home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




ОПОВІДКА СЬОМА


Бакаляр любить удову, та вона кохається з іншим, а його морозить цілу ніч на снігу; пізніше, влітку, з його намови вона простоює цілий день на вишці гола під палючим сонцем, годуючи мух та ґедзів


Чимало сміялися панії з бідолахи Каландріна; сміялися б, може, й ще більше, якби не шкода було, що ті, котрі в нього кабана вкрали, ще й каплунів собі видурили. Коли та історія скінчилась, королева веліла Пампінеї розповісти свою. Та почала, не гаючись, такими словами:

– Нерідко в світі так ведеться, любії мої подруги, що один хитрує, а другий, іще хитріший, його перехитровує, - тим і не годиться нам з інших глузувати. Ми сміялися досхочу з різних каверз, про які тут оповідалось, та ще ні разу не говорилось про те, як за ті каверзи хто оддячував. От і хочу я, щоб ви почули, може, навіть, не без жалю, про справедливу одплату, якої зазнала одна наша землячка, яка до того на свою голову доковерзувалась, що мало сама не пропала. Вам не зашкодить послухати сю історію: може, ви наберетесь із неї більше розуму і стерегтиметесь глузувати з інших.

Небагато минуло з того часу років, як жила в Флоренції одна молода жінка, хороша на вроду і гордовита на вдачу, шляхетського стану і неабиякого достатку; звали її Елена. Зоставшись удовою по своєму чоловікові, не хотіла вона виходити вдруге заміж, бо закохалась із своєї вольної волі в одного гарного й милого молодика; лишивши на боці всі турботи, вона з допомогою своєї служниці-вірниці сходилась із ним частенько і втішалась так до любої вподоби.

Саме в ту пору вернувся до Флоренції з Парижа один юнак, флорентинський-таки шляхтич, на ймення Ріньєрі, що довго там учився, - не для того, щоб потім наукою своєю вроздріб торгувати, як то робить дехто, а для того, щоб спізнати суть і природу всіх речей, як годиться благородній людині; вернувся та й жив собі в городі, оточений загальною шанобою за рід свій і за свої знання. Та буває й так, що люди, які одзначаються глибоким розумінням речей, легко потрапляють у любовні тенета; так сталось і з нашим юнаком. Раз якось гуляв він на одному святі, і впала йому в око та красуня Елена в чорному удовицькому вбранні: вона здалась йому такою вродливою і принадною, що рівних їй він ніколи доти не бачив; блаженний той, думав він, кому судилося з Божої ласки таку красу в своїх обіймах любо пестити. Глянув він на неї потай раз, удруге і, розуміючи, що без труда не добудеш нічого великого й дорогого, вирішив докласти всієї сили своєї і снаги, щоб підійти вродливиці під ласку і завладати її любов'ю. Молода вдовичка не любила вриватись очима в чорну землю; знавши собі ціну (а може, й перебільшуючи її), вона водила ними жваво навкруги, помічаючи, хто дивиться на неї з уподобою; постерегла вона й тепер сього Ріньєрі і подумала собі, осміхаючись: «Недурно ж я сьогодні сюди прийшла: бач, якого селезня впіймала!» Давай тоді й собі на нього скоса поглядати, щоб показати, ніби й вона ним зацікавилась: думала, бачите, що чим більше мужчин до себе привабить і принадить, тим вище в ціні буде її краса, особливо в очах того, кому вона оддала її разом із своїм коханням.

Учений бакаляр, закинувши всі свої філософські думки, оддався їй цілою душею; сподіваючися, що зможе їй сподобатись, він дізнався, де вона живе, і почав на ту вулицю ходити, нібито мав там якісь інші справи. Пані тим пишалась непомалу (а чого, ми вже сказали) і вдавала, що їй дуже любо його бачити; тоді він знайшов спосіб поговорити з її служницею, сказав їй про своє закохання і просив, щоб вона допомогла йому засягти паниної ласки. Служниця наобіцяла йому того й сього і розповіла все панії, а та, вислухавши її, зареготалась і сказала:

– Ти бачиш, який? У Парижі розуму набрався, а тут його стратив. Ну гаразд - він матиме, чого домагається. Як іще раз із тобою заговорить, то скажи йому, що я люблю його ще дужче, ніж він мене, але мушу пильнувати своєї доброї слави, щоб не хилити низько голови серед іншого жіноцтва: якщо він і справді такий мудрий, як кажуть, то ще більше мене цінуватиме!

Бідна ж її голівонька! Не знала вона, мої любії, що то значить - із бакалярами заводитись…

Коли служниця побачила його знову, зробила все так, як пані веліла. Зраділий бакаляр почав просити ще пильніше, знай, листи писав до неї та гостинці слав: усе те приймалось, а відповіді були такі - ні туди, ні сюди; довго вона так його надіями манила. Розказала про те й коханцеві своєму, той аж сердитись уже почав і ревнувати потроху; тоді вона, щоб показати йому, що підозри його даремні, послала до бакаля-ра, який настійливо свого домагався, служницю свою, щоб таке йому од її імені сказала: пані, мовляв, давно вже впевнилась, що він її щиро любить, та досі не мала змоги нічим його потішити, але сподівається зійтися з ним на різдвяні святки (недовго вже чекати!), нехай же, коли хоче, приходить на другий день свята ввечері до неї в двір, а вона вийде до нього, як тільки зможе.

Бакалярові тут і світ угору піднявся; як настав призначений час, він пішов до двору своєї коханої; служниця впустила його і замкнула в дворі, а він став чекати вдовичку. Вона ж на той самий вечір запросила до себе полюбовника свого: повечеряла з ним веселенько і розказала йому, яку вона штуку затіяла.

