. Чули про таку хворобу?

- Так. - Таня і Лена підійшли ближче. - Ми саме й приїхали, щоб її дослідити. А в чому вона проявляється?

Моторист засмучено похитав головою:

- І не розбереш як слід, у чому, а погана хвороба. В мене зараз друг лежить. З минулого року. Болю не відчуває ніякого, температура майже нормальна, а слабий - руки не зведе. Блідий - просто світиться наскрізь, дуже паморочиться голова. Ліки не допомагають. І не один він такий - досить переночувати біля болота, як на ранок людина вже не здатна працювати.

Так, це і були симптоми нової чудної хвороби, що її населення прозвало “болотницею”.

Представник міськкому партії, який зустрів експедицію, був дуже стривожений: останнім часом випадки захворювань почастішали, хвороба набирала масштабу епідемії. Неможливо було встановити будь-яку закономірність її розповсюдження й перебігу: здорові могли бути поруч з хворим, не боячись захворіти; у різних людей хвороба протікала по-різному; “болотниця” вражала окремі приїски, а сусідні з ними тривалий час залишалися хворобостійкими.

Представник міськкому попросив зупинити автобус біля невеликого селища. Селище було безлюдне. Величезна драга, піднявши багатоковшевий хобот, стояла нерухомо.

- Ну, ось... як бачите. Це наш найбагатший приїск. За день ми тут добували стільки золота, скільки на інших приїсках не добудеш і за місяць. У цих болотах криються незліченні багатства: золото, платина, рідкісні метали. В Златогорську заплановано побудувати вісім заводів і два хімічні комбінати - і ось все гальмується... Допоможете нам, товариші? Допоможіть!..

Він дивиться з надією, з хвилюванням, наче вся справа в тому, щоб йому відповіли ствердно.

Шістнадцять чоловік мовчать. Втратив свою солідність і флегматичність Мишко Абраменко. У нього чомусь запітніли окуляри, він витирає їх, а його короткозорі очі здаються розгубленими. Лена Борзик притискується до Тані Сніжко і позирає на зарості чагарника так, наче там ховаються носії страшної хвороби. В Тані міцно стиснуті губи, вона дивиться на професора Петренка

Петренко зосереджений. Глибока вертикальна зморшка пролягла в нього на чолі, під сивою скронею виразно б’ється жилка. Таня розуміє, що керівник експедиції вагається дати обіцянку, яка, можливо, в цей момент нездійсненна.

Ось він підійшов до чагарника, стріпнув гілку, прислухався...

Присів, паличкою розкопирсав мох... Зайшов у будинок - новий, добротний... Потім вийшов звідти й сказав:

- Товариші, основна база розташується тут. Починайте розвантажуватись.

Це було найкращою відповіддю на запитання.

* * *

Сто вісімдесят кілометрів від залізниці, сто сімнадцять до Златогорська. Двадцять нових комфортабельних будинків. Клуб із звуковою кіноустановкою. Електростанція. Бензозаправна станція. Механічні майстерні. Радіотелефонна рубка.

Такий приїск і станція рейсових автобусів - “Комсомольський” - один із рядових висілків Златогорської області.

Всього тільки місяць тому у цьому селищі кипіло життя. Потужна драга вгризалася в болотяний грунт. Трельовочні трактори тягали лісоматеріали. Легкі всюдиходи розвідувальних партій відправлялися один по одному в глибини тайги. Тричі на добу автопоїзди привозили й забирали основну масу робітників.

Та зараз у селищі тихо й безлюдно. Сотні машин пролітають повз нього вдень і вночі, але не зупиняються тут. П’ятикілометровий відтинок автостради відмічений яскраво-жовтими знаками з чорними написами:

“Зона ураження. Зупинка заборонена. ЕОП”.

Ці три літери відомі всім на кількасот кілометрів довкола. ЕОП - Експедиція Особливого Призначення, що має надзвичайні повноваження.

ЕОП встановлює режим робочого дня, ЕОП визначає заборонені зони і смуги можливого ураження, під контролем ЕОПу водойми й магазини, громадське харчування і комунальні установи. До надзвичайної трійки ЕОПу входять секретар обкому партії, голова облвиконкому і начальник медичної групи професор Петренко. ЕОПу безпосередньо підкоряється весь медичний персонал лікарень і пунктів медичної допомоги. На дванадцятьох пунктах ЕОПу, віддалених один від одного, під керівництвом досвідчених мікробіологів працюють бригади дії. Зв’язок між бригадами й основною базою підтримується за допомогою вертольотів і по радіо.

Цього вечора біля радіотелефону чергує Таня Сніжко. Чоловічий голос чітко вимовляє слова:

- База!.. База!.. База!.. Я - група три... Я група три... Доповідаю, доповідаю... На ділянці хворих нема... Встановлено, що кліщ типу Іксодес пересулькатус вірусу не розповсюджує. Повторюю... повторюю...

- Група три... група три!.. Прийнято, прийнято!..

Таня записує поквапно - її давно вже викликає третій радіус.

- База слухає!.. База слухає!

- Я - дев’ятий... Я - дев’ятий... Доповідаю трійці: вісім хворих... Жду наказів, жду наказів. Повідомляю анамнез хворого: напередодні захворювання він вмивався біля струмка номер три, квадрат сорок чотири дванадцять. Прошу перевірити...

Ніч. Півтемрява. Блимають різноколірні лампочки виклику. Кожні три-п’ять хвилин повз вікна на великих швидкостях пробігають машини, і знов настає тиша,

Тайга підійшла аж під вікна. Вона дихає важко, повільно. Ось зашуміло верховіття вікових сосон. Ось закричало щось вдалині... Нічний птах? Звір?

Але Тані здається, що вона зовсім не в тайзі, не в радіорубці ЕОПу, а на командному пункті переднього краю перед наступом. Мабуть, там було так само: насторожена тиша, машини, що пролітають на скажених швидкостях, радіоапарат з лампочками, які блимають так тривожно. І точно так, нервуючи, по бліндажу ходив командир.

Вона дивиться на професора Петренка. У білому комбінезоні, в протимоскітній сітці, відкинутій на плечі, він і справді скидається на командира десантної групи.

- Що відповісти, Семене Гнатовичу?

- Передай голові трійки мою пропозицію: дев’яту ділянку негайно евакуювати. Так-так, евакуювати... - Він на мить замовкає і потирає рукою скроні, міркуючи вголос: - Це - основний приїск... буде втрачено багато золота... Але... Передавай!.. А дев’ятому передай, хай перевіряють самі... І на цьому кінчай. Перерва до шостої.

Петренко йде, але за кілька хвилин повертається:

- Пора, пора! Спати! Ще раз повторюю: перед сном у кімнаті розбризкати кедролін, перевірити протимоскітну запону. Сітку з вікон не знімати.

Таня відповідає по-військовому:

- Єсть, товаришу начальник!

Та вона ще довго не йде. П’ята ділянка просить надіслати вертоліт швидкої допомоги - там нещасний випадок, “група три” - Мишко Абраменко - вже неофіційно розповідає про справи, розпитує про Лену.

І ось, нарешті, робочий день закінчено. Дві години ночі. А завтра знову підйом о шостій. Знову напружена праця в лабораторії... і знову невдачі.

Таня старанно причинила за собою двері і вийшла на вулицю. Темно у селищі, тільки в одному будинку вікна яскраво освітлені. Крізь дрібну сітку вікна силуети людей здаються розпливчастими. Лена ще в лабораторії, завтра її не добудишся, а їй чергувати в радіорубці зранку.

- Лено! Пора!

Комарі; мошкара, нічні метелики б’ються об металеву сітку. Їх тисячі й тисячі. І між ними, певно, є такі, що укус їх смертельний.

- Лено! Пора!

- Зараз, зараз, Таню!.. Попався такий комар, якого я ще не бачила. Зачекай хвилинку.

У сітку вікна вставлена така ж сітчаста труба. Вона поділяється на кілька рукавів і закінчується клітками з білими мишами. Треба вибрати момент, коли в сітчасту кліточку влетить один-єдиний комар, а якщо влетить більше - вибрати одного і дати йому можливість вкусити мишу.

Копітка, невдячна робота. Треба зробити тисячі досліджень тільки для того, щоб повідомити, як Мишко за годину перед тим: “Вірусу не розповсюджує”.

Та ось, нарешті, Лена піймала комара, закрила трубопровід і вийшла. За кілька хвилин дівчата вже лежать на ліжку під густою запоною,

Третя година ночі. Втомилися дівчата за день украй. Та сон не приходить.

Кілька тижнів експедиція б’ється над тим, щоб визначити збудників і вірусоносіїв “болотниці”, але поки що успіху нема. Є жертви - захворів науковий співробітник п’ятої станції - добродушний, завжди усміхнений, якого всі звали дядьком Мишком. Він категорично відмовився “евакуюватися в тил”, як тут називають Златогорськ. Навіть зараз, коли хворий ледве вимовляє слова і не може підвестися без допомоги, він намагається жартувати і провадить над собою безперервні медичні спостереження... А сьогодні, після кількох днів затишшя, знову цей спалах на дев’ятій ділянці...

- Лено, дев’яту ділянку евакуюють.

- Та ну?.. Що ж робити?

У кімнаті темно, але Таня й так знає: у Лени зараз великі-превеликі злякані очі, в яких збентеження, нерозуміння.

- Танечко, що ж робити?.. Це вже третя ділянка... Так же не можна... Ми зриваємо роботу цілого округу.

Ну що їй відповісти? Таня тільки зітхає:

- Так... Ну, спи, Лено, нам же скоро вставати.

...Сплять дівчата у селищі, яке ще не позначено на карті: хворий вірусолог дядько Мишко в сотий раз ставить собі термометр і, насилу підвівшись, записує в історію хвороби: “Пульс 50; яскраво світяться вікна лабораторії, де чотири чоловіки, просто падаючи з ніг, провадять дослідження”.

А повз селище на великих швидкостях мчать важкі вантажні машини. Яскраві промені фар вихоплюють із темряви жовтий прямокутник з чорним написом:

“Зупинка заборонена! ЕОП”.

Розділ VII

ПРОФЕСОР КЛИМОВ

“Мікробіолог повинен знати все!..”

Коли Степан Рогов уперше зайшов до лабораторії професора Климова, він зразу згадав фразу, яку промовив Коля Карпов колись, давним-давно, в маленькому будиночку по Гоголівському провулку.

Перед Степаном одчинилися двері, і він спочатку не зрозумів, куди ж, власне, потрапив. Складні апарати плутаниною дротів, блиском нікелю, блакитною прозорістю скла, приглушеним дзижчанням трансформаторів підказували, що це - лабораторія фізика, який досліджує найглибші тайни матерії. Коли спускалися темні завіси на вікна і газотрони спалахували примарним жовто-фіалковим сяйвом, здавалося, ось настане чудо: незримий танець електронів стане видимим, на дні скляних посудин заіскриться, переливаючись всіма кольорами райдуги, таємнича рідина, мрія багатьох поколінь алхіміків - “еліксир життя”.

Але спокійний, трохи хриплуватий голос промовляє:

- Сідайте, хворий... - І зачарування розвіюється.

Ні, тут не було чудес. Тут був строгий математичний розрахунок, царство науки, світ точних законів, невблаганних фактів. Довжина сріблястого провідничка і колір сяйва газотрона, нахил рентгенівських трубок і вік хворого - все це були ланки одного ланцюга, вираженого складною формулою.

Тут не було чудес, та тут звичайним поворотом важеля можна було перетворити лагідне лікувальне випромінювання в руйнуюче, смертоносне. Потрібно вибрати середину, добрати такі умови, щоб руйнувалися хвороботворні ракові клітини, але організм в цілому б не страждав. І тут перехрещувалися і спліталися інтуїтивне відчуття лікаря-діагноста з холодною розсудливістю експериментатора-фізика.

...Маленький худорлявий дідусь у великих рогових окулярах, білосніжному халаті і такій же шапочці повторив ще раз:

- Сідайте, хворий!

Хворий - високий чоловік літ під сорок - здивовано поглянув на професора. Він уже давно сидів у чудному кріслі і терпляче очікував лікувальної процедури. Йому не було страшно, хоча він знав, що в нього - рак. Він звірявся на професора Климова, тому покірно дав надіти на себе важкий костюм із просвинцьованої гуми, з невеликими круглими отворами проти живота, і тепер збентежено позирав на людей у білих халатах, що з’юрмилися навколо професора.

А професор, наче забувши про нього, пояснював тим же спокійним хриплуватим голосом:

- Коли на ракові клітини скерувати потужний потік рентгенівського проміння, ці злоякісні клітини зруйнуються... Та ось лихо - такий потік зруйнує і здорову тканину. Щоб цього не сталося, ми беремо вісім рентгенівських апаратів і їх випромінювання скеровуємо так... - Він підійшов і замкнув навколо пояса хворого кільце з грушеподібними апаратами.

- Кожен промінь зокрема не завдасть шкоди. Але в точці їх перетину створюється надзвичайно сильне поле... Ракові клітини там будуть зруйновані... будуть зруйновані... - професор бурмотів це вже собі під ніс, старанно перевіряючи напрям рентгенівських трубок.

- Не хвилюйтеся, хворий, болю ви не будете відчувати.

Він м’яким, плавним рухом ввімкнув реостат, дзижчання посилилось, і хворий зітхнув з полегшенням - нічого неприємного він справді не відчув.

Професор, блискаючи окулярами, весь час позирав на прилади і допитувався:

- Що ви відчуваєте?

- В шлункові стало тепло...

- А тепер? - Він пересунув ручку реостата на кілька поділок.

- Трохи пече... ніби - чоловік ніяково усміхнувся, - ніби чарку спирту випив.

Усміхнувся й професор:

- А-а, заборонений вам спіритус віні?.. Ну, ну!.. Ось коли одужаєте, - тоді можна. Навіть удвох вип’ємо.

Він усміхався, та очі в нього були зосереджені і сумні. Наче бажаючи підбадьорити хворого, він взяв його за руку, але Степан зрозумів, що професор просто перевіряє пульс.

Сеанс тривав лише кілька хвилин, і коли професор вимкнув струм, хворий почав дякувати. Йому здавалося, що його хвороба вже минула.

Та професор відмахнувся:

- Ну-ну, що ви? Така вже в мене професія. Ви машини ремонтуєте, а я - людей... Ідіть, ідіть, тепер вам треба полежати...

А коли за хворим зачинилися двері, професор, повільно протираючи окуляри хусточкою, сказав утомлено й сумно:

- Безнадійний... Надто пізно - ракова пухлина розрослася так, що треба видалити весь шлунок. Я дав зараз випромінювання максимального режиму, на грані з смертоносним, і все ж відчуваю, що всі мої намагання безрезультатні. Цим, та, втім, і всіма іншими засобами, можна вилікувати тільки рано виявлений рак... Всією сумою засобів, що є в нашому розпорядженні, ми можемо лише відтягти смерть цієї людини...

Перед Степаном одчинялися інші двері, і знову виникало питання, що ж це за лабораторія. Одні, як і перша, були лабораторіями фізіотерапії-тут боролися проти раку ультразвуком, радієм, струмом високої частоти; в інших - перепліталися хімія і медицина: пробірки, ампули, термостати піддослідні тварини- все це було близьке і знайоме, та, може, саме тому викликало менше поваги, ніж таємничі й хитромудрі апарати фізіотерапевтів.

І, нарешті, був “чорний зал”, як його називали всі в інституті, хоча він був сліпучо-білий. У цьому залі повністю торжествувала хірургія - хворий попадав сюди тільки після того, як вичерпувалися всі інші засоби лікування.

