на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


IX

«ВДВОЄ БІЛЬШЕ АБО НІЧОГО!»


Наступного тижня в лицарів було доволі всього, а найбільше — сміху пополам із слізьми. Довелося їм зажити гірких розчарувань, насперечатися й нареготатися нестримним реготом, що трохи тамував гнітюче почуття безпорадності перед непомірно важкою справою.

Рудик та Фріске щоранку виходили світом у море, взявши з собою харчі й повне відро поживку. Вони ловили цілісінький день і вертали ввечері, мертві з утоми, спалені сонцем, але зі щедрим уловом, який продавали часом дорого, а часом і дешево, залежно від дня.

Решта лицарів, що їх Шарлюн та Міке без угаву спонукали до роботи, бралися до вельми клопітного й мало зискового діла — продавали букети лаванди, що саме цвіла на луках, збирали «піньони» — дрібненьке насіння пінії, продаючи його цукерникові Шарасу, підробляли, прислужуючи крамарям чи туристам, — але все то були злиденні, копійчані заробітки. Цілих два дні Сандрін та Смішко продавали на великому пляжі довірений їм італійцем давній запас шоколадного морозива. А заробили на цьому ледве тисячу франків. Зовсім не варто було гаяти дорогоцінного часу!

І з огляду на мізерність усіх цих здобутків Шарлюн зважився на крайній захід. Він упорядив день розпродажу. Кожен з них мусив продати все, що мав найкоштовнішого. Цілий день безталанні лицарі металися містечком, шукаючи покупців.

Ніхто не схотів і дивитись на Смішкового велосипеда — зрештою він так і лишився в нього. Зозулик пожертвував свою колекцію марок — вісімсот штук, Міке — золотий, ще прабабусин хрестик, Шарлюн—туалетний несесер[15] червоного сап'яну, подарунок одного англійського яхтсмена, Філіп Віаль — готовальню (мав їх дві). Тітен-солодкі-очка так заповзявся, що ладен був продати всю крамничку Джакоміні, аби батько його не осадив. Втім, він дозволив синові взяти ящик зіпсутої локшини, і Тітен вигідно збув його одному фермерові, який мав двадцятеро свиней. Отже, того вікопомного дня наші лицарі пожертвували всім, чим могли. Вони сподівалися, що їхня скарбничка збагатиться надзвичайно щедрими внесками. Та ба! Коли Зозулик зібрав гроші й підбив рахунок, то виявилося: вони вторгували лише тридцять тисяч франків! Це була справжня мізерія, а день сплати невблаганно наближався.

Правду кажуть: як пішло вже на лихо, то дійде до погибелі. Саме так сталося й зараз. Вимріяний мільйон, цілий, кругленький, вислизав, як тінь, їм із рук— і Шарлюн зрештою погодився з тим, що головою стіни не проб'єш. То чи не можна якось використати ті гроші, які вони настарали досі?

— Скільки нам ще бракує? — спитався він у Зозулика. — Близько двохсот п'ятдесяти тисяч франків! Ми були вирішили не брати грошей в могікан, але якби вони доклали різницю, наші зусилля не пішли б намарне. Я не бачу іншої ради.

— А я бачу, — замислено промовила Міке. — Цікаво, та сума, що її сказав Пастурель, остаточна? Може, мосьє Кастеран зголосився б трохи збавити ціну? Що, якби хто-небудь із ним побалакав?

Ідея була слушна. Як це вона досі не спала їм на думку?

— Я можу поїхати до міста по обіді, це мені за іграшку, — сказав Смішко — він хотів підняти ціну своєму зневаженому велосипедові.

О другій годині, вбравшися якнайошатніше, Смішко сів на деренчливого велосипеда й помчав курним шляхом до Ла Сьота. Решта, до краю знеохочені й знебулі, зібралися в казематі й уперше за останні місяці сиділи, тішачися безділлям.

А що Смішка довго не було, то вони заходились гадати, пощастить йому домогтися свого чи ні.

— Якщо Смішко трохи пізниться — значить, він завів суперечку, — сказав Шарлюн. — Якщо ж він завів суперечку — значить, підприємець торгується. Нічого не вдієш. Підождемо…

О шостій Смішко ще не з'явився.

— Мабуть, велосипед поламався, — мовив сміючись Янгол. — Він у Смішка старенький нівроку, то, певно, й спустили обидві шини. З ним уже не раз таке бувало.

