Book: Учта для гайвороння



Зміст


УЧТА ДЛЯ ГАЙВОРОННЯ


Пролог


Пророк


Сторож


Серсея


Брієнна


Семвел


Ар’я


Серсея


Хайме


Брієнна


Санса


Кракенова донька


Серсея


Заплямований лицар


Брієнна


Семвел


Хайме


Серсея


Залізний керманич


Потопельник


Брієнна


Коронувачка


Ар’я


Алейна


Серсея


Брієнна


Семвел


Хайме


Серсея


Наскочник


Хайме


Брієнна


Серсея


Хайме


Китичка з перетічок


Семвел


Серсея


Брієнна


Хайме


Серсея


Діва у вежі


Алейна


Брієнна


Серсея


Хайме


Семвел


Тим часом на Стіні


ДОДАТОК I. Королі з дворами


Королева-намісниця


Король на Стіні


Король на Островах та Півночі


ДОДАТОК II. Великі і малі доми


Дім Арин


Дім Вишестраж


Дім Ланістер


Дім Мартел


Дім Старк


Дім Таллі


Дім Тирел


Дім Флорент


Дім Фрей


ДОДАТОК III. Бунтівники, розбійники, простолюд, присяжні братчики


Панство та посполиті у мандрах


Розбійники та втікачі


Братчики Нічної Варти


Дичаки, або вільний нарід


ДОДАТОК IV. За вузьким морем


Королева за морем


У Браавосі


УЧТА ДЛЯ ГАЙВОРОННЯ


Четверта книга циклу романів Джорджа Р. Р. Мартина «Пісня льоду та вогню» — сучасної класики епічного фентезі.


Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.


До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.


Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.


Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.


Пролог


— Дракони, — мовив Моляндер, підібрав з землі зів’яле яблучко і перекинув його з долоні в долоню.


— Кидай! — заохотив його Алерас на прізвисько Сфінкс, висмикнув стрілу з сагайдака і наклав на тятиву.


— От би й собі побачити дракона. — Рун був поміж них наймолодший — опецькуватий хлопчина, котрому до змужніння лишалося ще років зо два. — Страх як хочу побачити бодай одного!


«А я страх як хочу заснути в обіймах Руженки» — подумав Баш і збуджено посовався на лаві. На ранок дівчина могла вже належати йому. «Одвезти б її подалі від Старограду, кудись за вузьке море, до Вільних Міст.» Там немає маестрів, нікому буде його судити-винуватити.


Просто над головою крізь зачинені віконниці чувся сміх Емми впереміш із нижчим голосом чолов’яги, котрого вона розважала. То була найстарша зі служниць при «Пері та кухлі» — років сорок, як один день — але на вид і пухку статуру ще нічогенька. Ружена була її донька п’ятнадцяти років, щойно розквітла як жінка. Її мати Емма оголосила, що Руженчина цнота коштуватиме покупцеві золотого дракона. Баш донині зібрав лише дев’ять срібних оленів, ну і ще горщик мідних зірок навпіл з шелягами; загалом справи просувалися так, що він радше висидів би з яйця живого дракона, ніж зібрав досить монет на одного золотого.


— Спізнився ти трохи до драконів, хлопче, — відповів Рунові Армен-підмаестер. Армен носив на шиї шкіряний ремінець, а на ньому — ланки з посудної та сірої цини, олива та міді. Як і більшість підмаестрів, на послушників він дивився так, наче в тих замість голів на плечах росла ріпа. — Останній помер за короля Аегона Третього.


— То останній на Вестеросі! — наполягав Моляндер.


— Та кидай вже те яблуко! — знову закликав Алерас.


Їхній Сфінкс був із себе парубійко справний та гарненький; усі служниці за ним зітхали. Навіть Ружена, коли подавала вино, подеколи торкалася його руки, і тоді Баш рипів зубами, прикидаючись, що не бачить.


— Останній на Вестеросі — то й був останній дракон у світі, — вперто буркнув Армен. — Це кожен знає.


— Яблуко! — повторив Алерас. — Якщо не зібрався його їсти.


— Осьо тобі.


Тягнучи кульгаву ногу, Моляндер незграбно підскочив, крутнувся і шпурнув яблуко з-під руки у імлистий серпанок, що висів над річкою Медовухою. Якби не спотворена від народження ступня, він став би лицарем, як його батько — сили-бо у дебелих руках і широких раменах мав удосталь.


Яблуко полетіло далеко і швидко… та не так швидко, як стріла, що свиснула услід — стрижень золотодерева у три стопи завдовжки, споряджений черленим пір’ям. Баш не бачив, як стріла поцілила яблуко, але добре чув: над річкою пролунало глухе «шпок», а за ним — сплеск води.


Моляндер аж присвиснув.


— Поцілив! Оце так краса!


«Дзуськи! Моя Руженка — ото краса.» Баш аж шаленів од її світло-карих очей та невеличких дівочих груденят, од посмішки, яка з’являлася щораз, коли він траплявся їй на очі. Обожнював ямочки на її щічках. Інколи вона ходила босоніж, подаючи відвідувачам — щоб відчувати траву під ногами — і це він теж любив до нестями. Кохався у свіжих чистих її пахощах, очей не зводив з кучериків волосся за вухами. Ба навіть пальчики на її ногах страшенно любив — якось увечері вона дозволила йому розтерти їй ступні та погратися з пальчиками, і він розказав їй смішну казочку про кожен, а вона все хихотіла і хихотіла.


А може, варто лишитися з цього боку вузького моря? Приміром, купити віслюка на зібрані гроші, а тоді разом з Руженкою мандрувати Вестеросом, по черзі сідаючи у сідло. Хай Еброз не вважає його гідним срібної ланки — та все ж Баш уміє вправити кістку і прикласти п’явку від лихоманки, а простолюддя і за те буде вдячне. Якби ще навчитися стригти волосся та голити бороди, то можна стати цирульником. «Чого ще бажати, — казав він собі, — коли маєш Руженку?» Йому, приміром, ніщо в світі не було потрібне, крім коханої дівчини.


Звісно, так воно було не завжди. Колись він мріяв стати маестром у якомусь замку, служити щедрому панові, котрий шануватиме його за мудрість і вченість, а на подяку за службу пожалує гарного білого коня. І тоді він виїжджатиме на тому коні гордо та високо, з милостивою та шляхетною посмішкою поглядаючи на простолюдців уздовж дороги…


Одного вечора у трапезній «Пера та кухля», перехиливши другий кухоль тутешнього страхолюдно міцного сидру, Баш заходився вихвалятися, що не завжди буде послушником.


— Еге ж, правда твоя! — докинув Лео Ледащо. — Одного дня ти станеш колишнім послушником і пастимеш свині у гаю.


Баш вицідив з дінця кухля те, що там лишилося. Освітлений смолоскипами відкритий майданчик при «Пері та кухлі» нинішнього ранку здавався острівцем сяйва посеред моря туману. Униз річкою у вогкій пітьмі ночі плавав віддалений вогонь Вишестражу — та він, схожий на тьмяний жовтий місяць, сяяв надто похмуро, щоб вселити бодай краплю надії у серце та душу.


«Алхімік, хай йому грець, мав би вже з’явитися.» Невже то був якийсь злий жарт? Чи з ним трапилася якась халепа? У такому разі доля вже не вперше завдала б нещасливцеві Башу свого підступного удару. Колись він, навпаки, вважав себе щасливцем, бо ж його обрали допомагати старому архімаестрові Вальграву з круками. Та не гадав, що скоро муситиме приносити йому страви, прибирати у покоях і щоранку вдягати після сну. Всі казали, що Вальграв більше забув про мистецтво крукарства, ніж більшість маестрів про нього знала, і Башеві мріялося, що чорна чавунна ланка вже у нього в кишені… та швидко з’ясувалося, що Вальграв не в змозі йому її подарувати. Старий лишався архімаестром лише з пошани. Колишня його велична мудрість минулася і забулася; тепер у нього під рясою найчастіше ховалося загиджене спіднє, а півроку тому його знайшли у Книгозбірні кілька послушників та підмаестрів — архімаестер безпорадно плакав, нездатний знайти шлях до своїх покоїв. Замість Вальграва під чавунною личиною сидів маестер Гормон — той самий Гормон, що колись звинуватив Баша у крадіжці.


На яблуні коло води заспівав соловейко — солодко та втішно, даруючи розраду від хрипкого вереску та нескінченного крякання круків, що їх він порав день у день на крукарні. Білі круки знали його ім’я і бурмотіли один одному, коли бачили: «Баш, Баш, Баш», а він трохи не верещав од безсилого гніву. Великі білі круки були гордістю архімаестра Вальграва. Той хотів навіть, щоб саме вони з’їли його тіло по смерті. Баш мав підозру, що і його власне тіло смакуватиме птахам не гірше.


Може, винен був страхолюдно міцний сидр — Баш прийшов сюди не пити, але ж трапилося так, що Алерас наливав усім, святкуючи мідну ланку, і почуття вини викликало в Баша раптову спрагу — але соловей, здавалося, висвистував: «золото з заліза, золото з заліза, золото з заліза». І то було диво дивне, бо саме так сказав незнайомець того вечора, коли Ружена звела їх разом.


— Хто ви такий? — завимагав од нього Баш.


І чолов’яга відповів:


— Алхімік. Умію робити золото з заліза.


І раптом у руці його з кісточки на кісточку затанцювала монета — м’яке жовте золото, блискуче при свічках. З одного боку виднівся триголовий дракон, з іншого — голова якогось давно померлого короля. «Золото з заліза, — згадав Баш. — Чи радше, золото за залізо. Кращої угоди тобі не знайти. Адже ти її хочеш, так? Кохаєш її?»


— Я не злодій, — сказав він чоловікові, що назвався алхіміком, — я послушник Цитаделі!


Алхімік кивнув і відповів:


— Та все ж якщо надумаєш… я повернуся сюди за три дні з оцим моїм драконом.


І ось три дні проминули. Баш повернувся до «Пера та кухля», досі не певний, як тепер себе звати, але замість алхіміка знайшов Моляндера, Армена та Сфінкса, а на хвості в них ще й Руна. Якщо не приєднатися до їхньої гулянки, то напевне ж викличеш підозру.


Корчма «Перо та кухоль» не зачинялася ніколи. Вона стояла на своєму острівці на Медовусі останні шість століть, і ані разу її двері не зачинялися для відвідин. Хоча високу будівлю з колод вже трохи перекосило на південь, як, бува, перекошує послушника після кухля-другого, та Баш мав підозру, що корчма простоїть тут іще шість століть, напуваючи вином, пивом та страхолюдно міцним сидром усіх мандрівників річкою та морем, ковалів та співців, жерців та панів, а головне — послушників та підмаестрів Цитаделі.


— Староград — ще не весь світ! — заявив Моляндер трохи занадто гучно.


Він був лицарський син, а випив стільки, що й не кожен лицар би подужав. Відколи йому прийшла звістка про загибель батька на Чорноводі, він напивався мало не щовечора. Навіть у Старограді, далеко від битв, у безпеці за мурами, Війна П’яти Королів зачепила їх усіх… нехай архімаестер Бенедикт і наполягав, що одночасно між п’ятьма королями війна ніколи не точилася, бо Ренлі Баратеона було вбито ще перед тим, як Балон Грейджой оголосив себе королем.


— Батько завжди казали, що світ більший за будь-який замок, хай якому величному князю чи пану той належить, — вів далі Моляндер. — Десь у Карфі, Асшаї чи Ї-Ті знайдеться щось чудернацькіше навіть за дракона. От у жеглярських переказах…


— …жеглярі тобі щось переказують, — скінчив за нього Армен. — То жеглярі, дорогенький Моляндере. Ходи до пришибів, і знайдеш там жеглярів, які тобі набрешуть про злягання з русалками і роки, прожиті у череві риби.


— А звідки тобі знати, що того не було? — Моляндер затупав у траві, шукаючи ще яблук. — Як сам не втрапиш до того черева, то й не спростуєш. Ну хай один збреше, гаразд — із нього можна посміятися, та коли четверо веслярів з чотирьох різних кораблів оповідають одне й те саме різними мовами…


— Ні, не одне й те саме! — заперечив Армен. — Дракони у Асшаї, дракони у Карфі, дракони у Меєрині, дотракійські дракони, дракони-визволителі рабів… кожна побрехенька різниться від інших.


— Ну в подробицях нехай різниться. — Що більше Моляндер пив, то ставав упертіший, а він і на тверезу голову ніколи легко не поступався. — Але про драконів розповідають усі! А ще про вродливу юну королеву.


Баша не цікавили дракони, крім одного, зробленого з жовтого золота. Він непокоївся, чи не сталося чогось з алхіміком. «Третій день… він сам казав, що прийде.»


— Онде біля ноги в тебе яблуко, — мовив Алерас до Моляндера, — а я ще маю дві стріли в сагайдаку.


— Срати я хтів у твій сагайдак. — Моляндер підхопив з землі яблуко-паданку. — Червиве, — пожалівся він, та все одно кинув.


Яблуко ще тільки почало знижуватися, коли стріла розрізала його чисто навпіл. Одна половинка впала на гострий дах невеликої башточки, перекотилася на нижчий дах, стрибнула і на одну стопу проминула Армена.


— Коли розрізати хробака навпіл, то матимете двох хробаків, — повідомив підмаестер.


— Якби так само ставалося з яблуками, ніхто б не знав голоду, — мовив Алерас, усміхнувшись однією зі своїх м’яких посмішок.


Сфінкс посміхався завжди, наче знав якийсь потаємний жарт, і від того виглядав загадково та лукаво, що пасувало до гострого підборіддя, вдовиного клину на голові та щільної шапки коротко підстрижених, чорних, як ніч, кучерів.


Алерас — той неодмінно мав стати маестром. При Цитаделі він учився лише рік, але вже викував три ланки маестерського ланцюга. Хай Армен мав більше, але витратив стільки ж на кожну зі своїх. Утім, він теж матиме своє маестерське звання, нікуди не дінеться. Рун та Моляндер лишалися послушниками з рожевими голими шиями, але Рун був зовсім ще юний, а Моляндер частіше заглядав до чарки, ніж до книжки.


Що ж до Баша…


Він у Цитаделі перебував уже п’ять років, а приїхав до неї, коли йому тринадцятий минало. Але шия в нього досі лишалася така ж рожева, як того дня, коли він уперше поткнувся до цих стін після подорожі з рідного західного краю. Аж двічі Баш гадав, що готовий скласти іспит. Уперше він з’явився перед очі архімаестра Ваелина — показати своє знання небес та світил, але натомість дізнався, за віщо Ваелин В’їдливий отримав своє прізвисько. Трохи не два роки по тому Баш збирав докупи мужність задля нової спроби, а коли зібрав, то пішов до старого лагідного архімаестра Еброза, відомого м’яким тихим голосом і легкою рукою. Та з’ясувалося, що ледве чутні Еброзові зітхання дошкуляють так само боляче, як жорстокі Ваелинові глузи.


— Останнє яблуко, — пообіцяв Алерас, — і я розкажу про свої підозри щодо тих драконів.


— Що ти можеш такого знати, чого не знаю я? — пробурчав Моляндер.


Він побачив одне яблуко на гілці, підстрибнув, смикнув донизу і кинув. Алерас відтяг тятиву аж до вуха і вишукано-зграбно обернувся тілом, супроводжуючи ціль у повітрі. Стріла зірвалася з тятиви тоді, коли яблуко вже почало падати.


— Ти ніколи не влучаєш останнім пострілом, — мовив Рун.


Не зачеплене стрілою яблуко ляпнулося у річку.


— Ось бачиш? — перепитав Рун.


— Того дня, коли влучиш усіма, припиниш удосконалюватися.


Алерас послабив тятиву на довгому луці та вклав його до шкіряного сагайдака. Лука було різьблено з золотосерця — рідкісного та оспіваного у казках дерева з Літніх островів. Якось Баш спробував був його напнути, але зазнав поразки. Сфінкс на вигляд був юнак тендітний, але у тонких його руках ховалася чимала сила — так розсудив Баш, дивлячись, як Алерас перекидає ногу через лаву і тягнеться по келих з вином.


— Дракон має три голови, — оголосив Сфінкс своєю горловою дорнійською говіркою.


— Це така загадка, абощо? — зажадав дізнатися Рун. — У байках сфінкси завжди розмовляють загадками.


— Та хіба це загадка, — відповів Алерас і ковтнув вина.


Решта товариства цмулила один за одним кухлі страхолюдно міцного сидру, яким уславилася корчма «Перо та кухоль». Але юнак надавав перевагу чудернацьким солодким винам з рідного краю своєї матері, а навіть у Старограді такі вина не вважалися дешевими.


Прізвисько «Сфінкс» дав Алерасові не хто інший, як Лео Ледащо. Адже сфінкс — він наче зібраний з частин різних створінь, трохи звідси, трохи звідти: обличчя людини, тіла лева, крил яструба. Алерас теж являв із себе щось таке: батько його був дорнієць, а мати — чорношкіра літньоостров’янка. Власну шкіру він мав темну, золотисто-брунатну, а очі — схожі на оніксові, як у зелених мармурових сфінксів обабіч головної брами Цитаделі.


— Трьох голів ніколи не було в жодного дракона, хіба що на щитах і прапорах, — твердо мовив Армен-підмаестер. — То знак такий гербовий, та й годі. А Таргарієнів тих уже жодного на світі нема.


— Є, — відповів Алерас. — Король-Жебрак мав сестру.


— Та ж їй наче голову розтрощили об стіну, — наморщив лоба Рун.


— Е ні, — заперечив Алерас. — То маленькому синові принца Раегара, Аегонові, розбили голову об стіну хоробрі воїни Лева Ланістерів. А я кажу про Раегарову сестру, народжену на Дракон-Камені перед самісіньким його падінням. Її звали Даянерис.


— А, Буреродна! Тепер пригадую. — Моляндер високо здійняв кухля і потеліпав у ньому рештки сидру. — Тоді п’ю за неї!


І випив, гучно брязнув кухлем на столі, відригнув і витер рота тилом долоні.


— А де ж Руженка? Я б сказав, за нашу законну королеву незле ще по чарці перехилити, яка ваша думка?


Раптом Армен-підмаестер стривожився:


— Тихше, йолопе! Про таке навіть жартувати зась — хтозна, звідки тебе підслухають. Павук усюди має вуха.


— Та годі тобі, Армене, сцятися у штани! Я закликав до чарки, а не до бунту.


Баш почув смішок, а тоді позаду нього пролунав тихий хитруватий голос:


— Завжди знав тебе за зрадника, Стрибунцю.


Біля підніжжя старого дерев’яного мосту вималювався не хто інший, як Лео Ледащо у смугастому зелено-золотому єдвабі та чорному шовковому напівкорзні, пришпиленому на плечі нефритовою трояндою. Судячи з плям на грудях, вино, яким він наливався нещодавно, мало бути густим і темно-червоним. Кучерик попелясто-білявого волосся падав на одне око.




Моляндер побачив його і скинувся сердито:


— Ходи звідси до біса, ниций дупаку! Тобі тут не раді!


Алерас поклав йому на плече руку, заспокоюючи. Армен насупив брови.


— Ясний пане Лео… хіба вам не заборонено залишати Цитадель упродовж…


— …іще трьох днів? — Лео здвигнув плечима. — Перестан каже, що світ нараховує сорок тисяч років віку. Молос твердить, що п’ятсот тисяч. То що таке три дні, га? Ну ж бо, я питаю!


Навколо стояло з десяток столів, але Лео сів, не прохаючи дозволу, просто до їхнього.


— Ану, Стрибунцю, пригости мене вертоградським золотим, і тоді я не розповім батькові про твою здравицю. Черепки змовилися проти мене у «Картатій згубі», а останнього оленя я процвиндрив на вечерю. Молочне порося у сливовій підливці, набите каштанами та білими грибами. Не сидіти ж людині голодною. А ви чим пригощалися, панове товариство?


— Бараниною, — буркнув Моляндер, вочевидь не радий спогадові. — Поділили варений баранячий окіст.


— Поживна страва, жодного сумніву. — Лео обернувся до Алераса. — Княжому синові, Сфінксе, пасує щедрість. Я так розумію, ти отримав мідну ланку. Охоче за неї вип’ю.


Алерас лагідно посміхнувся у відповідь.


— Я пригощаю тільки друзів. І зовсім я ніякий не княжий син — я тобі вже казав. Моя мати була з купців.


Очі Лео мали горіхове забарвлення і яскраво палали від вина та злостивої вдачі.


— Твоя мати була мавпа з Літніх островів! Дорнійці уграють що завгодно, аби воно мало дірку між ніг. Та я не хочу тебе образити — хай ти бурий, як горіх, зате хоч купелі не цураєшся. Не те що наш плямистий свинопас.


І Лео махнув рукою в бік Баша.


«От би врізати йому кухлем по зубах — так би половина й вилетіла» — подумав Баш. Про Плямистого Баша-свинопаса оповідалися тисячі захопливих, брутальних та сороміцьких казок; то був пустоголовий, але добросердий вахлак, якому завжди чомусь щастило перемогти жирних паничів, марнославних лицарів і пихатих септонів. Тупість його несамохіть оберталася хитромудрістю, і кожна казка кінчалася тим, що Плямистий Баш опинявся або на панському престолі, або у ліжку лицаревої дочки. Але то були казки; у справжньому світі на свинопасів чекала не така захоплива доля. Нерідко Башеві спадало на думку, що мати назвала його цим іменем з ненависті, а не з любові.


Алерас уже не посміхався.


— Тобі доведеться вибачитися.


— Та невже? — відповів Лео. — Де ж вибачатися, коли горлянка геть пересохла?…


— Ти соромиш свій високий рід кожним словом, — мовив Алерас. — І Цитадель теж. Тим, що перебуваєш серед нас.


— Та знаю я! От і пригости мене вином, щоб потопити мій сором.


На це Моляндер відповів:


— От би тобі язика вирвати аж до кореня!


— Справді? А як я тоді вам розкажу про драконів? — Лео знову здвигнув плечима. — Між тим купець не брехав. Дочка Навіженого Короля жива, ще й налупила собі трьох драконів.


— Трьох?! — вразився Рун.


Лео поплескав його по руці.


— Більше за двох, менше за чотирьох. На твоєму місці я б зараз не зазіхав на золоту ланку.


— Ану дай йому спокій! — застеріг Моляндер.


— Ти ба, який шляхетний Стрибунець! Ну, воля твоя. Тим часом кожен жегляр з кожного корабля, що проминав Карф хоча б за кількасот верст, без упину торочить про тих драконів. Дехто навіть розказує, що бачив їх на власні очі. А Маг, до речі, схильний їм вірити.


Армен несхвально закопилив губи.


— Дарма Марвин їм вірить. Ось архімаестер Перестан його віри не схвалює.


— Архімаестер Риам теж, — додав Рун.


Лео позіхнув.


— Море мокре, сонце жарке, а звірятка у звіринці не люблять вовкодава.


Башеві вже обридли знущальні прізвиська, які Лео давав усім і кожному. Та все ж він не міг заперечувати, що Марвин скидався радше на вовчура, ніж на маестра — ось зараз ухопить щелепами і порве навпіл. Маг не був схожий на більшість інших маестрів. Люди казали: він водить дружбу зі шльондрами та мандрівними чаклунами, балакає до волохатих ібенійців та чорних, як смола, літньоостров’ян їхніми власними мовами, приносить жертви чудернацьким богам у маленьких жеглярських храмах біля корабелень. Його бачили у нижньому місті у найгірших щурячих кишлах та поганючих бурдеях, де він про щось змовлявся з мартоплясами, співцями, сердюками і навіть жебраками. Дехто твердив, що одного разу він забив людину до смерті голіруч, власними кулаками.


Коли Марвин повернувся до Старограду після восьми років подорожей сходом, де змальовував на мапи віддалені землі, шукав загублені книжки та вчився у химородників і тінев’язів, В’їдливий Ваелин дав йому прізвисько «Марвин Маг», яке, на розпач і роздратування того ж таки Ваелина, вмить підхопив увесь Староград. «Залиш чарослови та молитви жерцям і септонам, а розум застосуй до наук, на які людина може покластися напевне» — порадив якось Башеві архімаестер Риам, але ж перстень, берло і личина Риама були з жовтого золота, а на маестерському ланцюгу бракувало ланки валірійського булату.


Армен зверхньо зиркнув на Лео, погордливо задерши носа. Носа він мав для такої справи саме годящого: довгого, тонкого та гострого.


— Архімаестер Марвин вірить у багато чудернацьких речей, — мовив він, — та доказів існування драконів має не більше за Моляндера. То лише жеглярські теревені.


— Помиляєшся! — заперечив Лео. — У Марвинових покоях горить скляна свічка.


На освітленій смолоскипами терасі запанувала тиша. Армен зітхнув і захитав головою. Моляндер зареготав. Сфінкс наставив на Лео погляд великих чорних очей. Лише Рун, здавалося, не зрозумів, про що йдеться.


Баш знав про скляні свічки, але ніколи не бачив, щоб вони горіли. Ті свічки складали одну з найгірше прихованих таємниць Цитаделі. Казали, що їх привезли до Старограду ще з Валірії, років за тисячу перед Лихом. Баш чув, що загалом свічок було чотири: одна зелена і три чорні, усі високі та покручені.


— Що воно таке — оті скляні свічки? — запитав Рун.


Армен-підмаестер прочистив горлянку.


— В ніч перед складанням обітниць підмаестер повинен відстояти всенощну в підземеллі. Йому не дозволено мати при собі ані ліхтаря, ані смолоскипа, ба навіть свічки… за винятком свічки з обсидіану. Ніч повинна минути у темряві… якщо підмаестер не зможе запалити ту свічку. Дехто навіть намагається — уперті дурні, котрі вивчали оті так звані вищі таїнства. Часто вони ріжуть собі пальці, бо ребра скляних свічок гострі, мов бритви. А тоді зі скривавленими руками мусять чекати світанку, згадуючи свою поразку. Розумніші просто лягають спати або ж усеньку ніч моляться… та щороку знаходиться кількоро, яким кортить спробувати.


— Так-так. — Баш чув такі оповідки. — Але ж який зиск зі свічки, що не кидає світла?


— Це нам наука, — пояснив Армен, — останнє напуття від Цитаделі тим, хто готується вдягти маестерські ланцюги. Скляна свічка має позначати правду та вченість — рідкісні, прекрасні та крихкі речі. Свічка мусить нагадувати нам, що маестер кидає світло усюди, де служить, а гострота її ребер — про небезпеку, яку подеколи несе у собі знання. Буває, якийсь мудрагель домудрується, що з нього пиха так і лізе, але маестер завжди мусить лишатися сумирним слугою вченості. Скляна свічка нагадує нам і про це. Вже проказавши обітниці, вдягнувши ланцюга і рушивши до місця служби, маестер завжди згадуватиме пітьму в ніч своєї всенощної, яку він не зміг розвіяти світлом від скляної свічки, хай як тяжко намагався… бо навіть маючи вченість, деякі речі зробити однак неможливо.


Лео Ледащо вибухнув реготом.


— Це тобі неможливо! То й не диво. А я на власні очі бачив, як свічка горіла.


— Ти бачив свічку, яка горіла, хто б сумнівався, — погодився Армен. — Можливо, свічку чорного воску.


— Мені краще знати, що я бачив. Світло її було чудернацько яскраве — яскравіше за воскові чи лойові. Тіні від неї падали дивні, а полум’я зовсім не миготіло, навіть коли з дверей позаду мене відчувся протяг.


Армен склав руки на грудях.


— Обсидіан горіти не може!


— Драконоскло, — мовив Баш. — Простолюддя зве його драконосклом.


Чомусь це здалося йому важливим.


— Так, зве, — поміркував уголос Алерас-Сфінкс, — а якщо в світі ще й відродилися живі дракони…


— Дракони, а до них чимало темнішого, — поважно кивнув Лео. — Хай сірі вівці заплющують очі, але вовкодав не спить і правду бачить. Пробуджуються старі сили. Ворушаться тіні. Скоро на нас чекає вік великих чудес і страхіть, вік богів та звитяжців.


Лео випростався, потягнувся, вишкіряючись своєю лінькуватою посмішкою.


— А за таке незле б іще по кухлику, га?


— Нам уже досить, — мовив Армен. — Не зчуєшся, як ранок настане. А зранку архімаестер Еброз читатиме про властивості сечі. Хто має намір викувати собі срібну ланку, тому не варто пропускати.


— Хто б я був, якби завадив вам куштувати сцяки! — зауважив Лео. — Що до мене, я віддаю перевагу вертоградському золотому.


— Між балачками з тобою і питтям сцяк я без вагань виберу сцяки. — Моляндер штовхнувся і підвівся з-за столу. — Ходімо, Руне!


Сфінкс сягнув по сагайдака.


— І я до ліжечка. От би наснилося кілька драконів та скляних свічок!


— Що, всі тікаєте? — Лео здвигнув плечима. — Ну хоч Руженка лишається. Чи не піти збудити нашу соковиту пампушечку та не зробити з неї жінку?


Алерас помітив вираз на Башевому обличчі й поспіхом додав:


— Та в нього мідяка на кухоль вина катма — де йому взяти цілого дракона на дівчину?


— Так отож, — погодився Моляндер. — Та й щоб когось жінкою зробити, треба найперше самому чоловіком бути. Ходімо з нами, Баше. Старий Вальграв прокинеться, щойно сонце зійде, а без твоєї допомоги і нужника не знайде.


«Еге ж, без мене геть нічого не може, а сам, певно, не згадає сьогодні, хто я такий.» Архімаестер Вальграв легко розрізняв кожного крука від решти, але людям дати ради не вмів. Бувало, днями вважав Баша кимось на ім’я Кресен.


— Та ні, — відповів Баш приятелям, — я ще посиджу.


Ранок іще не зайнявся — ще лишалося трохи часу. Алхімік ще може з’явитися, і Баш твердо налаштувався зустріти його тут.


— Воля твоя, — стенув плечима Армен.


Алерас кинув на Баша довгий погляд, закинув лука на тендітне плече і рушив за іншими до мосту. Моляндер геть упився і мусив триматися за Рунове плече, щоб не впасти. До Цитаделі прямим летом крука було зовсім недалечко — та на жаль, жоден з них не був круком, зате Староград являв із себе неймовірну плутанину провулків, перехресть, сплетінь, вузьких і кривих задніх вуличок.


— Обережно! — почув Баш слова Армена з річкового туману, що ковтнув усіх чотирьох. — Ніч нині вогка, на каменях слизько.


Після зникнення решти товариства Лео Ледащо роздивився Баша через стіл, кисло кривлячись.


— От лишенько… Сфінкс утік з усім своїм сріблом, а мені лишив Плямистого Баша-свинопаса. — Він потягнувся, позіхнув на все горло. — Ану скажи мені, май ласку: як там ся має наша чарівна крихітка Руженка, га?


— Спить, — буркнув Баш.


— Мабуть, гола-голісінька, — вишкірився Лео. — А чи справді вона варта дракона, як гадаєш? Може, одного дня дізнаюся.


Баш завважив за розумне нічого не відповідати. Утім, Лео відповіді не просив.


— Гадаю, щойно я зірву їй цноту — ціна негайно впаде до такої, що й свинопаси зможуть її грати аж досхочу. Отоді матимеш до мене дяку.


«Диви, щоб я тебе спершу не вбив» — подумав про себе Баш, та не мав у голові стільки хмелю, щоб отак раптом викинути власне життя на смітник. Лео навчався вояцької науки, славився вбивчою майстерністю з тонким клинком бравів і кинджалом у руках. Та навіть якби Баш якимось дивом його подолав, то поклав би тим самим власну голову на колоду, бо на відміну від Баша Лео мав, окрім імені, ще й прізвище… і прізвище те було — Тирел. Батьком Лео був пан Морин Тирел, тисяцький міської варти Старограду, братом у перших — Мейс Тирел, князь на Вирії та Оборонець Півдня. Сам Староградський Старий — князь Лейтон у Вишестражі, що поміж інших численних титулів величався «Покровителем Цитаделі» — присягав домові Тирел як значковий слуга.


«Та нехай плеще язиком, не зважай, — сказав сам собі Баш. — То він так хоче мені дошкулити.»


На сході почала світлішати імла. «Світанок» — зрозумів Баш. Ось уже й світанок… а де ж алхімік? Він не знав, сміятися йому чи плакати. «А чи лишусь я злодієм, якщо усе покладу назад, і ніхто не дізнається?» На це питання він не знав відповіді — так само, як і на ті, що колись йому ставили Еброз та Ваелин.


Коли Баш зіп’явся з лави на рівні ноги, страхолюдно міцний сидр зненацька весь одразу вдарив йому в голову, аж довелося спертися долонею на стіл.


— Дай Руженці спокій, — замість прощання вимовив він. — Викинь дівчину з голови… бо ще відріжу її тобі, отоді начувайся!


Лео Тирел відкинув з ока пасмо волосся.


— Я не б’юся у двобоях зі шмаркачами-свинопасами. Іди собі геть.


Баш обернувся і перетнув терасу. Підбори застукотіли дошками старого мосту, добряче побитими водою та вітрами. Поки він досягнув протилежного берега, східний небокрай вже зарожевів.


«Світ навколо такий великий, — казав він собі. — От куплю собі й справді того віслюка, то зможу блукати гостинцями і узбіччями Семицарства. Ставитиму простолюдцям п’явок, вибиратиму з волосся ковтуни. А чи винаймуся на якийсь корабель, тягатиму весло, попливу до Карфу при Нефритовій Брамі й сам побачу тих клятих драконів. Нащо мені вертатися до старого Вальграва та його круків?»


І все ж ноги якось самі собою понесли Баша до Цитаделі.


Коли перший промінь сонячного світла вирвався з хмарної запони на сході, у Жеглярському Септі при порті залунав вранішній передзвін. За мить приєднався Княжий Септ, тоді Сім Каплиць у садах за Медовухою, а тоді нарешті Зоряний Септ, де тисячу років сидів на святім престолі верховний септон, перш ніж Аегон висадився при майбутньому Король-Березі. Музика вийшла гучна і потужна, та не така солодка, як спів одного малого соловейка.


За передзвоном Баш почув ще й переспів: то щоранку з першим світлом коло свого небагатого храму при корабельнях збиралися вітати схід сонця червоні жерці — адже ніч темна і повна жахіть. Баш чув, як вони вигукують ті слова по сто разів, закликаючи свого бога Ра-Гльора врятувати їх від пітьми. Самому Башеві божої ласки цілком вистачало від Седмиці, але він чув, що Станіс Баратеон тепер молиться та вклоняється перед ніч-ватрою і навіть замінив вінчаного короною оленя на своєму прапорі вогняним серцем Ра-Гльора. «От сяде він на Залізний Престол, то всім нам доведеться навчитися співати того самого, що голосять червоні жерці» — подумав собі Баш. Але так навряд чи мало статися — Тайвин Ланістер ущент розбив Станіса та його Ра-Гльора на Чорноводі, а скоро прикінчить зовсім і виставить голову Баратеона-самозванця на шпичці над брамою Король-Берега.


Нічні тумани танули і зникали, Староград навколо набував обрисів, виникав, наче примара, з досвітнього мороку. Баш ніколи не бачив Король-Берега, проте знав, що будинки там були головне мазані чи складені з колод, вулиці — земляні, дахи солом’яні. А Староград будувався з каміння, і стогни його було вимощено бруківкою аж до найпоганючіших провулків. Ніколи місто не бувало гарніше, ніж на світанку. На захід від Медовухи уздовж берега шикувалися, наче палаци вельмож, кам’яниці цехових зібрань. Угору річкою і обабіч неї здіймалися бані та вежі Цитаделі, з’єднані кам’яними мостами, просто на яких стояли будинки та палати. Униз за течією, нижче від мурів чорного мармуру та вигнутих вікон Зоряного Септу, купчилися помешкання благочестивих панотців, схожі на дітей коло ніг старої вдовиці.


А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар.


Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» — подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва.


Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос:


— Доброго ранку, Баше.


Просто над ним стояв алхімік.


Баш хутко підвівся.


— Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»!


— Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства.


Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром — бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити.




— То ти вирішив, хто ти є?


«От учепився — неодмінно змусить казати вголос!»


— Та напевне, злодій.


— Я так і гадав.


Найважчою частиною справи було витягти важку скриню з-під ліжка архімаестра Вальграва рачки на ліктях та колінах. Скриня була зроблена міцно, обкута залізом, проте замок її було зламано — маестер Гормон підозрював у зламі Баша, але помилявся. Вальграв зламав замка сам після того, як загубив до нього ключа.


Усередині Баш знайшов гаман срібних оленів, перехоплений стрічкою кучерик білявого волосся, дрібненький малюночок жінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), і лицарську рукавицю зі зчленованої сталі. Вальграв колись казав, що рукавиця належала принцові, та вже не міг пригадати, якому саме. Коли Баш струснув її, на підлогу випав ключ.


«Якщо візьму до рук — значить, злодій» — пригадав він свою тодішню думку. Ключ був старий та важкий, чорного заліза, і мав відчиняти, як казали, усі двері в Цитаделі. Такі ключі мали тільки архімаестри і завжди носили їх при собі або ховали у безпечних схованках. Але якби Вальграв заховав свого ключа, то його б не побачив більше ніхто і ніколи.


Баш ухопив ключа і був уже на півдорозі до дверей, як раптом вирішив повернутися і поцупити ще й срібло. Зрештою, вкрав ти мало чи багато — однаково вже злодій. «Баш! — покликав до нього один з білих круків. — Баш, Баш, Баш.»


— То ви принесли мого дракона? — запитав він алхіміка.


— Якщо ти приніс те, що мені треба.


— Дайте сюди. Хочу роздивитися.


Баш не збирався дозволити себе ошукати.


— Гаразд. Але ж не посеред річкового шляху. Ходімо.


Баш не мав часу поміркувати і зважити — алхімік уже крокував геть, і він мусив рушити слідом або назавжди втратити і Руженку, і дракона; то й рушив, намацуючи ключа всередині рукава, безпечно схованого у нашитій там потаємній кишені. Адже маестерські ряси завжди мали повно кишень усередині — про це він дізнався ще хлопчиськом.


Щоб не відстати від довгих кроків алхіміка, йому довелося поспішати. Вони пройшли провулком, завернули за ріг, проминули старий Злодійський базар, подолали Шматярський провулок. Нарешті алхімік звернув у інший провулок, ще вужчий від попереднього.


— Годі блукати! — мовив Баш. — Тут нікого нема. Облаштуймо вже справу!


— Як забажаєш.


— Найперше я хочу свого дракона.


— Авжеж.


У руках алхіміка з’явилася монета, пройшлася перекидом по кісточках пальців — так само, як тоді, коли Руженка вперше звела їх двох разом. У вранішньому світлі дракон блищав та мерехтів, додаючи пальцям алхіміка золотавого виблиску.


Баш ухопив монету з долоні, відчув її тепло, підніс до рота і вкусив — бачив-бо, що так роблять люди, коли їм дають золото. Правду кажучи, смаку його він не знав і не розумів, що має відчути, але ж не хотів здатися простаком.


— Як щодо ключа? — трохи почекавши, чемно спитав чоловік.


Але Баш, замість віддати ключа, завагався.


— Вам потрібна якась книжка?


Про деякі зі старих валірійських сувоїв у зачинених підземних книгосховищах казали, що то єдині примірники, які збереглися у всьому світі.


— Що мені потрібно — то вже не твій клопіт.


— Авжеж.


«Справу зроблено, — сказав собі Баш. — Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збуди Руженку поцілунком і скажи їй, що тепер вона твоя.» Але чомусь і далі тупцював на місці.


— Покажіть мені ваше обличчя.


— Як забажаєш.


Алхімік стягнув каптура з голови. То був чоловік як чоловік, і обличчя він мав як обличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя, звичайнісіньке рисами, з тінню бороди на щелепі. Правою щокою біг ледве помітний рубець. Ніс був гачкуватий, а на голові та навколо вух кучерявилася щільна шапка чорного волосся.


Баш його обличчя не впізнав.


— Я вас не знаю.


— Я тебе теж.


— Хто ви такий?


— Всього лише… незнайомий тобі блукач у мороці. Насправді — ніхто.


— А… — В Баша скінчилися слова, тож він видобув ключа і поклав його у руку незнайомця з мороку. Голова була легка, трохи не паморочилася. «Руженка» — нагадав він собі. — В такому разі справу зроблено.


Він подолав уже половину провулку, аж раптом камені бруківки задвигтіли в нього під ногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» — подумав він. Але справа, схоже, була в іншому. Серце чомусь скажено гупало у грудях.


— Що коїться? — запитав він, не розуміючи, з якого дива власні ноги наче розлилися під ним калюжею води. — Ніяк не второпаю!


— І ніколи вже не второпаєш, — відповів сумний голос.


Бруківка ринула вгору, міцно поцілувала в обличчя. Баш спробував покликати на допомогу, але голос кудись подівся.


Остання його думка була про Руженку.


Пророк


Коли до пророка прийшли сказати, що король помер, він саме топив людей на Великому Вику.


Ранок був бляклий та холодний, море — сіре і холодне так само, як небо. Перші троє принесли свої життя Потоплому Богові без краплі страху, але четвертий був слабкий у вірі й почав боротися, коли легені заблагали повітря. Стоячи до пояса у прибої, Аерон ухопив голого хлопця, що намагався ковтнути повітря, за плечі й занурив його голову назад у воду.


— Май мужність, — мовив пророк. — Ми вийшли з моря, і до моря маємо повернутися. Відкрий рота і досхочу напийся благословення Божого. Наповни легені водою, щоб померти й відродитися. Не борися, бо добра не буде.


Або хлопець, чию голову тримали під водою, нічого не чув, або віра конче його зрадила, та він почав видиратися і хвицяти ногами так несамовито, що Аерон мусив покликати по допомогу. Четверо з його потопельників вибріли з берега, схопили небораку і потягли під воду.


— Господи Боже, потоплий за нас, — підніс молитву жрець голосом глибоким, наче море, — дозволь Емондові, слузі твоєму, відродитися з моря, як ти відродився. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.


Нарешті справу було зроблено — повітря більше не булькотіло з вуст, руки та ноги залишила сила. На морській мілині плавав долілиць слуга божий Емонд — блідий, холодний і умиротворений.


Лише тоді Мокрочуб усвідомив, що на всипаному камінням березі стоять уже не самі його потопельники, а ще й троє вершників. Аерон знав Сторча, гостропикого старого зі сльозавими очима, чиїм тремтливим голосом проказувала воля і закон у цій частині Великого Вика. Супроводжував його син Стефаріон і ще один молодик у вишневій киреї, підбитій хутром і пришпиленій на плечі візерунчастою пряжкою в вигляді чорно-золотого бойового рогу Діверів. «Хтось із Горольдових синів» — вирішив жрець, щойно побачив його. Троє високих та міцних, але пізніх синів народила Діверова дружина після десятку з гаком доньок, і люди казали, що ніхто на світі не відрізнить одного від іншого. Втім, Аерон Мокрочуб навіть і не намагався — хай то був Грейдон, Гормонд чи Гран, йому було до них байдуже, та й часу бракувало.


Аерон прогарчав короткий наказ; потопельники схопили мертвого хлопчака за руки та ноги і винесли вище від межі припливу. Жрець рушив слідом — голий, коли не рахувати перепаски з тюленячої шкури на сороміцьких місцях. Укритий сиротами, капотячи водою, він виплюхав на тверду землю через холодний мокрий пісок та викатане морем каміння. Один з його потопельників передав йому грубо виткану рясу з дерги, пістряво пофарбовану в зелене, синє та сіре — кольори моря та Потоплого Бога. Аерон вдягнув рясу і розпустив волосся. Чорне та вологе було те волосся, і жодне лезо не торкалося його від дня, коли господар його постав із моря. Волосся лежало на раменах, неначе накидка з грубих і кошлатих жмутів мотуззя, спадаючи нижче крижів. Аерон уплітав у нього морські водорості, а заразом і у свою переплутану, ані разу не підрізану бороду.


Потопельники колом оточили мертвого хлопця і почали молитися. Норджен качав руки туди-сюди, а Рус став на коліна і натискав на груди. Але всі розступилися, коли наблизився Аерон. Він розсунув холодні вуста малого пальцями і подарував Емондові цілунок життя, а потім ще один і ще, аж доки море не ринуло з рота і легенів. Хлопчина заходився кашляти і плюватися, очі його блимнули і розплющилися, повні страху.


«Ось і повернувся ще один.» Люди казали: то знак прихильності Потоплого Бога. Інші жерці час від часу втрачали людину в морі — ба навіть Тарле Тричі-Потоплий, котрого колись вважали таким святим, що обрали увінчати короля короною. Але Аерон Грейджой — ніколи. Він був Мокрочуб, який бачив підводні палати Господа і повернувся розказати про них.


— Вставай, — мовив він до хлопця, що плювався водою, і ляпнув його по голій спині. — Ти потонув і повернувся до нас. Бо що мертве — те вже не помре.


— Ба постане… — Хлопця запопав лютий кашель, вода знову потекла з рота. — Постане знов…


Кожне слово йому відзивалося болем, але ж саме так влаштовано світ — людина мусить боротися, щоб вижити.


— Постане знов. — Емонд зіп’явся на ноги. — Тверде. І непохитне.


— Тепер ти належиш богові, — мовив Аерон до нього.


Інші потопельники зібралися навколо, і кожен подарував новачкові удар кулака та поцілунок — привітання у братстві. Один допоміг одягти грубу рясу в плямах синього, зеленого та сірого. Інший пхнув до рук кийка з плавникового дерева.


— Віднині ти належиш морю, і море озброїло тебе, — мовив Аерон. — Молімося, щоб твоя зброя лютувала в битві проти всіх ворогів нашого Господа.


Лише тоді жрець обернувся до трьох вершників, які спостерігали з сідел.


— Ви приїхали потонути, панове?


Сторч кашлянув.


— Мене топили хлопчиком, — мовив він, — а сина мого — на його іменини.


Аерон пирхнув. Та певно ж, Стефаріона Сторча віддали Потоплому Богові одразу після народження — про те не могло бути сумніву. Як і про спосіб «потоплення» теж — швидке занурення у купіль морської води, де немовля навряд чи й голівку замочило. Не диво, що залізян перемогли і принизили — їх, чия воля колись правила всюди, де чувся гомін морських хвиль.


— То не справжнє потоплення, — відповів він вершникам. — Хто не помер насправді, той не може сподіватися на воскресіння з мертвих. То навіщо ж ви приїхали, як не на те, щоб довести свою віру?


— До вас приїхав син князя Горольда зі звістками.


Сторч вказав на юнака у вишневій киреї. На вигляд йому мало бути років шістнадцять, не більше.


— Син, кажеш. І котрий саме? — запитав Аерон.


— Гормонд. Гормонд Дівер, з ласки вашої вірності.


— Шукай ласки Потоплого Бога — як шукаю її я. Тебе топили, Гормонде Дівере?


— У день моїх іменин, Мокрочубе. Батько послали мене знайти вас і привести до нього. Вони мають потребу бачити вас.


— Осьде я. Стою тут, просто на березі. Хай князь Горольд приходить і втішає очі.


Аерон узяв з Русових рук шкіряного міха, щойно наповненого водою з моря, витяг корка і ковтнув трохи.


— Я маю наказ привезти вас до замку, — наполягав юний Гормонд з сідла високого коня.


«Боїться спішитися, щоб ноги не змочити.»


— Я маю робити Божу справу.


Аерон Грейджой був пророк, слуга Божий. Не дрібним князькам ганяти його туди-сюди наказами, наче він — роб у їхній службі.


— До Горольда прилітав птах, — мовив Сторч.


— Маестерський птах з Пайку, — кивнув Гормонд.


«На чорних крилах — чорнії слова.»


— Круки літають над сіллю та каменем. Якщо є звістки, що стосуються мене, кажи тут і зараз.


— Ті вісті, що ми принесли, призначені лише вашим вухам, Мокрочубе, — мовив Сторч. — Про такі справи я не говоритиму тут і зараз, де повно зайвих людей.


— Ці «зайві люди» — мої потопельники, такі самі Божі слуги, як я. Таємниць від них я не маю, як не маю від свого Господа, перед чиїм священним морем стою зараз.


Вершники перекинулися поглядами.


— Та кажи вже, — мовив Сторч.


Юнак у вишневій киреї зібрав усю мужність і видихнув, просто і без манівців:


— Король помер!


Два прості слова, почувши які, здавалося, затремтіло саме море.


Чотири королі було на Вестеросі, та Аерон не мусив питати, котрого малий мав на увазі. Залізними островами правив Балон Грейджой і ніхто інший. «Король помер. Як таке можливо?» Аерон бачив свого найстаршого брата менше як поворот місяця тому, коли повернувся до Залізних островів після плюндрування Каменястого Берега. Сіре Балонове волосся наполовину збіліло, поки жерця не було вдома, і плечі зсутулилися більше, ніж коли лодії відпливали на північ. Та в іншому король здавався цілком здоровим.


Аерон Грейджой побудував своє життя на двох могутніх стовпах. Два коротких слова вибили з-під нього один. «Мені лишився тільки Потоплий Бог. Аби ж він зробив мене сильним та невтомним, як саме море.»


— Розкажи мені, як саме помер мій брат.


— Його милість перетинав міст на Пайку, впав і розбився на скелях унизу.


Грейджоєва твердиня стояла окрай головної частини острова; вежі та палати її були вимурувані на могутніх кам’яних столах, що витикалися просто з моря. З’єднували частини Пайку між собою мости: вигнуті дугами, різьблені з каменю, або хитливі, виплетені з конопляного мотуззя та дерев’яних дощок.


— А чи буяла над морем буря, коли упав король? — запитав Аерон.


— О так, — відповів юнак, — буяла, і страшна.


— То Буребог скинув униз нашого пана! — оголосив жрець.


Упродовж тисячі тисяч років небо та море вели безперервну війну. З моря вийшли залізняки, і з моря вони брали рибу, що не давала їм померти з голоду навіть найглухішої зими… але штормові бурі приносили саме лихо та недолю.


— Мій брат Балон повернув нам велич, і тим розгнівив Буребога. Нині король бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога, де русалки дбають про його потреби та насолоди. А нам випало лишитися позаду, в сухій та непривітній царині смертних, де ми мусимо завершити його величні труди. — Аерон запхав корка назад до горлянки міха. — Я говоритиму з твоїм вельможним батьком. Чи далеко звідси до Молоторогу?


— Верст зо тридцять буде. Сідайте мені за спину.


— Один їде швидше за двох. Віддай мені коня, і тебе благословить Потоплий Бог.


— Візьміть мого коня, Мокрочубе, — запропонував Стефаріон Сторч.


— Ні. Його кінь сильніший. Віддавай, хлопче.


Юнак завагався на пів-удару серця, тоді спішився і потримав Мокрочубові повід. Аерон пхнув голу чорну ступню в стремено і рвучко стрибнув у сідло. Коней він не надто любив — то були створіння зелених земель, що робили людей слабшими — та потреба змушувала їхати швидко. «На чорних крилах — чорнії слова.» У повітрі збиралася буря — він чув це у гомоні хвиль — а бурі над морем несуть лише зло та горе.


— Побачимося у Ріньгороді попід вежею князя Марлина, — мовив він до своїх потопельників, повертаючи голову коня.


Шлях був нелегкий і нерівний: угору пагорбами, потім лісами, кам’янистими урочищами, вузькими стежками, що подеколи загрожували зовсім зникнути під кінськими копитами. Великий Вик був найбільший з Залізних островів, отож дехто з місцевого панства мав володіння, які навіть не виходили до священного моря. Одним із таких був Горольд Дівер. Його палати стояли у Твердокамінних Горбах — найдалі від царини Потоплого Бога на усіх островах. Замість жити морем, Горольдові люди упрівали у кам’яній підземній пітьмі Горольдових копалень. Багацько з них жили та помирали, ані погляду не кинувши на солону воду. «Не диво, що вони тут такі чудернацькі — не сказати божевільні.»


Поки Аерон їхав, думки його звертали на братів.


Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, господаря на Залізних островах. Харлона, Квентона та Донела народила перша дружина князя Квелона — жінка з сімейства Голодріво. Балон, Еурон, Віктаріон, Урігон та Аерон були синами другої його дружини, роду Розстав з Солонця. За третю дружину Квелон узяв собі дівчину з зелених земель, котра народила хворобливого дурника на ім’я Робін — краще і не згадувати про такого брата. Жрець не мав спогадів про Квентона та Донела, які померли немовлятами. Харлона він пригадував вельми непевно — пам’ятав лише, як той сидів нерухомо, сіріючи обличчям, у баштовому покої без вікон і розмовляв пошепки, щодня тихіше, бо сіра лускачка перетворювала його язик та губи на камінь. «Одного дня ми розкошуватимемо рибою в підводному палаці Потоплого Бога — четверо нас, і Урі з нами.»


Дев’ять синів з’явилося на світ від лона Квелона Грейджоя, та лише п’ятеро дожили до змужніння. Таке воно — життя у цьому холодному світі, де чоловіки ловлять у морі рибу, закопуються у землю та помирають, а жінки народжують на ложі крові та болю дітей, що не доживають віку. Аерон був останнім і найменшим з чотирьох кракенів, Балон — найстаршим і найзухвалішим, завзятим і безстрашним хлопцем, який жив лише заради того, щоб повернути залізнякам стародавню славу. В десять років він видерся Крем’яними Кручами до захопленої привидами башти Сліпого Князя. У тринадцять він бігав веслами лодії й танцював танок пальців незгірш будь-кого на островах. У п’ятнадцять — поплив з Дагмером Репаним Жбаном аж до Порогів і там ціле літо грабував та плюндрував. Саме там він убив першого чоловіка і взяв собі перших двох жінок з солі. У сімнадцять років Балон капітанив на власному кораблі. Саме таким мав бути старший брат, щоб показувати приклад молодшим… але Аеронові ніколи не показував нічого, крім зневаги.


«Я був слабкий і сповнений гріха. Я заслуговував ще й на гіршу зневагу. Хай тебе краще зневажає Балон Відважний, ніж хвалить та любить Еурон Вороняче Око.» Роки та пережиті з ними негаразди згірчили Балонові норов і вдачу, проте й додали рішучості, не знаної рештою живих людей. «Він народився сином князя, а загинув королем, убитий ревнощами бога,— подумав Аерон, — і тепер на наші острови насувається шторм, що буремнішого вони не відали ніколи.»


Вже давно стемніло, коли жрець нарешті побачив обриси залізних шпичаків на мурах Молоторогу, які намагалися, наче хижі пазурі, схопити з неба півмісяць. Горольдів замок скидався на кремезного і неповороткого велетня, складеного з величезних брил, видобутих зі скелі просто позаду нього. Попід стінами роззявили чорні беззубі роти печери та стародавні копальні.


Залізна брама Молоторогу стояла зачинена і закладена засувами на ніч. Аерон гатив по воротах каменюкою, доки гуркіт не збудив стражника. Юнак, що впустив жерця досередини, був точною подобою Гормонда, на чийому коні Аерон приїхав до замку.


— Ти котрий? — спитав Аерон замість вітання.


— Гран. Батько чекають на вас усередині.


Палати всередині були вогкі, з протягами та чорними тінями. Одна з Горольдових дочок піднесла жерцеві ріг пива, ще одна поворушила млявий вогонь у комині, який давав більше диму, ніж тепла. Сам Горольд Дівер стиха балакав з худорлявим чоловіком у сірій рясі доброго краму. На шиї чоловіка висів ланцюг з ланок різних металів, виказуючи в ньому маестра Цитаделі.


— Де Гормонд? — запитав Горольд, побачивши Аерона.


— Повертається пішки. Відішліть жінок, пане мій. І маестра теж.


Аерон не плекав любові до маестрів — їхні круки були створіннями Буребога, і цілительству маестерському він теж не довіряв після долі, яка спіткала Урі. «Жоден справжній чоловік сам не обере собі долю невільника, і з доброї волі не викує ланцюга, якого надінуть на знак служби йому ж на шию.»


— Гизело, Гвін, ідіть собі, — сухо наказав Дівер. — Ти теж, Гране. Маестер Муренмур залишиться.


— Ні, піде, — наполіг Аерон.


— Тут мої палати, Мокрочубе, і не вам казати мені, кого виганяти, а кого лишати. Маестер залишиться.


«Далекувато від моря живе цей добродій» — сказав собі Аерон.


— Тоді піду я, — повідомив він Дівера, обернувся і ступив крок геть; під потрісканими, мозолястими п’ятами голих чорних ніг шурхнув сухий очерет. Так далеко заїхав — і зовсім даремно.


Аерон майже досяг дверей, коли маестер прочистив горлянку і промовив:


— На Морекамінному Престолі нині сидить Еурон Вороняче Око.


Мокрочуб рвучко обернувся. У палаті ніби похолоднішало. «Вороняче Око швендяє за півсвіту звідси. Балон вигнав його два роки тому і присягнувся скарати на горло, якщо той повернеться.»


— Кажіть, — хрипко мовив жрець.


— Він увійшов до Княж-Пристані наступного дня після смерті короля і завимагав собі замок та корону як найстарший з братів Балона, — відповів Горольд Дівер. — Наразі він розсилає круків, скликає капітанів та князів з кожного острова до Пайку — зігнути коліна і присягнути на вірність йому як королю.


— Ні! — Аерон Мокрочуб не став довго зважувати слова. — Лише побожний чоловік може сидіти на Морекамінному Престолі. А Вороняче Око шанує лише свою безмежну пиху.


— Ви були на Пайку зовсім нещодавно, бачили короля, — мовив Дівер. — Чи не казав Балон чогось про спадкоємність престолу?


«А чого ж не казав.» Тоді вони балакали у Морській башті, слухаючи виття вітру за вікнами і безупинний гуркіт хвиль унизу. Балон розпачливо хитав головою, слухаючи розповідь Аерона про свого останнього живого сина.


— Вовки зробили з нього слабака, чого я і боявся, — казав король. — Молю Бога, щоб його вбили, і він більше не стояв Аші на заваді.


Але ті слова проказувала Балонова сліпота. Він бачив самого себе у своїй рішучій та відчайдушній доньці, вірив, що вона може успадкувати його справу. То була помилка, і Аерон спробував її пояснити.


— Жінка ніколи не правитиме залізним родом, навіть така жінка, як Аша, — наполягав він, але Балон умів лишатися глухим до слів, котрих не хотів чути.


Та перш ніж Аерон устиг відповісти Горольдові Діверу, маестер знову розтулив пельку і забрехав язиком.


— За правом Морекамінний Престол належить Теонові, а якщо принц мертвий — тоді Аші. Таким є закон.


— То закон зелених земель, — презирливо скривився Аерон. — Що нам до нього? Ми народжені залізянами, синами моря, обраними Потоплим Богом. Жінка не може правити над нами, і чоловік-безбожник теж.


— А як щодо Віктаріона? — запитав Горольд Дівер. — Він має під орудою Залізний Флот. Чи висуне Віктаріон себе на короля, Мокрочубе?


— Але ж Еурон найстарший з братів… — почав був маестер.


Аерон змусив його замовкнути одним лише поглядом. І в маленьких рибальських поселеннях, і у великих кам’яних замках погляд Мокрочуба змушував дівчат млосно тремтіти, а дітей — з ревом бігти до матерів. Авжеж не робові з ланцюгом на шиї стане сили його витримати.


— Еурон старший, — мовив жрець, — але Віктаріон побожніший.


— Чи дійде між ними до війни? — запитав маестер.


— Залізний рід не повинен проливати кров одне одного.


— Наша віра, Мокрочубе, каже нам так, — відповів Дівер, — а ваш брат розважив інакше. Савейна Ботлика він утопив лише за те, що той уголос проказав: Морекамінний Престол за правом належить Теонові.


— Якщо його втопили, крові не було пролито, — мовив Аерон.


Маестер та князь перекинулися поглядами.


— Я мушу скоро надіслати на Пайк листа, — повідомив Горольд Дівер. — Охоче послухаю вашої ради, Мокрочубе. Що мені обрати — вірність чи бунт?


Аерон смикнув себе за бороду і замислився. «Я бачив попереду штормове ревище. Ім’я йому було — Еурон Вороняче Око.»


— Наразі раджу обрати мовчання, — відповів він володареві замку. — Мені треба помолитися.


— Та моліться, скільки хочте, — втрутився маестер, — от лишень закону це не змінить. Теон — законний спадкоємець, а за ним — Аша.


— Ану тихо! — заревів Аерон. — Надто довго люди залізного роду слухали вас, маестрів у ланцюгах на шиї, ваше белькотіння про зелені землі та їхні закони. Час нам знову дослухатися до моря. Час нам почути голос Бога.


У димній палаті його власний голос гримів так гучно і владно, що ані Горольд Дівер, ані його маестер не насмілилися заперечити. «Потоплий Бог зі мною, — подумав Аерон. — Він показує мені шлях.»


Дівер запропонував йому на ніч вигоди замку, але жрець відхилив запрошення. Він лише зрідка ночував під дахами замків, і ніколи — так далеко від моря.


— Я втішатимуся вигодами у підводних палатах Потоплого Бога, що лежать глибоко під хвилями морськими. Смертні люди народжені страждати і через те силу здобувати. Все, що мені треба — свіжого коня до Ріньгорода.


Дівер поспіхом задовольнив прохання, ще й надіслав сина Грейдона показати жерцеві найкоротшу путь пагорбами до моря. Коли вони рушили, до світанку лишалася година, та їхні коні були гартовані, знали дорогу, і незважаючи на темряву, просувалися хутко та вправно. Аерон заплющив очі, мовчки проказав молитву і невдовзі почав куняти у сідлі.


Зненацька почувся тихий шум — рипіння іржавої завіси на дверях.


— Урі, — пробурмотів Аерон і прокинувся з переляку.


«Немає тут ані завіс, ані дверей, ані Урі.» Кинутий топірець відрубав Урі половину долоні, коли той у чотирнадцять років танцював танок пальців; тим часом батько та старші брати були на війні. Третя дружина князя Квелона була з Дударів, що у замку Рождіва — дівчина з великими м’якими грудьми та карими очима сарни. Замість полікувати руку за старим звичаєм — вогнем та морською водою — вона віддала Урі турботам свого маестра з зелених земель, а той присягнувся, що зуміє пришити пальці на місце. І пришив, потім застосував трунки, припарки та цілющі масті, але рука змертвіла, і почалася лихоманка. Коли маестер зважився відтяти руку геть, було вже пізно.


Князь Квелон не повернувся з останньої подорожі — Потоплий Бог зі своєї ласки подарував йому смерть у морі. Назад повернувся князь Балон з братами Еуроном та Віктаріоном. Почувши про долю Урі, новий князь відтяв маестрові три пальці кухарським тесаком і примусив Дудариху, вдову свого батька, пришити їх на місце. Масті та припарки допомогли маестрові так само, як Урігонові — той помер у муках, а скоро за ним і третя жінка князя Квелона, коли повитуха вийняла в неї з лона мертву дитину. Аерон порадів з її смерті, бо то його топірець відтяв Урі шмат руки — вони разом танцювали танок пальців, як личить друзям і братам.


Згадувати роки, що минули услід смерті Урі, Аеронові було соромно і досі. У шістнадцять він величав себе дорослим чоловіком, а насправді був міхом вина з ніжками. Полюбляв співати, танцювати (але вже не танок пальців, до якого навіть не наближався), жартувати, насміхатися, викидати коники. Він грав на козі, вправно жонглював, їздив верхи, а випити міг більше, ніж усі Витяги та Ботлики разом з половиною Харлів. Потоплий Бог дарує кожну людину якимось хистом, обдарував і його: ніхто не міг сцяти довше та далі, ніж Аерон Грейджой, що він і доводив щоразу на кожному бенкеті. Якось він поставив власну нову лодію проти стада кіз, що загасить вогонь у комині самим лише своїм прутнем. Аж рік по тому він ласував козятиною, а лодію назвав «Золотою бурею». Балон пообіцяв повісити його на щоглі тієї ж таки лодії, коли почув, який саме таран його брат хотів приробити до її носа.


Зрештою «Золота буря» пішла на дно при Файному острові під час першого повстання Балона — її розрубала навпіл велетенська бойова галера на ім’я «Лють», а сталося це тоді, коли Станіс Баратеон упіймав Віктаріона в пастку і вщент розбив Залізний Флот. Але Бог тоді не скінчив свої справи з Аероном і виніс його на берег, де якісь рибалки взяли його в полон і доправили до Ланіспорту пішки та в кайданах. Решту війни він просидів у надрах Кастерлі-на-Скелі, доводячи, що кракени вміють сцяти далі й довше за левів, вепрів та курей.


«Але той чоловік давно загинув.» Аерон потонув і відродився з моря, ставши пророком самого Бога. Жодна смертна людина не могла його налякати, як не могла налякати темрява… і спогади, кістки душі. «Рипіння прочинених дверей, скрегіт іржавої залізної завіси. Еурон прийшов знову.» Та байдуже. Тепер він — Мокрочуб, жрець і Божий улюбленець.


— А чи дійде до війни? — питав Грейдон Дівер, коли сонце золотило пагорби. — Чи піде брат війною на брата?


— Якщо Потоплий Бог завважить за потрібне. Адже не може безбожник сидіти на Морекамінному Престолі.


«Вороняче Око боротиметься, то вже напевне.» І жодна жінка його не переможе, навіть така, як Аша, бо жінки створені битися лише у битві на породільському ложі. Теон, якщо він ще живий, теж конче безнадійний — зелений юнак, що вміє лише шкіритися та губи копилити. У Зимосічі він спробував показати себе — вже як вийшло, так вийшло. Але Вороняче Око — це тобі не скалічений хлопчина. Чардаки Еуронового корабля пофарбовані червоним, щоб приховати усю кров, яка в них всоталася. «Віктаріон. Королем має бути Віктаріон, інакше буря знищить усіх нас.»


Грейдон залишив Аерона, коли сонце зійшло на небі — повіз новину про Балонову смерть до своїх родичів у вежах в Запорпанці, Воронячому Острожищі та Труп-Озері. Аерон поїхав далі сам — угору пагорбами, униз урочищами, кам’янистою стежкою, яка ширшала та ставала утоптанішою, наближаючись до моря. У кожному селі на дорозі він зупинявся проказати слово, і на подвір’ях дрібного панства теж.


— З моря ми народилися, і в море повернемося, — казав він голосом глибоким, як море, і гримливим, наче хвилі. — Буребог у своєму гніві виманив Балона з замку і скинув його вниз, і тепер пан король наш бенкетує у підводних палатах Потоплого Бога.


Далі Аерон здіймав долоні вгору.


— Балон помер! Король помер! Але скоро нам буде новий король, бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне! Постане новий король!


Декотрі з тих, хто його слухав, кидали кайла та сапки і рушали за ним; коли Аерон нарешті почув гуркіт хвиль, за його конем тупало вже з тузінь люду, бажаючи потонути і доторкнутися Господа.


У Ріньгороді мешкали кілька тисяч рибалок, чиї халупи скупчилися навколо підмурків чотирикутної укріпленої вежі з невеличкими стрілецькими башточками на кожному куті. Там на Аерона чекало чотири десятки його власних потопельників. Вони стали табором уздовж сірого піщаного берега, поставили намети з тюленячих шкур та курені з плавникового дерева. Руки їхні були зашкарублі від морської солі, порубцьовані линвами та сітками, намозолені веслами, кайлами та сокирами… але зараз ті руки стискали кийки з плавникового дерева, твердого, наче залізо — то Бог озброїв своїх вірних із власних підводних зброярень.


Жерцеві побудували курінь одразу над межею прибою. Аерон радо і вдячно заповз до нього, щойно потопив своїх найновіших послідовників. «Господи Боже мій, — молився він, — проречи до мене у гуркоті хвиль, розкажи мені, що робити. Керманичі та князі чекають на Твоє слово. Кому бути королем у Балонове місце? Заспівай до мене мовою китів, щоб я втямив його ім’я. Повідай, о підводний володарю, хто має силу побороти шторм, який буяє на Пайку?»


Поїздка до Молоторогу виснажила Аерона Мокрочуба, та все ж він совався і перекидався у своєму курені з плавнику, вкритому чорними морськими водоростями. На місяць та зорі наповзли хмари, геть сховавши їх чорним покровом, і на море лягла така ж темна тінь, як на його душу. «Балон надавав перевагу Аші, дитині свого лона, але ж над залізянами не може правити жінка. Королем має бути Віктаріон.» Дев’ять синів уродилося від Квелона Грейджоя, і Віктаріон був серед них найдужішим — бугаєм поміж людей, безстрашним і вірним обов’язкові. «У тому-то й полягає небезпека.» Молодший брат мусить коритися старшому, а Віктаріон не з тих, хто йде проти звичаю. «Хоча до Еурона він любові не плекає — принаймні відтоді, як померла жінка.»


Ззовні між хропінням його потопельників та виттям вітру він чув биття хвиль на березі — стукіт бияка його Бога, що закликав до битви. Аерон виповз із крихітного куреня у холодок ночі, став на ноги — голий, блідий, високий та кощавий — і рушив так у чорне солоне море. Вода була холодна, як лід, але жрець не щулився і не ховався від пестощів свого Бога. Хвиля розбилася на його грудях, змусила хитнутися. Наступна укрила з головою; він відчув смак солі на вустах і присутність Бога навколо себе. У вухах загриміла слава і пісня. «Дев’ятеро синів народилося від лона Квелона Грейджоя, з котрих я був найменший — слабкий та зляканий, наче дівчина. Та все змінилося. Той чоловік потонув, і Бог зробив мене сильним.» Холодне солоне море огорнуло його, взяло в обійми, просякло крізь слабку людську плоть і торкнулося кісток. «Аж кісток, — подумав він. — Кісток душі. Балонових і Урігонових. Правда — вона завжди у наших кістках, бо плоть гниє, а кістка жиє. А на пагорбі Нагги — кістки палат короля Герея…»


Кощавий та змучений, блідий та тремтливий, Аерон Мокрочуб вибрався назад на берег, збагатившись мудрістю після тієї миті, коли ступив у море — знайшов-бо відповіді у власних кістках, і шлях тепер лежав перед ним гладкий і ясний. Ніч була така холодна, що тіло його парувало, коли він ліз назад до куреня. Але тепер у серці його палав вогонь, і сон прийшов швидко та легко, не урваний рипінням залізних завіс.