– Побачиш, - каже, - як я люблю й кохаю того бака-ляра, що ти мене до нього так по-дурному ревнуєш.

Коханець вислухав тої мови з великою втіхою; йому дуже кортіло побачити на ділі те, на що вона словами натякнула.

Як на те, у святвечір випав великий сніг - усе кругом завіяв; постоявши якусь часинку в дворі, бакаляр добряче-таки змерз, але терпів той холод, сподіваючись любої нагороди. Через деякий час Елена сказала своєму коханцеві:

– Ходімо в нашу кімнату і подивимось у вікно, що там робить твій, як ти гадаєш, суперник і що він казатиме служниці, - я послала її на переговори.

От підійшли вони до віконця, - їх із двору не видно було, а вони все бачили й чули.

– Ріньєрі, - озвалась до бакаляра служниця з вікна іншої кімнати, - пані моя у превеликій досаді: сьогодні ввечері до неї завітав один з її братів; він довго з нею розмовляв, потім зостався вечеряти та й досі ще сидить. Але, здається, він піде вже скоро додому. Тим пані й не могла до тебе вийти; та тепер уже недовго ждати. Вона просить тебе не гніватись за те, що доводиться чекати.

Бакаляр думав, що все те правда, і одповів так:

– Скажи моїй дамі, нехай про мене не турбується, якщо їй зараз незручно вийти; а як буде змога, то нехай не бариться.

Служниця вернулась і лягла спати, а пані сказала своєму коханцеві:

– Ну, що тепер скажеш? Якби я його любила, то хіба б я морозила його отак у дворі?

По сій мові повела заспокоєного коханця до ліжка і довгенько з ним там любо втішалася, жартуючи й глузуючи з бідолашного бакаляра. Ріньєрі ходив туди-сюди по двору, рухався, щоб хоч трохи зігрітися, та не мав де сісти, не мав де голову в затишку притулити; він проклинав паниного брата, що так довго в гостях затримався; кілька разів йому вчувалось, що двері рипнули, що зараз йому одчинять - та марні були всі надії. Набувшися досхочу з своїм коханцем (а вже звернуло з полуночі), Елена сказала йому:

– Ну, як тобі, моє серце, подобається сей бакаляр? Як по-твоєму, що більше: його розум чи моя любов до нього? А той холод, що я на нього нагнала, - хіба не погасить вогню ревності, що запав тобі в душу од моїх жартів?

– Серце моє коханеє, - одказав юнак, - тепер я твій навіки, бо ти моє добро, мій спокій, утіха моя й надія.

– То поцілуй же мене тисячу разів, - сказала вдовиця, - щоб я побачила, чи правду ти мені кажеш.

Коханець міцно обійняв її й поцілував, мабуть, не тисячу, а десять тисяч разів. По сій любій розмові пані сказала:

– Ану, встаньмо на хвильку, подивимось, чи не погасло те полум'я, що палало в душі мого нового зальотника, як він писав мені про те раз у раз?

Вони встали, підійшли вдвох до вікна і виглянули в двір. Бакаляр стрибав і витанцьовував по снігу, з великого холоду придзвонюючи до того танцю зубами; такого шпаркого танцю вони ще зроду не бачили.

– Що ти на се скажеш, мій любчику? - сказала пані. - Бач, як у мене мужчини без козиці й без дудки танцюють?

– Бачу, бачу, втіхо моя! - одповідав коханець, сміючися.

– А тепер ходімо до дверей, - сказала йому вона, - ти мовчи, а я з ним поговорю, почуємо, що він нам скаже, то, може, ще й не так посміємося.

Вийшли вони потихеньку з кімнати і спустились до вхідних дверей; не одмикаючи їх, пані півголосом окликнула бакаляра крізь щілочку. Почувши, що його гукають, бакаляр оддав дяку Богові, бо думав, що зараз його впустять; підійшовши до дверей, він сказав:

– Я тут, мадонно! Одчиніть, на бога, бо я зовсім замерзаю!

– Бачу, - каже Елена, - що тобі таки холодно; мороз, мабуть, великий, бо снігу випало небагато; та в Парижі, я чула, ще й не такі зими бувають. Я ще не можу тобі одчинити, бо капосний брат як прийшов учора звечора в гості, то й досі не йде; та скоро вже, либонь, піде, і тоді я тобі зразу одчиню. Насилу оце я од нього одвихнулась, щоб тебе трохи втішити, щоб не так досадне було ждати.

– Благаю вас, мадонно, - сказав ізнову бакаляр, - одчиніть мені, нехай я трохи в затишку постою, бо сніг повалив такий, що страх, і не перестає; я тут почекаю вас, скільки буде треба.

– Любчику мій, - одмовила пані, - я не можу сього зробити, бо двері в мене такі рипливі, що як я одчиню, то брат зразу почує. Та я вже піду попрошу його, щоб забирався додому, - тільки тоді зможу тебе впустити.

– То йдіть же скоріше, - сказав бакаляр, - та веліть розпалити добрий огонь, щоб я міг обігрітися, бо так увесь закоцюбнув, що й себе не чую.

– Сього не може бути, - заперечила пані, - коли правда те, що ти до мене писав, - ти ж, казав, палаєш до мене любов'ю; се ти, мабуть, жартуєш зо мною. Ну, я вже йду, а ти жди, потерпи ще трохи.

Коханець панин чув усю ту розмову; дуже з того задоволений, він знов ліг із нею в постіль, та мало вони тої ночі спали - все жартували любо вдвох та з бакаляра насміхались. А бідний бакаляр уже тільки зубами клацав, мов чорногуз; догадавшися, нарешті, що вдова з нього глузує, він кілька разів поривався одчинити двері або знайти якийсь інший вихід із двору. Метався навкруги, як розлючений лев, проклинаючи і негоду, і лукаву жінку, і довгу ніч, і заразом свою дурну довірливість; з тої великої досади щира й палка любов, що він так довго до неї в своїм серці голубив, обернулась у страшну, жорстоку ворожнечу, і він уже почав думати на всі лади про помсту, якої прагнув тепер, дужче, ніж досі зустрічі з коханою.