— Ні, Смішко, мабуть, таки домігся свого, — сказав Зозулик. — Він не квапиться додому — от і все! Ще кілька хвилин, і він устромить у стрільницю свій блазеньський писок.

Але блазень не з'явився і о восьмій годині. Лицарі розійшлися по домівках.

— Сталося щось надзвичайне, — пробурмотів наостанку Шарлюн здушеним голосом.

А Смішко вернув додому пізно ввечері — тайкома, накинувши круга. Старий велосипед ламався разів кілька, але, звичайно, не тим можна було пояснити квасну міну, що її побачила Сандрін, одчинивши похнюпленому братові двері.

— Ми — йолопи з йолопів! — мовив до неї бідолашний блазень. — Мосьє Пастурель питав тоді про кошторис лише на три домочки: свій, Фереолів та Ескофьє. А за шість хатинок мосьє Кастеран править півтора мільйона франків! Майже вдвічі більше від того, що ми маємо! То Шарлюн винен: завше бере все на віру і спішиться поперед батька в пекло. Аби він розпитав докладно мосьє Пастуреля, ми нізащо не встряли б до цього дурного діла…

Було вже пізно, і Сандрін побоялася вийти з дому, щоб повідати приятелям лиху вістку. І тільки вранці, під платанами набережної, лицарі дізналися про свою поразку. Вони сподівалися чого завгодно, але не цього! Коротке повідомлення Смішка впало їм як сніг на голову і враз одібрало рештки бадьору навіть у наймужніших.

— Нашій справі кінець! — розпачливо мовив Шарлюн. — Нумо ділити скарб між могіканами, і хай собі домовляються з Аморетті як самі хочуть.

— Ходімо спершу до мадмуазель Блан, — сказала Міке. — Найрозумніше буде порадитись з нею: адже вона стільки для нас зробила.

Вони гуртом подалися до круглої галявини. Ще здалеку, щойно між пініями показалася ошатна школа й залите сонцем подвір'я, Міке пойняло лихе передчуття: все загинуло, на них повстала сама доля. Вікна бунгало замкнено, замкнено й двері, що завше так гостинно відчинялись перед дітьми. Міке довго стукала. Будинок мовчав.

Вона поволі вернула до приятелів, намагаючись показувати як спокійна. Доконче годилося стримати їх, не дати вкоїти непоправної дурниці: від таких грошей голова хоч кому могла піти обертом.

— Лишилося тільки три дні до кінця місяця, — понуро сказав Шарлюн. — Три дні! А тут ще й мадмуазель Блан нас покинула напризволяще.

— Неправда! — заперечила Міке. — Вона ніколи не кине нас у безвиході. Треба будь-що її зачекати. Вона, певне, повернеться вдень. Чи ж велике діло— підождати дві-три години.

— Точнісінько так учора ми чекали з надією Смішка.

Проте, зрештою, лицарі послухали розумної ради. Фріске лишився чатувати перед школою, решта подались купатися до стрімчаків Рогу. Досі ніхто, опріч Міке, не завважив, що з ними немає Філіпа Віаля, але вона нікому про те не сказала. О дванадцятій, коли вони вертали до школи, Сандрін мимохідь згадала про хлопця.

— Зрадник! — буркнув Шарлюн. — Але ми небагато втратили в особі перебіжчика, що прибився до нас в останню хвилину.

Зозулик про всяк випадок підійшов до Філіпової вілли. Мадам Віаль стріла його дуже мило й сказала, що Філіп поїхав з батьком на цілий день до Марселя.

— Вони вернуться хіба що після обіду, — додала вона. — У них там ціла купа справ…

Зозулик уже рушив до порога, тож він не зміг угледіти ледь помітної усмішки, що супроводила ці слова.

Мадмуазель Блан теж не було цілий день — о восьмій вечора бунгало стояло ще замкнене. Сандрін та Міке мало не плакали.

— Цілий день згаяно! — кинув Шарлюн, простуючи круглою галявиною. — Це вперше ми не заробили за день жодного су. Треба було б Зозуликові покласти гроші в банк: принаймні дістали б відсотки.