Коли Аерон прокинувся, день стояв безхмарний та вітристий. Аерон поснідав юшкою з мушель та морської капусти, звареною на плавниковому вогнищі. Щойно він закінчив трапезу, як зі своєї вежі з’явився Марлин з півдесятком стражників — шукати новин та порад.


— Король помер, — сказав йому Мокрочуб.


— Та знаю. Птах прилітав. А потім ще один. — Марлин був лисий огрядний черевань, що полюбляв величатися «вельможним паном князем» за звичаєм зелених земель, а вдягався у хутра та оксамити. — Один крук викликає мене до Пайку, інший — до Десятивеж’я. Ви, кракени, маєте забагато мацаків — ось порвете чесного добродія навпіл. То що, жерцю? Куди мені наставити носи моїх лодій?


Аерон насупився.


— Кажеш, Десятивеж’я? Це ж котрий кракен кличе тебе туди?


Десятивеж’я не було столом Грейджоїв — там правила воля князя Харло.


— Принцеса Аша. Вона підняла вітрила і пливе додому. Читайло вислав круків, закликаючи її прихильників до острова Харло. Твердить, що Балон саме її хотів бачити після себе на Морекамінному Престолі.


— Хто сидітиме на Морекамінному Престолі — про те вирішить Потоплий Бог, — мовив священник. — Стань на коліна, прийми благословіння.


Марлин важко гепнувся на коліна. Аерон відкоркував міха і пролив цівочку морської води на лису макітру.


— Господи Боже, що потонув за нас, дозволь Твоєму слузі Мелдредові відродитися з моря. Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею.


Вода потекла Марлиновими товстими щоками, всоталася у бороду та комір лисячого хутра.


— Що мертве, те вже не помре, — закінчив Аерон, — ба постане знов, тверде і непохитне.


Та коли Марлин зіп’явся на ноги, Аерон додав:


— Лишайся і слухай, щоб міг усюди переказати Божі слова.


За три стопи від краю води хвилі розбивалися на чималому гранітовому кругляку. Саме на нього видерся Аерон Мокрочуб, щоб учні могли його бачити і чути кожне слово.


— З моря ми народилися, і у море повернемося, — почав він, як починав уже сто разів. — Буребог у гніві своєму виманив Балона з замку та скинув на скелі; тепер король наш бенкетує у палатах глибоко під хвилями.


І здійняв руки догори.


— Залізний король помер! Але король постане знов! Бо що мертве — те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне!


— Постане король! — заволали учні-потопельники.


— Постане воістину, бо не можна інакше. Але хто він буде? — Мокрочуб хвилину слухав, але відповідь дали тільки хвилі. — Хто буде нашим королем?


Потопельники почали гатити кийками з плавнику один об інший.


— Мокрочуб! — волали вони. — Король Мокрочуб! Король Аерон! Хай бог дарує нам Мокрочуба!


Аерон захитав головою.


— Якщо батько має двох синів, і одному дає сокиру, а іншому — тенета, то котрого він хоче зробити воїном?


— Сокира для воїна! — закричав Рус у відповідь. — Тенета — для рибалки у морі!


— Воістину так, — мовив Аерон. — Господь Бог забрав мене в глибини вод і потопив те негідне створіння, яким я був. Коли ж Він викинув мене з глибин, то дав очі бачити, вуха — чути, і голос — нести Його слово, щоб став я пророком Його і вчив Божої правди всіх тих, хто забув і зневажив. Мені не судилося сидіти на Морекамінному Престолі — так само, як Еуронові Воронячому Оку. Бо чув я слово Боже, і тако лунало воно: «Не сидіти безбожникові на моєму Морекамінному Престолі!»


Марлин схрестив руки на грудях.


— Тоді Аша, абохто? Чи Віктаріон? Кажи нам, жерцю!


— Вам скаже Потоплий Бог, але не тут. — Аерон тицьнув пальцем Марлинові у пухке біле обличчя. — Не до мене дослухайтеся, і не до законів людських, але до моря. Ставте вітрила, занурюйте весла, пане, і рушайте до Старого Вика. Ви, всі керманичі та всі королі. Не до Пайку — вклонятися безбожному створінню, і не до Харла — змовлятися з лукавим жіноцтвом. Наставляйте носи до Старого Вика, де за часів давніх стояли палати короля Герея. В ім’я Господа нашого, Потоплого Бога, я закликаю вас. Я скликаю всіх залишити палати та халупи, покинути замки та вежі, і повернутися до пагорбу Нагги на король-віче!


Марлин глипнув на нього, роззявивши рота.


— Король-віче? Справжнього король-віча не було вже…


— …занадто довгі століття! — розлютився Аерон. — Але на світанку часів залізяни обирали собі королів самі, підносячи до влади найгідніших. Час нам повернутися до Старого Звичаю, тільки ним-бо знову сягнемо величі! Саме король-віче обрало на верховного короля Урраса Залізностопа і поклало йому на чоло корону з плавнику. Силас Пласконіс, Гарраг Гиней, Старий Кракен… усі вони обрані були король-вічем за давніх часів! А з нинішнього король-віча постане той, хто завершить перемогою змагання короля Балона і відвоює нам нашу волю. Рушайте, та не до Пайку і не до Десятивеж’я, але до Старого Вику, кажу вам знову. Прийдіть до пагорба Нагги та ребер у палатах короля Герея, бо лиш у тому святому місці, де місяць потонув і зійшов знову, ми посадимо собі на царство гідного короля — короля побожного і любого Богові!


Він знову високо здійняв кощаві руки.


— Слухайте! Слухайте хвилі! Слухайте Бога! Він говорить до нас, промовляючи: «Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного!»


І зревів люд, і застукотіли кийками один об інший вірні потопельники.


— Король-віче! — вигукували вони. — Король-віче, король-віче! Не маймо іншого короля, ано з король-віча!


І гамір, зчинений ними, гримів так, що його мав чути Вороняче Око на Пайку, а ниций Буребог — у себе в хмарних палатах. І Аерон Мокрочуб знав, що вчинене ним є гідне і правильне.


Сторож


— Червоні помаранчі вже перезріли, — зауважив великий князь утомленим голосом, коли сотник сторожі вивіз його на терасу.


І по тому не розтуляв рота кілька годин поспіль.


Про помаранчі — то була чистісінька правда. Кілька впало з дерев і вибухнуло на блідо-рожевому мармурі. Різкі солодкі пахощі наповнювали Готі носа щоразу, як він вдихав повітря. Великий князь, поза сумнівом, теж їх чув, бо ж сидів просто під деревами у рухомому кріслі, яке йому зробив маестер Калеот — з подушками гусячого пуху та гуркотливими колесами з заліза і чорного дерева.


Довгий час навколо чулися тільки вигуки, сміх та плюскотіння дітей у водоймах та водограях, подеколи — м’яке ляпання від падіння на терасу нового перезрілого помаранча. А по тому сотник почув, як десь у віддаленій частині палацу слабенько стукотять підбори чобіт на мармурі підлоги.


«Обара.» Її ходу він знав дуже добре: довгі стрімкі кроки, гнів та похапливість у кожному. Коня, залишеного в стайні при брамі, укрито піною, боки йому пошматовано острогами. Вона завжди їздила лише огирями і хвалилася — так казали люди — що вміє приборкати будь-якого коня в Дорні… та й будь-якого чоловіка теж. Сотник чув також інші кроки — швидке тихе човгання маестра Калеота, який щосили намагався не відстати.


Обара Піщанець завжди ходила занадто швидко. «Вічно женеться за тим, чого ніколи не піймає» — колись казав великий князь своїй доньці у присутності сотника.


Коли вона з’явилася перед потрійною аркою, Арео Гота відставив довгу сокиру вбік, щоб загородити їй шлях. Голівка сокири сиділа на ясеновому ратищі у шість стоп завдовжки; проминути її вона не могла.


— Далі не можна, панно. — Голос його лунав басовито, з сильною норвоською вимовою. — Великий князь не бажають, щоб їх турбували.


Її обличя вже було скам’яніле, перш ніж сотник сторожі мовив хоч слово; тепер воно ще затверділо.


— Ти затуляєш мені вхід, Гото.


Обара була найстарша з Піщаних Змійок — дебела, міцна жіночка років під тридцять з близько посадженими очицями та щурячо-бурим волоссям, успадкованим від староградської шльондри, яка її народила. Під пістрявою кирейкою з піщаного шовку кольорів глини та золота вона мала на собі вершницьке вбрання зі старої та м’якої брунатної шкіри, добре приношеної до тіла. Більше нічого м’якого у ній не було. На одному стегні висів скручений кільцями батіг, на спині — круглий щит з міді та криці. Списа вона лишила ззовні — за це Арео Гота мав до неї дяку. Хай яка Обара була швидка та дужа, проте рівнятися з ним однак не могла… і він це знав напевне, а вона — ні. Сторож великокняжого спокою та безпеки не хотів бачити її кров на блідому рожевому мармурі.


Маестер Калеот переступив з ноги на ногу.


— Панно Обаро, я намагався вам сказати…


— Він знає, що мого батька вбили? — запитала Обара сотника, зважаючи на маестра не більше, ніж зважила б на муху… якби знайшлася така дурна муха, що схотіла б політати коло Обариної голови.


— Вони знають, — відповів сотник. — Прибув птах.


Смерть прийшла у Дорн на крукових крилах, у малій цидулі, запечатаній краплею твердого червоного воску. Напевне, Калеот відчував, що було в листі, бо передав його Готі для доправлення. Великий князь подякував, але не ламав печатку, здавалося, цілу вічність. Увесь пообідній час він сидів з пергаменом на колінах, спостерігаючи за пустощами дітей. Почекав, поки сонце зайде на заході й повітря охолоне настільки, щоб діти втекли по домівках; тоді помилувався сяйвом зірок на воді. Вже й місяць устиг зійти, і аж тоді великий князь надіслав Готу по свічку, щоб прочитати листа під помаранчевими деревами у нічній пітьмі.


Обара торкнулася батога.


— Тисячі люду пішки перетнули піски до Кістяного Шляху, щоб допомогти Еларії привезти мого батька додому. Септи такі набиті, що ось луснуть, червоні жерці запалили храмові ватри. У постільних будинках жінки злягаються з кожним прибульцем, не беручи грошей. У Сонцесписі, на Зламаній Руці, уздовж Зеленокрівці, на гірських верховинах, у глибоких пісках… усюди — усюди! — жінки рвуть на собі волосся, а чоловіки волають у гніві. З усіх вуст чути одне й те саме: що зробить Доран? «Що зробить його брат для помсти за нашого замордованого князя?» — Вона підсунулася ближче до сотника. — А ти мені кажеш: він не бажає, щоб його турбували?!


— Великий князь не бажають, щоб їх турбували, — повторив Арео Гота.


Сторож добре знав володаря, котрого сторожив. Колись, дуже давно, з Норвосу приїхав зелений юнак — дужий, широкий у плечах юнак з шапкою чорного волосся. Відтоді волосся збіліло, на тілі з’явилися рубці безлічі битв… але сила його не залишила, і сокиру він гострив якнайретельніше — так, як навчили бородаті жерці. «Вона не пройде повз мене» — сказав він собі, а вголос мовив:


— Великий князь дивляться на ігри дітей. Їх у жодному разі не можна турбувати, коли вони дивляться на ігри дітей.


— Гото, — мовила Обара Піщанець, — ти зараз заберешся з мого шляху, бо я візьму оту сокиру і запхаю тобі…


— Сотнику! — наказали ззаду. — Хай зайде. Я говоритиму з нею.


Голос великого князя був хрипкий.


Арео Гота відсмикнув сокиру, поставивши струнко, і ступив убік. Обара кинула на нього довгий пильний погляд і закрокувала досередини; за нею поспішав маестер. Калеот мав зросту не більше за п’ять стоп, а на голові — жодної волосини. Обличчя його було таке гладке та опасисте, що й віку не скажеш, та він служив у замку ще до сотника — ба навіть за матері нинішнього князя. Попри вік та обсяг черева, у рухах він зберіг досить жвавості, та й на розум був меткий, хоча заслабкий духом. «Не йому мірятися рішучістю з Піщаними Змійками» — подумав сотник.


У тіні помаранчевих дерев великий князь сидів у кріслі, простягнувши подагричні ноги попереду себе. Під очима в нього висіли важкі мішки… хоча Гота не сказав би, що саме позбавляє князя сну: сум за братом чи тяжка хвороба. Унизу, в ставках та водограях, досі гралися діти. Найменшим було років п’ять, найстаршим — дев’ять чи десять. Половина з них була дівчатка, половина — хлопчики. Гота чув, як вони плюскотять у воді та галасують одне до одного високими верескливими голосами.


— Ще зовсім нещодавно ти, Обаро, була однією з тих дітей у ставках, — мовив великий князь, коли вона стала на коліно перед його кріслом на колесах.


Вона пирхнула.


— Та вже років зо двадцять тому, щоб не збрехати! І недовго пробула, до речі. Ви, часом, не забули, що я — шльондрин вилупок?


Коли князь не відповів, вона стала на рівні й уперла руки в боки.


— Мого батька свавільно вбили!


— Його вбили у двобої божого суду, — відповів великий князь Доран. — Закон каже: це не вбивство.


— Але він був ваш рідний брат!


— Так, був.


— То що ви робитимете по його смерті?


Князь важко розвернув крісло, щоб стати з нею до лиця. Доранові Мартелу було всього п’ятдесят і два роки, але здавався він значно старшим. Під лляними шатами ховалося м’яке, кволе та пухке тіло, а на червоні набряклі суглоби подагричних ніг було важко дивитися. Ліве коліно скидалося на яблуко, праве — на диню; пальці перетворилися на темно-червоні виноградини, і здавалося, що від найменшого доторку зараз луснуть. Навіть коли його обережно вкривали легкою ковдрою, князь здригався від болю, хоча ніс свій важкий тягар без жодної скарги. «Мовчання — друг можновладця, — чув колись сотник його слова, сказані доньці. — Слова схожі на стріли, Аріано. Випустиш — не повернеш.»


— Я написав князеві Тайвину…


— Написали?! Та якби ви мали хоч половину мужності мого батька…


— Я не твій батько.


— А наче я не знала! — Обарин голос просяк презирством.


— Ти, напевне, хочеш, щоб я розпочав війну.


— Я маю на думці дещо краще. Вам і з крісла вставати не доведеться. Дозвольте мені помститися за батька! Ваше військо стоїть у Великокняжому Проході. Князь Крицак має ще одне на Кістяному Шляху. Дайте мені під провід одне, а Нім — інше. Хай вона рушає на королівський гостинець, а я вижену порубіжне панство з замків і зроблю гак до Старограду.


— І як ти сподіваєшся втримати Староград?


— З мене досить буде його сплюндрувати. Багатства Вишестражу…


— То ти прагнеш золота?


— Я прагну крові.


— Князь Тайвин пришле нам голову Гори.


— А хто пришле нам голову князя Тайвина? Гора завжди був його вірним та улюбленим звірятком.


Великий князь махнув рукою на ставки та водограї.


— Обаро, май ласку, подивися на дітей.


— Не матиму! Я б краще увігнала списа у живіт князеві Тайвину, примусила його заспівати «Рине дощ у Кастамирі», вивалила б його тельбухи на підлогу та пошукала у них золота!


— Кажу тобі, подивися на дітей, — повторив великий князь. — Це наказ.


Декілька найстарших дітей лежали долілиць на гладкому рожевому мармурі, чорніючи під сонцем. Інші хлюпалися у воді. Троє будували замок з піску, а при ньому — великий шпиль, що нагадував Спис-Башту Старого Палацу. Зо два десятки, коли не більше, зібралися у великому ставку і дивилися на битву: менші діти гарцювали верхи на дітях більших і намагалися зіпхнути один одного у мілку — до пояса — воду. Щоразу, як падав новий кінь з вершником, серед глядачів вибухав шалений сміх. Вони побачили, як брунатна, мов горіх, дівчинка зісмикнула білявого хлопчину з плечей його брата, і той сторчма полетів у ставок.


— Колись і твій батько грався у цю гру, як перед ним грав я, — мовив великий князь. — Нас розділяло десять років, і я вже припинив відвідувати ставки, коли він тільки до них доріс. Але я спостерігав за ним, коли приїздив побачити матінку. Він і малим хлопцем був лютим, аж навіснілим… і прудким, наче водяна змія. Я часто бачив, як він перекидає на спину хлопчаків, значно більших за себе. Про те він нагадав мені того дня, коли їхав до Король-Берега. Присягнувся, що зробить це ще раз, і лише раз, інакше б я його не відпустив.


— Не відпустили б? — Обара зневажливо засміялася. — А наче ви могли його спинити! Червоний Гаспид Дорну ходив і їздив, куди вела його воля.


— Справді так. Шкода, що не маю слів розрадити твоє…


— Я до вас не по розраду прийшла! — Її голос просяк презирством. — Того дня, коли по мене уперше приїхав батько — забрати до себе — мати не хотіла мене відпускати. «Вона ж дівчинка! — казала мати, — ще й навряд твоя, в мене-бо було ще з тисячу інших чоловіків.» Батько кинув мені до ніг списа, а матері дав ляпаса тилом долоні, аж вона залилася слізьми. «Хай хлопчик, хай дівчинка — усім доводиться битися за життя, — сказав він, — зате боги дали нам право обирати зброю.» Він показав на списа, потім на сльози моєї матері. Я підняла списа. «Казав тобі: вона моя донька» — відповів батько матері й забрав мене з собою. Мати за рік спилася і померла. Розповідали, що й помираючи, вона плакала.


Обара підсунулася ближче до володаря у кріслі.


— Дозвольте мені підняти списа — чогось більшого я не прошу.


— Це вже чимале прохання, Обаро. Я маю поміркувати. Ранок мудріший від вечора.


— Ви вже міркували задовго і забагато.


— Можливо, ти маєш рацію. Я викличу тебе з Сонцеспису.


— Якщо для війни — радо з’явлюся на виклик.


Обара крутнулася на підборах і вийшла так само рвучко, як заходила. Мабуть, пішла до стаєнь по свіжого коня, а тоді на ньому — шаленим чвалом на битий гостинець.


Маестер Калеот залишився.


— Ясновельможний пане князю? — запитав маленький кругленький чоловічок. — Чи болять вам ноги?


Великий князь слабенько всміхнувся.


— Чи пече нам сонце?


— То принести вашій ясновельможності трунку від болю?


— Ні. Мені потрібен гострий розум.


Маестер завагався.


— Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата.


— Ми всі плекали до нього любов. — Великий князь притиснув пальці до скронь. — Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису.


Маленький кругленький чоловічок знову завагався.


— Вважаєте, це мудре рішення?


— Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо — хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра.


«Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею.


— Але вас побачать, — застеріг маестер.


Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його — а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, — подумав сотник, — і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.»


— Мене і мають побачити. Хтось же мусить линути олію на буремні води. Дорнові треба нагадати, що він має господаря. — Великий князь слабенько всміхнувся. — Хай старого і хворого, та все ж має.


— Якщо ви повернетеся до Сонцеспису, то муситимете прийняти в себе принцесу Мирцелу, — мовив Калеот. — При ній буде її білий лицар… а ви ж самі знаєте, що він пише листи своїй королеві.


— Та мабуть. Чом би й не писати?


«Білий лицар.» Сотник насупився. Пан Арис приїхав до Дорну задля служби своїй панні, як Арео Гота колись приїхав служити своїй. Навіть імена їхні лунали дивно схоже: Арео та Арис. На тому, проте, подібність кінчалася. Сторож великого князя давно покинув Норвос та його бородатих жерців, тоді як пан Арис Дубосерд досі служив своєму Залізному Престолові. Гота відчував легкий сум, коли бачив чоловіка у довгому сніжно-білому корзні — щоразу, як великий князь посилав його до Сонцеспису. Одного дня — так він гадав — їм двом судилося зійтися у двобої; того дня сотникова сокира розрубає Дубосердові череп, і той помре. Гота ковзнув долонею вздовж гладенького ясенового ратища сокири і спитав себе, чи не наближається вже той день.


— День хилиться до вечора, — казав великий князь. — Дочекаємося ранку. Хай мої ноші приготують до перших променів сонця.


— Воля ваша. — Калеот поштиво нахилив голову, сотник став осторонь, щоб його пропустити, і послухав, як кроки стихають удалині.


— Сотнику? — покликав тихим слабким голосом великий князь дорнійський.


Гота ступив уперед, міцно тримаючи однією рукою ратище довгої сокири. Ясенове дерево здавалося у долоні гладеньким, наче жіноча шкіра. Досягши крісла, він грюкнув п’ятою ратища по підлозі, позначаючи свою присутність. Але очі великого князя не залишали дітей ані на мить.


— Ви мали братів, сотнику? — запитав раптом він. — Ще там, у Норвосі, як були молоді? А сестер мали?


— І тих мав, і тих, — відповів Гота. — Двох братів, трьох сестер. Я був наймолодший.


«Наймолодший і найнебажаніший. Нова пелька, яку треба годувати, ще й чимала: величенький хлопчина, що забагато їв і скоро виріс із пелюшок.» Не диво, що його продали бородатим жерцям.


— А я був найстарший, — мовив князь, — і все ж лишився останнім. Як Морз та Оливар померли немовлятами в колисках, то я вже й облишив надію на братів. Коли на світ з’явилася Елія, мені було дев’ять; я служив зброєносцем у Солемор’ї. Коли прилетів крук зі звісткою, що мати вклали до ліжка на місяць раніше часу, я вже був достатньо дорослий, щоб розуміти: дитина не виживе. Навіть коли князь Гаргален повідомив, що в мене народилася сестра, я у відповідь запевнив його, що вона скоро помре. А вона вижила, дякувати милості Матері. За рік на світ з’явився верескливий та задерикуватий Оберин. Коли вони гралися отам у ставках, я був уже дорослим чоловіком. І все ж я сиджу тут, а їх немає.


Арео Гота не знав, що на це відповісти. Він був лише сотником великокняжої сторожі, досі чужим цій землі, цьому семиликому богові — навіть після стількох років на службі. «Служи. Корися. Борони.» Він склав ці обітниці у шістнадцять років — того дня, коли повінчався зі своєю сокирою. «Прості обітниці для простих людей» — казали бородаті жерці. А радити князям у жалобі та розраджувати їхнє горе його не вчили.


Він ще шукав якихось слів для відповіді, коли новий помаранч, важко чвакнувши, звалився з дерева не далі, ніж за пів-аршина звідти, де сидів великий князь. Почувши звук падіння, Доран зіщулився, наче від болю.


— Ну годі, — зітхнув він. — Облиш мене, Арео. Дозволь ще кілька годин подивитися на дітей.


Коли сонце сіло, повітря вистигло, і діти побігли всередину шукати вечері, великий князь лишився під помаранчевими деревами, роздивляючись тихі ставки та море за ними. Стольник приніс йому миску лілових оливок, сухих коржиків, сиру та тертого ногуту. Князь з’їв трохи того й іншого, випив кухоль солодкої міцної наливки, яку дуже полюбляв. Коли кухоль спорожнів, він налив його знову. Глупої темної ночі у досвітні години сон таки знайшов його просто у кріслі; лише тоді сотник перекотив крісло залитою місячним світлом галереєю повз ряди порожнистих стовпів, крізь вишуканий арочний прохід, до великого ліжка з хрусткими прохолодними лляними простирадлами, що стояло у покої біля моря. Доран застогнав, коли сотник його перекладав, але з ласки богів не прокинувся.


Сам сотник спав у келійці-ванькирі при княжій опочивальні. Він сів на вузьке ліжко, знайшов гострильного бруска та ганчірку з олією в заглибині стіни, узявся до роботи. «Не дозволяй сокирі тупитися» — наказали йому бородаті жерці того дня, коли поклали тавро. І він ніколи не дозволяв.


Нагострюючи сокиру, Гота згадував Норвос — верхнє місто на пагорбі, поділ коло річки. Не забув голоси трьох дзвонів: як глибокий та низький наспів Нума змушував тіло здригатися аж до кісток, як гучно та погордливо лунав голос Наррага, як солодко та срібно сміявся Ньєль. Рот наповнився смаком пирога-зимовика — ванберцю, кедрових горіхів, шматочків вишні… а запивалося все те «нахса» — кислим козячим молоком, присмаченим медом, з залізного кухля. Внутрішнім зором побачив він свою мати в сукні з білячим коміром — тій, яку вона носила тільки раз на рік, коли вони разом ходили дивитися на танок ведмедів униз Сходами Грішників. Ніс пригадав сморід паленого волосся від середини грудей, куди бородаті жерці приклали тавро. Біль був такий лютий, що йому здалося: серце зараз зупиниться. І все ж Арео Гота не смикнувся, не зіщулився, не відсахнувся. А над тавром у вигляді сокири волосся так і не виросло знов.


Тільки коли кожним з двох лез сокири вже можна було голитися, сотник поклав свою ясеново-сталеву дружину на ліжко, позіхнув, зняв брудну одежу, кинув на підлогу і простягся горілиць на солом’янику. Згадавши про тавро, він відчув сверблячку і почухав те місце. Потім заплющив очі, подумав: «Треба було зібрати впалі помаранчі», та й заснув собі, уявляючи терпкий солодкий смак і липкість червоного соку на пальцях.


Світанок зайнявся зарано. Коло стайні стояла напоготові найменша з трьох кінних подорожніх нош-буд — кедрова, з червоними шовковими запонами. Сотник обрав для супроводу двадцять списів з тридцяти, розташованих у Водограйних Садах; решту він залишив охороняти місце і дітей, декотрі з яких були сини та доньки зацного панства і заможних купців.


Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки — інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу.


А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку — і ніщо не могло змінити його наміру — попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів.


Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.


Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.


Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.


Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.


— Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?


Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.


— Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі.


Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.


— Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?


— Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином.


— Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.


Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав.


— Може, й так.


— «Може»?! Я кажу: так воно і є!


— Обара хоче, щоб я пішов війною.


Нім зареготала.


— О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.


— А ти?


Нім зиркнула через плече — туди, де за десяток сажнів їхали її супутники.


— Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, — почув її слова сотник. — Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру.


— Обару?


— Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна — така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків — на сплату за дітей Елії. Старого лева — за саму Елію. І наостанок — малого короля. За мого батька.


— Хлопчина нічого не скоїв проти нас.


— Той хлопчина — байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. — Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис — так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. — Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька.


— Оберин загинув у двобої на божім суді за справу, яка його навіть не стосувалася. Вбивством це аж ніяк не назвеш.


— Називайте, як хочте. Ми їм надіслали найкращого воїна і найгіднішого чоловіка Дорну, а вони нам відсилають назад купу кісток.


— Оберин зайшов далеко за межі, про які я його просив. «Зміряй, що з себе являє цей король-хлопчак і його рада, знайди їхні слабкі та сильні місця» — казав я йому на терасі. Ми саме їли помаранчі. «Знайди нам друзів, якщо вони знайдуться. Дізнайся, що зможеш, про смерть Елії, та дивись: не дратуй князя Тайвина без потреби» — ось про що я його просив. Оберин засміявся і відказав: «Коли це я когось дратував… без потреби?! Краще б ти попередив Ланістерів, щоб не дратували мене.» Він хотів правого суду для Елії, та не міг і не бажав чекати…


— Він чекав сімнадцять років! — перебила панна Нім. — Якби вбили вас, а не мого батька, він кинув би корогви на північ, не чекаючи, коли вистигне ваш труп. Якби убили вас, на порубіжжя вже падала б злива списів.


— Не маю сумніву.


— То і тут не майте сумніву, пане князю: ані я, ані мої сестри не чекатимуть помсти сімнадцять років.


Німерія вдарила кобилу острогами і понеслася геть у напрямку Сонцеспису. Її супровід поспіхом кинувся навздогін.


Великий князь відкинувся назад на подушки і заплющив очі, але Гота знав: він не спить. «Йому боляче.» Якусь мить він хотів був прикликати до нош маестра Калеота… проте якби князь Доран цього бажав, то вже покликав би сам.


Коли на сході показалися башти Сонцеспису, полудневі тіні видовжилися та потемнішали, а сонце стало червоне і напухле, наче суглоби великого князя. Першою з’явилася Спис-Башта заввишки у півтораста стоп, увінчана списом визолоченої криці, що додавав їй ще стоп тридцять; наступною — могутня Башта Сонця, чия баня блищала золотом і олив’яним склом; нарешті, останньою — глиняного кольору Піскоплав, схожий на велетенський корабель-дромон, викинутий на берег і обернутий на камінь.


Сонцеспис від Водограйних Садів відділяло лише п’ятнадцять верст дороги узбережжям, але то були два різних світи. У одному діти бавилися голими на сонці, у вимощених кахлями двориках грали музики, повітря гостро пахкотіло лимонами та червоними помаранчами. В іншому повітря тхнуло пилом, потом і димом, ночі повнилися безперервним бубонінням безлічі голосів. Замість рожевого мармуру Водограйних Садів Сонцеспис було вибудувано з лампачу та кольорової глини. Стародавній стіл дому Мартел стояв на найсхіднішому кінці невеличкого кам’янисто-піщаного півострова, оточений з трьох боків морем. На заході в тіні товстих мурів Сонцеспису тулилися до замку, наче мушлі до човна, крамниці та халупи без вікон, складені з грубого лампачу. Стайні, корчми, винні льохи, постільні будинки розташувалися ще західніше; деякі оточили себе власними мурами, і вже до них тулилися нові халупи. «І знов, і знов, і знов» — сказали б бородаті жерці. Порівняно з Тирошем, Миром або Паном Великим Норвосом, місто-тінь виглядало хіба що базарним містечком, але то було єдине таке-сяке місто, яке дорнійці мали у своїй землі.


Прибуття панни Нім на кілька годин випередило їхнє власне. Поза сумнівом, вона попередила варту про приїзд князя — Потрійна Брама стояла вже відчинена. Лише тут ворота були збудовані одні за одними, щоб пропускати відвідувачів крізь усі три Звивисті Мури просто до Старого Палацу, не змушуючи їх спершу пробиратися нескінченними верстами вузьких провулків, прихованих двориків та галасливих базарів.


Великий князь Доран засунув запони своїх нош, щойно з них стало видно Спис-Башту — і все ж простолюддя кричало на нього, коли ноші проповзали поруч. «Піщані Змійки розбурхали їх, аж киплять» — майнула в сотника незатишна думка.


Вони подолали геть занедбану смугу землі за зовнішнім муром і увійшли в другу браму. За нею вітер приніс пахощі дьогтю, солоної води, гнилих водоростей; натовп більшав з кожним кроком.


— Дорогу великому князеві Дорану! — загув Арео Гота, гамселячи п’ятою ратища по цеглі під ногами. — Дорогу князеві дорнійському!


— Князя дорнійського вбили! — заверещала жінка позаду нього.


— До списів! — заревів чоловік з високого ґанку.


— Доране! — загукав голос якогось родовитого пана. — Скликай списи!


Гота облишив думку роздивитися всіх крикунів — юрба була надто щільною, і галасувала щонайменше її третина.


— До списів! Помстимо за Гаспида!


Поки вони досягли третьої брами, стражникам доводилося вже розштовхувати людей навсібіч, щоб розчистити шлях князевим ношам, а натовп у відповідь кидався різноманітним непотрібом. Один хлопчина-голодранець хутко проскочив повз списника з напівзогнилим гранатом у руці, але побачив перед собою Арео Готу з сокирою напоготові, впустив плід додолу і ще хутчіше накивав п’ятами. Інші здалеку жбурляли лимони, зелені та жовті, або ж помаранчі, вигукуючи:


— Війна! Війна! До списів!


Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч.


Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку.


Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» — подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати — а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло — округле обрисами, гнучке та звабливе.


— Батьку, — мовила вона, коли запони були відкинуті, — Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття.


— О так, я чув, як навіжено раділи міщани, — мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. — А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку — допоможіть спуститися.


Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю.


— Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, — розповіла Аріана, — з усіма вашими улюбленими стравами.


— На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. — Великий князь повільно обвів очима двір. — Не бачу тут Тієни.


— Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там.


Великий князь зітхнув.


— Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину.


Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка.


Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій — пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі — наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, — раптом усвідомив Арео. — І байдуже, якого вони кольору.»


— Дядечку, — мовила Тієна Піщанець, — я вже на вас зачекалася.


— Сотнику, посадіть мене на мій стіл.


На помості стояло два панських престоли — майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.


— Невже вам так боляче? — Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. — Чи не можу я полегшити ваші страждання?


— Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.


— Я вигаптувала це для вас. — Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. — Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.


— Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.


— Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.


— Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.


— О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть — буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько — повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.


Великий князь Доран зітхнув.


— Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?


— Війни, — відповіла Тієна, — та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.


— Це якщо вони насунуться.


— О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою — як її мати.


На Тієниних щоках з’явилися ямочки.


— Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела — такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі — аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.


— Законну спадкоємицю?! — пирхнув великий князь.


— Вона старша за свого брата, — пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. — За законом Залізний Престол має перейти до неї.


— За дорнійським законом.


— Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.


— Так, у Дорні, — буркнув великий князь непривітно. — Мені треба подумати.


Тієна закопилила губки.


— Ви забагато думаєте, дядечку.


— Справді?


— Саме так казав мені батько.


— Оберин думав замало і занадто швидко.


— А дехто з людей думає забагато і занадто повільно — певно, що боїться діяти.


— Між страхом та осторогою є різниця.


— О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.


Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:


— Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.


— Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. — Тієна стала перед великим князем на коліно. — Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи — мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?


— Ні. І ніколи не позбавлю.


— Тоді дайте мені благословіння, і я піду.


Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.


— Май мужність, дитино.


— Як інакше? Адже я — його дочка!


Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.


— Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… — Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. — Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…


Великий князь забрав руку.


— Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить.


— Макове? Так-так, певно ж.


— І якнайскоріше, — м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів.


Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи.


— Сотнику, — запитав він, — наскільки вірна мені моя варта?


— Вірна. — Сотник не знав, що тут іще можна сказати.


— Уся до людини? Чи одні вірні, а інші — ні?


— Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. — Арео грюкнув ратищем по підлозі. — А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить.


— Голів мені не треба. Я хочу покори.


— Ви її маєте. — «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» — Скільки треба варти?


— Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові.


— Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ?


— Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти.


— Піщаних Змійок? — Сотникові пересохло в горлянці. — Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж?


Великий князь трохи подумав.


— Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше — Тієну, Німерію та Обару.


— Слухаю волю мого князя. — На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» — А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років.


— Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити — лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту — я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою.


— Буде зроблено. — Сотник завагався. — Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті.


— Весь Дорн завиє, — зауважив Доран Мартел стомленим голосом. — А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі.


Серсея


Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного.


Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола.


Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров — то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі…


А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат.


Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука — теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана.


«Ми тут не самі» — усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні — високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала:


— Чого вам треба?


У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно.


— Хайме?!


«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»


— Ваша милосте. — Голос не належав її братові. — По вас послав пан Регіментар.


Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота — того самого, що в неї — а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, — подумала Серсея. — Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»


Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах — кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок — я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»


Біля плеча з’явилася Джоселин Звихт, пхнула до рук кухля. Серсея зробила ковток; то була вода з домішкою вичавленого лимона — такого терпкого, що вона все виплюнула. Королева почула, як нічний вітер брязкає віконницями, і раптом побачила усе напрочуд гостро та ясно. Джоселин тремтіла, наче листок на вітрі — схоже, вона злякалася незгірш Сенели. Згори нависав пан Озмунд Кіптюг, позаду нього стояв пан Борос Блаунт з ліхтарем. У дверях юрмилися ланістерівські надвірні стражники з блискучими визолоченими левами на маківках шоломців. Вони теж виглядали переляканими. «Чи може таке бути? — запитала себе королева. — Невже правда?»


Вона підвелася з ліжка і дозволила Сенелі накинути на плечі халат, ховаючи голе тіло. Серсея зав’язала його поясом сама, незграбними скоцюбленими пальцями.


— Але пан батько тримають навколо себе варту вдень і вночі, — мовила вона.


Язик ледве повертався між зубів. Вона ковтнула ще лимонної води і побовтала у роті, щоб освіжити подих. До ліхтаря, котрого тримав пан Борос, влетіла мушка; Серсея чула, як вона дзижчить, і бачила тінь крил, що марно билися на склі.


— Варта на місцях, ваша милосте, — відповів Озмунд Кіптюг. — Ми знайшли таємні двері позаду комина. Прохід, нікому не відомий. Пан Регіментар пішов подивитися, куди він веде.


— Хайме?! — охопив її раптовий, наче морська буря, жах. — Пан Хайме має бути з королем!…


— Малому нічого не заподіяно. Пан Хайме надіслав тузінь варти його стерегти. Його милість спочиває.


«Хай його сни будуть легшими за мої, а пробудження — лагіднішим.»


— Хто з вас зараз при королі?


— Цю честь, коли ваша ласка, має пан Лорас.


До пана Лораса вона ласки не мала. Тирели були всього лише підкоморії-управителі, піднесені драконовими королями надто високо — до княжої влади, яку їм не варто було давати. Марнославство їхнє могло рівнятися лише з жадобою до статків та могуття. Хай пан Лорас — гарненький, як дівчача мрія, та під своїм білим корзном лишається Тирелом аж до кісток. Хто їх зна — може, гидкий плід сьогоднішньої ночі було посаджено, полито і вирощено саме у Вирії.


Втім, висловлювати вголос таке припущення вона наразі не сміла.


— Дозвольте мені хвилину вдягтися. Пане Озмунде, ви проведете мене до Башти Правиці. Пане Боросе, ходіть до наглядачів у в’язниці й упевніться, що карлик сидить у своїй келії.


Імені його вона не зважилася назвати. «Він би не знайшов мужності підняти руку на батька» — казала вона собі, проте хотіла знати напевне.


— Слухаю волю вашої милості.


Блаунт віддав ліхтаря панові Озмунду. Серсеї навіть трохи полегшало, коли вона побачила його спину. «Батькові не варто було поновлювати його серед білих братчиків.» Лицар виявився ганебним боягузом.


Поки вони вийшли з Маегорового Острогу, небо стало темно-синім, хоча зірки ще сяяли. «Усі, крім однієї, — подумала Серсея. — Впала ясна зоря заходу, і ночі віднині стануть темніші.» Вона призупинила крок на перекидному мості через сухий рів, окинула оком шпичаки унизу. «Вони б не насмілилися про таке брехати.»


— Хто знайшов батька?


— Один з його стражників, — відповів пан Озмунд. — Люм. Пішов до вітру і знайшов їхню ясновельможність у нужнику.


«Ні, цього не може бути. Це не смерть для лева.» Королева почувалася на диво спокійною. Вона згадала, як уперше, маленькою дівчинкою, втратила молочний зуб. Він не болів, але дірка у роті створювала чудернацьке відчуття; язик сам собою без упину ліз до неї мацати. «Тепер у цілому світі лишилася діра там, де був батько. А діри треба латати.»


Якщо Тайвин Ланістер справді помер, то ніхто не міг тепер почуватися безпечно… а найменше — її син на престолі. Коли помирає лев, на його місце лізуть нижчі й ниціші звірі: шакали, стерв’ятники, дикі собаки-падложери. Вони намагатимуться відштовхнути її геть, як робили завжди. Діяти треба швидко — так, як по смерті Роберта. Можливо, це справа рук Станіса Баратеона через якогось посіпаку. Ба навіть передобідок до нового нападу на місто. Королева хотіла сподіватися, що так воно і є. «Хай приходить. Я його розіб’ю вщент, як розбив батько, і цього разу він живим не втече.» Станіса вона не боялася — не більше, ніж Мейса Тирела. Та й загалом не боялася нікого — вона ж бо донька Скелі, левиця Ланістерів. «Не буде тепер балачок щодо вдруге видати мене заміж.» Віднині їй належало дідицтво Кастерлі-на-Скелі, сила та влада дому Ланістер. Ніхто більше не насмілиться її зневажити. Навіть коли Томенові не потрібна буде намісниця, пані господиня у Кастерлі-на-Скелі залишиться впливовою силою в державі.


Східне сонце забарвило верхівки башт яскраво-червоним, але внизу попід мурами ще ховалася ніч. Зовнішній замок був такий принишклий, аж вірилося, що всі люди в ньому померли. «А було б їм і померти. Не личить Тайвинові Ланістеру помирати самому. Така людина заслуговує піти до пекла з почтом, щоб і там їй служили та догоджали.»


Коло дверей до Башти Правиці стояло на чатах четверо списників у червоних киреях та шоломцях з левами.


— Нікого не впускати і не випускати без мого дозволу, — наказала Серсея.


Вміння наказувати прийшло до неї легко та природньо. «Сталь у голосі — то від батька. Він теж так умів.»


Всередині башти очі ятрив дим від смолоскипів, але Серсея не лила сліз — так само, як не лив би їх батько. «Я — єдиний справжній син, якого він породив.» Підбори шкрябали по каменю, поки вона крокувала вгору сходами; мушка всередині ліхтаря пана Озмунда навіжено теліпалася. «Здохни вже, — роздратовано подумала королева, — лети у вогонь, годі смикатися.»


Ще двійко червонокирейників стояло нагорі сходів. Рудий Лестер пробурмотів, коли вона його минала, якісь недоладні співчуття. Королева засапалася, подих її прискорився, серце гупало у грудях. «Сходинки, — сказала вона собі, — ця бісова башта має надто багато сходинок.» Мимоволі майнула спокуслива думка, чи не розвалити її зовсім.


Передпокій нагорі повнився натовпом дурнів, що балакали пошепки — наче князь Тайвин спав, і вони боялися його збудити. Стражники та челядь поспіхом розступалися перед нею, розтуляючи роти і щось проказуючи. Вона бачила рожеві ясна, рухливі язики, та слова їхні не означали геть нічого — не більше, ніж дзижчання мушки. «Що вони тут роблять? Як дізналися?» Направду саме її мали б покликати першою. Вона ж королева-намісниця на державі, хіба вони забули?


Перед опочивальнею Правиці стояв пан Мерин Трант у білому обладунку та корзні. Забороло шолома було підняте, мішки під очима надавали йому напівсонного вигляду.


— Виженіть звідси цих людей, — наказала Серсея. — Мій батько досі в нужнику?


— Його перенесли на ліжко, м’сьпані.


Пан Мерин штовхнув двері й дав королеві дорогу.


Вранішне світло лилося крізь віконниці, малювало золоті смуги на очереті, яким було встелено підлогу опочивальні. Дядько Кеван стояв коло ліжка на колінах і намагався молитися, та ледве міг вимовити хоч слово. Стражники скупчилися навколо комина. Таємні двері, про які казав пан Озмунд, роззявилися у темряву за попелом та вугіллям, розмірами нагадуючи чорне гирло печі. Панові Озмунду довелося б туди проповзати. «Але Тиріон — лише пів-пана, — подумала вона і сама на себе розсердилася. — Та ні, карлика зачинено у кам’яному мішку.» Це не міг зробити він. «Станіс, — сказала вона собі, — справа не обійшлася без Станіса. Він досі має у місті прихильників. А якщо не він, то вже певно Тирели…»


Про таємні проходи всередині Червоного Дитинця віддавна гуляли плітки та перекази. Вважалося, що Маегор Лютий убив усіх будівників замку, щоб навіки вберегти знання про ходи від зайвих людей. «А скільки ще опочивалень мають приховані двері?» Серсеї раптом примарилося, як карлик вилазить з-за гобелену в Томенових покоях з ножем у руці. «Томена добре охороняють» — сказала вона собі. Але ж і князь Тайвин мав добру охорону…


Якусь мить вона не впізнавала померлого. Так, він мав таке саме волосся, як її батько, але то була, конче певно, зовсім інша людина — настільки менша, наскільки й старіша. Халат його був підсмикнутий угору і нагорнутий аж на груди, лишаючи тіло нижче пояса зовсім оголеним. Стріла з арбалету поцілила його в низ живота між пупом та чоловічими місцями і застрягла так глибоко, що стирчати назовні лишилося тільки пір’я. Сороміцьке волосся вкрилося кіркою висхлої крові; у пупі також стояла майже загусла калюжка.


Тхнуло від батька так, що королева зморщила носа.


— Вийміть з нього стрілу, — наказала вона. — Це ж Правиця Короля!


«І мій батько. Мій ясновельможний пан батько. Чи мушу я верещати і видирати собі волосся?» Казали, що Кетлін Старк пошматувала собі обличчя на криваві смуги, коли Фреї зарізали її дорогоцінного Робба. «Ви б хотіли цього, батьку? — кортіло їй спитати. — Чи краще б хотіли, щоб я лишилася сильною? Ви плакали по власному батькові?»


Її дід помер, коли їй був лише рочок, але ту історію вона знала добре. Князь Титос надзвичайно розжирів, і серце його розірвалося одного дня, коли він видирався сходами до своєї коханки. Батько тоді був у Король-Березі — служив Правицею Навіженому Королю. Коли Серсея з Хайме були малі, князь Тайвин часто перебував у Король-Березі. Якщо він і плакав, коли дізнався про смерть батька, то в такому місці, де ніхто не бачив його сліз.


Королева відчула, як її нігті впинаються в долоні.


— Як ви сміли залишити його отак?! Пан батько були Правицею при трьох королях, найвеличнішою людиною в історії Семицарства! За ними мають калатати дзвони, як калатали за Робертом! Їх треба обмити і вдягти згідно їхньої посади — у горностай, грезет і кармазиновий шовк. Де Пицель? Де Пицель, питаю?! — Вона обернулася до стражників. — Гей, Бородавко! Приведи мені великого маестра Пицеля. Він має подбати про князя Тайвина.


— А він їх бачив, ваша милосте, — відповів Бородавка. — Прийшов, побачив і пішов скликати сестер-мовчальниць.


«Виходить, по мене послали останньою.» Накотив такий гнів, що вона й слів не добрала. «А Пицель побіг писати листи, аби лише не забруднити свої безсилі старечі рученята. Який з нього хосен, питається?»


— Знайдіть маестра Балабара, — нарешті спромоглася вона. — Маестра Френкена. Хоч якогось маестра!


Бородавка і Деривухо притьмом кинулися виконувати наказ.


— Де мій брат?


— Пішов проходом. Там цілий колодязь, а у ньому в камінь забито залізні щаблі. Пан Хайме поліз подивитися, чи він глибокий.


«Та ж Хайме однорукий! — кортіло їй заволати. — Лізти туди мали б ви! Як йому видиратися щаблями, телепні? Коли там, унизу, на нього можуть чекати ті самі волоцюги, що вбили батька!»


Її близнюк завжди був надто похапливий, і навіть втрата правиці, схоже, не навчила його обережності. Вона вже була наказала вартовим полізти за ним і привести назад, коли повернулися Бородавка та Деривухо, ведучи між собою сивочолого чоловіка.


— Оцей, ваша милосте, — мовив Деривухо, — називає себе маестром.


Чоловік низько вклонився.


— Чим можу прислужитися вашій милості?


Обличчя його видалося трохи знайомим, та Серсея не могла згадати, де саме його стрічала. «Підстаркуватий, але молодший за Пицеля. У цьому начебто ще збереглася якась сила.» Чоловік був високий, хоча трохи зсутулений, зі зморшками навколо ясних блакитних очей. «А шия гола.»


— На вас немає маестерського ланцюга.


— Бо в мене його забрали. А звати мене, коли ласка вашої милості, Кайбурном. Я лікував руку вашому братові.


— Краще сказати, пенька.


Тепер королева його згадала — адже це він приїхав разом із Хайме з Гаренголу.


— Так, долоню я панові Хайме не врятував, мушу визнати. Зате моє мистецтво врятувало йому решту руки, а можливо, і саме життя. Цитадель забрала в мене ланцюга, та не змогла забрати знання і хист.


— Годиться, — вирішила королева. — Та якщо ви не впораєтеся, то втратите щось більше за ланцюга, це я вам обіцяю. Приберіть стрілу з живота мого батька і приготуйте його для сестер-мовчальниць.


— Слухаю волю пані королеви. — Кайбурн пішов до ліжка, зупинився, озирнувся. — А що ваша милість накажуть робити з дівчиною?


— Дівчиною?!


Серсея зовсім не помітила другого тіла, тому ринула до ліжка, відкинула убік купу скривавлених простирадл і побачила її — голу, холодну, рожеву… за винятком обличчя, зчорнілого так само, як Джофове на весіллі. Ланцюг з ланками у подобі з’єднаних золотих рук майже сховався у плоті на шиї, скручений так сильно, що порвав шкіру.


Серсея засичала, як розлючена кішка:


— А це звідки тут узялося?!


— Ми її тут знайшли, ваша милосте, — промимрив Деривухо. — Це ж Бісова шльондра.


Наче це мало пояснити, відки вона взялася у опочивальні і що тут робила.


«Пан батько не мав потреби у шльондрах, — подумала Серсея. — Після смерті матері він не торкався жінок.» Вона подарувала стражникові крижаний погляд.


— Ні, такого не… коли батько князя Тайвина помер, молодий князь повернувся до Кастерлі-на-Скелі і там знайшов… жінку оцього штибу… прикрашену материними коштовностями, в одній з материних суконь. Пан батько зірвав з неї коштовності, та й усе інше теж. Два тижні її ганяли голою вулицями Ланіспорту, де вона мала сповідатися кожній зустрічній людині, що є злодійкою та розпусницею. Ось як князь Тайвин Ланістер чинив зі шльондрами. Він би ніколи… ця жінка перебувала тут із якоюсь іншою метою, не щоб…


— Можливо, його ясновельможність Правиця допитував дівчину щодо її хазяйки, — припустив Кайбурн. — Адже Санса Старк, я чув, зникла тієї ж ночі, коли було вбито короля.


— Саме так! — Серсея гаряче учепилася за припущення. — Авжеж допитував, жодних сумнівів бути не може.


І подумки побачила погляд Тиріона спідлоба та його хижу мавп’ячу посмішку під руїною носа. «Хіба є кращий спосіб допитати шльондру, ніж роздягти голяка і розсунути їй ноги? — прошепотів карлик. — Я й сам полюбляв її так допитувати.»


Королева відвернулася. «Ні, на неї я не дивитимуся.» Раптом їй стало гидко навіть перебувати в одному помешканні з мертвою дівкою, і вона поспіхом вискочила до передпокою повз Кайбурна.


Тим часом до пана Озмунда приєдналися його брати Озней та Озфрид.


— У опочивальні Правиці лежить мертва жінка, — мовила Серсея до трьох Кіптюгів. — Ніхто не має знати, що вона тут з’являлася.


— Слухаю ясну пані. — Пан Озней досі зберіг на щоці помітні подряпини від пазурів іншої Тиріонової шльондри. — Але що нам з нею робити?


— Згодуйте собакам чи заберіть собі до ліжка на розваги — який мені клопіт? Її тут ніколи не було, зрозуміли? Хто насмілиться бодай згадати вголос — втратить язика. Ви мене зрозуміли?


Озней та Озфрид перекинулися поглядами.


— Воля вашої милості.


Вона пішла за ними всередину і подивилася, як вони сповивають дівчину скривавленими ковдрами та простирадлами. «Шая. Її звали Шая.» Востаннє вони розмовляли ввечері напередодні карликового суду двобоєм — після того, як отой вишкірений дорнійський змій став за нього поборником. Шая питала про якісь коштовності, подаровані їй Тиріоном, про певні обіцянки, які б вона хотіла отримати від корони: маєток у місті та лицаря за нареченого. Королева дала зрозуміти, що хвойда не отримає геть нічого, доки не розкаже, куди поділася Санса Старк.


— Ти була її покоївкою. Я маю вірити, що ти нічого не знала про її підступні задуми? — гарчала Серсея. Шая тоді втекла вся у сльозах.


Пан Озфрид закинув сповитий труп собі на плече.


— Мені потрібен той ланцюг, — мовила Серсея. — Дивіться, не подряпайте золота.


Озфрид кивнув і рушив до дверей.


— Ні, не дворищем! — Вона махнула рукою в бік таємного проходу. — До підземелля спускається колодязь. Лізьте туди.


Пан Озфрид став був на коліно перед комином, але раптом звідти заблимало світло, і королева почула голоси. З дірки виник Хайме, зігнутий, наче стара шкиринда, здіймаючи чоботями хмари попелу з останнього вогнища князя Тайвина.


— Геть з дороги! — наказав він Кіптюгам.


Серсея кинулася до брата.


— Ти їх знайшов? Знайшов убивць? Скільки їх там?


Авжеж їх мало бути кілька. Хіба один упорався б з її батьком?


На вид її близнюк здавався геть виснаженим.


— Колодязь спускається у кімнату, куди виходить з півтузня проходів. Усі проходи перекрито залізними ґратами, зачинено на ланцюги та замки. Треба знайти ключі. — Він роззирнувся навколо себе опочивальнею. — Хай хто це зробив, він може досі ховатися у цих стінах. Там така плутанина, і всюди темно.


Серсея уявила собі, як Тиріон пробирається усередині стін, наче велетенський щур. «Ні. Дурниці. Карлик сидить у кам’яному мішку.»


— То розбий стіни молотами. Хоч усю цю башту розвали, якщо треба. Я хочу, щоб їх знайшли. Тих, хто це зробив — хай хто вони є. Знайшли і скарали.


Хайме обійняв її, охопив стан здоровою рукою. Від нього тхнуло попелом, але у волоссі заплуталося вранішнє сонце, надаючи золотого блиску. Їй закортіло притягти до себе його обличчя, уп’ястися поцілунком… «Ні, пізніше, — сказала вона собі, — пізніше він сам прийде до мене по розраду.»


— Ми його спадкоємці, Хайме, — прошепотіла вона. — Саме на нас ляже тягар завершити його труди. Ти повинен обійняти батькову посаду і стати Правицею. Ти ж розумієш, хіба ні? Томен має в тобі потребу…


Він віддалився від неї та здійняв руку, тицьнувши пеньком трохи не в обличчя.


— Правиця без правиці? Якийсь недолугий жарт, сестричко. Не проси мене правити, не вийде.


Їхній дядько почув його відповідь, а з ним і Кайбурн, і Кіптюги, які тим часом намагалися пропхати свій сувій до комина. Почули навіть стражники: Бородавка, Деривухо та Гок Кривокопито. «І ще до вечора знатиме увесь замок.» Серсея відчула, як запашіли щоки.


— Правити?! Я нічого не казала про правити. Правитиму я, доки син не досягне належного віку.


— Тоді не знаю, кого мені більше шкода, — відповів брат, — Томена чи Семицарство.


Вона дала йому ляпаса. Рука Хайме злетіла вгору, швидша за котячу лапу, щоб перехопити удар… але кіт мав замість правиці скалічений оцупок. Її пальці лишили на щоці червоні сліди.


Почувши звук ляпаса, їхній дядько зіп’явся на ноги.


— Ваш батько лежить тут мертвий! Майте пристойність винести ваші сварки назовні!


Хайме схилив голову на знак вибачення.


— Благаю пробачити нам, дядьку. Моїй сестрі зле від горя. Вона забувається.


За те їй закортіло дати йому ще одного ляпаса. «Я з глузду з’їхала, коли гадала, що він може служити Правицею.» Чи не краще взагалі скасувати цей уряд? Коли Правиця приносив їй щось, окрім лиха та клопоту? Джон Арин підклав їй у ліжко Роберта Баратеона, до того ж наприкінці життя почав рознюхувати про неї та Хайме. Едард Старк підхопив справу Арина там, де той її покинув; його втручання змусило її позбавитися Роберта швидше, ніж вона бажала — мала-бо намір спершу дати ради його клятим братам. Тиріон продав Мирцелу дорнійцям, зробив одного з її синів заручником, а іншого вбив. А коли князь Тайвин повернувся до Король-Берега…


«Наступний Правиця знатиме своє місце» — пообіцяла вона собі. Ним має стати пан Кеван. Дядько був невтомний у трудах, обережний, поміркований, вірний та покірний престолові. На нього вона зможе покластися так само, як покладався батько. «Правиця не повинна сперечатися з головою.» Влада над державою належить їй, але ж для її здійснення знадобляться нові люди. Пицель був нікчемний белькотливий підчихвіст, Хайме втратив мужність разом із мечовою рукою, а Мейсові Тирелу з його кумцями Рожвином та Рябином аж ніяк не можна було вірити. Може, саме вони і замішані у цю справу. Адже Мейс Тирел мав розуміти, що поки Тайвин Ланістер живий, влади над Семицарством йому не бачити.


«Але з оцим треба обережніше.» Місто юрмилося його вояками; Тирел примудрився увіпхнути одного зі своїх синів до Королегвардії, а тепер підкладає дочку в Томенове ліжко. Від думки про згоду батька на заручини Томена і Маргерії Тирел її досі охоплювала лють. «Те дівчисько вдвічі старше за мого сина і вже двічі овдовіле!» Мейс Тирел твердив, що донька його досі незаймана, та Серсея плекала сумніви. Так, Джофрі загинув, не встигнувши взяти наречену до ліжка, проте вона ж була раніше одружена з Ренлі… «Нехай хтось любить трав’яну наливку замість доброго пива, та коли йому просто під ніс ставлять пиво, він п’є і не вередує.» Треба наказати князеві Варису з’ясувати все, що можливо.


Остання думка змусила її спинитися на місці, наче вкопану. Вона геть забула про Вариса! «А він же мав би бути поруч. Він завжди поруч.» Коли у Червоному Дитинці ставалося щось важливе, євнух з’являвся, наче з повітря. «Тут Хайме, і дядько Кеван, і Пицель вже встиг прийти та піти. А Вариса немає.» Холодний палець торкнувся хребта. «Він до цього причетний. Напевне, боявся, що батько зітне йому голову, і вдарив першим.» Князь Тайвин ніколи не плекав любові до солодкого та слизького коронного шепотинника. Якщо хтось і знає таємниці Червоного Дитинця, то хто, як не він? «Злигався зі Станісом, це вже напевне. Зрештою, вони обидва сиділи у раді Роберта…»


Серсея хутко рушила до дверей опочивальні, де стояв пан Мерин Трант.


— Транте, ану приведіть мені пана Вариса! Якщо пручатиметься — притягніть на шворці. Хай верещить, аби цілий був.


— Слухаю волю вашої милості.


Та не встиг один Королегвардієць вийти, як повернувся другий. Пан Борос Блаунт червонів обличчям і важко дихав після поспіху догори сходами.


— Зник! — видихнув він, коли побачив королеву, тоді упав на одне коліно. — Біс… його келію відчинено, ваша милосте… ніде нема жодного сліду…


«Сон справдився.»


— Я ж наказала, — засичала вона. — Його мали стерегти вдень і вночі.


Блаунтові груди важко здіймалися.


— Одного з темничних ключарів теж немає. Ругеном його звали. А двох інших ми знайшли поснулими.


Вона ледве змусила себе не заверещати.


— Сподіваюся, пане Боросе, ви їх хоч не збудили. Хай собі сплять.


— Сплять? — Лицар підняв догори здивовані набряклі очі. — Гаразд, ваша милосте, але скільки часу…


— Вічно, пане. Потурбуйтеся, щоб вони поснули навіки. Я не потерплю, щоб варта спала на чатах.


«Він тут, у стінах. Він убив батька, як раніше убив матір, як убив Джофа.» Королева знала, що карлик прийде і по неї — точно так, як їй передбачила стара у мороці того намету. «Я сміялася їй в обличчя, а вона таки мала силу. Я побачила своє майбутнє у краплі крові. Мою лиху долю.» Ноги раптом послабли й підломилися. Пан Борос спробував узяти королеву попід руку, та вона сахнулася від його доторку. Хтозна — може, і він є одним з Тиріонових поплічників.


— Заберіться від мене! — мовила вона. — Геть!


І сяк-так додибала до лави-скрині з високою спинкою.


— Ваша милосте? — запитав Блаунт. — Чи не принести вам кухоль води?


«Крові мені принеси, не води. Тиріонової крові — крові валонкара.» Навколо кружляли у танку смолоскипи. Серсея заплющила очі й побачила, як до неї вишкіряється карлик. «Ні, — подумала вона, — ні… я ж майже тебе здихалася.» І відчула, як його пальці охопили їй шию та почали стискатися.


Брієнна


— Я шукаю дівчину тринадцяти років, — сказала вона сивочолій селянці біля колодязя. — Шляхетного роду, надзвичайно вродливу, з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Можливо, її супроводжує невисокий огрядний лицар. А може, блазень. Чи не бачили ви її тут?


— Та не бачила, ваша лицарська вірносте, — відповіла селянка, чухаючи лоба. — Відтепер оком накидатиму, раптом що.


Коваль теж нікого не бачив; ані септон у сільському септі, ані свинопас зі свиньми, ані дівчина, що смикала цибулю на городі, ані жоден з інших простолюдців, котрих Тарфійська Діва зустріла поміж мазаних хат містечка Росбі. І все ж вона не полишала пошуків. «Тут найкоротша дорога до Сутіндолу, — казала собі Брієнна. — Якщо Санса рушила у цей бік, хтось же мав її бачити.»


Коло замкової брами вона поставила те саме питання двом списникам зі значками у вигляді трьох червоних кутників донизу на горностаєвому тлі — гербом дому Росбі.


— Кажете, десь шляхом блукає? Ну то недовго їй дівувати лишилося, — вишкірився старший. А молодшому закортіло дізнатися, чи не має вона між ніг таке саме рудаво-брунатне волосся.


«Тут я допомоги не знайду.» Знову видираючись на коня, Брієнна помітила на дальньому кінці села тендітного хлопчака верхи на строкатому коні. «З отим я не балакала» — подумала вона, проте хлопчина зник за септом, щойно вона рушила у його напрямку. Брієнна вирішила дати хлопцеві спокій — певніше за все, малий бачив не більше за інших. У Росбі — невеличкому придорожньому містечку — мандрівники хіба що зупинялися перепочити; довго сидіти Сансі тут було ні до чого, навіть якби вона його проминала. Повернувшись на шлях, Брієнна рушила на північний схід повз яблучні садки та ниви ячменю, і скоро лишила позаду містечко разом із замком. Те, що вона шукає, має чекати на неї в Сутіндолі, сказала вона собі. «Якщо, звісно, панна пішла цим шляхом.»


— Я знайду дівчину і вбережу їй життя, — обіцяла Брієнна панові Хайме ще тоді, у Король-Березі. — Заради пам’яті її паніматки. І заради вас.


Шляхетні слова… та легко казати, важче зробити. Вона надто довго сиділа у місті, а взнала в ньому надто мало. «Треба було виступити раніше… але куди?» Санса Старк зникла тієї ночі, коли помер король Джофрі. Якщо відтоді її хтось бачив або хоч мав гадку, де вона могла подітися — той мовчав, не розтуляючи рота. «Принаймні, коли їх питала я.»


Брієнна вважала, що дівчина поїхала з міста. Якби вона досі перебувала у Король-Березі, золотокирейники вже б її розшукали. Виходить, вона мала бути деінде… але «деінде» — чималий край. «Якби я була юна дівчина, щойно розквітла, самотня та налякана, у смертельній небезпеці… що б я зробила? — питала себе Брієнна. — Куди б подалася?» Та для себе самої знайти відповідь було легше — вона б повернулася на Тарф до свого батька. Але ж Сансиному батькові у доньки на очах відтяли голову. А паніматку замордували в Близнюках. Зимосіч, велика твердиня Старків, стояла сплюндрована і спалена, людей її поклали під меч. «Вона не має дому, куди втекти, ані батька, ані матері, ані братів.» А тому Санса могла знайтися хоч у наступному містечку, хоч на кораблі до Асшаю — ні те, ні друге не здавалося неймовірним.


Та навіть якби Санса Старк схотіла поїхати додому, то як мала туди дістатися? Королівський гостинець безпечним не був — це вже розуміла і дитина. За Перешийком у замку Калин-Коп сиділи залізняки, а в Близнюках перед ним — Фреї, котрі вбили Сансиного брата і матір. Якби дівчина мала гроші, то могла б попливти морем, але порт у Король-Березі досі лежав у руїнах, річка була захаращена уламками пришибів та спалених і затоплених галер. Брієнна поспитала у корабельнях, та ніхто не пригадував, щоб у ніч смерті Джофрі зі столиці виходив корабель. Один чолов’яга розказав, що кілька купецьких кораблів ще стоять на котві в затоці та розвантажуються човнами, але більша їх частина іде вгору узбережжям до Сутіндолу, де у порті буяє небачене раніше пожвавлення.


Кобила в Брієнни була з себе дуже гарна, і крок тримала теж пречудово. На шляху дівчина побачила більше подорожніх, ніж чекала. Тупали собі потроху жебрущі брати, теліпаючи мисками для милостині на шийних ремінцях. Прогалопував молодий септон на дорожній кобилі, не гіршій за будь-яку панську, а пізніше на гостинці їй стрівся гурт сестер-мовчальниць, котрі у відповідь на Брієннине запитання лише заперечливо хитнули головами. На південь протягнувся обоз запряжених волами возів зі збіжжям та мішками вовни; потім Брієнні зустрілися свинопаси зі стадом свиней, а за ними стара пані у кінних ношах з супроводом збройних вершників. Брієнна питала у всіх, чи не бачили вони шляхетного роду дівчину тринадцяти років од народження з блакитними очима та рудаво-брунатним волоссям. Але ніхто її не бачив.


Окрім дівчини, Брієнна питалася і про дорогу попереду.


— Відси до Сутіндолу ще так-сяк безпечно, — сказав їй один чолов’яга, — а за Сутіндолом швендяють розбійники, ще й утікачі з війська у лісі ховаються.


Зеленими досі лишалися тільки смереки та вартові сосни; листяні дерева вдягли брунатно-золоті шати, а чи вже скинули їх і тепер шкрябали небо голими чорними гілками. Кожен порив вітру здіймав над коліями шляху вихори впалого листя; цілі хмари його шурхотіли навколо копит великої гнідої кобили — дарунку від Хайме Ланістера. «Легше зловити листок на вітрі, ніж знайти дівчину, зниклу на Вестеросі.» Брієнна вже питала себе, чи не було доручення Хайме якимось жорстоким жартом. Можливо, Санса Старк давно загинула — приміром, їй потай стяли голову за участь у вбивстві короля Джофрі та поховали у безіменній могилі. Хіба є кращий спосіб приховати свавільне вбивство панни, ніж надіслати здоровезну тупу дівку з Тарфу її шукати?


«Ні, Хайме такого б не зробив. Він казав і діяв щиро. Він подарував мені меча і назвав його Вірноприсяжцем.» А втім, навіть і те байдуже. Вона ж бо пообіцяла пані Кетлін, що поверне її доньок — а немає клятви урочистішої, ніж клятва мертвій людині. Хайме твердив, що менша дівчинка давно загинула — та Ар’я, котру везли на північ віддати заміж за байстрюка Руза Болтона, була несправжня. Лишалася тільки Санса. І Брієнна конче мусила її знайти.


Надвечір вона побачила біля струмка табірне вогнище, коло якого двоє чоловіків смажили рибу, поскладавши зброю та броню під деревом. Один був підстаркуватий, інший — молодший, хоча теж далеко не юнак. Молодший підвівся привітатися; його чимале черево випирало крізь шворки плямистого замшового каптана. Щоки та підборіддя йому вкривала кошлата нестрижена борода кольору старого золота.


— Гей, пане лицарю! — гукнув він. — Ми тут пструга засмажили, на трьох вистачить!


Брієнну вже не вперше приймали за чоловіка. Вона скинула з голови шолома, дозволила розсипатися волоссю — кольору брудної соломи і майже такому ж крихкому, як стара солома. Довге, але тонке та ріденьке, воно розлетілося навколо плечей.


— Маєте мою дяку, пане лицарю.


Заплотний лицар так скривився, примружившись, що вона зрозуміла: чолов’яга був добряче короткозорий.


— То ви панна, абощо? У броні та при зброї? Ласка божа, Ільку, ти лишень подивися на цю статуру!


— Я теж подумав, що вона — лицар, — буркнув старший, перевертаючи пструга на вогні.


Навіть у чоловічій подобі Брієнна вважалася б дебелою та довготелесою; в жіночому тілі вона була величезною. «Потвора» — саме таке слово чула вона тут і там всеньке своє життя. Рамена мала широчезні, стегна — ще ширші, ноги — довжелезні, руки — могутні й товсті. На грудях наросло більше твердих м’язів, ніж м’яких цицьок. Долоні скидалися на лопати, ступні — на корчі дерев. Ще й красою дівчина не вродилася: мала довге кінське обличчя, вкрите ластовинням, і завеликі зуби, що аж випиналися з рота. Втім, вона сама все про себе знала і зайвих нагадувань не потребувала.


— Панове добродії, — мовила вона, — чи не стрічали ви на шляху дівчини тринадцяти років? Вона має блакитні очі, рудаво-брунатне волосся. Можливо, подорожує в товаристві чоловіка сорока років, опасистого, червоного обличчям.


Підсліпуватий заплотний лицар почухав потилицю.


— Щось не пригадую такої дівчини. То що в неї за волосся, кажете: руде чи брунатне?


— Тобі ж сказали: рудаво-брунатне, — мовив старший. — Буває і таке. Але ні, ми її не бачили.


— Еге ж, не бачили, — піддакнув молодший. — Злізайте вже з коня, риба майже спеклася. Їсти хочте?


Їсти вона хотіла, але й обережності не втрачала. Заплотні лицарі не надто славилися лагідністю та шляхетністю. «Де заплотник, там і розбійник — два краї одного меча» — казало прислів’я. «Але ці двоє на вигляд не надто небезпечні.»


— Чи можу я взнати ваші імена, панове?