Цього залу не любив ніхто, навіть професор Климов - один з найвидатніших хірургів Радянського Союзу. Він говорив студентам:

- Я - природжений хірург, але я хотів би, щоб цей зал був завжди порожній... Людське тіло надто прекрасне, надто досконале, щоб його кремсати ножем... Я хотів би, щоб ви у своїй роботі дотримувалися золотого правила: хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана.

І Степан у думці повторював за ним:

“Хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана...”

Так, маленький професор був правий. Чи давно людина, яка захворювала на газову гангрену, обов’язково перетворювалася в хірургічний об’єкт? Їй відрізали руку, ногу, відрізали якомога вище, рятуючи життя і перетворюючи на каліку... А тепер створені могутні засоби, що виліковують гангрену швидко й надійно, роблячи непотрібним хірургічне втручання... В майбутньому хірургія повинна буде поступитися місцем терапії!

Степан вдячно подивився на професора. Маленький, худорлявий, він був надзвичайно лагідний, приємний.

Зараз, у сутінках, скинувши свій халат, він миттю втратив величність, став близький, нагадуючи когось знайомого. І раптом Степан зрозумів: професор Климов скидався на Митровича.

Що могло бути спільного між ними - людьми різного розвитку, що жили в різних умовах, у різних кінцях Радянського Союзу? Здавалося б, нічого. Та, як колись Митрович, так тепер професор Климов, відпочиваючи, сів на стілець і, закуривши коротеньку люльку, задивився у вікно. Він, мабуть, згадував пережитий день, думаючи про те, що таких днів лишилося вже небагато, а роботи - непочатий край, що сьогодні він працював непогано, та все ж не так, як хотілося б.

Степан, сидячи в кутку, спостерігав за професором, не наважуючись перервати надто довгу паузу. За кілька днів він устиг полюбити цього старого, самотнього, глибоко людяного чоловіка і, скоряючись нез’ясовному почуттю симпатії, був готовий вірити кожному його слову, наслідувати кожний його рух. Йому було зрозуміло, що ці короткі хвилини після роботи служили для професора заспокоєнням, заключною рискою трудового дня.

Професор, докуривши люльку, витрусив з неї попіл і підвівся:

- Ходімте, мій юний друже... Я перечитав ваші тези, і, треба признатися, вони мене порадували, хоча де в чому я з вами не згодний.

Вони не поспішаючи вийшли з інституту І попрямували через площу до Кіровського мосту.

Була одинадцята година ночі, та небо ще було світле, з перлисто-сірим відблиском. З мосту Нева здавалася застиглою - вона ввібрала бліді відблиски неба і сама сріблилася широкою світлою смугою, пливучи до Ростральних колон, що біля Фондової біржі. А на північному заході вона міняла свій колір: над нею низько нависало червоне з жовтим небо, прокреслене горизонтально витягнутими чорними хмарами, і на річку лягали тривожні сутінки. Труби далеких заводів, будинки й дерева Петроградської сторони і особливо стрункі шпилі Петропавловської фортеці чорніли на фоні незгасного призахідного неба, мов іграшкові силуети з чорного паперу.

Ця феєрична гра світла і тіней, особливе, якесь незвичайно збуджуюче вологе повітря, класична простота широких проспектів - усе було таким хвилюючим, таким прекрасним в цілому, що Степан виразно відчув, як бажанням життя, дерзновенною силою наливаються його м’язи, прояснюється мозок, виникає піднесення. Він вперше був у цій частині Ленінграда і тільки тепер, тут, пізнав всю його велич.

Але й професор Климов не лишався байдужим до краси рідного міста. Він то задумливо, то задоволено позирав на знайомі місця, і якщо для Степана міст, річка, Кіровський проспект були прекрасною загадкою, що розкривалася, для професора це були друзі дитинства, свідки багатьох щасливих і печальних днів.

Недалеко від пам’ятника “Стерегущему” він зупинився, зняв капелюх, довго дивився кудись у глибину парку - серйозний і сумний. Лише за кілька хвилин, коли вони проминули мечеть, професор глухо сказав:

- Там німецький снаряд убив мою дружину... Ми з нею прожили тридцять чотири роки.

* * *

Вони проговорили до пізньої ночі, і Степан пішов од професора Климова підбадьорений. Професор майже у всьому підтримував його ідею про можливість створення протиракових живих вакцин. Хиби, про які згадав професор, були незначні і стосувалися, головним чином, методики досліджень, яку Степан засвоїв ще не досить добре. Зате Степан одержав ряд таких цінних вказівок, яких не можна знайти в жодному підручнику. Це були дані самого професора, результати його багаторічних спостережень, ще не узагальнені і не зведені до стрункої системи.

Професор говорив Степанові:

- Так, справді великі ідеї літають в повітрі. Уявіть собі, що і в мене колись давно виникла думка, подібна до вашої. Та в мене не вистачило терпіння розвинути цю думку до кінця, тим більше що практична робота затінила її... І все ж я терпляче збирав факти, думаючи про те, що коли не я, так хтось інший використає їх на благо людства... Я вже старий і почуваю, що мені довго не прожити, - після смерті сина і загибелі дружини моє серце все частіше відмовляє мені... Ви - молодий, сильний, енергійний - вам і карти в руки...

Він простягнув Степанові товсту папку, акуратно перев’язану стьожкою:

- Ви молодий, можливо, навіть занадто молодий і недосвідчений, та я вірю вам. Візьміть це - прочитайте, вдумайтесь. Я не буду говорити вам, що ці записи дуже цінні для мене, і не хочу, щоб ви подумали, що тут - одкровення апостола. Ці записи я даю всім, хто цікавиться цим питанням, але жодна людина не розгадала того, у чім безсилий я, жодна людина не здобула з них ніякої користі... А до інституту приходьте щодня - чим зможу, тим допоможу... Професорові Кривцову я напишу, що він не помилився: ви талановита людина, і з вас може вийти справжній вчений...

В його погляді Степан прочитав надію і ледве помітний сум. Йому хотілося відповісти:

- Професоре, я доб’юся розгадки!.. - Але він подумав, що це прозвучить по-дитячому, і промовчав, тільки міцно потиснув професорові руку.

Вийшовши з квартири Климова, Степан навмання звернув у перший же провулок. Йому не хотілося йти додому, не хотілося спати - вулиця Плеханова далеко, довелося б будити хазяїна квартири, завжди перевтомленого інженера. Та, по суті, біла ніч - не ніч. Це короткочасні сутінки, прозорий світанок і знову свіжий сонячний ранок.

Він ішов по незнайомих вулицях, уважно позираючи на будинки. Все йому здавалося хвилюючим, прекрасним. Звичайний двоповерховий будинок для нього зовсім не був житловою площею на стільки-то квадратних метрів, оформленою в такому-то архітектурному стилі, - це був пам’ятник людям і подіям. Йому здавалося, що десь поміж цих будинків є такий, де проголошувалися запальні промови і готувалася зброя Жовтневого повстання; він іноді бачив пляму чи виїмку на стіні будинку, і думки його перелітали до часів блокади Ленінграда; громаддя Петропавловської фортеці нагадали йому епоху декабристів, а Пушкінський майдан - Пушкіна.

Юнак побачив знайомий з фотографій приземкуватий будинок Зимового палацу і хотів пройти до нього, але величезний Республіканський міст раптом здригнувся, його середній прогин повільно і плавно пішов догори. Трамвайні рейки уткнулися прямо в небо, обриваючись там, і це було дивне і чудове видовисько.

Згори, од Кіровського мосту, спустився величезний пароплав, його щогли пропливли над здибленим прольотом, пролунав гучний урочистий гудок...

Степан провів пароплав поглядом і, коли той сховався за третім мостом - мостом лейтенанта Шмідта, - повільно пішов до Неви. Він сів біля води, коло великої гранітної кулі на парапеті, розв’язав стьожку на папці професора Климова.

Акуратно підшиті, пожовклі од часу папери викликали в нього побожне почуття. Ось вона, вирізка з “Медичного журналу” за 1903 рік: “...Хворий М. І., 42 роки, після видалення ракової пухлини заразився рожею і благополучно переніс її. Протягом восьми років ракових експресів у хворого не спостережено...”

Невелика стаття була підписана: “Ординатор В. С. Климов”.

Так ось де джерело тієї недбало цитованої фрази, що наводиться в багатьох підручниках!

А далі йшли історії хвороб, де стверджувалось існування мікробів, що руйнують, ракові клітини, наводилися описи цікаво проведених дослідів, висувалися пропозиції і гіпотези, і - треба було віддати професору належне - поруч з позитивним, стверджуючим матеріалом був підшитий негативний, який послідовно руйнував усі стрункі, але вразливі теорії професора Климова. Він навмисне підібрав найбільш суперечливі історії хвороб, наче пропонуючи комусь у майбутньому розв’язати, чому саме хворий М. І., 42 роки, видужав, а хворий Ф. П., стільки ж років, у такій же стадії хвороби, - помер.

Поля були змережані професорськими помітками. Степан бачив, що Климов усе життя працював над цими записами: позначки робились різним чорнилом, в різний час - деякі з них навіть були з літерою “ять” - і чим свіжіший був запис, тим глибших питань він торкався і намічав уже безпосередні завдання.

Та от на одному аркуші Степан прочитав помітку, написану тремтячим, нерівним почерком:

“А чи не має перебіг раку таких фаз у своєму розвитку, коли на вірус можна було б подіяти найбільш ефективно?”

Кінець фрази був закритий невеличкою плямою рожевого воску, і Степан, обережно здряпавши її, побачив дрібно написану дату: 14/II-42 р.

Це було в самий розпал блокади!..

Степан уявив собі, як професор задубілими пальцями тримає цей аркуш, як намагається записати думку, не надіючись, що слабіюча пам’ять втримає її до завтра, або просто маючи сумнів у тому, що взагалі для нього настане завтра... А недогарок ялинкової свічки затремтів у руці - може, саме у ту секунду під вікнами розірвався снаряд?.. - і краплинка дорогоцінного воску вилилася на папір...

Степан здригнувся, уявивши собі це, і заплющив очі. Маленький професор виростав у велику людину - палку і цілеспрямовану самовіддану в роботі, стійку в біді, скромну в житті... Яка людина!

А коли Степан одкрив очі, з-за Петропавловської фортеці через Неву пролягла широка золота смуга - сходило сонце. Ледве чутно плюскотіла вода об гранітні сходи причалу, десь на Петроградській стороні прогув гудок, в синяві неба промчав птах - світ поставав свіжим і оновленим, радуючи спокійною, зосередженою силою.

І Степан знову заглибився в записи професора Климова. Він читав їх пожадливо, нетерпляче, як захоплюючий роман, і йому ставало ясно: професор зробив усе, крім останнього, завершального кроку.

А над однією сторінкою Степан задумався надовго. Професор писав, що вірус малодослідженої хвороби Іванова має здатність інтерферувати з багатьма вірусами, тобто руйнувати віруси інших видів у живому організмі. На цьому аркуші була безліч усяких поміток з різними датами. І Степан, потираючи рукою нахмуреного лоба, задивився вдалину, машинально повторюючи:

- Хвороба Іванова... Хвороба Іванова...

Вгорі над ним, по майдану Пушкіна, дзеленчали трамваї, шелестіли шини, поспішали люди.

Ленінград прокидався.

Розділ VIII

НЕВРАЗЛИВА ЛЮДИНА

Коли б Якова Яковича Іванова хто-небудь запитав, що таке “хвороба Іванова”, він здивовано знизав би плечима і, у крайньому разі, вказав би на виразку шлунка, що не давала йому спокою все життя. Йому, скромному лікарю, і на думку не спало б, що його іменем названа одна з найрідкісніших і найцікавіших хвороб, з якою він зіткнувся кілька разів за свою практику і описав її в одному з номерів “Петербурзького медичного журналу”.

Та Яків Якович помер за багато літ до народження Степана Рогова, а “хвороба Іванова” зникла в країні, і про неї знали тільки нечисленні спеціалісти нашкірних захворювань.

Професор Климов розповів усе, що знав про цю хворобу.

У січні 1915 року в Новгородський військовий госпіталь, де Віктор Семенович Климов працював хірургом, привезли вкрай пошматованого солдата Петра Трифонова, уродженця Архангельської губернії. Сяк-так його зшили, відремонтували і лишили при госпіталі, бо Петро Трифонов зостався сам на білому світі - сліпий на одне око, кривий на обидві ноги, з однією рукою, на якій стирчав страшний у своїй самотності вказівний палець.

Незважаючи на своє каліцтво, це був чуйний і добрий чоловік; він полюбив лікарів, особливо Климова, якого вважав за свого рятівника. І Віктор Семенович, з свого боку, теж прив’язався до нього і, коли випадала вільна часина, розмовляв з ним, дивуючись з наївного раціоналізму його мислення. Петро Трифонов усе в світі вважав цілеспрямованим і заздалегідь передбаченим - може, це й давало йому можливість більш-менш легко переносити жах свого становища.

Та раптом він засумував, почав уникати людей і якось увечері зайшов до Віктора Семеновича, щоб сказати, що йому, Петрові, лишилося недовго жити. На доказ своїх слів він підняв сорочку й показав, що все тіло в нього змережане дрібними кольоровими плямами, які дещо скидались на хрестики. Здивовано й злякано Петро Трифонов позирав на свій запалий живіт, розтягував шкіру пальцем, наче хотів видавити страшні знаки, і говорив глухо й скорботно:

- Ну, от, докторе, ваше благородіє, мені й кінець... Це вже антихристова печать...

Хрестики незабаром зникли - вірніше, злилися в один суцільний мармуровий фон - і Петро трохи заспокоївся. Ніяких хворобливих симптомів він не відчував, навіть навпаки: рани, що довго не загоювались, скоро затяглися, і взагалі самопочуття незвичайного хворого швидко почало кращати. І тільки мармурове забарвлення у Петра Трифонова не сходило.

Віктор Семенович Климов і його друг - молодий лікар Введенський - зацікавились чудною хворобою, яка, певно, не проходила, бо малюнок на тілі хворого безперервно змінювався і через певні проміжки часу лущилася шкіра. Бактеріологічні дослідження не дали позитивних результатів: збудника “мармурової хвороби” знайти не пощастило. Та Віктор Семенович не складав зброї: він був прихильник мікробної теорії захворювань і, бажаючи довести, що “мармурова хвороба” заразна, зробив собі укол з водяного розчину розтертих пластівців шкіри хворого. Того ж дня і його друг, Введенський, який стверджував, що ця хвороба виникає тільки на грунті нервових захворювань, зробив собі те саме. Незабаром Введенський переконався, що хвороба заразна - на його тілі з’явились такі, як у Трифонова, кольорові плями, а Климов зробив собі повторний укол.

Але ні повторний укол, ні багато інших хитрувань Климова ні до чого не привели. Його організм не сприймав захворювання, як не захворювали інші лікарі-добровольці, що бажали дослідити “мармурову хворобу”.

- Уявіть собі, - розповідав професор Климов, - чого я тільки не робив. Протягом місяця я брав у Петра Трифонова щодня по п’ять кубиків крові з вени і переливав собі. Він терпів, бо знав, що це потрібно для науки. Я зробив усе, що міг, але не захворів. Навіть навпаки, сталося нез’ясовне чудо: я вилікувався від туберкульозу. Так, так, - у мене з дитинства слабі легені, до того ж голодні роки студентства, перевтома під час роботи в госпіталі- ну, словом, на той час у мене замалим не почався відкритий процес... І, уявіть собі, я відчув, що стан мого здоров’я з кожним днем поліпшується - зник кашель, я поповнішав... Легені й зараз у мене в доброму стані... Тепер, коли медицина сягнула так далеко, я пояснив, би це явище цілющою дією перелитої мені од Петра Трифонова крові, але тоді я нічого не міг зрозуміти...

