home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


З ЧОГО РОБЛЯТЬ ДИНАМІТ?

...І потяглися довгі, нудні, одноманітні дні. Ні вечорів, ні світанків - яскраве стомлююче світло. Ні холоду, ні спеки - сухе повітря з металевим присмаком. Ні втоми, ні відпочинку - просто якесь тваринне існування.

Степан почував, що задихається в цьому казематі. Двадцять кроків у довжину, десять ушир та маленька скляна комірчина три на десять - оце і все. Якби хоч одне вікно, бодай загратоване, але щоб через нього видно було небо, щоб хоч інколи вдалося відчути подих вітру, піймати краплю дощу чи легеньку сніжинку...

Та не було снігу. Не було вітру. Не було роботи. Не було життя.

Була лабораторія - величезна незатишна кімната з багатьма незрозумілими приладами, що їх треба щодня витирати ганчіркою. Був професор, який по вісімнадцять годин поспіль сидів за приладами, щось збовтував, переливав з посудини в посудину. Іноді він просив потримати якусь трубку чи нагріти воду, та це траплялося рідко. Були книжки в добрих шкіряних оправах, але з нецікавими малюнками і всі чужою мовою.

Степанові уривався терпець. Іноді його охоплювало дике бажання битися головою об стіну, кричати, дряпати собі обличчя. Часом прокидалась надія, він будував фантастичні плани втечі, шукав зброю, пильно вивчав стіни й підлогу, - все марно.

Професор старанно замикав двері, а ключ ховав до кишені. Спав він сторожко і піймав Степана, саме коли той витяг ключ з його штанів. Професор не лаяв хлопця, він тільки пояснив, що до коридора виходити не варто - скрізь стоїть сторожа.

Степан понурився і поплентався у свій куток.

Коли за якийсь час професор прокинувся знову, він при світлі нічника побачив, що хлопчик сидить біля столу, схиливши голову на руки, і його плечі беззвучно здригаються. У Брауна зашкрябало в горлі, закололо в носі... Йому було шкода малого, та він навіть не міг висловити свого співчуття, щоб не образити його.

Браун бачив, що хлопчик тане на очах і що це не хвороба, а навіть гірше: туга. Хлопчик подовгу сидів, спершися на кулачки, - маленький, пригнічений, схожий на хвору пташку, - і про щось думав. Іноді він оживав на якусь мить. Так професор помітив, що в хлопця завжди починають блищати очі, коли його погляд падає в куток, на радіоприймач. Та приймач був зіпсований, а дістати новий Макс Браун не міг - він втратив усі свої жалюгідні привілеї.

Ну чим би його зацікавити? Чим оживити?

Професорові й на думку не спадало, що хлопець зовсім не німий і жорстоко страждає від вимушеного мовчання. А це й справді була мука: знати, що вмієш говорити, хотіти говорити - навіть з будь-ким, хоча б з самим собою, щоб почути власний голос, щоб переконатися, що ти ще не онімів, і не вимовити жодного слова. Степан ще не вірив професорові.

Коли Браун вряди-годи виходив з лабораторії, Степан аж витанцьовував з радощів. Він читав напам’ять вірші, до яких ніколи не був охочий раніше, мугикав під ніс пісні, а то й просто промовляв окремі фрази. Йому було приємне навіть саме звучання власного голосу. А як би він хотів почути бодай кілька слів рідною мовою від рідної, близької радянської людини!

Та коли Степан вдень міг контролювати себе й підкоряти свою волю, то вночі довго стримуване бажання виривалося на волю. Професор уже кілька разів прокидався від того, що йому вчувався чийсь голос. Він стривожено оглядав лабораторію, але, звісно, нікого не знаходив. Та одного разу, коли він, довершуючи якийсь дослід, засидівся аж за північ, хлопець швидко, виразно й чітко заговорив російською мовою.

Професор навшпиньках підійшов до нього. Хлопчик когось умовляв:

- Не треба приймати цього Чотирипалого... Він зрадник... Він зрадить наш загін... - Хлопчик на мить замовк, перевернувся на другий бік, простогнав: - Як тяжко бути німим... Оце, мамо, хочу сказати слово, а потім як згадаю...

Хлопчик більше не говорив тієї ночі, та професор ще довго не лягав, сидячи біля нього. Він ніяк не міг зрозуміти, в чому справа. Наверталися на думку відомі з спеціальної літератури цікаві випадки психологічної німоти, коли людина через певні захворювання втрачає здатність говорити і тільки в сні розповідає про все, що побачила й почула.