— Маю честь зватися Крейтоном Довголозом. Ім’я моє уславлене в піснях, — відповів череватий. — Можливо, ви чули про мої звитяги, скоєні на Чорноводі. А супутник мій — пан Іліфер Безгрішний, та не думайте, що без гріха — лишень без грошей.


Якщо про Крейтона Довголоза хтось і склав пісню, Брієнна її ніколи не чула. Названі імена проказували їй не більше, ніж побачені герби. На зеленому щиті пана Крейтона виднівся лише брунатний вершок, а до нього — глибока зарубка чиєюсь бойовою сокирою. Щит пана Іліфера був розділений золотими та горностаєвими клинцями, хоча все у лицарі підказувало, що крім мальованого золота і мальованого ж горностаю, інших він ніколи не знав. Років од народження він мав принаймні шістдесят, як один день, обличчя — вузьке та гостре під каптуром латаної, грубо зітканої подорожньої свитини. На собі він також мав і кольчугу, але залізом її розсипалися, наче ластовиння, плямки іржі. Брієнна була на голову вища за кожного, мала кращого коня, кращу зброю та обладунок. «Коли почну лякатися отаких, саме час буде скласти меча і сісти плести шкарпетки.»


— Дякую вам красно, ласкаві панове, — мовила вона, — і радо поділю з вами рибу.


Зіскочивши додолу, Брієнна розсідлала кобилу, підвела її до води, сплутала ноги та пустила щипати траву. Зброю, щита, сакви вона склала під в’язом. Пструг тим часом спікся до хрусткої кірки. Пан Крейтон подав їй рибу, і вона сіла повечеряти на землю, схрестивши ноги.


— Ми, панно, прямуємо до Сутіндолу, — мовив Довголоз, розбираючи свого пструга пальцями. — Вам незле б поїхати з нами. Дороги нині небезпечні.


Брієнна мала що розповісти про небезпеки на дорогах — таке, що лицареві й знати б не схотілося.


— Дякую, пане, та я не потребую вашого захисту.


— Але я наполягаю! Правдивий лицар має захищати слабку стать.


Вона торкнулася руків’я меча.


— Ось мій захист, пане.


— Що меч! До меча треба тверду руку.


— Моя рука достатньо тверда, будьте певні.


— Воля ваша. Маю за нечемність сперечатися з панною. Але ми все ж таки проведемо вас до Сутіндолу. Втрьох воно безпечніше їхати, ніж на самоті.


«Утрьох ми виїхали з Водоплину. Зрештою Хайме втратив руку, а Клеос Фрей — життя.»


— Ваші коні за моєю не вженуться.


Брунатний мерин пана Крейтона був жалюгідним старим із запалою спиною та сльозавими очима; кінь пана Іліфера, тонкий, як тростинка, виглядав замореним голодом.


— На Чорноводі мій кінь задніх не пас, майте певність, — засперечався пан Крейтон. — Я там учинив криваву різанину і зібрав десяток викупів. Чи знають шляхетна панна лицаря Герберта Болінга? Як не знали, то вже і не зустрінете — я його зарубав на місці. Там, де брязкають мечі, ви ніколи не побачите пана Крейтона Довголоза позаду інших!


Його супутник сухо гигикнув.


— Та годі вже, Крею. Такій, як вона, ні до чого такі, як ми.


— Такій, як я? — Брієнна не була певна, що саме вона почула.


Пан Іліфер тицьнув кістлявим пальцем на її щит. Фарба на ньому лупилася і відпадала, проте знак було видно добре: чорний кажан на розділеному навскіс полі, золотому зі срібним.


— Ви носите облудного щита, на якого не маєте прав. Дід мого діда вбив останнього Лотстона. Відтоді ніхто не зважувався показувати на собі цей знак — чорний, наче скоєні під ним справи.


Насправді щит видобув пан Хайме у зброярні Гаренголу. Брієнна знайшла його у стайні на кобилі разом з безліччю корисних речей: сідлом та вуздкою, довгою кольчугою, шоломом із заборолом, гаманцями золота і срібла, а до них грамотою, ціннішою за те й інше.


— Власного щита я втратила, — пояснила вона.


— Шляхетній діві не треба іншого щита, крім правдивого лицаря! — хвацько оголосив пан Крейтон.


Пан Іліфер на нього не зважив.


— Босий шукає чобіт на ноги, голий — якусь сорочину прикрити сором. Та хто стане прикривати сором ганьбою? Князь Лукас, котрого люди звали Бандур, мав на щиті отого кажана, а потім той самий знак носив Манфрид Чорнокаптур, його син. То хто ж і навіщо сам зголоситься носити такий знак, питаю я себе? І відповідаю: той, чий гріх іще чорніший… і свіжіший.


Лицар оголив кинджала — неоковирного, з дешевого заліза.


— Маємо жінку потворно велику і потворно дужу, котра ховає власні кольори від людських очей. Отож, Крею, дивись і дивуйся: осьде перед тобою сидить панна Тарфійська, яка розчахнула королю Ренлі його королівську горлянку.


— Брехня!


Ренлі Баратеон був їй більше, ніж королем. Вона кохала його ще відтоді, як він прибув на Тарф, об’їжджаючи з гостиною дідицтва підданого йому панства на знак свого повноліття і вступу в права зверхнього володаря. Її батько привітав його бенкетом, а їй наказав з’явитися, бо без наказу вона б ховалася у своїй опочивальні, наче поранене звірятко. Тоді їй було стільки ж років, як Сансі; більше, ніж мечів, вона боялася кпинів та смішків. «Вони взнають про троянду, — казала вона князеві Селвину, — і сміятимуться.» Але Вечерниця був невблаганний.


А Ренлі поставився до неї так ґречно та шляхетно, наче вона була справжня — і прегарна — вельможна панна. Він з нею навіть танцював, і у його руках вона почувалася стрункою та зграбною, а ноги аж літали над підлогою. Опісля за його прикладом її про танок почали благати інші пани. Відтоді вона бажала лише наблизитися до князя Ренлі, служити йому, захищати від біди. І зрештою не впоралася. «Ренлі помер у мене на руках, але вбила його не я» — подумала вона. Та хіба зрозуміють її почуття ці заплотники?


— Я радо б віддала своє життя за короля Ренлі. І загинула б щасливою, — мовила вона. — Я йому не шкодила. Присягаюся на мечі.


— На мечах присягаються лицарі, — зауважив пан Крейтон.


— Присягніться Седмицею! — завимагав пан Іліфер Безгрішний.


— Гаразд, присягаюся. Я не заподіяла королю Ренлі жодної шкоди. Присягаюся в цьому Матір’ю. Хай не знатиму я її милосердя, коли брешу. Присягаюся Батьком і благаю його про правий суд. Присягаюся Дівою та Старицею, Ковалем та Воїном. І Мороком теж присягаюся — хай забере він мене просто зараз, якщо кажу неправду.


— Непогана присяга, як для дівчиська, — поблажливо кивнув пан Крейтон.


— Та вже ж. — Пан Іліфер Безгрішний стенув плечима. — Якщо збрехала, хай боги розсудять.


І вкинув кинджала у піхви.


— Ну то стійте першу варту.


Заплотні лицарі лягли та й поснули собі, а Брієнна заходилася тривожно міряти кроками маленький табір, дослухаючись до тріскоту вогнища. «Мені б їхати далі, поки ще можу.» Але ж не могла вона кинути людей без захисту, хай щойно зустрінутих. Навіть глупої ночі на шляху траплялися вершники, з лісу доносилося якесь гавкання та пугукання — хтозна, може, сов та лисиць, а може, когось гіршого. Тому Брієнна нікуди не поділася, а ходила круг табора і перевіряла, чи вільно ходить меч у піхвах.


Загалом її варта виявилася легкою. Важке почалося згодом, коли прокинувся пан Іліфер і зголосився її змінити. Брієнна постелила на землі ковдру, згорнулася клубком і заплющила очі. «Не спатиму» — вирішила вона, хоча втомою просякла аж до кісток. У присутності чоловіків їй ніколи не спалося легко та спокійно. Навіть у таборі князя Ренлі небезпека зґвалтування ніколи її не полишала. Цю науку вона вперше вивчила під мурами Вирію, а вдруге — коли вони з Хайме потрапили до рук «Хвацьких Компанійців».


Холод від землі просочився крізь Брієннині ковдри і всотався у кістки. Невдовзі кожен м’яз у тілі скнів і судомився — від щелеп аж до пальців ніг. Їй спало на думку, чи не мерзне зараз Санса Старк — хай де вона є. Пані Кетлін казала, що Санса — мила, добра душа, кохається у лимонних тістечках, шовкових сукнях та піснях про лицарські звитяги. Але дівчина бачила на власні очі, як відтяли голову її батькові, а потім мусила вийти заміж за одного з його вбивць. Якщо хоч у половині пліток містилася правда, карлик був з-поміж усіх Ланістерів найжорстокіший та найлукавіший. «Якщо Санса справді отруїла короля Джофрі, то напевне, саме Біс силоміць спрямував її руку. При тому дворі вона була самотня і не мала жодного друга.» У Король-Березі Брієнна знайшла таку собі Бреллу — одну з Сансиних покоївок. Служниця розповіла, що між Сансою та карликом теплих почуттів не водилося. Можливо, вона тікала він нього так само, як від вини в убивстві Джофрі.


Якщо Брієнні й наснилося щось уночі — зі світанком та пробудженням воно відлетіло геть. Ноги заклякли, наче дерев’яні, від холодної землі, та ніхто не скоїв на неї замаху і не торкнувся речей. Заплотні лицарі були вже на ногах — клопоталися в таборі. Пан Іліфер патрав білку до сніданку, а пан Крейтон стояв лицем до дерева і довго, з насолодою відливав нічну воду. «Заплотні лицарі, — подумала вона, — підстаркуваті, череваті, хвалькуваті, ще й підсліпуваті… але люди з себе порядні, що не кажи.» Її трохи підбадьорило те, що на світі ще лишилося кілька порядних людей.


Поснідали вони смаженою на вогнищі білкою, розтертими в кашу жолудями та солоними огірками. Протягом сніданку пан Крейтон геть проточив їй голову балачками про свої звитяги на Чорноводі, де він зарубав з десяток уславлених та грізних лицарів, чиїх імен вона ніколи не чула.


— О, то був такий бій, який і за все життя навряд коли побачиш, — торочив він, — відчайдушна та кривава різанина, що подібної не бувало на світі.


Утім, і панові Іліферу він знайшов місце у своїх вихваляннях: визнав, що той теж бився хоробро та вправно. Сам Іліфер майже нічого не казав.


Коли нарешті вирушили в дорогу, лицарі стали обабіч неї, як личило захисникам вельможної панни… хай панна ця вивищувалася над ними на голову і озброєна була далеко краще за обох.


— А чи ніхто не проминав табір, коли ви стояли на варті? — запитала їх Брієнна.


— Приміром, дівчина тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям? — піддражнив пан Іліфер Безгрішний. — Ні, панно. Нікого не було.


— Я бачив декількох, — устряг пан Крейтон. — Хлопчисько-селюк проїхав сорокатою кобилкою, а за годину пройшло пішки з півдесятка чолов’яг. Мали при собі за зброю ковіньки та коси. Помітили наше багаття, спинилися, почали до коней придивлятися. Та я їм мечем посвітив і наказав, щоб забиралися. Ох і пики ж були у тих харцизів — лихі й відчайдушні… та не такі відчайдушні, щоб отак просто зачепити на дорозі пана Крейтона Довголоза.


«Та де вже, — подумала Брієнна, — то й справді голодну скруту треба мати, щоб тебе грабувати.» І відвернулася сховати посмішку. На щастя, пан Крейтон був надто заклопотаний оповідкою про свою величну битву з лицарем Червоної Курки, щоб помітити якісь там дівчачі глузи. І все ж добре було мати супутників у дорозі — навіть таких, як ці двоє.


Пополудні Брієнна почула крізь голі брунатні дерева якийсь наспів.


— Що то таке? — запитав пан Крейтон.


— Молитва на кілька голосів.


Брієнна знала псалом, який саме співали. «Вони благають Воїна про захист і молять Старицю освітити їм шлях.»


Пан Іліфер Безгрішний оголив свого добряче побитого клинка і натяг повід, вочевидь бажаючи зачекати наближення співців.


— Вони десь недалечко.


Спів плинув крізь ліс, наче побожний грім з неба, і раптом його джерело з’явилося просто попереду на шляху. Очолював ходу гурт жебрущих братів — розкошланих бороданів у грубо зітканих рясах, хто у простих ходаках, а хто і босоніж. За ними тупало десятків шість злиденних чолов’яг, жінок та дітей, плямиста свиня та кілька овець. Хтось із чолов’яг мав сокири, але більшість — лише грубі дерев’яні кийки та ломаки. Посеред юрби людськими зусиллями котилася двоколісна гарба з сірих потрісканих дощок, навалена купою черепів та потрощених кісток. Побачивши заплотних лицарів, жебрущі брати спинилися, і молитва замовкла.


— Добрі панове лицарі, — мовив один, — хай огорне вас любов Матері.


— І вас, добрі браття, — відповів пан Іліфер. — Хто ви такі?


— Бідолахи, — відповів здоровань із сокирою.


Незважаючи на холод осіннього лісу, він не мав на собі ані сорочки, ані свити, зате на грудях ніс вирізану ножем семикутну зірку. Саме такі зірки за давніх часів урізали собі у плоть андальські вої, коли вперше прийшли на цей берег вузького моря скидати у порох королівства першолюдей.


— Йдемо до міста, — мовила висока жінка, впряжена у гарбу, — веземо ці святі кістки до Блаженного Баелора, шукаємо розради та захисту від пана короля.


— Ставайте до наших лав, друзі, — закликав малий сухорлявий чоловічок у поношеній рясі септона, в котрого на шиї теліпався кришталь на ремінці. — Вестерос має потребу в кожному мечі.


— Ми прямували до Сутіндолу, — заявив пан Крейтон, — але могли б доправити вас безпечно до Король-Берега.


— Якщо ви маєте монету сплатити нам за супровід, — додав пан Іліфер, що вочевидь не бажав миритися зі своїм безгрішшям.


— «Горобцям» золото ні до чого, — відповів септон.


Пан Крейтон його не зрозумів.


— Яким ще горобцям?


— Горобець — найменший та найнижчий з птахів, якого знайдеш усюди. А ми — найнижчі з людей, і нас тепер теж знайдеш усюди. — Септон мав вузьке, худе, загострене обличчя, коротку, побиту сивиною брунатну борідку. Ріденьке волосся було зав’язано вузлом на потилиці, босі ноги зчорніли, побилися дорогою та затверділи так, що скидалися на корені старого дерева. — Тут у нас кістки святих людей, замордованих за віру. Вони служили Седмиці аж до смерті, а тепер служать і по смерті. Хтось помер з голоду, когось закатували. Сплюндрували безліч септів, без ліку дів та матерів зґвалтували безбожники і посіпаки гемонів. Не уникли наруги навіть сестри-мовчальниці. Вишня Мати плаче-побивається з гніву та розпачу. Настав час усім помазаним лицарям покинути земних господарів і стати до захисту Святої Віри. Ходімо з нами до міста, якщо ви справді любите Седмицю.


— Любити люблю, — відповів Іліфер, — але ж маю щось їсти.


— Так само, як усі діти нашої Матері.


— Наш шлях лежить до Сутіндолу, — байдуже буркнув пан Іліфер.


Один із жебрущих братів сплюнув, а жінка застогнала.


— Ви негідні та облудні лицарі, — мовив чоловік із зіркою на грудях.


Декілька інших вірян струснули кийками в повітрі, але босий септон їх відрадив.


— Не судіть, бо суд належить лише Батькові. Хай їдуть з миром. Вони такі самі бідолахи, як ми, загублені на цій землі.


Брієнна посунула кобилу вперед.


— Моя сестра теж загубилася, і я її шукаю. Дівчина тринадцяти років, рудаво-брунатне волосся, гарна на вроду.


— Всі діти нашої Матері несуть на обличчях її вроду. Хай Діва береже ту бідолашну дівчину… і вас теж.


Септон підняв одну з віжок, за які тягли гарбу, собі на плече, і смикнув. Жебрущі брати знову завели спів. Брієнна та заплотні лицарі сиділи верхи і спостерігали, як хода їх проминає, тупаючи потроху коліями шляху до Росбі. Згодом спів почав стихати, а тоді зовсім завмер удалині.


Пан Крейтон підняв з сідла половинку дупи і почухав її.


— Що то за люди такі — підняти руку на святого септона?


Брієнна добре знала, що то за люди. Коло Дівоставу, пригадала вона, «Хвацькі Компанійці» підвісили одного септона за ноги до гілки дерева і пускали в його труп стріли задля вправи та забави. Чомусь їй стало цікаво, чи нема і його кісток у тій гарбі разом із рештою.


— Але який дурень візьметься ґвалтувати мовчазну сестру? — казав тим часом пан Крейтон. — Та навіть пальцем її торкнутися… кажуть, що вони — дружини самого Морока, і що їхні жіночі місця холодні та мокрі, наче лід.


Він зиркнув на Брієнну і поспіхом додав:


— Е-е-е… благаю вибачити.


Брієнна дала остроги кобилі й рушила в бік Сутіндолу. За мить слідом поспішив пан Іліфер, а тоді й пан Крейтон, що опинився наприкінці загону.


За три години вони натрапили на іншу купку людей, що теж пробиралися до Сутіндолу: купця зі слугами в супроводі ще одного заплотного лицаря. Купець сидів на зозулястій кобилі, а слуги по черзі тягли воза: четверо налягали на лями, а двоє крокували біля колес. Та почувши копита на дорозі, усі покидали тягнути і поставали навколо воза з високими ясеновими костурами напоготові; купець підняв арбалета, лицар видобув меча.


— Пробачте мені підозри, коли ваша ласка, — гукнув купець, — але часи зараз неспокійні, а мене захищає самий лише добрий пан Шадрік. Хто ви такі, мушу спитати?


— Що ви таке кажете! — обурився пан Крейтон. — Я є уславлений лицар Крейтон Довголоз, щойно з великої битви при Чорноводі, а оце мій супутник у дорозі, пан Іліфер Безгрішний.


— Ми вам зла не бажаємо, — додала Брієнна.


Купець окинув її поглядом, повним сумніву.


— Вам, панно, личило б сидіти вдома, у безпечній світлиці. Нащо ви нап’яли на себе оцей стрій, неподобний вашій статі?


— Я шукаю свою сестру. — Брієнна не насмілювалася згадувати ім’я Санси, бо ж її розшукували за вбивство короля. — Шляхетну діву, прекрасну вродою, з блакитними очима і рудаво-брунатним волоссям. Можливо, ви бачили її у супроводі череватого лицаря сорока років, або ж блазня-п’яниці.


— Хо, п’яниць та усяких блазнів зараз на шляхах стільки, що й не злічиш! Та й дів після наруги теж. Щодо череватого… важко нині чесній людині зберігати добре черево, коли навколо стільки люду голодує. Проте ваш пан Крейтон, схоже, з голоду не потерпає.


— У мене широка кістка, — заперечив пан Крейтон. — А чи не поїхати нам разом? Не смію піддавати сумніву хоробрість пана Шадріка, та він із себе досить невеличкий, а три клинки — краще за один.


«ЧОТИРИ клинки» — подумала Брієнна, проте втримала язика за зубами.


Купець озирнувся на свій збройний супровід.


— Що скажете, пане лицарю?


— Вважаю, цих трьох нема чого боятися. — Пан Шадрік був сухорлявий, вузьколиций, наче лисиця, чоловічок з гострим носом і шапкою біляво-рудого волосся. Сидів він на норовливому каштановому румаку, зросту мав хіба на вершок більше за п’ять стоп, але носа задирав трохи не вдвічі вище за себе. — Один старий, другий жирний, а оте величезне — то жінка. Хай їдуть з нами, коли хочуть.


— Як скажете.


Купець опустив арбалета, і подорож продовжилася. Найманий лицар відстав від воза і почав розглядати Брієнну згори донизу, наче та була добрячим свинячим окостом на базарі.


— А ви чимале дівчисько — і на зріст, і в раменах. Де це таку ягідку виростили?


Коли з неї кепкував пан Хайме, вона аж скаженіла; насмішкуватість коротуна її ледве торкалася.


— У світі чого тільки не росте. Є велетні, а є такі, що ледве від землі видно.


Лицар зареготав.


— Там, де треба — я теж велетень, ягідко!


— Купець, здається, назвав вас Шадріком.


— Так, пан Шадрік з Тінистого Звору. А ще маю прізвисько Скажений Повх.


Він повернув щита і показав їй свого герба: велику білу мишу-повха з лютими червоними очима на хвилях брунатних та синіх.


— Брунатне — то землі, котрими я блукав, синє — річки, які перетнув. А повх — то я.


— І ви справді скажені?


— Авжеж! Звичайний польовий повх тікає від крові та битви. А скажений повх сам їх шукає.


— Але не схоже, щоб часто знаходив.


— Коли мені треба, то знаходжу. Правда те, що я не турнірний лицар. Я, жіночко, свою хоробрість бережу для поля справжньої битви.


Нехай «жіночка» — вже краще, ніж «ягідка».


— Тоді ви з добрим паном Крейтоном маєте чимало спільного.


Пан Шадрік зареготав.


— Оце вже сумніваюся! Я б сказав, що радше ми з вами шукаємо дещо спільне. Загублена менша сестра, кажете? Блакитні очі, брунатно-руде волосся? — Він знову засміявся. — Ви в цьому лісі не єдиний мисливець. Я теж вистежую Сансу Старк.


Брієнна почепила на обличчя кам’яну личину, щоб приховати розпач.


— Хто така ця Санса Старк, і навіщо ви її вистежуєте?


— Бо кохаю, як інакше?


Брієнна зморщила лоба на глибокі борозни.


— Кохаєте?!


— Еге ж. Моє вічне та єдине кохання — золото. На відміну від вашого доброго пана Крейтона, я справді бився на Чорноводі, але за ту сторону, що програла. Мій викуп геть мене розорив. Ну хоч хто такий Варис, ви ж, певно, знаєте? Євнух оголосив, що дає за цю дівчину, про яку ви ніколи не чули, пухкий гаман золота. Я людина не жадібна, і якщо одна надмірного зросту жіночка допоможе мені знайти ту капосну дитину, я чесно розділю з нею Павукові монети.


— Я гадала, ви найняті цим купцем його охороняти.


— Лише до Сутіндолу. Гібальд — іще гірший жмикрут, ніж боягуз. А боягузливий аж занадто. Отже, що скажете на мою пропозицію, ягідко?


— Не знаю я ніякої Санси Старк! — наполягала вона. — Я шукаю свою сестру, шляхетно уроджену дівчину…


— …з блакитними очима і рудо-брунатним волоссям, так-так. А чи не нагадаєте, що то за лицар мандрує з вашою сестрою? Чи ви казали: блазень? — На її відповідь пан Шадрік не чекав, і то добре, бо вона жодної не знайшла. — Тієї ночі, коли помер король Джофрі, з Король-Берега зник один собі блазень — огрядний, з носом у винних прожилках, на ім’я пан Донтос Рудий, що колись жив у Сутіндолі. Молю богів, щоб вашу сестру та її п’яницю-блазня ніхто не злапав помилково за панну Старк та пана Донтоса. Ото було б лихо-лишенько.


Він ударив п’ятами боки румака і затрусив уперед.


Навіть Хайме Ланістер нечасто змушував Брієнну почуватися такою дурепою. «Ви в цьому лісі не єдиний мисливець.» Жінка на ім’я Брелла розказала, як Джофрі відібрав у пана Донтоса лицарські остроги, як панна Санса благала Джофрі про змилування над дурнем. «Він допоміг їй утекти, — вирішила Брієнна, коли почула оповідь. — Знайду пана Донтоса — знайду і Сансу.» Вона мала б знати, що інші можуть дійти того ж висновку. «І ці інші можуть виявитися ще огиднішими за пана Шадріка.» Їй лишалося сподіватися, що пан Донтос добре сховав Сансу в якомусь надійному місці. «Але як тоді мені її шукати?»


Брієнна згорбила плечі, насупилася і рушила собі далі.


Надвечір загін прибув до заїжджого двору — великої хати з колод коло злиття річок та старого кам’яного мосту. Пан Крейтон розказав, що саме так заїзд і зветься: «Коло старого кам’яного мосту». Корчмар начебто був йому приятелем.


— Непогано варить-смажить, і в кімнатах не більше бліх, ніж деінде, — божився лицар. — То кому сього вечора теплої та м’якої постелі?


— Авжеж не нам, якщо твій приятель не роздає їх задарма, — буркнув пан Іліфер Безгрішний. — Катма грошей у нас — по корчмах розкошувати.


— Я заплачу за нас трьох.


Брієнна браку грошей не відчувала — про це подбав Хайме. У саквах вона знайшла пухкого гаманця срібних оленів та мідних зірок, трохи меншого — набитого золотими драконами… а ще пергамен, що наказував усім вірним підданим короля надавати допомогу його пред’явниці, панні Брієнні з дому Тарф, відрядженій за наказом його милості у королівській справі. Підписано грамоту було дитячою рукою Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, законного Семицарства повелителя.


Гібальд теж пристав до думки спинитися на ніч у корчмі й наказав слугам лишити воза коло стайні. Крізь дзвінкові шибки вікон заїзду сочилося тепле жовте світло. Брієнна почула, як у стайні заіржав огир, що винюхав її кобилу. Вона саме знімала сідло, коли з дверей стайні виник хлопчик і мовив:


— З ласки пана лицаря, дозвольте мені.


— Я не лицар і не пан, — відповіла вона, — але кобилу візьми. Дай їй води та вівса, добре вичеши шкуру.


Хлопець почервонів.


— Перепрошую пані, я вас…


— Усі помиляються.


Брієнна віддала йому повід і пішла за рештою до корчми, закинувши сакви на плече і затиснувши згорток постелі під пахвою.


Підлогу з дощок у трапезній всипала тирса, повітря пахкотіло хмелем, димом та м’ясом. Над вогнем тріщала і порскала салом печеня, ніким не доглянута. За столом сиділо шестеро тутешніх, та вони припинили розмову, коли ввійшли чужинці. Брієнна відчула на собі їхні очі. Незважаючи на кольчугу, кобеняка та кубрака, під такими поглядами вона почувалася голою. Коли один чолов’яга присвиснув зі словами «Ти лишень подивися!», вона вже знала, що йдеться не про пана Шадріка.


З’явився корчмар з трьома величезними кухлями пива у кожній руці. Пиво хлюпало з кухлів на долівку з кожним його кроком.


— Чи маєте ви кімнати для подорожніх, добродію? — запитав його купець.


— Може, й маю, — відповів корчмар. — Для тих, хто має гроші.


Пан Крейтон Довголоз зобразив на обличчі обурення.


— Гей, Наглю, це отак ти вітаєш старого друга? Не впізнав? Це ж я — Довголоз!


— Чого ж не впізнати, як ви мені сім оленів винні. Покажіть срібло — покажу постіль.


Корчмар брязнув кухлями на столі, розливши ще пива.


— Я заплачу за кімнату для себе та іншу — для двох моїх супутників. — Брієнна показала на пана Крейтона та пана Іліфера.


— Я собі теж візьму кімнату, — мовив купець, — для себе і доброго пана Шадріка. Мої слуги, з вашої ласки, пересплять у стайні.


Корчмар окинув їх поглядом.


— Ласка чи не ласка, хай сплять — куди їх подінеш… Вечеряти будете? Є добра коза, на рожні печена.


— Чи добра, чи погана — про те я сам судитиму, — відказав Гібальд бундючно. — Моїм людям досить буде хліба, вмоченого у сало з кози.


Отакою і була їхня вечеря. Брієнна теж скуштувала козятини — після того, як пішла за корчмарем угору сходами, пхнула йому в руку кілька монет і покидала речі у другій кімнаті з тих, що він показав. Замовила вона козятини і для пана Крейтона з паном Іліфером — адже вони поділилися з нею пстругом. Заплотні лицарі та купець запивали м’ясо пивом, Брієнна попрохала кухоль козячого молока. Дослухаючись до застільних балачок, вона без надії сподівалася почути бодай кілька слів, які б допомогли їй знайти Сансу.


— Ви їдете з Король-Берега, — звернувся один з місцевих до Гібальда. — Чи правда, що Крулеріза скалічили?


— Та правда, — відповів Гібальд. — Мечову руку він втратив, отакі справи.


— Еге ж, — додав пан Крейтон, — лютововк йому відгриз, чув я таке. Одне з тих чудовиськ, що налізли сюди з півночі. Та що з тієї півночі буває доброго? У них навіть боги якісь пришелепкуваті.


— Вовки тут ні до чого, — мимохіть вимовила Брієнна. — Правицю панові Хайме відрубав кохорський найманець.


— Нелегко битися, коли в тебе правиці катма, — зауважив Скажений Повх.


— Та ну, — заперечив пан Крейтон Довголоз. — Ось я, приміром, однаково б’юся хоч правицею, хоч лівицею.


— Хто б сумнівався. — Пан Шадрік підняв кухля на знак вітання.


Брієнна пригадала свій бій з Хайме Ланістером у лісі. Вона тоді ледве стримувала клинок супротивника, зібравши останні сили. «А він же був слабкий після ув’язнення, скутий ланцюгами на зап’ястках. Жоден лицар у Семицарстві не встояв би супроти нього у повній силі та без кайданів.» Хайме скоїв багато зла, та якщо він щось і умів, то це битися мечем. Скалічити таку людину — то була нелюдська жорстокість. Одна справа — убити лева, і зовсім інша — відрубати йому лапу та лишити зламаним і безпорадним.


Раптом галас у трапезній став для неї занадто гучним; висидіти тут бодай ще хвилину здавалося мукою. Брієнна пробурмотіла «на добраніч» і пішла спати. Стеля у кімнаті була низька; заходячи зі скіпкою, вона мусила пірнути, щоб не розбити голову. Крім ліжка, достатнього для шістьох людей, та недогарка лойової свічки на підвіконні, у кімнаті нічого не було. Брієнна запалила свічку від скіпки, заклала двері засувом і повісила пас із мечем на стовпчик ліжка. Піхви меча були прості й непоказні: дерево у порепаній брунатній шкірі. Меч у них був ще простіший, куплений у Король-Березі навзамін відібраного «Хвацькими Компанійцями». «Навзамін меча Ренлі.» Їй досі боліло згадувати про втрату.


Але у згортку постелі був схований ще один довгий меч-півторак. Брієнна сіла на ліжко і витягла його; при світлі свічки заблищало жовте золото, зажевріли червоні рубіни. Витягнувши Вірноприсяжця з візерунчастих піхов, Брієнна відчула, як їй перехоплює подих. Глибоко у криці бігли, наздоганяючи одна одну, чорні та червоні рясиці. «Валірійський булат, викуваний чарами.» Саме такий меч пасував би до руки стародавнього звитяжця з казок. Коли Брієнна була маленька, мамка-годувальниця забивала їй голову оповідками про лицарську мужність та звитяги, про шляхетні діяння пана Галадора з Морну, Флоріана Дурня, принца Аемона Драконолицаря та інших славетних поборників. Кожен з уславлених воїнів носив при боці уславлений меч, і певно ж, Вірноприсяжець — хай не вона сама — був гідний місця у їхньому товаристві. «Ви захищатимете доньку Неда Старка власним залізом Неда Старка» — так їй казав Хайме.


Ставши на коліна між ліжком та стіною, вона здійняла меча і проказала мовчазну молитву до Стариці, чия золота лампада вказує людям правильну дорогу в житті. «Проведи мене, — молилася вона, — висвітли шлях поперед мене, покажи стежку, що веде до Санси.» Брієнна не виправдала сподівань Ренлі, не виконала своїх обіцянок пані Кетлін. Залишився Хайме — хоч його вона не повинна зрадити. «Він довірив мені свій меч. Він довірив мені свою честь.»


Опісля молитви вона простяглася на ліжку, як зуміла — при всій ширині довжини йому не вистачило, тому Брієнна лягла упоперек. Знизу чувся брязкіт кухлів, догори сходами долітали окремі голоси. Нагадали про себе згадані раніше Довголозом блохи — чухаючи їхні укуси, легше було не заснути.


Брієнна почула, як сходами видирається Гібальд, а трохи пізніше — і лицарі теж.


— …імені я його не відав, — розповідав пан Крейтон дорогою, — та на щиті він мав криваво-червону курку, і з меча його стікала червона кров…


Голос його стишився, десь нагорі прочинилися і брязнули двері.


Свічка вигоріла. На корчму «Коло старого кам’яного мосту» лягла пітьма; у корчмі настала така тиша, що Брієнна почула тихе муркотіння річки. Лише тоді вона наважилася встати, зібрати речі, обережно прочинити двері, дослухатися і зійти донизу босоніж. Ззовні корчми вона вдягла чоботи і поспішила до стайні засідлати свою гніду. Сідаючи в сідло, Брієнна подумки попрохала вибачення в пана Крейтона та пана Іліфера. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли вона його минала, та не ворухнув і пальцем, щоб зупинити. Копита кобили застукотіли старим кам’яним мостом, а потім її поглинули хащі — чорніші за смолу, повні привидів та чудернацьких спогадів.


«Я їду по вас, панно Сансо, — думала вона, в’їжджаючи до пітьми. — Нічого не бійтеся — я не спинюся, доки вас не знайду.»


Семвел


Сем саме читав про Інших, коли побачив мишу.


Очі його були червоні й подразнені. «Дарма я їх натираю» — казав він собі, продовжуючи натирати. Від пилюки вони свербіли і спливали слізьми, а пилюка тут була усюди. Маленькі її пухирчики злітали у повітря від кожної перегорнутої сторінки, а коли Сем зсував стос книжок, щоб подивитися котрусь унизу, пилюка вибухала цілими сірими хмарами.


Сем не знав, скільки минуло часу, відколи він востаннє спав. Але від товстої лойової свічки, яку він запалив, коли допався до нерівної в’язки скручених сувоєм та зв’язаних шворкою окремих сторінок, лишилося ледве піввершка. Втомився він так, наче на ньому орали, але не мав сили зупинитися. «Ще одна книжка, — казав він собі, — і тоді вже годі. Ще один сувій, лише один. Ще одна сторінка — і піду нагору та візьму щось попоїсти.» Але за однією сторінкою сама собою перегорталася друга, а тоді третя, а під купою книжок чекала ще одна. «Ось лишень гляну одним оком, про що вона» — думав він про нову книжку, і раптом опинявся вже на її середині. В роті Сем не мав ані тріски, відколи з’їв миску квасолевої юшки зі шкварками разом з Пипом та Греном. «Ну хіба ще хліба з сиром, але й того лише крихту» — згадав він. Саме тоді він кинув швидкий погляд на порожню таріль і помітив мишку, що розкошувала хлібними крихтами.


Миша була завбільшки з половинку його мізинця, мала чорні очиці та м’яке сіре хутерце. Сем знав, що мав би її вбити. Хай миші більше полюбляли хліб та сир, але ж не гребували і папером. Поміж стосів та полиць він знайшов удосталь мишачого посліду, а на деяких шкіряних палітурках книжок виднілися сліди дрібних зубів.


«Але ж вона така дрібнесенька… І голодна.» Хіба можна пошкодувати їй кілька крихт хліба? «І все-таки вона їсть книжки.»


Після годин, висиджених у кріслі, Семова спина затерпла, наче дошка, а ноги геть заніміли. Він знав, що не досить спритний, аби упіймати мишу, та може, зумів би її розчавити. Коло його ліктя лежав важкий, переплетений у шкіру примірник «Літопису Чорного Кентавра» — надзвичайно детальний звіт септона Джоркена про дев’ятирічну службу Орберта Крестава на посаді князя-воєводи Нічної Варти. У тому літописі на кожен день служби воєводи припадала окрема сторінка. Починалася вона, як здавалося вже після кількох з них, завжди одним і тим самим: «Князь-воєвода Орберт піднявся на світанку та пішов до вітру спорожнитися». Виняток становила остання сторінка, на якій говорилося: «Князя-воєводу Орберта знайшли померлим уві сні.»


«Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця — тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення — він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу.


— А будеш книжки їсти? — суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.»


Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка — наче вікно в інший світ.


З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут — у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього.


Запхавши під ліву пахву стос книжок та сувоїв, а до правиці взявши свічку, Сем посунув підземними проходами, які братчики кликали «жуковинами». Блідий стовп світла вихоплював круті кам’яні сходи, що виводили на поверхню; так Сем дізнався, що вже настав день. Він лишив свічку горіти у стінній заглибині та почав підніматися. На п’ятій сходинці він уже пирхав, а на десятій зупинився перекласти книжки під праву пахву.


Небо нагорі мало колір білого олива. «Снігове небо» — подумав Сем, примружившись угору, і здригнувся незатишно. Він пам’ятав ту ніч на Кулаку Першолюдей, коли упирі та сніговії зійшлися разом. «Та годі тобі боятися, — подумав він. — Ти ж маєш навколо себе присяжних братчиків, не кажучи вже про Станіса Баратеона і його лицарів.» Поруч здіймалися вежі та інші будівлі замку Чорного, карликові проти крижаного громаддя Стіни. Чимала купа людей повзла кригою вгору приблизно за чверть висоти Стіни від землі — там потроху виростали нові звивисті сходи, що мали скоро зустрітися з рештками старих. Пиляння та стукіт молотків лунко відбивалися від льоду Стіни. Джон примушував будівничих працювати вдень і вночі; Сем чув, як дехто скаржився за вечерею: мовляв, воєвода Мормонт ніколи не силував їх так тяжко гарувати. Але ж без величезних сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного ланцюгового витягу. А якщо Семвел Тарлі й ненавидів щось гірше за сходинки, то це підйомну кліть. Він завжди заплющував очі, коли сідав у неї, конче певний, що ланцюг зараз розірветься. Щоразу, як залізо кліті шкрябало по кризі, його серце на хвильку припиняло битися.


«Двісті років тому тут були дракони, — знічев’я подумав Сем, спостерігаючи за повільним підйомом кліті. — Вони просто узяли та й злетіли б на верхівку Стіни.» Королева Алісанна тоді прилетіла до замку Чорного на драконі, а Джаяхаерис, її король, прибув за нею на своєму. Чи не могла Срібнокрилка залишити по собі яйце? А чи може, Станіс знайшов яйце на Дракон-Камені? «Та якби він і мав яйце, то як би зумів його налупити?» Баелор Блаженний молився над яйцями, що належали йому, а інші Таргарієни вдавалися до чаклунства. Та нікого з них не спіткало нічого доброго, крім дурощів та лиха.


— Семвеле, — мовив похмурий голос, — а я по тебе. Наказано привести тебе до князя-воєводи.


Семові на ніс упала сніжинка.


— Джон хоче мене бачити?


— Чи хоче він, чи ні — цього не скажу, — відповів Скорботний Ед Толет. — Я ніколи не хотів бачити половини того, що бачив, зате не бачив половини того, що хотів. Гадаю, хотіння тут геть ні до чого. Але піти таки доведеться. Воєвода Сніговій бажає з тобою говорити, щойно скінчить з Крастеровою дружиною.


— Йолею?


— Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи — моя мала вуса.


— Для кіз вуса — то звична справа! — вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. — Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене.


— Не зви мене Смертяним! — Сем пустив повз вуха жарт про теля. Що з нього взяти, з того Пипа. — Я читав. Там була миша…


— Не згадуй мишей при Грені. Вони його жахають аж на смерть!


— Брехня! — обурено заперечив Грен.


— От приміром, де тобі з’їсти мишу — не подужаєш!


— Та я стільки подужаю, що ти не полічиш!


Скорботний Ед Толет зітхнув.


— Як я був малий хлопчина, ми їли смажену мишу лише на великі свята. Мені, як найменшому, лишався хвіст. А на хвості ж м’яса катма!


— Де твій лук, Семе? — запитав Грен.


Колись пан Алісер кликав його Бицею, та з часом прізвисько змінилося на Зубра, бо Грен і справді виростав дедалі більше схожим на цього звіра. Він прибув до Стіни величеньким, але вайлуватим, дебелим шиєю, широким спиною, червоним на обличчя… і вельми незграбним. Та відтоді все змінилося. Хай шия його ще червоніла, коли Пип дражнив приятеля якоюсь новою вигадкою, зате довгі години вправ з мечем та щитом зробили йому живіт пласким, руки — дужими та твердими, груди — широкими та м’язистими. Тепер він справді був могутній, як зубр — і так само кошлатий.


— Ульмер чекав тебе коло цілей.


— А, Ульмер, — присоромився Сем.


Чи не першим наказом Джона Сніговія на посаді князя-воєводи було запровадження щоденних вправ зі стрільби з лука для всієї залоги замку, навіть шафарів та кухарів. Він сказав, що попередні очільники Варти забагато уваги приділяли навчанню меча і замало — стрільбі. То була пам’ять про дні, коли з десяти братчиків щонайменше один був лицарем, а не так, як зараз — хіба один зі ста. Сем визнав, що наказ доцільний, але вправи з довгим луком ненавидів майже так само пристрасно, як видирання сходами догори. Коли він вдягав рукавиці, то нікуди не міг влучити, зате коли знімав, то мав пухирі на всіх пальцях. Небезпечна штука — луки. Одного разу Сем відірвав собі половину нігтя на великому пальці, коли натягав тятиву.


— Та забув я про Ульмера…


— Ти, Смертяний, розбив серце дичацькій принцесі, — мовив Пип. Останнім часом Вала взяла за звичку дивитися на них з вікна своєї келії у Король-Башті. — Все стоїть коло вікна, тебе виглядає.


— Та не виглядає вона! Що ти верзеш?!


Сем говорив з Валою лише двічі — маестер Аемон відвідував її, щоб перевірити, чи здорові немовлята. Принцеса була така вродлива, що Сем червонів, запинався і недоладно мимрив у її присутності.


— Чому б ні? — спитав Пип. — Вона хоче мати від тебе дітей. Може, нам краще кликати тебе Семом Спокусником?


Сем зашарівся. Він знав, що король Станіс має щодо шлюбу Вали свої наміри — дівчина була вапном, яким король хотів скріпити вибудуваний ним мир між північанами та вільним народом.


— Мені нема коли стріляти — я мушу йти до Джона.


— Джона? Якого ще Джона? Ми знаємо когось на ім’я Джон, га, Грене?


— Та це він про князя-воєводу.


— А-а-а, отого. Великого і жахливого Сніга-воєводу. То так і кажи. Але навіщо тобі його бачити? Він навіть вухами ворушити не вміє. — Пип заворушив своїми, щоб показати хист. Вуха в нього були таки чималенькі, ще й червоні з морозу. — Втім, ні — він тепер не той Сніг-воєвода, що був. Він Джон Сніговій, справжній князь-воєвода Нічної Варти, такий вельможний пан, що на нас йому і глянути гидко.


— Джон має обов’язки, — взявся захищати його Сем. — Йому ввірено цілу Стіну і все, що коло неї.


— Але ж він і друзям винен деякі обов’язки, хіба ні? Якби не ми, нашим князем-воєводою зараз був би Янос Слинт. А князь Янос вислав би Сніговія на розвідку голим верхи на миршавому віслюку. «Ану хутко скачи до Крастерового Дитинця, — сказав би Слинт, — і привези мені опанчу та чоботи Старого Ведмедя.» Це ж ми, не абихто, врятували його від такої долі. А тепер у нього забагато обов’язків, щоб посидіти з нами за келихом пряного вина коло вогню?!


Грен погодився з приятелем.


— Обов’язки чи ні, а надвір же він виходить! Завжди отут з кимось б’ється, мало не щодня.


Сем мусив визнати, що Грен має рацію. Одного разу, коли Джон прийшов спитати поради в маестра Аемона, Сем запитав його, чому він стільки часу марнує на бійку мечем.


— Старий Ведмідь, коли був князем-воєводою, то зовсім рідко брав меча до рук, — зауважив він.


У відповідь Джон пхнув руків’я Пазура Семові до руки. Дав відчути легкість, рівновагу, змусив покрутити клинок і побачити блиск рясиць у темно-димному металі.


— Валірійський булат, — мовив він, — викуваний чарами, вигострений до краю, майже незнищенний. Мечник має бути гідним свого меча, Семику. Пазур зроблено з валірійського булату, але ж мене — ні. Насправді Піврукому було легше вбити мене, ніж тобі — муху.


Сем віддав меча назад.


— Коли я пробую вбити муху, вона завжди тікає. Я ляпаю собі по руці, а потім мені болить.


Джон зареготав.


— Ну як скажеш. Нехай Кворину було легше вбити мене, ніж тобі — з’їсти миску вівсяної каші.


Вівсяну кашу Сем дуже полюбляв, а надто коли її присмачували медом.


— Вибачайте, не маю часу.


Сем покинув друзів і закрокував до зброярні, притискаючи книжки до грудей. «Я щит, що береже царину людей» — пригадав він і спитав себе, що б ті люди сказали, якби усвідомили, що захист їхньої царини покладено на плечі Грена, Пипа і Скорботного Еда.


Воєводську Вежу геть випатрав вогонь, Станіс Баратеон забрав собі за помешкання Король-Башту… відтак Джон Сніговій вселився до непоказних покоїв Донала Нойє позаду зброярні. Коли прибув Сем, звідти саме виходила Йоля, загорнута у його старого кобеняка, подарованого під час втечі з Крастерового Дитинця. Вона трохи не пробігла повз нього, якби він не схопив її за руку, впустивши дві зі своїх книжок.


— Йолю!


— Семе.


Голос її уривався. Йоля — темноволоса тоненька дівчина з великими карими очима сарни — ледве вгадувалася під складками старого Семового кобеняка, обличчя майже сховалося під каптуром, та все одно було видно, як вона тремтить. Обличчя її виглядало змарнілим і переляканим.


— В чому справа? — запитав Сем. — Як ся мають діти?


Йоля смикнула руку на себе.


— З ними все гаразд, Семе. Все гаразд.


— Диво, що ти колись спиш, між ними двома, — мовив Сем якомога приязніше. — Котрого це я чув минулої ночі? Здавалося, він ніколи не замовкне.


— То Даллин хлопчик. Він як хоче цицьку, то кричить, аж заходиться. А мій… мій майже ніколи. Лише інколи воркотить, але… — Її очі наповнилися слізьми. — Мені час іти. Давно вже маю їх погодувати. Бо як вони мені груди не висмокчуть, то я геть уся обляпаюся.


І Йоля ринула через двір, лишивши Сема у збентеженні.


Щоб зібрати зронені долу книжки, йому довелося стати на коліна. «Чого я їх стільки нахапав?» — питав себе Сем, струшуючи бруд з «Нефритової скарбниці», товстезного зібрання переказів та байок сходу, яке йому велів знайти маестер Аемон. Книжку начебто не було пошкоджено. Зате книзі «Драконове Сім’я, або Історія Дому Таргарієн від Вигнання до Найвищої Могутності», поважній праці маестра Томакса, пощастило менше. Впавши, вона розчахнулася, і кілька сторінок забруднилися болотом — серед них одна з вельми ретельно змальованим кольоровими чорнилами Балеріоном Чорним Жахом. Сем обізвав себе безруким йолопом і заходився розгладжувати сторінки та вичищувати з них бруд. Присутність Йолі завжди його бентежила і здіймала у ньому… ну, те, що здіймається. Присяжний братчик Нічної Варти не мав би таке відчувати до Йолі, особливо коли вона згадувала про груди і…


— Воєвода Сніговій чекає.


Коло дверей зброярні стояло двоє вартових у чорних кобеняках та залізних шоломцях, спираючись на списи. Звернувся до Сема Волохатий Гал, а Мулій допоміг йому стати на ноги. Сем пробурмотів подяку і заспішив повз них крізь кузню, де стояло горнило, міхи та ковадло. На верстаті лежала наполовину готова кольчуга. Під ковадлом лежав Привид і гриз бичачу кістку в намаганні дістатися мозку. Великий білий лютововк підняв на Сема погляд, але не писнув.


Джонова світлиця розташувалася позаду риштунків зі списами та щитами. Коли Сем увійшов, Джон саме читав якийсь пергамен. На плечі в нього сидів крук воєводи Мормонта, видивляючись униз, наче теж розумів, що там написано. Забачивши Сема, птах простер крила і полетів до нього, вигукуючи:


— Зер-рна, зер-рна!


Відклавши книжки, Сем пхнув руку в мішок коло дверей і дістав жменю зерняток. Крук сів йому на зап’ясток і схопив одне з долоні, та так добряче при тому дзьобнув, що Сем аж кавкнув і відсмикнув руку. Птах знову здійнявся у політ, а червоні та жовті зернятка розлетілися навколо.


— Зачини двері, Семику. — На Джонових щоках досі виднілися рубці, де орел намагався вирвати йому очі. — Та потвора проклювала тобі шкіру?


Сем поклав книжки і стягнув рукавичку.


— Ой, справді. — В животі йому замлоїло. — В мене кров тече!


— Така наша доля — проливати кров за Варту. Вдягай товщі рукавиці. — Джон штовхнув до нього чоботом стільця. — Сідай і поглянь на оце.


Він передав Семові шмат пергамену.


— Що це таке? — запитав Сем.


Крук заходився виколупувати зернятка з-поміж очерету на підлозі.


— Паперовий щит.


Сем почав читати, заразом висмоктуючи кров з долоні. Руку маестра Аемона він упізнав одразу ж. Старий писав дрібними охайними літерами, прямо і точно, але не бачив ляпок та іноді лишав чорнило розмазаним.


— Лист королю Томену?


— У Зимосічі Томен бився з моїм братом Браном на дерев’яних мечах. І мав на собі стільки повсті, що скидався на набитого для пічки гусака. Бран тоді збив його на землю. — Джон підійшов до вікна. — А потім Бран загинув. А рожевопикий опецьок Томен тепер сидить на Залізному Престолі з короною на своїх золотих кучерях.


«Бран не загинув! — кортіло вигукнути Семові. — Він пішов за Стіну з Холодноруким!» Але слова застрягли йому в горлянці. «Я присягнувся, що нікому не скажу.»


— Бачу, ти не підписав листа.


— Старий Ведмідь прохав Залізний Престол про допомогу чи не сто разів. І йому прислали Яноса Слинта. Жоден лист не змусить Ланістерів нас полюбити. Адже вони чули й чують, як ми допомагаємо Станісові.


— Але ж тільки у захисті Стіни, не в змаганнях за престол! — Сем швидко перечитав листа. — Тут саме так і написано!


— Князь Тайвин може не схотіти побачити різницю. — Джон забрав листа назад. — Навіщо йому допомагати нам зараз, якщо він жодного разу не допоміг раніше?


— Ну, — мовив Сем, — він же не захоче, щоб люди казали: ось, мовляв, Станіс виїхав на чолі війська на захист держави, поки король Томен сидів і бавився іграшками. Це накличе сором на дім Ланістер.


— Я хочу накликати на дім Ланістер не сором, а смерть і руїну. — Джон підняв листа. — «Нічна Варта не втручається у чвари Семицарства», — прочитав він. — «Ми склали обітницю боронити царину людей, яка зараз знаходиться у жахливій небезпеці. Станіс Баратеон допомагає нам проти ворогів за Стіною, хоча ми не є його підданими чи служивими вояками…»


— Ну, — посовався Сем, — таки не є. Адже так?


— Я дав Станісу харчів, притулок і Ніч-Кром, а ще дозволив оселити якусь частину вільного народу в Дарунку. Це все.


— Князь Тайвин скаже, що це забагато.


— Станіс каже, що цього замало. Що більше даєш королю, то більше він жадає. Ми гуляємо крижаним мостом, де по обидва боки — бездонне провалля. Задовольнити одного короля — то вже справа нелегка. Задовольнити двох — навряд чи можлива.


— Так, але… раптом Ланістери переможуть, і князь Тайвин вирішить, що ми зрадили короля тим, що допомогли Станісові? Це ж буде кінець Нічній Варті. Він має за собою Тирелів з усім могуттям Вирію. І він таки розбив князя Станіса на Чорноводі.


Семові ставало млосно від самого лише вигляду крові, та він кумекав у тому, як і завдяки чому виграються війни. Його батько подбав про навчання сина.


— Чорновода — то була одна битва. Робб виграв усі свої битви, а голову втратив. Якщо Станісові вдасться підняти північ…


«Він намагається переконати себе, — зрозумів Сем, — але не може.» З замку Чорного вилетіло безліч круків на борвії чорних крил, закликаючи князів півночі оголосити підтримку Станісові Баратеону та приєднати свої потуги до його війська. Більшість тих круків вислав сам Сем. Поки що повернувся лише один птах — той, який літав до Карголду. Від решти панства було чути лише моторошну тишу.


Та навіть якби всі північани і стали на його бік… Сем не розумів, як навіть у такому разі Станіс сподівається здолати об’єднану потугу Кастерлі-на-Скелі, Вирію та Близнюків. І все ж без північан його справа приречена від самого початку. «Так само приречена, як Нічна Варта, якщо князь Тайвин назве нас зрадниками.»


— Ланістери мають собі власних північан. Князя Болтона та його байстрюка.


— Станіс має Карстарків. Якщо він залучить до своєї справи ще й Білу Гавань…


— Якщо, — наголосив Сем. — А якщо ні… тоді, пане воєводо, навіть паперовий щит краще, ніж зовсім ніякого.


Джон зашурхотів листом, розпрямлюючи його.


— Та мабуть.


Він зітхнув, узяв перо і нашкрябав підпис унизу листа.


— Подай мені воску для печаток.


Сем нагрів паличку чорного воску над свічкою, накрапав трохи на пергамен і подивився, як Джон твердо втискає у калюжку печатку князя-воєводи.


— Віднеси маестрові Аемонові, коли підеш, — наказав Джон. — Хай надішле птаха до Король-Берега.


— Надішлю. — Сем завагався. — Пане воєводо, чи не можна спитати… Я бачив, як звідси вийшла Йоля. Вона трохи не плакала.


— Вала знову прислала її прохати про Манса.


— Ой…


Вала — то була сестра жінки, яку Король-за-Стіною взяв собі за королеву. «Дичацькою принцесою» кликав її Станіс зі своїми людьми. Сестра її Далла загинула під час битви, хоча її не торкнувся жоден клинок — вона померла, народжуючи сина Манса Розбишаки. Сам Розбишака теж мав скоро відійти за нею в могилу, якщо почуті Семом плітки містили хоч трохи правди.


— Що ви їй сказали?


— Що побалакаю зі Станісом, хоча навряд його намір похитнуть якісь мої слова. Перший обов’язок короля — захищати державу, а Манс на неї напав. Його милість цього не забуде. Мій батько називав Станіса Баратеона справедливою людиною, але ніхто ніколи не вважав його поблажливим. — Джон спинився, насупився. — Я б радше зітнув Мансові голову власноруч. Адже він колись був братчиком Нічної Варти. За правом його життя належить нам.


— Пип сказав, що пані Мелісандра хоче віддати його вогню і скоїти якесь чаклунство.


— Пипові слід навчитися припинати язика. Я те саме чув від інших. Королівська кров, мовляв, пробуджує дракона. Де Мелісандра гадає знайти поснулого дракона — цього ніхто не знає. Якесь безглуздя. Мансова кров не більш королівська, ніж моя власна. Він ніколи не вдягав корони, не сидів на престолі. Власне, він усього лише розбійницький отаман. А в розбійницькій крові жодної сили немає.


Крук зиркнув угору з підлоги.


— Кров! — проскрипів птах.


Джон не звернув на нього уваги.


— Я відсилаю Йолю з замку.


— Ой! — прохопився Сем з несподіванки, тоді закивав головою. — Так-так, це… це на краще, пане воєводо.


А й справді — добре їй буде поїхати кудись, де тепло і безпечно, щонайдалі від Стіни та війни.


— І не саму, а з хлопчиком. Треба шукати нову годувальницю для його молочного брата.


— Поки не знайдете, згодиться козяче молоко. Для дитини воно краще за коров’яче. — Про це Сем прочитав у якійсь книжці. Він посовався на стільці й продовжив: — Пане воєводо… коли я проглядав літописи, то натрапив на ще одного юнака-воєводу. За чотири століття перед Завоюванням. Озріка Старка обрали у віці десять років, а прослужив він наступні шістдесят. Це вже четверо, пане воєводо. Ви ще дуже далекі від того, щоб вважатися наймолодшим з обраних воєвод. Наразі ви п’ятий у списку.


— І всі молодші за мене були синами, братами або байстрюками Короля на Півночі. Розкажи мені щось корисне. Розкажи про нашого ворога.


— Про Інших. — Сем облизнув губи. — Вони згадуються у літописах, але не так часто, як я чекав. Ну тобто у тих літописах, які я знайшов і продивився. Бо ж там напевне є і такі, що я проминув. Частина старих книжок розвалюється на шматки; як гортаєш сторінки, то вони кришаться. А найстаріші… вони або геть розсипалися, або так поховані, що я не знайшов, або… ну, таке теж може бути, що їх і нема, тих книжок, і не було ніколи. Найстаріші літописи, що ми маємо, написано після того, як андали прийшли на Вестерос. Першолюди лишили тільки руни на каменях. І тому все, що нам здається відомим про Вік Звитяжців, Вік Світанку і Довгу Ніч — то розвідки, написані септонами за тисячі років після подій. У Цитаделі є архімаестри, які геть усе в них ставлять під сумнів. Старі оповіді повняться королями, що правили століттями, та лицарями, які здобували собі слави за тисячу років перед тим, як з’явилося лицарське звання. Та ви й самі знаєте перекази про Брандона Будівника, Симеона Зореокого, Короля Ночі… ми звемо вас дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти, але найстаріший список, що я зміг знайти, містить шістсот сімдесят чотири воєводи, тому його мало бути написано у часи…


— Дуже давні часи, і то минулі, — перебив Джон. — Що там про Інших?


— Я знайшов згадку про драконоскло. Колись, за Віку Звитяжців, діти лісу щороку давали Нічній Варті сто обсидіанових кинджалів. Майже всі оповіді погоджуються, що Інші приходять тоді, коли стає холодно. Або ж навпаки — коли вони приходять, тоді холоднішає. Іноді вони з’являються у снігових буревіях і зникають, коли небо ясніє. Вони ховаються від сонячного світла і виникають у пітьмі ночі… або ж пітьма настає, коли вони приходять. Хтось пише, що Інші їздять верхи на трупах тварин. Ведмедів, лютововків, мамутів, коней — байдуже, аби були мертві. Той, що вбив Малюка-Павлюка, їхав на мертвому коні — принаймні хоч тут нас не дурять. Деякі джерела також повідомляють про велетенських крижаних павуків. Я не знаю, хто це такі. Людей, яких убито в сутичках з Іншими, треба спалити, бо інакше вони повстануть знову як їхні посіпаки.


— Ми все це знаємо. Питається, як з ними боротися?


— Якщо вірити переказам, обладунок Інших стійкий проти більшості пересічних клинків, — відповів Сем, — а їхні власні мечі такі холодні, що аж ламають гартовану крицю. Але їх відлякує вогонь і вражає обсидіан.


Він пригадав того, якого зустрів у страхолюдній пущі. Як істота мовби розтанула, коли Сем пхнув її кинджалом з драконоскла, що йому зробив і подарував Джон.


— Я знайшов одну розвідку про Довгу Ніч, у якій оповідається про останнього звитяжця, що вражав Інших клинком драконосталі. Там написано, що проти неї Інші безсилі.


— Драконосталь? — Джон спохмурнів. — Невже валірійський булат?


— Мені теж одразу спало на думку.


— Тобто якщо я переконаю панство Семицарства віддати нам усі їхні мечі валірійського булату, ми будемо врятовані? А чом би й ні! Хіба важко? — Джон засміявся, та веселощів у тому сміху не чулося. — То ти знайшов, хто ж такі ці Інші, звідки з’являються, чого хочуть?


— Ще не знайшов, пане воєводо — та може, просто не ті книжки читав. Я ж іще кількасот навіть не відкрив. Якби ж мені більше часу, я б знайшов усе, що тільки можна знайти.


— Часу якраз і немає, — сумно проказав Джон. — Тобі час збирати речі, Семе. Ти їдеш разом із Йолею.


— Їду? — Хвилину Сем нічого не розумів. — Я кудись їду? До Східної Варти, пане воєводо? Або… куди мені…?


— До Старограду.


— До Старограду?! — вирвався у Сема придушений писк.


Недалечко від Старограду лежав Рогошпиль. «Рідний дім.» Від самої думки у голові аж запаморочилося. «І батько.»


— Аемон теж їде.


— Аемон? Маестер Аемон?! Але ж… пане воєводо… йому сто два роки… а ви відсилаєте і його, і мене? Хто ж поратиме круків? А як вони захворіють чи пораняться, тоді…


— Їх попорає Клідас. Він служить Аемонові багато років.


— Клідас не маестер, а лише шафар, і очі в нього слабкуваті. Вам потрібен маестер. Але ж маестер Аемон такий слабий, а тут подорож морем… — Він згадав Вертоград і «Вертоградську королеву» та мало не вдавився власним язиком. — Раптом що… він такий старий, і…


— Його життя буде в небезпеці. Я це знаю, Семе. Але тут на нього чатує ще більша небезпека. Станіс знає, хто такий Аемон. Якщо червоній жінці знадобиться королівська кров для її химороді…


— Ой. — Сем зблід з лиця.


— У Східній Варті до вас приєднається Дареон. Маю сподівання, його спів приманить до нас хоч кількох людей з півдня. «Кіс» довезе вас до Браавосу, а вже там ви влаштуєте собі проїзд до Старограду. Якщо ти й досі не роздумався назвати Йолину дитину своїм байстрюком, то відішли їх обох до Рогошпилю. Інакше Аемон знайде їй місце служниці в Цитаделі.


— Моїм б-байстрюком… — Так, він це казав, але ж… «Стільки води. Можна потонути. Кораблі весь час тонуть, а нині, восени, ще й такі борвії гуляють…» Зате Йоля буде з ним, і дитина виросте в безпеці. — Так, я… мати з сестрами допоможуть Йолі порати дитину…


«Я можу надіслати листа. Навіщо пхатися до Рогошпилю самому?»


— Але Дареон може відвезти її до Старограду незгірш мене. А я… щодня стріляю з лука з Ульмером, як ви наказали… ну не тоді, коли сиджу в книгосхові, але ж ви звеліли знайти усе про Інших. Від лука в мене плечі болять, а на пальцях я пухирі набив. — Сем показав Джонові, де один із них луснув. — Але я не припиняю. Тепер уже, бува, потроху влучаю в ціль… та однак гіршого за мене лучника ще земля не носила. Зате Ульмер розповідає такі цікаві байки. От якби хтось їх записав та склав книжку…


— Ти й запишеш. У Цитаделі вдосталь пергамену і чорнила. І луків також. Я чекаю, що ти продовжиш там навчання стрільби. Послухай, Семе… у Нічній Варті не одна сотня братчиків уміє випустити стрілу. А читати і писати — лише жалюгідна жменя. Я хочу зробити тебе своїм новим маестром.


Почувши це слово, Сем зіщулився. «Ні, пане батечку, благаю вас, я більше ані словом, присягаюся Седмицею. Пустіть мене, благаю, пустіть…»


— Пане воєводо, я… моя робота ж уся тут, книжки…


— Вони нікуди не дінуться, доки ти повернешся.


Сем ухопився рукою за горло; він майже відчув там ланцюга, що його душить.


— Пане воєводо, але в Цитаделі, там… там примушують розтинати трупи…


«Там людей примушують носити ланцюга на шиї. Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.»


Три дні й три ночі Сем засинав, виснажений власним плачем, прикутий за руки та ноги до стіни. Ланцюг на шиї був такий тісний, аж шкіра репнула. Коли він повертався уві сні не на той бік, то не міг дихати.


— Я не зможу носити ланцюга.


— Можеш. І носитимеш. Маестер Аемон старий і сліпий, втрачає останні сили. Хто займе його місце, коли він помре? Маестер Мулін у Тіньовій Вежі частіше б’ється, ніж пише, а маестер Хармун зі Східної Варти частіше лежить п’яний, ніж сидить за книжками.


— Але ж можна попрохати Цитадель про нових маестрів…


— Я так і зроблю. Нам стане у пригоді кожен. Але Аемона Таргарієна не так легко замінити. — На обличчі Джона відбився подив. — Я був певний, Семе, що це тебе потішить. У Цитаделі є стільки книжок, що жодна людина в світі не прочитає їх усі. Там тобі буде добре, Семе. Я цього певний. Як і того, що ти не зрадиш мої сподівання.


— Зраджу. Так, книжки я читати вмію, але ж… м-м-маестер має бути цілителем, а я к-к-крові лякаюся. — Він простягнув до Джона тремтливу руку на підтвердження своїх слів. — Я Сем Сполоханий, не Смертяний.


— Сполоханий? Чого тобі боятися у Старограді? Докорів безсилих старців? Семе, ти бачив на власні очі натовп упирів, що нападали на Кулак. Люту хвилю живих мерців з чорними руками та блакитним вогнем у очницях. Ти власноруч убив Іншого!


— То д-д-раконоскло, не я…


— Помовч. Ти брехав і плів змови, щоб зробити мене князем-воєводою. І тепер ти мені коритимешся. Ти поїдеш до Цитаделі й викуєш собі ланцюга. І якщо доведеться розтинати трупи, то розтинатимеш. Принаймні у Старограді вони не опиратимуться.


«Він нічого не розуміє.»


— Пане воєводо, — мовив Сем, — мій б-б-батько, князь Рандил, він, він, він… адже життя маестра — це життя у покорі та неволі… — Сем розумів, що жалюгідно белькоче, та вдіяти нічого не міг. — Жоден син дому Тарлі ніколи не носитиме ланцюга. Уроджений володар Рогошпилю ніколи не лизатиме чоботи якомусь нікчемному випанкові.


«Хочеш ланцюгів — ходи зі мною.»


— Джоне, я не можу повстати проти волі свого батька!


Він сказав «Джоне», але Джона перед ним не було. Попереду сидів князь-воєвода Сніговій з очима сірими та твердими, як крига Стіни.


— Ти не маєш батька, — мовив Сніг-воєвода. — Тобі лишилися тільки брати. Тільки ми. Твоє життя належить Нічній Варті. Тому ходи до себе, запхай у заплічну торбу пару підштанків і що там тобі ще знадобиться у Старограді. Ти вирушаєш за годину до сходу сонця. І ось тобі ще один наказ. Віднині й надалі ти не посмієш звати себе боягузом. За останній рік ти пережив більше небезпек, ніж пересічний чоловік — за все життя. Якось та зумієш пережити Цитадель. І з’явишся до неї не наполоханим хлопчаком, а присяжним братчиком Нічної Варти. Я не можу наказати тобі стати хоробрим, але наказую сховати і не показувати свої страхи. Ти проказав обітниці, Семе. Пам’ятаєш їх?


«Я — меч у пітьмі.» Але меча він тримав абияк, а пітьма його лякала.


— Я… я спробую.


— Не спробуєш. А виконаєш мій прямий наказ.


— Нак-каз! — Мормонтів крук заплескав великими чорними крилами.


— Слухаю волю князя-воєводи. А чи… а чи знає про це маестер Аемон?


— Ми з ним разом це замислили. — Джон прочинив йому двері. — І не треба зайвих прощань. Що менше людей знатиме, то краще. За годину до світанку, коло цвинтаря.


Сем не пам’ятав, як вийшов зі зброярні. Наступне, що він усвідомив — як запинається на кожному кроці у грязюці та на латках старого снігу, намагаючись повернутися до покоїв маестра Аемона. «Я міг би сховатися, — сказав він собі. — Заховатися глибоко у книгозбірні серед книжок. Жив би там разом з мишею, а ночами прокрадався по харчі.» Та розумів, що його маячня така ж нездійсненна, як і відчайдушна. Звісно ж, саме до підвалів книгозбірні його насамперед і підуть шукати. От де б його напевне ніхто не шукав — то це за Стіною. Але ховатися там було ще гіршим божевіллям. «Дичаки мене одразу спіймають і приречуть на якусь повільну смерть. Може, спалять живцем — як ото червона жінка хоче спалити Манса Розбишаку.»


Коли Сем знайшов маестра Аемона у крукарні, то віддав йому Джонового листа і вилив усі свої страхи у одному бурхливому водоспаді слів.


— Він не розуміє! — Сема нудило, до горла підкочувало блювотиння. — Якщо я вдягну ланцюга, то панотець… вони, вони, вони тоді…


— Мій власний батько висував ті самі заперечення, коли я обрав для себе долю служіння, — відповів старий. — До Цитаделі мене вислав насправді його батько, мій дід. Король Даерон виродив на світ чотирьох синів, і дотоді троє з них уже мали власних. «Коли драконів забагато — це так само небезпечно, як і коли замало» — чув я слова його милості до мого батька-принца того дня, коли мене відсилали у дорогу.


Аемон підняв плямисту руку до ланцюга з багатьох металів, що вільно теліпався на його тонкій шиї.


— Ланцюг важкий, Семе, але мій ясновельможний дід мав рацію. Так само має рацію і твій воєвода Сніговій.


— Сніг-сніговій, — пробурмотів крук.


— Сніг-сніговій! — озвався інший.


А тоді підхопили усі разом.


— Сніг-сніговій! Сніг, сніг, сніг-сніговій!


Цих слів птахів навчив Сем. Нічого не поробиш — вирішив він. Маестер Аемон потрапив до пастки незгірше від нього. «Він помре у морі, — з відчаєм подумав Сем. — Він надто старий та кволий для такої подорожі. Йолин синочок теж може померти, бо не такий великий та міцний, як син Далли. Невже Джон бажає смерті нам усім?»


Наступного ранку Сем неохоче засідлав кобилу, якою приїхав на північ з Рогошпилю, і повів її до цвинтаря коло початку східного шляху. Сакви його були крутобокі від сиру, ковбас, круто зварених яєць та половини солоного окоста, якого подарував йому на іменини Трипалий Гоб.


