КОЛО ЗАМКНУЛОСЯ

Тієї ночі, коли Сент-Аві розповів мені про вбивство Моранжа, десь у долині ріки Міа завивав шакал. Тепер знову виє шакал - інший чи, може, той самий.

Я відразу ж відчув, що цієї ночі має статися щось непоправне.

Ми сиділи цього вечора, як і завжди, на бідненькій веранді, прибудованій до нашої їдальні. Гіпсова підлога, балюстрада із схрещених колод, чотири бантини підтримували дах з альфи.

Я вже згадував, що з цієї балюстради відкривався просторий краєвид пустелі. Скінчивши розповідь, Сент-Аві підвівся і сперся на поруччя. Я став поряд з ним.

- А далі? - запитав я.

Він подивився на мене.

- Далі? Ти, мабуть, знаєш, що всі газети розповідали, як мене, ледь живого від голоду й спраги, знайшов у краю ауелімідів загін під командуванням капітана Аймара і привіз до Томбукту. Протягом місяця я марив. Про те, що верз під час нападів лихоманки, так ніколи й не довідався. Офіцери, які служили в Томбукту, сам розумієш, не хотіли мені це повторювати. Згодом, коли я розповів їм про свої пригоди, як це написано в рапорті про експедицію Моранж - Сент-Аві, з того, з якою холодною ввічливістю вони слухали мої пояснення, я зрозумів, що моя офіційна версія де в чому розминається з тими подробицями, які я вибовкав під час марення.

Ніхто ні на чому не наполягав. Було визнано, що капітана Моранжа, який загинув від сонячного вдару, я поховав на крутому березі ріки Таргіт, на відстані трьох: переходів від Тіміссао. Всі бачили білі плями в моїй розповіді. Здогадувалися про якусь таємничу драму. Але доказів не було. А що зібрати їх було неможливо, вирішили приховати деталі, які могли спричинитися до непотрібного скандалу. Тепер ти знаєш ці деталі не гірше за мене.

- А... вона? - запитав я несміливо.

Він переможно всміхнувся. Тріумфував, бо домігся того, що я вже не думав ні про Моранжа, ні про злочин, тріумфував, бо заразив мене своїм безумством.

- Вона? - перепитав він. - Уже шість років я нічого не знаю про неї. Але бачу її, розмовляю з нею. Я мрію про ту мить, коли знову опинюся біля неї... Припаду до її стіп і лише скажу: “Даруй, що я наважився повстати проти тебе. Я не розумів. Тепер знаю, і ти бачиш, я повернувся, як лейтенант Гіберті”.

“Сім’я, батьківщина, честь, - сказав Ле Меж, - ви зречетеся всього задля неї”. Старий - недалека людина, але, говорячи так, мав досвід. Він знав, чого варта була воля п’ятдесяти привидів зали з червоного мармуру перед Антінеєю.

А тепер ти хотів би знати, хто ж вона насправді, ця жінка? Я й сам не знаю. Втім, яке це має значення! Що мені до її минулого й таїни її родоводу, чи вона походить з роду бога морів і шляхетних лагідів, чи байстрючка польського п’янички і повії з кварталу Марбеф.

Ще коли я мав слабкість ревнувати її до Моранжа, ці деталі могли зачіпати безглузде самолюбство, яке цивілізовані люди часто змішують з пристрастю. Але я тримав у своїх обіймах тіло Антінеї. І більше нічого не хочу знати, ні того, чи зацвітуть сади, ні того, що станеться з людством...

Не хочу цього знати. Мабуть, тому, що виразно бачу це майбутнє і відкидаю його задля єдиного цінного вибору: незбагненної, незайманої природи й таємничого кохання.

Незбагненна, незаймана природа - це треба тобі пояснити. Одного зимового дня в багатолюдному місті, де все вкриває кіптява, яку викидають чорні фабричні труби й ці жахливі караван-сараї, котрими є житла на околиці, я пішов за похоронною процесією.