Професор Климов замовк і, закуривши люльку, задивився у вікно. Потім він обернувся до Степана, і Степан в його погляді прочитав, що професор не розповів усього. Ні, не переливання крові мав на увазі професор, говорячи про своє чудодійне вилікування, - таким способом ще ніхто в світі не вилікувався од туберкульозу.

- Ну, а що ж ваш друг Введенський?

Професор похитав головою і, пошукавши в ящику стола, подав Степанові фотографію молодого чоловіка з уважними щирими очима.

- У нього коротка й сумна біографія... Ось бачите - “красень мужчина! Таким він був до хвороби. В нього була наречена - вродливе, але пусте створіння, - вона відштовхнула його, побачивши спотворене обличчя, і бідний Володя мало не вкоротив собі віку. Я умовив його не робити цього, але він заявив, що віддає своє життя науці, став завзятим мікробіологом і виробляв над собою такі речі, що мені й тепер страшно згадувати... В той час спалахнула епідемія висипного тифу, і наш спільний друг, академік Писарєв, почав роботу над протитифозною вакциною... Володя багато разів намагався заразити себе висипним тифом, але не захворював... Тоді він почав систематично прищеплювати собі найстрашніші хвороби: чуму, сибірську язву, холеру... І все безрезультатно...

Це була якась невразлива людина - хвороб для нього не існувало. Тепер я готовий пояснити це чим завгодно: могутнім природженим імунітетом, взаємодією клітин і свідомості, інтерференцією вірусів, - але тоді я нічого не розумів... Саме в ті дні я і поставив той величезний знак запитання, що на нього ви звернули увагу...

Професор нервово смоктав люльку, не помічаючи, що вона давно погасла, а Степан, напружено стиснувши щелепи, був ладен крикнути:

- Ну, далі, далі, професоре!

- Ага... так ось... Він приходив до мене і просив знайти таку хворобу, на яку б міг захворіти... Це було вже вісімнадцятого року, тут, у цій кімнаті... А потім він зник - багато пізніше я дізнався, що на Україні діяв червоний партизанський загін Мармурового, і з опису зрозумів, що його командиром був Володя... Я знайшов людину, що власними руками поховала його недалеко від Харкова. Виявилося, що “невразливий чоловік” Володимир Введенський помер від грипу-іспанки.

Так само я втратив слід і мого Петра Трифонова. Я захворів на висипний тиф, мене евакуювали з Петрограда, і я так і не дізнався, куди він зник, мій незвичайний пацієнт.

Та знову ж - це було пізніше. А в той період, коли Володя Введенський торжествував свої перші перемоги над хворобами, мені спало на думку: вірус “мармурової хвороби” - тепер я переконаний, що це вірус, - дуже важко прищеплюється на живому організмі, але якщо вже акліматизується, то знищує всі інші мікроорганізми... Хвороба обірвала мої досліди. Двадцятого року, коли я повернувся до Петрограда, Петра там уже не було.

В тому ж двадцятому році я відшукав Якова Яковича Іванова - один з моїх друзів випадково зустрів його статтю в “Медичному журналі” про “мармурову хворобу”...

Професор Климов підвівся і показав за вікно:

- Недалеко звідси, на Басейній, була його квартира. Я прийшов до нього і розповів усе. Він ствердив симптоми, та розв’язати мої сумніви не міг, бо й сам не знав достовірно нічого, до того ж був тяжко хворий і незабаром помер...

Так замкнулося це незвичайне коло... В пам’ять Якова Яковича я назвав цю хворобу “хворобою Іванова”, описав її і просив усіх лікарів, які зіткнуться з нею, повідомити мене... Ніхто не обізвався. А жаль...

Я дуже радий, що ви зацікавилися саме цим питанням, яке, здавалося б, не має ніякого відношення до проблеми боротьби за життя людини... .

Степан був приголомшений почутим. Довго стримуване збудження несподівано прорвалося в ньому, він підбіг до професора і схопив його за руку:

- Професоре!.. Та це ж... Використати боротьбу одних видів мікроорганізмів проти інших!.. Адже саме це мав на увазі Ілля Ілліч Мечніков. Ви були на грані геніального відкриття загального... загального антивірусу, чи що... Ну, взагалі, засобу проти багатьох хвороб, може, навіть проти раку!

Професор сумно похитав головою і вдячно подивився на Степана:

- Був час, коли я й сам так думав. Я зібрав багато препаратів тканини хворого, його виділень, крові - все це я зберігав у запаяних ампулах, наче передбачаючи, що буде винайдено електронний мікроскоп... Та все це загинуло в тому ж дев’ятнадцятому році.

Професор замовк і схилився на спинку крісла, заплющивши очі. Він, мабуть, знову переживав свою дерзновенну юнацьку мрію про могутній бактеріологічний засіб проти хвороб, згадував гіркоту розчарувань, усвідомлення безсилля перед зачарованим колом фактів. Потім він повільно підвівся і, подавши Степанові руку, сказав:

- Ну, до побачення, дорогий друже!.. Мої записи можете взяти собі. - я почуваю, що вони потрапили до надійних рук. Але я вас дуже прошу: не робіть поквапливих висновків, не розвивайте ніяких теорій до того, як узнаєте щось достовірно... Все, що я вам розповів, можете трактувати, як вам завгодно. Можливо, я й помилявся, приписуючи “хворобі Іванова” невластиві їй функції.

Це було далеко не зайве попередження: Степан уже розвинув у своїй уяві фантастичну гіпотезу створення “універсального антивірусу”, що грунтувався б на “хворобі Іванова”. Слова професора протверезили його. Степан згадав, що професор півсторіччя носив у собі цю думку, так і не добившись нічого... Але хай Климов не приділив цій проблемі достатньої уваги, та був і інший факт: антивірус Брауна виявився безглуздям.

Так, питання ускладнювалося. Що ж робити? Коли б тепер знайти основу “хвороби Іванова” і дослідити її.

І знову, як кілька днів тому, Степан брів вулицями Ленінграда, безперервно повторюючи ці два слова:

- Хвороба Іванова... Хвороба Іванова...

Та поступово він розвіявся. Скрізь йому зустрічалися щасливі, веселі обличчя -чи тому, що був вихідний день, чи тому, що небо над Ленінградом було яскраво-синє, безхмарне, а з Фінської затоки повільно дихав приємний, свіжий вітерець. Степана, непомітно для нього самого, захопили пожвавленість і піднесення людей. Він раптом почав поспішати і, усміхаючись сам не знаючи чому, пішов Невським проспектом у напрямі Васильєвського острова, але, не дійшовши до Адміралтейства, повернув ліворуч, по бульвару Профспілок. Біля велетенського Ісаакіївського собору зупинився, задивившись на масивні колонади, сміливо кинуті в височінь майстерною рукою зодчого, вражений стрункістю і гармонійністю будови.

Хтось із перехожих пожартував:

- Шапка впаде!.. Ви б, товаришу, піднялися нагору - з горішньої площадки краще видно.

Степан зрадів пораді - подивитися на Ленінград з висоти пташиного польоту було його давньою мрією. Коли він після нескінченного підйому по крутих сходах під куполом собору вийшов на горішній майданчик, перед ним на багато кілометрів розгорнулась велична картина міста.

І раптом ззаду чийсь голос вимовив з захопленням:

- Красиво, шорт побирай!

Степан обернувся і ледве не охнув. Перед ним стояв моряк-чужоземець і, смокчучи люльку, усміхався на всю ширину своєї незвичайно добродушної фізіономії.

Обличчя й руки моряка були вкриті складним візерунком, що складався з кольорових плям.

Це було неймовірно: з мільйона людей зустріти саме того, хто був потрібен... Та це було так, і Степан, не втримавшись, прошепотів:

- Хвороба Іванова!

Розділ IX

НАДІЇ НЕ ЗБУВАЮТЬСЯ

Лена прибігла в сльозах:

- Семене Гнатовичу, Семене Гнатовичу!.. П’ятий і сьомий передають, що захворіли Свиридов і Купчик... Ну що робити?.. Що робити?

- Що робити? - Петренко встав і різко одсунув стілець. - Досліджувати далі, ось що робити! І ще, попереджаю вас, товаришко Борзик: коли ви не візьмете себе в руки і не перестанете хникати, я відправлю вас додому з першим же літаком. Соромно! Адже ви комсомолка! Згадайте, якою ціною далася перемога над тайговим енцефалітом: три роки напруженої праці в тайзі - і не в таких умовах, як у нас! У боротьбі з хворобою загинули талановиті вчені Померанцев, Каган, Уткіна. Коли треба - люди жертвують собою! І не хничуть.

Таня й Лена вперше побачили Петренка таким розлюченим. Він зблід, у нього нервово смикався куточок губів. Та ось він опанував себе і сказав уже іншим тоном:

- Йдіть, Лено, і детально розпитайте Свиридова про можливі джерела інфекції. Треба ж, нарешті, розв’язати це прокляте питання!.. Таню, продовжуйте дослідження.

І знову Лена пішла до радіорубки, знову кричала в мікрофон звичне “База слухає!”, але робила все це машинально. В неї у вухах весь час лунали слова: “Соромно! Адже ви комсомолка! Коли треба - люди жертвують собою!”

Аж тепер до неї дійшов зміст слів, сказаних професором Петренком: як комсомолка, вона не повинна боятися нічого й ніколи, бути завжди стійкою і витривалою, як Таня, як усі інші... А вона...

Лена згадала, що три дні тому, під час нічного чергування, не витримала й заснула біля лабораторного столика; кожного дня панічно вигукує “що ж робити?”, а вчора сказала Тані, що навряд чи вони зможуть чогось добитись і варто було б запросити на допомогу з Академії наук бригаду...

Семен Гнатович правий, правий!.. Вона - жалюгідне, нестійке дівчисько, недостойне бути комсомолкою!..

Притулившись щокою до радіоапарата, дівчина заплакала, та зразу ж оволоділа собою і ще з сльозами в голосі закричала в трубку:

- База слухає!.. Записую, передавайте.

Доцент Свиридов нічого втішного не міг сказати.

А ввечері другого дня Лена зникла.

Таня Сніжко, як завжди, після чергування у радіорубці зайшла до Лени. Але в лабораторії її не було. Не було її і вдома. Співробітники повідомили, що Лена вийшла, коли посутеніло, і з тих пір не повернулася.

Це було більш ніж дивно.

Хтось висловив припущення, що Лена просто забилася десь у закуток і заснула, але всі приміщення були порожні. Довго ходили біля болота, зазираючи в ями, повні важкої маслянистої води, блукали по узліссю, гукали - нікого.

А Лена у цей час сиділа напівроздягнена в чагарнику біля рубки. Вона вирішила перевірити, чи справді комарі переносять вірус “болотниці”. Комарі обліпили її з усіх боків, шкіра перетворилася на суцільний пухир, та Лена не відчувала болю. Їй не було шкода себе, вона жаліла тільки Мишка Абраменка. Ну що він, бідний, без неї робитиме?

Мишко Абраменко і витяг її з кущів, коли на попутній машині примчав на світанку з дев’ятої дільниці і помітив у заростях щось біле.

Було чудно бачити спокійного, врівноваженого Мишка таким розгубленим і жалюгідним; якби справа не стояла так серйозно, неможливо було не засміятися, дивлячись на розпухле обличчя Лени. А Лена на всі зворушливі запитання Мишка відповідала тільки одне:

- Нічого, нічого, Михасю.. Мені не боляче... Треба ж довідатися, як розповсюджується “болотниця”...

Професор Петренко про цю подію дізнався рано-вранці - в ту ніч у нього була нарада трійки в Златогорську. Таня по радіо розповіла йому все детально, і він за дорогу встиг охолонути, а то добряче перепало б Лені за дурний свавільний експеримент. Він і тепер зайшов до кімнати з твердим наміром заявити Лені про її виключення із складу експедиції, - якщо справа кінчиться благополучно, звісно. Але, глянувши на дівчину, він зрозумів, що було б просто жорстоко сказати їй про це зараз.

- Дурненька!.. Ну що ти накоїла? Хто тепер змінюватиме Таню? Адже нам дорога кожна людина... Ну, хоч розкажи, які ти провадила спостереження.

Виявилося, що Лена ніяких спостережень не робила. Вона просто роздяглась до пояса і надала можливість комарам пити свою кров.

- Ну, а якщо інфекцію переносять не комарі, чи зможеш ти сказати, чому саме захворіла?.. Дурненька, дурненька!

Для Лени справа обійшлася легким нежитем, та кілька днів вона була змушена ставити примочки на покусані місця. Із складу експедиції її не виключили: професор Петренко зрозумів, що в даному разі винен він сам. Якби він пояснив як слід обов’язки студентів-практикантів, Лені не спала б на думку ця дурна витівка.

Але й Лена де в чому допомогла. На її тілі було знайдено кілька кліщів рідкісного виду, за яким давно полювали паразитологи як за можливим вірусоносієм.

* * *

За всіма законами теорії ймовірності зустріч Степана Рогова з людиною, хворою на “хворобу Іванова”, була абсолютно неймовірною. Однак життя часом здатне встругнути таку штуку, що всі теорії летять шкереберть. Степанові пощастило, пощастило так, як буває хіба раз у житті.

Джон Кемпбелл, як звали добродушного боцмана англійської шхуни “Медуза”, виявився людиною товариською й балакучою. Він розповів, що захворів на свою чудну хворобу давно, ще в 1943 році, під час рейсу “Великої Армади” з Америки в Радянський Союз. Джон вважав, що всьому виною було барильце віскі, яке вони з своїм другом коком поцупили при вантаженні, а також страх перед щоденними нападами німецьких підводних човнів і літаків-торпедоносців.

- Як би там не було, - патякав він над кухлем пива у пивній на Дванадцятій лінії Васильєвського острова, - я став мудрим, наче худий обідраний кролик, і корабельний лікар “Вірджінії”, на якій я служив, списав мене на берег, підозрюючи, що я схопив якусь небезпечну заразну хворобу... Сухопутні пацюки були менш розбірливі і негайно послали мене до діючої армії, надавши мені п’ятиденний раціон і проголосивши напутні промови... Словом, мене в складі “командос” викинули на французьке узбережжя, я випустив кілька магазинів з свого автомата і опинився в госпіталі, бо німецька куля полоскотала мене поміж ребер. Більше на фронті я не був, та вже ніколи не міг потрапити й на жоден порядний корабель: капітани показували мені корму, тільки вздрівши мій камуфляжний ніс, хоча я за десять фунтів стерлінгів купив свідоцтво, що моя хвороба - не заразна...

Степана мало цікавили подальші перипетії життєвого шляху боцмана. Він вирішив перейти безпосередньо до справи, заявивши, що за професією він лікар і давно шукає чоловіка, хворого на таку рідкісну хворобу. Він красномовно описував, як зможе винайти ліки проти цієї хвороби; як можна буде вилікувати і його, Кемпбелла, й інших, хто захворіє, як він...