— Ти, Смертяний, з тих хлопців, що поціновують добру страву, — сказав йому кухар Варти. — Нам треба більше таких.


Окіст, поза сумнівом, мав стати їм у пригоді. До Східної Варти вів неблизький шлях, а у тіні Стіни не стрічалося ані містечок, ані заїжджих дворів.


За годину до світанку навколо було тихо і темно. Замок Чорний здавався дивно принишклим. Коло кладовища стояло двійко двоколісних гарб, оточених Чорним Джаком Булвером та десятком гартованих розвідників — витриваліших, ніж їхні маленькі кошлаті коники. Кедж Білоокий гучно вилаявся, коли його єдине здорове око помітило Сема.


— Та не зважай, Смертяний, — мовив Чорний Джак. — То він заклад програв. Божився і гроші ставив, що тебе доведеться витягати з вереском з-під ліжка.


Маестер Аемон так заслаб, що верхи їхати не міг. Йому наготували візок, вистелили височезною купою хутра, нагору пристебнули шкіряний дашок від дощу та снігу. Йоля з дитиною теж мала їхати разом зі старим маестром. У другий віз поклали їхній одяг та інші речі — серед них скриню рідкісних старовинних книжок, яких, на думку Аемона, бракувало Цитаделі. Сем витратив половину ночі на їх пошуки, хоча знайшов хіба що одну з чотирьох загаданих. «То й на краще. Бо знадобився б іще один віз.»


Маестер з’явився загорнутим у ведмежу шкуру, втричі більшу за нього самого. Коли Клідас вів його до воза, дмухнув сильний вітер, і старий запнувся. Сем поспішив до маестра, охопив його рукою, підтримуючи. «Такий шалений вітер. Іще, диви, здмухне його аж через Стіну.»


— Тримайтеся за мою руку, маестре. Вже недалечко.


Сліпий кивнув; пориви вітру скинули каптури з нього та його поводирів.


— А у Старограді завжди тепло. На острові посеред Медовухи є корчма, куди я ходив ще юним послушником. Яка б то була утіха — посидіти там знову, посьорбати сидру…


Коли вони посадили маестра у віз, з’явилася Йоля з утушкованим немовлям на руках. Під каптуром виднілися червоні заплакані очі. Тієї ж миті нагодився і Джон у супроводі Скорботного Еда.


— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.


— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.


Цівочка прозорої рідини задзюрила з носа маестра Аемона. Він витер її тилом рукавиці.


— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.


— Авжеж.


Почало злегка сніжити. Великі м’які сніжинки ліниво злітали з неба, поволі мандруючи до землі. Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.


— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.


— І ви так само, мосьпане, — відповіла Йоля. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.


— Даю в тім своє слово, — урочисто проказав Джон Сніговій.


— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.


— Як накажете, шановна пані.


Йолиним обличчям пробігла судома гніву.


— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.


Скорботний Ед прийняв дитину від Йолі, щоб вона змогла видертися на воза, і вкрив їй ноги теплими, трохи смердючими кошлатими шкурами. Східне небо було вже не чорне, а сіре, і Лехові Ліворукому аж свербіло рушати. Ед передав дитину нагору; Йоля приклала її до грудей. «Може, це я востаннє бачу замок Чорний» — подумав Сем, видираючись на свою кобилу. Колись він його ненавидів усім серцем, та зараз йому краялося те саме серце залишати нову домівку і нових братів.


— Рушаймо вже! — закликав Булвер.


Ляснув батіг, вози поволі загуркотіли коліями дороги. Навколо падав сніг. Сем затримався коло Клідаса, Скорботного Еда і Джона Сніговія.


— Ну, — мовив він, — на все добре вам.


— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.


Джон спостерігав за возами.


— Коли я вперше побачив Йолю, — мовив він, — вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?


«Не вовка, — подумав Сем. — Головну небезпеку становив для неї Крастер — її власний батько.»


— Вона має більше мужності, ніж сама знає.


— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Джон посміхнувся дивною сумною посмішкою. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.


Ар’я


Вдалині, низько над обрієм, виднівся слабенький та маленький вогник, що наче силувався пронизати морські тумани.


— Схожий на зірку, — мовила Ар’я.


— То зірка, що веде додому, — відповів Деньо.


Його батько вигукував накази. Жеглярі хутко повзали вгору-вниз трьома високими щоглами, перебігали риштунками, підбираючи важкі порфірові вітрила. Унизу згиналися і щосили тягли два ряди весел веслярі. Чардак нахилився, зарипів — то галеас «Велетова донька» прийняв праворуч і почав повертати.


«Зірка, що веде додому.» Ар’я стояла на носі, однією рукою спираючись на визолочену носову подобу — діву з мискою плодів. На пів-удару серця вона дозволила собі думати, що попереду лежить її власний дім. Але то була дурість. Її домівки більше не існувало, її батьки загинули, всіх братів убили — окрім хіба що Джона Сніговія на Стіні. Саме туди вона прагнула потрапити, саме туди попрохала — ні, звеліла! — пливти, але навіть залізна монета не переконала капітана. Ар’я замислилася, чому це вона ніколи не може потрапити до місця, до якого рушає в путь. Йорен присягнувся доправити її до Зимосічі, але вона зрештою опинилася у Гаренголі, а Йорен — у могилі. Утікши з Гаренголу до Водоплину, вона дозволила себе полонити Лимові, Анжею та Томові-Сімці, які натомість притягли її до печерного пагорба. Потім її викрав Хорт і силоміць потяг до Близнюків. Ар’я лишила його помирати коло річки, а сама вирушила до Солепанви, сподіваючись сісти на корабель до Східної-Варти-біля-Моря, от лишень…


«Може, в Браавосі не так і погано. Адже Сиріо був з Браавосу, і Якен теж може тут опинитися.» Саме Якен дав їй залізну монету. Другом він їй насправді не був — не так, як Сиріо — та якого добра вона, власне, бачила від друзів? «Не потрібні мені друзі, аби була Голка.» Вона попестила великим пальцем гладеньку маківку руків’я, загадуючи бажання.


Бажання… Правду кажучи, Ар’я навіть не знала, яке загадати бажання — так само, як не знала, що на неї чекає за отим віддаленим світлом. Капітан дозволив їй їхати на кораблі, та часу балакати не мав. Дехто з жеглярів відверто її цурався, зате інші дарували подарунки: срібну виделку, рукавиці без пальців, м’якого вовняного капелюха зі шкіряними латками. Один чолов’яга показав їй, як в’язати морські вузли. Інший наливав крихітні чарочки вогневина. Жеглярі наближалися з дружніми обличчями, стукали себе у груди, повторювали свої імена знов і знов, аж доки Ар’я не проказувала їх за ними… але її ім’я чомусь ніхто не питав. Її вони звали Солькою, бо вона сіла на корабель у Солепанві поблизу гирла Тризуба. Та нехай — ім’я, то й ім’я, не гірше за інші.


Остання з нічних зірок зникла… проте дві — просто попереду — лишилися.


— Тепер там дві зірки!


— Два ока, — відповів Деньо. — Велет бачить нас.


«Велет Браавосу.» Стара Мамка розповідала їм у Зимосічі про нього казки. То був велетень заввишки з гору, і коли Браавосові загрожувала небезпека, він запалював у очах вогні, а кам’яні його кістки рипіли і стогнали, коли він вибрідав у море нищити ворогів.


— Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок, — закінчувала Мамка, і Санса видавала тупе жалюгідне скигління. Але маестер Лювин казав, що Велет — просто кам’яний бовван, а казки Старої Мамки — просто казки.


«Зимосіч спалено і сплюндровано» — нагадала собі Ар’я. Стару Мамку і маестра Лювина, певніше за все, убили. І Сансу теж. Чого тепер про них думати? «На всіх чекає смерть.» Саме це означали слова, яких Якен Ха-Гар навчив її, коли дав стерту залізну монету. Відколи вони вийшли з Солепанви, вона вивчила ще кілька браавоських слів: «будьте ласкаві», «дякую», «море», «зірка», «вогневино». Але ж прийшла до корабля, знаючи лише «на всіх чекає смерть». Більшість жеглярів на «Доньці» трохи нахапалися посполитої мови з ночей, проведених у Старограді, Король-Березі чи Дівоставі, та лише капітан і його сини знали її достатньо, щоб розмовляти з Ар’єю. Деньо був молодшим із синів — пухкенький, жвавий хлопчина дванадцяти років, що давав лад помешканню свого батька і допомагав старшому братові складати числа у облікових записах.


— Сподіваюся, ваш Велет не голодний, — сказала йому Ар’я.


— Голодний?! — здивувався Деньо.


— Байдуже. Не зважай.


Навіть якби Велет справді їв соковиту рожеву дівчачу плоть, Ар’ї не було чого боятися. На її кістках плоті майже не лишилося — велетові й не вкусити. А років їй було майже одинадцять — ще трохи, і буде доросла жінка. «До того ж Солька — зовсім не шляхетна панянка.»


— Цей Велет — бог Браавосу? — запитала вона. — Чи ви віруєте в Седмицю?


— В Браавосі шанують усіх богів. — Капітанів син любив балакати про своє місто майже так само, як про корабель свого батька. — Твоя Седмиця має тут септ. Він називається Септ-за-Морем, але вклоняються богам там лише вестероські мореплавці.


«То не моя Седмиця. То боги моєї матері, які дозволили вбити її у Близнюках.» Ар’ї стало цікаво, чи не знайдеться у Браавосі божегаю з оберіг-деревом у серці. Деньо міг би знати, але питати його вона не сміла — адже Солька походила з Солепанви, а що дівчинка з Солепанви могла тямити про старих богів півночі? «Старі боги мертві, — сказала вона собі, — разом з панотцем і паніматкою, і Роббом, і Браном, і Ріконом… усі вони мертві.» Ар’я пригадала, як батько казав їй за часів давно минулих: коли кружляють білі віхоли, тоді вовк-одинак гине, а зграя виживає. «Але вийшло все навпаки.» Ар’я — вовк-одинак — досі була жива, а вовків зграї схопили, вбили і обідрали шкури.


— Місяцеспівці привели нас до сього прихистку, де дракони Валірії не зуміли нас знайти, — розповів Деньо. — Тому їхній храм тут найбільший. Ми також шануємо Батька Вод, але його дім будується наново щоразу, як він бере собі наречену. Решта богів живе разом на острові посеред міста. Саме там ти знайдеш… Багатоликого Бога.


Очі Велета пояскравішали і трохи розсунулися. Ар’я не знала ніякого Багатоликого Бога, та якщо він відповідає на молитви, то кращого їй, мабуть, і не треба. «Пан Грегор, — подумала вона, — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея. Лишилося тільки шестеро.» Джофрі помер, Хорт убив Полівера, Лоскотуна вона заколола сама, а заразом і того дурнуватого прищавого зброєносця. «Я б його не вбила, якби він руками не хапався.» Хорта, що палав у лихоманці від запаленої рани, вона лишила помирати на березі Тризуба. «А було б подарувати йому дарунок милосердя — ножем у серце.»


— Диви, Солько! — Деньо вхопив її за руку і розвернув. — Бачиш? Онде!


Він показав рукою. Просто перед ними — перед носом корабля — розступилися сірі подерті запони туману. «Велетова донька» різала сіро-зелені води на розгорнутих і туго напнутих порфірових крилах. Ар’я чула над головою крики морських птахів. Там, куди вказував Деньо, з моря зненацька виникла вервечка кам’яних хребтів, чиї круті схили поросли стрункими соснами та чорними ялинами. Але просто попереду лежав прохід водою, і там над морем вивищувався Велет, чиї очі палали вогнем, а довге зелене волосся летіло за вітром.


Ноги Велета стояли, широко розставлені, обабіч проходу, кожна на своїй горі, а плечі сягали вище вершин зубчастих хребтів. Кожна нога вирізана була з суцільного каменю — того ж чорного граніту, який складав морські скелі під ним — але навколо стегон Велет мав броньові плахти позеленілого спижу. Панцир на ньому також був спижевий, а на голові — відкритий шолом з гребенем. Розвіяне вітром волосся зробили з конопляних линв, пофарбованих зеленим; у печерах очей палали велетенські вогнища. Одна рука лежала на гребені ліворуч від Велета, спижеві пальці її стискали великий камінь; інша викинута була у повітря і тримала руків’я зламаного меча.


«Не надто він і більший за подобу короля Баелора у Король-Березі» — подумала собі Ар’я, коли побачила Велета далеко з моря. Але поки галеас наближався туди, де хвилі люто розбивалися на скелях, Велет невпинно набирав зросту. Ар’я чула, як батько Деньо басовито і гучно реве накази; нагорі жеглярі підбирали вітрила. «Ми пройдемо на веслах між Велетовими ногами.» Ар’я бачила бійниці для стріл у великому спижевому панцирі, плями та цятки на руках і раменах Велета — гнізда морських птахів. Голова сама собою потроху задиралася угору. «Баелор Блаженний не дістав би йому до коліна. Велет міг би переступити мури Зимосічі.»


І раптом Велет заревів.


Ревище було неосяжним, як він сам. Жахливий стогін та скрегіт лунав так гучно, що потопив і голос керманича, і гуркіт хвиль на вкритих лісом островах. Тисячі птахів негайно знялися у повітря; Ар’я смикнулася і зіщулилася, та скоро побачила, що Деньо сміється.


— Він попереджає Збройницю про наше прибуття! — вигукнув хлопець. — Не лякайся!


— Було чого лякатися! — гукнула йому Ар’я. — Вуха заболіли, та й усе!


Вітер і хвилі підхопили «Велетову доньку» міцними руками, швидко помчали до проходу між скелями. Два ряди весел хутко та спритно різали море, здіймаючи білу піну. Тінь Велета впала на корабель; якусь мить здавалося, наче галеас неодмінно розіб’ється на каменях біля величезних ніг. Ар’я скрутилася на носі коло Деньо. На язику вона відчувала сіль — то хмара бризок торкнулася її обличчя. Щоб побачити голову Велета, їй довелося глянути просто вгору. «Браавосці годують його соковитою рожевою плоттю маленьких шляхетних панянок» — знову почула вона Стару Мамку. Але тепер вона вже не маленька панянка і не мусить боятися якогось дурнуватого, хоч і великого боввана.


І все ж, поки вони пробиралися між Велетових ніг, Ар’я тримала одну руку на Голці. Зсередини велетенських кам’яних стегон виднілися ще бійниці для стрільців. Коли ж Ар’я обернула голову назад — подивитися, як «вороняче гніздо» на верхівці щогли вільно, з запасом сажнів у п’ять, проминає кам’яну браму ніг — то помітила бійниці й під броньовими плахтами Велета. Крізь забрані ґратами отвори на них витріщалися бліді обличчя.


І ось Велет лишився позаду.


Тінь зникла, вкриті соснами береги розступилися, вітри вщухли, і корабель опинився у величезній внутрішній затоці. Попереду виднівся ще один острівець — скеля-фортеця, що витикалася з води, наче шпичастий кулак. З кам’яних мурів твердині їжачилися численні скорпіони, вогнеплюйки та журавлі.


— Збройниця Браавосу! — оголосив Деньо так гордовито, наче сам її вимурував. — Тут можуть збудувати бойову галеру за один день!


Ар’я бачила щонайменше кількадесят галер припнутими коло берега чи готовими до спуску на воду жолобами. Фарбовані носи інших витикалися з численних корабельних сараїв уздовж кам’янистих берегів, наче хорти з псярень — вузькі, хижі, голодні, у очікуванні рогу мисливця, що покличе їх на лови. Вона спробувала порахувати усі, але надто вже їх було багато, а за вигинами берегів ховалося ще більше докових кліток, ще більше пришибів, ще більше корабельних майстерень.


Дві галери вийшли їм назустріч, ковзаючи понад водою, наче бабки, виблискуючи світлими рисками весел. Ар’я чула, як капітан гукав до них, а звідти відповідали, але не зрозуміла жодного слова. Заревів великий ріг. Галери проминули їх з обох боків, та так близько, що з їхніх порфірових коробів було чутно глухе гупання веслярських тулумбасів: «бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум-бум», схоже на стукіт живих сердець.


А потім галери опинилися позаду, і Збройниця теж. Попереду стелився простір світло-зеленої води, що переливався рясицями, наче шибка кольорового скла. З мокрої безодні здіймалося місто — розлоге нагромадження веж, бань та мостів, сірих, золотих і червоних. «Сто островів Браавосу.»


Маестер Лювин навчав своїх підопічних про Браавос, але Ар’я забула майже все, що від нього чула. Місто було пласке — це вона побачила навіть здалеку — і тим геть не схоже на Король-Берег, що стояв на трьох високих пагорбах. Тут єдиними пагорбами були ті, що вимурували люди: з цегли та граніту, спижу та мармуру. Окові бракувало ще чогось — Ар’ї знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти, чого саме. «Це місто не має мурів.» Та коли вона сказала Деньо, той зареготав.


— Наші стіни зроблені з дерева і пофарбовані порфіром, — відповів він. — Наші мури — то наші галери. Інших нам не треба.


Позаду зарипіли дошки. Ар’я обернулася і побачила батька Деньо, що нависав над ними у своєму довгому капітанському каптані порфірової вовни. Капітан торговельного флоту Тернезіо Терис не носив вусів; коротке, ошатно підстрижене волосся облямовувало його кутасте обвітрене обличчя. Протягом переходу вона часто бачила, як він жартував зі своїми жеглярами — проте коли супив брови, ті кидалися від нього, наче від буревію. А зараз він саме супив брови.


— Наша подорож дійшла кінця, — сказав він Ар’ї. — Ми прямуємо до Картатого Порту, де митники дожа мають зійти на корабель і перевірити наш вантаж. Це забере половину дня — швидше вони не вміють. Але тобі нема чого чекати на їхню ласку. Збирай речі. Я спущу човна, і Юрко відвезе тебе на берег.


«На берег.» Ар’я вкусила губу. Вона перетнула вузьке море, щоб потрапити сюди, та якби капітан спитав, то відповіла б, що радше лишилася б на «Велетовій доньці». Солька була замала, щоб сидіти на веслі, але могла б навчитися скручувати линви, підбирати вітрила, правити кермом через велике солоне море. Якось Деньо узяв її з собою до воронячого гнізда, і вона зовсім не злякалася, хоча звідти все на чардаку здавалося таким крихітним. «А ще ж я вмію складати числа і прибирати у помешканнях.»


Але на галеасі не потребували другого корабельчука. Та й одного погляду на капітанове обличчя було досить, щоб зрозуміти: йому аж пече швидше її позбутися. Тому Ар’я просто кивнула головою.


— На берег, — повторила вона, хоча на березі на неї чекали самі лише незнайомці.


— Валар дохаеріс. — Капітан торкнувся чола двома пальцями. — Прошу тебе запам’ятати Тернезіо Териса і поміч, якою він тобі прислужився.


— Запам’ятаю, — тихенько писнула Ар’я.


Вітер смикав її за одежину, настирливий, наче якась потороча. Настав її час зійти з корабля.


«Збирай речі» — сказав капітан, та збирати майже не було чого: одяг, що на ній, крихітний гаманець грошей, кілька подарунків від жеглярів, кинджал на лівому стегні та Голка на правому.


Човен був готовий раніше за неї; на веслах сидів Юрко — теж капітанів син, але старший за Деньо і менш дружній. «Я ж не попрощалася з Деньо, — подумала Ар’я, лізучи донизу до човна і питаючи себе, чи побачить малого ще колись. — А мала б попрощатися.»


«Велетова донька» позаду них дедалі меншала, а місто попереду більшало з кожним ударом Юркових весел. Праворуч виднілася гавань — плутанина пришибів, де юрмилися череваті китобої з Ібену, кораблі-лебеді з Літніх островів, а до них стільки галер, що жодна дівчинка б не порахувала. Ще одна, дальша гавань лежала ліворуч, за притопленим шматком суходолу, де витикалися над водою верхівки напівзатоплених будівель. Ар’я ще ніколи не бачила стільки величних споруд у одному місці. Король-Берег мав Червоний Дитинець, Великий Септ Баелора та Драконосхрон, але в Браавосі око відразу помічало два десятки храмів, веж та палаців не менших, ба навіть більших за згадані. «Тут я знову стану мишею, — майнула в Ар’ї похмура думка, — як до втечі з Гаренголу.»


Звідти, де стояв Велет, місто здавалося одним великим островом, та коли Юрко підігнав човна ближче, Ар’я побачила, що насправді воно стоїть на багатьох дрібних острівцях, що скупчилися поруч, з’єднані вигнутими кам’яними мостами через численні протоки. За портовими спорудами вона помітила вулиці з сірими кам’яними будинками, вимуруваними впритул один до одного. Ар’їним очам вони здалися чудернацькими: чотири-чи й п’ятиповерхові, але дуже вузькі, з гострими черепичними дахами, схожими на гостроверхі капелюхи. Вона не побачила жодної солом’яної стріхи і дуже мало будинків з колод, звичних для Вестеросу. «Вони ж не мають удосталь дерева, — раптом второпала Ар’я. — Ось чому Браавос увесь кам’яний. Сіре місто у зеленому морі.»


Юрко повів човна північніше від гавані, гирлом великої протоки — широкою зеленою течією, що прямувала просто до серця міста. Вони проминули високі вигини різьбленого кам’яного мосту, прикрашеного зображеннями півсотні різновидів риб, крабів та інших морських тварин. Потім над головою з’явився інший міст — різьблений вибагливим мереживом виноградної лози; за ним — третій, що дивився униз тисячами разнобарвних очей. Обабіч великої протоки відкривалися гирла менших, а далі у тих — іще менших. Ар’я побачила, що деякі з будинків поставлені просто над течіями, перетворюючи їх на криті проходи. Навколо ковзали водою вузькі швидкі човни, зроблені у подобі водяних змій з мальованими головами та піднятими угору хвостами. Ар’я помітила, що в них не веслують, а штовхаються жердинами — човнярі, що стояли коло стерн своїх суден у киреях сірого, брунатного та темно-зеленого, наче мох, забарвлення. Були там і важкі пласкодінні насади, ущент завантажені скринями та барилами, які рухали по два десятки човнярів з жердинами на кожному боці; зустрічалися барвисті плавучі будинки з ліхтарями кольорового скла, оксамитовими запонами та мідними подобами на носі. Високо над протоками та будинками пролягала якась велетенська кам’яна дорога, піднята в повітря на трьох ярусах могутніх арок; вона зникала з очей далеко на півдні у вологому мариві.


— Що то таке? — вказала Ар’я.


— Річка прісної води, — відповів її човняр. — Вона несе питну воду з суходолу через болотяні рівнини та солоні мілини. Добру прісну воду для джерел у місті.


Озирнувшись, Ар’я виявила, що гавань та затока зникли з очей. Попереду обабіч протоки стояли шереги величезних бовванів — поважних кам’яних чоловіків у довгих спижевих шатах, заплямованих послідом морських птахів. Хтось із них тримав у руках книжки, хтось — кинджали, а хтось — молоти. Один у здійнятій руці показував золоту зірку, інший тримав перекинутого кам’яного глека, з якого у протоку стікав нескінченний струмінь води.


— То боги? — запитала Ар’я.


— То дожі, правителі Браавосу, — відповів Юрко. — Острів Богів далі попереду. Онде, бачиш? За шість мостів на правому березі. Ото Храм Місяцеспівців.


Саме його Ар’я побачила ще з затоки — величезну гору сніжно-білого мармуру, увінчану неймовірною сріблястою банею з шибками молочного скла, що зображували всі переміни місяця. Обабіч воріт до храму стояло двійко мармурових дів заввишки з подоби дожів; вони тримали одвірок у подобі місячного серпа.


За цим храмом стояв ще один — червоного каменю, суворий і простий, наче фортеця. Нагорі великої кутастої вежі палав вогонь у залізній жарівниці завширшки дванадцять стоп. Менші вогні охороняли з боків мідні двері до храму.


— Червоні жерці кохаються у вогнях, — розказав Юрко. — Їхній бог — то Господь Світла, червоний Ра-Гльор.


«Знаю.» Ар’я пригадала Тороса Мирійського у шматках старих обладунків на рясі такій вицвілій, що робила свого господаря вже не червоним жерцем, а рожевим. І все-таки його поцілунок повернув князя Беріка до життя після смерті. Вона дивилася, як дім червоного бога спливає їй за спину, і думала, чи не вміють ці браавоські жерці робити те саме.


Наступною показалася велика цегляна споруда, рясно заросла мшеддю. Ар’я подумала була, що то якась купецька комора, але Юрко розповів:


— Це Святий Прихисток, де ми шануємо менших богів, про яких світ уже забув. А ще його кличуть Кублищем.


Між високими пліснявими стінами Прихистку бігла невеличка протока; там Юрко повернув праворуч. Вони проминули темний прохід, знову випливли на світло. З обох боків показалося ще чимало каплиць, храмів та святилищ.


— Я й не знала, що на світі є стільки богів, — мовила Ар’я.


Юрко щось пробурчав. Вони проминули поворот, пройшли під іншим мостом. Ліворуч з’явився скелястий острівець з храмом темно-сірого каменю на верхівці. Храм не мав жодного вікна; з його дверей до накритого пришибу збігав прогін кам’яних сходів.


Юрко загальмував веслами; човен м’яко вдарився у кам’яні стовпи, весляр ухопився за залізне кільце у стіні.


— Тут я тебе залишаю.


Під дахом пришибу лежали тіні. Сходи, що починалися унизу, були круті й високі. Чорний черепичний дах храму кінчався високою гострою верхівкою — так само, як дахи будинків уздовж протоки. Ар’я вкусила губу. «Сиріо приїхав з Браавосу. Напевне, він ходив до цього храму. Сам видирався цими сходинками.» Вона ухопилася за кільце і вилізла з човна на твердий камінь.


— Ти знаєш моє ім’я, — мовив Юрко з човна.


— Юрко Терис.


— Валар дохаеріс.


Він штовхнувся веслом і повільно відплив на глибшу воду. Ар’я дивилася, як він веслує туди, звідки прибув, аж поки не зник у тіні мосту. Коли замовк плескіт весел, вона майже почула биття власного серця… і раптом нібито опинилася деінде — може, з Гендрі у Гаренголі, а може, з Хортом у лісах уздовж Тризубу. «Солька — недолуга дитина, — сказала собі Ар’я. — А я — вовчиця, і не боятимуся.» Вона попестила на щастя руків’я Голки і пірнула у тіні, стрибаючи через дві сходинки, щоб ніхто не смів казати, ніби вона боїться.


Нагорі вона знайшла пару різьблених дерев’яних дверей заввишки у дванадцять стоп. Ліву було зроблено з оберіг-дерева, світлого, наче кістка, праву — з лискучого чорного дерева. Посередині вирізьблено було обличчя місяця: чорне на білому боці, біле на чорному. Його вигляд чомусь нагадав їй про серце-дерево у божегаї Зимосічі. «Двері спостерігають за мною» — подумала Ар’я і негайно штовхнула їх обидві долонями у рукавичках. Але жодна не піддалася. «Мабуть, замки і засуви.»


— Пустіть мене, телепні! — мовила вона. — Я до вас вузьке море перетнула!


Вона стиснула кулак і щосили загупала.


— Мене сюди покликав Якен! Я маю залізну монету! — Ар’я витягла її з гаманця і підняла вище. — Бачите? Валар моргуліс!


Двері нічого не відповіли — просто відчинилися досередини у повній тиші, хоча до них, вочевидь, не торкнулася людська рука. Ар’я ступила крок уперед, потім другий. Двері за нею зачинилися, і на мить вона засліпла. Голка була вже в руці, хоча вона і не пам’ятала, як її витягла.


Уздовж стін горіло кілька свічок, але світла вони давали так мало, що Ар’я не бачила і власних ніг. Хтось десь шепотів, але надто тихо, щоб розчути слова. Хтось інший плакав. Ар’я чула легкі кроки, шурхіт шкіри по каменю, як прочиняють і зачиняють двері. «Вода. Я чую воду.»


Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на дві могутні ноги велетенський кінь зі спижу та заліза. Ще далі виднілося велике кам’яне обличчя, бліда дитина з мечем, кошлатий чорний цап завбільшки з зубра, чоловік у каптурі, що спирався на патерицю. Решта здалася Ар’ї неясними тіньми, ледве видними крізь пітьму. Між подобами богів ховалися стінні заглибини, оповиті темрявою — лише подекуди в них горіли поодинокі свічки.


Тиха, наче тінь, Ар’я рухалася між рядів довгих кам’яних лав з мечем у руці. Ноги підказували їй, що підлога тут теж кам’яна — але не вилощений мармур на зразок того, що у Великому Септі Баелора, а щось грубіше. Вона проминула купку жінок, які шепотілися одна з одною. Повітря було жарке і важке, аж вона позіхнула. Чувся запах свічок — незнайомий запах, який вона завважила за якесь чудернацьке зілля; та просуваючись глибше до храму, Ар’я внюхала сніг, соснову глицю, гарячу юшку. «Добрі пахощі» — подумала вона, підбадьорилася і посмілівішала аж настільки, щоб вкласти Голку назад до піхов.


Посередині храму вона знайшла воду, яку чула раніше — водойму в десять стоп завширшки, чорну, наче чорнило, освітлену тьмяними червоними свічками. Коло неї сидів молодик у сріблястій киреї та тихо плакав. Ар’я побачила, як він занурив руку в воду, пустивши водоймою червонясті рясиці, а тоді вийняв і облизнув пальці один за одним. «Напевне, дуже спраглий.» На цямрині водойми розставлені були кам’яні кухлики; Ар’я наповнила один із них і подала молодикові напитися. Той витріщився на неї на якусь мить, побачивши підношення.


— Валар моргуліс, — промовив він.


— Валар дохаеріс, — відповіла вона.


Молодик спрагло випив і зронив кухля у воду з тихим плескотом, тоді підвівся на ноги, захитався, ухопився за живіт. Ар’ї здалося, що він зараз упаде, а тоді вона побачила темну пляму під молодиковим пасом, що розпливалася просто на очах.


— Вас штрикнули ножем! — вигукнула вона, та молодик не зважав. Він ступив кілька непевних кроків до стіни і вповз до заглибини на тверде кам’яне ліжко. Ар’я озирнулася і побачила ще кілька таких самих. На деяких спали старі люди.


«Ні, — мовби прошепотів напівзнайомий голос у неї в голові. — Вони мертві. Або вмирають. Дивись очима.»


Її плеча торкнулася чиясь рука.


Ар’я крутнулася, але то виявилася лише маленька дівчинка: бліденька, у рясі з каптуром, яка огортала її усю, чорній з правого боку та білій з лівого. Під каптуром Ар’я побачила кощаве, змарніле обличчя, запалі щоки, темні очі завбільшки з тарілки.


— Не хапай мене, — застерегла Ар’я малу жебрачку. — Я вбила малого, який мене отак хапав.


Дівчинка проказала якісь слова, котрих Ар’я не зрозуміла і хитнула головою.


— Ти, часом, не говориш посполитою мовою?


Голос позаду неї відповів:


— Я говорю.


Ар’ї дедалі менше подобалися нові несподіванки. Чоловік у каптурі був високий, загорнутий у більшу подобу чорно-білої ряси, яка була на дівчинці. Під каптуром виднілося лише тьмяне червоне світло свічки, що відбивалося у очах.


— Що це за місце таке? — спитала вона його.


— Місце миру та спокою. — Голос чоловік мав тихий і лагідний. — Тобі тут нема чого боятися. Це Дім Чорного та Білого, дитино моя. Хоча ти надто молода, щоб шукати ласки Багатоликого Бога.


— Це хто такий? Він схожий на того південського бога, що має сім ликів?


— Сім? Авжеж ні. Ликів він, малеча, має стільки, що й не полічити. Стільки, скільки зірок на небі. У Браавосі люди вклоняються тим богам, яким самі бажають… але наприкінці кожного шляху стоїть Він, Багатоликий. Стоїть і чекає. Одного дня він дочекається і тебе, не бійся. Тобі нема потреби поспішати до його обіймів.


— Я прийшла сюди знайти Якена Ха-Гара.


— Я не знаю цього імені.


Її серце впало кудись униз.


— Він походить з Лорату. Має волосся біле з одного боку і руде з іншого. Сказав, що навчить усяких таємниць, і дав оце.


У кулаку вона затиснула залізну монету. Коли пальці розтиснулися, монета лишилася приліпленою до спітнілої долоні.


Жрець подивився на монету, але не ворухнув і пальцем її узяти. Жебрачка з великими очима теж дивилася. Нарешті чоловік у каптурі мовив:


— Скажи своє ім’я, дитино.


— Солька. Я приїхала з Солепанви на Тризубі.


Обличчя його вона не бачила, та чомусь зрозуміла, що той посміхається.


— Ні, — мовив жрець. — Скажи мені своє ім’я.


— Куріпка, — відповіла вона цього разу.


— Справжнє ім’я, дитино.


— Мати назвала мене Німерією, стара мамка кликала Нім, але прізвисько мені дали Куна…


— Скажи ім’я.


Вона ковтнула.


— Арік. Мене звати Арік.


— Майже. А тепер щиру правду.


«Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі.


— Ар’я. — Перше слово вона прошепотіла. А тоді кинула в нього своє ім’я рвучко та гордо. — Мене звати Ар’я з дому Старк.


— Саме так, — мовив він. — Але в Домі Чорного та Білого немає місця для Ар’ї з дому Старк.


— Благаю вас, — попрохала вона. — Я не маю куди піти.


— Ти боїшся смерті?


Вона вкусила губу.


— Ні.


— Ану ж погляньмо.


Жрець опустив каптура. Під ним він не мав обличчя, лише жовтий череп з кількома клаптиками шкіри на щоках; з порожньої очниці звивався білий хробак.


— Поцілуй мене, дитино, — прорипів жрець голосом глухим і страшним, наче передсмертне хрипіння.


«Тю, він мене лякати надумав?» Ар’я поцілувала його в те місце, де мав бути ніс, і висмикнула могильного хробака з ока, заміряючись з’їсти. Але той розтанув у руці, наче тінь.


Жовтий череп теж танув на очах, а під ним з’являлося усміхнене обличчя найлагіднішого старенького, якого вона стрічала за життя.


— Ще ніхто не пробував з’їсти мого хробака, — мовив він. — Ти така голодна, дитино?


«Так, — подумала вона, — але мій голод не втамуєш їжею.»


Серсея


З неба падав холодний дощ, фарбуючи мури та споруди Червоного Дитинця кривавою барвою. Королева, міцно тримаючи короля за руку, рішуче протягла його через брудний двір туди, де чекали ноші та супровід.


— Дядько Хайме казали, що я зможу їхати верхи і кидати юрбі монетки! — заперечував малий.


— Хочеш застудитися? — Вона не могла цього дозволити, адже Томен ніколи не був такий міцний та здоровий, як Джофрі. — Твій дідусь бажав би, щоб на його тризні ти виглядав справжнім королем. Ми не з’явимося у Великому Септі змоклі та розкошлані.


«Біда вже те, що я мушу знову носити жалобу.» Чорний колір ніколи їй не пасував — на світлій шкірі він робив її схожою на мерця. Серсея прокинулася за годину до світанку, щоб скупатися та вкласти волосся, і нізащо б не дозволила дощу змарнувати її зусилля.


Усередині ношів Томен відкинувся на подушки і витріщився на струмені дощу.


— Боги плачуть за паном дідусем. Крапельки дощу — то їхні сльози. Так каже панна Джоселин.


— Джоселин Звихт — дурепа. Якби боги вміли плакати, то плакали б за твоїм братом. А дощ — він і є дощ. Засунь краще запони, щоб не наляпало води. В тебе делія з соболями — хочеш, аби змокла?


Томен зробив, як йому веліли. Його слабкодухість непокоїла Серсею: адже король має бути сильним. «Джофрі сперечався б до останнього. Він не корився чужій волі так легко.»


— Не згинай спину, — наказала вона Томенові. — Сиди як король. Випростайся і поклади корону як слід. Хочеш, щоб вона перед твоїм зацним панством злетіла з голови?


— Ні, матінко.


Хлопчик випростав плечі та спину, потягся до королівського вінця, щоб перекласти його на голові. Корона Джофрі була йому завелика. Томен мав схильність до повноти, але зараз якось стух і змарнів обличчям. «Чи добре він їсть?» Не забути б запитати підстолія. Не можна піддавати Томена небезпеці, ба навіть найменшій — тільки не тоді, коли Мирцела в руках у дорнійців. «Та нівроку, ще доросте і до Джофрікової корони.» А поки не доріс, треба зробити меншу — таку, щоб не грозилася проковтнути йому голову. Не забути б викликати золотих справ майстрів.


Ноші потроху підіймалися схилом Аегонового пагорба. Попереду їхало двоє лицарів Королегвардії — білі воїни на білих конях, у білих, просяклих водою корзнах, що важко звисали з плечей. Позаду ноші супроводжувало півсотні ланістерівських стражників у золоті та кармазині.


Томен видивлявся крізь запони на порожні вулиці.


— Я гадав, людей буде більше. Коли батечко померли, всі виходили дивитися на нас.


— Дощ розігнав усіх по домівках.


Король-Берег ніколи не любив князя Тайвина. «А він ніколи і не хотів їхньої любові.» «Любов не з’їси, не купиш за неї коня, не зігрієш палати холодного вечора» — чула вона батькові слова, звернені до Хайме, коли той був не старший за Томена.


Коло Великого Септа Баелора — величного мармурового храму нагорі пагорба Візеньї — мулялася купка жалобників, далеко поступаючись числом золотокирейникам, яких пан Аддам Марбранд розставив поперек майдану. «Пізніше набіжать» — сказала собі королева, спираючись на руку пана Мерина Транта при виході з ношів. На ранкову відправу пускали тільки родовите панство та їхній супровід; по обіді мала відбутися ще одна для посполитих, а вечірню вже правитимуть для всіх. До вечерні доведеться повернутися і Серсеї, щоб поспільство бачило її у жалобі. «Хамській юрбі належить видовище.» Які ж вони набридливі… Замість тішити їхню дурість, вона б мала призначати уряди, вести війну, правити державою. От батько зрозумів би…


Нагорі сходів її зустрів верховний септон. То був згорблений старий з ріденьким кущиком сивої бороди — такий зігнутий під вагою розкішних гаптованих шатів, що очима знаходився проти грудей королеви… хоча його вінець — чудернацьке мереживне диво, плетене з золотого дроту та кришталів — додавало чи не півтори стопи до зросту. Вінця подарував йому князь Тайвин навзамін украденого бунтівною юрбою, що вбила попереднього верховного септона. Це сталося того самого дня, коли Мирцела відпливала у Дорн. Жирного дурня витягли з ношів і роздерли на шматки. «Він був ненажерливий… але радий догодити за належну ціну. А цей…» Нового верховного септона поставив свого часу Тиріон, раптом пригадала Серсея, і від спогаду їй стало незатишно.


Плямиста рука старого, що витикалася з рукава, прикрашеного золотим плетивом і невеличкими кришталиками, нагадувала курячу лапу. Серсея стала на коліна просто на мокрий мармур і поцілувала його пальці, тоді закликала Томена зробити те саме. «Що він про мене знає? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву до храму, верховний септон посміхався. Але чи то була погрозлива посмішка, що ховала невимовлене знання, чи порожній беззубий вишкір старих зморшкуватих вуст? Королева не знала, що саме їй думати.


Вони подолали шлях крізь Світличну Палату під кольоровими кулями олив’яного скла; королева міцно тримала Томенову руку в своїй. З боків їх оточували Трант і Кіптюг, чиї мокрі корзна спливали водою на підлогу, де назбиралися цілі калюжі. Верховний септон крокував поволі, спираючись на патерицю з оберіг-дерева, увінчану кришталевою кулею. Його супроводжувало семеро Превелебних, виблискуючи вбраннями зі срібнотканого альтембасу. Томен був одягнений у золоту парчу під соболиною делією, королева мала на собі стару сукню чорного оксамиту з горностаєвою облямівкою. Нову замовляти не було часу, а ту саму, яку вона носила по Джофрі, вдягати знову було годі й думати — так само, як ту, в якій вона ховала Роберта.


«Ну хоч по Тиріонові ніхто не вимагатиме від мене жалоби. До його поминок я вдягнуся у кармазиновий шовк та золоту парчу, а в волоссі матиму рубіни.» Нещодавно вона видала наказ: хто принесе їй голову карлика, той отримає княжий титул — хай з якого хамського роду походить. Круки донесли обіцянку до всіх кутків Семицарства; скоро звістка перетне вузьке море, досягне Дев’яти Вільних Міст і земель за ними. «Хай Біс тікає хоч до країв землі. Від мене — не втече.»


Королівська хода проминула внутрішні двері до склепінчастого серця Великого Септу, рушила широким проходом — одним із семи, що зустрічалися під головною банею. Праворуч і ліворуч високородні жалобники ставали на коліна, коли їх проминали король та королева. Присутні були батькові значкові пани, а також лицарі, що билися за князя Тайвина у півсотні битв. Побачивши їх, королева трохи зміцніла серцем. «Все-таки я не зовсім позбавлена друзів.»


Під високою банею Великого Септу зі скла, золота і кришталю на східчастому мармуровому підвищенні простяглося тіло князя Тайвина Ланістера. Коло його голови стояв на варті Хайме, єдиною здоровою долонею стискаючи руків’я довгого обіручного меча, вістря котрого стояло на підлозі. Кирея з каптуром на ньому була біла, наче щойно впалий сніг; ланки довгої кольчуги прикрашали перломутер та золото. «Князь Тайвин хотів бачити його у ланістерівському золоті та кармазині, — подумала вона. — Батька завжди сердив білий колір на Хайме.» А ще брат знову вирощував бороду; щелепу та щоки його вкривала жорстка стерня, надаючи обличчю грубого та неохайного вигляду. «Хоч би почекав, поки батькові кістки впокояться під Скелею.»


Серсея провела короля угору трьома невисокими сходинками, де він мав стати на коліна коло померлого. В очах у Томена стояли сльози.


— Плач тихо, — мовила королева, нахилившись до сина. — Ти король, а не скигливе дитя. Тебе бачить твоє панство.


Хлопчик змахнув сльози з очей тилом долоні. Очі він мав материні — смарагдово-зелені, великі та яскраві, такі самі, як у Хайме в Томеновому віці. Брат її завжди був таким гарненьким хлопчиком… але лютим і завзятим, справжнім левеням — як згодом Джофрі. Королева обійняла Томена і поцілувала його золоті кучері. «Скількох речей він має ще в мене навчитися: як правити державою, як убезпечити себе від ворогів…» А надто коли деякі з тих ворогів стоять навколо просто зараз, прикидаючись друзями.


Сестри-мовчальниці вбрали князя Тайвина мовби на якусь вирішальну битву. Він мав на собі найкращу свою панцирну броню; важку крицю вкривала темна полива, на рукавицях, поножах та панцирі звивалися візерунки золотого карбу. Нараменні бляхи панцира були зроблені у подобі променистих сонць, на кожному плечі напружилася для стрибка золота левиця, а лев з гривою вінчав шолом, покладений коло голови. На грудях лежав меч у визолочених піхвах, прикрашених рубінами; руків’я стискали руки в кольчужних рукавицях, так само визолочених. «Навіть по смерті його обличчя зберігає шляхетність. Якби ж не вуста…» Кутики батькового рота злегка піднялися угору, додаючи обличчю якихось потаємних веселощів. «Такого не має бути.» Вина, певно ж, лежала на Пицелі: саме він мав розказати сестрам-мовчальницям, що князь Тайвин Ланістер ніколи не посміхався. «З цього Пицеля стільки користі, як із сосків на панцирі.» Ледве помітна усмішка чомусь робила князя Тайвина менш суворим, менш загрозливим. А ще ж заплющені очі… очі її батька завжди змушували людей бентежитися — світло-зелені, майже самосвітні, поцятковані золотом. Ті очі дивилися тобі просто всередину, бачили, який ти слабкий, потворний і нікчемний у глибинах свого серця. «Коли він дивився на когось, той завжди це розумів.»


Непроханим повернувся спогад про бенкет, облаштований королем Аерисом на честь першого приїзду Серсеї до двору. Вона тоді була малим дівчам, зеленим, наче літня трава. Старий Добромир патякав про підвищення чопового мита, коли князь Рикер зауважив:


— Якщо нам треба більше золота, хай його милість посадить князя Тайвина на нічний горщик, та й по тому.


Аерис зі своїми підлабузниками зареготав уголос, а батько втупив очі у Рикера над келихом вина і не відводив погляду ще довго після того, як згасли останні смішки. Рикер відвернувся, повернув погляд на місце, зустрів батькові очі, спробував не зважати, перехилив кухоль пива і посунув з палати, геть почервонілий, розчавлений поглядом непорушних очей.


«Очі князя Тайвина заплющилися навіки, — подумала Серсея. — Тепер йолопи щулитимуться під моїм поглядом, лякатимуться моїх очей. Бо я — того самого левиного роду.»


У септі панував напівморок — адже знадвору небо було сіре та похмуре. Якби дощ нарешті ущух, сонце впало б досередини крізь підвішені кришталі та вбрало б мертве тіло веселками. Князь Кастерлі-на-Скелі заслуговував на веселки. Він був великою, видатною людиною. «Але я стану величнішою. За тисячу років від сього дня, коли маестри писатимуть про наш час, панотця згадуватимуть лише як батька королеви Серсеї.»


— Матінко, — смикнув її Томен за рукав. — Що це так гидко смердить?


«Пан батечко.»


— Смерть.


Вона теж відчула пахощі — легкий шепіт гниття і розкладу, що викликав бажання зморщити носа. Але Серсея не зважала. Семеро септонів у срібних рясах стояли позаду поховального помосту, благаючи Вишнього Батька судити князя Тайвина по правді та справедливості. Коли вони скінчили, сімдесят сім септ зібралися перед вівтарем Матері та заходилися співати їй, прохаючи милосердя. Томен уже совався нетерпляче, і королевині коліна теж почали скніти. Вона глянула на Хайме; її близнюк стояв, наче його вирізьбили з каменю, і не відповів на її погляд.


Далі від тіла, коло лав, стояв на колінах її дядько Кеван зі згорбленими плечима, а з ним поруч — його син. «Лансель виглядає гірше за мого мертвого батька.» Маючи лише сімнадцять років віку, на вигляд він здавався сімдесятирічним дідом: сірі запалі щоки не ховали обрисів черепа, очі закотилися углиб, волосся стало біле та крихке, наче крейда. «Як Лансель може жити, якщо Тайвин Ланістер помер? Невже боги геть з’їхали з глузду?»


Князь Гиліс кашляв гірше, ніж зазвичай, і вкривав носа клаптем червоного шовку. «Він теж чує сморід.» Великий маестер Пицель заплющив очі. «Якщо він заснув, то клянуся богами: накажу дати йому батогів.» Праворуч від тіла стояли на колінах Тирели: князь на Вирії, його бридка матуся і занудлива дружина, син Гарлан та дочка Маргерія. «Королева Маргерія» — нагадала вона собі; удова Джофа, майбутня дружина Томена. Ззовні Маргерія була дуже схожа на свого брата — Лицаря Квітів. Серсеї стало цікаво, чи не поділяють вони з братом ще чогось спільного. «Наша трояндочка тримає при собі чимало гарненьких дівчат — удень і вночі.» Дівчата і зараз стояли поруч — мало не тузінь. Серсея вивчала їхні обличчя і питала себе: «Яка з них найбоягузливіша? Яка найрозпусніша? Котра найбільше жадає прихильності? Хто має найдовшого язика?» Все це конче треба з’ясувати.


Коли переспіви нарешті скінчилися, королеві аж полегшало. Пахощі від батькового трупу, здавалося, посилилися. Більшість жалобників мала чемність прикидатися, що нічого не помічає, але Серсея побачила, як дві з сестер панни Маргерії зморщили свої дрібненькі тирелівські носики. Поки Серсея з Томеном поверталися назад проходом, королеві почулося, як хтось пробурмотів «наче засраний нужник» і гигикнув… та коли вона повернула голову подивитися, хто це такий дотепний, то побачила самі лише невиразні погляди з урочисто-похмурих облич. «Вони б ніколи не насмілилися глузувати з живого батька. Самим лише поглядом він обертав їхні тельбухи на рідку юшку.»


У Світличній Палаті на них, наче зграя мух, накинулися жалобники, один поперед іншого засипаючи її зливою своїх нікчемних співчуттів. Близнюки Рожвини поцілували їй руки, їхній батько — у обидві щоки. Галин Вогнечарник пообіцяв, що того дня, коли батькові кістки вирушать на захід, у небі над містом палатиме вогняна правиця. Князь Гиліс спромігся між нападами кашлю повідомити, що винайняв майстра-каменеріза зробити подобу князя Тайвина для вічного бдіння коло Левової Брами міста. Пан Ламберт Червонокрут з’явився з чорною пов’язкою на правому оці й присягнувся, що не зніме її, доки не принесе королеві голову її брата-карлика.


Не встигла королева вирватися з пазурів одноокого йолопа, як її загнали у куток пані Фалиса Стокварт з чоловіком, паном Балманом Березняком.


— Моя шановна матінка надсилають вашій милості щирі співчуття, — белькотіла Фалиса. — Лолису саме вклали до ліжка, бо дитині вже скоро строк, і матінка завважили за потрібне лишитися з нею. Вони благають вашу милість їм пробачити і прохали мене спитатися… матінка ставили вашого ясновельможного батечка понад усіх людей в світі… якби моя сестра народила хлопчика, матінка вважали б за честь назвати його Тайвином… коли на те буде ваша ласка…


Серсея вирячила на неї очі.


— Ваша недолуга сестра дала себе зґвалтувати половині Король-Берега, а Танда гадає вшанувати її байстрюка іменем мого ясновельможного батька?! Ви при своєму розумі?


Фалиса сахнулася, наче її вдарили, але чоловік лише пригладив рясні біляві вуса великим пальцем.


— Я казав пані Танді те саме. Ми знайдемо Лолисиному байстрюкові, е-е… більш годяще ім’я, даю в тім своє слово.


— Майте таку ласку.


Серсея обернулася до них боком і пішла геть. Тим часом Томен потрапив до пазурів Маргерії Тирел та її бабці. Колюча Королева була така мала на зріст, що Серсея на мить завважила її за якусь із численних дітей Тирелів. Не встигла королева врятувати сина від трояндової навали, як натовп виштовхнув її лицем до лиця з дядьком. Коли вона нагадала йому про призначену пізніше зустріч, пан Кеван стомлено кивнув і попрохав дозволу піти. Але син його Лансель лишився — викапана подоба людини, що однією ногою стоїть у могилі. «Цікаво, він вибирається з неї, а чи зібрався туди навіки?»


Серсея вичавила з себе посмішку.


— Яка втіха бачити, любий Ланселю, що ти так зміцнів. Маестер Балабар оповідав нам чорні звістки, аж ми боялися за твоє життя. Але я гадала, ти вже їдеш до замку Даррі приймати господарство і титул.


Батько зробив Ланселя князем Даррі після битви на Чорноводі — і тим кинув датку своєму братові Кевану.


— Поки ще ні. У моєму замку сидять розбійники.


Голос її брата у перших був тонкий та кволий, як вуса на верхній губі. Хоча волосся на голові йому геть збіліло, вуса зберегли піщану барву. Серсея часто зупиняла на них погляд, поки малий трудився на ній, старанно гойдаючись туди-сюди. «Наче смужка бруду над ротом.» Колись вона жартома погрожувала стерти вуса геть, послинивши палець.


— Пан батько казали: річковий край потребує міцної руки.


«А отримає, на свою біду, твою» — хотіла додати вона. Але натомість посміхнулася.


— І ще ж на тебе чекає весілля!


Змученим обличчям юного лицаря пробігла хмара.


— З панною Фрей, яку я не обирав. Ба навіть не дівчиною, а вдовицею — тільки й того, що крові Даррі. Батько кажуть, так мене легше визнають селяни… але ж селян усіх перерізали.


Він сягнув по її руку.


— Це жорстоко, Серсеє. Ваша милість знають, як палко я…


— …відданий домові Ланістер, — скінчила вона за нього. — Ніхто не сумнівається, Ланселю. Хай дружина подарує тобі міцних синів.


«Аби лише весілля лаштував не її дідусь.»


— Вірю і знаю, що ти скоїш у Даррі безліч шляхетних учинків.


Лансель похнюплено кивнув.


— Коли вже здавалося, що мені кінець, батечко привели верховного септона помолитися за моє життя. То така праведна й добра людина. — Очі брата у перших зволожилися і виблискували: дитячі очі на обличчі кволого старого. — Він казав, що Матір вберегла мене для якогось священного обов’язку, яким я зможу спокутувати гріхи.


Серсеї стало цікаво, як саме він хоче спокутувати їхній спільний гріх. «Висвятити його на лицаря — то була помилка. Брати його до ліжка — ще гірша.» Лансель був слабкий очерет під вітром… і ця його новознайдена ревність у вірі зовсім її не тішила. Лансель був кумедніший, коли намагався клеїти з себе Хайме. «Що цей белькотливий йолоп розповів верховному септонові? А що розповість своїй Фрейці, коли лежатиме з нею в темній опочивальні?» Якби він зізнався у зляганні з Серсеєю, вона б це пережила. Чоловіки часто брешуть про свої перемоги над жінками; вона б пояснила усе хвалькуватістю зеленого хлопчини, що втратив розум від її краси. «Але якщо він заспіває про Роберта і той міх вина…»


— Спокута найкраще досягається через молитву, — відповіла Серсея. — Мовчазну молитву.


На тім вона лишила Ланселя міркувати про сказане, а сама оперезалася для битви з тирелівською ордою. Маргерія обійняла її, наче сестру, що хоч і здалося королеві нахабством, проте не вартим одкоша перед усім двором. Пані Алерія та сестри Маргерії у перших лише поцілували Серсеї пальці. Пані Милобрід, важка дитиною, попрохала королеву про дозвіл назвати майбутнього хлопчика Тайвином, а якщо буде дівчинка — то Ланою. «Ще одного? — мало не застогнала вона. — В державі скоро буде не пропхатися крізь Тайвинів.» Але дала свою згоду так люб’язно, як могла, щосили удаючи захоплення.


Проте насправді її потішила тільки пані Добромир.


— Ваша милосте, — мовила вона своїм хтивим голосом з соковитою мирійською вимовою, — я написала друзям за вузьке море і попрохала їх притьмом схопити Біса, щойно він покаже свою бридку пику в котромусь із Вільних Міст.


— То ви маєте багато друзів за морем?


— У Мирі багато. Декого в Лисі та в Тироші. Могутніх друзів, при владі та впливі.


Серсея охоче їй повірила. Мирійка була така вродлива, що аж занадто: довгонога, повногруда, з гладкою оливковою шкірою, пухкими червоними вустами, величезними темними очима та рясним чорним волоссям, яке завжди виглядало так, наче жінка щойно підвелася з постелі. «Вона аж пахкотить розпустою, наче якась нетутешня квітка.»


— Князь Добромир, і я разом з ним, нічого не бажаємо більше, ніж служити вашій милості та юному королю, — промуркотіла жінка з поглядом, вагітним обіцянками, наче живіт пані Милобрід.


«Бачу, ця заміряється високо. А пан чоловік її — гоноровитий, але зубожілий.»


— Нам неодмінно треба побалакати згодом, ласкава пані. Таена, так вас звуть? Ви дуже добрі до нас. Певна, ми станемо щирими друзями.


А тоді на неї напав ясновельможний князь вирійський.


Мейс Тирел був старший за Серсею хіба що років на десять, але їй завжди здавався однолітком батька. Зростом він поступався покійному князеві Тайвину, зате переважав ушир — чималим обсягом грудей та ще більшим черевом. Волосся Мейс Тирел мав брунатне, але в бороді вже проглядали білі та сірі цятки. Обличчям його часто гуляла червона барва.


— Князь Тайвин був людиною видатною, надзвичайною! — бундючно проголосив він, розцілувавши Серсею в обидві щоки. — Боюся, такої людини ми вже не побачимо на світі.


«Ти дивишся на таку людину просто зараз, телепню, — подумала Серсея. — Перед тобою стоїть його дочка.» Та вона потребувала Тирелової дружби, бо через неї Томенів престол підтримувала потуга і багатство Вирію. Тому королева сказала тільки:


— Пана батька нам усім дуже бракуватиме.


Тирел поклав їй на плече руку.


— Кожен знає, що серед живих людей немає гідного вдягти обладунок князя Тайвина. І все ж держава живе далі, і нею треба правити. Якщо я чимось можу прислужитися вашій милості у цю чорну годину, варто лише сказати слово.


«Якщо вам, пане князю, кортить зробитися новим Правицею Короля, то хоч майте мужність не ходити манівцями.» Королева посміхнулася. «А поки що хай читає у моїй посмішці все, що йому заманеться.»


— Певно ж, ясновельможний пан князь зараз потрібніші у Обширі?


— Мій син Вілас — здібний юнак, — відповів можновладець, відмовляючись читати прозорий натяк. — Хай нога в нього спотворена, зате розум ясний. Гарлан скоро займе Ясні Води, і між ними двома Обшир буде у міцних руках, якщо мені знадобиться кудись від’їхати у справах. Князь Тайвин часто казав, що правління державою — обов’язок понад усі інші. Отже, я маю для вашої милості чудову новину. Мій дядечко Гарт погодився служити коронним підскарбієм на запрошення вашого пана батька. Він якраз їде до Старограду, щоб там сісти на корабель. Його супроводжуватимуть сини; князь Тайвин згадував про намір знайти посади і для них двох — можливо, у міській варті.


Королева мимоволі так стиснула зуби в усмішці, що аж злякалася, чи не зламає. «Гарт Гидкий у малій раді, двоє його байстрюків — у старшині золотих кирей… чи не гадають Тирели, що я їм піднесу королівство на золотій тарелі?» Від такого нахабства королеві аж подих перехопило.


— Гарт добре служив мені за підстолія Вирію, а переді мною — моєму батькові, — правив далі Тирел. — Так, Мізинець має хист до справ грошових, ніхто не заперечить, але ж і Гарт…


— Пане князю, — перервала його Серсея, — на жаль, тут сталося якесь непорозуміння. Я вже запросила князя Гиліса Росбі на посаду коронного підскарбія, і він зробив престолові честь, погодившись її обійняти.


Мейс роззявив рота і кавкнув.


— Росбі? Оте бухикало? Але ж… справу було вже погоджено, ваша милосте. Гарт зараз їде до Старограду…


— То надішліть крука князеві Вишестражу, попрохайте його зробити так, щоб ваш дядечко не сів на корабель. Ми б не хотіли, щоб пан Гарт піддавав своє життя небезпеці у буремних осінніх морях, і то дарма.


Королева приязно всміхнулася. Товстою Тиреловою шиєю поповзла вгору червона фарба.


— Але ж… ваш панотець мене запевняв…


Він почав був бризкати слиною і щось белькотіти, але тут з’явилася його мамця і підхопила сина попід руку.


— Схоже, князь Тайвин не поділився своїми задумами з нашою намісницею. Не уявляю, з якого б це дива. І все-таки що зроблено, те зроблено. Не набридаймо її милості. Королева має рацію: напишеш князеві Лейтону, попрохаєш не пускати Гарта на корабель. Бо ще захворіє в морі й пердітиме гірше, ніж зазвичай. — Пані Олена подарувала Серсеї беззубу посмішку. — Палата ради пахкотітиме солодше, коли там сидітиме князь Гиліс. Хоча мушу зізнатися, його кахикання мене дратує. Втім, не можна заперечувати: наш старий милий дядечко Гарт, хай як сильно ми його любимо, має в животі забагато вітру. А мені не до смаку, коли щось погано тхне.


Її зморшкуватий ніс зморщився ще більше.


— Зізнаюся, я унюхала щось неприємне навіть у святому септі. Можливо, і ви теж?


— Ні, — холодно відповіла Серсея. — Ви кажете про якісь пахощі?


— Радше сморід.


— Мабуть, ви скучили за вашими осінніми трояндами. Ми вас надто затримали у столиці.


Що скоріше вона випхне з двору пані Олену, то краще. Князь Тирел, поза сумнівом, надішле зі своєю матусею чималий загін лицарів, щоб доправити її безпечно додому. А що менше тирелівських мечів лишиться у місті, то міцніше спатиме королева.


— Справді, я сумую за пахощами Вирію, — зізналася стара, — та не можу поїхати, поки не побачу, як мою любу Маргерійку видають за ваше мале золотко — короля Томена.


— Я теж нетерпляче чекаю того дня, — втрутився Тирел. — Ми з князем Тайвином якраз міркували, коли ж його призначити. Можливо, це обговорення варто продовжити з вашою милістю.


— Скоро продовжимо.


— Скоро! Аби ж то, — пирхнула пані Олена. — Гаразд… ходімо, Мейсе, лишимо її милість наодинці з її… горем.


«Я ще побачу твій труп, відьмо» — пообіцяла собі Серсея, дивлячись, як Колюча Королева дріботить геть між двійком своїх здоровезних, у сажінь зросту, охоронців, яких вона мала примху кликати Лівиком та Правиком. «І понюхаю, чи не смердітиме він солодше.» Сумніву в неї не було жодного — ця стара удвічі розумніша за свого сина.


Королева врятувала сина від Маргерії з дівчатами і рушила до дверей. Надворі нарешті припинився дощ, осіннє повітря пахкотіло солодко та чисто. Томен зняв з голови корону.


— Вдягни! — наказала йому Серсея.


— Мені шия од неї болить, — поскаржився малий, але наказ виконав. — Чи скоро я одружуся? Маргерія каже, що як ми одружимося, то зможемо поїхати до Вирію.


— Ти не поїдеш до Вирію. Зате можеш зараз поїхати верхи до замку. — Серсея підманила пана Мерина Транта. — Приведіть його милості коня і запросіть князя Гиліса зробити мені честь їхати у моїх ношах.


Все відбувалося швидше, ніж вона передбачала; часу гаяти не лишалося.


Томен зрадів, що йому дозволили їхати верхи, а князь Гиліс, певно ж, почувався вшанованим… хоча коли вона запросила його прийняти уряд коронного підскарбія, він почав кашляти так страшно, аж королева злякалася, чи не вхопить його хапко тієї ж хвилини. Але Мати мала милосердя, Гиліс зрештою оклигав досить, щоб погодитися, і навіть почав викашлювати імена службовців, яких мав намір замінити: митників, скупників вовни, поставлених Мізинцем, ба навіть одного з коронних ключників.


— Хто доїтиме корів, мені байдуже, аби молоко лилося. До речі, якщо хтось спитає: ви приєдналися до малої ради ще учора.


— Учора… — Гиліса знову зігнув навпіл напад кашлю. — Так, учора. Певно ж.


Новий коронний підскарбій харкнув у клапоть червоного шовку, щоб приховати кров у слині. Серсея прикинулася, що не помічає.


«Як помре, знайду когось іще.» Може, варто буде знову викликати Мізинця. Королева не могла уявити, щоб Петир Баеліш надовго лишився коронним намісником у Долині по смерті Лізи Арин. Панство Долини вже хвилювалося, якщо вірити Пицелеві. «Щойно вони заберуть того недолугого хлопчину, як Мізинець приповзе назад до престолу на колінах.»


— Ваша милосте! — прокашляв князь Гиліс і витер рота. — Чи можу я… — Він знову закашлявся. — …спитати, хто… — Новий напад струснув усе його тіло. — …хто буде новим Правицею Короля?


— Мій дядько, — відповіла вона розвіяно.


Побачити ворота Червоного Замку високо над собою — то було справжнє полегшення. Королева віддала Томена турботам його зброєносців і повернулася до власних покоїв перепочити.


Але щойно вона скинула з ніг черевики, як до дверей боязко просунулася Джоселин і доповіла, що ззовні чекає та благає його прийняти Кайбурн.


— Хай ввійде, — наказала королева. «Така вже доля володаря — жодної хвилини перепочинку.»


Кайбурн був досить старий, але у волоссі мав більше попелу, ніж снігу; сміхотливі зморшки навколо рота надавали йому вигляду добросердого дідуся якоїсь маленької дівчинки. «Не надто заможного і вельми обшарпаного дідуся.» Комір його ряси лахмітився, один рукав було відірвано і недбало пришито на місце.


— Мушу прохати вашу милість вибачити мій вигляд, — мовив він. — Я був унизу, в підземеллях. Допитувався про втечу Біса, як ви наказали.


— І що з’ясували?


— Тієї ночі, коли зникли князь Варис та ваш брат, разом з ними зникла ще одна людина.


— Так, темничний ключар. То й що?


— Його звали Ругеном. Піднаглядач, приставлений до чорних кам’яних мішків. Старший піднаглядач описує його як огрядного, неголеного, мовчазного та непривітного. На посаді він перебував ще від старого короля Аериса, приходив та зникав, коли забажає. У останні роки до кам’яних мішків не вчащали мешканці. Інші наглядачі, схоже, його побоювалися, та ніхто майже нічого про нього не знав. Друзів і родичів він не мав, не пив вина, не вчащав до розпусниць. Келія, де він спав — вогка і похмура, солома в ній укрилася цвіллю. Нічний горщик переповнений.


— Я все це знаю.


Хайме вже один раз оглянув Ругенову келію, а потім золотокирейники пана Аддама обшукали її знову.


— Так, ваша милосте, — мовив Кайбурн, — та чи знали ви, що під тим смердючим горщиком у підлозі знайшовся вільний камінь, а під ним — невеличка порожнина? Така, де можна сховати цінності, які людина не хоче втратити?


— Цінності? — Це було щось новеньке. — Тобто гроші?


Серсея від початку підозрювала, що Тиріон знайшов спосіб підкупити наглядача своєї в’язниці.


— Саме так. Власне, коли я знайшов ту дірку, вона була порожня. Певно ж, Руген забрав своє неправедне багатство з собою, коли тікав. Та коли я нахилився до порожнини зі смолоскипом, то побачив якийсь відблиск, пошкрябав землю і викопав оце. — Кайбурн розтулив долоню. — Монету.


Монета була золота; Серсея узяла її та негайно зрозуміла, що з нею щось не так. «Надто мала, — подумала вона, — надто легка і тонка.» Монета була стара, витерта. З одного боку виднілося обличчя якогось короля, з іншого — відбиток долоні.


— Це не дракон, — мовила вона.


— Не дракон, — погодився Кайбурн. — Цю монету, ваша милосте, карбували до Завоювання. Тут зображено короля Гарта Дванадцятого, а долоня — то знак дому Теплич.


«Тепличів, старих господарів на Вирії.» Серсея зімкнула власну долоню навколо монети. «Яка зрада нас спіткала?» Мейс Тирел був одним із суддів Тиріона і гучно вимагав його смерті. «Невже прикидався, а сам змовився з Бісом, заміряючись на життя батька?» По смерті Тайвина Ланістера князь Тирел ставав очевидним вибором на посаду Правиці Короля. Хоча навіть так…


— Нікому про це ані слова, — наказала вона.


— Ваша милість можуть мені довіритися. Людина, що подорожує у товаристві найманців, швидко вчиться тримати язика за зубами, якщо хоче його зберегти.


— Раджу це пам’ятати і в моєму товаристві. — Королева відклала монету вбік. Про неї вона поміркує згодом. — Що там у іншій справі?


— Пан Грегор. — Кайбурн знизав плечима. — Я його оглянув, як ви наказали. Отрута на списі Гаспида була мантикоровою, з далекого сходу. Ладен життям присягнутися.


— Пицель каже, що це не так. Він розповідав моєму батькові, що отрута мантикори вбиває миттєво, щойно досягне серця.


— Саме так. Але цю отруту якимось чином згустили, щоб продовжити смертні муки Гори.


— Згустили? Як саме? Додали іншу речовину?


— Можливо, саме так, як кажуть ваша милість. Але розведення отрути зазвичай лише послабляє її силу. Вірогідно, що причина є… менш природною, скажімо так. Гадаю, ми маємо справу з чарами.


«Невже переді мною стоїть такий самий дурень, як старий Пицель?»


— То ви мені кажете, що Гора помирає від якогось чорного чаклунства?


Кайбурн не зважив на кпини в голосі королеви.


— Він помирає від отрути, але повільно і у надзвичайних муках. Мої зусилля полегшити їх виявилися такі ж марні, як Пицелеві. На жаль, пан Грегор надто призвичаївся до макового молочка. Його зброєносець каже, що лицареві дошкуляв сліпучий головний біль, і він ковтав макове молоко такими кухлями, якими менші за нього люди цмулять пиво. Нехай так… але судини його почорніли від голови до п’ят, тілесна вода забруднена гнійними домішками, а в боці отрута проїла дірку, в яку пролізе мій кулак. Правду кажучи, я дивуюся, що він досі живий.


— Живий, бо великий, — спохмурніла королева. — Грегор дуже великий на зріст і обсяг. А до того ж тупий. Надто тупий, щоб розуміти, коли вже час помирати.


Вона простягла келих, і Сенела наповнила його знову.


— Його вереск та виття лякають Томена. Ба навіть мене інколи будять посеред ночі. Час уже прикликати Ілина Пейна.


— Ваша милосте, — запитав Кайбурн, — може б я забрав пана Грегора до підземелля? Там його вереск вас не турбуватиме, і я вільніше дбатиму про нього.


— Дбатимете? — засміялася вона. — Хай про нього подбає пан Ілин!


— Якщо така є воля вашої милості, — відповів Кайбурн, — але щодо цієї отрути… було б корисно знати про неї більше, хіба ні? Посполиті кажуть: постав лицаря вбивати лицаря, а лучника — вбивати лучника. Заради ж того, щоб побороти чорні мистецтва…


Він не закінчив свою думку, а лише посміхнувся.


«Та ні, це тобі не Пицель — тут не може бути жодного сумніву.» Але королева зважувала, вагалася.


— Чому Цитадель забрала вашого ланцюга?