Довго ще він ждав там у дворі, поки ніч, нарешті, минула й почало світати; служниця, навчена своєю панією, зійшла вниз, одімкнула двір і, вдаючи, ніби жаліє його, сказала:

– І принесла ж лиха година того гостя до нас учора ввечері! Всю ніч ми тривожились, а ти тут мерз через нього. Та нічого, не журись: що сієї ночі не вийшло, те вийде другим разом. Я добре знаю, скільки горя завдала ся пригода моїй господині.

Бакаляр лютував у душі, але, як чоловік мудрий, розумів, що погрози - то зброя для того, кому погрожують; він погамував у собі досаду, що так і рвалася назовні, і тихим голосом, начебто зовсім не сердився, сказав:

– По правді, се була найгірша ніч у моєму житті, та я добре бачу, що пані тому зовсім не привинна: вона ж сама, жаліючи мене й хотячи втішити, приходила сюди на перепросини; та й ти добре кажеш, чого сю ніч не було, буде іншої якоїсь ночі. Уклонися ж од мене своїй панії і йди собі з богом.

Задубівши од холоду, бакаляр ледве-не-ледве добрався додому. Змучений і невиспаний, він ліг як убитий у постіль, а як прокинувся, то не чув ні рук, ні ніг, тож послав одразу по лікаря і, розказавши йому, якого холоду прийняв, просив дати якогось рятунку. Лікарі заходились одходжувати його найповнішими і найпомічнішими ліками і таки одходили, хоч і не сплоха - ушкоджені сухожилля знову стали пружними; щоб не був він такий молодий і надворі не потепліло, то довго довелось би йому ще попомучитись.

Одужавши й підбадьорившись, бакаляр затаїв у душі свою ненависть і вдавав, що любить ту вдову ще сильніше, ніж доти. Через деякий час доля послала йому добру нагоду по-мститися. Удовин коханець захопився якоюсь іншою жінкою, а од першої любки одкинувся, зневаживши її почуття; не хотів уже з нею не то зустрічатись, а й говорити, і вона вдалася в превелику журбу да тугу. Служниці стало її шкода; не знаючи, як утішити свою господиню, що милий її покинув, і бачачи, що бакаляр, як і раніше, ходить на ту вулицю, вона взяла собі в голову нерозумну думку - чи не можна того невірного коханця якимись чарами знову до панії привернути (адже бакаляр чоловік учений і всі ті чари мусить знати), - і сказала про те Елені. Та послухала - і не подумала, дурна, що якби бакаляр знав ті чари, то він повернув би їх на свою користь! - і зразу ж веліла служниці розпитати в бака-ляра, чи він на те згодиться, а вона вже за се всяку його волю готова уволити. Служниця, не гаючись, переказала те все бакалярові. Як почув про те бакаляр, то сказав собі по-думки: «Хвала тобі, Боже, що ти даєш мені змогу покарати сю негідницю за ту наругу, яку вона мені вчинила, за той глум, якого я дознав за щире моє кохання». А служниці так одповів:

– Скажи моїй пані, щоб про се не турбувалась, а я вже так зроблю, що той невірний, хоч би і в Індії був, зараз вернеться до неї і проситиме помилування за свою провину. А як те зробити, я скажу їй самій, де й коли вона забажає. Отак і передай своїй господині, заспокой її од мого імені.

Служниця переказала ту відповідь, і вони домовились зустрітися в церкві святої Лючії. Прийшовши туди на побачення, Елена зовсім забула, що мало не довела Ріньєрі до смерті: вона одверто розповіла бакалярові геть-чисто все і прохала його, щоб він порятував її своїми чарами. На те бакаляр одказав:

– Мадонно, правду кажучи, в Парижі я вивчав усякі науки, в тому числі й чорну магію, і знаю, в чому її сила; та се богопротивна наука, і я заприсяг ніколи до неї не вдаватись ні для себе, ні для будь-кого іншого. Але любов, що я маю до вас у серці, така велика, що я не можу відмовити, чого б ви не попросили: тим я готов усе по вашій уподобі зробити, хоч би й мав за те до диявола в пекло потрапити. Тільки скажу вам зразу, що се справа багато важча, ніж ви, напевне, думаєте, особливо коли жінка хоче причарувати до себе чоловіка або чоловік жінку: тут повинна діяти сама зацікавлена особа, причому вночі, в пустельному місці, без нікого; на се треба неабиякої сміливості, і я не знаю, чи ви на таку річ спроможні.

Закохана пані, більше на почуття багата, ніж на розум, одказала:

– Любов мене так мордує, що я на все готова, аби привернути коханого, що без жодної вини мене покинув. Скажи ж мені, коли твоя ласка, якої од мене потрібно сміливості.

Бакаляр, який давно вже лихе намислив, сказав їй:

– Мадонно, я виллю з цини фігурку того, що ви хочете приворожити; як я дам вам ту фігурку, ви підете з нею вночі на молодику сама-одна до річки і сім раз Окупаєтеся гольцем у біжучій воді, а потім, не одягаючись, злізете на дерево чи на хату-пустку і, обернувшись у північну сторону з фігуркою в руці, промовите сім раз закляття, що я вам напишу; як ви ті слова прокажете, до вас прийдуть двоє дівчат небаченої вроди, привітаються і спитають ласкаво, чого ви бажаєте. Ви з'ясуєте їм докладно геть-чисто все, та глядіть, не назвіть замість вашого коханого когось іншого! Коли скажете, вони щезнуть, а ви тоді злізете, одягнетесь і підете собі додому. І от побачите, не мине й половина другої ночі, як ваш милий прибіжить до вас, плачучи, і буде просити у вас, щоб ви його пожаліли й простили, а з того часу вже зроду од вас не одкинеться й до іншої не пристане.