Ми довго чалапали по багнюці. Нова церква була сирою і вбогою. В очах усіх, крім двох чи трьох родичів небіжчика, змордованих стражданням, читалося одне: знайти якийсь привід, щоб зникнути. Ті ж, хто доплентався до цвинтаря, такого приводу не знайшли. Я бачу сіру стіну жалюгідних тисів, цих дерев світла й темряви, таких гарних серед південного краєвиду, на невисоких блакитних горах. Бачу цих огидних факельників у брудних куртках і дощовиках. Бачу... Ні, годі, це жахливо.

У віддаленому кутку цвинтаря, біля стіни, у глинистому, кам’янистому жовтому суглинку викопали яму. Туди й поклали небіжчика, ім’я якого я не пам’ятаю.

Коли спускали домовину, я подивився на свої руки, ті руки, які на просторах, залитих несказанним світлом, обіймали Антінею. Мене пройняв невимовний жаль до свого тіла, невимовний жах перед тим, що загрожує йому в цих закіптюжених містах. “Невже, - запитував я себе, - це тіло, це найдорожче, неповторне тіло знайде тут свій кінець? Ні, ні, найдорожче за всі скарби, присягаюся, що врятую тебе від цього безчестя, ти не гнитимеш у бруді приміського цвинтаря! Твої брати по коханню, п’ятдесят орішалкових лицарів, мовчазних і поважних, чекають на тебе у залі з червоного мармуру. Я зумію привести тебе до них”.

Таємниче кохання. Ганьба тому, хто виставляє напоказ своє кохання! Сахара створила навколо Антінеї непереборний бар’єр, тому висока вимогливість цієї жінки по суті є цнотливішою і доброчеснішою, ніж твій шлюб, влаштований з його непристойною пишністю і рекламою, які розголошують глузливому й підлому натовпові, що такого-то числа, о такій-то годині ти матимеш право зґвалтувати копійчану незайману дівчину.

Здається, це все, що я хотів тобі сказати. Ні, не все. Щойно я згадував залу з червоного мармуру. На південь від Шершелю, у колишній Цезареї, і на заході від річки Мазафран, на пагорбі, що вранці виринає з рожевої імли рівнини Мітджа, стоїть таємнича кам’яна піраміда. Місцеві жителі називають її “Могилою християнки”. Саме тут поховане тіло праматері Антінеї, Клеопатри Селене, дочки Марка Антонія і Клеопатри. Хоч шляхом, на якому стоїть гробниця, йшли завойовники, вона зберегла свій скарб. Ніхто так і не спромігся відкрити підземелля, де спочиває у скляній труні це божественне тіло. Онука перевершить похмурою пишнотою те, що зробила її праматір. У центрі зали з червоного мармуру, де на скелі скорботно дзюркоче темний водограй, споруджено поміст. Там на орішалковий трон сяде чудова жінка, про яку я розповів тобі, з пшентом і золотим юреюсом на голові й тризубом Нептуна в руці у день, коли усі сто двадцять ніш, видовбаних у стінах навколо трона, отримають свою покірну здобич.

Пам’ятаєш, коли я залишав Хоггар, ніша під номером 55 мала стати моєю. Відтоді я займаюся підрахунками і дійшов висновку, що мені судилося спочити у ніші номер 80 або 85. Але ці припущення можуть виявитися хибними, бо спираються на такий хисткий грунт, як фантазія жінки. Тому моє хвилювання зростає. Треба поспішати, кажу тобі, треба поспішати.

- Треба поспішати! - повторив я, немов уві сні.

Він підвів голову, на обличчі була невимовна радість.

Його руки, що стискали мої, тремтіли від щастя.

- Ти побачиш її, - повторював він, наче сп’янілий.

У нестямі обійняв мене й довго стискав в обіймах. Ми розкошували, сміючись і плачучи, мов діти, й повторювали:

- Поспішаймо! Поспішаймо!

Раптом здійнявся легенький вітерець, і на покрівлі зашелестіла альфа. Блідо-фіалкове небо стало ще блідішим, і враз на сході його розірвало жовте сяйво. У безмежній пустелі народився світанок. З укріплень долинули глухі звуки, ревіння худоби, брязкіт ланцюгів. Форт прокидався.