— Архімаестри у своїх серцях — надзвичайні боягузи. Марвин кликав їх сірими вівцями. Я був не менш майстерним цілителем, ніж Еброз, і замірявся перевершити його. Упродовж століть маестри Цитаделі розтинали тіла мертвих, щоб вивчати природу життя. Я ж прагнув дізнатися природу смерті, тому розтинав тіла живих. За цей злочин сірі вівці піддали мене ганьбі та випхали у вигнання… проте я розумію природу життя і смерті краще за будь-кого у Старограді.


— Справді? — Його слова неабияк її зацікавили. — Гаразд. Гора ваш. Беріть його і робіть, що забажаєте, але не потикайтеся з ним із кам’яних мішків. Коли він помре, принесіть мені голову — батько обіцяв її дорнійцям. Великий князь Доран, певно ж, бажав би скарати Грегора сам… але всі ми мусимо терпіти в житті зневіру.


— Слухаю волю вашої милості. — Кайбурн прочистив горлянку. — Але я… не так добре забезпечений, як Пицель. А мені ж знадобляться певні…


— Я накажу князеві Гилісу видати вам удосталь золота для ваших потреб. І купіть собі нову одежину, бо ви наче щойно з Блошиного Подолу вилізли. — Королева вивчила його очі, мовчки питаючи, наскільки сміє довіряти добродієві перед собою. — Чи варто мені згадувати про наслідки, якщо хоч одне слово про ваші… досліди… вийде за межі цих стін?


— Хай ваша милість не переймаються, — подарував їй Кайбурн заспокійливу посмішку. — Ваші таємниці убезпечені в моїх руках.


Коли він пішов, Серсея налила собі келих міцного вина і випила коло вікна, спостерігаючи за видовженням тіней у дворищі та думаючи про монету. «Золото з Обширу. Звідки б ключар у в’язниці Король-Берега узяв золото з Обширу, якби йому не заплатили за поміч у вбивстві батька?»


Хай як вона старалася, та не змогла викликати у пам’яті обличчя князя Тайвина, щоб одночасно не побачити ту дурну посмішечку і не відчути знову гидкий сморід трупа. Королева спитала себе, чи не може і за цим якось стояти Тиріон. «То була б дрібна, але підла оборудка — така, як він сам.» Чи не міг він зробити Пицеля своїм поплічником? «Він посадовив старого до кам’яного мішка, а оцей Руген саме і служив при кам’яних мішках» — згадала вона. Усі мотузочки спліталися разом у візерунок, який їй геть не подобався. «Нинішнього верховного септона теж поставив Тиріон, — раптом пригадала Серсея, — а тіло батька перебувало під його наглядом звечора і досвіта.»


Дядько прибув точно на заході сонця, вдягнений у підбитий жупан чорної вовни — вбрання похмуре, як його обличчя. Подібно до всіх Ланістерів, пан Кеван мав бліду шкіру та біляве волосся, котре, втім, у свої п’ятдесят п’ять років майже цілком втратив. Ніхто ніколи не вважав його вродливим чоловіком. Огрядний поставою, трохи сутулий плечима, з великою кутастою щелепою, яку погано ховала коротко підстрижена солом’яна борода, дядько нагадував Серсеї старого вовкодава… та саме старий вірний вовкодав мав стати їй зараз у пригоді.


Вони з’їли просту вечерю з хліба, варених буряків, яловичини з кров’ю та глека дорнійського червоного. Пан Кеван майже нічого не казав і ледве торкнувся вина. «Надто вже він переймається, — вирішила вона. — Час приставити його до роботи, щоб не потонув у власному горі.»


Вона саме так і сказала, коли прибрали страви і челядь зникла з палати.


— Я знаю, дядечку, як на вас покладався пан батько. Тепер покластися на вас мушу я.


— Тобі потрібен Правиця, — відповів він, не питаючи, — а Хайме відмовився.


«Не ходить манівцями. Ну гаразд…»


— Хайме… я була така розгублена по смерті батька… я ледве тямила, що кажу. Хайме — хоробрий лицар, але не надто глибокого розуму, будьмо відверті. Томенові потрібен хтось досвідченіший, хтось старший…


— Мейс Тирел старший.


Вона роздула ніздрі.


— Ніколи! — І відкинула кучерик волосся з лоба. — Тирели вже й так стрибнули вище голови!


— Призначити Мейса Тирела Правицею означає скоїти дурість, — визнав пан Кеван, — та ще гірша дурість — зробити його своїм ворогом. Я чув, що сталося у Світличній Палаті. Мейсові не варто було сунути навпростець отак на людях. Але й ти вчинила нерозумно, коли зганьбила його перед половиною двору.


— Вже ж краще, ніж посадити до ради ще одного Тирела. — Докір дядька роздратував її. — З Росбі буде пристойний підскарбій. Ви ж бачили його ноші — різьблені, запнуті шовком; коні в нього вдягнені ліпше за двірських лицарів. Авжеж такий багатій знайде нам золото без зайвого клопоту. Щодо Правиці… хто краще закінчить батькову справу, ніж брат, який сидів на всіх його нарадах?


— Жодній людині не обійтися без когось, кому вона може довіряти. Тайвин довіряв мені, а за часів давніших — ще й твоїй матері.


— Пан батько дуже її кохав. — Серсея щосили проганяла від себе думку про мертву хвойду в його ліжку. — Певно ж, зараз вони разом на небесах.


— Молюся про це. — Пан Кеван кинув на неї довгий погляд, тоді додав: — Але ти, Серсеє, просиш забагато.


— Хіба більше, ніж колись батько?


— Я дуже втомився. — Дядько сягнув по келиха і зробив ковток. — Я маю дружину, яку не бачив два роки, неоплаканого мертвого сина і ще одного живого, якому скоро належить одружитися і прийняти княжий титул. Замок Даррі треба зміцнити, землі його — оборонити, спалені ниви — зорати і засіяти. Лансель потребує моєї допомоги.


— Томен також. — Серсея не чекала, що Кевана доведеться умовляти. «Перед батьком він ніколи не комизився.» — Вашої допомоги потребує держава!


— Держава. Так-так. І дім Ланістер, певна річ. — Він сьорбнув ще вина. — Гаразд. Я залишуся і служитиму його милості…


— От і добре… — почала була вона, та пан Кеван підніс голос, вивищуючись над небогою.


— …якщо ти передаси мені уряд намісника разом з урядом Правиці, а сама повернешся до Кастерлі-на-Скелі.


Пів-удару серця Серсея могла тільки витріщатися на рідного дядька.


— Намісницею на державі є я! — нарешті нагадала вона.


— Ти нею була. Тайвин не збирався лишати тебе намісницею. Він розповів мені, що хоче відіслати тебе до Скелі та знайти нового чоловіка.


Серсея відчула, як усередині росте гнів.


— Так, батько казав. А я відповіла, що не маю бажання знову іти заміж!


Та дядько стояв непорушно.


— Якщо ти так налаштувалася проти нового шлюбу, я тебе не силуватиму. Щодо всього іншого… ти тепер законна княгиня у Кастерлі-на-Скелі. Твоє місце там.


«Як ви смієте?!» — хотіла заверещати вона. Та натомість сказала:


— Я також є королевою-намісницею, і моє місце — коло сина.


— Твій батько тримався іншої думки.


— Мій батько мертвий!


— На моє безмежне горе і на лихо цілій державі. Розплющ очі, Серсеє, поглянь навколо себе. Королівство лежить у руїнах. Тайвин міг би дати ради справам держави, але…


— Я дам ради усім справам держави! — скинулася Серсея, але відразу пом’якшилася. — Певно, з вашою поміччю, дядечку. Якщо ви служитимете мені так само вірно, як служили батькові…


— Ти не твій батько. До того ж Тайвин завжди вважав Хайме своїм законним спадкоємцем.


— Хайме… Хайме склав обітниці. Хайме ніколи не думає, сміється з усього та усіх, верзе перше, що спаде на думку. Хайме — вродливий йолоп, та й по тому.


— І все ж саме він був першим твоїм вибором на Правицю Короля. Ким це робить тебе, Серсеє?


— Я ж вам казала, мене мучила журба, я не думала…


— Не думала, — погодився пан Кеван. — А тому тобі краще повернутися до Скелі, лишивши короля з тими, хто думає.


— Король — мій син! — скочила Серсея на ноги.


— Певно, що так, — кивнув дядько, — і судячи з того, що я знав про Джофрі, ти така ж нікчемна мати, як і правителька.


На цих словах вона вихлюпнула чару вина йому в обличчя.


Пан Кеван підвівся з підкресленою гідністю.


— Ваша милосте. — Вино стікало йому щоками, капотіло з підстриженої бороди. — Чи можу я піти, з вашого дозволу?


— За яким правом ви смієте ставити мені умови?! Та ж ви усього лише надвірний лицар мого батька!


— Власної землі я не маю, то правда. Проте певні доходи таки отримую, і кілька скринь золота відклав. Мій власний батько не забув у заповіті жодного зі своїх дітей; Тайвин теж умів винагороджувати за вірну службу. Я годую особисту дружину з двох сотень лицарів і можу подвоїти її, коли знадобиться. Певне число вільних охотників радо стане під мої прапори, та й винайняти сердюків мені стане грошей. Вашій милості краще не легковажити моєю особою… а ще краще — не робити з мене ворога.


— Ви мені погрожуєте?!


— Я вам раджу. Не хочете віддавати мені намісництво на державі — гаразд, поставте вашим каштеляном у Кастерлі-на-Скелі, а Правицею Короля призначте Матіса Рябина або ж Рандила Тарлі.


«Тирелівські значкові — один і другий.» Почувши пораду, вона втратила мову. «Невже його купили? — билася у голові думка. — Невже дядько взяв тирелівське золото за зраду дому Ланістер?»


— Матіс Рябин поміркований, розумний, його поважають люди, — вів далі дядько, не відаючи її думок. — Рандил Тарлі — найкращий полководець у державі. Для мирних часів з нього Правиця негодящий, та по смерті Тайвина цю війну ніхто не скінчить краще за нього. Князь Тирел не матиме приводу ображатися, якщо Правицею поставлять одного з його значкових. І Тарлі, і Рябин мають хист… і вірність. Призначиш будь-кого з них — зробиш його своїм. Себе підсилиш, Вирій послабиш, а Мейс за те ще й подякує.


Пан Кеван знизав плечима.


— Отака моя рада: хочеш — слухай, хочеш — ні. Утім, хоч Місячка постав Правицею — мені вже байдуже. Мій брат мертвий, жінко. Я маю відвезти його додому.


«Зрадник, — подумала вона. — Перевертень.» Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тирел?


— Ви залишаєте свого короля, коли він має у вас найпекучішу потребу! — засичала Серсея. — Кидаєте зовсім юного Томена самого напризволяще!


— Не самого. З матінкою.


Зелені очі пана Кевана зустріли її погляд і не зморгнули. Остання крапля червоного вина затремтіла на підборідді, потім упала донизу.


— Так-так, — додав він тихо, трохи зачекавши, — і скільки я знаю, з батечком теж.


Хайме


Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча.


У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм.


Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися.


— Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, — мовив пан Балон. — Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю?


— Коли панотець був живий, — відповів Хайме.


— Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, — попрохав пан Лорас.


— Це не ваш батько. — «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» — Залиште мене.


— Воля пана Регіментаря, — відповів Лебедин.


Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися — то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини.


«Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку — Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.»


— Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, — сказав він трупові. — Ваша кров — на його руках, так само, як на… Тиріонових.


«Ваша кров — на його руках так само, як на моїх, — хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. — Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.»


Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у хвилі пудри та лаванди увійшов Варис, Хайме ступив йому за спину, пхнув ногою під коліно, притиснув груди своїм коліном і підсунув під шию ножа, змушуючи задерти голову.


— Овва, князю Варисе! — мовив він привітно. — Диви, де зустрілися!


— Пане Хайме?! — видихнув Варис. — Ви мене злякали.


— А я цього і прагнув. — Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. — Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає.


— Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… — Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. — Мене завжди так лякав вигляд власної крові…


— Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше.


Варис незграбно сів і випростався.


— Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя…


— Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово.


— Овва. — Євнух злизнув кров з пальців. — Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним?


— Винний він чи невинний, — відповів Хайме, мов дурень, — а Ланістери завжди платять борги.


Слова прийшли до нього самі собою.


Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат — карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя.


— Ти — сліпий скалічений йолоп, — прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. — Серсея — брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.


«Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.»


Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери.


«Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати — недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа — як це робила решта загону.


І все марно — знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, — наче промовляло чудовисько. — Я тут був увесь час — чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос — залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя.


День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера.


— Ваша милосте! — благав Хайме. — Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє!


Але принц Раегар заперечливо захитав головою.


— Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості.


Хайме відчув, як горлом піднімається гнів.


— Я не костур! Я лицар Королегвардії!


— То служіть королю, як личить Королегвардії! — визвірився пан Джон Даррі. — Коли ви вдягали це корзно, то присягалися коритися!


Раегар поклав руку на плече Хайме.


— Коли ця битва скінчиться, я маю намір скликати раду. На державу чекають зміни. Я виношував свій задум уже давно… та не так сталося, як гадалося. Ми побалакаємо, коли я повернуся.


То були останні слова, почуті Хайме від Раегара Таргарієна. За брамою зібралося військо, інше тим часом сунуло на Тризуб. Принц Дракон-Каменя сів на коня, вдягнув високий чорний шолом і рушив уперед до своєї лихої долі.


«Він угадав більше, ніж знав. Після тієї битви справді чимало змінилося.»


— Аерис думав: йому ніхто не зашкодить, поки він тримає мене поруч, — сказав Хайме трупові свого батька. — Хіба не кумедно?


Князь Тайвин з ним погоджувався — його посмішка поширшала. «Здається, йому нівроку подобається бути мертвим.»


На диво, Хайме не відчував ані краплі суму. «Де мої сльози? Де моя лють?» Авжеж Хайме Ланістерові ніколи не бракувало люті.


— Батьку, — сказав він трупові, — це ж ви мене вчили, що сльози — ознака слабкості в чоловікові. Тепер не просіть, щоб я за вами плакав.


Тисяча панів та паній пройшли того ранку повз поховальний караван, а вдень — іще кілька тисяч посполитих. Вони мали на собі жалобні вбрання, на обличчях — урочисту похмурість, але Хайме мав підозри, що безліч потай раділо падінню великої людини. Навіть на заході князя Тайвина більше поважали, ніж любили, а в Король-Березі ще досі пам’ятали Великий Погром.


З усіх жалобників найрозпачливішим здавався великий маестер Пицель.


— Я служив шести королям, — белькотів він до Хайме після обідньої відправи, підозріливо принюхуючись до тіла, — та ось лежить людина, величнішої за яку я не знав. Князь Тайвин не носив корони, але справжній король, гідний її, має бути таким, як він.


Без бороди Пицель виглядав не лише старим, але геть знесиленим. «Поголити його — то був, мабуть, найжорстокіший Тиріонів вчинок» — подумав Хайме, який добре знав, що це таке: втратити не просто частину себе, але саме ту частину, яка зробила тебе тим, хто ти є. Пицелева борода, колись надзвичайно пишна, біла, мов сніг, і м’яка, мов ягняча вовна, стікала зі щік та підборіддя хвилями на груди і мало не до пояса. Великий маестер полюбляв поважно пестити її, коли проголошував якусь бундючну промову. Борода не лише робила його мудрим та урочистим на вигляд, але й ховала чимало незугарного: складки вислої шкіри під старечим підборіддям, маленький плаксивий ротик, нестачу зубів, без ліку бородавок, зморшок та темних плям. Пицель намагався відростити те, що втратив, але зазнав поразки. Зі зморшкуватих щік та слабкого підборіддя виткнулося лише кілька рідких пасем та кущиків, крізь які Хайме бачив плямисту рожеву шкіру.


— Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, — казав йому старий. — Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом — і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною — завжди робив те, що необхідно.


— Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить?


Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми.


— Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. — Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. — Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю.


Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» — подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою.


Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна — мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його — Королівського Правосуду — наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» — трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача — зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун.


— Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? — крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. — Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко.


Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років.


— Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові.


— А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, — відповів Хайме.


«Бурун» — таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси.


— Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід.


Довгобурун схилив голову.


— Зниклий в’язень.


— І зниклий наглядач теж.


— Руген, — підказав старий. — Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки.


— Розкажіть мені про нього, — змусив себе попрохати Хайме.


«Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген — навіть якщо цього не знав Довгобурун.


— Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов — тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові.


«Згадай ще раз свою королівську кров — і я проллю її на підлогу» — подумав Хайме.


— Хто читав ті звіти?


— Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь — коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. — Довгобурун почухав носа. — Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба — зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним — князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа — але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка.


— Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули.


— Наглядачів? — Довгобурун пирхнув. — Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам — от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє.


— Ви і двоє інших?


Довгобурун знову пирхнув.


— Е ні, мосьпане, я — старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні.


Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.


— Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного — на другому, на додачу до брата вашої вельможності. — Старий од старанності аж скривився. — Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити.


Він вийняв перо і заходився його гострити.


«Шестеро в’язнів, — кисло подумав Хайме, — а ми платимо жалування двадцятьом ключникам, шести піднаглядачам, старшому піднаглядачеві, наглядачеві та Королівському Правосудові.»


— Я хочу допитати тих двох ключників.


Реніфер Довгобурун покинув гострити перо і недовірливо витріщився знизу вгору на Хайме.


— Допитати, мосьпане?


— Ви мене чули.


— Чув, мосьпане, певно, що чув, але ж… звісно, ваша вельможність допитуватимуть, кого ваша ласка, авжеж не мені вам перечити… але, пане добрий, якщо дозволите зухвалість, вони вам навряд щось скажуть. Вони, з ласки ясного пана, мертві.


— Мертві?! Хто наказав їх убити?


— Та ви ж, я так думав, а чи може… сам король? Я не питав. Бо не мені ж… не мені ж питатися в Королегвардії…


Отже, це Серсея насипала йому солі на рану, скориставшись його людьми для своєї кривавої справи. Його лицарями і своїми любими Кіптюгами.


— Ви, дурноголові телепні! — гарчав Хайме пізніше на Бороса Блаунта і Озмунда Кіптюга у підземеллі, що просмерділося кров’ю та смертю. — Що це ви таке накоїли, ви хоч розумієте?


— Що нам наказали, мосьпане, те ми і накоїли. — Пан Борос був нижчий за Хайме, але статурою важчий. — З волі її милості. Вашої сестри.


Пан Озмунд зачепився великим пальцем за пас із мечем.


— Королева наказала, щоб вони поснули навіки. От ми з братами і подбали.


«Авжеж подбали.» Один труп простягся долілиць на столі, наче п’яний на бенкеті, але під головою в нього розлилася калюжа крові, не вина. Другий ключник зумів скочити з лави та вийняти кинджала, перш ніж йому встромили меча між ребер. Його смерть була довшою і бруднішою. «Я наказав Варисові, щоб ніхто не постраждав при втечі, — подумав Хайме, — та забувся наказати братові й сестрі.»


— Недобре ви вчинили, пане лицарю.


Пан Озмунд стенув плечима.


— Та хто за ними сумуватиме? Заприсягнуся: вони в цій справі спільники разом з тим, який утік.


«Ні, — міг би сказати їм Хайме. — Варис підкинув їм у вино трунку, щоб вони поснули.»


— В такому разі ми б могли вичавити з них правду. — «Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж.» — Якби я мав підозріливий норов, то спитав би себе, чого це ви так поспішали допомогти цим двом уникнути допиту. Чи не змусили ви їх мовчати, щоб приховати власну вину?


— Нашу?! — трохи не вдавився Кіптюг. — Та ми ж виконували наказ королеви! Слово присяжного братчика Королегвардії!


Примарні пальці Хайме смикнулися. Він мовив:


— Покличте сюди Ознея з Озфридом та приберіть мені оцей розгардіяш. Наступного разу, коли моя сестра накаже вам когось убити, спершу йдіть до мене. А зараз геть з моїх очей, панове присяжні братчики!


Ті самі слова лунали у нього в голові й посередині тьмяного мороку Септу Баелора. Вікна високо вгорі поволі чорнішали; Хайме бачив у них слабке світло віддалених зірок. Сонце нарешті сіло остаточно. Сморід смерті посилювався; запашні свічки не допомагали. Пахощі нагадали Хайме Ланістерові прохід під Золотозубом, де він здобув гучну перемогу в перші дні війни. На ранок після битви гайвороння бенкетувало і переможцями, і переможеними — так само, як колись бенкетувало Раегаром Таргарієном опісля Тризубу. «Чого вартий гайворон і чого — король, якщо гайворон обідає королем?»


Просто зараз гайвороння мало кружляти і навколо семи веж та великої бані Септу Баелора — так підозрював Хайме. Їхні чорні крила збурювали нічне повітря, очі шукали входу досередини. «Кожен гайворон та крук у Семицарстві має поли тобі цілувати, батечку, за ласку та милість. Від Кастамиру до Чорноводи ти завжди годував їх найщедрішою рукою.» Думка, схоже, потішила князя Тайвина: усмішка його поширшала. «Семеро дідьків у семи пеклах! Та він шкірить зуби, наче молодий на весіллі, коли його з нареченою на постіль ведуть!»


Думка була така сміховинна, що Хайме гучно розреготався.


Луна загуляла навами, криптами, засторонками, ніби його сміх підхопили мертві, що ховалися у стінах. «Чом би й ні? Сміховинний вертеп, аж далі нікуди: я стою на варті коло батька, якого допоміг убити, і надсилаю людей по брата, якого допоміг звільнити…»


Хайме наказав панові Аддаму Марбранду обшукати Шовкову вулицю.


— Зазирніть під кожне ліжко — знаєте ж, як мій брат полюбляв бурдеї.


Напевне, золотокирейникам цікавіше було зазирати не під ліжка, а шльондрам під спідниці. Хайме стало цікаво, скільки нових байстрюків народиться після цього безглуздого обшуку.


Думки мимоволі звернули на Брієнну Тарфійську. «Страхолюдне, тупе, уперте дівчисько.» Майнула думка, де вона може бути зараз. «Даруй їй сили, Батьку, коли твоя ласка.» Мало не молитва… та чи звертався він до бога — до Вишнього Батька, чия визолочена подоба мерехтіла у світлі свічок на тому кінці септу? Чи до трупу, що лежав перед ним? «А втім, чи не байдуже? Жоден ніколи мене не слухав.»


Відколи Хайме стало сили підняти меча, його богом завжди був Воїн. Інші чоловіки уміли бути батьками, синами, чоловіками — та не Хайме Ланістер з мечем золотим, як його волосся. Він був лише воїном — і не бажав ставати ніким іншим.


«Я мав би сказати Серсеї правду. Зізнатися, що це я звільнив нашого меншого братика з цюпи.» А чом би й ні? Он як чудово правда подіяла на Тиріона. «Я убив твого ницого й гидкого сина, а тепер іду вбити батька.» Хайме почув сміх Біса у пітьмі, повернув голову подивитися, але то була лише луна його власного сміху. Він заплющив очі, але негайно розплющив знову. «Не можна спати.» Бо якщо спатимеш, то бачитимеш сни. О, як тоді вишкірявся Тиріон… «Брехлива шльондра… розсувала ноги під Ланселем і Озмундом Кіптюгом…»


Опівночі завіси на Батькових Дверях зарипіли, і один за одним увійшли для відправи кількасот септонів. Деякі були вдягнені у срібноткані ризи та кришталеві коронки Превелебних; їхні нижчі званням браття носили кришталі на шийних ремінцях та білі ряси, оперезані плетеними пасами з семи смуг різних кольорів. Крізь Материні Двері увійшли білі септи зі святої обителі, рядками по сім, тихо виспівуючи псалом. Мороковими Сходами донизу спустилися сестри-мовчальниці. Служниці смерті були вдягнені у сіре, на головах мали каптури, на обличчях — шалики, з-під яких виднілися тільки очі. З’явився також натовп святих братів у рясах брунатних і горіхових, а коли й з нефарбованої дерги, підперезаних конопляними мотузками. У деяких на шиях висіли молоти Коваля, інші несли миски для милостині.


Жоден із велебного натовпу не звернув на Хайме жодної уваги. Вони зробили септом коло, вклоняючись перед кожним з семи вівтарів до одного з семи уособлень божої благодаті. Кожному з богів вони приносили жертвенні дари, кожному співали псалом. Чисто і урочисто лунали їхні голоси. Хайме заплющив очі послухати спів, але знову розплющив, коли почав хилитися набік. «Я й не знав, як стомився.»


Від його попереднього бдіння минуло вже багато років. «Я тоді був молодий — хлопчина п’ятнадцяти років.» Обладунку того разу на ньому не було — тільки проста біла сорочка. Септ, у якому він перебув ніч, за величиною ледве сягав третини будь-якої з семи нав Великого Септу. Хайме тоді поклав меча на коліна Воїнові, скинув свій обладунок купою коло його ніг і став на коліна перед вівтарем на грубій кам’яній підлозі. До світанку його коліна були стерті й скривавлені.


— Всі лицарі, Хайме, мусять проливати кров, — мовив пан Артур Дейн, коли її побачив. — Кров — то печатка, що скріплює нашу вірність і відданість.


На світанку пан Артур ударив його по плечі; блідий клинок був такий гострий, що навіть легкий дотик прорізав Хайме сорочку і теж пустив кров. Але Хайме того не відчув. На коліна став хлопчик; підвівся з них — лицар. «Юний Лев, не Крулеріз.»


Але те сталося дуже давно, і той хлопчик помер багато років тому.


Хайме не міг сказати, коли скінчилися відправи. Може, він заснув навстоячки і не почув. Коли велебні витяглися з септу довгою вервечкою, у Великому Септі знову запанувала тиша. Свічки нагадували стіну палаючих у пітьмі зірок; повітря просмерділося смертю. Хайме поворушив рукою на руків’ї золотого меча. Може, й варто було віддати варту панові Лорасу. «Серсея б шаленіла.» Лицар Квітів був ще зовсім хлопчик — пихатий та марнославний — але мав у собі зернину майбутньої величі. Він напевне скоїть звитяги, варті запису в Білу Книгу.


Коли бдіння скінчиться, на нього чекатиме Біла Книга з розкритими у німому докорі сторінками. «Краще я порубаю ту кляту книжку на шматки, ніж писатиму в ній брехню.» Але якщо не брехати, то що лишається, крім правди?


Перед ним постала жінка.


«Знову дощить» — подумав він, коли побачив, яка вона змокла. Вода стікала її киреєю, збиралася калюжею коло ніг. «Як вона сюди дісталася? Я й кроків не чув.» Вдягнена жінка була як служниця з корчми чи шинку: важка кирея грубого плетива, погано, з плямами, пофарбована у брунатне, розкошлана при подолі. Обличчя ховав каптур, але Хайме бачив танок свічних вогників у зелених озерах очей — і щойно жінка ворухнулася, як він її упізнав.


— Серсея. — Він казав поволі, як людина, що пробуджується від сну, ще не дотямивши, де знаходиться. — Котра зараз година?


— Година вовка. — Сестра зняла мокрого каптура, скривилася. — Напевне, потонулого.


Вона посміхнулася до нього — солодко, так солодко.


— Пам’ятаєш, коли я прийшла до тебе вдягнена отак? До якогось смердючого заїзду, десь у Видровому провулку… я ще вдягла вбрання служниці, щоб пробратися повз батькових стражників…


— Пам’ятаю. То був Вугровий провулок. — «Вона щось хоче.» — Навіщо ти тут цієї години? Чого тобі треба від мене?


Останнє слово загуло септом: «менеменеменеменеменемене», потроху стишуючись на шепіт. На коротку мить Хайме насмілився плекати надію, що сестрі потрібна лише розрада у його обіймах.


— Тихше. — Голос її лунав якось дивно… придушено, майже налякано. — Хайме, дядько Кеван мені відмовив. Не хоче служити Правицею, бо знає… знає про нас. Він сам сказав.


— Відмовився?! — щиро здивувався Хайме. — Але звідки він знав? Нехай він читав Станісового листа, але ж немає жодних…


— Тиріон знав! — нагадала сестра. — Хто скаже, які побрехеньки міг розповісти карлик, і кому саме? Дядько Кеван — то ще не найстрашніше. Верховний септон… Тиріон підніс його на посаду, коли загинув той, жирний. Він теж може знати.


Вона підсунулася ближче.


— Ти мусиш бути Томеновим Правицею! Я не вірю Мейсові Тирелу. Що як він доклав рук до батькової смерті? Може, змовився з Тиріоном. Може, Біс уже їде до Вирію…


— Не їде.


— Стань моїм Правицею! — заблагала вона. — Ми правитимемо Семицарством, наче король і його королева!


— Ти була Робертовою королевою. А моєю стати не схотіла.


— Якби ж я сміла, якби ж могла! Але наш син…


— Томен мені не син — так само, як не був сином і Джофрі. — Голос Хайме лунав важко і похмуро. — Ти всіх дітей зробила Робертовими.


Сестра відсахнулася.


— Ти присягався кохати мене вічно! Хіба це кохання — змушувати благати?


Хайме відчув її переляк навіть крізь гидкий сморід трупа. Він хотів ухопити її в обійми, поцілувати, сховати обличчя у золотих кучерях і пообіцяти захистити від усякого лиха… але не тут, «не перед ликами богів і батька».


— Ні, — відповів він. — Я не можу. І не буду.


— Ти мені потрібен. Мені потрібна моя друга половинка. — Він чув, як по вікнах високо угорі стукотить дощ. — Ти — це я, а я — це ти. Я хочу тебе поруч. Хочу тебе у собі. Прошу тебе, Хайме. Благаю!


Хайме зиркнув на князя Тайвина: чи не підводиться він у гніві зі свого смертного ложа. Та батько лежав холодний і застиглий, потроху зогниваючи на порох.


— Я народився для поля битви, не для палати ради. Та хтозна — може, вже й туди не годжуся.


Серсея витерла сльози грубим брунатним рукавом.


— Гаразд. Хочеш битви — буде тобі битва. — Вона сердито накинула каптура. — Яка ж я дурепа, що прийшла. Дурепа, що колись тебе кохала.


Її кроки гучно залунали в тиші, лишили мокрі плями на мармуровій підлозі.


Ранок застукав Хайме майже зненацька. Скло на бані почало світлішати, і раптом зі стін, підлоги та стовпів засяяли веселки, забарвлюючи труп князя Тайвина у безліч кольорів. Правиця Короля гнив у всіх на очах. Обличчя його стало зеленкувате, очі глибоко запали у дві чорні ями. У щоках відкрилися провалля, крізь зчленування пишного кармазиново-золотого обладунку витікала бридка біла рідина, що збиралася калюжею під тілом.


Септони побачили це першими, коли повернулися з вранішньої відправи. Вони співали псалми і читали молитви, одночасно кривлячи мармизи, а одному з Превелебних так погіршало, що його довелося вивести з септу. Скоро по тому з’явилася зграйка послушників з кадилами і наповнила повітря густим димом, трохи не сховавши за ним поховальний поміст. Запашна хмара поглинула веселки, але не змогла сховати сморід — солодкий сморід гниття і розкладу, що перехоплював Хайме подих, наче цурка в роті.


Коли відчинили двері, серед перших увійшли, як личило їхньому станові, Тирели. Маргерія принесла великий оберемок золотих троянд і ретельно розклала їх коло ніг князя Тайвина… але одну лишила собі й тримала біля носа, коли сідала на лаву. «Дівчина не тільки гарненька, а ще й розумненька. Не найгірша королева для Томена. Інші королі мали гірших.» Панни з почту Маргерії наслідували її приклад.


Серсея почекала, поки решта всядеться, і вже тоді ввійшла біч-обіч з Томеном. Поруч крокував пан Озмунд Кіптюг у білому полив’яному панцирі та білому вовняному корзні.


«Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж…»


Хайме бачив Кіптюга голим у лазні. Бачив чорне волосся на грудях, цупку порость між ніг. Уявляв собі, як його груди притискаються до сестриних, як цупка вовна дряпає ніжну шкіру персів. «Ні, вона б на таке не зважилася. Біс брехав.» Золоте плетиво і чорний дріт переплелися, спітнілі та безладні. Вузькі сідниці Кіптюга стискалися щоразу, як він устромлявся вперед. Хайме чув, як стогне його сестра. «Ні. Брехня.»


Червоноока і бліда, Серсея видерлася сходами, тягнучи за собою Томена, щоб стати на коліна коло батька. Малий сахнувся від трупа, та мати стиснула йому руку, щоб не втік.


— Молися, — засичала вона, і Томен спробував. Але йому було вісім років, а мертвий князь Тайвин міг налякати і кого старшого. Відчайдушно вдихнувши повітря, король почав схлипувати.


— Припини! — наказала Серсея.


Томен повернув голову, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала з голови і покотилася мармуровою підлогою. Мати сахнулася від нього з відразою, а король кинувся бігти до дверей — так хутко, як його несли восьмирічні ніжки.


— Пане Озмунде, змініть мене на варті! — різко наказав Хайме, коли Кіптюг обернувся наздоганяти корону.


Регіментар передав лицареві визолоченого меча і закрокував за своїм королем. Упіймав він його лише у Світличній Палаті, перед очима двох десятків наляканих септ.


— Вибачте мені! — рюмсав Томен. — Завтра я поводитимуся краще. Матінка кажуть: король має служити прикладом. А мене знудило від запаху…


«Ні, так не годиться. Забагато жадібних вух та пильних очей.»


— Краще нам з вашою милістю вийти надвір.


Хайме повів хлопчика на свіже повітря — принаймні, таке свіже, яким воно бувало у Король-Березі. Навколо майдану стояло на чатах чотири десятки золотокирейників, охороняючи коней та ноші. Хайме відвів короля убік, якнайдалі від усіх, і посадовив на мармурові сходи.


— Та не злякався я! — наполягав хлопчик. — Мені від запаху стало зле. А вам хіба ні? Як ви таке витримуєте, пане дядечку?


«Я нюхав власну гнилу руку, яку Варго Хап повісив мені на шию за намисто.»


— Людина може витримати майже все, якщо мусить, — відповів Хайме своєму синові. «Я чув пахощі людини, засмаженої королем Аерисом у її власному обладунку.» — Світ, Томене, повен різноманітних жахіть. Ти можеш боротися з ними, сміятися з них, або ж дивитися і не бачити… втекти у себе і сховатися там.


Томен подумав, потім відповів.


— Та я… інколи я таки тікав і ховався у собі, — зізнався він, — коли Джофі…


— Джофрі! — Серсея стояла над ними, а вітер плескав її спідницями по ногах. — Ім’я твого брата було Джофрі! І він би ніколи мене так не осоромив!


— Та я ж не хотів, матінко… я зовсім не боявся, лишень ваш пан батечко так недобре тхнули…


— Гадаєш, він мені тхнув солодше? Я теж маю носа. — Серсея вхопила малого за вухо і підсмикнула на ноги. — Князь Тирел має носа. Ти бачив, щоб він блював на підлогу святого храму? Ти бачив, щоб панна Маргерія голосила, мов немовля?


Хайме підвівся на ноги.


— Серсеє, досить. Припини.


Її ніздрі роздулися.


— Що таке, пане лицарю? Чого це ви тут? Ви заприсяглися стояти по батькові поминальну варту, скільки можу пригадати!


— Поминання скінчено. Подивися сама.


— Оце вже ні! Самі сказали: сім днів, сім ночей. Авжеж Регіментар Королегвардії мусить уміти рахувати до семи. Берете пальці на своїх руках, додаєте два.


На майдан почали поспіхом вибиратися інші, тікаючи від отруйних випарів у септі.


— Серсеє, не галасуй, — застеріг її Хайме. — Онде князь Тирел іде.


Королева нарешті схаменулася і притягла Томена до себе. Мейс Тирел вклонився обом.


— Чи не спіткала їхню милість короля, бороньте нас боги, якась хвороба? Щиро сподіваюся, що ні!


— Короля пригнічує величезне горе, — відповіла Серсея.


— Так само, як усіх нас. Якщо я можу чимось прислужитися у цю скрутну годину…


Високо над майданом гучно заверещала ґава; вона саме всілася на подобі короля Баелора і наклала йому просто на блаженну голову.


— Дечим ви таки можете прислужитися королю Томену, пане князю, — запевнив Хайме. — Чи не зробите її милості честь приєднатися до королівської трапези після вечірньої відправи?


Серсея кинула на нього пекучий погляд, але цього разу мала розум стримати язика.


— Трапези? — Тирела наче застукали зненацька. — Та мабуть… певно ж, це велика шана для нас… для моєї пані дружини та мене самого…


Королева вичавила з себе посмішку і кілька приязних слів. Та коли Тирел відкланявся, а Томена відіслали з паном Аддамом Марбрандом, вона рвучко обернулася і люто накинулася на Хайме.


— Гей, білий лицарю! Ти п’яний чи просто мариш? Ну ж бо розкажи, на біса мені вечеряти з цим зажерливим дурнем та його дрібноголовою дружиною? — Вітер смикнув і поворушив її золоте волосся. — Я нізащо не призначу його Правицею, якщо ти цього…


— Тирел тобі потрібен, — перебив її Хайме, — але не тут. Попрохай його захопити для Томена Штормолам. Підлестися трохи: скажи, що потребуєш його допомоги на полі битви, що хтось же має замінити батька у справах війни. Мейс вважає себе могутнім воїном і неабияким полководцем. Зрештою він або віддасть тобі Штормолам, або змішає справу з лайном і виставить себе дурнем. У кожному разі тобі ж краще.


— Штормолам? — Серсея замислилася над його словами. — Так-то воно так… але князь Тирел яснісінько дав мені зрозуміти, що не поїде з Король-Берега, доки Томен не одружиться з Маргерією.


Хайме зітхнув.


— То нехай одружаться. Томенові не судилося здійснити цей шлюб на ложі ще кілька років. А поки цього не сталося, їхній союз завжди можна скасувати. Подаруй Тирелові весілля, і хай забирається геть гратися у війну.


Сторожка посмішка поповзла сестриним обличчям.


— Облога — справа небезпечна, — промуркотіла вона. — Хтозна… у шаленстві війни ясновельможний князь вирійський може навіть і життя згубити…


— На війні всяке буває, — погодився Хайме. — А надто якщо йому цього разу передчасно урветься терпець, і він полізе на приступ брами.


Серсея кинула на нього довгий проникливий погляд.


— Знаєш, — нарешті мовила сестра, — на якусь мить мені здалося, що я чую нашого батька.


Брієнна


Брама Сутіндолу була зачинена і засунута. Крізь досвітній морок тьмяно біліли мури міста, на їхніх бойових ходах рухалися, наче примарні вартові, пасма туману. Ззовні коло брами скупчилося з тузінь гарб та возів, чекаючи на схід сонця. Їй уже давно боліли литки; злізти з коня і розім’яти ноги було приємно. Невдовзі з лісу викотився з гуркотом ще один віз. Коли небо почало світлішати, черга вже простяглася на півверсти.


Селяни кидали на неї зачудовані погляди, та жоден не заговорював. «Це мені личить говорити до них першою» — сказала собі Брієнна. Але ж їй завжди було важко почати розмову з незнайомцем. Ще дівчинкою вона звикла соромитися усього, а довгі роки кпинів та зневаги ту звичку лише зміцнили. «Треба ж питати про Сансу — бо як іще я її знайду?»


Зважившись, Брієнна прочистила горло.


— Добродійко, — звернулася вона до жінки на возі з ріпою, — чи не бачили ви, часом, дорогою мою сестру? Юну діву, тринадцяти років, обличчям гожу, з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. У супроводі може мати лицаря-п’яницю.


Жінка лише хитнула головою, а чоловік її додав:


— Ну, коли з лицарем, то вже не діва — хоч на гроші закладайся. А чи має бідне дівча якесь ім’я?


Брієнні чомусь на думку нічого не спадало. «Треба вже вигадати їй якесь ім’я.» Згодилося б усяке, але не вигадувалося жодного.


— Не має? Ну таке діло… на шляхах нині повно безіменних дівчат.


— На цвинтарях іще більше, — додала його дружина.


Коли зайнявся світанок, на мурах з’явилися стражники. Селяни видерлися на свої вози та ляснули віжками. Брієнна теж сіла верхи і озирнулася. Більшість черги, що чекала в’їзду до Сутіндолу, складали селяни з садовиною та городиною на продаж. Двійко заможних міщан сиділи на чистопородних кобилах кроків за десять позаду, а ще далі виднівся худорлявий хлопчина на непоказному строкатому коникові. Двох лицарів ніде не було видно, як і пана Шадріка Скаженого Повха.


Стражники махали возам проїжджати, ледве кидаючи погляд; але коли брами досягла Брієнна, їх наче громом ударило.


— Ану стій! — верескнув сотник. Двійко вояків у кольчугах схрестили списи, загородили вхід. — Кажи, чого треба у місті!


— Шукаю князя Сутіндолу або його маестра.


Сотникові очі зупинилися на її щиті.


— Чорний кажан Лотстонів. Лиховісний знак.


— Він не мій. Я хочу перемалювати щита.


— Та невже? — Сотник почухав неголене підборіддя. — Щастить вам: у мене сестра таку роботу робить. Шукайте її у хаті з мальованими дверми, через вулицю од «Семи мечів».


Він махнув до своїх стражників.


— Пустіть жіночку, хлопці. Хай собі їде.


При в’їзді з брамної вежі до містечка розташувалася базарна площа, де ті, хто встиг раніше, вже розкладали на ятках ріпу, жовту цибулю, лантухи ячменю. Інші торгували зброєю та обладунками — судячи з вигукуваних цін, вельми задешево. «Битва вабить стерв’ятників та здобичників.» Брієнна проїхала кроком повз кольчуги, ще заплямовані бурою кров’ю, шоломи з ум’ятинами, визубрені мечі. Одяг продавали теж: шкіряні чоботи, кожухи на хутрі, брудні вапенроки з підозрілими дірками. Чимало значків на одязі Брієнна упізнавала з першого погляду. Закольчужений кулак, лось, біле сонце, обосічна сокира — то все були північні герби. Загинули тут також і вояки Тарлі, і чимало штормових. Брієнна побачила червоне та зелене яблуко, щит із трьома блискавками Лейгодів, кінські ладри з мурашками Амброза. Крокуючий мисливець самого князя Тарлі виднівся і на киреях, і на застібках, і на жупанах. «Гайвороння не розбирає, де друг, а де ворог.»


Соснові й липові щити продавалися майже задарма, та Брієнна їх проминула. Вона хотіла лишити собі важкого дубового щита, подарованого Хайме і привезеного нею з Гаренголу до Король-Берега. Сосновий щит мав свої переваги, бо був легший, а тому зручніший у руках, і у м’якому дереві легше застрягав ворожий топір або меч. Але дуб давав кращий захист — тим, кому ставало сили підняти його вагу.


Сутіндол будувався навколо гавані. На північ від міста здіймалися крейдяні стрімчаки; на півдні скелястий виступ суходолу загороджував кораблі на котві од штормів, що налітали з вузького моря. Над портом панував замок, чий кутастий кам’янець та великі круглі башти було видно з будь-якого куточка міста. На вимощених бруківкою вулицях юрмилося стільки люду, що легше було іти пішки, ніж їхати верхи. Брієнна так і вчинила — поставила кобилу до стійла у стайні та закрокувала далі пішки, закинувши щита за плече, а згорток постелі затиснувши під пахвою.


Сотникова сестра знайшлася легко. «Сім мечів» був найбільший заїзд у містечку — чотириповерхова споруда, що височіла над усіма сусідами. Подвійні двері будинку навпроти, через вулицю, були розкішно розмальовані. Зображено там було замок посеред осіннього лісу; дерева вбралися у золоті та брунатні барви, стовбурами давніх дубів догори повз плющ, і навіть окремі жолуді були виписані дбайливою рукою. Придивившись, Брієнна побачила серед листя звірів та птахів: рудого лиса-хитруна, двох горобців на гілці, тінь вепра позаду дерева.


— Такі гарні двері, — мовила Брієнна до темнавої жінки, що відчинила на стукіт. — Який це в вас замок?


— Та всі одразу, — відказала сотникова сестра. — Я ж лише одненький і знаю — Сутінець коло порту. А оцей сама собі з голови вигадала — ніби таким, як має бути замок. То й що? Дракона я теж не бачила, ані грифона, ані однорога.


Жіночка теревенила бадьоро та привітно, але побачивши Брієнниного щита, зачорнілася обличчям.


— Моя стара мамця колись казала, що темними ночами без місяця з Гаренголу вилітають велетенські кажани, вишукуючи злих дітей для казанів Навіженої Данели. Іноді я чула, як вони шкрябаються у віконниці. — Жінка прицмокнула зубом, замислилася. — А що вам намалювати замість кажана?


Щит володарів Тарфу був рожевий і лазуровий у протилежних чвертях, ніс на собі жовті сонця та півмісяці. Та поки люди вважали її за свавільну вбивцю, Брієнна не сміла показувати власний знак.


— Ваші двері нагадали мені одного щита, якого я бачила колись у батьковій зброярні.


І Брієнна описала знак на щиті так ретельно, як зуміла пригадати.


Жінка закивала головою.


— Гаразд, намалюю одразу, але фарба ще довгенько висихатиме. Коли ваша ласка, винайміть собі кімнату в «Семи мечах», а я вам щита зранку принесу.


Спершу Брієнна не мала наміру ночувати у Сутіндолі, та подумала, що може, воно й на краще. Вона ж не знала, чи перебуває зараз володар замку в своїй домівці, а чи й схоче її бачити. Тому подякувала малярці та перетнула вимощену вулицю до заїзду. Над його дверима під залізним шпичаком хилиталися сім дерев’яних мечів, побілених облізлим та потрісканим вапном. Брієнна знала, що означає вивіска: сім синів роду Морочник, які вдягали білі корзна Королегвардії. Жоден інший шляхетний дім у державі не міг похвалитися таким числом. «Вони були славою свого дому. А тепер — вивіска над корчмою.» Брієнна штовхнула двері до трапезної та запитала в корчмаря кімнату і купіль.


Корчмар відвів її на другий поверх; жінка з родимкою кольору сирої печінки на обличчі принесла дерев’яні ночви та відрами наносила у них води.


— А чи лишилися в Сутіндолі Морочники? — запитала Брієнна, занурюючись у купіль.


— Ну, Морочини є, я сама з них. Чоловік каже: мороку на нього напустила, щоб зі мною одружився, аж досі не розвіявся. — Жінка зареготала. — Та тут у Сутіндолі куди не плюнь, влучиш у Морочина, Морчаника чи Добромора. Але князів Морочників уже немає жодного. Князь Денис був із них останній… такий собі гожий та юний дурень. А чи ви знали, що Морочники королювали у Сутіндолі, ще коли й андали не прийшли? От ви, глядючи на мене, і не сказали б, а я маю в собі королівську кров. Отакої, га? «Ваша милосте, ану подайте ще кухоль пива» — отак вони б мені казали, нікуди б не ділися. «Чи не матимуть ваша милість ласку винести нічний горщик, а тоді принести свіжого очерету? Гей, трясця вашій милості, вогонь у комині згасає!»


Жінка знову зареготала і витрусила з цебра останні краплі води.


— Ну, таке. Чи гаряча вам вода?


— Годиться. — Насправді вода була ледь тепла.


— Мені не шкода і більше принести, та вона вся розхлюпається. Ви ж така з себе ставна дівчина, аж усю купіль заповните по вінця.


«Хіба таку малу та жалюгідну, як оця.» У Гаренголі купільниці були величезні, зроблені з каменю. Лазню геть затягло парою з гарячої води, і крізь той жаркий туман простував Хайме в чому мати народила, виглядаючи водночас напівтрупом і напівбогом. «Він заліз у одну купіль зі мною» — пригадала Брієнна і зашарілася, а тоді схопила шматок твердого лужного мила і заходилася терти під пахвами, намагаючись повернути до пам’яті обличчя Ренлі.


Поки вода вистигала, Брієнна вимилася так чисто, як тільки змогла, потім вдяглася у те саме, що з себе зняла, і оперезала стегна пасом з мечем — але кольчугу та шолома лишила в корчмі, щоб не бентежити хазяїв замку надто войовничим виглядом. Розім’яти ноги було приємно; вартові при замковій брамі мали на собі шкіряні кубраки зі значками у вигляді схрещених келепів на білому косому хресті.


— Хочу говорити з вашим паном, — мовила до них Брієнна.


Один у відповідь засміявся.


— То кричіть уголос, і гучніше!


— Князь Рикер поїхали до Дівоставу з Рандилом Тарлі, — відказав інший. — За каштеляна лишили тут пана Руфуса Ляка, дбати про пані Рикер та своїх малих.


Саме до Ляка Брієнну і привели. Пан Руфус був опецькуватий сивобородий лицар, чия ліва нога кінчалася пеньком.


— Перепрошую, що не встаю вас привітати, — мовив він. — Гадаю, ви мені пробачите.


Брієнна дала йому прочитати листа, але читати Ляк не вмів, тому надіслав до маестра — лисого чолов’яги з ластовинням на голому черепі та цупкими рудими вусами. Почувши прізвище Голярда, маестер роздратовано насупився.


— Та скільки ж мені співати одну й ту саму пісню?! — Напевне, Брієнна сама себе виказувала власним обличчям. — Гадаєте, ви тут перша Донтоса шукаєте? Радше двадцять перша! Золотаві прибули сюди вже за кілька днів по вбивстві короля з наказом князя Тайвина. А ви що при собі маєте, коли ласка?


Брієнна показала йому грамоту з печаткою Томена та дитячим підписом. Маестер гмикав і гиркав, колупав віск печатки, але зрештою віддав назад.


— Схоже, грамота справжня.


Він усівся на ослін і показав Брієнні на інший.


— Власне, я ніколи й не знав того пана Донтоса — він був іще малий, коли залишив Сутіндол. Голярди колись були зацним домом, то правда. Герба їхнього знаєте? Смуги червоні та рожеві, три золоті корони під синьою верхівкою. Морочники, коли за Віку Звитяжців правили тут дрібними корольками, то тричі брали собі дружин з роду Голярдів. Опісля їхнє мале королівство проковтнули більші, та Морочники вижили нівроку, а Голярди лишилися їхніми слугами… ба навіть у свавіллі проти корони. Ви про це знаєте?


— Трохи знаю.


Її власний маестер колись казав, що саме Сутіндольське Свавілля остаточно звело з розуму короля Аериса і зробило його навіженим.


— У Сутіндолі й досі люблять князя Дениса, незважаючи на завдане ним горе. Люди винуватять пані Сералу — його дружину родом з Миру. Мереживна Гадюка — ось як її кличуть. Якби ж князь Морочник одружився з панною Стаунтон або Стокварт… ви ж знаєте, що патякають простолюдці. Кажуть: мовляв, Мереживна Гадюка влила у чоловікові вуха свою мирійську отруту, аж князь Денис повстав проти свого короля і захопив його у полон. На початку подій його майстер-мечник пан Симон Голярд зарубав пана Гвейна Довжика з Королегвардії. З півроку короля Аериса тримали у цих самих стінах, а Правиця Короля стояв ззовні Сутіндолу з могутнім військом. Князь Тайвин мав досить потуги, щоб узяти місто приступом, коли схоче, але князь Денис надіслав листа, що варто їм розпочати приступ, як він уб’є короля.


Брієнна знала, що сталося далі.


— Короля врятували, — мовила вона. — Барістан Зухвалий вивів його назовні.


— Так, вивів, — погодився маестер. — Щойно князь Денис втратив заручника, як відчинив браму і скінчив своє свавілля, щоб не дати князеві Тайвину винищити місто. Він зігнув коліна і благав про милосердя, але король не схильний був пробачати. Князь Денис втратив голову, а з ним разом — брати і сестри, дядьки і дальші родичі… усі, хто носив панське прізвище Морочник. Мереживну Гадюку, бідолаху, спалили живцем, але спершу видерли їй кліщами язика і жіноче єство, якими вона, мовляв, підкорила чоловіка своїй волі. Половина Сутіндолу скаже вам і зараз, що Аерис поставився до неї надто поблажливо.


— А що сталося з Голярдами?


— Їх позбавили усього і знищили, — відповів маестер. — Коли це трапилося, я саме кував у Цитаделі свого ланцюга, проте згодом читав звіти про суд і покарання. Пан Джон Голярд, княжий підстолій, був одружений з сестрою князя Дениса; його стратили разом з дружиною і юним сином, наполовину Морочником. Робін Голярд був зброєносець; коли схопили короля, він танцював навколо і смикав його за бороду. Робін помер на дибі. Пан Симон Голярд загинув від руки пана Барістана, коли король тікав з міста. Землі Голярдів забрала корона, їхній замок зрівняли з землею, села віддали вогню. Так само, як і Морочники, дім Голярд зник з цього світу.


— За винятком Донтоса.


— Правда ваша. Юний Донтос був сином пана Стефона Голярда, брата-близнюка пана Симона, котрий помер від пропасниці за кілька років перед Свавіллям і не брав у ньому участі. Та Аерис однак відтяв би йому голову, якби пан Барістан не попрохав зглянутися на хлопця. Король не міг відмовити своєму рятівникові, тому Донтоса забрали до Король-Берега служити зброєносцем. Скільки мені відомо, до Сутіндолу він ніколи не повертався… та й навіщо? Землі він тут не має; ані родичів, ані замку теж. Якщо Донтос і та північанка справді змовлялися на життя нашого любого короля, то напевне б прагнули залишити між собою та правосудом якомога більше довгих верст. Така моя думка. Шукайте їх у Старограді, якщо вже вам кортить. Чи за вузьким морем. У Дорні, на Стіні. Шукайте їх деінде, не тут. — Маестер звівся на ноги. — Чую, мене кличуть круки. Вибачайте, мушу побажати вам доброго ранку та всього найкращого.


Шлях пішки назад до заїзду видався довшим, ніж до Сутінця, хоча винуватити їй, напевне, слід було свій настрій. Скидалося, що у Сутіндолі Сансу Старк було годі шукати. Якщо пан Донтос повіз її до Старограду або за вузьке море — чого, здавалося, був певен маестер — Брієннині пошуки ставали марними. «Але навіщо їй до Старограду? Що там на неї чекає? — питала себе Брієнна. — Маестер навіть не знає її — не краще, ніж Голярда. Санса ніколи б не поїхала до цілковитих чужинців.»


У Король-Березі Брієнна знайшла одну з колишніх Сансиних покоївок — та нині працювала пралею в бурдеї.


— Перед панною Сансою я служила в князя Ренлі. Обоє перевернулися на зрадників, отакої! — гірко жалілася жінка на ім’я Брелла. — Тепер мене пальцем не торкнеться жоден шляхетний пан… оце й лишилося тільки, що прати хвойдам!


Коли Брієнна запитала про Сансу, та відповіла:


— Скажу вам оце те саме, що казала князеві Тайвину. Дівча завжди молилося. Бувало, інколи піде до септу, запалить кілька свічок, як належить зацній панні… але ж до божегаю бігала мало не щовечора. Вона повернулася на північ, кажу вам. Бо там живуть її боги.


Проте північ була величезна, а Брієнна не мала жодної гадки, кому з батькових значкових Санса довіриться найохочіше. «А чи не шукатиме власних родичів?» Хай брати і сестри її всі загинули, та Брієнна знала, що в Санси лишилися дядько і байстрюк-зведенюк на Стіні; обидва служили у Нічній Варті. Ще один дядько — Едмур Таллі — сидів у полоні в Близнюках, проте його дядько, пан Брінден, утримував Водоплин під своєю рукою. Також молодша сестра пані Кетлін досі правила у Долині. «Кров до крові, рідня до рідні.» Санса могла утекти до когось із них. Але до кого саме?


Стіна, певно ж, знаходилася бозна-де, на краю світу; для життя то було місце надто похмуре та суворе. Щоб досягти Водоплину, дівчина мусила б перетнути сплюндровані війною землі річкового краю, ще й подолати обложні лави ланістерівців. Гнізда дістатися простіше, і пані Ліза, напевне ж, дасть прихисток доньці власної сестри…


Попереду провулок загинався убік. Брієнна якось примудрилася заблукати, повернувши не там, де було треба, і зрештою опинилася у глухому куті — невеличкому брудному дворику, де навколо низького кам’яного колодязя длубалося у землі трійко паців. Один заверещав, побачивши її, а тоді стара, що витягала з колодязя воду, роздивилася згори донизу підозріливим оком.


— Чого шукаєте?


— Дорогу до «Семи мечів».


— То йдіть, відки прийшли. Коло септу ліворуч.


— Маєте мою дяку.


Брієнна крутнулася, щоб вертатися по власних слідах, і налетіла на когось, хто саме похапливо завертав за ріг. Від зіткнення цей хтось полетів додолу, важко ляпнувши дупою в грязюку.


— Перепрошую, — пробурмотіла Брієнна.


Подорожній був зовсім юний хлопчина, худорлявий, з прямим тонким волоссям і набряклим ячменем під одним оком.


— Ти не забився?


Брієнна простягла руку допомогти, але хлопчина хутко поповз назад від неї на п’ятах та ліктях. Років йому, мабуть, було десять чи дванадцять, хоча на собі він мав легку кольчужку, а у шкіряних піхвах за спиною — довгого меча-півторака.


— А ми, часом, не знайомі? — запитала Брієнна.


Обличчя хлопця щось їй нагадувало, хоча що саме — на думку не спадало.


— Ні. Ви мене не… ми ніколи… — Він поспіхом зіп’явся на ноги. — П-п-пробачте мені. Мосьпані. Я не дивився. Тобто я дивився, але на ноги. На свої ноги, даруйте.


Хлопчина крутнувся на підборах і хутко зник у тому ж напрямі, з якого з’явився. Щось у ньому було таке, що розбудило усі Брієннині підозри, але ганятися за ним вулицями Сутіндолу вона не мала охоти.


«Перед брамою цього ранку, ось де я його бачила, — раптом усвідомила вона. — Сидів верхи на строкатому конику.» І все ж їй здалося, що вона стрічала малого ще десь. Але де саме?


Поки Брієнна знайшла шлях до «Семи мечів», до трапезної вже напхалося бозна-скільки люду. Найближче до вогню сиділи чотири септи у вбраннях, заплямованих та запилених з дороги. Далі на лавах юрмилося повно тутешніх, що вичерпували окрайцями хліба з мисок гарячу густу крабову юшку. Пахощі змусили живіт забурчати, але вільних місць вона не побачила. А тоді просто за нею пролунав чийсь голос:


— Осьо, мосьпані, сідайте на моє.


Лише коли власник голосу зістрибнув з лави, Брієнна зрозуміла, що розмовляє з карликом, на зріст не більшим за п’ять стоп. Ніс він мав бульбою, в синіх судинах, зуби — червоні від кислолисту, а вдягнений був у грубого плетіння брунатну рясу жебрущого брата. На чималій шиї теліпався значок — залізний молот Коваля.


— Та сидіть, — мовила вона. — Я вмію стояти не гірше.


— Авжеж умієте. Але я хоч головою стелю не підпираю.


Карлик розмовляв як посполитий, але чемно. Брієнна бачила виголену верхівку його черепа — такі голені плями носило багато святих братів. Септа Роела колись розказувала, що це означає: мовляв, братам нема чого ховати від Вишнього Батька.


— Хіба Батько не бачить з неба крізь волосся? — запитала тоді Брієнна.


«Дурницю бовкнула.» Дитиною вона була не найкмітливішою — септа Роела часто їй про це казала. Майже так само почувалася вона і в теперішній подорожі, тому мовчки зайняла місце малого чоловічка наприкінці лави, майнула рукою по юшку і обернулася подякувати карликові.


— То ви, брате, з якоїсь святої обителі тут, у Сутіндолі?


— Моя обитель, м’сьпані, стояла коло Дівоставу, та вовки нас спалили, — відповів брат, гризучи окраєць хліба. — Ми були відбудувалися, як змогли, аж тут сердюки. Чиї вони були — хтозна, та забрали усіх свиней і повбивали братів. Я втиснувся у порожню колоду і так заховався, а інші були завеликі. Ох і довго ж я потім могили копав… та нівроку, Коваль дав мені сили. Ото братів, значить, сховав, викопав трохи грошей, що їх Старший Брат відклав, і пішов собі світом.


— Я стрічала інших святих братів, що рухалися до Король-Берега.


— Та їх тут на дорозі сотні блукають. І не самі тільки брати. Септони, а чи й з простих. «Горобцями» звуться. Мо’, я теж «горобець»? Коваль таки створив мене невеличким. — Він невесело гигикнув. — А ваша сумна оповідь яка буде, ласкава пані?


— Я шукаю свою сестру. Вона шляхетного роду, тринадцяти років, гарненька собою дівчина з блакитними очима та брунатно-рудим волоссям. Її можна побачити на шляху в супроводі чоловіка: лицаря чи блазня. Хто мені допоможе її знайти — матиме золото.


— Золото? — Брат подарував їй червону посмішку. — Та мені б і миски крабової юшки стало… якби ж я міг помогти. Блазнів я бачив удосталь, і різних, але щоб красних дів…


Він задер голову вгору і трохи подумав.


— Оце пригадую, в Дівоставі був один блазень. Вдягнений у ганчір’я, брудний — аж страх… але під брудом таки були пістряві блазенські лахи.


«Чи носив Донтос Голярд пістряве вбрання?» Про це Брієнні не розповідали… але й не заперечували. Проте чого б це він ходив брудний і в лахмітті? Невже їх із Сансою після втечі з Король-Берега спіткала якась халепа? Хоча… чом би й ні — дороги нині небезпечні. «Можливо, це все ж не він.»


— А чи не мав той блазень червоного носа, змережаного судинами?


— Оцього не скажу, щоб не збрехати. Зізнаюся, я того блазня не надто роздивлявся. Я ж пішов до Дівоставу, коли братів поховав — гадав знайти корабель до Король-Берега. Блазня уперше бачив коло пришибів; скрадався він обережно, аби не втрапити на очі вояцтву князя Тарлі. Потім я його знову стрів, уже в «Смердючій гусці».


— В «Смердючій гусці»? — непевно перепитала Брієнна.


— Заклад таки смердючий, годі казати, — визнав карлик. — У порті Дівоставу стражників князя Тарлі — страх, але в «Гусці» завжди збирається повно жеглярів, а ті собі на корабель кого тільки не проведуть, аби ціну дали годящу. Дурень шукав перевозу на трьох за вузьке море. Я його там ще кілька разів бачив — усе балакав з веслярами на галерах. Іноді, бувало, кумедної пісеньки заспіває.


— Він шукав перевозу на трьох? Не на двох?


— На трьох, м’сьпані. Можу присягнутися Седмицею.


«Трьох, — подумала вона. — Санса, пан Донтос… але хто ж третій? Біс?»


— То чи знайшов блазень собі корабля?


— Оцього не скажу, — відповів карлик, — та одного вечора хтось із хлопців князя Тарлі завітав до «Гуски», де шукав саме його, а за кілька днів я почув, як іще один вихваляється, буцімто надурив дурня і на доказ має золото. Сам був п’яний, і пригощав усіх у шинку.


— Надурив дурня, — повторила Брієнна. — Що він мав на увазі?


— Де мені знати? От що пригадаю, то це його ім’я: Спритний Дик, це я затямив. — Карлик розвів руками. — Чесно скажу, більше мені вам прислужитися нічим, хіба що молитвою найменшого з людей світу сього.


Вірна своєму слову, Брієнна замовила братові миску крабової юшки, а до неї — гарячого свіжого хліба і кухоль вина.


Поки жебрущий брат їв, стоячи поряд, Брієнна розмірковувала над почутим. «Чи не міг до них приєднатися і Біс?» Якщо зникнення Санси — справа рук Тиріона Ланістера, не Донтоса Голярда, то вважати, що вони шукатимуть перевозу через вузьке море, цілком доречно.


Коли малий чоловічок упорався зі своєю мискою, то доїв і те, що лишалося в її.


— Вам слід більше їсти, — мовив він. — Така величенька жінка… дивіться, щоб не знесилитися. Відси до Дівоставу недалеко, але шляхи зараз небезпечні.


«Мені це відомо.» Саме на тій дорозі загинув пан Клеос Фрей, а її з паном Хайме Ланістером полонили Кровоблазні. «Хайме пробував мене убити, — згадала вона, — хоча сам був схудлий та слабкий, зі скутими руками». І все ж йому мало не вдалося; щоправда, тоді Золло ще не відрубав йому правицю. А потім Золло, Рорж та Пелех зґвалтували б її півсотні разів, якби пан Хайме не сказав їм, що вона варта своєї ваги у сафірах.


— М’сьпані? Ви чогось засумували. Чи не сестру згадали? — Карлик попестив її по руці. — Стариця освітить вам шлях до неї, не бійтеся. А Діва вбереже її од лиха.


— Молюся, щоб так і було.


— Так і буде, кажу вам. — Брат уклонився. — Але зараз мушу рушати далі. Мені ще далека путь до Король-Берега.


— Ви маєте коня? Чи мула?


— Мулів маю аж двох. — Малий чоловічок засміявся. — Осьде вони, унизу моїх ніг. Потроху донесуть туди, куди треба.


Він знову вклонився і почалапав до дверей, перевалюючись на кожному кроці. Зрештою він вийшов і зник, а Брієнна лишилася за столом у роздумах над кухлем вина з водою. Вина вона загалом майже не пила, але інколи — дуже-дуже рідко — вдавалася до нього, щоб заспокоїти тривогу в животі. «Куди ж тепер їхати? — питала вона себе. — До Дівоставу, шукати чоловіка на ім’я Спритний Дик у закладі, який кличуть «Смердючою гускою»?»


Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало у руїнах, його володар зачинився у замку, а простолюддя загинуло, розбіглося або поховалося, хто де зумів. Пригадалися їй спалені будинки, порожні вулиці, потрощені та повалені ворота. Дикі собаки скрадалися за їхніми кіньми, а у ставку з підземними джерелами, який дав місту його назву, плавали, наче велетенське бліде латаття, набухлі трупи. «Хайме тоді заспівав «Шість дів у ставі» й реготав, коли я просила його замовкнути.» А ще у Дівоставі зараз сидів Рандил Тарлі — зайва причина уникати цього міста. Мабуть, краще було б сісти на корабель до Мартинова чи Білої Гавані. «А можна зробити і так, і сяк. Зазирнути до «Смердючої гуски», побалакати зі Спритним Диком, а тоді знайти у Дівоставі корабель і поїхати далі на північ.»


Трапезна почала порожніти. Брієнна розірвала навпіл окраєць хліба, дослухаючись до розмов за іншими столами. Більшість крутилася навколо смерті князя Тайвина Ланістера.


— Кажуть, власний син його вбив, — торочив хтось із тутешніх, на вигляд швець. — Ота падлюча дрібна потвора.


— А король іще ж зовсім малий, — відповіла найстарша з чотирьох септ. — Хто ж нами правитиме до його повноліття?


— Брат князя Тайвина, — мовив стражник. — А мо’, отой князь Тирел. А чи Крулеріз.


— Е ні, тільки не він! — оголосив корчмар. — Бракувало нам кривоприсяжців коло престолу!


І сплюнув у вогонь. Брієнна впустила хліб з рук і витрусила крихти зі штанів. Вона вже почула більше, ніж хотіла.


Тієї ночі їй знову наснився намет Ренлі. Усі свічки раптом здмухнуло, навколо зібрався крижаний холод. Щось рухалося крізь зелену пітьму — щось гидке та жахливе просувалося до її короля. Вона прагнула його захистити, але руки й ноги скував мороз, і навіть підняти одну руку коштувало їй усіх сил. Та коли примарний меч прорізав зелений сталевий ринграф, і назовні ринула кров, Брієнна побачила, що король, який помирає — то не Ренлі, а Хайме Ланістер, і саме його вона підвела на смерть.


Сотникова сестра знайшла її у загальній трапезній за кухлем молока з медом, у яке корчмар розбив три сирі яйця.


— Надзвичайна краса, — мовила Брієнна, побачивши у руках жінки свіжорозмальованого щита.


Зображений на щиті знак був не просто герб, а справжній витвір малярського мистецтва. Погляд на нього повернув Брієнну на багато років назад, у прохолодні сутінки батькової зброярні. Вона пригадала, як водила пальцями по вицвілій, потрісканій фарбі, по зелених листочках дерева, уздовж хвоста впалої з неба зірки.


Брієнна заплатила сотниковій сестрі у півтора рази більше, ніж було домовлено, і закинула щита за плече, коли виходила з корчми, де заразом купила в кухаря трохи сухарів, сиру та борошна. З міста вона виїхала північною брамою і поволі посунула полями та повз хутори, де точилися найзапекліші бої, коли на Сутіндол наскочили вовки.


Князь Рандил Тарлі очолював військо короля Джофрі, що складалося з західняків, штормових та лицарів Обширу. Загиблих з його війська віднесли до міста під захист мурів і поховали у криптах звитяжців під септами Сутіндолу. Мертвих північан, далеко численніших, звалили у спільну могилу коло моря. На кургані, що позначав місце поховання, переможці поставили грубо витесаний знак з коротким написом «ТУТ ЛЕЖАТЬ ВОВКИ». Брієнна зупинилася коло нього і проказала мовчазну молитву за всіма, хто знайшов там останній притулок, за Кетлін Старк, її сином Роббом та загиблими разом із ними.


Вона пригадала ту ніч, коли пані Кетлін дізналася про смерть своїх синів — двох юних хлопчиків, залишених у Зимосічі задля безпеки. Тоді Брієнна сама здогадалася, що сталося щось жахливе, і запитала в пані, чи не прибула звістка про її синів. «Я не маю більше синів, окрім Робба» — відповіла пані Кетлін таким голосом, наче їй у животі повертали ножа. Брієнна сягнула рукою через стіл, щоб якось розрадити, але зупинилася, навіть не торкнувшись пальців старшої жінки — не хотіла, щоб її відштовхнули зі страху чи з гніву. Пані Кетлін перевернула руки і показала Брієнні рубці на долонях та пальцях, де колись ніж глибоко врізався у плоть. А тоді почала розказувати про доньок.