Як удова вислухала сієї мови, всьому зразу повірила і вже уявила собі, що коханець до неї вернувся; зрадівши непомалу, вона сказала бакалярові:

– Не бійся, я все зроблю достеменно так, як ти кажеш; мені се буде дуже з руки, бо в мене є за містом над берегом Арно невеличка садиба; тепер у нас місяць червець, і скупатися в річці буде вельми приємно. Як на те, неподалік од річки стоїть башточка, в якій ніхто не живе, часом тільки пастухи злазять на вишку по каштановій драбині, щоб поглянути навкруг, коли де скотина заблудиться. Куточок сей безлюдний, тихий; піду я туди і зроблю собі любісінько все те, що ти мені скажеш.

Бакаляр дуже добре знав і садибу ту, і вишку; задоволений тим, що вговорив її, він сказав:

– Мадонно, я ніколи не бував у тих краях і не знаю ні садиби вашої, ні башти, але якщо й справді все так, як ви кажете, то догіднішого місця й бути не може. Тож як прийде слушний час, я пришлю вам і фігурку ту, і замову; та дуже прошу вас, якщо ваше бажання здійсниться і ви побачите, що я добре вам услужив, не забудьте ж про мене і дотримайте вашого слова.

Вдова одказала, що притьмом не забуде, попрощалась із ним і пішла додому. Бакаляр ізрадів, що задум його починає справджуватися, і взявся за свої химороди: вилив із цини фігурку й набазграв якусь нісенітницю, нібито замову приворотну, та й послав усе те через кілька днів удові, переказавши їй, щоб уже наступної ночі вона зробила, не гаючись, усе те, що він їй говорив, а сам пішов нишком разом із слугою до одного свого приятеля, що жив недалеко од тої вишки, щоб довершити те, що задумав.

Пані й собі вирядилась у дорогу з своєю служницею до тої садиби; як настала ніч, вона вдала, що вже лягає спати, одіслала й служницю на спочинок, а сама тихенько вийшла з дому і попрямувала до тої вишки на березі Арно. Озирнулась кругом - не видно й не чути нікого; тоді розляглась, поклала одежу під кущем, скупнулась сім разів з тою фігуркою в руках і пішла з нею до вишки як була гола. Бакаляр іще звечора причаївся з своїм слугою під вербами коло тої вишки і весь час стежив за нею. Як побачив він, що вона проходить повз нього голим-голісінька, нічну темряву білим своїм тілом перемагаючи, як подивився на її перса та інші розкішні принади й подумав, що з ними станеться незабаром, то аж жалко йому зробилося; та ще й жага така в нім раптом загорілась, що біда - що дрімало, враз устало; хотів уже він вискочити з криївки своєї, схопити її і жадання своє вволити. Якби ще трохи, то й піддався був би або жалощам, або хоті своїй жагучій; та згадавши, хто він і хто вона, здумавши, якої наруги довелось йому од неї зазнати, він знов закипів лютим гнівом і геть одігнав і жалі свої, й поваби тілесні; надумавши довести свій замір до краю, він так і не зайняв її, дав пройти.

Вилізши на вишку і обернувшись лицем до півночі, вдова стала промовляти закляття, що навчив її бакаляр, а він тим часом підкрався туди нищечком і зняв драбину, по якій на вишку діставалась, та й почав дивитись, що вона далі казатиме й робитиме. Прочитавши сім разів ту замову, пані стала ждати тих двох дівчат і доти ждала, доки й на зорю почало займатися, - аж ізмерзла бідолаха, того не сподіваючись. Засмучена тим, що бакалярові чари не діють, вона сказала собі подумки: «Боюсь, що той вражий бакаляр хотів мені таку саму всеношну справити, як я йому; та що то за помста, коли ніч на третину коротша, та й холод не який». Не бажаючи сидіти на тій вишці до білого дня, вона думала злізти; дивиться - аж драбини немає. Так усе на ній і охололо, мов вона крізь землю от-от провалиться; не витримала, бідна, і впала на кам'яний поміст вишки. Зібравшися трохи на силі, почала плакати жалібно й нарікати; догадалася вже напевне, що то бакалярова робота, і каялася ревне, що так із чоловіка поглумилась, а потім здуру довірилась тому, кого повинна була вважати за свого ворога. Довго вона отак бідкалась, потім стала шукати способу, як би додолу злізти; нічого не придумавши, знов почала рюмати і думала собі смутно та невесело: «Бідна моя голівонько, що скажуть брати мої, родичі й сусіди, всі флорентинці, коли дізнаються, що мене тут голою застали? Моє чесне ім'я, що скрізь було славне, вкриється ганьбою; якби й надумала я, як із сієї халепи вибрехатись, то той вражий бакаляр, що всі мої справи знає, виведе на чисту воду. Ох, нещасна я, безталанна я! Воднораз і невірного коханця, і честь свою утратила!» І так уже горювала та побивалась, що мало з вишки вниз не кинулась. От уже й сонце вгору підбилось; підійшла вона до краю помосту і давай дивитись, чи не йде там якийсь хлопець-пастушок, щоб послати його по служницю. Гульк - аж там бакаляр, що задрімав був у верболозі; вона його побачила, а він її.

– Доброго ранку, мадонно! - обізвався він до неї. - Ну, як, приходили ті дівчата?