Боцман співчутливо хитав головою, повільно ковтаючи пиво. Для нього все було зрозуміло: молодому, сивоголовому, добре вдягненому лікареві потрібний унікальний хворий - ось він, цей хворий: Джон Кемпбелл. Радянському лікареві треба десять грамів його, Кемпбелла, крові, - це справа не складна. Джон зовсім не був скупий і вважав, що за короля і Британію пролив навіть більше крові, ніж вони того варті, а, значить, міг поділитися і ще з будь-ким... А відносно того, що він, Джон Кемпбелл, може вилікуватися, сивоголовий, просто кажучи, “заливає”, щоб не переплатити, - боцман знав, скільки коштує лікування в Англії.

Словом, внаслідок півгодинної запальної промови Степана боцман, підрахувавши в думці, згодився піти назустріч і, запевняючи, що завжди почував симпатію до вчених, сказав, що готовий пожертвувати своїм здоров’ям за невелику винагороду в сумі п’ятсот фунтів стерлінгів, тобто близько п’яти тисяч карбованців.

Степан сторопів, але боцман, бачачи, що надто загнув, поквапливо збавив ціну наполовину.

У Степана в гаманці було грошей усього на два місяці життя в Ленінграді, і він, не вагаючись, поклав їх на стіл. Боцман заперечливо похитав головою. Тоді Степан попросив боцмана зачекати до завтра, але той також не згодився: “Медуза” відходила вночі. Іти знову до центра міста він не захотів, остерігаючись обману, і заявив, що позичить у корабельного лікаря шприц і віддасть кров тут.

Степан не знав, що робити. Він нишпорив очима за вікном, наче чуда, чекаючи появи якого-небудь знайомого, щоб позичити грошей. Та хто, крім двох-трьох чоловік, міг знати його в Ленінграді? І Степан засмучено розвів руками:

- Ні... Торг не відбудеться.

Вони попрощалися ввічливо, але холоднувато.

* * *

Щойно Степан Рогов зник за поворотом вулиці, Джон Кемпбелл крякнув з досади. Боцман до останньої хвилини сподівався, що сивоголовий, як і личить порядному покупцеві, трохи покомизиться, але все одно повернеться й набавить карбованців п’ятсот. Хай у лікаря з собою грошей немає, але він цілком вільно міг би запропонувати годинник, наприклад... І ось тепер усе загинуло. Тисяча карбованців - більш як двісті доларів!.. Чи випаде ще коли нагода одержати таку суму грошей?.. А гроші Джонові потрібні, - ой як потрібні! Можна було б звернутися до знаменитого лондонського лікаря Меджіссона і вилікуватися.

Кемпбелл у марному чеканні простояв біля пивної ще хвилин з п’ятнадцять, а потім, махнувши рукою, поплентався до Торгового порту. Настрій у боцмана зіпсувався остаточно.

Але злигодні тільки починалися.

Повернувшись на “Медузу”, Кемпбелл вирішив лягти спати. Він попрямував до кубрика, проклинаючи цю смердючу конуру, себе, пароплавну компанію й увесь світ. Спускаючись трапом, Джон почув підозріле скрипіння металу об метал, а слідом за тим - тонкий мелодійний дзенькіт.

О, боцман чудово знав цей звук і розрізнив би його серед тисячі інших. Так дзвенів замок матроської скриньки, яка дісталася Джонові в спадщину від діда.

Джон перечекав кілька хвилин і раптом різко відчинив двері кубрика. Дік, рудий Дік судорожно захлопнув кришку скриньки і одскочив убік.

Так ось хто виявився злодієм!.. Давно вже була чутка, що Дік - таємний агент і при нагоді не гребує крадіжкою. Джон не хотів цьому вірити. Але тепер сам пересвідчився.

Простягши вперед пудові кулаки, Кемпбелл пішов на рудого Діка. А той, оскаливши зуби і скиглячи, як пес, раптом вихопив ніж. І тоді боцман осатанів. Він хльоскав Діка по обличчю долонями, бив його кулаками і, нарешті, виштовхнув ногою геть за двері.

Розлючений Джон схилився над своєю скринькою. Так, у ній все розворушено. Але заповітні десять фунтів стерлінгів цілі. Дік просто не встиг їх знайти.

Боцман гарячково перелічував купюри, дивуючись, що вони чомусь стали мокрі й слизькі. В кубрику було напівтемно, тому Кемпбелл не зразу второпав, у чому річ. Він присунувся ближче до ілюмінатора і ахнув: гроші в крові, і тепер їх ніхто не візьме!

Боцман тупо дивився на закривавлені папірці, а потім машинально перевів погляд вище, на свою руку. По зап’ястю стікав струмочок темної густої крові, а трохи нижче ліктя на матроській куртці було видно дірку. Отже, Дік таки полоснув його ножем! Кемпбелл кинувся за Діком. Але де там! Того наче вітром змело.

Рана здавалася дріб’язковою, а кров ішла без упину. Вона просочувалась крізь марлеву пов’язку і капала на підлогу. А Джон сидів і рахував краплини. Коли б продати цю кров - можна було б стати навіть багатим!

І раптом Кемпбелл схопився. Що може бути простішим: зібрати кілька кубиків крові і віднести сивоголовому. Як його?.. А, доктор Рогофф!.. Він сказав, що працює в протираковому інституті. Адресу, безперечно, можна взнати.

Боцман одразу ж знайшов невеличку пляшечку, старанно вимив її водою і сполоснув горілкою. У пляшечку ввійшло, мабуть, не десять, а всі двадцять грамів крові, але Джон тепер уже не скупився і зайвого б не правив.

Забинтувавши рану якомога тугіше, Кемпбелл подався на розшуки. Онкологічний інститут йому вдалося знайти швидко, але Рогова там не було. Швейцар сказав, що робочий день закінчено. Адреси молодого лікаря він не знав.

Тримаючи в кулані добре закупорену пляшечку з власною кров’ю, Кемпбелл стояв біля під’їзду, не знаючи, що робити.

Пошукати іншого покупця?.. Але чи не глузуватимуть з нього лікарі, коли почують таку несподівану пропозицію?.. Викинути кров геть?.. Жаль.

І нарешті Кемпбелл вирішив. Він знову постукав у двері інституту і простяг швейцарові ту пляшечку:

- Передайте це Рогоффу і скажіть, що боцман Кемпбелл бажає йому найкращих успіхів. Якщо я ще раз приїду до Росії - я обов’язково зайду до нього.

- Добре, передам, - неохоче відповів швейцар. Цей англієць видався йому підозрілим.

- А скажіть... - зам’явся боцман, - чи немає у вас бинта? У мене ось подряпина, але...

Тільки тепер швейцар помітив, що весь лівий рукав англійця закривавлений. Старий заохкав, заметушився, подзвонив кудись по телефону. А через кілька хвилин з’явився чоловік у білому халаті - черговий хірург.

Даремно Кемпбелл відмовлявся від операції, посилаючись на те, що не має чим заплатити, і доводячи, що його рана не варта уваги. Хірург запросив боцмана до операційної.

Становище було далеко гірше, аніж уявляв Кемпбелл. Згарячу він не звернув уваги, що кожен рух кисті руки викликає різкий біль. А тепер, ледве хірург доторкнувся до рани, боцман зойкнув.

Виявилося, що в англійця не тільки розпанахана вена, але й пошкоджено сухожилля, а це могло призвести до важкого наслідку - до втрати руки.

Хірург, що не володів англійською мовою, насилу розтовкмачив це боцману. Кемпбелл вжахнувся: втратити руку?! Та це ж - гарантія померти з голоду! Кому потрібний безрукий моряк?!

Джона охопило почуття глибокої вдячності до радянського лікаря. І коли операція скінчилась, боцман, нишпорячи здоровою рукою по глибочезних кишенях, відшукав золотий перстеньок - свій єдиний трофей минулої війни - і простягнув хірургові.

Дивно: лікар, який щойно був привітний і веселий, раптом розгнівався, почервонів і почав щось швидко-швидко говорити.

Боцман збентежився: можливо, операція коштує дорожче?.. Але в нього, на жаль, немає більше нічого. От хіба кров... Він може дати сто, навіть двісті грамів своєї крові...

Не покладаючи надії на знання російської мови, боцман пояснював жестами. Здавалося, тепер уже лікар зрозуміє все. Але той роздратовано кричав:

- Безплатно! Безплатно!

Джон вийшов з онкологічного інституту з невиразним почуттям незадоволення собою. За людську увагу й турботу треба платити. Але що ж робити, коли цієї платні не беруть?.. А може, тут і справді все не так, як у Англії?

Повільно йшов боцман вулицями Ленінграда, зосереджено вдивляючись в обличчя перехожих. У нього яснішало на душі: здавалося, що люди позирають в його бік щиро й дружньо і молодь усміхається привітно. Тепер Кемпбеллові дуже хотілося зустріти молодого сивоголового лікаря і сказати, що передумав і віддає свою кров безплатно. Адже він, Кемпбелл, зовсім не сутяга: йому просто дуже-дуже були потрібні гроші...

Але боцман так і не зустрівся з Роговим вдруге.

Сумно дивився Кемпбелл на берег, що поступово даленів у присмерку білої ночі. Йому доводилося бувати в Росії й раніше, але його знайомство з цією країною обмежувалося відвідуванням пивних. І ось тепер він зіткнувся з радянськими людьми. Наче нічого надзвичайного й не сталося. Але чому ж у Джона так тоскно на серці? Чому хочеться, щоб радянський молодий лікар не думав про нього нічого поганого?

Неквапливі, мляві хвилі Балтійського моря бігли й бігли назад, а Кемпбелл проводжав їх неуважним поглядом, думаючи про себе, про життя взагалі і про країну, в якій навіть лікування - безплатне.

В дуже поганому настрої ішов Степан Рогов вулицями Ленінграда. Втратити нагоду дістати кілька кубиків крові хворого на “хворобу Іванова”. Та це ж просто злочин!

Він довго сидів на лаві в Літньому саду, потім пішов у кіно, але перед очима в нього весь час стояло плямисте обличчя боцмана Кемпбелла.

Після кіно Степан вирішив зайти до Онкологічного інституту розповісти професору Климову про зустріч. Климова там уже не було. Але швейцар зрадів, коли побачив Степана.

- Ось вам передача. Якийсь моряк приніс. Поранений. Йому Павло Семенович операцію зробив.

- Яка передача? Хто приніс? - здивувався Степан, розглядаючи пляшечку з темною рідиною.

- Та англієць же, Кабель, чи що, - вилетіло з голови, їй-право, - виправдовувався старий. - Та ви спитайте Павла Семеновича... Здоровезний такий... Усе обличчя в якихось плямах...

Степан зблід:

- Кемпбелл?

- От, от! Кемпбелл! Він вам ще побажав найкращих успіхів... Казав, що приїде до вас...

Але Степан уже не чув швейцара.

Згадавши, що “медуза” відпливає вночі, він помчав у порт, щоб подякувати Кемпбеллові за несподівану великодушність.

Судна Рогов не застав. Воно вже відчалило, і його силует тільки-тільки виступав на червоному тлі неба.

Степан засмучено помахав рукою услід шхуні і подався назад: кров боцмана Кемпбелла треба було дослідити негайно.

* * *

Професор Климов уже спав, коли захеканий Степан, забувши, що на світі існують дзвінки, кулаками й ногами загупав у оббиті повстю важкі двері.

Прокинувшись, професор почовгав нічними капцями до дверей. Степан влетів у напівосвітлений передпокій і мало не збив Климова з ніг.

- Професоре... любий... пробачте... Дуже термінова справа... - він бурмотів це, задихаючись, і тягнув професора за рукав до кімнати.

Той мовчки задкував, застібаючи неслухняними пальцями піжаму: йому здалося, що Степан несповна розуму. Збуджений блиск очей, хаотична зачіска, нарешті, якась пляшечка в його руці - все стверджувало цю підозру, і професор, бачачи, що шлях до відступу відрізано, вирішив поладити з хворим мирно.

- Ну, заспокойтесь, мій любий... Не треба хвилюватись... Все буде гаразд...

Степан здивовано подивився на нього і запитав уже спокійніше:

- Що - гаразд?

- Все, все гаразд... Вам треба лягти, заспокоїтись... - Він потай зиркнув на двері, і тут тільки Степан зрозумів усе і засміявся.

- Та що це ви, Вікторе Семеновичу? Я ще при розумі, але нам обом сьогодні не доведеться лягати. Мені випадково вдалося дістати кров людини, хворої на “хворобу Іванова”.

Він показав пляшечку і в ту ж мить побачив, як професор зблід, жадібно ковтнув повітря і, схопившись рукою за серце, в’яло опустився на підлогу.

Клопочучись біля хворого, Степан дуже картав себе. Схильний завжди перебільшувати свою провину, він з жахом думав про те, що вбив професора своєю дурною поведінкою, своїми божевільними вихватками.

Климов повільно приходив до пам’яті.

- Не пробачайтесь, мій любий... Це в мене часто так,.. Серце, друже, серце... Ну, вітаю вас з удачею!

Він говорив це тихо, приглушено - видно було, що йому ще погано, але бадьорився, кваплячи Степана:

- Ну-ну, розповідайте... Та ні, ні... Я й сам теж увірвався б до кімнати з галасом, коли б був на вашому місці... Розповідайте, розповідайте... А втім - ні. В інститут. Швидше в інститут! Мені вже зовсім добре.

Було дві години ночі, коли вони вийшли з професорської квартири, простуючи до Онкологічного інституту. Вже не випадало милуватися красою білої ночі - треба було поспішати, поки ще лишалися живими таємничі зародки “хвороби Іванова”!

І коли Степан зупинив попутну машину, професор впав на сидіння зовсім безсилий: серцевий припадок був зовсім не такий легкий, як він намагався вдавати.

Розділ X

КІНЧАЛОСЯ ЛІТО

Катя раділа: вона успішно склала вступні екзамени і була зарахована студенткою першого курсу сільськогосподарського інституту імені Докучаєва.

Тепер, коли позаду лишилося напруження багатьох років, тривоги і побоювання почали здаватися безпідставними і смішними. Ще вчора, коли всі екзамени студенти вже склали, а список прийнятих ще не було опубліковано, їй було дуже страшно: чи пройде по конкурсу?

Так, це було тільки вчора, а тепер здається далеким минулим. Хочеться жити, хочеться співати, сміятися, встругнути щось несподіване, дитяче - од зайвини почуттів, од свідомості того, що в світі все можливе, все досяжне.

Каті приємно, що й три її подруги по кімнаті, разом з якими вона зубрила і тремтіла перед іспитами, теж прийняті. Вони теж на вершині щастя, перебиваючи одна одну, намагаються висловити все, що зібралося за час іспитів. І Катя почуває, що й її охоплює бажання говорити, говорити невгамовно, про все, не цікавлячись, чи слухають тебе, чи ні.

А коли вляглося збудження, дівчата довго сиділи в сутінках, говорили про інститут, про студентів-старшокурсників, про хвилюючі й романтичні колоквіуми і сесії, про те, як вони закінчать інститут і поїдуть на роботу...

Далеке здавалося близьким, реальним, його можна було помацати руками; можна було уявити себе агрономом- трохи похмурим, уважним, десь посеред безкраїх степових просторів - або навіть науковим працівником.

Худорлява блондинка Ліза Ворона мружила короткозорі очі і задерикувато закидала голову.

- А що ж? Звичайна справа - і науковим працівником! Аспірантом! Ось побачите, дівчата, буду аспірантом!