— Санса змалку була така шляхетна панна, — казала пані Кетлін, — така чемна, така рада догодити. Понад усе любила казки про лицарські звитяги. Виросте в таку красуню, якою я ніколи не була, самі побачите. Я часто власноруч розчесувала їй волосся — воно було рудаво-брунатне, таке рясне та м’яке… бувало, рудизна у ньому сяяла в світлі смолоскипів, наче вилощена мідь.


Про Ар’ю, молодшу доньку, пані Кетлін теж згадувала, проте Ар’я загубилася і майже напевне загинула. Але Санса… «Я знайду її, ласкава пані, — пообіцяла Брієнна невпокоєній тіні пані Кетлін. — Я ніколи не зупиню пошуків. Життя своє віддам, якщо знадобиться, забуду власну честь, зневажу власні мрії, але знайду.»


За полем битви дорога бігла уздовж берега між сіро-зеленим хвилястим морем з одного боку та ланцюжком низьких вапнякових пагорбів з іншого. Брієнна не була на ній єдиним подорожнім: узбережжям на багато верст було розкидано безліч рибальських селищ, і цією дорогою рибалки зазвичай возили вилов на базар. Вона проминула жіночку-риболовку з доньками, що поверталися додому з порожніми кошиками на плечах. Помітивши Брієнну в обладунку, вони завважили її за лицаря, доки не побачили обличчя. Дівчата почали шепотітися одна до одної та витріщатися на всі очі, а Брієнна спитала їх, намагаючись не зважати:


— Чи не стрічали ви дорогою дівчину тринадцяти років? Шляхетно уроджену, блакитнооку, з брунатно-рудим волоссям. — Пан Шадрік додав їй обережності, але ж вона мусила продовжувати пошуки. — Можливо, вона подорожує з блазнем.


Але дівчата і жінка тільки трусили головами і хихотіли, прикривши роти руками.


У першому ж селі, в яке вона в’їхала, поруч з її конем побігли босоногі хлопчаки. Ще перед селом Брієнна вдягла шолома, бо їй на смерть обридло хихотіння рибалок — хай краще приймають за чоловіка. Один хлопчина запропонував купити скойок, ще один — крабів, а інший схотів продати цноту сестри.


У другого хлопчака Брієнна купила трьох крабів. Поки вона виїхала з селища, почався дощ, здійнявся вітер. «Насувається шторм» — подумала вона, витріщаючись на море. Краплі застукотіли по сталевому шоломі, аж задзвеніло у вухах. Але то було все одно краще, ніж десь там зараз пливти човном через море.


За годину далі на північ дорога розгалужувалася коло купи каміння, що позначала руїни якогось невеличкого замку. Праве відгалуження бігло вздовж берега, наближаючись до півострова Гостроклішня — похмурої місцини, що складалася головне з боліт та порослих соснами пусток. Ліве відгалуження пробивало собі шлях крізь пагорби, поля та ліси до Дівоставу.


Дощ посилювався. Брієнна злізла з кобили і звела її зі шляху — пошукати притулку серед руїн. Де стояли замкові мури, ще можна було помітити між ожини, бур’янів та диких в’язів, але камені, з яких ті мури складалися, були розкидані між дорогами, наче дитячі іграшки. Проте частина головного кам’янця ще стояла. Трійко його башт були вимурувані з сірого граніту, як і знесені стіни, але зубці викладені з жовтого пісковця. «Три корони, — раптом зрозуміла вона, роздивляючись крізь дощ. — Три золоті корони.» Це був замок Голярдів. Вірогідно, саме тут народився пан Донтос.


Брієнна провела кобилу крізь уламки та безлад до входу в кам’янець. Від дверей лишилися тільки іржаві залізні завіси, але дах зберігся нівроку, і всередині було сухо. Брієнна прив’язала кобилу до смолоскипного держака у стіні, зняла шолома і розтрусила волосся. Вона саме заходилася шукати сухого дерева для вогнища, коли почула наближення іншого коня і мимохіть, підкоряючись відчуттю, ступила назад у тінь, де її б не побачили з дороги. То ж була та сама дорога, де їх з паном Хайме спіймали у полон. Вдруге цього не мало статися.


Вершник був із себе невеличкий. «Скажений Повх, — подумала була вона з першого погляду. — Якось зумів мене вистежити.» Рука сама собою лягла на руків’я меча, а на думку спало, чи не вважає лицар її за легку здобич, бо вона, бач, жінка. Колись каштелян князя Грандісона зробив таку саму помилку. Звали його Гамфрей Штир, і був то погордливий старий шістдесяти п’яти років з яструбиним носом та лисим плямистим черепом. Того дня, коли вони заручилися, наречений попередив Брієнну, щоб після майбутнього весілля вона поводилася, як личить шляхетній жінці. «Я не потерплю, щоб моя пані дружина вибрикувала переді мною у чоловічій кольчузі. У цьому я чекаю від вас належної поваги чоловікові, бо інакше муситиму покарати.»


Брієнні було шістнадцять, і вона добряче знала, з якого боку братися за меча. Хоча вправність зі зброєю в навчальному дворі не допомогла їй подолати сором’язливість, усе ж вона знайшла в собі мужність сказати панові Гамфрею, що прийме покарання лише від чоловіка, який зуміє перемогти її у двобої. Старий лицар збуряковів лицем, але погодився вдягти обладунок і навчити зухвале дівчисько, де її місце. Билися вони тупою турнірною зброєю, тому булава Брієнни не мала шпичаків. Але і нею вона розтрощила панові Гамфрею ключицю, два ребра і надію на подружнє щастя. То був її третій майбутній чоловік — і останній. Більше батько не наполягав на заміжжі.


Якщо по п’ятах в неї скрадався справді пан Шадрік, то на неї, вірогідно, чекав двобій. Ані об’єднуватися з малим лицарем, ані дозволяти йому іти слідом аж до Санси вона наміру не мала. «А він зухвалець, на мову он який хвацький. Поводиться так, наче певен свого хисту з мечем, — подумала Брієнна. — Може, й так, але ж статурою дрібнуватий. У мене руки довші, та й сили, мабуть, більше.»


Силою Брієнна не поступалася більшості лицарів. Її старий майстер-мечник казав, що такою спритністю та швидкістю не похвалиться жодна жінка її статури. Витривалістю її теж боги не обділили, і пан Гудвін вважав це за найщедріший їхній дарунок. Битися мечем та щитом — справа дуже втомна, і перемога часто-густо дістається тому, хто довше втримається на ногах. Пан Гудвін учив її битися обережно, берегти силу, водночас дозволяючи ворогові марнувати свою у лютих наскоках.


— Чоловіки тебе завжди зневажатимуть, — казав він, — і з гордощів бажатимуть перемогти швидко, аби ніхто не казав, що якась жінка зуміла гідно протриматися проти них бодай трохи.


Вийшовши у світ, Брієнна швидко зрозуміла, що майстер-мечник мав рацію. Навіть Хайме Ланістер налетів на неї у той самий спосіб — тут-таки у лісі побіля Дівоставу. Якщо буде на те божа ласка, Скажений Повх зробить ту саму помилку. «Може, він і гартований лицар, — подумала вона, — але ж не Хайме Ланістер.» І вийняла меча з піхов.


Але до розгалуження двох доріг під’їхав зовсім не каштановий бойовий кінь пана Шадріка, а старий та виснажений строкатий з худорлявим хлопчиною на спині. Коли Брієнна побачила коня, то відступила назад, збентежена. «Якийсь малий, та й годі, — подумала вона, але тут побачила обличчя під каптуром. — Хлопчина з Сутіндолу. Той, який у мене влетів. Це він.»


Хлопчик не кинув на руїни замку навіть погляду, натомість роздивився спершу одну дорогу, потім іншу. Повагавшись хвилину, він повернув коняку головою до пагорбів і потрусив собі далі. Брієнна дивилася, як він зникає під пеленою дощу, аж раптом втямила, що бачила того ж самого хлопця у Росбі. «То він мене вистежує, — подумала вона. — Але в цю гру можна гратися удвох.» Брієнна відв’язала кобилу, видерлася у сідло і рушила слідом.


Малий дорогою витріщався на землю, пильнуючи колії, заповнені дощовою водою. Дощ заглушив Брієннине наближення, та й каптур, без сумніву, зробив свій внесок. Хлопець навіть не глянув собі за спину, доки Брієнна ристю не підлетіла до нього ззаду і не ляснула старого коня по крижах плащиною свого меча.


Кінь став дибки, худорлявий малий полетів з його спини на землю, тріпотячи полами киреї, наче крилами. Прилетів він у грузьке болото, а коли так-сяк випростався з брудом та бурою мертвою травою між зубів, над ним стояла Брієнна з мечем у руці. Хлопець був, поза сумнівом, точнісінько той самий — вона упізнала ячмінь на оці.


— Хто ти такий? — завимагала вона.


Малий заворушив губами, але нічого не відповів, лише вирячив очі завбільшки мало не з куряче яйце.


— П-п-п… — було все, на що він спромігся. — П-п-п…


Хлопець затремтів, аж зателенькали ланки кольчуги.


— П-п-п…


— Просиш? — перепитала Брієнна. — Ти мене про щось просиш?


Вона приставила вістря меча малому до борлака і проказала:


— Це я тебе красно прошу розказати мені, хто ти такий і навіщо мене переслідуєш.


— Не п-п-прошу. — Хлопець запхав палець до рота і виколупав звідти грудку грязюки, відпльовуючись. — П-п-под. Мене так звати. П-п-подрік П-пейн.


Брієнна опустила меча, зненацька відчувши напад співчуття до малого. Вона пам’ятала той день у Надвечір’ї, молодого лицаря з трояндою в руці. «Він приніс її подарувати мені.» Принаймні так їй сказала септа. Брієнна мала лише привітати гостя у батьковому замку. Йому було вісімнадцять років, довге руде волосся спадало на плечі. Їй було дванадцять, її стан міцно стягувала нова негнучка сукня, груди прикрашали гранати. Вони були однакові на зріст, але Брієнна не зуміла ані подивитися йому в очі, ані проказати прості слова, яких її навчила септа. «Пане Ронете. Вітаю вас у палатах мого вельможного батька. Така втіха — нарешті побачити ваше обличчя.»


— Навіщо ти за мною їдеш? — завимагала вона. — Тебе надіслали шпигувати? Хто твій хазяїн: Варис чи королева?


— Ні. Жоден. Ніхто.


Брієнні здалося, що хлопчині років десять, та вона знала точно, що вік дітей на око вгадувати не вміє. Їй завжди здавалося, що діти молодші, ніж є насправді — можливо, тому, що вона сама змалку була завелика для своїх літ. «Якби ж просто дівка дебела була, — казала септа Роела, — а то наче парубок.»


— Цей шлях надто небезпечний для самотнього хлопчини.


— Не для зброєносця ж! Я його зброєносець. Правиці.


— Князя Тайвина? — Брієнна вклала меча до піхв.


— Ні. Іншого Правиці. Попереднього. Його сина. Я бився з ним у битві. Кричав «Півпан! Півпан!»


«Зброєносець Біса?!» Брієнна не знала навіть, що Біс мав зброєносця. Тиріон Ланістер не був лицарем. Напевне, йому належала якась служба… джура, покойовий, чашник… зрештою, хтось мав одягати таку поважну особу… «Але зброєносець?!»


— Навіщо ти за мною стежив? — спитала вона. — Чого тобі треба?


— Щоб знайти її. — Хлопчина став на ноги. — Його пані. Ви ж її шукаєте. Брелла мені сказала. Вона його дружина. Не Брелла, пані Санса. Я подумав: якби ви її знайшли…


Обличчя його скривилося у раптовому нападі.


— Я його зброєносець, — повторив малий, не зважаючи на струмені дощу, які спливали обличчям, — а він кинув мене напризволяще.


Санса


Коли вона була ще зовсім маленькою дівчинкою, в Зимосічі аж на півроку залишився гостювати мандрівний співець. То був старий з білим волоссям та обвітреним обличчям, але як солодко він співав про лицарів, їхні мандри та пригоди, їхніх красних панн та шляхетних дружин, і Санса плакала гіркими слізьми, коли співець їхав геть, і вмовляла батька не відпускати його.


— Наш гість заспівав кожної пісні, якої знав, уже щонайменше тричі, — лагідно пояснював їй князь Едард. — Я не можу тримати людину проти її волі. Не плач, мила моя — скоро до нас приїдуть інші співці.


Але співці не їхали ще рік, а чи й довше. Санса молилася Седмиці у септі та старим богам серце-дерева, благала повернути їй старого, ба краще — надіслати іншого співця, юного та красного на вроду. Але боги не відповіли, і у палатах Зимосічі панувала тиша.


Втім, те все сталося у дні давно минулі, коли вона була малим дурним дівчатком. Зараз вона — красна діва тринадцяти років, розквітла жінка. Кожен вечір її та ніч повнилися піснями, і вдень Санса тепер молилася про тишу.


Якби Соколине Гніздо будували як усі інші замки, то співи мерця чули б лише пацюки та наглядачі — адже товсті стіни підземель радо ковтали і пісні, і стогони, і вереск. Але небесні келії мали за одну стіну порожній простір, а тому кожне заспіване мерцем слово вільно лунало на кам’яних схилах Велетневого Списа. А які ж пісні він обирав… про «Танок драконів», про прекрасну Жонкіль та її дурня, про Янку зі Старокаменів та Принца Драконобабок. Він співав про зради і найпідліші вбивства, про страчених нещасних і криваву помсту. Він співав про горе та сум.


Хай куди Санса йшла у замку, їй не вдавалося уникнути музики. Музика злітала вгору звивистими баштовими сходами, знаходила її оголеною в лазні, вечеряла разом із нею в сутінках, прокрадалася навіть у опочивальню, коли час було зачиняти віконниці на клямки. Музика прилітала на крилах морозного вітру і так само, як мороз, вистужувала їй серце. Хай на Соколине Гніздо від самого дня смерті пані Лізи більше не падав сніг, але ночами навкруги панував лютий холод.


Голос співця був сильний та солодкий. Сансі здалося, що тепер він став навіть кращий, ніж раніше — багатший на відтінки, повний болю, страху та нездійсненних прагнень. Вона не розуміла, чому боги подарували такий голос такій ницій людині. «Він би взяв мене силоміць на Пальцях, якби Петир не прислав пана Лотора наглянути за мною, — нагадала вона собі. — А потім грав пісні, щоб заглушити мій крик, коли тітка Ліза намагалася мене вбити.»


Втім, від тих спогадів слухати легше не ставало.


— Благаю вас, — умовляла вона князя Петира, — чи не можна це припинити?


— Я йому слово дав, дорогенька.


Петир Баеліш, князь на Гаренголі, коронний намісник на Тризубі, наказний господар Соколиного Гнізда і Долини Арин, підняв очі від листа, якого саме писав. Відколи впала пані Ліза, він написав мало не сотню листів; Санса безліч разів бачила, як круки вилітають з крукарні та влітають до неї.


— Краще я терпітиму його спів, ніж слухатиму скигління та схлипи.


«Справді, хай краще співає, але ж…»


— Чи обов’язково йому співати усю ніч, мосьпане? Князь Роберт не може спати, плаче…


— …за покійною матінкою. Цьому зарадити ніяк не можна, його мамці більше нема на світі. — Петир здвигнув плечима. — Та вже недовго лишилося. Князь Нестор підніметься до нас назавтра.


Санса вже стрічала князя Нестора Ройса — лише одного разу, після одруження Петира з її тіткою. Ройс був Намісником Місячної Брами — великого замку, що стояв коло підніжжя гори і охороняв сходи до Соколиного Гнізда. Весільний почет переночував у нього, перш ніж розпочати підйом до Гнізда. Князь Нестор не кинув на неї навіть другого погляду, і все ж новина про його приїзд нажахала Сансу. Князь служив ще й великим підстолієм Долини, був вірним слугою Джона Арина та пані Лізи.


— Він же… ви ж не дозволите князеві Нестору побачити Марільйона, чи не так?


Мабуть, жах ясно відбився в неї на обличчі, бо Петир аж відклав перо убік.


— Авжеж не так. Навпаки, я наполягатиму, щоб князь його побачив. — Петир підманив Сансу до стільця коло себе. — Ми з Марільйоном уклали певну угоду. Морд буває такий переконливий… А якщо наш музика нас розчарує і заспіває пісні, яка нам не сподобається, ми з тобою просто скажемо, що він бреше. Кому, гадаєш, охочіше повірить князь Нестор?


— Нам? — перепитала Санса. Вона дуже хотіла на це сподіватися.


— Авжеж нам. Адже наша брехня йому вигідна.


У світлиці було тепло, весело тріщав вогонь, але Санса все одно затремтіла.


— Так, але… але що як…


— Що як князь Нестор кохається у шляхетській честі більше, ніж у вигоді? — Петир обійняв її за плечі. — Що як він хоче правди і чесного суду по вбитій пані?


Баеліш посміхнувся і додав:


— Я, мила моя, добре знаю князя Нестора. Вважаєш, я б дозволив йому зашкодити моїй донечці?


«Я не ваша донечка, — подумки відказала вона. — Я Санса Старк, дочка князя Едарда і пані Кетлін, кров Зимосічі.» Але вголос не вимовила. Якби не Петир Баеліш, то саме Санса полетіла б замість Лізи Арин холодним синім небом до смерті на каменях за шість сотень стоп унизу. «Який він зух, нічого не боїться.» От би позичити в нього трохи мужності, бо єдине, чого Сансі хотілося — це заповзти назад у ліжко, заховатися під ковдрою і спати, спати, спати… Вона ще жодного разу не проспала цілу ніч, відколи загинула Ліза Арин.


— А чи не можете ви сказати князеві Нестору, що я… що мені недобре, чи…?


— Він захоче почути твою розповідь про смерть Лізи.


— Мосьпане, але ж… якщо Марільйон розкаже, що насправді…


— Тобто якщо він збреше?


— Збреше? Так, якщо він збреше, якщо мої слова будуть проти його слів, і князь Нестор подивиться мені у вічі й побачить, яка я налякана…


— Трохи переляку в очах, Алейно, буде саме доречно. Ти ж бачила стільки жахіть. Нестор буде розчулений.


Петир уважно роздивився її очі, наче бачив уперше.


— Ти маєш очі своєї матері. Чесні та невинні, блакитні, як море під сонцем. Коли станеш трохи старша, багато чоловіків потонуть у цих очах.


Санса не знала, що йому відповісти.


— Тобі тільки й треба, що розповісти князеві Нестору те саме, що ти розповіла князеві Роберту, — вів далі Петир.


«Роберт — малий хворобливий хлопчина, — подумала Санса, — а князь Нестор — дорослий чоловік, суворий і підозріливий.» Робертові бракувало сил, його треба було захищати — навіть від правди.


«Буває так, що мусиш брехати з любові» — колись запевняв її Петир. Тепер вона нагадала йому ці слова.


— Коли ми брехали князеві Роберту, ми його просто жаліли, хотіли врятувати, — мовила вона.


— А ця брехня врятує нас. Бо інакше нам з тобою доведеться залишити Соколине Гніздо крізь ті самі двері, що й Ліза. — Петир знову підняв перо. — Ми подамо йому до столу брехню з вертоградським золотим вином, а він вип’є і попросить ще, обіцяю тобі.


«Мені він теж подає до столу брехню» — усвідомила Санса. Доволі втішну брехню, годі казати — вона навіть думала, що з добрих намірів. «Адже і брехня — це не завжди погано, якщо наміри добрі.» Якби ж тільки вірити у неї…


Сансу досі тривожило те, що сказала її тітка, перш ніж упасти. «Маячня, — відмахнувся тоді Петир. — Моя дружина була несповна розуму, ти ж сама бачила.» А й справді, бачила. «Я ж не зробила нічого, лише побудувала замок зі снігу, а вона хотіла випхати мене крізь Місячні Двері. Петир мене врятував. Він плекав таку любов до моєї матері, та й до мене…»


А що «до мене»? Ні, хіба можна сумніватися? Адже він її врятував.


«Він урятував Алейну, свою дочку» — прошепотів голос усередині. Але ж Санса — це та сама дівчина… іноді їй здавалося, що і пан господар теж складається з двох людей. Один — Петир, її захисник, добросердий, дотепний та лагідний… а інший — Мізинець, вельможа з Король-Берега, що весь час лукаво всміхається і пестить борідку, нашіптуючи у вухо королеві Серсеї. Мізинець — їй не друг. Коли Джоф наказував її бити, захистив її Біс, а не Мізинець. Коли юрба намагалася її зґвалтувати, до безпечного місця її вивіз Хорт, не Мізинець. Коли Ланістери одружили її з Тиріоном проти волі та згоди, розраду ласкавим словом подарував їй пан Гарлан Гартований, не Мізинець. А Мізинець заради неї навіть мізинцем не ворухнув.


«Ну хіба що вивіз мене звідти. Все-таки це він зробив. Я гадала, то пан Донтос, мій старий п’яний Флоріан — але ж насправді мене урятував Петир. Мізинець — то лише личина, яку він мусив одягнути.» Але інколи Сансі було вже важко розрізнити, де кінчається людина і починається личина. Адже Мізинець і князь Петир були такі схожі. Вона б, напевне, радо утекла від них обох, якби їй було куди тікати. Але Зимосіч стояла спалена і покинута, тіла Брана та Рікона давно вистигли. Робба зрадницьки вбили у Близнюках разом з паніматкою. Тиріона прирекли на смерть за вбивство Джофрі; якби Санса колись повернулася до Король-Берега, то королева зажадала б її голову теж. Тітка, на захист котрої вона сподівалася, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур сидів у полоні у Фреїв, а двоюрідний дід Чорноструг — у облозі в Водоплині. «Мені нема місця ніде, тільки тут, — похнюплено подумала Санса, — і друзів я не маю жодного, крім Петира.»


Уночі мрець заспівав «Чорний Робін повис у петлі того дня», «Материні сльози» та «Рине дощ у Кастамирі». Потім ненадовго зупинився, але щойно Санса закуняла, як знову завів своєї. Цього разу він заспівав «Шість скорбот», «Впале листя» і «Алісанну». «Такі сумні пісні» — подумала вона і, заплющивши очі, уявила собі співця у його небесній келії: як він купчиться у кутку подалі від холодного синього неба, скручується клубком під спальним хутром, колихаючи цимбали коло грудей. «Не треба його жаліти, — сказала собі Санса. — Він був марнославний і жорстокий, а скоро буде мертвий.» Врятувати його вона не могла, та й навіщо? Марільйон намагався її зґвалтувати, а Петир урятував їй життя не один раз, а двічі. «Є така брехня, яку мусиш казати.» Якби вона не брехала Джофрі, його Королегвардія щоразу лупцювала б її до крові.


Після «Алісанни» співець замовк, і Санса змогла годинку перепочити. Але щойно перший промінь світанку постукав їй у віконниці, вона знову почула, як знизу догори поплив наспів «Туманного ранку», і негайно прокинулася. Насправді то була жіноча пісня — лемент матері на світанку після жахливої битви, на полі якої вона шукає єдиного сина. «Мати виспівує з туги за мертвим сином, — подумала Санса, — а Марільйон тужить за своїми пальцями та очима.» Слова пісні злітали, наче стріли, влучаючи в пітьмі просто в серце.


***


Чи стрічали мого хлопця, панство добре й знатне?


Мого сина, що волосся, мов каштан, брунатне?


Накажіть йому, хто стріне, щоб ішов до хати,


Де у Вендгороді милім плаче рідна мати.


***


Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути решти, але марно. День настав, вона прокинулася, і князь Нестор розпочав свій шлях горою.


Великий підстолій та його супровід досягли Соколиного Гнізда добряче по обіді. Долина під ними сяяла золотом та черленню; здіймався вітер. Князь привів з собою спадкоємця, пана Альбара, також тузінь лицарів і два десятки стражників. «Стільки незнайомців.» Санса роздивлялася їхні обличчя з острахом і неспокоєм, питаючи себе, кого бачить: ворогів чи друзів.


Петир привітав гостей у чорному оксамитовому жупані з сірими рукавами, що пасував до вовняних штанів і додавав темної барви його сіро-зеленим очам. Поруч стояв маестер Колемон; ланцюг багатьох металів вільно теліпався на його довгій кощавій шиї. Хоча з двох чоловіків вищим був саме маестер, головну увагу привертав до себе пан наказний господар Долини. Скидалося на те, що всі свої звичні посмішки він відклав на інший день. Мовчки і поважно вислухавши, як Ройс представляє йому лицарів свого почту, Петир відповів:


— Вітаю шановне панство в сьому домі. Ви, певно, знаєте нашого маестра Колемона. А чи пригадуєте ви, князю Несторе, мою тілесну доньку Алейну?


— Авжеж.


Князь Нестор Ройс мав дебелу бичачу шию, груди як барило, чималу лисину, побиту сивиною бороду і суворий погляд незворушних очей. На знак вітання він схилив голову аж на піввершка.


Санса чемно присіла, надто злякана, щоб вимовити хоч слово — аби не ляпнути зайвого. Петир підняв її на ноги.


— Дорогенька, будь гарною дівчинкою — приведи князя Роберта до високої палати. Хай привітає гостей.


— Так, батечку.


Голос її пролунав тоненько і придушено. «Брехливий голос, — подумала вона, поспішаючи сходами та галереєю до Місячної Вежі. — Винуватий голос.»


Коли Санса увійшла до опочивальні, Гретхель та Мадді саме допомагали Робертові Арину влізти у штани. Князь Соколиного Гнізда знову плакав: очі його були червоні та подразнені, вії злиплися, ніс набряк і спливав юшкою. Мокра доріжка блищала під однією ніздрею, нижня губа скривавилася там, де він її кусав. «Князь Нестор не повинен бачити його таким» — подумала Санса розпачливо.


— Гретхель, дай-но мені балійку для вмивання. — Вона взяла малого за руку і повела до ліжка. — Чи добре спав цієї ночі мій Робчик-любчик?


— Ні, — пирхнув малий. — Не спав ані крихти, Алейно. Той знову співав, а мені замкнули двері! Я кликав, щоб мене випустили, але ніхто не прийшов. Хтось насмілився замкнути мене у опочивальні!


— Це він недобре вчинив.


Вмочивши м’якого рушника у теплу воду, Санса почала витирати хлопцеві обличчя… ніжно, дуже ніжно, бо якщо шкрябати Роберта надто грубо, на нього могла напасти трясця. Хлопчик був хворобливий і надзвичайно дрібненький для свого віку. Років йому було вісім, але Санса знала п’ятирічних, більших за нього.


Робертові губи затремтіли.


— Я хотів прийти спати з тобою.


«Та знаю, чого ти хотів.» Робчик-любчик здавна призвичаївся заповзати в ліжко до матері, аж доки вона не одружилася з князем Петиром. Відколи пані Ліза загинула, малий взяв за звичку блукати Соколиним Гніздом у пошуках інших постелей. Найбільше він уподобав Сансину… і саме тому вона попрохала пана Лотора Брюна замкнути його двері минулої ночі. Сансі було байдуже, якби Роберт тільки спав, але ж він завжди ліз ротом до її грудей, а коли починалися напади трясці, то намочував постіль.


— Князь Нестор Ройс прибув від Брами на зустріч з тобою, — повідомила Санса, витираючи Робертові під носом.


— Не хочу його бачити, — буркнув малий. — Я хочу слухати казку. Про Крилатого Лицаря.


— Опісля, — відповіла Санса. — Спершу ти маєш привітати князя Нестора.


— В князя Нестора бородавка! — писнув малий, викручуючись. Він дуже боявся людей з бородавками. — Мамуся казали, він така жахлива людина!


— Бідолашний мій Робчику-любчику. — Санса розгладила йому волосся. — Ти за нею сумуєш, я знаю. Князь Петир теж сумує, бо кохав її усім серцем так само, як ти.


Це була та сама брехня з добрих намірів. Єдина жінка, яку Петир колись кохав, була вбита Сансина мати. Він сам у цьому зізнався пані Лізі, перш ніж виштовхнути її крізь Місячні Двері. «Вона була навіжена і небезпечна. Вбила свого власного пана чоловіка і вбила б мене, якби Петир не прийшов на порятунок.»


Але про це Робертові знати було зайве — він-бо лише маленький хворобливий хлопчик, який так любив свою покійну матінку.


— Ось так, — мовила Санса, — тепер ти справжній вельможний володар. Мадді, принеси-но кирею панові князю.


Кирейка була ягнячої вовни, м’якенька і тепла, чудового лазурового відтінку, що пасував до вершкового забарвлення жупанчика. Санса огорнула Робертові плечі, скріпила поли срібною застібкою в подобі півмісяця і узяла хлопчика за руку. Цього разу Роберт пішов покірливо, без заперечень.


Висока палата стояла зачинена, відколи впала пані Ліза, і Санса почувалася моторошно, коли входила до неї знову. Палата була довга, урочиста, пишно оздоблена, і напевне комусь здавалася гарною, але Сансу в ній у кращому разі охоплювала холодна похмура тривога. Тонкі стовпи скидалися на рибячі кістки, сині прожилки у білому мармурі нагадували жили на ногах якоїсь древньої старої. Хоча в стіни було вмуровано півсотні срібних держаків, смолоскипів у них горіло хіба що тузінь, тому численні тіні танцювали на підлозі та збиралися калюжами у кожному кутку. Кроки відлунювали на мармурі; Санса чула, як вітер трусить Місячні Двері. «Не треба на них дивитися, — наказала вона собі, — бо ще трясця нападе, як на Роберта.»


З поміччю Мадді вона посадила Роберта на престол з оберіг-дерева, підклавши йому купу подушок. По тому надіслали звістку, що його вельможність князь готовий приймати гостей. Двоє стражників у лазурових кобеняках відчинили двері на нижньому кінці палати, і Петир повів прибулих довгим блакитним килимом, що біг між рядами білих, наче кістка, стовпів.


Малий привітав князя Нестора з писклявою чемністю, жодного разу не згадавши про бородавку. Коли великий підстолій запитав про вельможну матінку пана князя, Робертові руки почали злегка труситися.


— Марільйон скривдив мою матусю! Викинув їх крізь Місячні Двері!


— Чи бачили ваша княжа вельможність, як це сталося? — запитав пан Марвин Видзвін, стрункий рудоволосий лицар, що служив при пані Лізі сотником сторожі, доки Петир не замінив його на Лотора Брюна.


— Алейна бачила! — відповів хлопчик. — І пан вітчим теж.


Князь Нестор поглянув на неї. За ним очі на неї перевели усі: пан Альбар, пан Марвин, маестер Колемон та інші. «Вона була моя тітка, але хотіла мене вбити, — подумала Санса. — Потягла до Місячних Дверей і намагалася виштовхати. Я не хотіла ніякого цілунку, я лише будувала замок у снігу.» Вона обійняла себе, пробуючи не труситися.


— Даруйте їй, вельможне панство, — тихо та лагідно промовив Петир Баеліш. — Вона досі бачить уві сні жахіття про той день. Не диво, що нездатна вимовити про нього ані слова.


Він зайшов їй за спину і ніжно поклав руки на плечі.


— Я знаю, Алейно, як тобі важко, але наші друзі мають почути правду.


— Так. — Горло пересохло і стиснулося, говорити було майже боляче. — Я бачила… я була з пані Лізою, коли…


Сльоза покотилася її щокою. «Це добре. Сльоза — це доречно.»


— …коли Марільйон… виштовхнув їх геть.


І вона переповіла про все знову, ледве чуючи слова, що вилітали в неї з рота.


Ще не скінчилася і половина оповіді, коли Роберт почав плакати і соватися, аж купа подушок небезпечно захиталася під ним.


— Він убив мою матінку! Я хочу, щоб він летів!


Долоні малого здригалися дедалі небезпечніше, а тоді почали сіпатися і плечі. Голова його смикнулася, зацокотіли зуби.


— Летів! — заверещав Роберт. — Летів, летів!


Руки й ноги юного князя навіжено зателіпалися. Лотор Брюн прожогом кинувся до помосту і встиг саме вчасно, щоб підхопити малого, який вже падав з престолу. Маестер Колемон відставав хіба на крок, хоча вдіяти майже нічого не міг.


Безпорадна разом із рештою присутніх, Санса могла лише стояти і дивитися, як перебігає напад. Одна з Робертових ніг влучила панові Лотору просто у обличчя. Брюн вилаявся, але тримав хлопця міцно, поки той судомився, вимахував кінцівками і мочив собі штани. Гості не сказали ані слова; князь Нестор вже бачив такі напади раніше. Минуло чимало часу, поки судоми почали слабшати; спостерігачам він видався мало не вічністю. Наприкінці юний князь був такий слабкий, що не міг стояти.


— Заберіть їхню вельможність до ліжка і пустіть кров, — наказав князь Петир.


Брюн підняв малого на руки і поніс геть із палати. Маестер Колемон рушив слідом, хмурніючи лицем.


Коли їхні кроки завмерли, висока палата Соколиного Гнізда принишкла у цілковитій тиші. Санса чула, як ззовні стогне вечірній вітер, як шкрябається у Місячні Двері. Їй було дуже холодно, тіло виснажила втома. «Невже я мушу розповідати все спочатку?» — тривожилася вона.


Але, напевне, гостям вистачило почутого, бо князь Нестор прочистив горло і басовито загуркотів:


— Я того співця незлюбив з першого погляду. Казав я пані Лізі: відішліть його геть. Безліч разів просив, наполягав…


— Ви завжди давали нашій пані розумні та добрі поради, шановний князю, — мовив Петир.


— Але вона на них не зважала, — пожалівся Ройс. — Так-сяк вислуховувала, щось бурчала у відповідь, а робила своє.


— Моя пані дружина аж занадто довіряла цьому світові. — Петир казав так ніжно, що Санса й справді могла б повірити, наче він її кохав. — Ліза не вміла бачити у людях зло, саме тільки добро. Марільйон співав солодких пісень, і вона думала, що норовом він теж добрий та лагідний.


— А насправді він нас свинями лаяв, — устряг пан Альбар Ройс. Прямодухий та широкий у раменах лицар голив підборіддя, але мав чималі цупкі та чорні бурці, що облямовували його просте грубе обличчя, наче живоплоти. Загалом пан Альбар виглядав молодшою змальовкою зі свого батька. — Склав пісню про двох свиней, що риються під горою і жеруть соколиний послід. Це він так про нас! А коли я йому сказав, він засміявся і відповів: «Та годі вам, паночку добрий! Це просто пісенька про свиней.»


— З мене він теж кепкував, — буркнув пан Марвин Видзвін. — Паном День-Делень величав. А коли я присягнувся вирізати йому язика, утік і заховався за спідницями пані Арин.


— Він так часто робив, — додав князь Нестор. — Співець був боягуз, але прихильність пані Арин зробила його зухвалим аж до краю. Вона його вдягла, наче вельможного панича, подарувала золоті персні та пас із місячними каменями.


— І навіть улюбленого сокола князя Джона. — В лицаря, який це сказав, на жупані виднілися шість білих свічок дому Восколив. — Його вельможність любив того птаха — подарунок від самого короля Роберта.


Петир Баеліш зітхнув.


— Так, він поводився негідно, — кивнув головою намісник Долини, — і я вже був поклав тому край. Ліза погодилася відіслати його геть. Саме для того вона викликала його сюди того дня. Я мав би бути поряд із нею, але навіть уявити не міг… це ж виходить, я її сам убив!


«Ні! — жахнулася Санса, — не кажи такого, не кажи їм, так не можна.» Але Альбар Ройс затрусив головою:


— Ні, мосьпане, ви не повинні себе винуватити.


— То була справа рук співця, — погодився його батько. — Приведіть його, князю Петире. Покладемо вже край цьому прикрому негараздові.


Петир Баеліш опанував себе і відповів:


— Як забажаєте, пане мій.


А тоді обернувся до стражників, наказав їм, і скоро співця привели з в’язниці. Разом зі співцем прийшов наглядач в’язниці Морд — огидна потвора з крихітними чорними очицями і перекошеним, порубаним обличчям. Одне вухо і частину щоки йому відтяли у якійсь битві, але лишилося ще пудів з вісім блідої, наче в мерця, плоті. Одяг на ньому сидів погано і тхнув давнім, гнилим, гидким смородом.


Марільйон, на відміну від Морда, виглядав майже вишукано. Хтось навіть скупав його у лазні та вдяг у небесно-лазурові штани і вільну білу сорочку з пишними рукавами, підперезану сріблястим пасом, подарованим колись пані Лізою. Білі рукавички ховали його руки, біла шовкова пов’язка рятувала вельможне панство від споглядання його очей.


Морд стояв позаду бранця з батогом. Коли він штурхнув співця пужалном у ребра, той упав на одне коліно.


— Добрії панове, благаю вас пробачити мені.


Князь Нестор насупився.


— Ти визнаєш свій злочин?


— Якби я мав очі, то заплакав би з розпачу. — Голос співця, такий сильний та нездоланний уночі, зараз тріскався і зривався у шепіт. — Я так її кохав, я не міг бачити її в обіймах іншого і знати, що вона ділить з ним постіль. Я не хотів завдати болю володарці мого серця, присягаюся. Я тоді заклав двері засувом, щоб ніхто не заважав нам, поки я сповідую свою пристрасть. Але пані Ліза була така холодна… коли вона мені сказала, що носить дитину князя Петира… мене охопило безумство…


Поки співець говорив, Санса витріщалася на його руки. Гладуха Мадді стверджувала, що Морд відтяв йому три пальці — обидва мізинці та один підмізинний. Мізинці його справді здавалися негнучкими поряд з іншими, але у рукавичках нічого не було видно напевне. «А може, то лише вигадка. Звідки Мадді знати?»


— Князь Петир з милосердя дозволив мені лишити при собі цимбали, — розказував далі сліпий співець. — Цимбали і… і язика… щоб далі співати пісень. Пані Ліза так любила мої пісні…


— Заберіть цю істоту геть, бо я його зараз уб’ю власною рукою, — прогарчав князь Нестор. — Мене нудить від самого погляду на нього.


— Морде, забери бранця назад до небесної келії, — наказав Петир.


— Так, м’сьпане. — Морд грубо вхопив Марільйона за комір. — Стули рота!


Коли наглядач вимовляв слова, Санса побачила на свій подив, що зуби в нього золоті. Всі присутні дивилися, як він тягне і штовхає співця до дверей.


— Його треба скарати! — оголосив пан Марвин Видзвін, коли бранця забрали. — Хай вилетить з Місячних Дверей услід за пані Лізою!


— І без язика, — додав пан Альбар Ройс. — Без того брехливого і насмішкуватого язика.


— О, я знаю, що поставився до нього занадто поблажливо, — винувато промовив Петир Баеліш. — Правду кажучи, мені його навіть шкода. Він учинив свій злочин з кохання.


— Хоч із кохання, а хоч із ненависті, — наполягав Видзвін, — але він має померти!


— Та однак недовго чекати, — буркнув князь Нестор похмуро. — Ніхто довго не сидить у небесних келіях. Його покличе блакить.


— Покличе, — погодився Петир Баеліш, — але чи відгукнеться Марільйон на поклик, знає лише він сам.


Петир махнув рукою, і стражники відчинили двері на дальньому кінці палати.


— Знаю, панове, як ви втомилися після сходження на цю гору. Для вас усіх приготувані помешкання на ніч, а в нижній палаті — наїдки та вино. Проведи гостей, Озвеле, і упевнися, що вони мають усе потрібне.


Він обернувся до Нестора Ройса.


— А ви, ясний пане, чи не приєднаєтеся до мене у світлиці за кухлем вина? Алейно, дорогенька, ходи з нами — наливатимеш.


У світлиці, де чекав глек вина, горіло невисоке полум’я в комині. «Вертоградське золоте.» Санса наповнила келиха князя Ройса, поки Петир ворушив дрова залізною коцюбою.


Князь Нестор усівся поблизу вогню.


— Це ще не кінець справи, — мовив він до Петира, наче не помічаючи присутності Санси. — Мій брат у перших має намір допитати співця особисто.


— Спижевий Йон мені не довіряє. — Петир відштовхнув убік одну з дровиняк.


— Він має намір з’явитися з загоном прибічників. До нього приєднається Симонд Храмин, не майте сумніву. Боюся, що й пані Тягнидуб.


— А також князь Видзвін, молодий князь Лович, Гортон Черленець. За ними слухняно прийдуть Дужий Сем Камінець, Толет, Шат, Джерелів, хтось із Корбреїв.


— Ви маєте надійні джерела. Хто з Корбреїв? Авжеж не князь Лионель?


— Ні, його брат. Пан Лин мене чомусь не любить.


— Лин Корбрей — небезпечна людина, — мовив князь Нестор з похмурою рішучістю. — Які ваші наміри? Що робитимете?


— А що я можу зробити, крім привітати їх, коли прийдуть?


Петир ще поворушив вогонь і відклав коцюбу.


— Мій брат у перших має намір прибрати вас із уряду наказного господаря.


— Якщо так, я його зупинити не в змозі. В мене тут залога у двадцять вояків. Князь Ройс та його друзі здатні зібрати двадцять тисяч.


Петир пішов до дубової скрині, що стояла під вікном.


— Спижевий Йон хай робить, що вважає за потрібне, — мовив він, стаючи на коліна. Тоді відчинив скриню, витяг звідти сувій пергамену і приніс його князеві Нестору. — Ласкавий пане. Ось запорука любові, яку плекала до вас моя пані дружина.


Санса дивилася, як Ройс розгортає сувій.


— Це… несподівано, пане мій.


Вона здригнулася, побачивши сльози у князя в очах.


— Несподівано, але аж ніяк не незаслужено. Моя пані поціновувала вас понад усіх інших значкових панів. Ви були каменем, на якому стояв її дім — так вона казала мені сама.


— Її каменем. — Князь Нестор зашарівся. — Вона так казала?


— І вельми часто. А оце, — Петир махнув рукою на пергамен, — доказ її слів.


— Це… це добре знати. Джон Арин справді цінував мою службу, я це знаю, але пані Ліза… вона мене зневажила, коли я приходив шукати її руки, і я боявся… — Князь Нестор насупив лоба, яким побігли борозни. — Бачу, тут печатка Аринів, але ж підпис…


— Пані Лізу вбили, перш ніж грамоту встигли подати їй на підпис. Тому підписав я, як наказний господар Долини. Знаю, саме таким було б її бажання.


— Зрозуміло. — Князь Нестор знову скрутив пергамен у сувій. — Ви… вірні своєму обов’язкові, пане мій. Та й у хоробрості вам не відмовиш. Дехто вважатиме цей привілей негідним і винуватитиме вас за нього. Адже титул Намісника Брами ніколи не був спадковим. Арини збудували Браму за тих часів, коли самі ще носили Соколиний Вінець і правили Долиною як королі. Гніздо було їхнім літнім стольцем, та коли починав падати сніг, увесь двір спускався донизу. Можна сказати, Місячна Брама — не менш королівський замок, ніж Соколине Гніздо.


— У Долині немає королів уже триста років, — зауважив Петир Баеліш.


— Так, відколи прийшли дракони, — погодився князь Нестор. — Та навіть після того Брама лишалася замком Аринів. Сам Джон Арин був її Намісником за життя свого батька. Після успадкування княжого престолу він віддав уряд своєму рідному братові Ронелу, а тоді братові у перших Денисові.


— Князь Роберт рідних братів не має, а інші родичі — вельми далекі.


— Справді так. — Князь Нестор міцно стиснув сувій. — Не скажу, що не сподівався на цю честь. Поки князь Джон правив державою як Правиця, на мої плечі ліг тягар правління Долиною від його імені. Я зробив усе, що від мене вимагалося, і нічого для себе не просив. Але на богів, хто це заслужив, якщо не я!


— Жодного сумніву, — відповів Петир, — і князь Роберт спатиме міцніше, коли знатиме, що при підніжжі гори його спокій завжди оберігатиме вірний друг.


Він підняв келиха з вином.


— Отже, насмілюся випити, пане мій, за дім Ройс, Намісників Місячної Брами… віднині й на віки вічні.


— Так, віднині й на віки вічні!


Два срібних келихи брязнули один об одний.


Пізніше, значно пізніше, коли глек золотого вертоградського вина спорожнів до краплі, князь Нестор відкланявся і пішов до свого лицарського товариства. До того часу Санса вже спала навстоячки, мріючи тільки про те, щоб заповзти до власного ліжка. Але Петир ухопив її за руку і спитав:


— Бачиш, які дива творить брехня і вертоградське золоте?


Чому їй кортіло плакати? Адже це добре, що Нестор Ройс тепер на їхньому боці.


— Невже це все брехня?


— Певно, що не все. Ліза часто величала князя Нестора каменем, та навряд чи хотіла його тим похвалити, бо сина його кликала «лобаком». Так, Ліза знала, що князь Нестор мріє володіти Брамою на спадкових правах, щоб зрівнятися з іншими князями не за самим лише титулом. Але ж вона мріяла про інших синів і хотіла передати замок молодшому братові Роберта. — Він звівся на ноги. — Ти розумієш, що тут відбулося, Алейно?


Санса хвильку повагалася.


— Ви віддали князеві Нестору Місячну Браму, щоб убезпечити собі його підтримку.


— Так, я це зробив, — погодився Петир, — але ж наш наріжний камінь походить з Ройсів, що означає надмірну пиху і надмірний гонор. Якби я просто в очі запитав його про ціну його підтримки, він би надувся, як сердита жаба, бо бач, відчув би образу своїй честі. А отак… він не зовсім тупоголовий, щоб дурити себе, але водночас розуміє, що подана йому брехня краща для нього, ніж правда. Він хоче вірити, що Ліза поціновувала його понад усіх значкових панів. Зрештою, один з тих значкових — Спижевий Йон, а Нестор ніколи не забуває, що походить з молодшої гілки дому Ройс. Він хоче для свого сина кращої долі. А люди честі зроблять для своїх дітей таке, чого б ніколи не подумали зробити для себе.


Санса кивнула.


— Підпис на грамоті… ви б могли попрохати князя Роберта докласти власної руки, але натомість…


— …підписав сам як наказний господар Долини. Навіщо?


— Для того, щоб… якщо вас приберуть з посади… або вб’ють…


— …права князя Нестора на Браму раптом стали сумнівними. Запевняю тебе, його уваги це не уникло. Ти розумниця, що все дотямила сама. Втім, меншого я від своєї доньки й не чекав.


— Дякую вам. — Вона дурнувато пишалася своєю здогадкою, але і бентежилася теж. — Але ж я не… не ваша донька. Насправді ні. Тобто я прикидаюся Алейною, але ж насправді…


Мізинець приклав їй до вуст пальця.


— Я знаю те, що знаю, і ти теж. Деякі речі, дорогенька, ліпше не проказувати вголос.


— Навіть коли ми на самоті?


— Надто коли ми на самоті. Бо інакше настане день, коли до кімнати раптом увійде челядин, або стражник коло дверей почує щось таке, чого не мав би чути. Невже ти хочеш зайвої крові на своїх руках, люба моя?


Перед нею раптом виникло обличчя Марільйона; воно плавало у повітрі зі світлою пов’язкою на очах.


— Ні, — мовила Санса. — Благаю, не треба.


— Я був відчув спокусу, доню, сказати тобі, що це не гра. Але ж насправді це гра, і ми в неї граємо. У гру престолів.


«Я не просила, щоб мене брали до цієї гри.» Надто вже вона небезпечна. «Один хибний крок, і смерть.»


— Озвел… пане мій, але ж Озвел вивозив мене з Король-Берега у ніч моєї втечі. Він напевне знає, хто я така.


— Якщо в нього розуму хоч із овечу бибку, то напевне знає. Пан Лотор теж. Але Озвел служить мені дуже давно, а Брюн не має звички плескати язиком. Кіптюг наглядає для мене за Брюном, а Брюн — за Кіптюгом. «Не довіряйте нікому» — колись казав я Едардові Старку, але він мене не слухав. Ти — Алейна, і маєш бути нею весь час.


Він поклав їй два пальці на ліву грудь.


— Навіть отут. У своєму серці. Ти впораєшся? Ти зможеш бути моєю донькою у своєму серці?


— Я…


«Я не знаю, пане» — трохи не сказала вона, та не це він хотів почути. «Брехня і вертоградське золоте» — подумала вона.


— Так, я — Алейна, батечку. Ким я ще можу бути?


Князь Мізинець поцілував її у щоку.


— З моїм розумом і красою Кет світ ляже до твоїх ніг, мила моя. А тепер хутко у ліжечко.


Гретхель тим часом розпалила у комині вогонь і перебила їй перину. Санса роздяглася і залізла під ковдри. «Аби ж сьогодні не співав, — помолилася вона про себе, — не тоді, коли в замку князь Нестор і решта. Він не насмілиться.» І заплющила очі.


Посеред ночі Санса раптом прокинулася — то малий Роберт заліз до неї в постіль. «Забула сказати Лоторові, щоб зачинив його знову» — усвідомила вона. Та вдіяти вже нічого не могла і тому просто обійняла малого.


— Робчику-любчику? Лишайся зі мною, але спробуй не крутитися. Просто заплющ очі та спи, маленький мій.


— Спатиму. — Він притиснувся міцніше і поклав їй голову між грудей. — Алейно? Тепер ти — моя матінка?


— Гадаю, що так, — відповіла вона.


Адже брехня — це не завжди погано, аби наміри були добрі.


Кракенова донька


Палата гриміла голосами п’яних Харлів — усіх до одного близьких і далеких родичів. Кожен пан вивісив свого прапора позаду лав, на яких сиділи його люди. «Замало їх, — подумала Аша Грейджой, видивляючись з галереї, — ой, замало.» Лави порожніли мало не на три чверті.


Те саме сказав і К’ярл Дівчисько, коли вони наближалися з моря на «Чорному вітрі». Він порахував лодії, витягнуті на берег коло замку її дядька, і вуста його стиснулися.


— Вони не прийшли, — зауважив він, — а хто прийшов, тих не досить.


Він мав рацію, але Аша не могла з ним погодитися вголос там, де чули жеглярі. У їхній відданості вона не сумнівалася, та навіть залізяни вагатимуться віддати свої життя за справу, без надії програну ще заздалегідь.


«Невже у мене так мало друзів?» Серед прапорів вона бачила срібних рибок Ботликів, голе кам’яне дерево Голодрівів, чорного кита Вольмарків, зашморги Мравів. Решта несла на собі коси Харлів. Боремунд помістив свою на світло-блакитне поле, Гото оточив свою облямівкою з фортечних зубців, а Лицар з’єднав у чвертях з пишним павичем дому своєї матері. Навіть Сігфрид Срібночолий зобразив на прапорі дві коси у супротилежжі на поділеному навскіс полі. Але тільки сам князь Харло міг показувати срібну косу на простому, чорному, як ніч, полі прапора, що віяв за вітром від початку часів: Родрік на прізвисько Читайло, господар на Десятивеж’ї, князь острова Харло, пан Харло з панства Харло… і улюблений дядько Аші.


Панське крісло князя Родріка було вільне. Дві коси куваного срібла перетиналися над ним — такі велетенські, що й велетень не змахнув би — але під ними виднілися тільки порожні подушки. Аша не здивувалася — адже бенкет давно скінчився, лише брудні тарелі та кістки розкидані були столами, поставленими на кобильниці. Нечисленні гості вже не їли, тільки пили з кухлів — а дядько Родрік ніколи не мав схильності до товариства лайливих та дратівливих пияків.


Вона обернулася до Тризубки — неймовірно старої бабці, що служила управителькою при дядькові з прадавніх часів, коли ще звалася Дванадцятизубкою.


— Мій дядько сидить з книжками?


— А де ж панові ще бути?


Управителька була така стара, що один септон якось сказав: мабуть, вона саму Старицю в колисці колихала. За тих часів Святу Віру ще терпіли на островах; князь Родрік тримав у Десятивеж’ї септонів, хоч і не заради спасіння душі, а заради догляду за книжками.


— З книжками і з Ботликом. Ботлик теж там.


Прапор Ботликів висів у палаті — зграя сріблястих рибок на блідому зеленому полі — хоча Аша не бачила його «Стрімкий плавець» серед інших лодій.


— Я чула, дядько Вороняче Око наказав потопити старого Савейна Ботлика.


— Тутечки зараз молодий князь. Трістіфер Ботлик.


«Тріс?» А що сталося зі старшим сином Савейна, Гареном? «Та скоро дізнаюся, нікуди не дінуся. Ой, незграбно вийде.» Аша не бачила Тріса Ботлика, відколи… та ні, краще не згадувати.


— А де моя паніматка?


— У ліжку, — відповіла Тризубка, — у Вдовиній Вежі.


«А й справді, де ж іще?» Вдовиця, на честь якої названо було вежу — то була її власна тітка. Пані Гвинеса приїхала додому оплакати чоловіка, який загинув коло Файного острова під час першого повстання Балона Грейджоя.


— Я залишуся, доки не минеться моє горе, — казала вона своєму братові, як переповідали люди, — хоча за правом Десятивеж’я мало бути моє, бо я ж на сім років за тебе старша.


Відтоді минули довгі роки, але вдовиця жила собі та й жила, носила жалобу, плакала за чоловіком і бурмотіла час від часу, що замок має належати їй. «А тепер князь Родрік має під своїм дахом іще одну напівбожевільну сестру, — подумала Аша. — Не диво, що він шукає розради серед своїх книжок.»


Ще й досі було важко повірити, що слабка та хвора пані Аланіс пережила свого чоловіка князя Балона, такого суворого та міцного. Аша пливла на війну з важким серцем, побоюючись, щоб мати не померла до її повернення. Жодного разу їй не спало на думку, що натомість може загинути її батько. «Потоплий Бог жорстоко жартує з нами усіма. І все ж люди ще жорстокіші.» Раптова буря і обірвана мотузка кинули Балона Грейджоя у обійми смерті. «Принаймні так розповідають.»


Востаннє Аша бачила свою матір, коли спинялася у Десятивеж’ї узяти свіжої води дорогою на північ, до Жбиру-в-Пущі. Аланіс Харло ніколи не належала до тих красунь, яких вихваляють співці, але донька любила її суворе сильне обличчя та сміхотливі очі. Останнього разу, проте, Аша знайшла пані Аланіс нерухомою на лаві коло вікна під купою хутра, з непорушним поглядом кудись за море. «Це моя мати чи її примара?» — згадала вона свою думку, коли цілувала матір у щоку.


Шкіра матері була тонка, наче сухий пергамен, довге волосся геть побіліло. Голова ще трималася на шиї рівно та погордливо, але очі затуманило мороком, а губи трусилися, коли вона питала про Теона.


— Ти привела мого маленького хлопчика? — питала мати.


Коли Теона забирали до Зимосічі заручником, йому було десять років. Скидалося на те, що пані Аланіс повік запам’ятала його десятирічним.


— Теон не зміг приїхати, — мусила відповісти Аша. — Батько надіслали його плюндрувати Каменястий Берег.


Пані Аланіс не знайшлася, що сказати, лише повільно кивнула, та по очах добре було видно, як глибоко її поранили доньчині слова.


«І тепер я маю розказати їй, що Теон мертвий, і ввігнати в серце ще один ніж.» Там уже стирчали два ножі, на яких було написано «Родрік» та «Марон», і безліч ночей вони жорстоко оберталися у її кривавих ранах. «Піду до неї назавтра» — присяглася собі Аша. Подорож була довга та втомна; неможливо було іти до матері, не перепочивши.


— Маю розмову до князя Родріка, — мовила вона до Тризубки. — Подбай про моїх жеглярів, коли розвантажать «Чорний вітер». Вони приведуть бранців, а тим потрібні будуть теплі постелі та гаряча їжа.


— У кухні є холодна телятина. А у великому кам’яному слоїку — гірчиця з самого Старограду.


Від згадки про гірчицю стара блаженно всміхнулася. З ясен у неї витикався самотній брунатний зуб.


— Ні, так не годиться. Ми подолали важкий шлях. Я хочу, щоб вони зігріли животи чимось гарячим. — Аша заклала великого пальця за паса з нютами, який оперезував їй стегна. — Пані Гловер та її дітям не має бракувати ані дров, ані тепла. Осели її у вежі, не в підземеллі. Дитина хворіє.


— Діти часто хворіють. Більшість помирає, батьки за ними плачуть — таке життя. Я запитаю мого пана, куди подіти цих вовків.


Аша вхопила носа жінки великим та вказівним пальцями і добряче вщипнула.


— Ти зробиш, як я кажу. А якщо помре ця дитина, ніхто не плакатиме гірше за тебе.


Тризубка заскиглила і пообіцяла коритися; тоді Аша відпустила її та пішла шукати дядька.


Добре було знову крокувати цими палатами. Аші завжди здавалося, що її рідний дім — саме тут, у Десятивеж’ї, не на Пайку. «Це ж не замок, а десять замків — наче хтось узяв і сплюснув їх разом» — подумала вона, коли побачила його уперше. Їй пригадалася засапана біганина вгору і вниз сходами, переходами та накритними мостами, риболовля з Довгокамінного Пришибу, дні та ночі у книжковій скарбниці її дядька. Замок — найновіший на островах — вимурував дід його діда. Князь Теомор Харло втратив трьох синів у колисці й поклав вину на затоплені підвали, вогкі камені та ядучу салітру стародавнього Харло-Дому. Десятивеж’я мало більше повітря, зручніші вигоди, краще розташування… але князь Теомор був людиною перемінливою, про що могла б свідчити будь-яка з його дружин. Він їх мав шість — геть різних, як десять веж його замку.


Книжкова Вежа була найтовща з десяти, восьмикутна у перерізі, викладена з великих брил тесаного каміння. Сходи були вбудовані у товщу стін. Аша видерлася ними швидко аж на п’ятий поверх, де читав її дядько. «А наче є місце, де він не читав.» Князя Родріка рідко хтось бачив без книжки у руках — у нужнику, на чардаку його «Морської пісні», під час прийомів у замку. Аша часто бачила, як він читає просто на своєму княжому престолі під срібними косами. Він вислуховував усі скарги та прохання, принесені перед його очі, проказував вирок… і встигав прочитати ще трохи, поки сотник варти приводив наступного шукача княжого суду і милості.


Аша знайшла дядька зігнутим над столом коло вікна у оточенні сувоїв пергамену, які, вірогідно, походили ще зі старої Валірїї до Лиха, і важких книжок у шкіряних палітурках з застібками старого спижу та заліза. Обабіч його місця у візерунчастих залізних свічниках горіли воскові свічки завтовшки та завдовжки у чоловічу руку. Сам князь Родрік Харло був не гладкий і не худий, не високий і не дрібний, не вродливий і не потворний. Волосся він мав брунатне, очі до нього карі, але коротка ошатна борідка вже змінила колір на сивий. Загалом він був людиною пересічною серед рівних собі, вирізняючись хіба що пристрасною любов’ю до писаного слова, яку багато залізняків вважали збоченою та негідною чоловіка.


— Дядьо. — Вона зачинила двері позаду себе. — Що то за нагальна читанка змусила вас кинути гостей на самоті?


— «Книга загублених книг» архімаестра Марвина. — Він підняв погляд від сторінки і роздивився небогу. — Гото привіз мені зі Старограду один примірник. Має-бо дочку, яку хоче видати за мене заміж.


Князь Родрік постукав по книзі довгим нігтем.


— Осьде, бачиш? Марвин пише, що знайшов три сторінки «Знаків та призвістків» — видінь майбутнього, записаних юною донькою Аенара Таргарієна перед тим, як Валірію спіткало Лихо. А чи Ланя знає, що ти тут?


— Ще ні. — «Ланя» — то було його лагідне ім’я для її матері. Тільки сам Читайло кликав її так. — Хай відпочиває.


Аша зсунула з ослона стос книжок і всілася.


— Тризубка, схоже, втратила ще два зуби. Чи не кличете ви її тепер Однозубкою?


— Я її ніяк не кличу — що рідше з’являється, то менше мене лякає. Котра зараз година? — Князь Родрік визирнув у вікно на море, освітлене місяцем. — Отак швидко стемніло? Я й не помітив. Ти спізнилася. Ми на тебе чекали ще кілька днів тому.


— Вітри були проти нас, та й про бранців мусила подбати. Дружину і дітей Робета Гловера. Молодше ще під цицькою, а в пані Гловер молоко дорогою висохло. Пристали «Чорним вітром» до Каменястого Берега, і я вислала людей на розшуки годувальниці. А вони мені козу привели! Дівчинці зле з козячого молока. Чи є у селищі мати, яка годує грудьми? Що не кажи, а Жбир-у-Пущі неабияк важливий для моїх задумів.


— То міняй свої задуми. Бо ти спізнилася.


— Спізнилася і зголоднілася. — Вона простягла довгі ноги під столом і погортала сторінки найближчої книжки: розвідки якогось септона про війну Маегора Лютого проти Бідолах. — Та ще й спрагу нагуляла. Якби мені, дядьо, ріг пива…


Князь Родрік закопилив губи.


— Ти ж знаєш: ані наїдків, ані питва я в книгозбірні не дозволяю. Не можна-бо…


— …зашкодити книжкам, так-так.


Аша гучно зареготала. Дядько насупився.


— От любиш ти мене сердити, і то навмисне.


— Облиште докори, дядечку! Я ще не стрічала чоловіка, котрого б не розлютила — ви б уже мали пам’ятати. Годі про мене. Як ви ся маєте?


Князь Родрік здвигнув плечима.


— Та нівроку, здоровий. Очі лишень слабшають. Надіслав до Миру по скельця, щоб читати.


— А тітонька як ся має?


Дядько зітхнув.


— Ті сім років, на які вона за мене старша, нікуди не поділися. Так само, як її переконання, що Десятивеж’я має належати їй. За довгі роки Гвинеса стала трохи поступливішою, та не в усьому. Побивається за своїм чоловіком так само, як у день його смерті, хоча вже не пригадає, як того звали.


— А чи й знала коли? Сумніваюся. — Аша захряснула септонову книгу з лунким гупанням. — То мого батька вбили?


— Так вважає твоя мати.


«Бували часи, коли б вона сама радо його вбила» — майнула думка.


— А що вважає мій дядьо?


— Балон впав з розірваного мотузяного мосту і забився на смерть. Здіймалася буря, міст хилитався і крутився під вітром. — Родрік знову здвигнув плечима. — Принаймні так розказують. Твоїй матері надіслав крука маестер Вендамир.


Аша витягла ножа з піхов і заходилася вичищувати бруд з-під нігтів.


— Три роки Вороняче Око швендяв світами, але варто було батькові загинути — і того самого дня він тут.


— Кажуть, наступного дня. Коли Балон загинув, «Тиша» йшла далеко в морі… принаймні, так розповідають. Все ж я погоджуся, що повернення Еурона занадто… своєчасне, скажімо так.


— Я кажу не так. — Аша увігнала вістря ножа у стільницю. — Де мої кораблі? Я нарахувала з сорок лодій коло берега. Їх не досить, щоб скинути Вороняче Око з батькового престолу.


— Я вислав заклик. Від твого імені, на знак любові до тебе та твоєї матері. Дім Харло зібрав свою потугу. Також Голодріво та Вольмарк. Є трохи Мравів…


— Усі вони з острова Харло… аж одного острова з семи. Ще я бачила в трапезній самотнє знамено Ботлика з Пайку. А де лодії з Солонця, Косача, усіх Виків?


— Баелор Чорноплив хутко примчав з Чорноплива порадитися зі мною, а потім так само хутко наставив вітрило. — Князь Родрік закрив «Книгу загублених книг». — Дотепер він має бути вже на Старому Вику.


— На Старому Вику? — Аша лякалася, чи не скаже дядько, що всі поїхали на Пайк присягати на вірність Еуронові Воронячому Оку. — Чому на Старому Вику?


— Я гадав, ти знаєш. Аерон Мокрочуб скликав король-віче.


Аша відкинула голову назад і зареготала.


— То, мабуть, дядечкові Аерону Потоплий Бог оселедця у дупу запхав, аж у голову вдарило! Король-віче?! Невже це не жарт?


— Мокрочуб не жартував, відколи потонув. Інші жерці теж підхопили заклик. Сліпий Берон Чорноплив, Тарле Тричі-Потоплий… ба навіть старий Сивий Мартин зліз зі скелі, де живе, і пішов проповідувати король-віче по всьому Харлі. Капітани збираються на Старому Вику просто зараз, поки ми тут балакаємо.


Аша була вражена.


— Невже Вороняче Око погодився на цей святенницький вертеп? Ще й визнає його ухвалу?


— Вороняче Око не ділився зі мною своїми задумами. Він викликав мене на Пайк скласти присягу вірності. І відтоді я від Еурона не чув ані слова.


«Король-віче. Щось нове… або радше дуже старе.»


— А мій дядько Віктаріон? Що він думає про задум Мокрочуба?


— Віктаріонові надіслали звістку про смерть твого батька. І про це король-віче також, не маю сумніву. Більше нічого не можу сказати.


«Краще вже король-віче, ніж війна.»


— Гадаю, варто з’їздити. Хоч поцілувати смердючі ноги Мокрочуба і повисмикувати йому водорості між пальців. — Аша вхопила кинджала і вклала його до піхв. — Король-віче, ти ба! А бодай би їх там усіх побило!


— Так, король-віче збирається на Старому Вику, — підтвердив князь Родрік. — Але я молюся навпаки: щоб там нікого не побили. Я тут передивлявся Хаерегову «Історію залізного роду». Коли востаннє королі над сіллю і королі над скелями стрічалися на король-вічі, Уррон з Косача випустив на них своїх топірників, і ребра Нагги вкрилися червоною кров’ю побитих. Від того чорного дня дім Герейрон правив без виборів тисячу років, аж до появи андалів.


— Чи не позичите мені Хаерегову книжку, дядьо?


Перш ніж досягти Старого Вика, вона хотіла дізнатися якомога більше про король-віче.


— Читай її тут, бо вона стара і крихка. — Князь Родрік роздивився небогу з-під насуплених брів. — Архімаестер Рігней колись написав, що історія подібна до колеса, бо природа людини загалом незмінна. Що ставалося раніше, те неодмінно станеться знову, пише він. Я згадую його слова щоразу, коли думаю про Вороняче Око. Саме ім’я «Еурон Грейджой» лунає у моїх старих вухах схоже на «Уррон Герейрон». Я не поїду на Старий Вик. І тобі не раджу.


Аша посміхнулася.


— Пропустити перше король-віче, скликане за… скільки, кажете, років минуло, дядьо?


— Чотири тисячі, якщо вірити Хаерегові. Удвічі менше, якщо вірити доказам маестра Денестана у «Запитаннях і сумнівах». Їхати на Старий Вик геть ні до чого. Мрії про королівську корону — то шаленство і безумство в нашій крові. Я вже казав це твоєму батькові, коли він повставав уперше, і зараз наполягаю. Нам потрібна земля, а не королівські корони. Поки Станіс Баратеон і Тайвин Ланістер змагаються за Залізний Престол, ми маємо рідкісну нагоду поліпшити нашу долю. Станьмо ж на один бік або на інший, приведімо його до перемоги нашими кораблями, а тоді вимагаймо собі винагороди землями від вдячного короля.


— Про це варто буде поміркувати, коли я сяду на Морекамінний Престол, — відповіла Аша.


Дядько зітхнув.


— Тобі не сподобається те, що я скажу, Ашо, але тебе не оберуть. Ніколи залізянами не правила жінка. Гвинеса на сім років од мене старша, та коли помер наш батько, Десятивеж’я беззаперечно перейшло до мене. Так само станеться і з тобою. Ти Балонова дочка, не син. І ти маєш трьох дядьків.


— Чотирьох.


— Трьох дядьків-кракенів. Мене рахувати не варто.


— Я рахую вас завжди. Поки я маю дядьо з Десятивеж’я, я маю острів Харло.


Харло був не найбільший з Залізних островів, зате найбагатший та найнаселеніший, і владою та силою князя Родріка не можна було нехтувати. На острові йому рівних не було. Вольмарки та Голодріви тримали тут чималі володіння, могли похвалитися уславленими мореплавцями та лютими вояками, але навіть найлютіші та найуславленіші схиляли голови перед прапором з косами. Кенінги та Мрави, колись найгірші вороги, давно вже підкорилися дому Харло і стали його вірними слугами.


— Мої родичі присягнули мені на вірність, і на війні я очолюю їхні мечі та вітрила. Проте на король-вічі… — Князь Родрік хитнув головою. — Під кістками Нагги кожен капітан кожного корабля стоїть рівний усім іншим. Хтось закричить твоє ім’я, не сумніваюся. Та їх буде не досить. А коли залунають крики за Віктаріона чи за Вороняче Око, то до них приєднається навіть дехто з тих, хто зараз п’є у моїй трапезній. Кажу тобі ще раз: не варто плисти просто в серце цього шторму. Твоя боротьба безнадійна.


— Боротьба не буває безнадійною, поки тебе не побороли. Я маю вищі права. Я нащадок Балонового лона.


— Ти свавільна дитина, ось ти хто. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані лишилася тільки ти одна. Якщо знадобиться, я піднесу смолоскипа до «Чорного вітру», аби лише втримати тебе тут.


— І примусите мене долати шлях до Старого Вика уплав?


— Чи не надто далека і холодна подорож заради корони, яка не буде твоєю? Твій батько мав більше хоробрості, ніж здорового глузду. Старий звичай добре служив островам, коли ми були одним маленьким королівством серед безлічі інших. Але Завоювання Аегона поклало цьому край. Балон відмовлявся бачити те, що лежало в нього перед очима. Старий звичай помер разом із Чорним Гареном та його синами.


— Мені це відомо. — Аша любила свого батька, але й себе не дурила. Багато в чому Балон був сліпий і глухий. «Хоробрий воїн, та поганий правитель.» — То чи мусимо ми тепер до кінця часів жити і помирати невільниками Залізного Престолу? Якщо праворуч лежать скелі, а ліворуч гримить шторм, розумний керманич шукає третього шляху.


— Покажи мені свій третій шлях.