Цілий день стояла страшенна спека, і ввечері юрба туристів та тутешніх мешканців заполонила набережну, мол та естакаду, щоби трохи відсвіжитися. Шарлюн, Смішко, Сандрін, Фріске та Рудик залізли в «Морського лева», що тихо погойдувався на швартових. Вони були до краю зневірені, а ласкаве море ніби заколисувало їхню журбу. Аж ось зачулися похапливі кроки, і вони враз стрепенулися.

— Де ви? — долинув схвильований голос Міке. — Ходіть мерщій до кав'ярні! Там Філіп… Ще нічого не загинуло!

П'ятеро лицарів духом опинилися на березі. Міке помчала вперед, мало не збиваючи з ніг усіх стрічних. Приятелі догнали її аж у малій залі кав'ярні Вьє, де півроку тому батько Міке поставив телевізора. Завсідники дивились передачі задарма. Але в таку спеку в цій майже темній залі з низькою стелею нікого не було. В глибині тьмяно висвічував невеличкий білий екран.

— Де ж Філіп? — спитав Шарлюн, роззираючись довкола.

— Там! — показала Міке на екран. — Третій ліворуч… Я зразу його впізнала.

Шестеро голів повернулись до екрана. Так, там і справді був Філіп, статечний і стриманий, як завше, і тільки ледь нервова усмішка свідчила — він хвилюється. Хлопець сидів, мабуть, перед самісінькою камерою, бо очі його, хоч і здалеку, дивилися просто на друзів, на тих вимогливих друзів, що лишилися в Порт-Біу. Міке, невідривно дивлячись на Філіпа, повільно присунула стільці й запросила гостей сісти.

На екрані крупним планом показався диктор — усміхнений білявий молодик у смокінгу.[16]

— Любі глядачі, близькі й далекі,— почав він, — ми зібрали перед вами семеро фіналістів нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Сьогодні останній тур. Як бачите, всі вони — в окремих, засклених спереду кабінах. Вони не можуть спілкуватися один з одним і не чують жодного звука зовні. Але зі мною кожен із них з'єднаний осібним мікрофоном, і я чую кожного через репродуктор.

На екрані знову показалася сцена, сім вузьких, яскраво освітлених кабін з сімома конкурентами, що терпеливо очікували шквального вогню запитань. Шарлюн з приятелями нашвидку їх роздивилися: скраю сидів черевань, далі високий чолов'яга, худий, як тріска, далі Філіп, тоді голомизько, огрядний здоровило, бородань і врешті мосьє в чималих окулярах з високим чолом ученого в розкішному ореолі скуйовдженого, нечесаного волосся.

— Що може виграти Філіп? — спитала тихенько Сандрін.

— Не знаю, — відказала Міке. — Може, навіть цілий мільйон, коли вийде переможцем.

Шарлюн аж стенувся.

— Це неможливо! Перемогти всіх оцих дорослих чоловіків у нього нема ані найменшої надії.

— А може, й є: він уже пройшов усі попередні тури. Ось побачимо.

— Ну й потайний же він хлопець! — пробурмотів Фріске. — От бачиш, Шарлюнцю, першість у школі Порт-Біу все ж таки що-небудь важить!

— Тихо! — цитьнула Міке. Диктор повів далі:

— Ми поставимо перед фіналістами десять дедалі складніших запитань, щоб визначити переможця. А він матиме змогу або закінчити на цьому гру, діставши обіцяний виграш, або, коли схоче, продовжити її, подвоюючи виграш аж до мільйона.

— Мільйон! — здушено вигукнув Смішко. — От якби Філіп виграв!

— То мільйон опиниться в його кишені, а не в нашій, — злостиво прошепотів Шарлюн.

— Гадаю, що ні,— сказала Міке. — Адже Філіп — лицар Спільного Скарбу, а це щось для нього та важить.

— Увага! Ви готові? — спитав диктор в учасників конкурсу. — Нагадую — ми починаємо з двох тисяч франків! Почали! Запитання до номера першого!

Черевань завмер у бойовій поставі, нашорошивши вуха й прикипівши очима до молодика в смокінгу, який нараз прибрав загадкового вигляду сфінкса.

— Він, здається, подвоїв своє черево, — пирснула Сандрін. — Ще трохи, і кабіна вибухне.

— Скажіть мені, будь ласка, — виголосив сфінкс, — скільки крові за добу перепомповує здорове людське серце? Маєте дві хвилини.