Катя зітхнула. Їй зовсім не хотілося бути аспірантом; здавалося, що аспірант мусить сидіти у темному, незатишному приміщенні й писати незрозумілі, мало потрібні книжки, - але вона не хотіла розчаровувати Лізу. Та, крім того, будучи аспірантом, можна жити у місті, недалеко від Степана... Від думки про це їй навіть закортіло стати науковим працівником, та потім вона згадала про свої мрії, про небачені врожаї буряка, про багаторічну гіллясту пшеницю... Але як же воно буде, якщо вона стане агрономом, а Степан - мікробіологом? Зітхнувши, запитала, старанно підшукуючи слова:

- Дівчата, а що, коли є кохана людина... ну, хлопець, наприклад? І в тебе з ним серйозно... назавжди... А він... ну, інженер, наприклад... Як тоді?

Вона запитувала про те, що вже давно мучило її, що становило собою нерозв’язну дилему, і, висловивши, відчула полегкість. Їй здавалося, що важко тільки запитати, а потім подруги розв’яжуть це складне питання справедливо й легко.

Та дівчата мовчали. Молодші за Катю, вони ніколи ще не задумувалися над таким питанням, хоча в усіх у них були кохані. І кожна подумала: “А як же в мене?” Відповіді виявилися невтішними. Ліза Ворона листувалася з курсантом-льотчиком. Аня Вікторова дружила з однокласником, що вступив до хіміко-технологічного інституту, а Фрося Борщ закохалася в мічмана Балтійського флоту, свого земляка.

Так, про це варто подумати. Катине питання стосувалося усіх.

Ліза, наче відповідаючи на власні думки, сказала бадьоро:

- Ну, ось: залишишся при інституті, і будете разом...

Фрося Борщ похитала головою:

- Е, дівчата, не всіх лишать при інституті... - Вона засумувала, згадавши, що навіть коли б лишилася в місті, це мало б зарадило справі, - звідси до Балтики дуже далеко.

Аня Вікторова нерішуче запитала:

- А на село він не може поїхати?.. Аж ніяк?.. Наприклад, будувати електростанції?

Катя, розуміючи, що задала недоречне й нерозв’язне запитання, підхопила:

- Ну, правильно ж! Молодець, Аня! Я про це навіть не подумала. А в тебе - хто?

Аня відповіла, червоніючи:

- Теж інженер... в майбутньому... Тільки він - хімік.

- Ну, а ти в аспірантурі залишишся. Теж добре.

І вже не подруги розв’язували за Катю складне життєве питання, а Катя заспокоювала всіх: вона доброзичливо залишила при аспірантурі й Лізу, а Фросі пояснила, що моряки все одно живуть більше у морі, ніж дома, і що Фрося зможе працювати у Прибалтиці, а її мічман приїздитиме до неї.

Може, тому, що вона була старша і говорила тепло й переконливо, дівчата повірили їй і заспокоїлися. Та, по суті, їм ще й рано думати про це. А Катя, почуваючи, що може заплакати, бо їй ніхто нічим не зарадить, запропонувала піти в кіно.

* * *

Серпневі ночі темні. Серпневі зірки яскраві й холодні - в них начебто замкнені ті крихкі й блискучі сніжинки, що кружлятимуть над землею у грудні. Ось тихо прошепотів вітер поміж дерев, і на алею плавно падає листок клена - він здається золотим у промінні ліхтаря. І від того, що він кружляє безвільно, стає трохи сумно, і мимоволі виникають думки, що ось кінчається літо, так минає юність.

З клена упав листок. Катя помацала його рукою - він був ще зовсім свіжий. Їй захотілося взяти його з собою, зберегти на пам’ять. Вона навіть підняла його, та потім передумала - чим, власне, цей вечір відрізняється від інших? - і поклала листочок вбік, за лаву - їй було б неприємно, коли б хтось розтоптав його.

Дівчата розмовляли тихо, інтимно - певно, і на них вплинув настрій осені, що наближалася. В кіно вони не пішли. Цей вечір став для них таким, коли люди, навіть не вимовляючи жодного слова одне одному, стають близькими, коли кожна фраза розкриває думки й почуття.

Каті було дуже приємно у цей вечір поруч з подругами. Та коли б вона могла побачити ще й Степана, поговорити з ним про все, що її тривожило, їй стало б зовсім легко.

Степан поїхав того дня, коли вона тільки почала готуватись до екзаменів на атестат зрілості. За цей час він надіслав лише два листи. У першому повідомив, що прибув до Ленінграда, а в другому, що йому вдалося добути двадцять грамів крові хворого на “хворобу Іванова” і що він день і ніч не виходить з лабораторії. Цей лист був написаний олівцем, розгонистим почерком, і замість звичайного підпису в його кінці стояло велике “С” з хвостиком. Він так ніколи не підписувався. Мабуть, був дуже-дуже заклопотаний...

Катя піймала себе на тому, що думає тільки про Степана, а не про його справи. А в нього ж удача, така удача, яка випадає раз за сто років!.. Адже він написав, що, коли їм вдасться дослідити вірус Іванова і якщо ствердиться припущення професора Климова, у всій медицині станеться докорінна зміна.

Катя намагалася примусити себе думати про вірус Іванова, та думати про це було важко. Неможливо уявити собі, що це за вірус, чим він примітний, навіщо потрібний. Замість того згадувався якийсь особливий вираз обличчя Степана, який був у нього в той момент, коли він розповідав про студентку Таню Сніжко. На лекції якогось професора, коли професор сказав щось неправильно, а Степан заперечив йому, з усього курсу тільки одна ця дівчина підтримала Степана...

І знову Каті стало сумно. Їй хотілося, щоб не Таня Сніжко, а вона, Катя, підвелася тоді разом з Степаном; їй захотілося разом з ним досліджувати таємниці вірусу Іванова.

Та ні - вона багато разів думала про те, щоб вступити до Медичного інституту, але примусити себе захопитися медициною не могла.

Катя зітхнула: не доведеться їй бути мікробіологом, не стане вона пліч-о-пліч з майбутнім ученим Степаном Роговим. І раптом підсвідомо, як відгомін, вона почула його ім’я. Дівчина ще не знала, про кого йдеться, але швидко обернулася.

До лави, на якій сиділа Катя і її подруги, підходив високий чоловік під руку з жінкою, а поруч з ними йшла дівчинка в коротенькому пальті. Це вона й запитала чоловіка:

- Антоне Володимировичу, а де тепер Степан?

- Не знаю. Мабуть, поїхав до себе, на село... А втім, - голос прозвучав насмішкувато, - його, здається, послали до Ленінграда, щоб набрався премудрості у професора Климова...

Він підійшов до лави, але побачив, що втрьох не вміститися, і рушив далі. Катя ще почула, як жінка роздратовано спитала:

- Знову?! Ну чому ти завжди з таким презирством говориш про Рогова?

Катя підвелася з лави й подалася вперед - їй дуже хотілося дізнатися, що ж відповість незнайомий, - але його вже закрив людський потік. Дівчина спробувала уявити собі цього чоловіка. Їй згадалися гострі злі очі, презирливо перекривлений рот, і вона подумала, що це, напевно, ворог Степана, - таємний, хитрий і жорстокий ворог.

Їй раптом стало холодно, і вона мерзлякувато зіщулилася. Знову заболіло в грудях, - ну чого так часто став повторюватися цей невиразний тоскний біль?

Треба все-таки піти до лікаря...

Все навколо раптом потьмяніло, зникла привабливість чудової серпневої ночі.

Катя вже давно була хвора, та не хотіла признаватися собі в цьому.

Розділ XI

ПЕЧАЛЬ І РАДІСТЬ ЧАСТО ХОДЯТЬ В ПАРІ

Двадцять грамів крові боцмана Кемпбелла були розлиті порівну в двадцять ампул і зберігалися як найбільша дорогоцінність.

У боцмана виявилась нульова, - найпоширеніша, - група крові з цілком нормальним вмістом гемоглобіну і тільки дещо підвищеним процентом лейкоцитів. Ні збудників будь-яких відомих хвороб, ні відхилень від норми складу плазми не спостерігалося.

Для досліджень було мобілізовано половину всіх працівників інституту, - всі лікувальні, фізіотерапевтичні, хіміотерапевтичні і навіть хірургічні процедури помічники Климова проводили самі, а професор бігав з лабораторії в лабораторію і вимагав тільки одного: за всяку ціну знайти збудника “хвороби Іванова”.

Але експериментатори відповідали:

- Вірусу не виявлено. Експериментальний матеріал вичерпано.

Ні численні спроби прищепити “хворобу Іванова” найрізноманітнішим тваринам, ні найдетальніші дослідження з допомогою потужного електронного мікроскопа не дали позитивних результатів: як і раніше, “хвороба Іванова” лишалася дражливою таємницею, а її збудник - невідомим.

І от п’ятнадцятого вересня на квартирі професора Климова відбулася заключна “конференція двох”.

Професор уже кілька днів не підводився з ліжка: перевтома більш як тримісячної гонитви за таємничим вірусом остаточно підірвала його здоров’я.

Степан сидів поруч нього сумний, з запалими очима і мовчки дивився на безсило випростану суху й жовту, з синюватими жилами руку професора. Йому хотілося взяти цю руку, погладити її, притулитися до неї губами, просячи вибачення за те, що прискорив і без того навальний хід останніх днів життя людини, яку полюбив і глибоко шанував.

А професор говорив неголосно:

- Не занепадайте духом, мій любий... В науці ніщо не дістається легко... І науку творять не одинаки, - ось наш вірус шукала половина працівників інституту... Якщо вам випаде ще раз зіткнутися з “хворобою Іванова” і ви точно знайдете вірус Іванова, тоді працюйте над ним цілим колективом. Тільки колективом можна досягти чогось значного...

Вірю, що ви підете правильним шляхом. Я певен, що “хвороба Іванова” викликається вірусами, я свідок того, що це - заразне захворювання, - інакше як би міг захворіти мій друг Введенський? До того ж у мене виникло дві думки, які я попрошу вас перевірити: може, вірус Іванова має специфічне місце локалізації - розміщується в якомусь органі і звідти впливає на організм? Згадайте дифтерію: дифтерійні палички зосереджуються в горлянці, а отрути-токсини можна знайти скрізь. Ми дослідили кров тільки бактеріологічно; що, коли її дослідити ще й хімічно?

І друга думка: може, “хвороба Іванова” проходить циклічний розвиток, і в тій крові, що ми її досліджували, є тільки зародки вірусу? Перевірте, прошу... Я вам, безперечно, допоможу, якщо видужаю, але... - Він безпорадно розвів руками і кволо посміхнувся... - Навряд чи вже вийде з мене корисний помічник.

Степанові було ясно, що коли навіть професор одужає, то навряд чи зможе працювати. І в той час зайвим було б промовляти банальні фрази, якими звичайно намагаються заспокоїти безнадійно хворих: професор сам прекрасно розумів свій стан. Схопивши руку професора, Степан міцно потиснув її і тихо сказав:

- Дякую вам, професоре!.. За все!.. За все...

Він все ж не втримався, поцілував руку і швидко вийшов із кімнати.

Злий північний вітер зустрів його на порозі, зірвав кепку, зашморгнув навколо ніг поли пальта, шпурнув у обличчя дрібними голками дощу... Ленінград здавався вологим і похмурим: тьмяно поблискуючи, кудись у далину біг Кіровський проспект, - над ним хиталися ліхтарі, і тіні дерев - вузлуваті, чорні - здригалися, наче бажаючи зірватися з місця і рушити туди, на південь, де тепло й сухо. Нева сердито рвалася з гранітних берегів, водою мчали швидкі сиві баранці. Петропавловська фортеця чорніла тьмяним, мертвим бескиддям.

Минуло всього лише три з половиною місяці, а все стало сприйматися по-іншому. Змінилося все: погода, пейзаж, настрій. Степана гнітив нез’ясовний сум, а груди розпирала шалена впертість.

Другого дня він виїхав з Ленінграда, везучи з собою дві останні ампули з кров’ю боцмана Кемпбелла.

* * *

Майже всю дорогу поїзд хльостали тоскні осінні дощі. Повз вікна вагона мчала тьмяна білувата завіса, одноманітно миготіли телеграфні стовпи.

Відчувалася сильна втома, але спати Степан не міг.

Він думав про Катю. Турбувався про неї: чи склала вступні екзамени? Чи пройшла по конкурсу? Йому було соромно, що писав їй дуже рідко, і то похапцем - по кілька рядків... Вона, мабуть, образилася - навіть не написала йому про свої успіхи... Але ні, вона зрозуміє його: адже він був зайнятий вірусом Іванова.

“Вірус Іванова... вірус Іванова”... - ці два слова бриніли в мозкові, як настирливий мотив.

А як же друзі? Де зараз Таня Сніжко, Мишко Абраменко, Лена Борзик?.. Чи і досі в тайзі?.. Вони, певно, вже довершують дослідження тієї дивної хвороби, що трохи скидається на різновидність енцефаліту, адже в них скільки завгодно матеріалу для дослідження, - це не те, що вірус Іванова...

“Тьху, знову вірус Іванова!” - Степан підвівся й вийшов з купе. Він навмисне не хотів думати про цей вірус, щоб хоч трохи відпочити.

“Цікаво, що поробляє Коля?” Згадка про Колю була випадкова: Степан навіть не послав йому телеграми про виїзд з Ленінграда, за три місяці не написав йому ні рядка. Але думка про те, що Коля не зустріне його на вокзалі, що дружба, яка здавалася непорушною, розпалася, - здалася Степанові неймовірною. Що ж, власне, трапилося?

Та зразу стало ясно: змінилось багато чого. На роздоріжжі двох шляхів вони з другом розійшлися в різні сторони, і один із цих шляхів веде назад, в ніщо.

Ну як переконати Колю, що саме він іде по хибному шляху?

Згадалося, як Коля, злісно кусаючи губу, сказав:

- Великопольський у своїх дослідах з канцерогенними речовинами дає хай не розв’язання, хай натяк на розв’язання проблеми. А що ж можете дати ви?

Це “ви”, що було тоді природним, бо Коля звертався до трьох, тепер пролунало образливо.

Так, треба довести... І не для Колі - він сам рано чи пізно переконається у своїй неправоті. Треба довести для тих, хто чіпляється за хибні теорії й гальмує розвиток науки. Якби пощастило знайти вірус Іванова, все зразу б стало ясно...

Поїзд підходив до вокзалу.

Степан довго стояв на пероні Центрального вокзалу, думаючи, що професор Климов висловив справді цікаву гіпотезу про можливість існування у вірусів циклічності в розвитку, про можливість існування невидимих форм заразної основи.

Натяк, що ніс у собі безліч нерозгаданих можливостей, ставав твердою певністю. Так, заразна основа “хвороби Іванова”, певне, проходила різні фази у своєму розвитку і в одній із фаз могла передаватися від організму до організму. Але ця стадія, мабуть, дуже швидкоплинна - може, кілька годин або навіть хвилин - тому всі досліди закінчувалися невдачею.

Перон спорожнів. Поїзд, м’яко подзвонюючи буферами, поплив до вагонного депо. На вокзалі встановилася одна з тих рідкісних пауз, коли насторожені очі світлофорів світяться особливо яскраво і пильно; здалеку чуються розмірені подихи паровозів на стоянках, а рейки дзвенять тихо і тонко.

Та ось на великій швидкості мимо Степана промчав самотній паровоз, - прогув, пирхнув парою. Дрібні іскристі крапельки вологи сіли на пальто, неприємно залоскотали обличчя. Степан здригнувся і подивився на годинник.

Величезна стрілка напружилась і перескочила на наступну риску - за п’ять хвилин дванадцята. Як жаль, що вже так пізно.