— Покажу… на своєму королевиному вічі. Дядьо, як ви можете не хотіти туди поїхати?! Це ж сама історія, що відбувається наживо просто перед очима…


— Мені краще смакує історія мертва. Мертву історію пишуть чорнилом, живу — людською кров’ю.


— Ви хочете померти старим боягузом у власному ліжку?


— Як інакше? Але не раніше, ніж дочитаю все, що бажаю. — Князь Родрік підійшов до вікна. — Ти не питала, як ся має твоя матінка.


«Бо лякалася почути.»


— То як ся має моя матінка?


— Зміцніла. Ще нас усіх переживе. А тебе — напевне, якщо наполягатимеш на своїх дурощах. Їсть вона краще, ніж коли приїхала, і нерідко спить цілу ніч.


— То й добре.


У останні свої роки на Пайку пані Аланіс не могла спати ані години. Вона блукала палатами замку вночі зі свічкою, шукаючи своїх синів. «Мароне? — пронизливо кликала вона. — Родріку, де ти? Теоне, дитино, іди до матінки!» Безліч разів Аша дивилася, як маестер уранці витягає скабки з материних ніг після того, як вона босоніж перетинала підвісні мости до Морської Башти.


— Піду до неї вранці.


— Вона питатиме, чи нема звісток від Теона.


«Теона — принца зимосіцького.»


— Що ви казали їй про нього?


— Мало, або й нічого. Бо нема чого розказувати. — Він завагався. — Ти певна його смерті?


— Я нічого не певна.


— Ти бачила тіло?


— Ми бачили частини безлічі тіл. Перед нами там побували вовки… чотириногі, але не занадто поштиві до своїх двоногих родичів. Кістки убитих були розкидані та погризені у пошуках мозку. Зізнаюся, було важкувато зрозуміти, що там сталося. Скидалося на те, що північани билися один з одним.


— Гайвороння налітає на плоть мертвої людини і б’ється на смерть за його очі. — Князь Родрік видивлявся на море, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях. — Ми мали одного короля, потім п’ятьох. А тепер я бачу лише гайвороння, що свариться за труп Вестеросу.


Він зачинив віконниці.


— Не їдь на Старий Вик, Ашо. Побудь зі своєю матір’ю. Боюся, недовго їй вже з нами лишилося.


Аша посовалася на ослоні.


— Моя мати виростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то решту життя гризтиму себе, що могло б статися, якби поїхала.


— Якщо ти поїдеш, то решта твого життя може виявитися закороткою, щоб себе гризти.


— Краще так, ніж усі дні свого життя скаржитися, що Морекамінний Престол за правом міг бути моїм. Не хочу стати тіткою Гвинесою.


Князь Родрік болісно зіщулився.


— Ашо, двоє моїх дужих синів годують крабів коло Файного острова. Нової дружини я вже не візьму. Лишайся тут, і я призначу тебе спадкоємицею Десятивеж’я. Вдовольнися цим.


— Десятивеж’я? — «Якби ж я могла.» — Вашим родичам це не сподобається. Лицареві, старому Сігфридові, Гото Горбаневі…


— Вони мають свою землю та стольці.


«Авжеж мають.» Вогкий, напівзогнилий Харло-Дім належав тепер старому Сігфриду Харло Срібночолому; горбань Гото Харло сидів у Мерехтливій Башті на стрімчаку над західним берегом острова. Лицар — пан Харрас Харло — тримав свій двір у Сірому Саду; Боремунд Блакитний правив на Відьминому Пагорбі. Але всі вони були підданими князя Родріка.


— Боремунд має трьох синів, Сігфрид Срібночолий — онуків, а Гото — забагато честолюбства. Усі вони мріють успадкувати ваш стіл, ба навіть Сігфрид. Той узагалі зібрався жити вічно.


— Князем Харло після мене стане Лицар, — відповів дядько, — але він може правити зі свого Сірого Саду так само легко, як звідси. Принеси йому присягу в обмін на замок, і пан Харрас надасть тобі захист.


— Захистити я можу себе сама. Адже я, дядьо — кракен. Аша з дому Грейджой. І ніякого іншого.


Вона зіп’ялася на ноги.


— Я хочу стіл мого батька, не ваш. Оті ваші коси виглядають надто небезпечно. Ще диви, одна звалиться і відсіче мені голову. Ні, я сидітиму не тут, а на Морекамінному Престолі.


— То виходить, ти ще один гайворон, який верещить, прагнучи мертвої плоті. — Родрік знову сів за стіл. — Іди собі. А я повернуся до архімаестра Марвина і його пошуків.


— Дайте знати, якщо знайдете ще одну сторінку.


Її дядько був її дядьком. Він не зміниться ніколи. «Але він приїде на Старий Вик, хай що зараз каже.»


Її жеглярі мали саме вечеряти у трапезній. Аша знала, що їй варто було б приєднатися, побалакати про збори на Старому Вику, про зміст цих подій для усіх. Її люди, звісно, стануть за неї як один, але ж вона потребувала інших теж: родичів-Харлів, Вольмарків, Голодрівів. «Я мушу залучити їх на свій бік.» Перемога при Жбирі-в-Пущі має добре їй прислужитися, коли її люди почнуть нею вихвалятися — а вона знала, що почнуть. «Чорний вітер» дещо химерно пишався діяннями своєї жінки-капітана. Половина його жеглярів любила її, наче власну доньку, половина хотіла розсунути їй ноги, але й одні, й інші радо б померли за свою керманичку. «А я — за них» — подумала вона, штовхаючи плечем двері при підніжжі сходів, що вели до залитого місячним світлом дворища.


— Аша?


З-за колодязя до неї ступила темна постать. Її рука сіпнулася до кинджала… та місяць швидко перетворив тінь на чоловіка у накидці з тюленячої шкури. «Ще один привид.»


— Тріс? Я гадала знайти тебе у трапезній.


— Я хотів побачити тебе.


— Цікаво, яку саме частину мене? — вишкірилася вона. — Ну гаразд, ось я, справна та доросла. Дивися, скільки забажаєш.


— Так, доросла жінка. — Він підсунувся ближче. — І прекрасна.


Трістіфер Ботлик налився силою та зміцнів поставою, відколи вона бачила його востаннє, та волосся лишилося буйливим і непокірним, а очі — такими само великими та довірливими, як у тюленя. «Милі оченята, правду сказати.» Саме в цьому полягала біда нещасного Трістіфера: він був занадто милий та лагідний для Залізних островів. «А на вроду таки покращав» — подумала Аша. Коли Тріс був хлопчиком, його обсідали прищі. Аша страждала від того ж лиха — можливо, саме воно звело їх разом.


— Я сумувала, коли почула про твого батька, — сказала вона йому.


— Я сумую за твоїм.


«Чого б це?» — мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав малого геть з Пайку на виховання в Баелора Чорноплива.


— Чи правда, що ти зараз князь Ботлик?


— Принаймні на слові. Гарен загинув у Калин-Копі — один з болотних чортів поцілив його отруйною стрілою. Та я ні над чим не владарюю. Коли мій батько заперечив право Воронячого Ока на Морекамінний Престол, той потопив його і змусив моїх дядьків принести собі присягу на вірність. Ба навіть тоді він віддав половину батькових земель Залізянцеві. Князь Витяг першим зігнув коліна і проголосив його королем.


Дім Витяг мав велику силу на Пайку. Аша спробувала не показати свого розпачу.


— Витяг ніколи не мав мужності твого батька.


— Твій дядько його купив, — відповів Тріс. — «Тиша» повернулася з повним черевом скарбів. Коштовні обладунки, перли, смарагди та рубіни, сафіри завбільшки з яйце, мішки монет такі важкі, що жодна людина не підніме… Вороняче Око купує собі друзів з обох рук. Князем Ботликом зараз кличе себе мій дядько Гермунд; він править у Княж-Пристані як вірний слуга твого дядька.


— Лише ти є законним князем Ботликом, — запевнила його Аша. — Щойно я всядуся на Морекамінний Престол, землі твого батька будуть тобі повернуті.


— Якщо хочеш. Мені воно байдуже. Ти така прегарна у місячному сяйві, Ашо. Прекрасна доросла жінка. А я ж пам’ятаю тебе кощавим дівчиськом з мармизою в прищах.


«Заколодило їх усіх на тих прищах, абощо?»


— Я теж усе пам’ятаю.


«Хоча і не з такою ніжністю, як ти.» З п’яти хлопчиків, яких мати привезла на Пайк для виховання після того, як Нед Старк забрав її останнього живого сина в заручники, Тріс був найближчий до Аші за віком. Він не був першим хлопчиськом, якого вона поцілувала, але першим, хто розплутав поворозки її шкірянки і просунув досередини спітнілу руку — помацати пуп’янки грудей.


«Я б йому дозволила і більше, якби він був сміливіший.» Перший жіночий розквіт застукав її на війні та розбурхав бажання, але і перед тим Аша мала цікавість до таких речей. «Він був під рукою, мого віку, охочий до розваг, оце і все… і ще місячна кров.» І все ж вона назвала ці дурощі коханням, і називала доти, доки Тріс не завів пісню про дітей, яких вона йому народить: щонайменше тузінь синів, а до них кілька дочок.


— Я не хочу тузінь синів! — відповіла вона з огидою. — Я хочу пригод!


А невдовзі за їхньою грою їх застукав маестер Квален, і юного Трістіфера Ботлика відіслали на Чорноплив.


— Я писав тобі листи, — сказав він, — та маестер Джозеран їх не надсилав. Якось я дав срібного оленя весляреві на торговельній галері, котра йшла до Княж-Пристані. Він обіцяв передати мого листа тобі просто в руки.


— Твій весляр тебе надурив і викинув листа в море.


— Я цього і боявся. Твоїх листів мені теж не передавали.


«Бо я жодного не написала.» Насправді Аші аж полегшало, коли Тріса відіслали — від його незграбного мацання на неї вже нападала нудьга. Та кому ж сподобається таке почути?


— Аерон Мокрочуб скликає король-віче. Ти прийдеш? Віддаси голос за мене?


— Я з тобою піду куди завгодно, але… князь Чорноплив каже, що це король-віче — небезпечна дурість. Вважає, що твій дядько просто нападе і уб’є всіх, як колись Уррон.


«Йому стане безумства і на таке, хто б казав.»


— Йому не стане сили.


— Ти не знаєш його сили. Він збирає людей на Пайку. Косовид з Косача привів йому двадцять лодій, Гостропикий Джон Мрав — ще тузінь. Ліворукий Лукас Кидь теж там із ними. А ще Гарен Напівгиней, Рудий Весляр, Кемет Пайк-Байстрюк, Родрік Вільнородний, Торвольд Бурозуб…


— Не надто впливове товариство. — Аша знала їх, усіх до одного. — Діти дружин з солі, онуки робів. Кидь… ти знаєш гасло їхнього дому?


— «Хай всі нас зневажають», — відповів Тріс, — та якщо вони тебе упіймають у оті їхні тенета, смерть твоя буде не менш певною, ніж від рук драконовладців. Але є дещо гірше. Вороняче Око притяг із собою зі сходу різних чудовиськ… і чаклунів теж.


— Дядьо завжди плекав прихильність до потвор та блазнів, — мовила Аша. — А панотець його за те сварив. Ну то нехай чаклуни викликають своїх богів — Мокрочуб покличе наших і всіх потопить. Отже, Трістіфере, я матиму твій голос на король-вічі?


— Ти матимеш усього мене. Я твій на віки вічні, Ашо. Я готовий одружитися з тобою. Твоя пані матінка дала свою згоду.


Аша придушила стогін. «Ти б моєї згоди спершу спитав… хоча відповідь тобі б не сподобалася.»


— Я тепер не другий син, — правив він далі. — Я законний князь Ботлик, ти сама сказала. А ти…


— Хто я така — вирішиться на Старому Вику. Трісе, ми більше не малі діти, які похапцем мацають один одного в намаганні вгадати, що і куди. Тобі здається, ніби ти хочеш зі мною одружитися. Та насправді не хочеш.


— Хочу. Ти мені ввижаєшся у снах та мріях. І ніхто інший. Присягаюся кістками Нагги, Ашо: я ніколи не торкався іншої жінки.


— То йди торкнися… однієї, двох, десятьох. Я торкалася стількох чоловіків, що вже не порахую. Декого вустами, більшість — сокирою.


Вона віддала свою цноту в шістнадцять років вродливому білявому жегляреві з лисенійської торговельної галери. Той тямив лише шість слів посполитою мовою, одним з яких було «вграю!» — саме те, що вона сподівалася почути. Опісля Аші стало глузду піти до ворожбитки, яка навчила її робити місячний узвар, щоб не виріс живіт.


Ботлик блимнув очима, наче не розуміючи, що почув.


— Ти… я гадав, ти почекаєш. Чому ж?… — Він потер вуста долонею. — Ашо, тебе хтось змусив?


— О, так змусив, що я на ньому аж сорочку розірвала. Слово тобі даю — зі мною одружуватися не варто. Ти милий парубійко, завжди таким був… але я геть не мила дівчинка. Якби ми одружилися, ти б скоро мене зненавидів.


— Ніколи! Ашо, я так страждаю по тобі…


Та вона вже досить наслухалася. Хвора мати, вбитий батько, чумні дядьки — жінці досить і меншого, щоб голова обертом пішла. Бракувало їй лише закоханого цуценяти!


— Знайди собі хвойду, Трісе. Вони вміють полегшити такі страждання.


— Я б ніколи… — Трістіфер затрусив головою. — Ти і я, Ашо… нам судилося бути разом. Я завжди знав, що ти станеш мені дружиною і матір’ю моїх синів.


Він ухопив її за плече. За миг ока коло його борлака з’явився її кинджал.


— Прибери руку, бо не проживеш досить, щоб їх породити! Негайно!


Коли він прибрав руку, вона опустила ніж.


— Хочеш собі жінку — гаразд. Я тобі сьогодні пришлю в ліжко. Уяви, що то я, коли твоя ласка. Але не смій мене хапати. Я твоя королева, не дружина. Добряче затям собі.


Аша вклала кинджал до піхов і залишила Трістіфера стояти з великою краплею крові, що повільно повзла шиєю, чорна у блідому світлі місяця.


Серсея


— Молю Седмицю, щоб на весілля короля не було дощу, — мовила Джоселин Звихт, ушнуровуючи сукню королеви.


— Дощу ніхто не хоче, — відповіла Серсея.


Хоча особисто вона бажала б снігових віхол та безжального холоду, скажених вітрів і грому, який струснув би цей Червоний Дитинець аж до підмурків. Лише така буря могла рівнятися з силою її гніву. А Джоселин вона наказала:


— Міцніше. Затягни міцніше, скиглива дурепо!


Її гнів викликало саме весілля — хоча зривала вона його на недолугому дівчиську Звихт. Томенова влада над Залізним Престолом не була досить міцною, щоб зважитися на сварку з Вирієм. Тільки не тоді, коли Станіс Баратеон досі утримував Дракон-Камінь та Штормолам, коли Водоплин стояв нескорений, коли залізняки нишпорили морями, наче голодні вовки. А тому страву, якою Серсея охочіше б нагодувала Маргерію Тирел та її бридку зморшкувату бабцю, мусила куштувати Джоселин.


Бажаючи поснідати, королева послала на кухню по два варених яйця, паляницю хліба і слоїк меду. Та коли вона розбила перше яйце і побачила всередині криваве недоросле курча, шлунок підкотив їй до горла.


— Забери оце геть і принеси мені гарячого пряного вина, — звеліла вона Сенелі.


Холод у повітрі пронизував до кісток, а попереду чекав довгий божевільний день. Хайме теж не приніс розради, коли з’явився весь у білому, але неголений, і розказав, як збирається вберегти її сина від отрути.


— Я поставлю в кухні людей наглядати за готуванням кожної страви, — казав він. — Золотаві пана Аддама супроводять кожного стольника зі стравою до весільного столу, щоб не дозволити жодного втручання дорогою. Пан Борос куштуватиме з кожної тарелі, перш ніж хоч шматочок потрапить до Томенового рота. І якщо навіть цього буде мало, в глибині палати сидітиме маестер Балабар з блювними трунками та протиотрутами до двадцяти найвідоміших отрут. Обіцяю: Томена не спіткає ніяке лихо. Він буде в безпеці.


— В безпеці! — Слово відгонило гіркотою на язику. Ні, Хайме не розумів. Ніхто не розумів. Лише Мелара була тоді в наметі, лише вона чула скреготливі погрози старої жаби… а Мелара давно померла. — Тиріон не вб’є двічі одним способом. Надто він для цього хитрий. Він може просто зараз сидіти під долівкою, слухати кожне наше слово і замірятися перетяти Томенові горло.


— Ну нехай так, — погодився Хайме. — Хай який ниций він плекає задум, все одно лишається малим недоладним курдуплем. А Томена оточуватимуть найліпші лицарі Вестеросу. Його вбереже і захистить Королегвардія.


Серсея зиркнула туди, де рукав братової білої шовкової сорочки був припнутий шпилькою на пеньку руки.


— Пригадую, як чудово вони вберегли Джофрі, ці твої неперевершені лицарі. Я хочу, щоб ти лишався з Томеном цілу ніч, ти зрозумів?


— Я поставлю ззовні дверей надійного стражника.


Королева вхопила його за руку.


— Я не хочу стражника! Ти сам. Усередині опочивальні.


— На випадок, якщо Тиріон виповзе з комина? Не виповзе.


— Це ти так гадаєш. Скажеш, ти знайшов усі таємні ходи в цих стінах? — Обидва вони знали, що аж ніяк не всі. — Я не дозволю Томенові лишитися наодинці з Маргерією! Навіть на пів-удару серця не дозволю!


— Вони не залишаться на самоті. З нею будуть її сестри.


— А також ти. Я наказую тобі від імені короля!


Серсея зовсім не бажала, щоб Томен ділив ложе з молодою дружиною, але Тирели наполягали.


— Чоловік та дружина мають спати разом, — казала Колюча Королева, — хай навіть не робитимуть нічого іншого. Авжеж у ліжку його милості вистачить місця на двох.


Пані Алерія підтримала свекруху.


— Нехай дітки зігріють уночі одне одного. Це їх зблизить. Маргерійка часто ділить ковдри з сестричками. Вони співають пісень, грають в ігри, шепочуть таємниці одна одній, коли настає час гасити свічки.


— Як зворушливо, — відповіла Серсея. — То нехай чинять так і далі. У Дівосхроні.


— Певно ж, їхня милість знають краще, — звернулася пані Олена до пані Алерії. — Вони ж матінка нашого вінценосного хлопчика — хоча б тут сумніву бути не може. Та невже ми не дійдемо згоди хоча б щодо шлюбної ночі? Чоловік не має спати окремо від дружини у ніч їхнього весілля. Це поганий призвісток — так починати подружнє життя.


«Колись я тебе навчу, що таке погані призвістки» — заприсяглася королева.


— Хай Маргерія розділить опочивальню з Томеном на одну ніч, — вимушено погодилася вона. — Але не довше.


— Дякуємо вашій милості за згоду та злагоду, — відповіла Колюча Королева, і всі обмінялися посмішками.


Серсеїни пальці увіп’ялися в передпліччя Хайме так, що мали б лишити синці.


— Мені потрібні очі всередині тієї опочивальні, — мовила вона.


— Щоб бачити що? — буркнув він. — Немає жодної небезпеки здійснення шлюбу. Томен ще надто юний.


— А Осіфер Бросквин був надто мертвий, та це не завадило йому зробити дитину, хіба ні?


Її брат розгубився.


— Хто такий той Осіфер Бросквин? Батько князя Пилипа, абохто?


«Та він такий самий невіглас, як Роберт. Уся його тяма — в мечовій руці.»


— Забудь Бросквина, лишень пам’ятай, що я тобі сказала. Присягнися, що лишишся біля Томена аж до сходу сонця.


— Воля твоя, — буркнув він легковажно, наче показуючи марність її остраху. — То ти не відмовилася від наміру спалити Башту Правиці?


— Після бенкету. — Це була єдина зі святкових розваг, якою Серсея сподівалася насолодитися. — Нашого панотця убили в тій башті. Я не можу на неї дивитися. Якщо боги матимуть ласку, вогонь викурить з руїн кількох добре захованих щурів.


Хайме закотив очі.


— Ти що, знову про Тиріона?!


— Про нього, про князя Вариса, і про того наглядача.


— Якби хтось із них ховався у башті, ми б його знайшли. Я туди надіслав ціле військо з кайлами та молотами. Ми попробивали стіни, поздирали підлоги, виявили з півсотні таємних проходів.


— А могли проминути ще з півсотні!


Деякі з потаємних лазів виявилися такими малими, що Хайме посилав туди на розвідку малих стайниченків та двірських джур. Було знайдено прохід до кам’яних мішків та сухий кам’яний колодязь, який здавався бездонним. Знайшлося помешкання, повне черепів та зжовтілих кісток, чотири мішки почорнілих срібних монет часів правління короля Візериса Першого. А ще знайшлося безліч щурів… та серед них не було ані Тиріона, ані Вариса, і зрештою Хайме наполіг на припиненні пошуків. Один хлопчина застряг у вузькому проході; його довелося витягати за ноги під болісний вереск. Ще один впав з висоти і зламав обидві ноги. Двоє стражників зникли, досліджуючи боковий прохід. Інші стражники присягалися, що чули їхні слабкі голоси крізь кам’яну стіну, та коли за наказом Хайме ту стіну розвалили, то з іншого боку знайшли тільки землю та уламки.


— Біс малий та хитрий. Він може досі ховатися у стінах. Якщо це так, вогонь викурить його звідти.


— Навіть якби Тиріон досі ховався у замку, то авжеж не у Башті Правиці. Ми лишили від неї порожню шкаралупу.


— Якби ж зробити те саме з рештою цього огидного замку, — мовила Серсея. — Після війни я хочу побудувати новий палац на тому березі річки.


Позаминулої ночі він їй навіть наснився — казковий білий замок, оточений лісами та садами, за багато верст від смороду і тлуму Король-Берега.


— Це місто — помийна яма. Шеляга ламаного б за нього не дала. Так і кортить перевезти двір до Ланіспорту і почати правити державою з Кастерлі-на-Скелі.


— Ото була б іще гірша дурниця, ніж спалити Башту Правиці. Поки Томен сидить на Залізному Престолі, у державі дивляться на нього як на істинного короля. Але сховай його під Скелею — і він стане лише одним пошукачем престолу з багатьох, не кращим за Станіса.


— Мені це відомо, — ущипливо відповіла королева. — Я сказала, що мені КОРТИТЬ перевезти двір до Ланіспорту — а не що я завтра туди вирушаю. Ти завжди був такий недолугий, чи подурнішав після втрати руки?


Хайме не відповів на її закид.


— Якщо полум’я розповсюдиться поза баштою, то ще, диви, спалить тобі весь замок раніше, ніж ти гадала. Одна справа — наміри, і геть інша — що з них виходить. Шал-вогонь — річ дуже зрадлива.


— Князь Галин запевнив мене, що його вогнечарники втримають вогонь у покорі. — Цех алхіміків уже два тижні варив свіжий шал-вогонь. — Хай увесь Король-Берег побачить полум’я. Буде наука нашим ворогам.


— Говориш, наче Аерис.


Вона роздула ніздрі.


— Пильнуйте язика, пане лицарю!


— Я тебе теж люблю, мила сестричко.


«Як я могла колись кохати оце бридке створіння?» — спитала вона себе, коли брат пішов. «Він був твоїм близнюком, твоєю тінню, твоєю другою половиною» — прошепотів інший голос. «Можливо, колись так і було, — подумки відповіла вона. — Але тепер все змінилося. Тепер він мені чужий.»


Порівняно з розкошами весілля Джофрі щасливий день короля Томена був поміркованим заходом без великого марнотратства. Ніхто не палав бажанням облаштовувати нове пишне святкування — а найменше королева. І ніхто не хотів знову викидати на вітер купу грошей — а найменше Тирели. Тому юний король узяв Маргерію Тирел за дружину в королівському септі Червоного Дитинця перед очима менше як сотні гостей замість тих тисяч, що дивилися, як ту саму жінку брав собі його старший брат.


Наречена була прекрасна, жвава, весела, вродлива… її наречений — опецькуватий та рожевий, як належить дитині. Він проказав обітниці тоненьким дитячим голосочком, обіцяючи кохати і зберігати вірність двічі овдовілій доньці Мейса Тирела. На Маргерії була та сама сукня, котру вона вдягала на весілля з Джофрі — легка хмарка тонкого шовку кольору слонової кістки, мирійського мережива та дрібних перлів. Серсея досі була у чорному на знак жалоби за вбитим первістком. Хай його вдовиця втішається жартами, питвом, танцями, відкинувши пам’ять про Джофрі… але мати не забуде свою дитину так легко і скоро.


«Так не годиться, — думала вона. — Занадто похапливо. Хай за рік, хай за два — не раніше. Вирій мав би вдовольнитися зарученням.»


Серсея рушила туди, де між своєю дружиною та матір’ю стояв Мейс Тирел. «Ви змусили мене до цього блазенського весілля, пане князю, і я вам не скоро це подарую.»


Коли настав час змінити киреї, наречена вишукано опустилася на коліна, і Томен укрив її важезним, незграбним золототканим корзном, яке накинув Роберт на Серсею у день їхнього весілля — з вигаптуваним на спині оніксовими намистинами вінценосним оленем Баратеонів. Серсея від початку наполягала на киреї тонкого червоного шовку, яку використав Джофрі.


— Саме цим корзном мій ясновельможний панотець укривав на весіллі мою паніматку, — пояснила вона Тирелам.


Але Колюча Королева втрутилася і тут.


— Ви кажете про оту стару ганчірку? — спитала клята відьма. — Як на мене, вона занадто пошарпана… а тепер ще й зурочена, адже так? Та й хіба олень не пасує краще законному синові короля Роберта? За моїх часів на весіллі наречена вдягала кольори майбутнього чоловіка, а не майбутньої свекрухи.


Завдяки бридкій цидулі короля Станіса про спадкові права короля Томена вже ходило забагато пліток та побрехеньок. Серсея не посміла роздмухувати вогонь наполяганнями на кольорах Ланістерів для киреї молодої. А тому погодилася так чемно, як тільки зуміла. Та все ж від одного погляду на все те золото з оніксом у ній прокидалося презирство і ненависть. «Що більше даєш цим Тирелам, то ширше вони роззявляють рота.»


Коли були проказані всі обітниці, король з новою королевою виступили з септу приймати вітання.


— Вестерос має нині двох королев, і молода — ще вродливіша за стару! — басовито прогудів Лайл Кракегол, велетенський на зріст і силу телепень з лицарства її батька, що часто нагадував їй покійного неоплаканого чоловіка. За його дотеп Серсея трохи не дала йому ляпаса.


Гиліс Росбі спробував поцілувати їй руку, та лише накашляв на пальці. Князь Рожвин поцілував у одну щоку, Мейс Тирел — у обидві. Великий маестер Пицель сказав Серсеї, що вона не втратила сина, а здобула нову доньку. Хоч раз її позбавила своїх сльозавих обіймів пані Танда — на свято не з’явився ніхто з жіноцтва Стоквартів, і за ту невеличку милість королева подумки дякувала долі.


Серед останніх вітальників був Кеван Ланістер.


— Отже, скільки знаю, ви їдете від нас на наступне весілля, — мовила королева своєму дядькові.


— Твердокамінь вичистив усякий набрід з замку Даррі, — відповів він. — Наречена Ланселя чекає на нас там.


— А чи святкуватиме разом з вами і пані дружина?


— Річковий край досі вельми небезпечний. Там нишпорять рештки горлорізів Варго Хапа. Берік Дондаріон вішає Фреїв. А чи правда, що до нього приєднався Сандор Клеган?


«Звідки він знає?»


— Дехто каже і таке. Звістки протирічать одна одній.


Минулої ночі прилетів птах із септрію на острові коло самого гирла Тризуба. Містечко Солепанва, що лежало неподалік, страшно сплюндрувала зграя розбійників, і деякі вцілілі розповідали про ревливого бугая у собачому шоломі, якого бачили в лавах нападників. Казали, що він зарізав десяток мирних мешканців і зґвалтував дівчинку дванадцяти років.


— Поза сумнівом, Ланселю аж кортить вистежити Клегана, а заразом і князя Беріка. І нарешті відновити королівський мир у землях Тризубу.


Пан Кеван на мить зустрів її очі своїми.


— Мій син — не з людей, здатних упорати Сандора Клегана.


«Принаймні у цьому між нами панує згода.»


— Але його батько — напевне з таких?


Дядько міцно стиснув вуста.


— Якщо моя служба не потрібна Скелі…


«Ваша служба потрібна тут.» Серсея поставила свого родича Даміона Ланістера каштеляном Скелі, а іншого — пана Давена Ланістера — зробила Оборонцем Заходу. «Непокора має свою ціну, дядечку.»


— Привезіть нам Сандорову голову, і я знаю, що його милість буде дуже вдячний. Джофові той пес чомусь подобався, але Томена він завжди лякав… і схоже, недарма.


— Коли пес скаженіє і не кориться, вина лягає на його хазяїна, — відповів пан Кеван, обернувся і вийшов геть.


Хайме супроводив її до малої трапезної, де саме готували столи до учти.


— Це все ти винуватий, — шепотіла королева, поки вони крокували разом. — Твердив мені: «хай поберуться, хай поберуться». Маргерія мала б носити жалобу за Джофрі, а не кирею молодої за Томеном. Вона мала б потерпати з горя так само, як я. До того ж я не вірю, що вона цнотлива. Адже Ренлі мав прутня, чи не так? Він був братом Роберта — авжеж мав, ще й якого! Якщо та бридка стара жаба гадає, що я дозволю своєму синові…


— Ти позбавишся пані Олени вже зовсім скоро, — тихо перебив її Хайме. — Вона повертається до Вирію назавтра вранці.


— То вона так каже. — Серсея не вірила жодним обіцянкам Тирелів.


— Ні, вона справді їде, — наполягав Хайме. — Мейс забирає половину тирелівського вояцтва до Штормоламу, а інша половина повертається до Обширу під проводом пана Гарлана, щоб утвердити його владу в Ясних Водах. За кілька днів єдиними трояндами, що лишаться у Король-Березі, буде Маргерія, її дівчата і кілька стражників.


— І пан Лорас. Чи не забув ти, часом, свого присяжного братчика?


— Пан Лорас є лицарем Королегвардії.


— Пан Лорас є Тирелом до печінок! Мабуть, коли сцить — то бризкає трояндовою водою. Нізащо б не дала йому біле корзно!


— Запевняю тебе: якби я сам обирав собі братчиків, його б тут не було. Та чомусь мене тоді ніхто не питав. Все ж гадаю, з Лорасом клопоту не буде. Коли чоловік вдягає біле корзно, воно його міняє.


— Тебе авжеж поміняло. І не на краще.


— Я тебе теж люблю, мила сестричко.


Хайме притримав для неї двері та провів до високого столу і крісла біля короля. Маргерія сиділа по іншу Томенову руку, на найпочеснішому місці. Коли вона увійшла обіруч з малим королем, то зупинилася на показ обійняти Серсею і поцілувати її в обидві щоки.


— Ваша милосте, — мовила дівчина, зухвало шкірячись мало не на кутні, — я почуваюся так, наче тепер маю другу матінку. Молюся, щоб ми стали ближчі одна до одної, поєднані любов’ю до вашого милого синочка.


— Я любила обох своїх синів.


— Джофрі теж живе у моїх молитвах, — відповіла Маргерія. — Я його щиро кохала, хоча і не мала змоги краще спізнати.


«Брешеш! — подумала королева. — Якби ти його кохала хоч хвилину, то мала б пристойність не вискакувати прожогом за його брата. Ти хотіла лише його корони.» Їй закортіло негайно загилити зашарілій нареченій ляпаса просто на помості, на очах у половини двору, і хай усі пристойності летять до дідька.


Як і служба в храмі, весільний бенкет був вельми поміркований. Усі приготування взяла на себе пані Алерія; Серсеї гидко було й думати знову братися до них після того, що сталося на весіллі Джофрі. Подавали тільки сім страв. Гостей між перемінами розважали Салотрус та Місячок, під час трапези грали музики: на козі та скрипці, на лютні та сопілці, на високій арфі. Єдиним співцем був якийсь улюбленець Маргерії — юний хвацький жевжик, вбраний у лазурові барви, що називав себе Блакитним Бардом. Він заспівав кілька любовних пісень і відкланявся.


— Яка прикрість, — гучно поскаржилася пані Олена. — А я ж так сподівалася почути «Рине дощ у Кастамирі».


Хай коли Серсеїн погляд падав на стару відьму, перед очима негайно спливала мармиза Маггі-Жаби — зморшкувата, жахливо потворна, повна нетутешньої мудрості. «Ні, то просто всі старі баби схожі одна на одну, — умовляла вона себе. — Не переймайся.» Насправді зігнута навпіл чаклунка нічим не скидалася на Колючу Королеву. І все ж, забачивши ницу посмішечку пані Олени, Серсея мимоволі знову переносилася уявою до намету Маггі. Вона досі пам’ятала запах усередині, насичений чудернацькими східними прянощами, і м’які ясна Маггі, котрими та смоктала кров їй з пальця. «Королевою ти будеш, — пообіцяла стара червоними, волого-лискучими вустами, — доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.»


Серсея зиркнула повз Томена на Маргерію, що сміялася, балакаючи з батьком. «Вона таки нічогенька, — визнала королева, — та її врода походить головне від молодості. Замолоду кожна сільська дівка має якусь вроду, бо ще свіжа, невинна і незіпсута. Каштанове волосся з карими очима теж по селах знайти неважко. Лише йолоп насмілиться твердити, що вона вродливіша за мене.» Але світ повен йолопів — так само, як двір її сина.


Коли Мейс Тирел підвівся проказати здравицю, королевин настрій не покращився. Князь високо здійняв золотого келиха, посміхнувся до своєї кралечки-донечки та басовито прогув:


— За короля і королеву!


Решта овець забекала за ним слідом.


— За короля і королеву! — горлали вони, брязкаючи кухлями. — За короля і королеву!


Вона не мала іншого вибору, крім пити разом з ними, палко шкодуючи, що гості не мають одного спільного обличчя, у яке вона б могла вихлюпнути чару вина і нагадати, хто тут справжня королева. Єдиний з Тирелових підчихвостів, який хоча б згадав про неї, був Пакстер Рожвин; князь Вертограду підвівся на ноги, трошки хитаючись, і верескнув:


— За обох наших королев! За стару і молоду!


Серсея перехилила кілька чарок вина і посовала золотою тарелею шматочок їжі. Хайме їв іще менше і дуже рідко вшановував своєю присутністю власне місце на помості. «Він непокоїться не менше за мене» — зрозуміла королева, спостерігаючи, як той нишпорить палатою, відкидаючи здоровою рукою гобелени, щоб подивитися, чи ніхто за ними не ховається. Королева знала, що палату ззовні оточують ланістерівські списники. Пан Озмунд Кіптюг сторожив одні двері, пан Мерин Трант — інші. Балон Лебедин стояв за королівським кріслом, Лорас Тирел — за королевиним. Нікому на бенкеті, крім білих лицарів, не дозволялося мати при собі меча.


«Мій син у безпеці, — казала собі Серсея. — Його не спіткає жодне лихо, тільки не тут і не зараз.» Але щораз, дивлячись на Томена, вона бачила, як Джофрі роздирає собі горлянку. І коли хлопчик раптом закашлявся, серце королеви на мить спинилося, а тоді вона ринула до нього, збивши з ніг служницю.


— Лишень ковток вина пішов не в те горло, — підбадьорливо посміхнулася до неї Маргерія Тирел, узяла руку Томена в свою і поцілувала йому пальці. — Мій маленький коханий має робити менші ковтки. Бачиш, любий, ти налякав свою пані матінку мало не до смерті.


— Пробачте мені, матінко, — похнюпився Томен.


Цього Серсея вже винести не могла. «Не можна дозволити їм бачити мої сльози» — подумала вона, відчувши, як наливаються очі, та хутко закрокувала повз пана Мерина Транта до проходу позаду палати. Залишившись на самоті під лойовою свічкою, королева дозволила собі гарячково схлипнути, потім ще і ще. «Плакати може жінка. Але не королева.»


— Ваша милосте? — запитав голос ззаду. — Я не завадила?


Жіночий голос смакував вимовою сходу. На мить Серсея злякалася, що до неї з могили заговорила Маггі-Жаба. Але то була всього лише дружина Добромира — чорноока красуня, котру князь Ортон уподобав під час свого вигнання, а потім привіз додому до Довгостолу.


— У малій трапезній таке важке повітря, — вимушено відповіла Серсея. — А дим очі виїдає — аж сльози потекли.


— У мене теж. — Пані Добромир була на зріст така ж висока, як королева, проте на відміну від неї не білява та світлошкіра, а темнава, з волоссям кольору крукового крила, оливковою шкірою, ще й молодша років на десять. Вона простягла королеві світло-блакитну хустку з шовку та мережива. — Я теж маю сина. І знаю, що на його весіллі наплачу цілі річки сліз.


Серсея витерла щоки від власних сліз, мовчки лютуючи, що дозволила їх побачити.


— Дякую, — сухо вимовила вона.


— Ваша милосте, я хотіла… — Мирійка стишила голос. — Ви маєте дещо знати. Вашу покоївку перекупили. Вона розповідає панні Маргерії про все, що ви робите.


— Сенела? — Раптова лють скрутила королеві живіт. Невже нікому навколо не можна довіряти? — Ви цього певні?


— А ви накажіть простежити за нею. Маргерія ніколи не зустрічається з нею самою. За круків — носити листи — їй правлять сестри у перших. Інколи Елінора, інколи Алла, інколи Мегга. Усі три Маргерії наче рідні. Вони зустрічаються у септі та вдають, що моляться. От поставте назавтра в септі вашу людину, і вона побачить, як Сенела шепоче до Мегги під вівтарем Діви.


— Якщо це правда, навіщо ви мені кажете? Ви ж належите до жіночого почту Маргерії. Чого б це вам її зраджувати?


Серсея навчилася остороги ще на колінах у батька; це могла бути пастка, брехня, покликана посіяти незгоду між левом та трояндою.


— Довгостіл присягає Вирієві, це правда, — відповіла жінка, відкидаючи назад жмут чорного волосся, — але ж я приїхала з Миру, і моя вірність належить тільки моєму чоловікові та синові. Я завжди бажаю для них найкращого.


— Зрозуміло.


У тіснім проході королева відчувала пахощі парфумів іншої жінки — мукусовий запах зі спогадами про мох, землю та дикі квіти. А під парфумами жінка понад усе пахкотіла честолюбними прагненнями. «Це ж вона свідчила на Тиріоновому суді, — раптом пригадала Серсея. — Вона бачила, як Біс кидав отруту до келиха Джофрі. І не злякалася розповісти.»


— Я дам ради цій справі, — пообіцяла королева. — Якщо сказане вами — правда, вас нагородять.


«А якщо ти мені збрехала, то я позбавлю тебе язика, а твого вельможного чоловіка — земель та золота.»


— Ваша милість такі добрі. А ще вродливі та чарівні.


Пані Добромир посміхнулася. Зуби вона мала білі, вуста — повні та темні.


Коли королева повернулася до малої трапезної, то знайшла свого брата, що нетерпляче міряв підлогу кроками.


— То був лише ковток вина, що пішов не в те горло. Хоча я теж перелякався.


— У мене в животі все так скрутилося, ані шматочка не проковтну! — загарчала на нього Серсея. — А вино на смак наче жовч! Це весілля було помилкою.


— Це весілля було необхідне. Хлопчик у безпеці, боятися нема чого.


— Телепень! Вінценосці ніколи не бувають у безпеці!


Вона роззирнулася палатою. Мейс Тирел реготав у колі свого лицарства. Князі Рожвин та Рябин стиха розмовляли поміж себе. Пан Кеван похмуро сидів над келихом вина у глибині палати, поки Лансель щось шепотів до септона. Сенела переміщувалася уздовж стола, наповнюючи келихи сестер нареченої вином темно-червоним, наче кров. Великий маестер Пицель заснув. «Ні на кого я тут не можу покластися, навіть на Хайме, — зрозуміла вона, скніючи душею. — Треба розігнати увесь цей вертеп і оточити короля своїми власними людьми.»


Пізніше, коли подали та прибрали солодощі, горіхи та сир, Маргерія з Томеном розпочали танець. Кружляючи підлогою, вони виглядали доволі кумедно, не сказати недоладно. Тирелівське дівчисько вивищувалося на півтори стопи над своїм малим чоловіком, а Томен і танцювати як слід не вмів — де йому було рівнятися з вишуканою зграбністю Джофрі. Утім, він робив усе можливе і не зважав на те, яке видовисько являв стороннім поглядам. Щойно з ним закінчила Діва Маргерія, як одна за одною набігли її сестри, наполягаючи, щоб король потанцював і з ними. «Вони його засмикають, змусять запинатися і тупцювати, наче недолугого селюка, — з ненавистю подумала Серсея. — Половина двору реготатиме з нього за спиною.»


Поки Алла, Елінора та Мегга по черзі забирали собі Томена, Маргерія пройшла палатою в танку зі своїм батьком, потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був убраний у білий шовк, навколо стану мав паса з золотих троянд, а на киреї — нефритову застібку в подобі тієї ж таки троянди. «Вони могли бути близнюками» — подумала Серсея, спостерігаючи за двійком Тирелів. Пан Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі великі карі очі, таке саме рясне брунатне волосся, що кучерями спадало на плечі, таку ж білу і гладку, без жодної вади шкіру. «Добрячий висип прищів на мармизах навчив би вас не ламати з себе казна-що.» Лорас був вищий, мав на обличчі кілька кущиків м’якої брунатної порості, а в Маргерії тіло вже набуло звабливих жіночих обрисів, та в іншому вони скидалися одне на одного більше, ніж Серсея з Хайме, і це її теж украй дратувало.


Її власний близнюк перервав її похмурі думки.


— Чи не вшанує ваша милість танком свого білого лицаря?


Вона кинула на нього нищівний погляд.


— Навіщо? Аби ти шарпав мене своїм оцупком? Оце вже ні. Можу дозволити хіба що налити вина. Якщо впораєшся і не розіллєш.


— Такий незграбний каліка, як я? Та де вже мені.


Він віддалився і пішов знову обходити палату. Вино собі вона мусила наливати власноруч.


Серсея також відмовила Мейсові Тирелу, а потім Ланселю. Решта зрозуміла натяк, і ніхто більше не наближався. «Вірні друзі та віддане панство.» Вона не могла довіряти навіть усім західнякам поспіль — а то ж були батькові присяжні слуги та значкові лицарі. Якщо вже її власний дядько змовився з ворогами…


Маргерія саме танцювала з сестрою Аллою, Мегга — з паном Талладом Високим, інша сестра, Елінора, поділяла келих вина з молодим та вродливим Байстрюком Плавня — Аураном Буруном. Королева вже не вперше помічала Буруна — стрункого молодика з сіро-зеленими очима та довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли ж вона побачила його вперше, то на пів-удару серця подумала, що з праху повернувся сам Раегар Таргарієн. «То лише волосся, — сказала вона собі. — Де йому рівнятися вродою з Раегаром. Обличчя надто вузьке, і отой серпок на підборідді…» Все ж Веларіони походили від одвічних валірійських родів, і дехто з них мав таке саме сріблясте волосся, як стародавні драконові королі.


Томен повернувся до свого місця пощипати яблучний пиріг. Крісло її дядька стояло порожнє. Королева пошукала його очима і знайшла у кутку за розмовою з сином Мейса Тирела — Гарланом. «Про що б це їм розмовляти?» У Обширі пана Гарлана звали Гартованим і вважали за зразок лицарства, та вона довіряла йому не більше, ніж Маргерії чи Лорасові. Серсея ще не забула золоту монету, яку Кайбурн знайшов під нічним горщиком наглядача в’язниці. «Золота рука Вирію. А Маргерія за мною шпигує.» Коли Сенела з’явилася поруч підлити вина у келих, королева ледве поборола прагнення схопити її за горло і там-таки придушити. «Не смій мені зуби шкірити, зрадлива сучко. Ти благатимеш про милосердя, перш ніж я з тобою скінчу.»


— Вважаю, її милості на сьогодні вина вже досить, — почула вона слова свого брата Хайме.


«Е ні, — подумала королева. — Усього вина світу мало, щоб досидіти оце весілля до кінця.» Вона підвелася так швидко, що ледь не впала; Хайме вхопив її за руку і втримав на місці, але вона вирвалася і гучно ляснула долонями. Музика завмерла, голоси замовкли.


— Пані та панове! — гучно оголосила Серсея. — Якщо буде ваша ласка вийти зі мною надвір, ми разом запалимо свічку на знак союзу Вирію та Кастерлі-на-Скелі, а також нового віку миру та процвітання у Семицарстві!


Башта Правиці стояла темна і покинута, з чорними дірами замість колишніх дубових дверей та віконниць. Але навіть зруйнована і сплюндрована, вона вивищувалася над зовнішнім дворищем. Коли весільні гості потяглися вервечкою з малої трапезної, вони мусили проходити у її тіні. Серсея глянула вгору, побачила зубчасту верхівку башти, яка ніби гризла повний осінній місяць, і на мить замислилася, скільки ж Правиць скількох королів знала ця будівля за своїх господарів упродовж останніх трьох століть.


За півсотні сажнів од башти вона глибоко вдихнула, щоб не паморочилося у голові.


— Пане Галине! Можна починати.


Галин Вогнечарник промовив «Гм-м-м-м» і змахнув смолоскипом, якого тримав. Лучники на мурах напнули луки і надіслали у чорні вікна тузінь палаючих стріл.


Башта видала гучне ухкання, і за пів-удару серця вибухнула зсередини яскравим світлом — червоним, жовтогарячим… і зеленим, зловісним тьмяно-зеленим, кольору жовчі, жаду та вогнечарникових сцянок. «Речовиною» кликали алхіміки те, що простий люд звав «шал-вогнем». П’ятдесят горщиків помістили усередину Башти Правиці разом із сухими колодами, барилами смоли та майже всім земним майном карлика на ім’я Тиріон Ланістер.


Жар зеленого вогню королева відчула навіть там, де стояла. Вогнечарники твердили, що тільки три речі палять жаркіше, ніж їхня речовина: драконове полум’я, вогонь земних надр і літнє сонце. Деякі з панн та паній зойкнули, коли перші язики полум’я з’явилися у вікнах і поповзли зовнішніми стінами, наче довгі зелені мацаки. Інші схвально загукали і проказали здравиці.


«Яка краса, — подумала вона. — Прекраснішим був тільки Джофрі, коли його поклали до моїх рук.» Жоден чоловік не дарував їй такої втіхи, як Джофрі, коли брав до ротика її сосок з молоком.


Томен витріщався на вогні широко розплющеними очима, наляканий не менше, ніж зачарований, доки Маргерія не сказала щось йому на вухо, змусивши засміятися. Дехто з лицарства заходився ставити заклади на те, чи скоро завалиться башта. Князь Галин стояв, мугикаючи про себе і розхитуючись на підборах.


Серсея згадала усіх Правиць Короля, котрих знала упродовж років: Овейна Добромира, Джона Конінгтона, Карлтона Челстеда, Джона Арина, Едарда Старка, свого брата Тиріона. І понад усе — свого батька, князя Тайвина Ланістера. «Усі вони зараз палають тут, — подумала вона, звикаючи до думки. — Вони померли і тепер горять, усі до одного, зі своїми змовами, зрадами та заколотами. Сьогодні — мій день. Це мій замок і моє королівство.»


Башта Правиці раптом застогнала так гучно, що усі розмови разом припинилися. Камені потріскалися і повипадали зі стін, частина верхівки відвалилася і впала на землю з гучним хряскотом, у хмарі пилу та диму. Крізь розламане кам’яне мурування до башти увірвалося свіже повітря, і вогонь спалахнув сильніше, вибухнувши вгору. Зелені язики стрибнули в небо, завихорилися один навколо одного. Томен відсахнувся, але Маргерія взяла його за руку і промовила:


— Дивись-но! Полум’я танцює. Так само, як танцювали ми, коханий.


— А й справді! — Голос його повнився подивом. — Дивіться, матінко, вони танцюють!


— Я бачу. Пане Галине, як довго палатиме вогонь?


— Усю ніч до ранку, ваша милосте.


— Гарненька свічечка, мушу визнати, — мовила пані Олена Тирел, спираючись на ціпка між Лівиком та Правиком. — Горить яскравенько, хоч не спіткнемося, як підемо спати. Старі кістки вже стомилися, а молоді, мабуть, навеселилися. Час укладати короля та королеву на постіль!


— О так. — Серсея майнула рукою до Хайме. — Гей, пане Регіментарю! Супроводьте його милість з малою королевою до ковдр та подушок, якщо ваша ласка.


— Слухаю волю вашої милості. І вас також?


— Нема потреби. — Серсея почувалася надто живою, щоб іти спати. Шал-вогонь очистив її, випалив гнів та страхи, наповнив рішучістю. — Вогні такі прекрасні. Я хочу ще подивитися на них.


Хайме завагався.


— Вам не слід лишатися на самоті.


— Я не буду сама. Пан Озмунд лишиться зі мною і вбереже від лиха. Він же ваш присяжний братчик Королегвардії.


— Коли ласка вашої милості, — відповів Кіптюг.


— Так, це ласка моєї милості.


Серсея ковзнула своєю рукою йому під лікоть, і вони лишилися біч-обіч спостерігати шаленство вогню.


Заплямований лицар


Ніч була незвично прохолодною, навіть для осені. Свіжий вогкий вітер гуляв провулками, здіймаючи пилюку дня. «Північний вітер, що несе холоднечу.» Пан Арис Дубосерд нап’яв каптура, щоб затулити обличчя. Не личило йому бути впізнаним. За два тижні перед тим у місті-тіні зарізали торговця — мирну людину, що приїхала у Дорн по плоди садів та ланів, а знайшла смерть замість смокв. Єдиний злочин купця полягав у тому, що він прибув з Король-Берега.


«У моїй особі юрба знайде небезпечнішого ворога.» Йому трохи що не кортіло зустріти нападників. Рука сама ковзнула донизу і легенько попестила руків’я меча-півторака, що висів при поясі, майже схований двома шарами просторого лляного вбрання: верхнього, з пірузовими смугами та рядами золотих сонць, і легшого нижнього, жовтогарячого. Дорнійські шати були зручні, але його батько, напевне, зомлів би, якби побачив сина отак вбраним. Адже він був паном з Обширу, а дорнійці — стародавніми ворогами, про що свідчили гобелени у Стародубі. Арисові досить було заплющити очі, щоб негайно побачити їх перед собою. Князь Едгеран Щедрорукий на своєму престолі посеред пишних розкошів з сотнею дорнійських голів, навалених купою коло ніг. Трилисток у Великокняжому Проході, прохромлений дорнійськими списами. Алестер сурмить у ріг останнім подихом свого життя. Пан Оливар Зеленодуб, весь у білому, помирає при боці Юного Дракона. «Ні, Дорн — негодяще місце для Дубосердів.»


Навіть коли був живий великий князь Оберин, лицар почувався незатишно щоразу, як мусив залишати Сонцеспис і виходити до міста-тіні. Він відчував на собі очі, куди б не пішов — маленькі чорні дорнійські очиці, повні ледве прихованої ворожості. Крамарі докладали усіх зусиль, щоб ошукати його на кожному кроці, а щодо шинкарів він майже не сумнівався, що вони плюють йому в кухлі. Якось купка хлопчаків-голодранців заходилася жбурляти каміння, і він мусив вийняти меча, щоб їх відігнати. Смерть Червоного Гаспида запалила Дорн ще жаркіше… хоча вулиці трохи принишкли, відколи великий князь Доран замкнув Піщаних Змійок у башті. І все ж одягти біле корзно у місті-тіні означало б неминучий напад. А він привіз їх аж три: два вовняні — одне легке і одне важке — а третє з тонкого білого шовку. І почувався голим, коли одне з них не огортало його плечі.


«Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка.


Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само?


Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала.


Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів.


Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно від того, як гравці розташовували свої власні клітини. Княжич Тристан заповзявся до гри одразу ж, як спізнав, а згодом і Мирцела навчилася, щоб не пасти задніх. Їй не виповнилося ще одинадцяти років, нареченому було тринадцять, але останнім часом вона вигравала частіше, ніж програвала. Втім, Тристан не переймався.


Важко було уявити двох дітей, більше відмінних на вигляд. Він мав оливкову шкіру, пряме чорне волосся, вона — бліду, наче молоко, і копицю золотих кучерів. Світло і пітьма — наче королева Серсея і король Роберт. Лицар молився, щоб Мирцела знайшла більше втіхи у своєму дорнійському юнакові, ніж її мати — у штормовому князеві.


Пана Ариса бентежило, що він мусив залишити Мирцелу на самоті, хай навіть у безпеці замку. До її покоїв у Башті Сонця вели двоє дверей, і на кожних стояло двійко стражників — надвірних ланістерівських вояків, прибулих з Король-Берега, загартованих у битвах, суворих і непохитно вірних аж до кісток. Мирцела також мала при собі покоївок та септу Еглантіну, а великого княжича Тристана беріг його присяжний панцирний слуга, пан Гаскойн з Зеленокрівці. «Ніхто її не зачепить, — казав він собі, — а за два тижні ми безпечно поїдемо звідси.»


Принаймні так обіцяв йому великий князь Доран. Арис вразився, коли побачив, яким старим та немічним став дорнійський володар, але у слові великого князя сумніватися не міг.


— Перепрошую, що не міг прийняти вас аж дотепер, і навіть не мав нагоди познайомитися з принцесою Мирцелою, — мовив Мартел, коли Ариса запросили до його світлиці, — та сподіваюся, моя донька Аріана зробила вашу гостину в Дорні приємною.


— Саме так, пане великий князю, — відповів лицар, молячись, щоб його не зрадила барва на щоках.


— Наша земля сувора і бідна, та й вона має свою вроду. Сумно мені чути, що ви бачили у Дорні самий лише Сонцеспис, та водночас лячно, щоб ви не опинилися в небезпеці разом із вашою принцесою поза цими мурами. Ми, дорнійці, маємо гарячу кров, швидко гніваємося і повільно пробачаємо. То була б велика втіха і розрада, якби я міг сказати, добрий лицарю, що війни проти престолу прагнули самі лише Піщані Змійки. Але не хочу вам брехати. Ви чули, як мої прості піддані на вулицях вимагали од мене скликати списи до бою. На жаль, половина дорнійського панства згодна з ними.


— Як щодо вас, пане великий князю? — насмілився запитати лицар.


— Моя матінка навчила мене багато років тому, що лише навіжені починають війну, яку не можуть виграти. — Можливо, поставлене руба запитання і образило великого князя Дорана, та він добре приховав свої почуття. — І все ж цей мир такий крихкий та тендітний… так само, як ваша принцеса.


— Лише дикий звір завдасть шкоди маленькій дівчинці.


— Моя сестра Елія теж мала маленьку дівчинку. Її звали Раеніс, і вона теж була принцесою. — Великий князь зітхнув. — Той, хто ладен устромити ножа в принцесу Мирцелу, не плекає ненависті до неї самої — так само, як пан Аморі Лорх не плекав ненависті до Раеніс, якщо її справді убив він. Такі люди шукають лише способу підштовхнути мою руку. Бо якщо Мирцелу вб’ють у Дорні, де вона знаходиться під моїм захистом, то хто повірить моїм виправданням?


— Ніхто не зашкодить Мирцелі, поки я живий.


— Це шляхетна обітниця, — мовив Доран Мартел зі слабкою усмішкою, — та ви всього лише одна людина, пане лицарю. Я сподівався, що ув’язнення моїх свавільних небог пригамує буремні води, але ми лише загнали тарганів назад під очерет. Щоночі я чую, як вони шепочуть і гострять ножі.


«Він боїться, — усвідомив пан Арис. — Онде, навіть руки тремтять. Великий князь дорнійський почувається наляканим.» Лицареві аж мову заціпило.


— Перепрошую, пане, — мовив далі великий князь Доран. — Я став кволий та хворий, щодня слабшаю, подеколи… Сонцеспис утомлює мене своїм гаміром, брудом та смородом. Я маю намір повернутися до Водограйних Садів, щойно мені дозволить обов’язок. І узяти принцесу Мирцелу з собою.


Не встиг лицар висловити заперечення, як великий князь здійняв руку з червоними набряклими кісточками.


— Ви також поїдете з нами. Разом з її септою, покоївками, охоронцями. Мури Сонцеспису досить міцні, але попід ними лежить місто-тінь. Навіть у замку щодня приходять і виходять сотні людей. Але Сади — то мій прихисток, моя царина. Великий князь Марон заклав їх як подарунок для своєї нареченої з дому Таргарієн, щоб відзначити шлюб Дорну з Залізним Престолом. Восени там найкраще: теплі дні, прохолодні ночі, солоний легіт з моря, водограї та ставки… А ще ж там багато дітей — хлопчиків та дівчаток з вельможних і шляхетних родин. Мирцела матиме приятелів свого віку для ігор та розваг. Там їй не буде самотньо.


— Як скажете.


Слова великого князя гупали в Ариса в голові. «Їй там буде безпечно.» Але чому Доран Мартел закликав його не писати до Король-Берега про переїзд? «Мирцелі буде найбезпечніше, якщо ніхто не знатиме, де вона знаходиться.» Пан Арис мусив погодитися, бо який мав вибір? Він був лицарем Королегвардії, так — але ж усього лише одним чоловіком, як сказав володар Дорну.


Провулок зненацька відкрився у освітлений місяцем дворик. «Повз майстерню свічкаря, — написала вона, — потім у ворота і коротким прогоном зовнішніх сходів.» Він штовхнув ворота і піднявся витертими сходами до ніяк не позначених дверей. «Чи треба постукати?» Та натомість просто штовхнув двері й опинився у великій тьмяній кімнаті з низькою стелею, освітленій двійком запашних свічок, що миготіли у заглибинах, вирізаних у товстих лампачних стінах. Він побачив у себе під ногами, взутими в сандалі, візерунчасті мирійські килими, на одній стіні — гобелен, а ще — ліжко.


— Панно? — покликав він. — Де ви?


— Тут.


Вона виступила з тіні позаду дверей. Навколо її правого передпліччя завивалася коштовна змійка, виблискуючи при кожному русі золотими та спижевими лусочками. Більше на ній не було нічого.


«Ні, — хотів був сказати він їй, — я ж прийшов лише розповісти, що мушу їхати.» Але щойно побачив блиск її тіла у світлі свічок, як втратив мову. Горлянка йому всохла, наче дорнійські піски, і він стояв мовчки, всотуючи у себе розкіш її тіла, маленьку душу на шиї, круглі зрілі груди з великими темними сосками, круті вигини стану та стегон. І ось він уже обіймає її, а вона стягує з нього вбрання. Досягнувши нижньої сорочки, вона вхопила її на плечах і розірвала шовк аж до пупа… та Арисові було байдуже. Її шкіра під його пальцями була гладенька і тепла, як пісок, спечений дорнійським сонцем. Він підняв їй голову, знайшов її вуста, розтулив своїми, наповнив її грудьми свої долоні, легенько попестив соски великими пальцями і відчув, як вони твердішають. Її волосся було чорне, рясне, пахкотіло квітами зозулинців — темними земними пахощами, від яких він затверднув, аж стало боляче.


— Торкнися мене, мій лицарю, — прошепотіла жінка йому на вухо.


Його рука поповзла униз круглим черевцем і знайшла солодке вологе місце під кущиком чорного волосся.


— Так, саме там, — промуркотіла вона, коли він ковзнув усередину пальцем. Вона тихенько писнула, потягла його до ліжка і штовхнула униз. — Іще, так, іще, так солодко, мій лицарю, лицарю, мій милий білий лицарю, так, так, я так тебе хочу…


Її руки спрямували його міць у неї, а тоді охопили спину і притягли ближче.


— Глибше, — прошепотіла вона. — Так… ой…


Коли вона огорнула його ногами, вони здалися йому міцними, наче сталевими. Нігті дерли йому спину щоразу, як він устромлявся — знову, і знову, і знову, аж нарешті вона скрикнула і вигнула під ним спину. Відтак її пальці знайшли його соски і трудилися доти, доки він не пролив сім’я усередину її тіла. «Я міг би померти щасливим» — подумав лицар, і протягом тузня ударів серця відчував мир та спокій.


Але не помер. Жага його була глибока і безмежна, як море, та коли найвища її хвиля відринула, гострі скелі сорому та вини знову увіп’ялися в душу. Інколи хвилям вдавалося накрити і сховати їх, та все ж вони завжди лишалися там, під водою — тверді, чорні, слизькі. «Що я роблю? — питав він себе. — Я ж лицар Королегвардії.» Він відкотився з неї, простягся горілиць і втупився у стелю. Там від однієї стіни до іншої бігла чимала тріщина. Її він раніше не помітив, як не помітив і малюнку на гобелені — царицю Німерію з її десятьма тисячами кораблів. «Я ж бачу лише її. Якби у вікно зазирнув дракон — і тоді я бачив би лише її груди, її обличчя, її посмішку.»


— Є вино, — промурмотіла вона йому в шию і поклала руку на рамена. — Хочеш пити?


— Ні.


Він відкотився ще далі й сів на краєчку ліжка. У кімнаті панувала спека, та все ж він тремтів, наче з холоду.


— Кров тече, — мовила вона. — Я надто сильно тебе подряпала.


Коли вона торкнулася його спини, він зіщулився, наче її пальці палали вогнем.


— Не треба. — І підвівся голий. — Більше не треба.


— Маю цілющу масть. Для твоїх подряпин.


«Але чим змастити мою ганьбу?»


— Подряпини — то пусте. Пробачте мені, ясна панно, я мушу йти…


— Вже так скоро?


Вона мала низький, хрипкуватий, звабливий голос, широкий рот, створений для лагідного шепотіння у вухо, повні вуста для палких поцілунків. Волосся — чорне і рясне — спадало їй на голі плечі й далі аж до верхівок повних грудей, закручуючись великими, м’якими, недбалими кучерями. Таке саме м’яке та кучеряве волосся вона мала і на своєму горбку нижче живота.


— Лишайся на ніч зі мною, мій лицарю. Я ще багато чого маю тебе навчити.


— Я вже навчився від тебе забагато.


— Не пригадую, щоб раніше ти гребував моєю наукою, ясний лицарю. Ти направду не хочеш утекти від мене до іншого ліжка, іншої жінки? Ану кажи, хто вона! Я битимуся з нею за тебе — з голими цицьками, ніж проти ножа. — Вона посміхнулася. — Ну хіба що то котрась із Піщаних Змійок. Тоді ми тебе поділимо. Я ж так люблю своїх сестричок.


— Ти знаєш, що інших жінок я не маю. Лише… свою службу.


Вона перекотилася на один лікоть, щоб краще його бачити. Великі чорні очі сяяли у світлі свічок.


— Оту чумову сучку? Я її знаю. Між ніг — суха, наче пил пустелі, а цілунками випустить з тебе останню кров. Хай та клята служба поспить сама, а ти лишайся зі мною на ніч.


— Моє місце — в палаці.


Вона зітхнула.


— З королівною замість князівни. Ти змушуєш мене до ревнощів. Гадаю, ти любиш її більше за мене. А вона ж така для тебе юна. Тобі потрібна не дівчинка, а доросла жінка. Та якщо тобі до смаку, я можу вдати з себе невинну дівчинку.


— Не треба так казати. — «Пам’ятай: вона ж дорнійка.» У Обширі подейкували, що то з-за дорнійського харчу їхні чоловіки такі гарячі, а жінки — хтиві та свавільні. «Вогняний перець і чудернацькі приправи розбурхують кров. Вона нічого не може з собою вдіяти.» — Я люблю Мирцелу як доньку.


Власну доньку йому було мати зась — так само, як і дружину. Замість них він мав гарненьке біле корзно.


— Ми їдемо до Водограйних Садів.


— Колись поїдете, — погодилася вона, — хоча з моїм татусем кожна справа тягнеться учетверо довше, ніж мала б. Якщо він каже вирушати назавтра, це означає «не пізніше, ніж за два тижні». У Садах тобі буде самотньо, повір мені. Ой леле, де ж той юний зух, який обіцяв решту життя пролежати у моїх обіймах?


— Я був п’яний, коли обіцяв.


— Ти випив три кухлі вина з водою.


— Я був п’яний тобою. Відтоді минуло десять років… До тебе я ніколи не торкався жінки… жодної, відколи вдягнув біле. Я й не знав, яке воно буває, кохання. Тепер знаю, але… боюся.


— Що може налякати мого білого лицаря?!


— Я боюся за свою честь, — відповів він. — І за твою.


— Про свою честь я в змозі подбати сама. — Вона торкнулася пальцем власних грудей, повільно обвела колом сосок. — Та й про свою втіху теж. Я доросла жінка, не мале дитя.


Про те сумнівів бути не могло. Бачити її на перині, з тією хтивою посмішкою, за пестощами власних грудей… чи бувають на світі жінки з такими великими та хтивими сосками? Він ледве міг на них дивитися і не уявити, як хапає їх вустами, як смокче, доки вони не стануть тверді, мокрі та лискучі…


Лицар відвернув погляд. Його спіднє валялося на килимах; він нахилився підібрати.


— В тебе руки трусяться, — зауважила вона. — Гадаю, вони досі бажають пестити мене і голубити. Які нагальні справи змушують тебе, мій лицарю, напинати на себе одяг? Я полюбляю тебе таким, як зараз. Бо лише у ліжку, невдягнені, ми є найсправжнішими: жінками і чоловіками, коханцями, єдиною плоттю, такими близькими, якими можуть стати двоє людей. Одяг робить нас геть іншими. Я радше бажаю бути плоттю і кров’ю, ніж шовками і коштовностями, а ти… ти, мій лицарю — зовсім не твоє біле корзно.


— Я ним є, — заперечив пан Арис. — Я насправді є моїм корзном. І між нами все має скінчитися — заради твого добра, не мого. Якщо нас викриють…


— …то всі чоловіки тобі заздритимуть.


— Чоловіки назвуть мене кривоприсяжцем. Що як хтось піде до твого батька і розкаже, як я тебе збезчестив?


— Про мого батька різне кажуть, та ніхто не тримає його за дурня. Мого вінця цноти зірвав Байстрюк Божеласки, коли нам обом було чотирнадцять років. Знаєш, що зробив батько, коли дізнався? — Вона зібрала простирадло у жменю і підтягла до підборіддя, щоб прикритися. — Нічого. Мій батько краще за всіх уміє нічого не робити. Називає це «думати». А скажи-но мені, мій лицарю, чи справді тебе бентежить моя ганьба… а чи твоя власна?


— І твоя, і моя. — Її звинувачення боляче вжалили його. — Це має бути наша остання зустріч.


— Ти вже казав.


«Казав, і не відступлю від наміру. Дарма що я слабкий — інакше б не був тут сього вечора.» Але їй він цього не сказав — адже вона була з тих жінок, що зневажають слабкість. Він знав це, відчував. «У ній більше від дядька, ніж від батька.» Арис відвернувся і знайшов свою смугасту нижню сорочку, розірвану навпіл аж до пупа.


— Ти її понищила, — пожалівся він. — Як мені тепер її вдягати?


— Спиною наперед, — мовила вона. — Коли вдягнеш решту, ніхто й не побачить, де розірвано. Може, твоя маленька принцеса тобі зашиє. Чи прислати тобі нову сорочку до Водограйних Садів?


— Не треба мені подарунків. — Подарунки лише привернули б зайву увагу. Він струснув сорочку і натягнув на голову спиною вперед. Прохолодний шовк пригорнувся до шкіри, миттю пристав там, де вона подряпала йому спину. «Та нехай, до палацу якось дістануся.» — Я лише хочу скінчити оце… те, що ми…


— Отака твоя лицарська чемність? Аж боляче стало. Міркую, чи не брехав ти мені, коли торочив про кохання.


«Я б ніколи тобі не збрехав.» Пан Арис почувався так, наче йому загилили ляпаса.


— Чого б іще я забув честь, якби не з кохання?! Коли я з тобою… то ледве можу думати… я ж завжди мріяв тільки про таку, як ти, але…


— Слова — то вітер. Якщо ти мене кохаєш, то не кидай ніколи.


— Я склав священну обітницю…


— Так, не одружуватися і не мати дітей. Ну то я сьогодні пила місячний узвар, а заміж я за тебе піти не можу, ти й сам відаєш. — Вона посміхнулася. — Хіба що переконаєш лишити тебе при собі як коханця.


— Тепер ти з мене глузуєш.


— Лише трохи. Гадаєш, ти єдиний з Королегвардії кохав жінку?


— Завжди є люди, котрим проказати обітницю легше, ніж дотримати, — визнав він.


Так, пан Борос Блаунт вчащав до Шовкової вулиці, а пан Престон Зеленопіль свого часу зазирав до будинку, де жила дружина одного крамаря, коли самого крамаря не бувало вдома. Але Арис не хотів соромити своїх присяжних братчиків розповідями про їхні походеньки.


— Пана Теренса Тойна знайшли у ліжку з коханкою його короля, — мовив він натомість. — Лицар присягнувся, що кохав її, але занапастив і своє життя, і її, а ще стягнув лихо на свою родину і спричинив загибель найшляхетнішого лицаря, що жив на цій землі.


— Саме так і сталося. А що там співають про пана Лукамора Ласого, котрий мав три дружини і шістнадцять дітей? Як чую ту пісню, то завжди регочу.


— Правда не така смішна, як пісня. Його ніколи не звали Лукамором Ласим, поки він жив на світі. Справжнє його ім’я було пан Лукамор Моц, і з життя свого він зробив суцільну брехню. Коли обман викрили, його власні присяжні брати вихолостили його, а Старий Король заслав на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися плакати за батьком. Він не був правдивим лицарем — так само, як Теренс Тойн…


— Як щодо Драконолицаря? — Вона відкинула простирадла і спустила ноги на підлогу. — Ти назвав його найшляхетнішим лицарем на цій землі. А він узяв свою королеву до ліжка та нагуляв з нею дитину.