Перед глядачами крупним планом з'явився великий годинник з секундною стрілкою, що оббігала циферблат, а тоді — черевань, який надимав щоки, напружено міркуючи у своїй скляній комірчині. З глядачевої зали долинав глухий гомін, чулися жарти, свистки й вигуки.

Черевань одкрив рота. Голос його, неприродно писклявий, пронизливо залящав у гучномовці.

— Е… е… сім чи вісім літрів! — видушив він.

— Номер один вибуває! — гукнув молодик у смокінгу.

— Одним менше! — тріумфував Рудик.

— Заберіть череваня! — гукнув Смішко.

— Номер другий! — оголосив диктор.

Він перевів стрілку хронометра на нуль і спитав те саме в худого, мов тріска, чолов'яги, який, бачилось, ще дужче зіщулився. Хронометр показав сто секунд, а він мовчав.

— Скажіть яку завгодно цифру! — посміхнувся сфінкс серед загального сміху.

— Сто літрів!

— Вибуваєте!

— Двома менше! — скрикнув Шарлюн — він аж тремтів, спостерігаючи цей незвичайний поєдинок.

Настала Філіпова черга. Шестеро лицарів затамували дух і мало не ткнулися носами в екран. Сфінкс ласкаво звернувся до наймолодшого фіналіста конкурсу й поставив йому те саме запитання. Хронометр зацокотів знову.

— Близько десяти тисяч літрів! — вигукнув упевнено Філіп. — Стільки ж уміщає цистерна ваговоза.

— Він з глузду спав! — простогнав уражений Фріске.

— Браво, юначе! — гукнув сфінкс. — Ви лишаєтесь на другий тур.

Злива оплесків прокотилася залою.

— Десять тисяч літрів! — проказав Рудик, повертаючись до Шарлюна. — Ти це знав?

— То все бридня! Хіба ж у моєму тілі вміститься десять тисяч літрів крові?

— Йолоп! — промовила Сандрін. — Йдеться про кількість крові, що її перепомповує серце. І то за цілу добу!

— Ану замовкніть, зараз відповідатиме здоровило.

— Оцей може влучити, — шепнув Смішко. — Він на взір тупак, але не варто покладатися на перше враження.

Здоровило за тридцять секунд дав точну відповідь: десять тисяч п'ятсот двадцять літрів. У залі засміялися.

Голомизько відповів зразу, як і Філіп. Бородань схибив і, ясна річ, вибув.

— Шкода, — промовив Рудик. — Він мені подобається.

Учений відповідав по-вченому, почавши з купи технічних подробиць. По ста двох секундах диктор нагадав:

— Швидше відповідайте! Наведіть остаточну цифру. Лекцію скінчите іншим разом.

Учений назвав правильну цифру на сто двадцятій секунді. Його вітали оплесками. Він лишився четвертим конкурентом. Сфінкс повернувсь до Філіпа:

— Ви згодні подвоїти?

— Так, — відповів Філіп.

— Ще б пак, — недобре всміхнувся Шарлюн. — З двома тисячами недалеко поїдеш.

— Друге запитання! — виголосив сфінкс. — Тепер трохи математики. Яке найбільше число, що його можна виразити трьома цифрами.

Тінь розгубленості промайнула в Філіпових очах, відтак він опанував себе.

— Дев'ятсот дев'яносто дев'ять! — підказав йому Смішко.

— Це не так легко, — промовив Шарлюн. — Таке нікчемне запитання — не що інше, як пастка.

Стрілка хронометра оббігла циферблат. Філіп одкрив нарешті рота:

— Це цифра дев'ять, піднесена до дев'ятого степеня, що його так само піднесено до дев'ятого степеня.

— Браво! — вигукнув сфінкс. — Ви виграли чотири тисячі франків.

Зала несамовито плескала в долоні.

— Для мене це китайська грамота, — признався Шарлюн. — Але нема чого казати — Філіп має в голові трохи лою.

— Дивіться на здоровила! — прошепотіла Сандрін.

Здоровило притьмом відповів, не змигнувши й оком. Голомизько ж вочевидь був лютий ворог математики. Він одкрив широкого рота, довго мовчав, а тоді ледь видушив: «Дев'ятсот дев'яносто дев'ять». Його духом виряджено з кабіни.

— Вже четвертий! — гукнув Смішко, мало не падаючи із стільця.