Захотілось діяти, працювати, - негайно, зразу ж, - чомусь здалося, що саме сьогодні, - в цю ніч і ніколи більше, - можна розгадати таємницю вірусу Іванова. Та лабораторії замкнені, професор Кривцов уже спить... Ну, що ж, роботу доведеться почати завтра.

У вестибюлі вокзалу він ще здалеку помітив дівчину, яка нетерпляче позирала на годинник. Були знайомі її хода і хутряна курточка, що елегантно облягала фігуру, та лише тоді, коли дівчина обернулась і, радісно скрикнувши, кинулася до нього, Степан пізнав.

- Катя!..

І чи тому, що Катя, посковзнувшись на щойно помитій кафельній підлозі, впала йому на руки, чи тому, що вусатий швейцар подивився на них співчутливо й ласкаво, чи то несподіваність зустрічі зробила все простим, само собою зрозумілим, Степан міцно обхопив Катину голову і поцілував просто в губи...

А чемоданчик вислизнув із рук, грюкнув об підлогу, розкрився і висипав свій нехитрий вміст: білизну, книжки, бритвений прилад. Нікельована мильниця попливла по підлозі, мов крижинка, і Катя, скориставшись з нагоди, вирвалася з обіймів Степана. Потім, сидячи навпочіпки і допомагаючи складати речі, вона шепотіла:

- Ну як можна так... зразу. Адже люди дивляться!

Вона хотіла вимовити це сердито, а в її голосі чулася тільки радість, тільки ніжність, тільки любов!

І Степан знову поцілував її, і обоє засміялися. Зрештою, навіщо критися від інших із своїм щастям?

Посміхнувся і черговий - суворий страж порядку. Може, вперше за багато днів він не вимовив традиційного: “Громадяни, здайте квитки!” - а одкрив двері й побажав спокійної ночі.

Спасибі, товаришу, спасибі!.. Хай буде спокійна ця ніч... Ні, хай буде неспокійною, хай буде тривожною і ніжною, як любов, як усе життя - тривожне і хороше наше життя!

Привокзальна площа - яскраво освітлена, святкова - блищала, як озеро: недавно пройшов дощ.

Степан і Катя, побравшись за руки, йшли схвильовані, без міри щасливі. Вони не захотіли їхати тролейбусом, - їм здавалося, що яскраве світло, метушня розвіють, сполохають хороший настрій. Вони йшли, самі не знаючи куди, та для них це й не було істотним, - їм тільки хотілося, щоб ця дорога була нескінченна. Вони мовчали, тільки інколи перемовляючись малозначними фразами, та ця мовчанка була для них значнішою і дорожчою за цілий потік слів. Ледве помітне почуття ніяковості, що все ще лежало між ними, поступово зникало, поступаючись місцем хорошому, теплому почуттю близькості.

Почався дощ і загнав їх до однієї з альтанок Комсомольського парку.

Все було любим, все було хорошим: і те, що ніч м’яко скрадалася над землею, і те, що важкі, теплі, зовсім весняні краплини шаруділи в гіллі і шепотіли щось, - все, все було таємниче, прекрасне, любе назавжди, як буває любим і назавжди дорогим усе перше в житті...

* * *

- Катю!

- Що, любий?

Йому хотілося сказати дуже, дуже багато, та він лише притиснув її руку до своїх грудей і несподівано для себе вимовив фразу, якої так давно уникав, вважаючи її не новою і не потрібною, але яка зараз прозвучала і для нього і для неї зовсім по-інакшому, ввібрала в себе всі почуття, всі бажання:

- Я люблю тебе, Катю!

Вона нічого не відповіла, тільки припала щокою до його плеча й схлипнула - по-дитячому, посміхаючись крізь сльози, сама не знаючи чому. А він захвилювався, гладив її волосся і так стурбовано, так ніжно намагався заспокоїти її, що вона обняла його міцно-міцно, відчувши, що це справді він - її коханий, з яким ніде і ніколи не страшно, поруч з яким вона піде на подвиг, на смерть, з яким поділятиме все - і радість і печаль.

- ...Ні, ні, любий, - я на тебе ні за що не ображаюсь... Ти не звертай уваги - це просто так... Я не буду: ось бачиш - уже сміюся... Так, я одержала твої листи - правда, з запізненням, - бачиш, навіть зустрічати тебе вийшла. Наче знала, що сьогодні приїдеш.

Вона промовчала, що ось уже тиждень щовечора простоювала довгі години у вестибюлі Центрального вокзалу, зустрічаючи ленінградський поїзд. Не розказала й про те, як тяжко їй було, особливо останніми днями, коли усе на світі ставало сумним і безперспективним. Їй хотілося запитати:

- Стьопо; що таке саркома? Її можна вилікувати?

Але вона не запитала, забобонно вважаючи, що заговорити про це сьогодні - значить назавжди сполохати своє щастя. А так хотілося, - відчувши себе маленькою, безпорадною, - схилити голову Степанові на плече і поскаржитися, що вона хвора, дуже хвора, що лікарі лякають її операцією... І щоб Степан гладив її по голові і заспокоював... Але ні, не треба говорити про це, - хай коли-небудь пізніше...

- Стьопо... - вона підняла голову і доторкнулася щокою до його щоки. - Стьопо, чи можна буде мені допомагати тобі? Я буду дивитися в мікроскоп, у мене зір гостріший, ніж у тебе, хочеш?

- Хочу, Катю, хочу... - він усміхнувся і погладив її волосся. - Ми створимо хороший, справжній антивірус, ми переможемо рак... Ти віриш мені?

- Я вірю тобі, любий!.. Я буду завжди вірити в тебе!

Вона пригорнулася до нього ще міцніше і, сховавши обличчя у нього на грудях, тихенько заснула, заспокоєна і просвітліла.

А Степан до ранку не заплющив очей. У нього затерпли руки, та він боявся поворухнутися, щоб не збудити Катю. Йому було й сумно й легко: сумно тому, що так незатишно пройшла їхня перша ніч; легко тому, що життя здавалося легким і прекрасним, бо його кохала Катя.

Розділ XII

ДРУЖБА - ГЕТЬ!

Вони зіткнулися на порозі деканату:

- Коля!

- Здоров, Степане!.. А ти, брат, той... - Коля стиснув пальцями щоки, бажаючи показати, як схуд Степан. - Чом не писав?

- Та тому ж... - Степан засміявся. - А ти добре виглядаєш.

- Так? А втім, я завжди такий. Це ти - злюка. Лаятися більш не будемо? Я тобі такий сюрприз приготував, що ну... Ми з Великопольським...

Степан насмішкувато протягнув:

- О-о!.. Уже ви з Великопольським?

- Ну, хай просто я під його керівництвом. Це я - від скромності. Одним словом, встановлено, що біоцитин значно збільшує інкубаційний період, тобто гальмує первинний раковий процес. Ми з Антоном Володимировичем...

Степан слухав його, відчуваючи, як у нього наростає роздратування. “Ми з Великопольським” - так, це і був шлях у ніщо. Хотілося крикнути:

- Колько! Друже! Та зрозумій же, що це - фальшивий шлях. Так мине молодість, зникнуть сили, і нічого не буде досягнуто.

Але словами тут не допоможеш. Гніваючись на себе, що ще не може довести своєї правоти, він простяг руку:

- Ну, бувай. Мені треба йти. Відійшовши кілька кроків, додав, не дивлячись на Колю:

- Я сьогодні увечері приїду забрати речі - мені дали місце в гуртожитку.

Колька відповів підкреслено сухо:

- Гаразд.

День минув у безглуздій і непотрібній біганині. Довелося довго розшукувати коменданта гуртожитку, писати заяви і розписки - все це було дуже нудним, а головне, забрало багато часу. До професора Кривцова Степан вибрався тільки надвечір, але не застав його дома і поїхав на свою колишню квартиру.

За годину він уже сидів у затишній, до дрібниць знайомій кімнаті. Було тоскно й тяжко. Прийшла Колина мати - заохкала, заметушилась. Засмутилася, дізнавшись, що Степан переходить до гуртожитку.

Коля похмуро мовчав. Він передав Степанові пачку листів і одвернувся. Верхнім лежав лист од Тані.

Степан запитав:

- Ну, що пише Таня?

Коля промовчав: Таня йому не писала. Він допоміг Степанові зібрати речі і тільки тоді, коли вони вийшли з дому, хрипко спитав:

- Значить, дружба - геть?

Цього разу промовчав Степан.

- Невже не можна мати різні погляди на речі і лишатися друзями?

- Не можна! Ти, Колю, помиляєшся, і я доведу тобі це!

- А коли я доведу протилежне?

- Доведи!

Вони стояли посеред тротуару, майже з ненавистю дивлячись один на одного. Хто б міг подумати рік тому, що друзі стануть ворогами! Скільки разом пережито, скільки передумано.

І Степан простяг руку:

- Колю... я знаю, ми знову станемо друзями... Але скажи, ти зможеш зараз викроїти час, щоб допомагати мені в дослідженнях властивостей одного цікавого вірусу? Я ж тобі так і не розповів, що мені вдалося здобути пару кубиків сиворотки із збудником дуже рідкісної й дивної хвороби.

Бачачи, що Коля збирається заперечити, Степан додав:

- Не думай, що я прошу тебе для того, щоб перетягти до своєї віри. Мені буде дуже важко одному, а товариші повернуться не раніше як за місяць... Допоможеш?

Коля ствердно хитнув головою.

Решту шляху йшли мовчки, але, прощаючись, міцно потиснули один одному руки.

А коли Степан поїхав, Коля довго дивився вслід тролейбусу, потім повернувся і повільно пішов додому.

* * *

Листів було багато, та Степан, безперечно, перш за все накинувся на листи Тані Сніжко.

Їх було чотири.

Дуже детально Таня описувала дорожні пригоди, ніч у тайзі; розчарування Лени тим, що тайга виявилася зовсім не дикою і зовсім не таємничою. У кінці першого листа Таня писала, що Мишко Абраменко, який одночасно з нею пише листа Колі Карпову, просить Колю переслати цей лист Степанові, до Ленінграда.

Другий лист був коротший і тривожніший. Таня повідомляла, що минуло вже багато часу, а успіху все нема і нема. Захворіли три чоловіки із складу експедиції, Лена Борзик встругнула дурницю - намагалася заразити себе “болотницею”.

Третій лист був короткий. Таня писала його під час чергування в радіорубці. Вона майже нічого не повідомляла про себе, ображалася, що Степан не відповідає на листи. Стан справ характеризувався виразною фразою: “В строю лишається дев’ять чоловік, працюємо кожен за двох”.

І, нарешті, останній лист. Степан взявся за нього з тривогою, перечитав кілька разів.

Справа стояла дуже й дуже серйозно... Ну, як він міг подумати, що розкрити таємницю “болотниці” - дурниця порівняно з дослідженням вірусу Іванова?

Таня писала:

Повір, Стьопо: я ніколи б не могла припустити, що, маючи першокласне обладнання, маючи всі умови для роботи, маючи необмежену кількість експериментального матеріалу, можна три з половиною місяці витратити тільки на те, щоб послідовно довести, що кожен із видів комах, які зустрічаються в цій місцевості, непричетний до розповсюдження хвороби; що хвороба не передається ані через кров, ані через контакт з хворими, ані через дихальні шляхи... Але як, як тоді передається інфекція?.. В мене просто розколюється голова, я готова скласти руки і сказати, що більше не можу...

Я схиляюся перед Семеном Гнатовичем: ось хто справді залізна людина! Я не знаю, чи спить він хоч дві години на добу, - у всякому разі я ніколи не бачила його сплячим. Останнім часом він став надзвичайно веселий, - я навіть не могла уявити, що він може так жартувати: ніхто не може стримати сміху, коли він зображає Лену, яка “жертвує собою”. Та мене ця веселість страшить: він робить це все заради нас, дев’яти.

Хочу тобі написати ще про Лену. Ти не впізнав би її. Вона схудла вдвічі, але не в тому річ. Лена, яку ми звикли вважати за сентиментальну, лінькувату дівчину, тепер зовсім інша. Вона дала слово честі комсомольця Семену Гнатовичу, що ніколи більше не буде хникати. Я думала, що цього слова вистачить на один день. Та чи повіриш ти, що Лена зараз найбільш оптимістичний член експедиції? Чи повіриш, що мене підтримує саме вона? Вона, безперечно, вважає, що я - взірець, що я - стійка, як нержавіюча сталь. Та коли я бачу, як Лена, щоб довго не спати, - адже вона все-таки поспати любить, - підкладає під голову замість подушки торбину з гострими кедровими шишками, коли я чую, як вона вичитує Мишкові за невіру в успіх, я готова тисячу разів розцілувати її, і мені стає легко.

Ну, ось, Стьопо, і всі наші справи. Писала б іще, та просто засинаю. Завтра або післязавтра ми проводимо останню спробу. У Семена Гнатовича виникла думка, яка, як мені здається, з’ясує все. Можливо, напишу тобі про це детальніше...

Ой, як мені хочеться бачити вас, мої любі друзі!

Таня”.

Листа було написано п’ять днів тому. Значить, та остання спроба, про яку пише Таня, вже проведена. Як же вона скінчилася? Вдало? Невдало?

Од щирого серця Степан бажав їм удачі. Але його тривожило закінчення Таниного листа. Чому “можливо, напишу”, а не просто “напишу”?

Та ні, Таня просто мала на увазі, що вони скоро зустрінуться, а тому й писати не доведеться.

І все ж у Степана на душі було дуже тривожно. Він переживав за Таню. За Мишка і Лену. За Семена Гнатовича. За успіх всієї експедиції.

Розділ XIII

ПЕРЕМОГИ ДАЮТЬСЯ НЕЛЕГКО

Цього року зима на Далекому Сході не поспішала. Іноді з Охотського моря приповзали тумани, та зразу ж танули під яскравим сонячним промінням. В Златогорську та його околицях стояла тепла й м’яка погода. Та все ж ішлося до холодів.

Комах стало менше, вже можна було обійтися без протимоскітних сіток, - але захворювань не меншало. Починався найнебезпечніший період, коли, як свідчили дані минулого року, хвороба просувалася до населених пунктів найближче.

Професор Петренко старанно вивчив епідеміологічну карту і з’єднав безперервною лінією точки захворювань. Вийшла чудна картина: лінія точно повторила обриси боліт. Так, це справді була “болотниця”. Зустрічалися тільки поодинокі випадки захворювань у точках, що лежали від болота далі за два кілометри, та й то можна було гадати, що зараження людини сталося не в цьому місці.

Але яка все ж природа “болотниці”? Портативний електронний мікроскоп не допоміг виявити заразну основу, надіслані до Мікробіологічного інституту препарати досліджено всебічно і старанно, але результат був так само негативний. І все ж ця хвороба, безумовно, мала інфекційне походження: процент лейкоцитів у крові хворого незмінно був високий.

“В строю лишилося дев’ять чоловік”, - писала Таня Сніжко в ці дні. Коли зважити, що і раніше робочий день кожного становив вісімнадцять годин, то тепер ті, що лишилися в строю, працювали кожен не за двох, а за чотирьох. І не це було страшно: лякало те, що наближається зима, а ще нічого не зроблено.

Цей період був для Експедиції Особливого Призначення періодом неймовірного напруження. Щоранку в глибини тайги від’їжджали всюдиходи з епідеміологами та паразитологами. Усім чомусь здавалося, що саме там - за багато кілометрів від людського житла - повинні бути природні вогнища інфекції. Але ні вогнищ інфекції, ні вірусоносіїв знайти не пощастило.