Почувши ті його слова, пані знову гірко заплакала й попрохала його підійти ближче до башти, щоб вона могла з ним поговорити; бакаляр охоче вволив її волю. Тоді вона лягла долічерева на помості, тільки голову з вишки вистромила, і сказала йому крізь сльози:

– Доправди, Ріньєрі, якщо я тобі справила тоді лиху ніч, то ти тепер добре на мені помстився: хоч у нас надворі й літо, та я тут уночі трохи не задубіла, бо гола ж. Я вже так жалкувала на ту кривду, що я тобі вчинила, та на свою дурну довірливість, так плакала, що мало очей не виплакала. Прошу ж тебе - не з любові до мене (бо ти мене любити вже не можеш), а з поваги до самого себе (бо ти чоловік благородний), - нехай уже на сьому твоя помста за наругу й перестане; кажи принести сюди мою одежу, не однімай у мене того, що вже не міг би повернути, якби й хотів - мого чесного імені; ту ніч я не впустила тебе до мого дому, та тепер, аби ти тільки того зажадав, я оддам тобі багато ночей за ту одну. Задовольнися ж тим, що ти вже зробив: ти й так, як чоловік розумний, добре оддячив за кривду й провчив мене як слід; не показуй більше своєї сили проти жінки - яка то слава орлові, що він голубку переміг? Зглянься ж наді мною, ради Бога святого і власної честі.

Бакаляр, згадуючи спогорда ту наругу, якої од неї дізнав, і слухаючи тепер її плач та слізні благання, відчував одночасно зловтіху і жалощі в душі своїй: утішався тим, що помстився, як того прагнув, а жалів нещасну, бо так веліла людяність. Та людяність так і не змогла перемогти в ньому жорстокості; тому він сказав:

– Мадонно Елено! Якби мої прохання (я, правда, не твоєї вдачі і не розводив їх ні слізками, ані лестками), якби, кажу, мої прохання подіяли були на тебе тоді, як я замерзав уночі на снігу в твоєму дворі, і щоб ти впустила мене хоч на хвильку погрітись, то, може, я тепер послухав би твоїх благань; та як ти й нині дбаєш передусім за свою честь і не хочеш тут зоставатись голою, то звертай свої благання до того, в чиїх обіймах ти не соромилась утішатись тої пам'ятної ночі, коли чула, як я, дзвонячи зубами, тупцявся по снігу в твоїм дворі; нехай він поможе тобі, хай принесе твій одяг, хай приставить драбину, щоб ти могла злізти; нехай піклується про твою честь, що нею ти не вагалась ризикувати заради нього ні тепер, ні в тисячі інших випадків. Чого ж ти не кличеш, щоб він порятував тебе? Кому се більше й пристало, як не йому? Ти йому належиш, то нехай же він тебе шанує й рятує. Поклич його, необачна, та й подивися, чи твоя любов до нього і ваші великі розуми, складені докупи, порятують тебе од мого недоумства; адже ти питала в нього, глузуючи з мене, що, на його думку, більше: чи моя дурість, чи твоя до нього любов? І не накидайся мені з тим, чого я вже не хочу; я знаю, що якби я тепер того забажав, то ти б не могла мені одмовити. Бережи свої ночі для того любчика, якщо тобі вдасться вихопитися звідси з душею: нехай то будуть твої і його ночі, а з мене буде досить тієї одної, коли ви вдвох глузували з мене. Тепер ти хитромовне хвалиш мене, лестками підходиш, узиваєш мене благородним і мудрим чоловіком і хочеш непомітно того добитись, щоб я з великодушності своєї не довершив кари за твою злорадність; але твої облесні речі не отуманять голови моєї, як колись твої підступні обіцянки; я себе добре знаю. Як учився я в Парижі, то за всі ті роки не спізнав себе так, як за ту одну ніч, що ти мені влаштувала; спасибі ж тобі за науку! Якби я справді був великодушним, то не того ти десятка, що заслуговує великодушності: кінцем покути й покари для таких диких звірюк, як ти, може бути тільки смерть; а для людей було б і сього доволі. Хоч я і не орел, та й ти ж не голубка, а отруйна гадюка, і я буду переслідувати тебе люто і нещадно, як свого одвічного ворога. Власне кажучи, те, що я з тобою роблю, слід назвати не помстою, а карою, бо помста повинна перевершити злочин, а кара з ним не зрівняється; якби я захотів одомстити тобі за те, що ти мені накоїла, то на се не стало б і твого життя, та що твого - і життя сотень таких, як ти! Я убив би всього-на-всього підлу, нікчемну й ледачу бабу. Чим ти, справді, в біса краща (лишімо на боці твоє сяке-таке личко, яке за кілька років змарніє і зів'яне), - чим ти краща од першої-ліпшої убогої наймички? А через тебе мало не помер благородний чоловік (ти сама мене так допіру назвала), який, живучи на світі, в один день може дати людству користі більше, ніж сто тисяч таких істот, як ти, за всі віки! Отеє ж я й вирішив дати тобі пам'яткового, щоб знала, як знущатися з мудрого, як глумитися з ученого; як живою зостанешся, то й десятому тої дурниці закажеш! Якщо тобі так дуже хочеться додолу дістатись, то чому б тобі не кинутися сторч головою? Скрутиш собі в'язи, дасть Бог, то й тобі полегшає, бо ти, кажеш, таку муку терпиш, і мені на душі веселіше стане. Більше не хочу з тобою й говорити: я зумів загнати тебе на вишку, зумій же тепер із неї злізти, бо ти ж була така розумна, коли з мене сміялась?