Вчений заходився просторікувати так само, як і перше.

— Ви ходите навколо відповіді околясом, — глузливо промовив сфінкс. — А стрілка тим часом обертається. Нагадую — лишилося двадцять секунд.

Учений з розчарованою міною сказав точну алгебраїчну формулу й забився в куток кабіни.

— У Філіпа лишилось тільки двоє суперників, — сказала Міке, ледве переводячи дух. — Ще одне невелике зусилля — і він звалить вченого та здоровила.

— Тримайся, Філіпе! — прошепотіли приятелі.

— Третє запитання! — мовив диктор до Філіпа. — Ви подвоюєте, юначе?

Філіп кивнув головою. — Чудово! Ну ж бо, скажіть мені результат математичної дії отаких цифр.

І він зразу написав на чорній, оберненій до глядачів таблиці, три дев'ятки на такий манір: [[9]9]9.

— Це неможливо! — гукнув Філіп, приголомшений.

— Ми пропали, — пробелькотіла Сандрін.

— Це таки пастка! — кинув Шарлюн.

Сфінкс жестом угамував гомін у залі й повернувся до Філіпа.

— Ваша правда! — об'явив він. — Але скажіть, чому саме неможливо?

Філіп тепер щиро сміявся в своїй кабіні.

— Дуже просто, — відповів він. — Ця дія дала б триста сімдесят мільйонів цифр. Ціле життя довелось би їх писати або проказувати…

Злива «браво!» вітала цю відповідь.

— Ви виграли вісім тисяч франків, — промовив сфінкс. — Ну, далі!

Здоровило й цього разу не схибив, але загаявся з відповіддю на півтори хвилини. Здавалось, він розгубився і вже не був такий певний себе, його теж привітали оплесками.

Настала черга базіки-вченого. Він, бачилося, й трохи не збентежився і враз відважно почав:

— 387. 420. 489. 872. 518. 229. 341. 117. 765. 675. 688. 981…

За дві хвилини пролунав гонг, — і вчений вибув з гри. Глядачі реготали.

— Ви добре почали, — безжально мовив сфінкс. — Але, зважаючи на ваш вік, не встигнете скінчити до самої смерті. Тож раджу вам міркувати проворніше.

— Заберіть ученого! — гукнув Смішко.

— Ну, далі! — пробурчав Шарлюн, кинувши лютим оком на здоровила.

— Ви згодні подвоїти ставку? — спитав сфінкс у Філіпа.

— Згоден!

— Тепер трохи історії…

Лицарі, тісно притулившись одне до одного перед телевізором, нічого не бачили й не чули довкола. Душею вони були вкупі з Філіпом, шанси котрого зростали від запитання до запитання, кожне з яких могло проте вибити його з сідла.

Хвилин із десять Філіп мужньо відбивав підступні атаки усміхненого сфінкса. Він не схибив жодного разу. Здоровило теж тримався, але згубив уже свою незворушність, і його грубе, плескате обличчя залисніло потом, Філіп був нервовіший, імпульсивніший, кожне запитання било його ніби електричним струмом. На щастя, незабаром він з полегкістю осміхнувся, і лицарям одлягло від серця.

— Виграли двісті п'ятдесят шість тисяч франків! — оголосив сфінкс після восьмого запитання. — Згодні подвоїти?

— Подвоюй! — заволали лицарі, тупаючи ногами.

— Подвоюю! — відповів Філіп, начебто їх почувши.

Сфінкс знав, з ким мав до діла. За два роки цієї гри він допевнився — десь на двадцятій хвилині в суперників щоразу з надмірної напруги макітриться голова, і найбезглуздіші запитання заганяють їх у глухий кут.

І він спитав:

— Де сіють клобук, у горах чи на долинах, на піску чи на грунті?

Філіпові очі широко розкрилися. Якусь мить здавалось — земля захиталася йому під ногами. Хронометр одцокав п'ятдесят, сто секунд. Глядачам у кав'ярні Вьє забило дух.

— Клобук, — прошепотіла Сандрін. — У кожному разі, він у нас не росте…

Аж ось Філіпове лице проясніло: йому сяйнула думка.

— Клобук — не рослина! — мовив він обурено. — Це чернечий одяг з каптуром.[17]

— Виграли п'ятсот дванадцять тисяч франків! — гукнув сфінкс. — Ще один тур, і мільйон — ваш. Розляглися шалені оплески.

