home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЗАПИСКА

Лекції в інституті, праця в лабораторії, науковий гурток, веселі студентські вечори... Доба заповнена вщерть. Ніколи думати про минуле, мріяти про майбутнє - шалений темп життя сам несе вперед. І тільки пізно вночі, лягаючи спати, Степан Рогов і Коля Карпов серйозно і просто розмовляють про життя, про роботу. Скінчилась епоха “Росінанта” - на місці старого дивана стоїть зручна канапа. І розмови друзів уже не ті. Виросли й змужніли обидва. Степан став веселіший і більш товариський. Коля посмутнів.

Миколин настрій тривожив Степана. Він уже кілька разів намагався дізнатися, що ж гнітить його друга, та Коля, проти звичаю, мовчав. Але одного разу він заговорив перший:

- Стьопо, скажи... ти любиш Таню?

Степан закліпав очима. Кольчине запитання здалося йому настільки безглуздим, що він навіть розсміявся:

- Звісно, ні! Таня дуже гарна дівчина, але... Та ти ж знаєш...

Колька зітхнув:

- Я люблю її...

Він підвівся на ліжку, сів, підібравши ноги, і заговорив швидко, запально:

- Ти розумієш, Стьопо, я бачу, що вона тебе любить...

- Мене?!

- Так! Вона завжди поруч тебе... Ще з того вечора на катку... Я це бачу... І коли б я не знав, що ти любиш Катю, я ніколи б не заговорив з тобою про це. Я й так мовчав більше року. - Він засмучено шморгнув носом і замовк.

Для Степана заява Кольки була великою несподіванкою. Як усі в групі, він був переконаний, що Коля Карпов симпатизує Лені Борзик.

- Ну, а як же Лена?.. Щось ти непостійний, Колю.

Колька зіскочив з ліжка і підсів до Степана на канапу:

- Ой, не кажи, Стьопо! Замучився до краю. Ти розумієш, того вечора після екзаменів, на ковзанці я побачив, що Таня цікавиться тільки тобою. Ви весь час були вдвох...

- Дурню, та вона ж мене вчила кататися на ковзанах!

- Не знаю. Можливо... Я не хотів вам заважати. Підійшов до Лени - жартую, сміюсь, а в самого на серці так важко, так гірко... А вона просить провести її додому - живе далеко, на Новоселівці... Провів... Та ще й вірші про кохання читав, дурень... А вона каже: “Любий!” Це значить, я - любий... Хотів утекти - незручно якось... Каже, що давно кохає мене...

Колька знову зітхнув:

- І що ж ти думаєш: доводиться проводжати Лену додому, доводиться щодня сидіти з нею поруч на лекціях... Скільки разів уже збирався сказати прямо: “Лено, та не люблю ж я тебе!..”, а не можу. Як подивиться на мене ось такими сумними очищами... - Колька показав обома руками щось дуже велике. - Як подивиться! Язик не повертається... А сьогодні каже: “Ну, поцілуй же мене хоч раз!” А я - втік... Скажи, правильно, що втік?

Степан мало не зареготався, та все ж відповів з належною серйозністю:

- Правильно, що втік. Та ще правильніше було б, якби ти зразу сказав дівчині, що не Любиш. А то що ж виходить?

Ех, Колька, Колька - він ще такий безпосередній, як дитина! Боячись образити когось, він готовий мучитися сам. І скажи ж: рік закоханий у Таню, а ніколи ані слова!.. А Таня... Правда, що вона весь час поруч з ним, Степаном, але...

І раптом багато з того, що раніше здавалося незрозумілим, набуло змісту. Так ось чому Таня завжди запитує: “А де Коля?” Та ось чому позирає на Колю з Леною, і погляд у неї при цьому буває зосереджений і сумний!.. Степанові здавалося, що Таня просто незадоволена: адже Лена йому явно не до пари - ледача, сентиментальна дівчина... А виходить...

Ще не маючи твердої певності, а тільки неясний здогад, Степан сказав:

- Іще я повинен тобі сказати, що ти - сліпий!.. Ти не бачиш, що Таня цікавиться не мною, а тобою... Заспокоївся?.. Ну, спи, жених-невдахо!

Та де вже тут було Кольці спати! Він не образився за жарт, а підскочив до Степана й трусонув його за плечі:

- Звідки ти знаєш? Вона тобі говорила? Чого ти мені не сказав?

- Та постривай!.. Плече зламав, ведмідь! Звісно ж, казала! Я, мовляв, закохана в цього рудого ведмедя, який ніколи не хоче навіть розмовляти зі мною...

- Ну, це вже ти брешеш... - Колька розчаровано відвернувся.

- А от і не брешу!.. Спитай її сам.

Колька замовк і знову вмостився на ліжку, але не міг довго витримати, - підхопився, сів до столу, щось писав, закреслював і знову писав. Нарешті зібгав аркуш і сказав:

- Не виходить. Пушкіна з мене, мабуть, не буде... А Тані завтра скажу одверто. Адже так, Степане?

Степан сказав серйозно:

- Так... Сідай, Колю, поговоримо.

Вони довго говорили цієї ночі. Про Лену. Про Таню. Про всю групу. А потім згадали за підземне місто та про останнє прохання Катерини Василівни.

Минуло вже кілька літ, а Галочку Сазонову все не вдавалося знайти. Адресні бюро найбільших міст країни незмінно відповідали: “Такої в нашому місті нема і не було”. Не дали нічого втішного й особисті розшуки численних знайомих Миколи Карпова й Степана Рогова.

То що ж, невже доведеться відмовитися від даного слова?

І раптом Степана осяяла думка: а що як звернутися до органів зв’язку, в республіканське управління? Адже хто знає міста краще за поштарів?

Микола визнав ідею блискучою. Але Степан знову занепав духом:

- Ну, а коли там запитають: “А чому ви вважаєте, що “пр. Ст.” обов’язково означає проспект Сталіна? А може - проспект Стахановців?

Він затнувся і майже злякано зиркнув на Кольку. Колька так само подивився на нього. Вони одночасно згадали, що кожного дня проходили проспектом Стахановців, мимо будинку № 7.... А що як справді проспект Стахановців? Катерина Василівна навмисне не вказала вулицю точно, щоб гестапівці не могли схопити її дочку...

І Колька заволав:

- Підйом!.. На одягання - три хвилини, на сніданок - дванадцять

Та було ще дуже рано. Тьмяний зимовий ранок надходив повільно, неохоче.

Колька ввімкнув приймач, і з репродуктора захрипіло:

- ...В експериментальних камерах японські військові злочинці по-звірячому умертвляли радянських і китайських громадян. Бактеріологічні загони у Маньчжурії готували десятки тонн бактерій, десятки тисяч чумних пацюків, щоб за першим сигналом...

...Того дня розпочинався суд над японськими військовими злочинцями.


* * * | Торжество життя | * * *