— Я ніколи не повірю в це! — обурився Арис. — Оповідь про зраду принца Аемона з королевою Наерис — то просто казка. Ту брехню вигадав його брат, коли схотів порушити права свого законного сина на користь байстрюка. Недарма того Аегона кликали Негідним.


Він знайшов паса з мечем і застібнув навколо стану. На шовковій дорнійській сорочці пас виглядав чудернацько, але знайома вага меча-півторака та кинджала нагадала йому, хто він є.


— Я не хочу, щоб мене пам’ятали паном Арисом Негідним! — вигукнув він. — Я не заплямую своє корзно.


— О так, — відповіла вона, — оте гарненьке біле корзно. Чи не забув ти, що мій двоюрідний дід носив таке саме? Він загинув, коли я була ще мала, та все ж я його пам’ятаю. Він був високий, наче башта, і лоскотав мене так, що я зі сміху аж дихати не могла.


— Я не мав честі знати князя Левина, — відповів пан Арис, — та всі погоджуються, що він був визначним лицарем.


— Визначним лицарем, який мав коханку. Зараз вона вже стара, проте люди кажуть, що замолоду була рідкісна красуня.


«Князь Левин?!» Цієї оповіді пан Арис не знав і неабияк вразився. Зрада Теренса Тойна та всі походеньки Лукамора Ласого були записані у Білій Книзі. Але сторінка князя Левина не містила ані натяку на жінку в його житті.


— Дядько завжди казав, що чоловіча гідність — це той меч, який у чоловіка в руці, а не той, що у штанях, — казала вона далі. — Годі тобі лицемірно просторікувати про заплямовані корзна. Тебе ганьбить не наше кохання, а чудовиська, яким ти служиш, і тварини, яких звеш своїми братами.


Її слова різонули занадто близько до кістки.


— Роберт не був чудовиськом.


— Він видерся до престолу по трупах дітей, — відповіла вона. — Хоча погоджуся, що він був не Джофрі.


«Джофрі.» Парубок був із себе вродливий, високий та міцний для свого віку, та більше лицар не міг сказати про нього жодного доброго слова. Пана Ариса досі соромила згадка про те, як він за наказом хлопчака бив бідолашну панну Старк. Коли Тиріон обрав Ариса супроводжувати Мирцелу до Дорну, він на знак подяки запалив свічку Воїнові.


— Джофрі мертвий. Отруєний Бісом. — Хто б подумав, що карлик здатен на такий неймовірний злочин. — Тепер король — Томен, а він — геть не його брат.


— І не його сестра.


То була правда. Малий Томен мав добре серце і завжди намагався чинити якнайпорядніше. Але востаннє, коли його бачив пан Арис, він ридма ридав на столичному пришибі, хоча Мирцела навіть сльозини не зронила — а це ж її увозили з рідної домівки, щоб скріпити союз державної ваги її дівочою цнотою. Насправді принцеса була хоробріша за свого брата, розумніша і впевненіша у собі. Метикувала вона швидко, двірський звичай знала бездоганно. Її не лякало ніщо в світі — навіть Джофрі. «Так, жінки — сильна стать, недарма кажуть.» Він мав на увазі не лише Мирцелу, але також її матір і свою власну, Колючу Королеву, гарненьких і смертельно небезпечних Піщаних Змійок Червоного Гаспида. І велику князівну Аріану Мартел — її понад усе.


— Не скажу, що не згоден, — відповів він. Голос лунав хрипко.


— Ще б пак ти не погодився! З Мирцели вийде краща правителька держави.


— Права сина передують правам доньки.


— Але чому?! Який бог таке вигадав? Я — спадкоємиця мого батька. Чи повинна я поступитися своїми правами на користь братів?


— Ти перекривлюєш те, що я сказав. Я ж ніколи… У Дорні все інакше. Але на престолі Семицарства ніколи не було самодержавної королеви, що правила б від свого імені.


— Перший Візерис хотів, щоб його престол успадкувала саме донька Раеніра — ти ж цього не заперечиш? Та коли король лежав при смерті, Регіментар його Королегвардії вирішив інакше.


«Пан Крістон Колій.» Крістон-Коронувач змусив брата піти проти сестри і розколов Королегвардію, спричинивши жахливу війну, названу співцями «Танком Драконів». Дехто вважає, що він діяв з честолюбства, бо принц Аегон легше корився сторонньому впливові, ніж його вольова старша сестра. Інші приписують йому шляхетніші спонуки — твердять, буцімто він захищав старовинні андальські звичаї. Кількоро людей шепотіло, ніби пан Крістон був коханцем принцеси Раеніри, перш ніж одягнув біле корзно, а відтак забажав помститися жінці, яка його відцуралася.


— Коронувач накликав на Семицарство тяжкі знегоди, — мовив пан Арис, — і тяжку ціну заплатив за скоєне, але…


— …але може так статися, що Седмиця надіслала тебе на землю, щоб один білий лицар виправив те, що зіпсував інший. Ти ж відаєш, що мій батько повертається до Водограйних Садів, беручи з собою Мирцелу?


— Так. Щоб захистити від тих, хто бажає їй зла.


— Ні. Щоб забрати якнайдалі від тих, хто бажає їй корони. Князь Оберин Гаспид сам би поклав їй корону на голову, якби був живий. Але моєму батькові бракує мужності. — Вона зіп’ялася на ноги. — Ти кажеш, що любиш дівчинку так, наче вона тобі кревна донька. Ти б дозволив позбавити рідну доньку всіх її законних прав та зачинити у в’язниці?


— Водограйні Сади — не в’язниця, — мляво заперечив Арис.


— Чого б це? Бо там є гарненькі ставки під розлогими деревами? Щойно дівчинка опиниться там, їй вже не дозволять нікуди виїхати. Так само і тобі — про це подбає Гота. А ти його не знаєш так, як знаю я. Він страшний і нестримний, коли його розбурхати.


Пан Арис насупився. Дебелий норвоський сотник з помережаним рубцями обличчям завжди викликав у нього моторошний острах. «Кажуть, він навіть спить з отією величезною сокирою.»


— То чого ж ти від мене хочеш?


— Того самого, про що ти складав обітниці. Захистити Мирцелу, хоча б за ціну свого життя. Захистити її особу… та її спадкові права. Покласти їй на голову королівського вінця.


— Але я присягав престолові!


— Коли на ньому сидів Джофрі, не Томен.


— Хай так, але Томен — добросердий хлопчина. З нього буде кращий король, ніж Джофрі.


— Не кращий, ніж Мирцела. Вона теж любить його і не дозволить скривдити, цього я конче певна. Йому за правом належить Штормолам, бо князь Ренлі спадкоємця не лишив, а князя Станіса позбавлено статків і титулів. З часом до нього через паніматку перейде і Кастерлі-на-Скелі. Томен стане одним із наймогутніших князів у державі… а на Залізному Престолі сидітиме законна королева Мирцела.


— Законна… не знаю…


— Зате знаю я. — Коли вона підвелася, довга чорна плутанина кучерявого волосся впала їй нижче крижів. — Аегон Дракон створив Королегвардію та її обітниці, але що один король ухвалив, те інший може змінити чи скасувати. Королегвардія колись служила довіку, але Джофрі звільнив з неї пана Барістана, щоб дати біле корзно своєму собаці. Мирцела бажає тобі щастя, та й до мене ставиться приязно. Вона дасть нам дозвіл одружитися, коли ми попросимо.


Аріана охопила його руками і прихилилася обличчям до грудей. Маківка голови опинилася просто під підборіддям.


— І тоді ти матимеш і мене, і своє біле корзно, якщо така твоя мрія.


«Вона дере мене на шматки.»


— Ти знаєш, що так, але…


— Я велика князівна дорнійська, — мовила вона своїм низьким звабливим голосом, — і вам, лицарю, не личить змушувати мене благати.


Пан Арис ловив носом пахощі з її волосся, чув, як її серце стукотить проти його грудей, до яких вона притискалася. Його тіло відгукувалося на близькість, і він знав, що вона помітила. Та коли Арис поклав їй руки на плечі, то усвідомив, що вона тремтить.


— Аріано? Моя люба панно? Що трапилося, кохана?


— То мій лицар не здогадається сам? Я налякана. Ти кличеш мене коханою, а в проханні відмовляєш, і саме тоді, коли я маю в тобі найвідчайдушнішу потребу. Невже то такий страшний гріх — прагнути, щоб тебе захистив твій лицар?


Він ніколи ще не чув у її голосі такої зневіри та відчаю.


— Не гріх, — відповів він, — але ж ти маєш варту твого батька, вона збереже твій спокій, лише…


— Я боюся варти мого батька. — Раптом голос її пролунав молодше від Мирцели. — Бо саме варта мого батька спіймала і забила в кайдани моїх милих сестричок.


— Вони не в кайданах. Я чув, вони мають усі вигоди й розкоші.


Аріана гірко засміялася.


— Ти їх бачив? Мене він до них не пускає, ти про це знав?


— Вони проказували зраду, розпалювали війну…


— Лорезі шість років, Дореї — вісім. Яку війну вони могли розпалювати? Але батько ув’язнив їх разом із сестрами. Ти ж його бачив. Страх примушує навіть сильних чоловіків робити таке, чого б вони інакше не зробили, а мій батько ніколи не був сильним. Арисе, серденько моє, послухай мене заради того кохання, в якому ти мені освідчився. Я ніколи не була така безстрашна, як мої сестри в перших, бо пішла від слабшого сімені, але ми з Тієною одного віку і ще малими дівчатками стали близькі, наче рідні. Поміж нас немає таємниць, і якщо її ув’язнили, то можуть ув’язнити і мене, і то за ту саму справу… за справу з Мирцелою.


— Твій батько ніколи цього не зробить.


— Ти не знаєш мого батька. Я дарую йому зневіру, відколи вперше з’явилася на цей світ без пуцьки між ніг. Півдесятка разів він намагався віддати мене заміж за беззубих сивих старців — щоразу огидніших. Мушу визнати, він ніколи не наказував мені з ними одружитися, та самі лише пропозиції достатньо говорять про те, як він мене зневажає.


— І все ж ти його спадкоємиця.


— Справді?


— Він залишив тебе правити у Сонцесписі, коли сам поїхав до Водограйних Садів, хіба ні?


— Правити?! Оце вже ні. Він лишив свого брата в перших пана Манфрея за каштеляна, старого сліпого Рікассо за підстолія, шафарів — збирати мита і податки та віддавати їх на облік підскарбниці Алисі Панібрат, шарифів — берегти лад у місті-тіні, тивунів — судити порушників великокняжого закону, а маестра Милоша — давати ради листам, що не потребували уваги самого великого князя. Над усіма він поставив Червоного Гаспида. Мені віддали право лаштувати бенкети і свята, а ще розважати поважних гостей. Оберин їздив до Водограйних Садів щодватижні; мене батько викликав двічі на рік. Я не той спадкоємець, якого він хоче — він ясно дав мені це зрозуміти. Наші закони стримують його, інакше б він віддав наступництво престолу моєму братові — це я знаю напевне.


— Братові?! — Пан Арис узяв її за підборіддя і підняв голову, щоб зазирнути в очі. — Ти ж не про Тристана кажеш? Він іще зовсім хлопчик.


— Та не про Триса. Про Квентина. — Її очі були зухвалі та чорні, як гріх, і дивилися незворушно. — Я знаю правду, відколи мені виповнилося чотирнадцять. Одного вечора я пішла до батькової світлиці поцілувати його на ніч і побачила, що його нема. Згодом я дізналася, що по нього тоді послала мати. Батько лишив запалену свічку, я підійшла загасити її та побачила недописаного листа до мого брата Квентина, що жив тоді у Крицаку. Батько наказував Квентинові ретельно виконувати все, що радять маестер та майстер-мечник, бо «одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном, а володар має бути сильним і тілом, і розумом». — Сльоза скотилася м’якою щокою Аріани. — То були слова мого батька, написані ним власноруч. Відтоді вони палають у мене в голові. Тієї ночі я плакала, поки не заснула — і ще багато ночей поспіль.


Пан Арис ще не мав нагоди для знайомства з Квентином Мартелом. Великого княжича виховував з дитячих літ князь Крицак, якому він служив джурою, тоді зброєносцем, а тоді прийняв від князя і лицарство, зневаживши Червоного Гаспида. «Якби я був батьком, то теж хотів би мати сина за спадкоємця» — подумав Арис, але чуючи біль у її голосі, розумів, що втратить кохану, якщо зізнається.


— Може, ти не так усе зрозуміла, — припустив він. — Ти ж була дитиною. Може, батько лише заохочував твого брата до послуху в навчанні.


— Гадаєш? То скажи мені — де тепер Квентин?


— Великий княжич знаходиться у війську князя Крицака на Кістяному шляху, — відповів пан Арис із осторогою в голосі. Це йому сказав старий каштелян Сонцеспису, ще коли лицар уперше прибув до Дорну. Маестер з шовковою бородою повторив те саме.


Але Аріана уперто заперечила:


— Батько хоче, щоб ми в це вірили. Але я маю друзів, які кажуть інше. Мій брат потай перетнув вузьке море, вдаючи з себе пересічного купця. Навіщо?


— Звідки мені знати? На те може бути сто різних причин.


— Або лише одна. Чи знаєш ти, що «Золота Дружина» розірвала свою угоду з Миром?


— Сердюки порушують угоди мало не щодня.


— Але не «Золота Дружина». «Наше слово — те саме золото» — хваляться вони від днів Лихого Булата і донині. Мир стоїть на межі війни з Лисом і Тирошем. Навіщо розривати угоду, яка обіцяла гарну платню і чудову здобич?


— Можливо, Лис запропонував кращу. Або Тирош.


— Ні, — заперечила вона. — Я б повірила про будь-який інший охочий полк — чи не кожен легко змінить хазяїна за пів-шеляга. Але «Золота Дружина» зовсім інакша. То братство вигнанців і синів вигнанців, поєднане мрією Лихого Булата. Вони хочуть повернутися до рідного дому не менше, ніж добути золота. Князь Крицак знає про це незгірш мене. Його діди-прадіди билися поруч із Лихим Булатом у трьох Повстаннях Чорножарів.


Вона узяла пана Ариса за руку і переплела його пальці зі своїми.


— Ти колись бачив знак дома Толан з Примар-Горба?


Він мусив якусь мить поміркувати.


— Дракон, що їсть власного хвоста?


— Дракон означає час. Він не має ані початку, ані кінця — усі речі повертаються на те саме коло знову і знову. Андерс Крицак — то відроджений Крістон Колій. Він шепоче у вухо моєму братові, що той має правити після мого батька, що чоловікам не годиться схилятися перед жінками… і що Аріана особливо непридатна до правління, бо є свавільною хвойдою. — Вона рвучко та рішуче струснула волоссям. — Тож твоя королівна і твоя князівна поділяють спільну справу, добрий лицарю… а ще вони поділяють любов воїна, яку він проголошує до кожної з двох, проте не хоче битися за жодну.


— Я битимуся! — Пан Арис упав на одне коліно. — Мирцела старша і краще пасує до корони. Хто захистить її права, якщо не воїн Королегвардії? Мій меч, моє життя, моя честь — усе належить їй… і тобі, втіха мого серця. Присягаюся: ніхто не вкраде твого спадку, поки я маю силу підняти меча. Я весь твій. Чого ти хочеш від мене?


— Усього. — Вона стала на коліна поцілувати його вуста. — Усього тебе, мій коханий. Моє справжнє, єдине, солодке кохання назавжди й довіку. Але спершу…


— Кажи — і матимеш.


— Спершу — Мирцелу.


Брієнна


Камені були старі, розсипалися на крихти, але побачивши їх далеко в полі, Брієнна відчула, як їй стає дибки волосся на потилиці.


«Це ж там ховалися лучники, що встрелили бідолаху Клеоса Фрея» — подумала вона… але за версту помітила ще одну — таку саму — кам’яну стінку і почала сумніватися. Колії дороги вихилялися туди й сюди, голі бурі дерева зовсім не скидалися на ті зелені, які вона пам’ятала. Чи проминула вона місце, де пан Хайме вихопив з піхов меча свого брата у перших? Чи не в цих лісах вони тоді билися? Чи не в цьому струмку вони боролися і рубалися, поки зусібіч не набігли «Хвацькі Компанійці»?


— Пані? Пане? — Подрік не мав певності, як саме звертатися до жінки, що скидалася на чоловіка і виглядала лицарем. — Чого ви шукаєте?


«Привидів.»


— Кам’яну стінку, яку нещодавно проминала. Та байдуже. — «Тоді пан Хайме ще мав обидві руки. Ой леле, як я його ненавиділа за кпини та образи.» — Тихше, Подріку. Тут у лісі можуть ховатися розбійники.


Хлопець роздивився голі брунатні дерева, мокре листя, брудну дорогу попереду.


— Я маю меча. Я можу битися!


«Можеш, та не так, як треба.» Брієнна не мала сумніву в хоробрості хлопця — лише в його вмінні. Хай він називав себе зброєносцем і навіть служив лицарям… але жоден колишній господар так і не подбав про належне його навчання.


Дорогою до Сутіндолу вона в муках спотикань і запинань видобула з Подріка усю його історію. Він походив з молодшої гілки дому Пейн — збіднілого пагону, що виткнувся з лона якогось молодшого панського сина. Батько його всеньке життя служив зброєносцем при своїх багатших родичах, а Подріка породив від доньки крамаря, з якою побрався просто перед тим, як піти і загинути, придушуючи Повстання Грейджоя. Мати покинула його на одного зі згаданих родичів у віці чотирьох років — щоб утекти з мандрівним співцем, який змайстрував їй ще одну дитину. Подрік не пам’ятав навіть, як вона виглядала.


Пан Седрік Пейн був найбільше схожим на батька родичем, якого малий знав у своєму житті, хоча з його похапливої розповіді випливало, що пан Седрік ставився до Подріка радше як до невільної челяді, ніж до сина. Коли Кастерлі-на-Скелі скликав корогви, лицар узяв хлопця з собою чистити коня і кольчугу. Та невдовзі пана Седріка убили у річковому краю в лавах війська князя Тайвина. Хлопчина опинився на самоті, далеко від домівки, без жодного мідяка грошей, а відтак прибився до опасистого заплотного лицаря на ім’я пан Лорімер Черевань, що перебував у обозному загоні князя Листоброда і охороняв запаси війська.


— Хлоп’ята, що охороняють харчі, ніколи не голодують, — полюбляв повторювати пан Лорімер.


Але невдовзі його спіймали з солоним окостом, вкраденим з особистих запасів князя Тайвина. Тайвин Ланістер вирішив повісити лицаря для науки іншим крадіям. Подрік теж їв той окіст, і йому теж лежала дорога до шибениці, але прізвище врятувало йому життя. Його узяв під захист пан Кеван Ланістер, а трохи згодом надіслав малого служити зброєносцем своєму небожеві Тиріону.


Пан Седрік навчив Подріка витирати й вичісувати коня, вишукувати камінці у чоботях хазяїна. Пан Лорімер навчив красти харчі. Але жоден не потурбувався навчити, як тримати меча в руці. Біс принаймні віддав його у науку до майстра-мечника Червоного Дитинця, коли прибув до двору. Але під час голодного бунту пана Арона Сантагара було вбито, і на тім навчання Подріка скінчилося.


Брієнна вирізала два мечі зі скинутих деревами гілок, щоб дістати уявлення про Подрікове вміння битися. Малий був повільний на мову, та не на руку — про це вона дізналася з полегшенням. Також він був дрібний, кощавий, погано годований — але безстрашний і пильний до небезпеки. Втім, йому бракувало сил ту небезпеку відвертати. Якщо Подрік справді пережив битву на Чорноводі — про що сам розповів Брієнні — то лише тому, що ніхто не завважив його вартим удару мечем чи списом.


— Хай ти кличеш себе зброєносцем, — мовила вона до нього, — та я бачила малих джур у половину твоїх літ, які побили б тебе до крові. Якщо лишишся зі мною, то щовечора лягатимеш з мозолями на долонях та синцями на плечах. І ледве спатимеш від утоми та болю. Навряд чи ти цього захочеш.


— Я вже хочу! — наполягав малий. — Саме цього. Мозолів та синців. Тобто не хочу… але хочу. Добрий пане лицарю. Тобто пані лицарко.


Наразі Подрік лишався вірним своєму слову, а Брієнна своєму. Та хлопець не скаржився. Щойно на мечовій руці в нього витикався новий пухир, як він гордовито показував його своїй вчительці. Та й за кіньми малий ходив дбайливо і ретельно. «Він іще не зброєносець, — нагадала собі Брієнна, — та ж і я не лицар, хай як мене величай.» Вона б відіслала малого від себе, якби було куди. І на додачу… хай Подрік твердив, що не знає, куди поділася Санса Старк, але насправді міг пам’ятати більше, ніж йому здавалося. Якісь його випадкові слова чи невиразні спогади могли містити ключ до Брієнниного пошуку.


— Пане? Пані? — Подрік показав перед собою. — Онде віз попереду.


Брієнна помітила той віз сама: дерев’яну гарбу на двох колесах з високими боковинами. У коліях дороги трудилися чоловік і жінка, тягнучи голоблі в напрямку Дівоставу. «На вигляд начебто селяни.»


— Ану не поспішай, — мовила вона до хлопця. — Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно.


— Так, пане. Бути чемним. Пані.


Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого.


Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч.


— Ми й вола мали, — розказав їй старий, поки вони гуртом долали порослі бур’янами лани, ставки рідкої грязюки, проминали спалені зчорнілі дерева, — та вовки йому дали ради.


Обличчя його червоніло від напруги — тягти гарбу, мабуть, було важкувато.


— Доньку нашу теж забрали і зробили з нею, що схотіли. Вона приблудилася назад до хати після битви при Сутіндолі. А віл не приблудився. Мабуть, вовки з’їли.


Жінка небагато додала до розповіді. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять і не сказала жодного слова, лишень подивилася на Брієнну так, наче побачила двоголове теля. Діва Тарфійська такі погляди вже стрічала. Пані Старк була до неї ласкава, та більшість інших жінок жорстокістю не поступалася чоловікам. Брієнна не могла навіть сказати, хто ранив її сильніше: юні кралечки з язиками гострими, наче осині жала, та сміхом, що розсипався кришталевими друзочками, або ж холодноокі поважні панії, котрі ховали свою зневагу за личиною шляхетської чемності. Але жінки з простолюду вміли бути гіршими і за тих, і за інших.


— Коли я востаннє бачила Дівостав, він лежав у руїнах, — мовила Брієнна. — Браму виламали, півміста спалили.


— Та вже відбудувалися нівроку. Отой Тарлі — суворий пан, і руку має тяжчу за Мутона. Розбійники по лісах іще не перевелися, та все ж поменшало. Найгірших Тарлі уполював і стяв голови отим своїм обіручником. — Селянин відвернувся і плюнув на землю. — А ви, часом, не стрічали якоїсь погані дорогою?


— Не стрічали.


«Принаймні не цього разу.» Що більше вони віддалялися від Сутіндолу, то порожнішим ставав шлях. Подорожні, яких вони помічали, розчинялися у лісі, перш ніж їх устигали про щось запитати — за винятком хіба що дебелого бородатого септона, що рухався на південь з півсотнею перехожих старців. Заїзди та шинки на дорозі були або пограбовані й покинуті, або перетворені на укріплені табори. Напередодні вони зустріли один із роз’їздів князя Рандила, наїжачений стрілами та списами. Вершники оточили їх, очільник загону допитав Брієнну, та зрештою дозволив їхати далі.


— Ви бережіться, жіночко. Наступні чоловіки, яких ви стрінете, будуть не такі чесні, як мої хлоп’ята. Днями Хорт перейшов Тризуб із сотнею горлорізів. Кажуть, ґвалтує кожну зустрічну жінку, а цицьки відрізає та забирає собі на згадку.


Брієнна завважила за потрібне переказати попередження селянинові та його дружині. Чоловік, слухаючи розповідь, лише хитав головою, а потім сплюнув і додав:


— Собаки, вовки, леви… хай їх усіх Інші вхоплять. Ті горлорізи не зважаться наблизитися до Дівоставу. Авжеж не туди, де править воля князя Тарлі.


Брієнна знала князя Рандила Тарлі від свого перебування у війську короля Ренлі. Великої любові вона до нього не плекала, хоча пам’ятала, що йому завдячує. «З ласки божої спробую проминути Дівостав, поки він не дізнався.»


— Місто віддадуть законному господареві, князеві Мутону, щойно скінчиться війна, — мовила вона до селянина. — Його вельможність отримав королівське пробачення.


— Пробачення? — зареготав старий. — За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта.


«Знову привиди» — подумала Брієнна.


— Я шукаю свою сестру — вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою?


— Ото нема мені що робити, як дівчат видивлятися. Не бачив ані вродливих, ані бридких.


«І ніхто не бачив.» Але ж питати треба — раптом пощастить.


— Мутон має доньку. Кажуть, нічогеньке дівча, — правив далі чолов’яга. — А як відведуть на постіль — то буде нічогенька молодиця. Веземо їм яйця до весілля. Її віддають за сина Тарлі. Яйця будуть княжим кухарям для пирогів.


— Авжеж.


«За сина князя Тарлі. То юний Дікон одружується.» Вона спробувала пригадати, скільки ж йому має бути років — вісім чи десять. Саму Брієнну заручили у сім з нареченим, старшим за неї на три роки — молодшим сином князя Карона, сором’язливим хлопчиною з бородавкою над губою. Вони зустрілися лише один раз — саме задля заручення. За два роки він помер від тієї ж самої пошесті, що забрала князя та княгиню Карон разом з їхніми доньками. Якби він вижив, то їхнє весілля відбулося б упродовж року після її першого розквіту, і все життя потекло б геть інакше. Її б не було тут, на шляху, вдягненої у чоловічу кольчугу, з мечем при боці, у гонитві за дитиною загиблої жінки. Напевне, вона б сиділа у Щеботі, колихала власну дитину, годувала грудьми ще одну. Брієнні вже не вперше спадало це на думку — і щоразу вона відчувала легкий сум, але водночас і полегшення.


Сонце вже наполовину сховалося за купою хмар, коли вони виїхали з-під чорних дерев на видноту і побачили перед собою Дівостав поруч із глибокими водами затоки. Браму міста відновили та зміцнили, негайно помітила Брієнна. Мурами рожевого каменю знову ходили арбалетники. Над в’їзною баштою майорів королівський прапор Томена — чорний олень та золотий лев у протистоянні на золотому та кармазиновому полі, розділеному поздовж. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі; червоний лосось дому Мутон маяв лише над замком на пагорбі.


Коло решітки воріт вони натрапили на десяток стражників з галябардами. Значки виказували в них вояків війська князя Тарлі, хоча жоден не належав до надвірних людей самого Тарлі. Брієнна побачила двох кентаврів, блискавку, блакитного жука та зелену стрілу, але не крокуючого мисливця. Десятник носив на грудях павича з трохи вицвілим під сонцем барвистим хвостом. Коли селяни підтягли воза ближче, він присвиснув.


— Що це тут у нас? Яйця? — Він ухопив одне, підкинув і вишкірився. — Гаразд, ми заберемо.


Старий аж кавкнув од несподіванки.


— Ці яйця для князя Мутона! У весільні пироги й таке інше.


— То накажи своїм куркам відкласти ще. А я, мабуть, із півроку яєчка не куштував. І не смій брехати, що тобі не заплатили. Ось маєш.


З цими словами він жбурнув старому під ноги жменю мідяків.


Відповіла йому дружина селянина.


— Цього не досить! — заперечила вона. — Геть не досить!


— А я кажу, досить, — буркнув десятник. — І за яйця, і за тебе. Ану ведіть її сюди, хлоп’ята. Для свого старого вона замолода.


Двоє стражників притулили галябарди до стіни і стягли з воза жінку, що відчайдушно впиралася. Селянин дивився з посірілим обличчям, та не смів ворухнутися.


Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.


— Ану пустіть її.


Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.


— То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся.


Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.


— Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?


Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.


— Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.


Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.


— То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…


— …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.


З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.


«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку.


— Пане Гайле, — сухо вимовила вона.


— Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі.


Стражники зареготали, але галябарди підняли.


— Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі?


— З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.


Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.


— Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.


Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови.


Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.


— Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?


Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.


— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.


— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.


Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.


— Чи не слід вам іти охороняти браму?


У відповідь він невдоволено скривився.


— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?


— Стайню — поставити коня.


— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.


«Без тебе бачу.»


— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.


І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.


— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?


«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.


— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».


— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.


Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.


— Мене мають ув’язнити?


— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.


Брієнна рвучко вивільнилася.


— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!


— Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці.


Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки — там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем.


— Місто відбудовують вояки? — перепитала зачудована Брієнна.


— Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї.


Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» — вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда.


Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три — не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту.


Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном — блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому.


Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку.


— Я нікому зла не робив, м’сьпане, — почула Брієнна його слова. — Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця — воля ваша.


— Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, — суворо відповів князь Тарлі, — але хто краде з септу, той краде в богів.


Князь обернувся до сотника сторожі.


— Сім пальців. Великі залишити.


— Сім?! — зблід з лиця злодій.


Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько — так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме — як той кричав, коли арах Золло упав донизу.


Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла — тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету.


Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі.


— Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, — наказав Тарлі.


Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання.


Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях.


— З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю.


Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним.


— А ти мухлював?


— Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо!


— За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі — вішаю. Чи слід мені прохати показати кості?


— Кості? — Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: — Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я…


Тарлі почув достатньо.


— Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. — І підвівся з місця. — Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра.


Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом.


— Ясний пане, — привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою.


— Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити?


— Мене надіслали шукати… — Вона завагалася.


— Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі?


— Ні.


Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.»


— Ні, — мовив він нарешті, — лише дозволили йому померти.


Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася.


— То була чорна химородь. Я ніколи…


— Ви ніколи? — Голос його раптом нагадав батіг. — О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу.


— Вчините так — відповісте престолові! — Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. — Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю.


Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови.


— У королівській справі. Якій саме?


«За брехню мені в очі — вішаю.»


— Санса Старк.


— Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися — вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі.


— Вона могла поїхати в Долину, — почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, — до сестри матері.


Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд.


— Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати.


Князь віддав їй назад грамоту і промовив:


— Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили.


Його погляд ковзнув по панові Гайлу.


— А вам, пане лицарю, слід бути при вашій брамі. Я ж вас там поставив очільником варти, хіба ні?


— Поставили, мосьпане, — відповів Гайл Добич, — але я подумав…


— Забагато думаєте! — перервав його князь Тарлі, віддаляючись швидким кроком.


«Ліза Таллі померла.» Брієнна стояла під шибеницею, стискаючи в руці свою безцінну грамоту. Натовп розійшовся хто куди, гайвороння повернулося до учти. «Співець зіпхнув її з гори.» Невже сестрою пані Кетлін теж пообідали гайворони?


— Ви, панно, питали про «Смердючу гуску», — нагадав пан Гайл. — Якщо ваша ласка, можу вас туди…


— Повертайтеся до брами.


Обличчям лицаря майнуло роздратування. «Просте обличчя, та не таке вже й чесне.»


— Воля ваша.


— Саме так.


— То була лише гра. Якось згаяти час. Ми не хотіли нікому зла. — Він завагався. — А Бен загинув, до речі. Зарубали його на Чорноводі. Пацюра теж, і Віла Гайстра. А Маркові Мулендору завдали рани, що коштувала йому руки.


«То й добре, — кортіло сказати Брієнні. — Сам заслужив.» А потім пригадала, як Мулендор сидів ззовні свого шатра з мавпочкою на плечі, вдягненою в крихітну кольчужку, як вони кривили смішні мармизи одне до одного. Що сказала про них Кетлін Старк тієї ночі у Лихомості? «Лицарі літа»? А потім літо скінчилося, настала осінь, і ось вони падають на землю один за одним, наче листя з дерев…


Вона рішуче обернулася спиною до Гайла Добича.


— Ходімо, Подріку.


Малий потупцював слідом, ведучи коней.


— То ми зараз підемо туди? Тобто до «Смердючої гуски»?


— Я піду. А ти йди до стайні при східній брамі. Запитай стайняра, чи нема тут корчми, де переночувати.


— Спитаю, пане. Пані. — Подрік втупив очі у землю, копаючи ногами камінці. — Ви знаєте, де вона? Гуска? Тобто «Смердюча гуска»?


— Ні.


— Він обіцяв, що покаже. Отой лицар. Пан Кайл.


— Гайл.


— Гайл. Що він вам заподіяв, пане? Тобто пані.


«В малого язик колом стоїть, але макітра тямить.»


— У Вирії, коли король Ренлі скликав корогви, декілька чоловіків вирішили пограти зі мною в гру. Одним із них був пан Гайл. То була жорстока гра, принизлива і негідна лицарської честі. — Вона зупинилася. — Східна брама у той бік. Чекай на мене там.


— Воля ваша, пані. Пане.


«Смердючу гуску» не позначала жодна вивіска. Шукати її довелося мало не годину. Заклад виявився підземним льохом, розташованим унизу дерев’яних сходів під смердючою шкуродернею. Там під низькою стелею панувала пітьма; коли Брієнна входила, то вдарилася головою об сволоку. Жодної гуски у закладі не знайшлося, лише стояло кілька ослонів, а до земляної стіни притулена була лава. За столи правили старі винні барила, сірі та поїдені шашіллю. Обіцяним у назві смородом просякло усе. Головну його частку складало кисле вино, вогкість і цвіль, але відгонило трохи і нужником, і розкопаною могилою на цвинтарі.


Єдиними пияками були троє тирошійських жеглярів у кутку, що гарчали один до одного своєю говіркою крізь зелені та лілові бороди. Вони кинули на Брієнну побіжні погляди; один буркнув щось таке, від чого інші засміялися. Шинкарка стояла за шинквасом у вигляді дошки, покладеної на два барила. То була кругла, бліда обличчям жіночка з залисинами на голові та велетенськими м’якими цицьками, що колихалися під брудною юпкою. Загалом скидалося, що боги виліпили її з тіста, а спекти забули.


Брієнна не наважилася просити води у цьому закладі, тому купила кухоль вина і мовила до шинкарки:


— Я шукаю людину на ім’я Спритний Дик.


— Дик Крабб. Є такий. Приходить майже щовечора. — Жінка обвела очима Брієннину кольчугу та меча. — Якщо маєте на нього зуб, то будьте ласкаві вбити його деінде. Ми не хочемо клопоту з князем Тарлі.


— Я хочу з ним побалакати. Навіщо мені його вбивати?


Жінка знизала плечима без відповіді.


— Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку.


— А чи велику?


Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» — подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба.


Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок — готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків.


Першим був Великий Бен Кущ — один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту.


Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи — кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі.


Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…


Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!»


Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.


Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.


— Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.


— Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів.


— Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.


Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.


— Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…


— Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.


— Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем!


— Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі.


Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.


— Вина, — мовив він до шинкарки, — але без кінських сцяк, прошу пані.


Жінка зустріла Брієннині очі та кивнула.


— Я пригощу вас вином, — покликала Брієнна, — у обмін на кілька слів.


Чоловічок роздивився її сторожкими очима.


— Кілька слів, кажете? Я багацько різних знаю. — Він усівся навпроти за барилом на ослоні. — Хай пані скажуть, які саме слова бажають почути, і Спритний Дик вам їх вимовить одне за одним.


— Я чула, ви надурили дурня.


Голодранець сьорбнув вина, поміркував трохи.


— Може, й надурив. А може, й ні. — На собі він мав вицвілого подертого сіряка, з якого хтось відірвав значок пана чи князя. — Залежить, хто питає.


— Король Роберт.


Брієнна поклала на барило між ними срібного оленя. З одного боку на монеті була карбована голова Роберта, з іншого — вінчаний олень.


— Ти ба, сам король! — Чоловічок узяв монету і закрутив її на столі, посміхаючись. — Полюбляю дивитися, як танцює король. Гей та гоп, гей та гоп. Хтозна — може, я справді бачив того вашого дурня.


— А чи була з ним дівчина?


— Дві дівчини, — негайно відповів гість.


— Дві?!


«Невже друга — то Ар’я?»


— Ну таке, — додав чоловічок, — я тих кралечок сам не бачив, брехати не буду. Але перевозу він питав на трьох.


— Перевозу куди?


— Скільки пригадую, на той берег моря.


— А чи не пригадаєте, як він виглядав?


— Та дурень як дурень. — Він схопив зі столу монету, що почала сповільнюватися, і вона зникла у його руках. — Наляканий дурень.


— Наляканий чим?


Чоловік знизав плечима.


— Він сам не казав, та Спритний Дик має нюх на запах страху. Приходив сюди мало не щовечора, пригощав жеглярів оковитою, жартами сипав, пісеньок співав. Та як припхалися сюди добродії з мисливцем на цицьках, то дурень одразу збілів з лиця, наче молоко, і сидів мовчки, поки ті не пішли. — Дик присунув ослона ближче. — Тарлі наказав воякам нишпорити портом, оглядати кожен корабель, що входить чи виходить. Кому треба оленя — той іде до лісу, а кому треба корабель — той іде до пришибів. Але ваш дурень до пришибів ходити не смів. І я запропонував йому поміч.


— Яку саме?


— Таку, що коштує більше за срібного оленя.


— Розкажіть — матимете ще одного.


— Ану покажіть, чи він у вас є, — відповів чоловічок. Брієнна поклала на барило ще одного оленя, а він крутнув його, посміхнувся, підхопив у жменю. — Хто не може піти до кораблів, тому треба, щоб кораблі прийшли до нього. Я сказав, що знаю місце, де таке трапляється. Добре приховане місце.


Брієнниними руками побігли сироти.


— Там, де до берега пристають перемитники. Таємна затока. Ви послали дурня до пачкарів.


— Разом із його двома дівчатками! — реготнув він. — От лишень справи тут такі… місце, куди я його послав, останнім часом кораблів не бачило. Років так зо тридцять.


Він почухав носа і запитав:


— А вам до того дурня що?


— Ті двоє дівчат — мої сестри.


— Отакої? Бідолашні дівчатка. Я колись теж мав сестру. Кощаве дівчисько з гострими колінками. А потім вона відростила цицьки і нагуляла собі між ніг лицарського сина. Востаннє я її бачив у Король-Березі — вона там собі на хліб заробляла, падаючи на спину.


— Куди ви їх послали?


Дик знову знизав плечима.


— Та я вже й не пригадаю.


— Куди?


Брієнна ляснула по столі ще одним срібним оленем. Але Дик штовхнув його пальцем назад.


— Туди дороги навіть олень не знайде… хіба що дракон.


Брієнна відчула, що сріблом більше нічого з нього не добуде. «Золотом… чи добуду, а чи й ні. Певніше було б залізом.» Брієнна торкнулася кинджала, тоді знову полізла до гаманця, видобула золотого дракона і поклала на барило.


— Куди саме?


Сіромаха вхопив монету і спробував її на зуб.


— Оце смакота! Зразу рідна Гостроклішня пригадалася. Там на півночі гори та болота, край дикий, непоказний, але я там уродився і виріс. Дик Крабб — отаке маю ім’я. Хоча люди кличуть Спритним Диком.


Власного імені Брієнна у відповідь не назвала.


— Де саме на Гостроклішні?


— У Шептунах. Ви ж напевне чули про Кларенса Крабба, еге ж?


— Ні, не чула.


Дик, здавалося, неабияк здивувався.


— Пана Кларенса Крабба, кажу. Не чули? Я маю в собі його кров. А він був вісім стоп на зріст, одноруч виривав з землі сосни і кидав аж за версту. Жоден кінь не міг нести його вагу, тому він їздив верхи на зубрі.


— До чого тут він і таємна затока перемитників?


— Його дружина була лісова відьма. Коли пан Кларенс убивав людину, то приносив голову додому, а дружина цілувала її у вуста і повертала до життя. А були то не абихто, а панство, чаклуни, уславлені лицарі та пірати. Один був король Сутіндолу. Всі вони давали старому Краббові добрі поради, а що були головами без тіла, то гучно розмовляти не могли, хоча й пельки не стуляли. Бо як ти голова, то що маєш робити всенький день? Лише теревенити, не замовкаючи. Відтоді Краббову оселю назвали Шептунами. Та й досі називають, хоча вона лежить у руїнах вже тисячу років. Самотнє місце — ті Шептуни.


Дик спритно перекинув монету між кісточками пальців.


— Одному драконові на самоті сумно. От якби десять…


— Десять драконів — це чималий статок. Дурня клеїш?


— Не клею, але можу до нього привести. — Монета станцювала у один бік, потім у протилежний. — Просто до Шептунів, ласкава пані.


Брієнні не подобалося, як золото витанцьовує між пальцями хитруна. І все ж…


— Шість драконів, якщо знайдемо мою сестру. Два, якщо тільки дурня. А як нікого не знайдемо — то нічого не дам.


Крабб здвигнув плечима.


— Шість — то й шість. Шість — воно теж незле.


«Занадто швидко.» Вона схопила його за руку, перш ніж золото зникло з очей.


— Не грайся зі мною і не намагайся обдурити. Я тобі не легка здобич на ярмарку.


Коли вона його пустила, Крабб заходився терти зап’ясток.


— От тобі й маєш сцянки-вихилянки, — пробурчав він. — Та ви мені руку мало не зламали!


— За те красно прошу вибачити. Моя сестра — дівчина тринадцяти років. Я маю її знайти, перш ніж…


— …перш ніж якийсь лицар допадеться до її ступки. Та втямив я, не переймайтеся. Її вже врятовано. Адже з вами тепер Спритний Дик. Зустрінемося коло східної брами з першим світлом. Мені ще треба в одного добродія про коня поспитатися.


Семвел


У морі Семвела Тарлі нудило так, що він ходив зелений. І то не з самого лише страху потонути — хоча з нього теж. Скрути додавав і рух корабля, невпинне хилитання чардаку під ногами.


— Маю слабкий живіт, — зізнався він Дареонові того дня, коли вони випливали зі Східної-Варти-біля-Моря.


Співець ляснув його по спині й відповів:


— Диви, Смертяний, як він такий слабкий — не відпускай його самого гуляти.


Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози.


— Ласка божа, — почув Сем її шепіт.


Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору — схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів — і обличчя Йолі побіліло з жаху.


— Це добрий корабель, — намагався заспокоїти її Сем. — Не треба боятися!


Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати — викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів.


Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала — зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега — то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки.


— Русалок видивляєшся, Смертяний? — запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки.


Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика.


— Ні.


Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» — казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати братчиків — єдиних друзів, яких мав за життя. А найперше не хотів бачити батька, який відіслав його на Стіну на певну смерть.


Для його супутників усе було інакше. Їм подорож обіцяла щасливий кінець усіх поневірянь. Йоля заживе безпечно у Рогошпилі, залишивши між собою та пережитими у страхолюдній пущі жахіттями мало не цілий Вестерос. Служницею в батьковому замку вона матиме добрий харч та теплу домівку — невеличку затишну часточку великого світу, про яку не мріяла у шлюбі з Крастером. Вона дивитиметься, яким великим та сильним зростатиме її син, як він стане ловчим, конюшим або ковалем. А якщо малий покаже хист до зброї, то хтозна — якийсь лицар може взяти його собі за зброєносця.


Маестер Аемон теж опиниться у кращому місці, ніж досі. Втішно було думати, що він проведе недовгу вже решту свого життя, огорнутий теплим легітом Старограду, за неквапними розмовами з браттями-маестрами, або ж поділяючи власну мудрість із підмаестрами та послушниками. Якщо хтось і заслужив відпочинок тисячу разів — то це він.


Навіть Дареонова доля мала поліпшитися. Молодик завжди торочив, що не винен у зґвалтуванні, завдяки якому опинився на Стіні, та наполягав, що його місце — при княжих дворах коло пишних столів. І ось нарешті доля йому всміхнулася — Джон підвищив його до вербувальника замість чоловіка на ім’я Йорен, котрий зник і вважався мертвим. Йому тепер належало їздити Семицарством, співати про звитяги Нічної Варти і час від часу повертатися на Стіну з новачками.


Подорож мала бути довгою та суворою — ніхто цього не заперечував, та на інших принаймні чекали попереду щасливі дні. Це втішало Сема. «Я їду заради них, — казав він собі, — заради Нічної Варти і майбутнього спокою.» Але що довше він вдивлявся у море, то холоднішим і глибшим здавалося воно йому.


Втім, не дивитися в море було ще гірше. Сем зненацька усвідомив це у тісній бесіді під стерновим чардаком, яку поділяли з ним усі його подорожні супутники. Він намагався відволіктися від нудоти в шлунку, балакаючи з Йолею, яка саме годувала сина.


— Цей корабель доправить нас лише до Браавосу, — казав він. — А там знайдемо собі інший, до Старограду. Я читав книжку про Браавос, коли був малий. Ціле місто збудоване на затоці, на сотні невеличких островів. А ще вони мають велета — кам’яного чоловіка заввишки у сотню стоп. Замість коней у них човни, а мартопляси грають перед глядачами писані на папері вистави — не те що в нас, коли нашвидкуруч вигадують різні дурниці. Харч там теж дуже добрий, а надто риба і все, що з моря. Вони їдять різні скойки, вугрів та вустриць — усе найсвіжіше, просто з затоки. Ми, напевне, матимемо кілька днів від одного корабля до іншого. Зможемо піти на виставу мартоплясів і з’їсти вустриць.


Сем гадав, Йолі буде цікаво. Але гірше помилитися не міг. Йоля зиркнула на нього байдужими, змертвілими очима крізь пасма немитого волосся і мовила:


— Коли ваша ласка, мосьпане.


— А чого б хотіла ти? — запитав її Сем.


— Нічого, — відповіла вона і переклала сина з однієї груді до іншої.


Рух корабля збурював у Семовому шлунку яйця, сало та смажений хліб, яких він поїв перед виплиттям. Раптом йому стало несила сидіти внизу; він рвучко став на ноги і подерся нагору драбиною віддавати сніданок морю. Нудота накотила сильно та зненацька; він і не спинився подивитися, звідкіля вітер — тому виблював не з того боку корабля і заляпав себе. Та навіть так відчув полегшення… хоч і ненадовго.


Корабель звався «Кіс»; то була найбільша з галер Варти. «Буревісник» і «Пазур» мали швидшу ходу, казав Котер Пайк маестрові Аемону ще у Східній Варті — але то були бойові кораблі, стрункі та спритні хижі птахи, де веслярі сиділи на відкритих чардаках. «Кіс» був кращим вибором для суворих вод вузького моря на схід від Скагосу.


— Там штормить, — попереджав їх Пайк. — Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше.


Перші десять днів плавання минули досить спокійно: «Кіс» повз собі Тюленячою затокою, не втрачаючи землю з очей. Коли дмухав вітер, то бувало зимно, та загалом солоні пахощі моря в повітрі додавали снаги. Сем майже нічого не їв, а коли таки спромогався щось у себе запхати, то ненадовго. Але навіть попри те почувався непогано, намагався додати Йолі мужності, підбадьорити, хай і марно. Йоля не хотіла виходити на чардак, хай як її вмовляли, і радо б весь час ховалася у темряві, притискаючи до себе сина. Та й немовляті корабель припав до смаку не більше, ніж матері — коли воно не ревло чи не скиглило, то вибльовувало висмоктане грудне молоко. Кишки в нього послабли і працювали без упину, плямуючи хутра, в які його загорнула Йоля для тепла, і наповнюючи повітря бурим смородом. І хай скільки лойових свічок палив Сем — сморід лайна нікуди не дівався.


Перебувати на свіжому повітрі було приємніше — а надто коли співав Дареон. Співець був знаний серед веслярів «Косу» і охоче грав їм за роботою. Дареон знав усі їхні улюблені пісні: сумні на кшталт «Чорний Робін у петлі повис того дня», «Русалчин лемент», «Осінь мого дня», запальні «Залізні списи» та «Сім мечів для сімох синів», зухвало-сороміцькі «Вечеря мосьпані», «Її маленька квіточка» та «Мегіт мала ставну вроду, відмовлять не вміла зроду». Коли ж співався «Ведмідь і красна дівка», то кожен весляр завзято підхоплював, і тоді «Кіс» аж летів понад водою. Дареон не надто вправно тримав у руках меча — Сем пам’ятав їхні навчальні дні під проводом Алісера Терена — але голос мав пречудовий. «Гримить, як грім, а смакує, як мед» — казав колись про нього маестер Аемон. Співець умів грати і на цимбали, і на скрипку, ба навіть вигадував власних пісень… хоча Сем не був про них високої думки. Та все ж сидіти і слухати Дареона було добре — хай навіть на твердій скрині з гострими скабками. Сем подумки подякував долі за те, що має пухкі сідниці. «Ми, гладуни, наче усюди тягаємо з собою власні подушки» — пожартував він сам до себе.


Маестер Аемон також полюбив день у день сидіти на чардаку, загорнутий у купи хутра, видивляючись сліпими очима кудись за виднокрай.


— Куди він витріщається? — запитав одного дня Дареон. — Йому ж світ чорний, наче в череві корабля.


Старий почув його; Аемонові очі давно затуманилися та згасли в пітьмі, але вуха ловили кожен писк.


— Я ж не народився сліпим, — нагадав він молодикові. — Коли я їхав цим шляхом попереднього разу, то бачив кожну скелю, кожне дерево, кожен бурун на воді, милувався сірими мартинами, що летіли нашим слідом. Мені тоді було тридцять і п’ять років, і з них шістнадцять я носив на шиї маестерського ланцюга. Яйк хотів, щоб я допоміг йому правити, але я знав, що моє місце тут. Він відіслав мене на північ кораблем «Золотий дракон» і наполіг, щоб його друг, пан Дункан, супроводив мене безпечно до Східної Варти. Пишніших проводів новачка на Стіну не знали від часів, коли Німерія прислала Варті шістьох королів у золотих кайданах. Яйк випорожнив підземелля, тож я не мусив проказувати свої обітниці на самоті. Він казав, що то моя почесна варта. Одним з тієї варти був не хто інший, як Брінден Водограй. Згодом його обрали князем-воєводою.


— Кровокрук? — спитав Дареон. — А я про нього пісню знаю. «Тисяча очей і ще одне», так вона зветься. Але ж я думав, він жив століття тому.


— Ми всі жили століття тому. Колись і я був молодий, як ти.


Здавалося, спогад засмутив старого маестра. Він закашлявся, заплющив очі й заснув, погойдуючись у своїх хутрах щоразу, як хвилі хилили корабель.


І пливли вони попід сірими небесами, на південний схід, а тоді знову на схід, а навколо них розсувався обрій та ширилися води Тюленячої затоки. Капітан — сивочолий братчик з черевом, схожим на барило пива — носив такий поплямований морською сіллю чорний стрій, що жеглярі кликали його Старим Просолом. Він майже ніколи не казав ані слова, зате його помічник галасував за обох — солоне повітря повнилося добірною лайкою щоразу, як стихав вітер або лінувався котрийсь із веслярів. Їли вони на сніданок вівсяну кашу, на обід — горохову юшку, а ввечері — солону яловичину, солону тріску чи солону баранину, запиваючи пивом. Дареон співав, Сем блював, Йоля плакала та колисала дитину, маестер Аемон спав і тремтів, а вітри щодня робилися холодніші та пронизливіші.


Та попри все, нинішня подорож морем подобалася Семові більше, ніж його попередня. Тоді йому було років десять, і відпливав він на галеасі князя Рожвина «Вертоградська королева» — уп’ятеро більшому за «Кіс», із трьома велетенськими буряковими вітрилами та довгими рядами весел, що на сонці блищали золотим і білим. Як вони здіймалися та опускалися, коли корабель виходив зі староградського порту… Сем аж подих тоді затамував. Та на жаль, то був останній його втішний спогад про Рожвинову протоку. Море і тоді, й зараз мучило йому шлунок, що викликало зневагу пана батька.


Коли ж нарешті вони дісталися Вертограду, то втрапили з вогню в полум’я. Сини-близнюки князя Рожвина почали зневажати Сема з першого погляду і щоранку знаходили новий спосіб принизити його у навчальному подвір’ї. На третій день Горас Рожвин примусив Сема верещати, наче порося — а він лише прохав змилуватися. На п’ятий день Горасів брат Гобер убрав служницю при кухні у власну броню і дозволив їй побити Сема дерев’яним мечем так, що той аж рюмсав. Коли дівчина відкрила обличчя, усі зброєносці, джури та стайнярі гуртом заревли од сміху.


— Та нічого — хлопчині для гарту треба трохи присолити шкуру, — сказав того вечора панотець князеві Рожвину.


На це Рожвинів блазень заторохтів брязкальцем і притьмом відповів:


— Еге ж, присолити, приперчити і поставити у піч із яблуком у роті!


Відтак князь Рандил заборонив Семові їсти яблука під дахом Пакстера Рожвина, доки вони звідти не заберуться. Дорогою додому його теж нудило на морі… та водночас Сем відчував таке полегшення, що мало не вітав присмак блювоти в горлі. Аж удома, в Рогошпилі, мати розповіла Семові, що панотець спершу не мав наміру забирати його назад.


— Замість тебе мав приїхати Горас, а ти — лишитися у Вертограді за джуру та чашника при князеві Рожвині. А якби ти припав йому до смаку, тебе ще й заручили б із його донькою.


Сем досі пам’ятав м’який дотик материної руки, коли вона витирала йому сльози мереживною хустинкою.


— Бідолашний мій Семику, — мурмотіла вона. — Бідолаха мій, горопаха.


«Добре буде побачити матінку знову, — подумав він, чіпляючись за поручні облавку «Коса» та дивлячись, як хвилі б’ються на кам’яному березі. — Як побачать мене у чорному строї, то може, навіть пишатимуться. «Я тепер чоловік, мамо, — скажу я їм, — я шафар і воїн Нічної Варти. Браття інколи кличуть мене Семом Смертяним.» А ще зустрінуся з сестрами та братом Діконом. «Ось бачите, — скажу я їм, — нарешті я на щось згодився».»


Але ж якщо поїхати до Рогошпилю, то можна здибати там батька. Від самої думки Сема знову знудило, він перехилився через облавок і виблював, та на щастя, хоч не на вітер. Цього разу він обрав правильний бік — чого-чого, а блювати він потроху вчився.


Принаймні він так думав доти, доки «Кіс» не залишив землю позаду і не рушив на схід через затоку до берегів Скагосу.


Острів лежав коло виходу з Тюленячої затоки, був чималий на розмір, гористий та скелястий — сувора, негостинна земля, населена лютими дикунами. Сем читав, що тамтешній люд живе у печерах і похмурих гірських твердинях, а битися на війні їздить верхи на великих кошлатих однорогах. Прадавньою мовою слово «Скагос» означало «камінь», тому скагосці величали себе «каміняками». Але сусіди-північани кликали їх скагами, і то без великої любові. Століття тому острів повстав проти влади північних господарів; придушувати повстання довелося кілька років, поклавши на це життя князя на Зимосічі та кількох сотень його служивих вояків. У піснях подеколи згадувалося, що скаги мали звичку до людожерства — їхні воїни, мовляв, їли серця та печінки убитих ворогів. За стародавніх часів скагосці перепливли до сусіднього острову Скане, схопили тамтешніх жінок, вирізали чоловіків і влаштували на всипаному камінням березі бенкет з людської плоті, що тривав зо два тижні. Відтоді й до сьогодення Скане лишався безлюдним.


Дареон теж знав усі ті пісні. Коли з моря постали сірі примарні скелі Скагосу, він з’явився поруч із Семом на носі «Косу» і мовив:


— Якби ж була божа ласка, щоб хоч краєм ока побачити однорога.


— Якщо буде капітанова ласка, то ми й близько не підійдемо. Навколо Скагосу вирують зрадливі течії, а під водою ховаються скелі, що розтрощать корабель, наче яйце. Але не кажи Йолі — вона вже й так налякана.


— І вона, і той її верескливий вилупок. Не знаю, хто голосніший. Він припиняє квилити, тільки коли йому цицьку в рота пхнеш. А тоді рюмсати починає вона.


Сем це теж помітив.


— Може, дитина робить їй боляче, — мляво мовив він. — Якщо в нього зуби ріжуться…


Дареон смикнув одним пальцем струни лютні, бренькнувши щось насмішкувато-презирливе.


— Я гадав, дичаки трохи хоробріші.


— Вона хоробра! — заперечив Сем, хоча й мусив подумки зізнатися, що не бачив Йолю ще ніколи в такому розпачливому стані. Найчастіше вона ховалася у темряві свого помешкання, та очі в неї завжди червоніли, а щоки спливали слізьми. Коли ж Сем питав, у чому справа, дівчина лише трусила головою, лишаючи йому шукати відповіді самотуж.


— Вона просто боїться моря, нічого такого, — казав він Дареонові. — Перш ніж прийти на Стіну, вона знала лише Крастерів Дитинець і пущу навколо нього. Мабуть, і на три версти не відходила звідти, де народилася. Добре знає струмки та річки, але ніколи не бачила навіть озера, доки ми на нього не натрапили. А море… море — річ страшна і неосяжна.


— Та ми ж навіть не втрачали берега з очей.


— Скоро втратимо. — Про таке й самому Семові думати не хотілося.


— Авжеж трохи води не злякає нашого Смертяного!


— Та не злякає, — збрехав Сем, — мені що, я звичний. Але Йоля… от якби ж ти заспівав їй якихось колискових, щоб краще приспати дитину…


Дареон скривив вуста у зневазі.


— Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.


Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.


— Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:


— Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.


Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.


— Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом.


Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.


— Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся!


Білі сліпі очі Аемона розплющилися.


— Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.


Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.


Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.


— Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти.


Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.


— Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!


І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.


— Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.


І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.


Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.


— Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.


Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.


Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.


Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.


— Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!


Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.


А потім накотили шторми — ще гірші, ніж раніше.


Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього:


— Чи тобі не байдуже?!


«Байдуже, — хотів відповісти Сем, — та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.»


— Байдуже, — спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік.


Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола — битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу.


«Ненавиджу море, — подумав Сем. — Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу море!» Наступний спалах блискавки був такий яскравий, що освітив усю бесіду крізь щілини у чардаку над головою. «Це хороший міцний корабель. Хороший міцний корабель, — повторював він собі. — Він не потоне. Я не боюся.»


Під час одного з затишків між поривами буремного вітру, коли Сем чіплявся побілілими пальцями до облавку, відчайдушно бажаючи блювати, та не маючи вже чим, він почув, як жеглярі бурмочуть, що всі їхні негаразди сталися тому, що на корабель привели жінку, до того ж — дичацьку.


— Злягалася з власним батьком! — чув Сем слова одного з них, а навколо знову здіймався вітер. — Це ж гірше, ніж повія! Гірше за все на світі! Ми всі потонемо, якщо не позбудемося її, а з нею і того вилупка, що вона навела!


Сем не наважився заперечити навіть словом. То були старші чоловіки, суворі, жилаві, з руками та плечима, загартованими роками праці на веслах. Він лише нагострив кинджала і надалі, коли Йоля виходила з бесіди відлити воду, завжди йшов з нею.


Навіть Дареон не мав для дичацької дівчини жодного доброго слова. Одного разу, скорившись настирливим благанням Сема, співець заспівав колискової, щоб приспати немовля, та ще на першому вірші Йоля відчайдушно зарюмсала і нічого не могла вдіяти.


— Семеро дідьків у семи клятих пеклах! — визвірився Дареон. — Ти можеш не квилити, щоб хоч спів дослухати?


— Співай далі! — умовляв його Сем. — Дограй пісню, благаю!


— Та не треба їй пісні! — відказав Дареон. — Її б добрячим дрючком віддухопелити. А мо’, добрячим прутнем. Дай мені спокій, Смертяний.


Співець штовхнув Сема убік і пішов геть із бесіди — шукати розради у кухлі вогневина та галасливому товаристві веслярів.


Сем відчув, що втрачає розум. До смороду він майже звик, але між бурями та Йолиними слізьми не міг заснути вже кілька днів.


— Чи нема дати їй якихось ліків? — запитав він маестра Аемона дуже тихо, коли побачив, що старий не спить. — Якогось трунку чи трав’яного узвару, щоб не лякалася?


— Ти чуєш не переляк, — відповів старий. — Цей лемент — з розпачу, і для нього я ліків не знаю. Хай річка її сліз витікає сама собою, Семе. Ти не в змозі загатити сей бурхливий потік.


Сем не зрозумів почутого.


— Вона їде до безпечного місця. Теплого, спокійного. Навіщо ж лементувати?


— Семе, — лагідно відповів старий, — ти маєш два здорових ока, та не вмієш ними бачити. Не розгледів навіть матір, що побивається за своєю дитиною.


— Немовля нудить у морі, тільки й того. Але ж нас усіх нудить. Ось прийдемо до браавоського порту…


— Прийдемо. Але навіть там син Далли не перетвориться на плід Йолиного лона.


Семові знадобився час утямити, про що йдеться.


— Цього не… вона б нізащо… це напевно її синочок! Йоля б не поїхала зі Стіни без свого сина. Вона ж його так любить!


— Вона годувала обох, і полюбила теж обох, — відповів Аемон, — але по-різному. Жодна мати не любить своїх дітей однаково, навіть Вишня Мати в небесах. Певен, що Йоля не залишила свою дитину з доброї волі. Які погрози висловив князь-воєвода, які обіцянки — можу лише гадати… але без погроз і обіцянок не обійшлося.


— Ні… Ні, це якась помилка! Джон би ніколи…


— Так, Джон би ніколи. Це зробив князь-воєвода Сніговій. Іноді, Семе, втішного для всіх вибору не буває — а буває лише менш болісний за інший.


«Втішного для всіх вибору не буває.» Сем пригадав їхні з Йолею поневіряння: Крастерів Дитинець, загибель Старого Ведмедя, сніг, лід і морозні вітри, нескінченні дні піших блукань, упирі у Білодріві, Холоднорукий і крукове дерево, Стіну, Стіну, Стіну, Чорну Браму під землею. І заради чого? «Нема втішного вибору, і щасливого кінця теж не буде.»


Йому закортіло заридати з розпачу, завити, заквилити, затруситися, згорнутися тісним клубочком і скиглити відти леть чутно. «Він поміняв немовлят, — сказав він собі. — Поміняв одне на інше, щоб захистити малого принцика, відіслати його якнайдалі від багать пані Мелісандри, якнайдалі від її червоного бога. А якщо вона спалить Йолиного хлопчика, кому до того буде діло? Нікому, крім Йолі. Адже то лише Крастерів вилупок, вироджене від кровозмісу неподобство, зовсім не син Короля-за-Стіною. Він не годиться в заручники, не годиться в жертву… та ні для чого не годиться. Навіть імені не має.»


Втративши мову, хилитаючись та запинаючись, Сем вибрався на чардак, щоб проблюватися, але в череві вже геть нічого не лишилося. Впала ніч — дивна тиха ніч, якої вони не бачили вже багато днів. Море стояло чорне, мов скло. Веслярі відпочивали на лавах, один чи двоє спали просто на своїх місцях. Вітрила наповнював вітер; на півночі Сем навіть бачив розсип зірок та червоного блукальця, котрого вільний нарід кликав Злодієм. «То має бути моя зірка, — похнюпився Сем. — Я допоміг Джонові стати князем-воєводою і привів до нього Йолю з дитиною. Але щасливого кінця ніхто не побачить.»


— О, Смертяний! — з’явився поруч Дареон, гадки не маючи про Семові страждання. — Чудова нічка! Буває ж колись. Оно дивися: зірки визирають. Як пощастить, то й місяць побачимо. Найгірше вже, певно, позаду.


— Ні. — Сем витер носа і показав пухким пальцем на південь, на морок, що збирався на обрії. — Онде!


Щойно він вимовив слово, як блимнула блискавка — раптова, безгучна, сліпучо-яскрава. На пів-удару серця віддалені хмари, схожі на велетенські, не бачені в світі нагромадження гір, засяяли кольорами: червоним, жовтим, ліловим.


— Найгірше не позаду. Найгірше тільки починається, і щасливого кінця не буде.


— Ой божечки! — зареготав Дареон. — Хіба можна, Смертяний, жити на світі отаким боягузом?


Хайме


Князь Тайвин в’їхав до міста верхи на огирі, у блиску полив’яного кармазинового обладунку, сяючи коштовними прикрасами та золотим карбом. А залишав його у високому возі, завішаному кармазиновими прапорами, у супроводі шести сестер-мовчальниць, яким доручили порати і берегти його кістки.


Обоз вийшов з Король-Берега крізь Божу Браму — ширшу та багатшу на пишні оздоби, ніж Левова. Хайме цей вибір здався невдалим. Батько його був левом — це знали усі — але навіть сам князь Тайвин ніколи не прикидався богом.


Поховальний караван князя Тайвина Ланістера оточувала почесна варта з п’яти десятків лицарів, на чиїх списах тріпотіли кармазинові прапорці. Одразу слідом за ними їхало панство заходу. Вітер смикав та розвівав прапори, змушував танцювати звірів та знаки на них. Трусячи ристю вздовж вервечки вершників, Хайме бачив вепрів, борсуків, жуків, зелену стрілу, червоного бика, схрещені галябарди, схрещені списи, лісового кота, суниці, жіночий рукав, чотири променясті сонця, поділені поздовж.


Князь Бракс мав на собі світло-сірий жупан з розрізами срібного альтембасу, а над серцем пришпилив застібку в вигляді аметистового однорога. Князь Яст убрався в панцир чорної криці з трьома левовими головами, карбованими на грудях. Ті чутки, що довго ходили про його смерть, судячи з обличчя, мали під собою підставу — поранення та полон лишили від колишнього воїна немічну тінь. Князь Відшиб переніс негаразди війни трохи краще і на вигляд був готовий до них повернутися. Бросквин носив кольори свого прізвища, Престер — горностаїв, Земледай — зелено-брунатні, але кожен накинувся киреєю кармазинового шовку на честь людини, яку вони проводжали в останню путь додому.


Позаду панства їхала сотня арбалетників та три сотні щитників; з їхніх плечей теж струменів ланістерівський кармазин. Хайме, єдиний у білому корзні та білому лускатому обладунку, почувався серед червоної річки незатишно і недоречно.


Слова його власного дядька теж не додали спокою.


— Пане Регіментарю, — сухо привітався пан Кеван, коли Хайме ристю під’їхав до голови поїзду. — Її милість має для мене якийсь останній наказ?


— Я тут не з наказу Серсеї. — Позаду повільно застукотів тулумбас, вибиваючи неквапний жалобний лад. «Смерть, — здавалося, проказував він, — смерть, смерть.» — Я приїхав попрощатися. Покійний був моїм батьком.


— Її теж.


— Я не Серсея. Я маю бороду, а вона — цицьки. Якщо ви й тоді нас не розрізните, дядечку, то порахуйте наші руки. Серсея має дві.


— Ви обоє маєте забагато смаку до блазнювання, — відповів дядько. — Звільніть мене від ваших дотепів, пане Регіментарю, я нині не в гуморі їх слухати.


— Воля ваша. — «Не так усе добре, як я сподівався.» — Серсея хотіла вас проводити, але має чимало нагальних справ.


Пан Кеван пирхнув.


— Ми всі маємо справи. До речі, про справи престолу. Як там ся має ваш король?


Сказано це було так, що скидалося на докір.


— Нівроку здоровий, — примирливо проказав Хайме. — Зранку при ньому Балон Лебедин. Добрий та відважний лицар.


— Колись при згадці про лицаря у білому корзні це розумілося саме собою.


«Братів і братчиків не обирають, — подумав Хайме. — Дали б мені дозвіл вибирати самотуж — я б вам зібрав таку Королегвардію, що про неї знову б заспівали пісень.» Але вголос не вимовив, бо відчув у власних словах щось жалюгідне. З вуст людини, відомої усім королівствам як Крулеріз, вони б пролунали порожніми вихваляннями. «Людини з гівном замість честі.» Все ж Хайме вирішив не перейматися — не на те він приїхав, щоб сперечатися з рідним дядьком.


— Пане дядьку, — мовив він, — вам варто укласти з Серсеєю мир.


— А ми воюємо? Мені досі ніхто не сказав.


Хайме не зважив на його злий жарт.


— Чвари між Ланістерами та Ланістерами вигідні лише ворогам нашого дому.


— Якщо між нами чиняться чвари, то не я їх почав. Серсея хоче правити? Гаразд, хай править. Влада у її руках. А я прошу лише дати мені спокій. Моє місце — у замку Даррі при моєму синові. Замок треба відновити, землі — засіяти та захистити. — Він видав короткий сміх, наче пес гавкнув. — І твоя сестра, до речі, не лишила мені жодних справ, до яких я б міг докласти рук. Чому б не подбати про весілля Ланселя? Наречена вже зачекалася, коли ми нарешті дістанемося того Даррі.


«Удовиця з Близнюків, пригадую.» Його брат у перших Лансель їхав за п’ять сажнів позаду. З запалими очима та сухим білим волоссям він здавався старшим за князя Яста. Хайме аж уявні пальці сіпалися, коли він його бачив… «розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж». Він намагався побалакати з Ланселем безліч разів, уже й лік втратив… але ніколи не знаходив його на самоті — якщо не поруч із батьком, то в розмові з якимось септоном. «Може, він і Кеванів син, та в жилах у нього — ріденьке молочко замість крові. Ні, Тиріон мені брехав — хотів лише дошкулити.»


Хайме викинув брата з голови і повернувся до дядька.


— То ви після весілля лишитеся в замку Даррі?


— На певний час, мабуть. Сандор Клеган нишпорить уздовж Тризубу — так кажуть люди. Твоя сестра хоче його голову. Можливо, він злигався з Дондаріоном.


Хайме чув про Солепанву. Втім, про тамтешні події чула вже половина королівства. Напад розбійників був незвичайно лютим та диким навіть для цих безчесних часів. Свавільники ґвалтували і ка