— П'ятсот дванадцять тисяч франків! — повторив Шарлюн. — Це майже стільки, скільки нам треба, а решту можемо навіть настарцювати! Могікани врятовані!

— Ще ні! — зітхнув Рудик. — Якби Філіп не подвоїв в наступному турі…

— Далі! — гукнув сфінкс.

Він підійшов до кабіни, де сидів геть упрілий здоровило.

— Скажіть нам, любий мосьє, де сіють клобук? — спитав він якнайлюб'язніше. — На долинах чи в горах? На піску чи на грунті?

Здоровило й гадки про те не мав. Цей таємничий клобук якось випав з його енциклопедичних розвідок. І він навмання мовив:

— І на грунті, й на піску, з березня по вересень.

— Вибуваєте! — невмолимо гукнув сфінкс.

— Заберіть здоровила! — закричали хором шестеро лицарів.

— Чи ви нарешті замовкнете? — гукнув мосьє Вьє, заглядаючи в двері.

Філіп у своїй скляній кабіні на порожній сцені здавався дуже самотнім і ще тендітнішим, як завше.

Сфінкс повернувся до зали:

— Отже, перед вами — лідер нашого великого конкурсу «Вдвоє більше або нічого!». Він зараз може вибути з гри з п'ятистами дванадцятьма тисячами франків, що їх уже виграв. Може він іще раз — востаннє — подвоїти, але ризикує все втратити. Проте як відповість правильно — виграє мільйон двадцять чотири тисячі франків. Прошу вас — пильнуйте зараз тиші й не ворушіться — я поставлю останнє запитання. Філіп не чує вас, але добре бачить. Хай ніщо не заважає йому обдумати свій рішенець.


Мільйонери з порожніми кишенями

У залі запанувала мертва тиша. Сфінкс, карбуючи кроки, підійшов до кабіни.

— Розважте гарненько, Філіпе! — мовив він уже не весело, а сухо. — Вам вільно зараз вибути з гри з вашим виграшем — це справжнє багатство для хлопця вашого віку. Хай не спокушає вас мільйон, що маячить оце перед вами. Неправильна відповідь — і ви втрачаєте все. Останнє, десяте, запитання може збавити весь ваш здобуток.

— Хай він не подвоює! — простогнав Фріске, ламаючи руки. — Він же все втратить!

— П'ятсот дванадцять тисяч франків — це ж куди краще, як нічого! — промимрив Шарлюн.

— Філіпе, не подвоюй! — одним духом видихнули всі.

— Філіпе, ви подвоюєте? — вигукнув зненацька сфінкс.

П'ять хвилин тиші. Філіп напружено вдивлявся перед себе, ніби питаючи поради якоїсь любої йому істоти, — чи бути йому розсудливим, а чи зважитись на ризик.

— Філіпе, милий, не подвоюй! — волали лицарі, скрегочучи зубами.

— Подвоюю! — чітко виголосив Філіп.

— Ні! Ні! Ні! — загорлав Шарлюн, схопившися за голову. А Сандрін та Міке забилися в куток маленької зали, щоб більше нічого не бачити й не чути.

Сфінкс повільно витяг з внутрішньої кишені останнього папірця і знов прибрав підступного вигляду—як тоді, коли питав про клобук.

— Наостанку трохи географії… Яка завдовжки протока Вірсунга — на Верхньому Рейні?

Смішко, Фріске та Рудик упнулися очима в екран — ось зараз станеться катастрофа… В застиглих очах Філіпа промайнула тінь. На чолі йому виступив легкий піт.

— Протока Вірсунга? — прожебонів Смішко. — Це, мабуть, десь у Голландії…

Закляклий Шарлюн прохрипів:

— Ось як утрачають півмільйона франків за дві хвилини! Півмільйона франків!

Філіп, очевидно, не міг утямити, до чого тут Верхній Рейн. На екрані показався хронометр: стрілка його вже відлічила сто секунд. Рудик мимоволі поклав палець на екран, аби її спинити. Але вона цокотіла й цокотіла далі.

Сфінкс осміхався, схиливши набік голову: це ж він заощадить телебаченню цілий мільйон!