Але що то за Чотирипалий? Що то за загін, який він збирається зрадити? І, зрештою, як опинився тут російський хлопчик?

Встановивши національність хлопчика, професор відтепер намагався говорити з ним виключно російською мовою, а вночі навмисно довго не засинав і все прислухався до його белькотіння.

Хлопчик поволі зраджував себе. Він часто згадував про якусь Олексіївку, про концтабір. Іноді, певно, йому снилося щось страшне, бо він скрикував: “Собаки! Собаки! Тікай!” - і при цьому в нього аж піт виступав на чолі. Якось він назвав себе: “Це я, розвідник Степан Рогов, товаришу командир!”

Після цього вечора професор переконався: хлопчик просто симулює німоту. Його треба захопити зненацька: скажімо, влаштувати побудку по-військовому.

Він усміхнувся: діти завжди лишаються дітьми, - все в них у голові війна, розвідка, - коли вже вони змалку будуть уявляти себе вченими?.. Ось і цей - начитався, мабуть, Майн Ріда та Купера...

Браун подивився на свого вихованця. Ні, таки гарний хлопчина!.. Худорлявий та блідий трохи - то нічого... Ох, і впертий же - з такого був би добрий помічник...

Він звик до хлопця. Навіть йому, відлюдникові, було б тоскно лишатися наодинці з самим собою в оцій велетенській лабораторії в надрах гори. Робота роботою, хай цікава, - але треба ж відчувати поруч себе хоч одну живу істоту. А це - людина, яку до того ж він ще й урятував від смерті.

Ні, таки гарний хлопчина!

Коли годинник показав сьому, професор схилився над хлопцем і крикнув:

- Розвідник Стефан Рогов, встань! Степан одним стрибком звівся на ноги:

- Єсть, товаришу командир! - він кліпав очима, не розуміючи, що трапилось, хто скомандував йому.

Але перед ним стояв усміхнений професор Браун, і більш нікого. Степан спалахнув од сорому й образи: як він міг пійматися на гачок? Звідки професор довідався про його ім’я?!

А Браун ще й насміхався:

- Ех, розвіднику, розвіднику!.. Ти ж не вмієш язика за зубами тримати!.. А ще в індійців, мабуть, грався? Вони ж і в сні не зраджують своїх таємниць!

Тут уже Степан не витримав. Вирішивши, що все одно кінець, він одрубав:

- Ніколи не грав у Індійців!.. У Будьонного - грав. У Чапаєва - грав. А розвідником був найсправжнісіньким - у партизанському загоні. Партизаном я був, от що!

Професор дивився на нього ошелешено. Він не розумів, чи правду каже цей хлопчисько, чи дратує його навмисне. Та згадавши скелю, з якої впав хлопець, його вперте мовчання протягом стількох тижнів, машинально перепитав:

- Партизаном?

- Так, партизаном! -з викликом сказав Степан. - І втік з концтабору. Можете донести вашим фашистам, може, медаль дадуть!

- Що ти плещеш, дурненький! - обурився Браун. - Я не для того рятував тебе, щоб віддати на смерть... Ні, ні!

Він був зовсім спантеличений. До цього дня хлопчик існував як людина взагалі, - професор навіть не цікавився, як і де він жив раніше, про що мріяв, що становив собою. Навіть те, що хлопчик не розмовляв і розумів лише слов’янські мови, було не дивно, а тільки незручно... І раптом - партизан... А втім, Росія справді країна чудес.

З невиразним почуттям поваги й остраху він дивився на Степана, але поступово почав заспокоюватися, привчаючи себе до думки, що і для цього хлопця війна, партизанський загін і все інше були також тільки грою. Так, грою, хоча занадто суворою. Діти завжди лишаються дітьми...

Після того ранку Степан так само відмовчувався. Він все ще не міг простити собі своєї провини. А професор вже з цікавості, з інтересу, поставив за мету примусити хлопця говорити.

Коли б знайти щось таке, що його б захопило! Ця думка не виходила з голови професора. Але чим він може зацікавитися? Медициною?.. Та хлопець заперечливо хитав головою і показував на мигах, що хоче стати льотчиком, щоб розбомбити це підземне місто. Технікою? Так її й сам Браун не любив і не знав. Чим же ще?..

Незабаром професор, пославшись, що йому терміново треба закінчити дослідження, доручив Степанові провести дослід. Дослід цей був дуже простий і абсолютно непотрібний, але Браун підібрав такі реактиви, щоб вийшло найефективніше, і довго переконував хлопця, що ця робота не піде на шкоду людям.

