home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


НА РУБЕЖІ ВЕЛИКИХ ЗМІН

- Теж мені “утішитель”!.. Єзуїт! - Великопольський роздратовано зім’яв спорожнілу пачку з-під “Казбека”, судорожно затягнувся димом. Повторив зненависно: - Єзуїт!

Він почував себе глибоко ображеним, несправедливо скривдженим і бачив першоджерело всіх своїх злигоднів тільки в злонавмисній підступності Петренка. Історію з антивірусом Брауна було викреслено з пам’яті, крадіжка дисертації Артема Нечипоренка у власній інтерпретації вже видавалась просто “творчим переосмисленням аналогічної теми”, отож сумління мовчало, зате самолюбство...

Цей нездара Петренко буквально шпигує за ним. І все - лагідненько, пристойно: “Може, допомогти?”

Чим допомогти?.. Як допомогти?.. Ще однією цитатою з “Анти-Дюрінга”?.. Чи закликом про те, що радянська наука має бути найпередовіша?

Ну чого оце він приходив сьогодні?.. Доброзичливий, наче аж винуватий. Мовляв, будемо допомагати всім інститутом... Що це - ще одна єзуїтська витівка чи, може, обережний відступ? Адже Свідзінський запевняє, що боротьба з так званими “формальними генетиками” незабаром скінчиться. Мовляв, передали куті меду, так само, як і з кібернетикою... То, може, Петренко набивається в співавтори?.. А справді, якщо запропонувати? Чи не стане він палким захисником теорії передракової схильності, замість того, щоб бути її найактивнішим ворогом?

Але навіть при всій своїй ненависті до Петренка Великопольський розумів: ні, його не купиш нічим: він лізтиме на рожен, аж доки переможе або загине. Фанатик!.. І усвідомлення цього було нестерпно-дошкульним, страшним.

“Провалять дисертацію... - подумав він з тоскною безнадією. - Неодмінно провалять”.

А тут ще ота атестація “Голосу Америки”...

Настрій був поганющий. Треба напружити всі сили: адже за тиждень відбудеться наукова конференція, яка, власне, і визначить долю майбутнього захисту дисертації. Та не зводились руки робити бодай що; горло перехоплювала злість, а мозок краяв тупий розпач.

Не знайшов він заспокоєння і вдома. Галинка стрельнула в нього осудливим поглядом і демонстративно попрямувала до своєї кімнати. Дружина навіть не озирнулась на його кроки, показуючи, що і досі гнівається за оту дурну зустріч з студентами. Та й взагалі, від неї тепер не допросишся ні уваги, ні ласки. На людях ще так-сяк, а прийде додому - камінь каменем.

В груди хлюпнула ще гіркіша Хвиля образи, гострого жалю до самого себе. Чого ще потрібно Олені? Оточена піклуванням і увагою, вільна, незалежна... Вдома - палець об палець не ударить, все поклала на немічну бабусю... Театри, концерти, курорти... То невже ж у тебе немає бодай мінімального обов’язку дружини? Чи ти розумієш цей обов’язок тільки в тому, щоб ретельно фіксувати промахи власного чоловіка та протиставляти йому інших?

- Чого ти мовчиш, Олено?

- А що говорити?.. - Олена Петрівна поклала книгу, байдуже глянула на нього. - Все вже сказано... Іди обідай, ми вже їли.

Кортіло вигукнути щось образливе, пекучо-їдке, може, навіть непристойне, аби тільки хоч здригнулась ота мармурова маска обличчя дружини. Але він стримався. Марна річ. Глечик розбито, і вже його не склеїш.

- Я їду на дачу, Олено.

- Гаразд, - погодилась вона з тією ж байдужістю. - Сподіваюсь, ти не забув, що конференцію призначено на дев’яте березня?

- Твої сподівання справдяться, як завжди.

Не хотілося ні їсти, ні пити. І все ж він примусив себе проковтнути кілька ложок борщу та котлету, - адже на дачі нема нічого готового, а доки приготуєш, то й рак свисне, - узяв лижі і вийшов, не прощаючись.

Куплена рік тому дача у Науковому селищі, кілометрів за п’ятнадцять від міста, стала для Великопольського тією “землею обітованою”, куди він останнім часом усе частіше втікав од життєвих бур і тривог, од холоду сімейних відносин та, власне, і від самого себе. Там, у великому порожньому будинку край заметеного снігом безлюдного дачного селища, панувала похмура урочистість, благодатна тиша. Антон Володимирович спеціально не відчиняв віконниць, присмерк та палахкотіння полум’я в печі - ось що заспокоювало його краще за всякі ліки.