Поки бакаляр виголошував свою рацію, бідна вдова плакала без угаву, а день не стояв, сонце підбивалось чимраз вище. Як він замовк, вона так почала говорити:

– О жорстокий, немилосердний чоловіче! Як тобі вже так допекла та проклята ніч, як я вже, по-твоєму, така велика грішниця, що ти не хочеш ізглянутися на красу мою молоду, на сльози мої гіркі, на благання мої покірні, то нехай твою непохитну суворість хоч те пом'якшить, що я довірилась тобі, одкривши всі свої таємниці, і дала таким чином змогу одплатити за мій переступ, бо, якби я тобі не призналася, ти не знайшов би іншого способу задовольнити свою жадобу помсти. Перестань же гніватись і даруй мені на сей раз; як ти мене простиш і допоможеш зійти додолу, я покину назавжди свого невірного коханця і матиму тебе одного за пана мого любого й володаря, хоч ти й гудиш красу мою, кажучи, що вона маловартна й недовговічна. Яка вже вона не є, моя жіноча врода, а тим ціну має, що дає радість, розкіш і втіху юнакам, а ти ж і сам ще не старий. Хоч як жорстоко ти поводишся зо мною, я не можу повірити, щоб тобі було приємно, якби я кинулась на одчай душі з сієї вишки й померла ганебною смертю перед твоїми очима, яким колись я так подобалась (якщо ти й тоді не був таким брехуном, яким тепер став). Пожалій же мене, пробі, будь милосердним - сонце починає дуже припікати; вночі я на холоді потерпала, а тепер спека он як дошкуляє.

Бакаляр, якому любо було вести таку розмову, одказав їй:

– Мадонно, ти довірилась мені, як на те пішло, не того, що мене любила, а того, що хотіла вернути любов іншого, і се лише побільшує твою вину; даремно ти думаєш, ніби се була для мене єдина можливість помститися. Я мав принаймні тисячу інших способів: удаючи, ніби я тебе яюблю, я понаставляв коло ніг твоїх безліч силець; якби сього не сталось, ти неминуче потрапила б через малу часину в якусь іншу пастку, і кожна з них завдала б тобі ще більшого болю й сорому; а сей спосіб я вибрав не для того, щоб тобі пільгу дати, а щоб самому краще досміятися. Та якби навіть жодна із моїх пасток не подіяла, в мене було ще в запасі перо; я б такого про тебе понаписував, що, якби ти про те дізналась (а ти б таки напевне дізналась), то прокляла б ту годину, коли на світ народилась. Перо має таку велику силу, яка й не снилась тим, що на собі її не зазнали. Клянуся Богом святим (хай пошле він моїй помсті такий самий щасливий кінець, як початок!), я таке про тебе написав би, що ти не тільки людей, а й сама себе соромилась би і, щоб не бачити тієї осоруги, сама собі очі повидирала б. Не дорікай же морю, що вода в нім із малої річечки прибула. До твого кохання, до того, щоб ти моєю стала, як я вже сказав, мені байдуже. Чия була, того й будь, коли зможеш; я колись його ненавидів, а тепер люблю, що він тобі таке зробив. О, ви ласі до молоденьких, любите їх і прагнете їхньої любові, бо в них лиця рум'яніші і вуса чорніші, бо вони гарно коло вас тупцюють, весело з вами танцюють і гарцюють. А хто трохи старший, той усе те вміє робити несогірше, а дечого ще й молодших навчить. Ви гадаєте, що як молодший, то вже й краще верхи їздить, більше миль уночі одмахає. Ну що ж, то правда, що вони хвацько чухрають вовну, та хто трохи старший і має більше досвіду, той краще знає, де блохи водяться. Ліпше менше, аби смачніше. Прудка їзда стомлює і надломлює, хоч би й молодого; а тихшим ходом хоч і пізніше додому доїдеш, зате певніше. О, тварюки несмисленні! Вам і не в догад, скільки тої скверни криється за мізерною вродою! Молоді одною не вдоволяються, котру набачать - та вже і їхня, так воно, думають, і годиться, - тим любов у них хистка, ти се на самій собі досвідчила. Вони гадають, що кожна їх повинна бавити й пестити, і все, знай, чваняться, що ота й ота моя була; через те вже не одна воліла з ченцями лигатися, бо ті хоч мовчать про свої любощі. Хоч ти й кажеш, що про твоє кохання ніхто не знає, окрім твоєї служниці та мене, не так воно єсть, і даремне ти в сю вигадку віриш (а може, й не віриш?): на його вулиці й на твоїй тільки й мови, що про ваші зальоти; то вже інша річ, що поговори іноді в останню чергу до тих доходять, хто є їх предметом. Не кажу вже про те, що молодші вас грабують, а старші, навпаки, вам усяку всячину дарують. Ну що ж, як ти не зуміла зробити слушного вибору, то любися й далі з тим, кому оддалась, а мене, котрим ти згордувала, облиш іншій, бо я знайшов собі любку, багато кращу за тебе, і таку, що добре мене розуміє. А щоб ти, з сього світу на той переселяючись, повірила своїм очам більше, ніж моїм речам, стрибай мерщій униз, і душа твоя, вже тепер дияволові запродана, побачить, засмутяться чи не засмутяться мої очі на вид твого карколомного падіння. Та я певен, що ти мене такою штукою не порадуєш, і ось що тобі скажу: коли сонце починає тебе жаром діймати, згадай той холод, якого я через тебе натерпівся, змішай той холод із жаром, і тобі буде до міри тепло.

Нещасна пані, побачивши з бакалярових слів, до якої жорстокої мети він прямує, заплакала знову й сказала:

– Коли ніщо не може спонукати тебе до милосердя, то заклинаю тебе іменем тієї, котра, як ти кажеш, за мене розумніша й покохала тебе, - прости мені заради неї, принеси мені одяг, щоб я могла вбратись, і допоможи мені злізти додолу.