Відтоді Браун весь час крутився біля Степана і все говорив, говорив... Він розповідав про невидимий світ- світ мікробів, - показав під мікроскопом хробачків, що нібито були страшними ворогами людини, а потім капнув на них краплину якоїсь рідини, і хробачки завмерли. Професор пояснив, що це - ліки. Він стільки розповідав про різні ліки, що Степан не витримав і запитав:

- А з чого роблять касторку?.. - В нього при цьому так задерикувато блиснули очі, наче хлопець згадав щось дуже кумедне.

І професор вирішив: ні, з хлопця медика не вийде. Тоді він дав йому ще реактивів і допоміг виготувати вибухову суміш. Коли з сліпучим блиском ця суміш вибухнула в тиглі, хлопець аж підскочив від захоплення. Макс Браун витлумачив це як звичайну пристрасть дітей до піротехнічних ефектів, та, на його подив, хлопець виявився далеко практичнішим.

- А цим порохом можна начинити міну?..

Почувши, що не можна, він засумував, але від дослідів з хімії більше не відмовлявся. Професор радо відпускав бертолетову сіль в необмеженій кількості, хоч його вже почали не на жарт турбувати дедалі сильніші вибухи, що їх влаштовував Степан, - добре ще, що існувала спеціальна стальна камера для високих температур, а то таки перепало б дорогоцінному лабораторному устаткуванню.

Хотілося переключити енергію хлопця на щось інше, і професор почав терпляче доводити, що бертолетова сіль не годиться для сильнодіючих вибухових речовин; що для виготовлення міни слід знати дуже багато: треба вчити і фізику, і хімію, і математику. Неначе забувшись, він писав складну формулу, а потім закреслював її і говорив:

- Ти, на жаль, ще не знаєш цього... - і, озирнувшись, нарочито таємниче шепотів: - Динаміт!.. - і зразу ж починав: - Щоб виготовити динаміт...

Степан, широко розкриваючи чорні блискучі очі, нашорошував вуха, та професор не поспішав одкривати таємницю. Він заводив здалеку, говорив про якісь молекули, що з них складені всі речі: і повітря, і вода, і вогонь... Виявлялося, що ці молекули дуже непосидючі, як оводи над отарою, - вони все метушаться, кудись летять, а річ - невідомо вже чому - не розсипається.

Все це було, звісно, цікаво, але, певно, зовсім непотрібно, і Степан бурчав:

- Ну, а динаміт?..

- Ага... Так ось динаміт і складається з таких молекул. Які ж сили їх тримають одну біля одної?! Чому не розсипається динамітний патрон?..

Степан не знав, чому не розсипається динамітний патрон. Він просто знав, що професор не хоче одкрити секрет, і відповідав навмисне грубо:

- А у цих, як їх - молекул, чи що? - певно є руки, от вони й тримаються одна за одну: знають, що нарізно пропадуть... А їм же, певно, треба зірвати фашистський танк!..

Професор підхоплював, пропускаючи останнє зауваження:

- От-от!.. Не руки, скажімо, а наче невидимі мотузочки, якими вони й прив’язуються... Бачив, як магніт притягає магніт?..

Тут уже Степан доводив професорові, що чи притягає, чи ні - невідомо. Це вже якими кінцями піднести. А то й відштовхувати може...

Професор на диво швидко погоджувався з Степаном і, всупереч собі, також стверджував, що справді магніти можуть відштовхуватися, і навіть не тільки магніти... Ось, наприклад, якщо натерти дві скляні палички...

Захопившись, Степан до поту тер скляні палички і . переконувався: таки відштовхуються...

А професор тим часом вигадував новий фокус: то наллє в склянку води, закриє її аркушем парафінованого паперу, перекине дном догори, і вода не виливається; то скип’ятить чай у паперовому стакані; то запалить свічку на протилежному кінці лабораторії, навіть не торкаючись її...

І до всіх цих дослідів він, лукаво поблискуючи окулярами, вимагав пояснень... Та хіба ж їх поясниш? І професор розповідав сам.

Отак непомітно - день за днем, дослід за дослідом - професор Макс Браун привчив Степана Рогова до систематичних лекцій з фізики, хімії, математики й географії. Він святкував перемогу, бо змусив хлопця не тільки говорити, але й вчитися. Якийсь час він навмисне калічив російську мову, пересипав її все більше німецькими словами та зворотами, і, нарешті, Степан заявив, що хоче вчити німецьку. Професор відчув надзвичайне задоволення. Діти лишалися дітьми. Так збігали тижні, місяці. Минув рік.


* * * | Торжество життя | * * *