— Ну, Філіпе, останнє зусилля! — промовив він співчутливо. — Вам лишилося десять секунд. Питаю ще раз: яка завдовжки протока Вірсунга?

— П'ять сантиметрів! — вигукнув Філіп. — Це труба, що з'єднує підшлункову залозу з дванадцятипалою кишкою… Ви хотіли збити мене з пантелику вашим «високим попереком»,[18] але саме цим і навели мене на слід!

— Мільйон — ваш! — вигукнув сфінкс, звільняючи свого останнього в'язня.

Хвиля оплесків затопила сцену, хвиля оплесків розляглася в маленькій залі кав'ярні Вьє.


Мільйонери з порожніми кишенями

Мосьє Вьє, сполоханий галасом, зазирнув у двері: шестеро дітей, горлаючи, танцювали навколо телевізора несамовиту сарабанду.

Передача доходила кінця, і музику оркестру заглушали гучні вигуки «браво!», що ними вітали щасливого переможця.

Диктор попросив Філіпа сказати кілька слів глядачам. Якщо неймовірний Шарлюн досі мав хоч які-небудь сумніви, то цю мить вони мали розвіятись до останку.

— Сподіваюсь, що одинадцятеро моїх приятелів в Порт-Біу задоволені з мене, — промовив Філіп, весело всміхаючись.

Камера, блукаючи сценою, зазирнула за лаштунки — там юрмились люди. Поміж них діти вгледіли лукаву усмішку й ласкаві очі мадмуазель Блан.

— Отже вона там! — зітхнула Міке. — Звичайно, там, де вона, все має скінчитися щасливо.

За дві години чорно-жовтий «версаль» підкотив до сонного Порт-Біу й завернув на бульвар Монфлері. Мосьє Віаль сидів за кермом, а поруч, на передньому сидінні, тісно вмостилися поряд Філіп і мадмуазель Блан.

Машина минула останній закрут, і світло фар вихопило зненацька з темряви тісну купку людей перед віллою Віалів. То були Філіпова мати й одинадцятеро лицарів. Всі зібралися, навіть малеча, попри пізню годину, — і всі тремтіли з радощів цієї ночі, такої теплої й погідної.

Філіп виліз із авто. Він не пишався, він просто був щасливий. Всі шугнули до нього й не відпускали доти, поки вицілували двадцять чотири рази в ліву щоку й двадцять чотири — в праву.

— Це правда? Правда? — питав захоплений Шарлюн. — Мільйон — справді твій?

— Та ні! Не мій, а — наш…

— Ану покажи! — зажадав Янгол. — Чи то багато грошей?

Мосьє Віаль сміючись простягнув йому великого конверта: в ньому був мільйон — гарними новенькими банкнотами. Лицарі хвилю зорили мовчки, не важучись торкнутися цього багатства, що впало їм як з неба. Філіп побачив на лицях старших легке розчарування.

— Отак на вигляд мільйон, здається, мовби й дрібничка, — промовив він вимушено. — Але коли даруєш його — він ураз набирає іншої вартості.

Ясна річ, скарбник був на посту. Він, як і обіцяв, замість старої теки приніс здоровий шкіряний портфель з трьома замками.

— Вивертай кишені! — мовив він поважно. І конверт з мільйоном притьмом щез у портфелі.

Віалі та мадмуазель Блан стояли осторонь в тіні, споглядаючи лицарів. А трохи згодом, коли всі дванадцятеро, весело гомонячи, розбіглися по домівках, до трійці дорослих, що любенько собі розмовляли, стоячи під зоряним небом, зненацька озвався чийсь голос;

— Отже й ви доклали до цього рук? — запитав сміхотливо нотар Кабассоль — то був не хто інший, як він. — Ви дозволяєте дітям гратися з грішми? Це все одно, що бавитись з вогнем…

— А чом би й ні? — всміхнувся архітектор Віаль. — Що в тім лихого?

— Та, мабуть, що нічого, — відказав старий нотар, — бо ці діти, хоч і добрі шибайголови, мають доволі здорового глузду. Вони збагнули — не вільно зроду нічого здобути, не вільно зроду нічого дати, коли не докласти дрібку тої монети, якої ніхто не бачить, але яка надає ціни всьому на світі: до мільйона франків — на два су серця!



VIII НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ! | Мільйонери з порожніми кишенями | X ХАТИНИ СХІДНОГО СОНЦЯ