Поїзд чомусь минув зупинку “Наукове селище”, і Великопольському довелося повертатися на лижах з “Жовтневої”, кілометрів зо два. Але це було й добре: морозець підганяв, втомлені од бездіяльності м’язи оживали, серце стукало дужче, кров струмувала швидше... А разом з тим поступово розвіювався і поганий настрій...

До своєї дачі Великопольський зайшов уже просто-таки в хорошому настрої. За тиждень, що минув з його попередніх відвідин, будинок вихолоднів, аж стіни взялися памороззю. Але сухі дрова спалахнули у грубі вмить, багряні язики полум’я розігнали надвечірню пітьму, і Антон Володимирович, з насолодою випростуючи плечі, відчув себе геологом, що повернувся до затишної халупи після тривалого рейду крізь мертву, крижану тайгу.

“А може, й справді... - думав він, дивлячись у вогонь. - Кинути геть к бісу всілякі дисертації, конференції, дискусії та й податися світ за очі - в Якутію чи на Сахалін... Не геологом, звісно, а лікарем... Єдиний лікар на територію завбільшки як Бельгія... Там не треба буде красти матеріал для дисертації, - він подумав саме так, цілком тверезо, без викрутасів, - бо такого матеріалу матимеш стільки, хоч греблю гати... Кинути геть Олену, інститут, - хай їм біс! - і почати життя заново. Адже недарма кажуть, що краще бути першим у селі, аніж останнім у місті...”

Він був цілком щирий і одвертий з самим собою в ці хвилини. І коли б хтось досвідчений, авторитетний наказав йому: “Кинь все і їдь!”, він, мабуть, скорився б. Зробити ж такий рішучий крок самотужки - бракувало волі. Навіть ні, він не побоявся б докорінного зламу в житті, але тільки в тому разі, коли б побачив перед собою цілком певну мету.

- Дурний ідеалізм!.. - Антон Володимирович пішов до шафи, налив повну склянку коньяку. Знову сів у м’яке, зручне крісло перед грубою. Подивився на вогонь крізь багряно-золотавий шар рідини. - Ідеалізм! У сорок шість років починати життя заново - пізно!

Сорок шість!.. На мить стало моторошно: хай ніхто не дає стільки; хай немає ще жодної сивої волосинки, а рефлекси яскраві, як у двадцятирічного, але ж лишилося жити якусь мізерію... А як вони швидко збігли, оті сорок шість... Ні, к бісу всілякі сумніви, к бісу оте самокопирсання!.. “Щоб досягти мети - всі засоби придатні!” Хто це сказав?.. Ет, чи не все одно!

Він неквапно випив коньяк і налив ще. Довго переглядав тогорічні журнали, відчуваючи блаженну млість в усьому тілі, та так і заснув у тому кріслі біля печі.

Весь наступний день Антон Володимирович присвятив господарським турботам: розчистив од снігу доріжки, трохи відремонтував гараж, попорався в садку - зайці добралися до молоденьких яблуньок. А ще через день він уже заспокоївся повністю, настало те активне піднесення, яке йому завжди давав спочинок у “притулку одинака”.

Зволікати далі не можна: за три дні, дев’ятого, відбудеться наукова конференція. Посиплються десятки запитань і обвинувачень - і безглуздих, не вартих уваги, і дошкульних, на які не відповіси іронічною посмішкою чи вбивчим жартом. Треба ще раз заново обміркувати все, підготуватися.

Пильно, неквапно Антон Володимирович перечитував рядки рукопису Артема Нечипоренка, щоб з’ясувати бодай для самого себе, чи справді ж теорія передракової схильності така хибна, що про неї навіть не варт говорити. Як жаль, що Артем не висловив своїх думок чітко й ясно. Та й почерк такий, що сам чорт ногу зломить... Ієрогліфи якісь, а не літери!

Рукопис не дав відповіді на пекуче питання. Відчувалося: Нечипоренко прямував до якоїсь іншої мети, готував якісь інші висновки, але які саме - Антон Володимирович не міг збагнути. Думка тупо длубалася в уже висловлених формулюваннях і не могла відійти од них ані на крок.

- Прокляття!.. - Він схопив рукопис, хотів жбурнути у вогонь, але стримався. Якесь забобонне почуття не дозволяло йому знищити оце останнє свідчення того, що на світі колись існував талановитий вірусолог Артем Нечипоренко.

- Ну, гаразд... - Великопольський знову запхнув рукопис у шухляду свого письмового столу і почав збиратись. - Треба їхати додому... Додому?.. Х-ха, гучно сказано!

Він уже одягався, коли раптом у двері хтось постукав.

- Прошу! - сказав Великопольський здивовано. - А, це ви?.. Прошу, прошу!