Кілька секунд ми мовчки дивилися на південний шлях, який вів до Темассініна, Егере й Хоггару.

У двері їдальні постукали. Від несподіванки ми здригнулися.

- Увійдіть! - сказав Андре де Сент-Аві різким голосом.

Перед нами стояв сержант Шатлен.

- Чого вам треба в таку рань? - суворо спитав Андре де Сент-Аві.

Сержант виструнчився.

- Вибачте, пане капітан. Цієї ночі біля форту дозір захопив тубільця. Він, втім, не крився. Коли його привели сюди, він зажадав зустрічі з комендантом. Була північ, і я не хотів турбувати вас.

- Що це за тубілець?

- Таргіець, пане капітан.

- Таргієць? Приведіть його.

Шатлен вийшов. З’явився чоловік, конвойований одним з наших солдатів.

Вони піднялися на терасу.

Новоприбулий, шість футів заввишки, справді був таргійцем. Перші промені сонця освітлювали його синювато-чорне вбрання. Його великі темні очі блищали.

Коли він зупинився перед моїм товаришем, я побачив, як вони обидва затремтіли.

Хвилину мовчки дивилися один на одного.

Потім таргієць вклонився й незворушно промовив:

- Мир з тобою, лейтенанте де Сент-Аві.

Андре так само спокійно відповів:

- Мир з тобою, Сегеїр-бен-Шейх.

© БЕНУА П. Атлантида. - К.: Мистецтво, 1991. - 168 с.

© ОВРУЦЬКА І. М., переклад з французької, 1991.

1

Цей лист, як і сам рукопис - у старанно запечатаному конверті, - лейтенант Фер’ер довірив старшому сержантові Шатлену з 3-го полку спагі 10 листопада 1903 року, в день його від’їзду до Тассіліні, краю туарегів-аджерів (Центральна Сахара). Старший сержант дістав наказ передати це під час своєї першої відпустки мосьє Леру, почесному радникові апеляційного суду в Ріомі, найближчому родичеві лейтенанта Фер’єра. А що цей чиновник нагло помер до завершення десятилітнього строку, коли рукопис мав побачити світ, виникли труднощі, які затримали його опублікування аж дотепер.

2

Пустеля (араб.).

3

Форт (араб.).

4

Дювайр’є. Крах експедиції Флаттерса. Бюлетень Географічного товариства, 1881.

5

Жінки легкої поведінки (фр.).

6

Злакова рослина до метра заввишки (тут і далі примітки перекладача).

7

Верховий верблюд.

8

“Газета Географічного товариства в Берліні” (нім.).

9

“Історики епохи Августа”, “Подорож Антонія Августа”, “Малі латинські географи”, “Малі грецькі географи” (лат).

10

“Описи Африки” (італ.).

11

Шакал (араб.).

12

Цей вираз означає “своє уподобання”.

13

Я не маю жодних відомостей про природу скелі Егере, але мені здається, все свідчить про те. що це пісковик. Дювейр’є І. “Туареги Півночі”. С. 86. (Нотатки п. Леру).

14

Себха (араб.) - назва солоних озер, які утворюються в великих і малих улоговинах та котлованах пустелі.

15

Могила (араб.).

16

“Нариси граматики томашек” (англ.).

17

Твір Рене Шатобріана.

18

Антилопа (араб.).

19

Друга назва Хоггару мовою томашек. (Нотатки п. Леру).

20

Шлях та етапи від Тіта до Тіміссао справді позначив 1888 року капітан оіссюель у своїх записах “Туареги Заходу”, маршрути 1 і 10. (Нотатки п. Леру).

21

Тут і далі це слово вживатиметься із закінченням “я”, властивим нашій мові (за аналогією з іменами “Галатея”, “Ніобея” та ін.), хоч, відповідно до грецького напису, розшифрованого героєм роману, воно звучить як “Антінеа”.

22

Може, варто нагадати з цього приводу, що “Фігури на носі кораблів” - назва чудової поетичної збірки м-м Деларю-Мардрюс. (Нотатки п. Леру).

23

” - діалектичну дор”, що означає “квітка у розквіті”. (Нотатки п. Леру).