Бакаляр засміявся і, побачивши, що вже пішла десята година, одповів їй:

– Ну, як ти вже благаєш мене іменем такої достойної дами, я не можу тобі одмовити. Скажи, де твоя одежа, я сходжу по неї і допоможу тобі злізти з вишки.

Повіривши його словам, пані трохи заспокоїлась і сказала йому, в якому місці склала одежу. Бакаляр вийшов із башти, велів слузі своєму чатувати поблизу й нікого до тієї вишки не підпускати, поки він не вернеться, а сам пішов до свого приятеля, попоїв усмак та й ліг собі спати, - мав на те час.

Удова ж, залишившися на башті, хоч і потішилась трохи дурною надією, та все-таки була невесела; сіла, прихилившись до стіни, де було трошки затінку, і стала чекати, думаючи гіркі свої думи. З однієї гадки до другої переходячи, то сподіваючись на прихід Ріньєрі, то зневірюючись у ньому, стомлена горем і безсонною ніччю, вона задрімала. Сонце, стоячи на полуденному прузі, пряжило немилосердно: його палюче проміння спадало прямовисно на її тендітне, пещене тіло, на її простоволосу голову з такою силою, що спекло на ній усю шкіру до розтріску; од того нестерпного сквару вона пробудилась, хоч була вже твердо заснула. Почувши, як її смалить, вона поворушилась, і їй здалось, що вся шкіра на ній тріскається і лускається, мов спалений пергамен, коли його потягнути. А голова так боліла, що туж-туж, здавалось, на частини розломиться - та воно й не диво. Баштовий поміст розпікся, мов черінь у печі, - ні ногою стати, ні рукою торкнутись; бідна вдова, плачучи, перескакувала з каменя на камінь. Як на те, вітру не було ані сліду, і туди назліталася сила силенна мух та ґедзів: вони сідали їй на порепане тіло і тнули, мов гострими голками шпигали, хоч як вона їх обганяла, розмахуючи руками та проклинаючи без угаву сама себе, свого коханця й бакаляра. Отак мордована й катована сонячним скваром, мухами та ґедзями, змучена голодом і надто згагою, засмучена тисячними думками, підвелась вона й стала роздивлятись, чи не побачить де кого, чи не почує поблизу душі живої, наважившись будь-що-будь покликати когось і попросити рятунку. Але й тут доля була до неї неприхильна: селяни пішли всі з поля через тую спеку і там нікого не було, всі молотили жито в себе коло хат; вона чула тільки, як сюрчали цикади та як дзюрчали хвилі в річці, ще дужче її спрагу розтроюджуючи; бачила тут і там гаї, - хо-лодки й хати, що мучили її, манячи до себе.

Що можна ще сказати про безталанницю? Згори сонце, знизу розпечений камінь, з усіх боків кусючі мухи й ґедзі такого дали їй гарту, що те білеє тіло, яке недавно темряву ночі розсвічувало, стало червоним, як у спеченого рака, і заюшеним кров'ю, що бридко й глянути, не то що.

Отак каралась вона на тій вишці без жодної ради й надії, нічого, окрім смерті, не сподіваючись. Десь перед третьою годиною бакаляр устав і, згадавши про вдовицю, пішов до башти подивитись, що вона там робить, а слугу свого, що був іще голодний, послав попоїсти. Як почула Елена, що він прийшов, дотяглась, знеможена й знесилена, до краю помосту, сіла, обернувшись головою до отвору, і промовила крізь плач:

– Ріньєрі, ти помстився наді мною через край: я протримала тебе зимової ночі в своїм дворі, а ти Примусив мене смажитись і горіти цілий день на сій вишці, морячи до того ж голодом і спрагою; благаю ж тебе іменем святого Бога, вилізь сюди і вбий мене, бо я не маю зваги сама себе вбити, а чим терпіти таку муку, то краще мені вмерти. Як ти не зробиш мені сієї ласки, то подай мені хоч склянку води - смажні уста промочити, бо сліз у мене на те не стає, так усе всередині горить і пече.

Бакаляр добре пізнав по її голосу, як вона ослабла, і побачив, як її всю спекло; йому трохи ніби аж жалко її стало, що так вона його просить і благає; проте він одказав:

– Ні, лукава жінко, од моєї руки ти не помреш, умирай краще од своєї, коли маєш таку охоту; а води од мене, щоб спрагу вгамувати, стільки достанеш, скільки ти дала мені вогню, щоб я од холоду порятувався. Мені одного лише шкода, що мою застуду лікували теплом смердячого гною, а твої опіки гоїтимуть холодощами ароматної рожевої води, що я мало не вмер, руки й ноги поморозивши, а ти, як злущиш із себе опечену шкуру, знов красивою станеш, як гадюка, скинувши линовище.

– Ой лелечко! - сказала вдова. - Бодай такої краси усім ворогам моїм і зловмисникам! Десь ти, нелюде, Бога в животі не маєш, що терзаєш мене гірше од хижого звіра. Такого я ні од тебе, ні од кого іншого не чекала, якби навіть вигубила була без жалю ввесь твій рід і плід. Не знаю, чи можна придумати тяжчу кару зрадникові, що видав ворогові ціле місто на погубу, ніж так, як мене, на сонці його обпалити і мушві на поталу дати! Ти не хочеш мені ба й склянки води подати, тоді як навіть стратенцям-душогубам дають напитися вина перед смертю, аби тільки попросили. Ну що ж, я бачу, що жорстокість твоя невблаганна, що байдуже тобі до моїх страждань; прийму смерть покірно й терпляче, нехай змилується Господь над душею моєю. Молю його, щоб споглянув праведним оком своїм на те, що ти коїш.