Ділянки ураження досліджували якнайстаранніше: перевіряли хімічний та бактеріологічний склад води і грунту, вивчали і зіставляли покази хворих - жодних закономірностей виявити не можна було.

В клініках Златогорська над хворими провадилося безперервне спостереження, щоб встановити хоча б спосіб передачі вірусу, але все було безрезультатно.

А тут іще захворів професор Петренко. Двадцять п’ятого вересня вночі, разом з двома іншими співробітниками він досліджував район ділянки, де раптово спалахнула велика епідемія, а вже двадцять шостого ранком у нього з’явилися перші симптоми “болотниці” - послаблення серцевої діяльності, запаморочення, загальна слабість організму.

І все ж, незважаючи ні на що, експедиція продовжувала свою роботу, і професор Петренко керував нею. Він наказав бригадам кинути роботу на ділянках і зосередитися всім на основній базі. Тепер, після того, як були випробувані всі відомі методи досліджень вірусних захворювань типу енцефалітів, Петренко поставив завдання переглянути докорінно саму методику досліджень.

Тайговий енцефаліт передається певним видом кліщів, а кліщі всмоктують вірус разом з кров’ю нешкідливих звірят - бурундуків. Малярія передається комарами одного певного виду - анофелес. Але ні комарі, ні кліщі не є джерелом розповсюдження “болотниці”. То хто ж винен? Може, гризуни? Адже саме гризуни поширюють безліч найстрашніших хвороб.

“Гризуни... Так, гризуни... Про це треба було подумати раніше... Але чому гризуни?.. Адже коли так, не було б на епідеміологічній карті різко окресленого контура боліт. Можливо, птахи?.. Тим більш... Птахи рознесли б інфекцію на багато кілометрів... То які ж істоти переносять вірус, причому не далі, як на два кілометри од боліт?..”

Думати було трудно. Думки доводилося перевертати, як гранітні брили; мислення вимагало фізичного напруження. Хотілося закрити очі, впасти в небуття і не чути, як у скронях безперервно шумує кров.

Великим зусиллям волі професор Петренко розкрив повіки, підвів голову і покликав:

- Таню!

Вона чергувала біля його ліжка і зразу ж кинулася до нього:

- Я вас слухаю, Семене Гнатовичу.

- Ось що, Таню... Зв’яжись із Златогорськом і запитай, які види гризунів живуть у навколишніх болотах... Ну, і птахи теж... Попроси від імені ЕОПу надіслати нам по двадцять живих екземплярів кожного виду... А коли передаси, будь ласка, напиши листа до моєї дружини. Її звуть Марійкою. Напишеш, що все, мовляв, гаразд... А сам не пишу тому, що нарив на пальці... І не забудь поздоровити її з п’ятдесятиріччям. - Він закліпав очима. - ...Ну, взагалі, напиши, що я її люблю і цілую... От і все.

Він знову відкинувся на подушку і, здавалось, заснув.

Таня навшпиньки вийшла з кімнати і побігла до радіорубки. Думка Семена Гнатовича, що, можливо, “болотницю” передають гризуни, вразила її. Шкода, що вони не додумалися перевірити це раніше. Та справа в тому, що у тайзі, яка вирує кровососними комарами, перш за все у кожного виникає думка про комарів та кліщів... Але чому зараження “болотницею” відбувається тільки ночами?

І раптом Таня згадала незначний епізод: тієї ночі коли зникла Лена і її марно розшукували, біля одного із болотяних вікон, повних маслянистої чорної води, з-під ніг вислизнуло невелике звірятко. Таня злякано скрикнула, та співробітник, що йшов поруч неї, сказав, що це - звичайний болотяний пацюк... Болотяний пацюк!.. Гризун!!!

Іменем ЕОПу Таня передала до Златогорська радіограму, в якій пропонувалося негайно доставити на основну базу сто болотяних пацюків - притому обов’язково із ділянок ураження. Пацюків ловили за допомогою пасток, заборонялося торкатися до пасток і до пацюків голими руками; всім, хто братиме участь у ловах, негайно прийняти ванну, одяг продезинфікувати.

Другого дня о дванадцятій ранку вертоліт доставив на базу першу партію пацюків в окремих клітках, де були вказані номери ділянок. Іменем Петренка Таня віддала наказ провадити дослідження крові і мозку пацюків.

А професор Петренко не чув гуркоту мотора вертольота, не знав про наказ Тані. Він лежав у напівзабутті, не маючи сили розкрити очі, прислухатися, думати. В його мозку іноді тьмяно поблискувала думка: “Гризуни!” Але що за гризуни? До чого ті гризуни? -додумати не вдалося. Хвороба набрала у нього надзвичайно гострої форми.

А тим часом люди в лабораторії метушилися біля приладів, препарували огидних перетинчастолапих пацюків, досліджували їх кров, вливали її піддослідним білим пацюкам, мишам, кролям.

Наступного ранку чекали з нетерплячкою: цей ранок мав вирішити все.

* * *

Ранок був холодний. Легкою памороззю вкрилася трава. Прозорими крижаними платівками затягло калюжі. Сонце підводилося повільно - велике, червоне, - та, прорвавшись крізь туман, раптом спалахнуло яскраво. Його промінь упав на ліжко, неприродним жовтим кольором пофарбував бліде обличчя професора Петренка.

Професор одкрив очі і покликав тихим голосом:

- Таню!

Ніхто не підійшов. Минуло чимало часу, і він повторив:

- Таню!

Він знову впав у забуття, а коли прокинувся, побачив, що Таня сидить поруч нього і плаче. З великим зусиллям вимовляючи слова, змушуючи себе усміхнутися, він запитав:

- Ну чого ти плачеш, дурненька?.. Гризунів привезли?

Таня швидко витерла очі й сказала:

- Привезли. Болотяних пацюків.

- Болотяних пацюків? - Петренко навіть підвів голову. - Так досліджуйте ж негайно!

- Вже дослідили... Нічого не виявлено,

- Як досліджували?

- За допомогою електронного мікроскопа, а також на пацюках, мишах, кролях...

- Е, не те, не те!.. - Професор Петренко скривився. - Треба на вищих тваринах... Добре б на шимпанзе...

Він знову похилив голову, заплющив очі. Таня кілька разів покликала його, але він не чув.

“Чому не на пацюках? Чому не на кролях?”

І раптом вона зрозуміла, що мав на увазі Семен Гнатович: і кролі, і білі пацюки - гризуни. Вони не захворіють, як не захворіють і болотяні пацюки, вони тільки вірусоносії.

“Добре б на шимпанзе...”

Але де взяти шимпанзе? Хто знає - чи сприйнятливі шимпанзе до “болотниці”?.. А епідемія все поширюється...

І Таня вирішила.

Вона знайшла Мишка Абраменка і наказала йому чергувати біля ліжка професора Петренка; вона попросила Лену дослідити кров пацюка з дев’ятої ділянки, чи не виявиться в ній якихось сторонніх мікробів; удвох з Леною вони понесли банку з цим пацюком до радіорубки.

І там Таня, переборюючи огиду, засунула руку до банки. Пацюк, мабуть, злякався запаху дезинфекційної речовини і одскочив вбік, але Таня різко вдарила його кистю руки по носі.

Лена ойкнула і заплющила очі. А коли вона подивилася знову, Таня вже високо тримала руку, і з її прокушеного пальця повільно стікав яскраво-червоний струмочок крові.

Лена перевела погляд на гризуна. Широкий лускатий хвіст, перетинчасті лапи, настовбурчена шерсть викликали нудоту, страх перед цим пацюком - не як перед вірусоносієм, а як перед огидним, бридким створінням. Та Лена поборола свій страх...

- Таню!.. Я теж... Можливо, у тебе природний імунітет до “болотниці”?

Таня встигла перехопити руку Лени:

- Ленко, ти з глузду з’їхала?! Ніякого імунітету в мене нема!

Розділ XIV

ЧОРНІ КРАПКИ НА ЗЕЛЕНОМУ ПОЛІ

Степан Рогов тепер жив у гуртожитку по вулиці Тімірязєва. Та марно було б шукати його за цією адресою: дні і ночі він проводив у лабораторії Кривцова.

В розпорядженні Степана було першокласне обладнання, необмежена кількість реактивів, величезна спеціальна бібліотека; Степан міг працювати хоч двадцять чотири години на добу, виконувати які завгодно експерименти - професор Кривцов надав йому всі умови для роботи.

Здавалося б, здійснилися мрії Степана. У прекрасній лабораторії він займався дуже серйозними, - вже не студентськими, - науковими дослідженнями. Та коли майбутня праця мікробіолога йому раніше уявлялася саме такою, тепер він страждав від самотності.

Ніколи він не був такий самотній, як у цей час. З Катею вдавалося зустрітися вряди-годи, та й то на кілька хвилин - препарати не можна було лишати без догляду. Друзі ще не повернулися з експедиції, професор Кривцов поїхав на конференцію онкологів, а Коля... Що ж, Коля приходив щодня, ретельно допомагав, та все ж це була тільки допомога.

Од Тані листів не було, і це непокоїло Степана. Експедиція, мабуть, ще не зрушила з мертвої точки. О, тепер Степан уже знав, що значить відкрити що-небудь нове!

Згадалися слова професора Кривцова:

- Наука потребує такої ж яскравої фантазії, як і фантазія поета, але ще складнішої за поезію, бо мусить опиратися на беззаперечні факти...

Чи реальна фантазія використати вірус Іванова для боротьби проти багатьох видів мікроорганізмів? Реальна, вона опирається на факти. Але чи досить переконливі факти?.. Доводилося визнати, що, хоч і переконливі, їх кількість недостатня.

Професор Кривцов, виїжджаючи до Москви, радив звернутися до директора Мікробіологічного інституту, професора Івлєва. Він говорив, що Івлєв підтримає ідею Степана, допоможе йому в дослідженнях, - а то навіть виділить спеціальну бригаду. Але як іти до Івлєва, коли не маєш твердого переконання, що робота не буде марною?

Зайва скромність перешкоджала Степанові звернутись до кого-небудь по допомогу. А працювати одному було вже несила.

Кубічний сантиметр має тисячу кубічних міліметрів. У Степана лишалося два кубики препарату, в якому він ще сподівався знайти вірус Іванова, - чотириста доз по п’ять кубічних міліметрів... і половину цієї кількості Степан уже вичерпав.

Вірус не прищеплювався ні на яких середовищах - ні на природних, ні на штучних. “Хворобою Іванова” не захворювали ні плазуни, ні комахи, ні ссавці. Певно, й справді цей вірус був одним з тих вірусів, які в процесі еволюції настільки спростили структуру, що могли існувати тільки при особливих умовах.

Але які ж це умови? Як передається і як приживляється вірус?

Перед Степаном стояли ті ж питання, які стоять перед кожним вченим, що зіткнувся з чимсь новим: “як?”, “чому?”

Годі було сподіватися знайти відповідь у книгах або почути від Кривцова. Іван Петрович на одне з питань Степана відповів:

- Коли б я це знав, вірус Іванова був би давно відкритий.

Він вимовив це начебто жартома, але й справді: ніхто в світі не зміг би відповісти Степанові на запитання, яким шляхом можна виявити вірус.

Професор Кривцов уже не міг вказати конкретні способи дії, але п’ять років, витрачених на підготовку Рогова до наукової роботи, не пропали марно. Раніше ніж почати будь-який експеримент, Степан намагався уявити, що зробив би в такому випадку професор Кривцов, намагався відшукати в своїй пам’яті якусь аналогічну роботу, проведену ним під керівництвом Івана Петровича. Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому професор Кривцов так суворо домагався бездоганності проведення дослідів, які здавалися примітивними і непотрібними: усякий складний експеримент, як правило, розпадався на цілий ряд простих експериментів, але таких, що потребували гострої спостережливості і навичок у їх проведенні.

Думка ще не була вільною: вона чіплялася за бачене і чуте, за цитати і формулювання, як хапається за рятівний круг людина, що не вміє добре плавати, але Степан уже почав знаходити в собі творче дерзання, намагаючись кожне явище розглянути під цілком іншим, незвичайним кутом зору. Щоразу він згадував афоризм Кривцова: винятки дають початок правилам.

Степану здавалося, що професор Кривцов міг би багато чим допомогти йому в роботі, але поки що не бажає цього робити, даючи можливість звикнути мислити самостійно. Ось, наприклад, він нагадав про “переживаючі тканини”, але нагадав загадково, невизначено. Ну, навіщо потрібні “переживаючі тканини”, якщо точно встановлено, що вірус не сприймається організмом, який містить в собі ці тканини?

Дослід прищеплення вірусу Іванова на “переживаючих тканинах”, як і слід було чекати, виявився невдалим. Простіше за все було б забути про цей дослід і почати щось інше. Але Степан повторює його знов і знов, - йому здається, що в словах Івана Петровича є якийсь натяк.

І знову Степан Рогов схиляється над скляним посудом з каламутною рідиною. Складна система трубок підтримує в цій рідині відрізаний палець людини, - це і є те, що в медицині звуть “переживаючою тканиною”. Зовсім недавно цей шматочок м’яса був частиною живого організму. Людина вмерла, зникла як індивідуум, але частина її живе, - вона виконує властиві їй функції, її клітини можуть розмножуватися... Чи може хворіти ця частина? Так, може і хворіти: один із способів вивчення раку полягає в тому, що вирізану пухлину вирощують у штучних середовищах.

“Чи міг би даний організм захворіти на “хворобу Іванова?”

“Міг би”.

“Як виявилася б хвороба на цій частині організму?”

“Поверхневий шар, мабуть, зазнав би зміни, набув би специфічного мармурового забарвлення”.

“Чи могла ця ділянка шкіри бути тим пунктом, звідки поширилась інфекція?”

“Певно, так. За свідченням професора Климова, лікар Володимир Введенський ввів водяний розчин пластівців шкіри хворого в передпліччя руки, він міг зробити щеплення і в палець”.

Степан дискутує сам з собою.

А в вікна лабораторії заповзають сині сутінки, об шибки тоскно б’ються дощові краплини, одноманітно цокає годинник.

Степан підводиться, вмикає електрику і знову заглиблюється в думки. Для нього зараз не існує ні погоди, ні плину часу. Коли б його запитали, яке сьогодні число і який місяць, він не зміг би відповісти в першу мить. Та в нього вже виробився рефлекс: спалахує світло - значить, сьома година, значить, зараз прийде Коля.

Але того дня Коля затримався. Він прийшов тільки о десятій, втомлений, сумний, не скидаючи плаща, сів біля столу і схилив голову на руки. Довго мовчав, а потім ледве спромігся на фразу:

- Таня захворіла.

- Таня? - Степан скочив з місця і підбіг до Колі. - Звідки ти знаєш?

Коля дав Степанові складений вчетверо аркуш паперу.

Мишко Абраменко писав:

“Учора Таня заразила себе вірусом “болотниці”. Сьогодні вона вже не може рухатись. Ти уяви собі Таню - нашу Таню: вона, бліда як крейда, лежить на ліжку нерухомо, насилу ворушить губами та запитує тільки про одне - як ідуть дослідження?

Ех, Колю, яка тебе дівчина любить! Пишатися повинен! Адже це вона розкрила таємницю “болотниці”! Інфекцію розповсюджують болотяні пацюки: заразними є їхня кров, трупи, виділення. Ми встановили, що заразна основа “болотниці” нестійка - розкладається на повітрі за кілька годин, тому зараження й відбувається лише ночами, коли пацюки вилазять із сховищ. Але що найголовніше: знайдено вірус! Через годину після зараження в Таниній крові ми знайшли вірусні диплококи. За дві години вони зникли. Куди? Невідомо...”