24

Європейці (араб.).

25

У грецькій міфології Горгони - три жінки-страховиська (Стено, Евріала й Медуза), погляд яких обертав на камінь усе живе. З трьох сестер тільки Медуза була смертною (їй відрубав голову Персей).

26

Білими туарегами називають звичайно чорних рабів, які, на відміну від представників вищих верств, носять не сине бавовняне вбрання, а біле, звідки й походить їхнє найменування. Див. Дувейр’є. “Туареги Півночі”. С. 292. (Нотатки п. Леру).

27

Пан (араб.).

28

Картярська гра в “Тридцять і сорок”.

29

Як “Подорож до Атлантиди” застряла в Даксі? Знаходжу лише одну ймовірну гіпотезу, котра може задовольнити: вона була знайдена в Африці мандрівником, членом Товариства Роже-Дюко, який навчався в колежі у Даксі і згодом часто бував у цьому місті. (Нотатки п. Леру).

30

Сірт (від грецьк. syrtis) - буква, мілина.

31

Скорочення кінцевого звуку, літери (лінгв.).

32

Варіо. Гальванічна антропологія. Париж, 1890. (Нотатки п. Леру).

33

За біблійною міфологією, Яфет і Сім - два з трьох синів “патріарха” Ноя, від яких після “всесвітнього потопу” пішов новий людський рід. Нащадки Яфета нібито оселилися в Європі та країнах Середньої Азії, а Сім дав початок семітам (народам, які розмовляють семітськими мовами).

34

Лазня (араб.).

35

Вулиця в Парижі, де розташовано найшикарніші магазини.

36

Змійка.

37

Берберською мовою “таніт” означає “джерело” “зерга” - жіночий рід прикметника azreg, тобто “блакитна”. (Нотатки п. Леру).

38

Переклад О. І. Жупанського.

39

Риба.

40

Молитовник (англ.).

41

Булла Унігенітус - булла римського папи Климента X, видана 1713 року, яка засуджувала книгу священика-янсеніста Кенеля.

42

Так характеризує автор Французьку буржуазну революцію 1848 року, яка підняла на боротьбу широкі народні маси.

43

Прізвисько Наполеона III.

44

Суміш французьких, італійських, іспанських та арабських слів.

45

У книзі відгуків в Імператорській друкарні мені довелося бачити імена туарезьких вождів і тих, хто їх супроводжував під час візиту: мосьє Анрі Дювейр’є і графа Біловського. (Нотатки п. Леру).

46

Мабуть, перекручене французьке слово “бон” (добрий, славний).

47

Багато (араб.).

48

Седан - місто у Франції на річці Мьоз. 1, 2.09.1870 року під час франко-прусської війни 1870-1871 років німецькі війська під командуванням Мольтке-старшого розбили вщент французьку армію Мак-Магона, яка капітулювала на чолі з імператором Наполеоном III, що стало поштовхом до падіння Другої імперії.

49

Губернатор (араб.).

50

Втеча Магомета з Мекки до Медіни - час, від якого мусульмани ведуть своє літочислення.

51

Великий (араб.). (В даному контексті в розумінні “начальник”).

52

Чи не було долею те. що сталося опівночі в липні цього року?.. (англ.).

53

Сонгаї (сонгай, сонгой) - народність, що проживає на берегах р. Нігер.

54

Імперія Гао - середньовічна держава в Західному Судані.

55

Коран, розділ 66, рядок 17. (Нотатки п. Леру).

56

Див. звіт і Бюлетень Паризького географічного товариства (1897) про плавання вздовж Нігеру губернатора краю Томбукту полковника Жорра, лейтенантів Бодрі та Блюзе й священика Гакара з конгрегації Білих отців. (Нотатки п. Леру).

57

Картярська гра.

58

Габрієле д’Аннунціо. Діви скель. “Ревю де де монд”, 15 жовт. 1896. С. 867.

59

Вбрання, подібне до халата.

60

Бархан (араб.).

61

“Пармська обитель” - твір Стендаля, “Світло згасло” - Р. Кіплінга.