По сій мові на превелику силу посунулась до середини помосту, ніде не знаходячи рятунку од пекельної спеки і відчуваючи, що от-от зомліє од безвіддя, котре долягало їй гірше од усіх болещів. Плакала, бідна, безперестанку, ремствуючи на лиху свою долю.

Як почало вечоріти, бакалярові здалось, що буде вже з неї й того; він узяв її одежу, загорнув у плащ свого слуги й подався до паниного дому; там він побачив служницю, що сумна та невесела сиділа на порозі, не знаючи, що їй діяти.

– Де твоя пані, молодице? - спитав він у неї.

– Не знаю, паночку, - одказала вона, - вранці думала я побачити її в постелі, бо вона вчора ввечері лягла, здається, спати, але ніде її не знайшла, не знаю, що з нею сталось і де вона ділась, горе моє великеє! Може, ви, паночку, щось про неї знаєте?

– Добре було б, - одказав їй бакаляр, - якби й ти попалась разом із нею, щоб і тебе за твою вину покарати, як я покарав твою господиню за її злочин. Та й ти од мене, я знаю, не втечеш, я за все тобі оддячу! Такого дам пам'ятко-вого, що назавжди тобі відхочеться з чоловіків глузувати!

По сій мові звернувся до свого слуги:

– Оддай, - каже, - їй сю одежу, нехай іде по неї, коли хоче.

Слуга виконав його наказ; служниця, взявши ту одежу, впізнала її; почувши грізну бакалярову мову, вона дуже злякалась, бо гадала, що пані вбито, і ледве стрималась, щоб не закричати. Як бакаляр пішов, вона щодуху побігла з одежею до вишки.

Як на те, в одного наймита паниного забігло в той день кудись двоє свиней; шукаючи їх, він прибрів до вишки якраз у той час, як бакаляр пішов звідти. От ходить він, роздивляється, коли чує - щось ніби плаче на вишці, та так жалібно. От він туди:

– А хто там нагорі плаче? - гукнув щосили.

Пані впізнала свого наймита по голосу, кликнула, як уже там його звали, і давай просити:

– Сходи, будь ласкав, по мою служницю, скажи їй, нехай сюди йде.

Наймит теж її впізнав і забідкався:

– Ой, пані моя люба, як вас туди занесло? Ваша служниця бігала цілий день, вас шукаючи, та хто міг би подумати, що ви аж онде!

Тоді взяв драбину, приставив її до вишки й заходився прив'язувати ликом поперечки, що були поодпадали. Тим часом настигла і служниця, - вбігла в ту башту, сплеснула руками й заголосила:

– Ой лишенько моє! Де ви, панійко моя люба? Як почула її пані, зразу голосно одгукнулась:

– Тут я, нагорі, моя голубонько! Не плач-бо, а давай мені сюди мерщій одежу!

Почувши її голос, служниця трохи заспокоїлась і полізла вгору по драбині, яку наймит уже сяк-так полагодив; побачивши на помості свою господиню, що лежала гола, знемо-жена, вся спечена і скусана, схожа не на людину, а на обгорілу колоду, вона затужила над нею, як над мертвою, дряпаючи в розпачі собі обличчя. Але пані попрохала її замовкнути і допомогти їй одягнутись. Дізнавшись од служниці, що, крім наймита і тих, хто передав їй одежу, ніхто не знає, де вона була, пані трохи заспокоїлась і попросила їх, щоб пробі ніколи нікому того не казали.

Після довгих балачок наймит узяв кевладущу пані собі на плечі і обережно виніс її з башти. Бідолашна служниця, що полізла слідом за ними по драбині, якось посковзнулась, упала і зламала собі стегенну кістку; од того болю вона ревом заревла. Посадивши панію на моріжку, наймит пішов подивитися, що сталося служниці; побачивши, що вона переламала ногу, він і її переніс і поклав поряд із панією. Коли вдова побачила, що й служницю, од якої вона найбільш чекала допомоги, таке несподіване лихо спостигло, то знов із великого жалю почала так ревне плакати, що наймит, не змігши її вгамувати, і собі з горя заплакав.

Сонце було вже надвечори і, щоб ніч не облягла їх серед чистого поля, пані послала наймита до хати; він привів із собою ще двох братів та жінку свою, і, поклавши на дощані ноші панію і служницю, вони гуртом однесли їх додому; покріпивши панію холодною водою та лагідними словами, наймит знов узяв її на плечі й поніс до її кімнати. Наймитова жінка нагодувала її потапцями, а потім роздягла й поклала в ліжко; вночі ж і господиню й служницю перевезли до Флоренції.

Пані, вигадлива на різні брехеньки, склала вже порядну казочку, зовсім не схожу на те, що справді було, і запевнила братів своїх, сестер і всіх інших, що її і служницю обмарила нечиста сила. До неї покликано лікарів, і вони заходились лікувати її од пропасниці та інших недуг, не раз зідравши їй шкіру простиралами (як те їй боліло, вже не питайте!); служницю теж постарались поставити якнайшвидше на ноги. Одужавши, пані забула про свого коханця і відтоді стереглася заводити з будь-ким любощі та жарти, а бакаляр, дізнавшися, що й служниця зламала собі ногу, зміркував, що помста звершилася до кінця; задовольнившись тим, що зроблено, він поставив на всьому хрест.

Оттаке-то приключилось нерозумній удовиці, яка надумала поглузувати з бакаляра, мовби з простого чоловіка, не відаючи, що майже всі вони знають, де раки зимують. Тим-то, любії мої подруги, стережіться таких жартів, особливо ж із ученими людьми.



ОПОВІДКА ШОСТА | Декамерон | ОПОВІДКА ВОСЬМА