На порозі стояв, люб’язно посміхаючись, круглолиций і рожевощокий Мільчин, знайомий доцент-хімік.

- Я невчасно?.. Тоді пробачте, повертаю назад...

- Та ні, що ви!.. Заходьте!.. Бачу, були на лижній прогулянці?

- Так, так... - Мільчин поставив у куток лижі, підійшов ближче, тручи закоцюблі руки. - Спускаюся з гори, аж гульк - над вашою дачею димок. О, думаю, Антон Володимирович теж приїхав відпочити...

- Чарчину коньячку?

- З охотою..

Коли Антон Володимирович налив, Мільчин підняв чарку, глянув якось надто пильно й серйозно:

- Ну, то ж вип’ємо за його здоров’я?

- Тобто, за чиє? - усміхнувся Великопольський.

- А хіба ви не знаєте?.. Сталін тяжко хворий...

- Сталін?! - Великопольський кинувся до радіоприймача, ввімкнув його. - Коли?.. Як?.. Що?

Але запитувати вже не було чого: з динаміка, наростаючи, лунали скорботні акорди похоронного маршу.

Великопольському перехопило горло, запекло очі...

- Я бачу, ви зовсім приголомшені... - Мільчин уже роздягнувся і сів, наче вдома. - Для нас це було надто несподівано... Однак пам’ятаєте з “Пісні пісень”: “Є час життя і час вмирати, є час цвісти і час, щоб одцвітати...”

- Я... не розумію вас... - Великопольський уже взяв у руки пляшку, але знову поставив її на стіл.

- Та що ж тут не розуміти! - Мільчин іронічно посміхнувся, налив сам, підняв чарку. - Вип’ємо!..

- Ні, я пити з вами не буду!.. - Великопольський роздратовано надів шапку, більш аніж виразно показуючи, що гість дозволяє собі надто багато.

- Ну, тоді... - Мільчин примружив очі, знизив голос. - Тоді давайте вип’ємо за небіжчика Артема Нечипоренка... Сподіваюсь, ви знаєте такого?

Чого завгодно міг чекати Великопольський, тільки не цього нагадування. Кров ударила в обличчя, потім він зблід. “Звідки? Як? Що?.. Випадково? Навмисне?” - всі ці думки перебігли в його мозку блискавично, але навіть ця коротка пауза дала можливість оговтатись.

- За Артема - вип’ю. Він загинув як герой.

- Так, дуже шкода, - серйозно сказав Мільчин. - Талановитий був хлопчина.

Випили. Мільчин закурив, одкинувся на спинку стільця.

- Антоне Володимировичу, не потерпайте так... Все буде якнайкраще... Незабаром стануться зміни... Величезні зміни!.. Отож, як ваш щирий друг, раджу: заявіть, що ви самі, - розумієте, самі! - вирішили допрацювати дисертацію, а тому ніяка наукова конференція зараз не потрібна. Запевняю вас, це буде дуже розумний дипломатичний крок... Можете не відповідати мені - просто обдумайте...

Він пішов, а Великопольський сидів, наче паралізований. Тільки важкими жорнами кружляли думки, розтираючи на порох усі надії й сподівання.

Що Мільчин знає про Артема? На що натякає?

Аж чудно: не згадає, де саме і як саме познайомився з оцим червонощоким чолов’ягою. Просто він дедалі частіше почав потрапляти на очі, потім стали вітатися, розмовляти про футбол, про погоду. Часом зустрічалися в читальному залі бібліотеки імені Короленка. Виходили звідти разом. Інколи забігали до кафе випити по пляшці пива. Влітку минулого року він якось напросився подивитись на новий чеський спінінг. Приїхав сюди, на дачу... Потім почали зустрічатися ще частіше: Мільчин купив у Науковому селищі маленький будиночок...

То де ж він хоч працює?

Пригадувалось: про свою роботу Мільчин говорив неохоче, таємниче знижуючи голос. Якийсь дуже засекречений науково-дослідний інститут. Що ж - можливо; він хімік, а хімія в наш час- наука важлива... А може - хімік-атомник?.. Тоді ще ясніше... В усякому разі він має велику ерудицію і добре розбирається не тільки в хімії, а й у біології та медицині...

Але звідки Мільчин довідався про дисертацію Нечипоренка? Що він має на меті?.. Як триматися з ним?

Не вдавалося здихатись клятих думок. “Притулок одинака”, “Тиха пристань” - і як там ще називав Антон Володимирович свою дачу - втратили чудодійну силу тонізуючого засобу, перетворились на камеру допиту. І Великопольський поїхав додому.


ДЕ Ж ІСТИНА? | Торжество життя | ЖИВИМ - ЖИТТЯ!