Степан схопив Колю за плечі так, що той здригнувся:

- Колю! Не сумуй! Таню вилікуємо! “Болотниця” - не смертельна хвороба... Але ти подумай: може, й вірус Іванова точно так переходить у невидиму форму!

Коля зітхнув:

- Так, можливо, й вірус Іванова проходить стадії невидимості, але треба знайти ту стадію, коли він помітний. Ось Таня змогла...

Він раптом заговорив запально й швидко:

- Повір, Степане, я готовий пожертвувати не тільки здоров’ям, а навіть життям, щоб довести існування твого вірусу! Мені вже набридло все. Безплідні пошуки... Безплідна робота... і у Великопольського, і тут. Та хто ж правий, чорт забирай?! Я намагаюсь бути об’єктивним... Ти бачиш, що я після роботи просиджую в тебе за лабораторним столом ще одну зміну... Гадаю, ти не можеш закинути мені несумлінність... Я втратив друга: дівчина, що мене любить, не написала мені жодного рядка за чотири місяці. Адже це жорстоко - зрозумій, Степане, жорстоко!

Степан не знав, що відповісти. Він співчував Колі, розумів, що тому тяжко, але і дружба, і кохання вибагливі... Людські переконання - найстрашніша, незборима сила; в ім’я переконань брат іде на брата, син - на батька.

- Колю, слід бути об’єктивним... але як? Іван Петрович од мене завжди вимагає об’єктивності в спостереженнях. Факти є факти, і трактувати їх треба завжди з однієї позиції: з матеріалістичної.

- Ех ти, черствий матеріалістичний сухар!.. Ну, гаразд, ти коли-небудь зрозумієш усе сам!.. - Коля помовчав, а потім запитав зовсім іншим, спокійним тоном: - Нічого не вдалося зробити сьогодні?

- Нічого. Я майже не працював. Сидів ось над цим, - Степан вказав на термостат, - сидів і думав: ну які повинні бути умови приживлення вірусу в організмі?.. Простуда?.. Підвищений чи знижений процент солей у крові?.. Наявність паралельних захворювань?

Коля пожвавішав.

- А це ж - ідея! А що, коли й справді спробувати змінювати, наприклад, процент солі в фізіологічному розчині?

- Ні, Колю, простіше спочатку спробувати діяти зміною температури... Пам’ятаєш, як Пастер прищепив курям холеру? У курей настільки висока температура, що холерні вібріони - доки не акліматизуються - не виживають...

- ...і він занурив лапки курей у холодну воду і тим знизив температуру. Так, це було просте й дотепне розв’язання.

- Але в нього справи були кращі: Пастер мав тільки перейти певний температурний поріг.

- Те саме може бути й тут. Ось що. Не гаймо часу. Скільки є термостатів? Чотири? Жаль... Малувато. Треба б штук з десять. Розумієш, Степане: якщо встановити в кожному термостаті температуру на одну десяту градуса нижче, ніж у попередньому, можна за один раз охопити цілий градус... А чи не позичать нам кілька термостатів анаеробники?

Це був уже колишній Колька - нетерплячий, запальний. Звичайно, цілком достатньо було чотирьох термостатів, та він побіг до сусідньої лабораторії, сперечався, доводив, - його голос долітав навіть крізь стіну:

- Ну ти подумай: доісторична тварина якась! Без начальства не може й кроку ступнути!.. Що ми, з’їмо ці термостати, чи що?

Степан, готуючи препарати для експерименту, нишком усміхався. Йому було приємне Кольчине збудження.

- Колю, які ми встановимо температурні інтервали?

- Я вважаю, що через градус. Від тридцяти шести з половиною до тридцяти трьох з половиною. Нижче навряд чи варто спускатися, а проміжки можна дослідити пізніше.

І ось уже дослід розпочато. У чотирьох металевих шафах-термостатах при точно визначеній температурі стоять чотири скляні посудини з шматочками тканини у фізіологічних розчинах. У тканини введено по краплинці крові боцмана Кемпбелла.

Можна було б і скінчити на сьогодні. Але ні Степан, ні Коля не йдуть. Щогодини вони проводять контрольні перегляди, досліджують тканини під мікроскопом.

Та зовнішні клітини “переживаючих тканин”, як і раніше, чисті, а поле електронного мікроскопа, як і раніше, яскраво світиться рівним ізумрудним сяйвом.

* * *

Карпов і Рогов ночували в лабораторії патологічної анатомії. Власне кажучи, слово “ночували” навіть не підходить: вони подрімали з годину перед світанком, схиливши голови на столи. О шостій ранку Микола вже труснув Степана:

- Ну, прокидайся, прокидайся! Тобі належить честь одкрити термостат номер один і сказати, що вірус Іванова знайдено.

Степан насилу підвів голову:

- Рано, Колю. Ми ж оглядали дві години тому.

- А може, вже не рано, а пізно?! Згадай “болотницю”: її вірус було помітно тільки одну годину.

Контрольний перегляд не дав нічого втішного. Та Карпов не хотів навіть слухати про припинення досліду. Він доводив, що інкубаційний період розвитку вірусу може бути дуже тривалий.

Степан не сперечався, хоч і вважав цю витівку непотрібною. Він тільки сказав, що треба звільнити один термостат для експериментів із змінним процентом солей у фізіологічному розчині. Коля пообіцяв роздобути ще обладнання і, справді, незабаром притягнув аж два термостати. Потім він пішов до Великопольського, а Степан продовжував досліди, коли-не-коли позираючи на “переживаючі тканини”. Там усе було без змін.

Минула доба, друга, почалася третя. Вже й Коля почав втрачати свій оптимізм, але йому, як винахіднику-самоуку, здавалося: ще одна година, ще одна спроба - і мета буде досягнута.

- Ну, зачекай, Степане! Хай уже мине рівно сто годин. Дуже люблю круглі числа... Більше чекали - зачекаємо ще добу.

Та Степан був невблаганний:

- Треба звільнити всі термостати. Спробуємо провести паралельні зараження. Як, по-твоєму, з вірусів почати чи з мікробів?

Коля не відповідав. Схилившись над посудом із термостата номер чотири, він розглядав шматочок живої тканини. На її поверхні з’явилось кілька тьмяних кольорових плямочок. Раніше їх не було.

І Колька загорлав:

- Степане! Ура!.. Є!

У Степана перехопило подих. Він підскочив до термостата, довго вдивлявся в оті плямки, потім підготував препарат і встановив його плівку в тримач електронного мікроскопа. Це був прекрасний мікроскоп нової конструкції: він не вбивав мікроорганізмів під час роботи.

Завив мотор, відкачуючи повітря, клацнув рубильник, спалахнув зелений екран. Степан гарячково крутив ручки фокусування.

І раптом на екрані майнули якісь тіні. З допомогою мікрометричного гвинта Степан підвів зображення ближче...

Чорні крапки на зеленому фоні були розкидані групками. Вони здавалися нерухомими.

Степан і Коля дивилися на ці “крапки”, затамувавши подих. Адже це і є частинки загадкового вірусу, вірусу Іванова!

І раптом щось змінилося. Наче й не було помітно жодного руху, та число чорних крапок збільшилося. Змінився і їх розмір: вони, мов кульки ртуті, розпалися на частини. За кілька хвилин повторилось те саме, - вже все поле було всіяне найдрібнішими крапочками. І враз екран став зовсім чистий.

Колька подивився на годинник. Було двадцять три години п’ятдесят вісім хвилин. Минуло сімдесят дві з половиною години з моменту введення у тканину сиворотки, що мала в собі вірус Іванова...

Колька прошепотів:

- Отак, певне, і “болотниця”...

А в Степана перед очима ще стояла картина: чорні крапки розпадаються на дрібніші, вони рівномірно вкривають весь екран, а потім миттю зникають.

“Як? Чому?”

На це запитання йому б не відповів ніхто в світі.

Розділ XV

ЦІНА ЛЮДСЬКОГО ОКА

Туман... туман... туман...

На вузькі вулиці лондонського передмістя, на брудну Темзу нависла непроглядна запона, - вона ворушиться, перетворюючи все довкола в хаос, ковтає звуки, забарвлює виснажені обличчя перехожих в мертвотні зеленкувато-сірі тони, пригнічує, давить.

Це - втілення безвихідного сірого суму, страшного розпачу, хворобливої самотності, краху надій і бажань. Туман лягає на плечі людини тягарем пережитих літ, закриває навіть мізерні крихти того світлого, що було в житті, робить майбутнє ще важчим і безперспективним.

Чоловік іде вздовж Темзи, похитуючись, але він не п’яний. Він блідий і худий, але це - не од хвороби. Він уже кілька місяців без роботи, не їв кілька днів, давно забув, як палахкотять сухі тріски в каміні.

Це Джон Кемпбелл.

“Дік, рудий Дік...”

Джон відчув, як згусток жовчі ворушиться в його грудях, як напливає непоборне бажання схопити рудого Діка за горлянку і душити, душити, аж поки не почує передсмертного хрипіння. Проклятий мерзотник, тисячу дияволів йому в корму!.. Адже недарма хлопці на “Медузі” давно говорили, що Дік - таємний агент і що ніхто інший, як він, виказав Вільяма Шпейєра. Треба було тоді ж, коли піймав біля своєї скриньки, викинути собаку в море! А тепер здихай з голоду.

І ніхто не дасть ні пенса, хоч виточи всю кров до краплини.

А той полковник із Інтеллідженс Сервіс: “Шпигун! Російський шпигун!” Хто шпигун? Джон Кемпбелл міг бути ким завгодно, тільки не шпигуном!..

Думки у Джона чудно переплуталися, ноги затремтіли. Щоб не впасти, він схопився за поручні мосту і заплющив очі. Звідкись із провалля пам’яті випливли картини: Ленінград... Вежа собору... Сивоголовий росіянин... Як його? А, згадав - Стефан Рогофф. Обіцяв вилікувати...

- Ех!.. - Джон гірко сплюнув і поплентався через міст. Ще лишалася одна - остання - надія: може, доктор Меджіссон змилосердиться. Якщо ж ні... Джон подивився вниз, за поручні. Темзи не було видно - туман скрадав відчуття просторовості, - але боцман здригнувся: вода, певне, холодна як лід.

Йому довелося йти пішки понад дві години - грошей на підземку не було. До особняка доктора Меджіссона він підійшов зовсім знесилений, почуваючи, що ось-ось впаде. Лакей не впустив його навіть у передпокій, і Джон, криво посміхаючись, мовчки вмостився на мокрих східцях, знаючи, що ніяка сила не зрушить його звідси.

Нарешті лакей одчинив двері і процідив крізь зуби:

- Заходь!

Джон, похитуючись, підіймався мармуровими сходами, машинально підраховуючи, скільки днів можна було б прожити, коли б продати один із тих килимів, що встилали сходи. Звідкись долетів такий апетитний запах кофе, що у Джона аж щелепи звело. Було тепло й світло. Затишно. І сам доктор Меджіссон - низенький, рожевий товстун - здавався втіленням старої доброї Англії, про яку читали довжелезні історії у недільних школах.

Лікар обвів поглядом відвідувача. Він побачив мармурове забарвлення його обличчя й рук і все ж запитав:

- Чим можу допомогти, шановний?

І в погляді, і в тоні, і в усій його фігурі було ясно сказано: ти, безперечно, хворий, до того ж хворий на якусь чудну, незвичайну хворобу, та лікування коштує грошей, яких у тебе нема.

Професор Меджіссон давно вже перестав бути тим запальним юнаком, що міг день і ніч не відходити од ліжка хворого, ганятися за примарами невідомих хвороб, мріяти і дерзати... Колишній Меджіссон зник разом з незабезпеченістю і недосвідченістю, а цей - професор, один з найбагатших лікарів країни, - дивився запитливо і холодно.

Та і Джон Кемпбелл уже не був тим самовпевненим і зухвалим гультіпакою боцманом, що смітив грошима по всіх портах світу. Якщо час підніс і звеличив доктора Меджіссона, то Джона Кемпбелла він зламав, знищив у ньому кращі людські якості. Та все ж у нього ще вистачило гордості не заплакати, не кинутися професору до ніг. Затинаючись, він хрипко Промовив:

- Професоре, я хворий на якусь дивну хворобу. Мене ніхто не бере на роботу, - здоровому і то майже неможливо влаштуватися... Якщо вам потрібна моя рука, нога, кров, око - усе, що в мене є, - візьміть, але вилікуйте мене.

Він судорожно схлипнув і простяг руки:

- Професоре, в мене є дружина і діти, вони вмирають з голоду, а я не можу принести їм ані шилінга, хоча цими руками я вмію робити дуже багато... Я підпишу угоду виплачувати вам половину свого жалування до кінця моїх днів, - вилікуйте мене! Професоре, я ветеран війни, - німецька куля в Нормандії пронизала мені груди... Професоре...

Професор стояв непроникний, кругленький, благодушний - і дивився кудись за вікно, нетерпляче тупаючи ногою. Його ніщо в світі не могло схвилювати - він бачив картини ще сумніші, - але цей мурий дурень забирає дорогоцінні хвилини!

А “мурий дурень” тим часом надривався:

- Професоре, коли я був у Росії, мені російський доктор Стефан Рогофф пропонував п’ятсот фунтів стерлінгів за чверть склянки моєї крові... Він казав, що давно шукає такого хворого, як я...

Джон, ухопившись руками за голову, похитувався, насторожено стежачи за професором. Про росіянина він бовкнув несподівано для себе самого й злякався: полковник із Інтеллідженс Сервіс наказав нікому не розповідати про той випадок. Але це був останній шанс на порятунок. Боцман побачив, що на професора подіяв спогад про росіянина, - Меджіссон ледь помітно повів бровою в бік Джона.

- ... Він довго умовляв мене... Говорив, що з моєї крові можна зробити якісь чудесні ліки, і навіть обіцяв вилікувати мене... Чому я не погодився?.. Ой, дурень!.. Ой, дурень!.. Він хотів навіть подарувати мені годинник...

Боцман, переступивши межу, тепер брехав невтримно, з жахом думаючи, що його ось-ось витурять звідси. Він аж втягнув голову і заплющив очі, коли Меджіссон ступнув до нього й узяв за плече.

- Ви не брешете? - Це був уже різкий холодний голос, і очі дивилися недовірливо й пронизливо.

Боцман злякано хитнув головою:

- Ні, ні! Присягаюсь життям своєї дитини!.. - Він цілком вільно міг заприсягтися, бо ні дружини, ні дітей не мав. - Рогофф дав мені свою адресу: він працює в Ленінграді, в протираковому інституті...

Професор випустив його плече й крикнув:

- Віллі, кофе!

Поки чудний хворий сьорбав кофе, професор уважно позирав на нього збоку. Скидалося, що цей злидар не обдурює. Цікаво, що ж вигадав той Рогофф? Може, й справді варто взятися за цю справу?

Думки пролітали швидкі, слизькі:

“Слід взяти у нього кров на дослідження. Визначити збудника хвороби”. Меджіссон згадав, що в його лабораторії давно не з’являлося нічого нового, - недокінчені німецькі праці дали небагато, а на свіжі теорії натрапити не щастило. Може, тепер...

І раптом як блискавка майнула думка:

“Та бреше ж, усе бреше! Ну хто-таки віддасть п’ятсот фунтів стерлінгів за кілька унцій хай навіть найдорогоціннішої крові?!