home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ВІРУС “Д” ТРЕБА ЗНИЩИТИ!”

Щоночі, тільки-но затихав рух у підземному місті, Степан Рогов кидався до приймача.

Лагідно, лукаво підморгувало зелене вічко настройки. Тихим шурхотом прокочувалися по лабораторії атмосферні розряди. Та ось здалеку, наче аж з нескінченності, починав звучати голос рідної Москви. Жаром і холодом проймало підлітка. Він почував: розступаються гори, розкривається простір, і вже немає підземного міста з його страшними казематами. Є величезна планета, і над нею звучить урочистий голос Вітчизни.

Вітчизна торжествувала. В зведеннях Радінформбюро передавалися довжелезні списки розгромлених частин гітлерівської армії і перелік захоплених радянськими військами трофеїв. Згадувалися звільнені населені пункти, і навіть не дрібні, а районні центри, міста. Це був початок кінця гітлерівської Німеччини.

Після чергового повідомлення Радінформбюро Степан, вчепившись в рукав піджака Макса Брауна, шепотів, захлинаючись від хвилювання:

- Професоре, розумієте: Харків звільнено!.. Ще небагато, ще кілька місяців, і наші зовсім виженуть фашистів!.. Наші прийдуть аж сюди!.. Я приведу вас і скажу, що хоч ви й німець, але нічого поганого не зробили.

Професор розгублено знизував плечима і тільки повторював:

- Шарков... Шарков... Ошень корошо...

Браун навіть забував заперечувати, що він - не німець, хоча й прожив у Німеччині п’ятдесят з гаком років. Швейцарія була йому такою ж незрозумілою й далекою, як і цей Шарков, - нічого не значуща важка для вимови назва. Хвилювання Степана передалося і йому. Він радів, що це місто - найпрекрасніші в світі, як стверджував Степан, - нарешті повернулося до своїх господарів. Йому не було прикро від таких повідомлень, але його неприємно вражало, що хлопець весь час повторював: наші розіб’ють німців... німці тікають... так німцям і треба!..

Одного разу він спробував заперечити:

- Але не всі ж німці такі погані, як ти собі уявляєш?..

Та Степан одмахнувся:

- Е, Максе Максовичу, наші в усьому розберуться!.. Ясно, що не всі, але багато... І коли самі не палять та не вбивають, так не перешкоджають робити це Гітлерові... Ось ви, наприклад, і не хочете, а допомагаєте фашистам... А що, коли наші так притиснуть, що Гітлерові і тікати нікуди буде? Та він, дивись, і мікробами нашу землю поливатиме... Що йому, все одно здихати!

Професор замовк - суперечити неможливо: те, про що намагаєшся навіть не думати, Степан висловив прямолінійно й різко.

Такі розмови повторювались дедалі частіше, - Степан, певно, намацав дошкульне місце Брауна і з дивовижним терпінням та заповзятливістю агітував його, неквапно готуючи до своєї цілком певної мети.

Найдужче впливали на професора розповіді Степана про ті неймовірні злочини, які чинили гітлерівські вояки на окупованій території, та про холодний, жорстокий садизм людиновбивць у концтаборах для радянських військовополонених. Ні, хлопець не брехав і навіть не перебільшував; маючи чудову пам’ять, він навіть називав імена цих катів, цитував оголошення та накази комендантів, де порушення кожного пункту каралося шибеницею; розповідав про газові душогубки та про спеціальну отруйну “губну помаду” для винищення дітей.

Браун слухав його, понуривши голову, - нічого цього раніше він не знав. Руйнувалися всі моральні критерії, похитнулися самі основи пацифістської філософії, невблаганні факти заганяли його в тісний куток, звідки він не бачив виходу.

Вже не він, сивоголовий вчений з світовим ім’ям, навчав молодше покоління, а чотирнадцятирічний хлопчина - може, дуже наївно - розкривав йому наочні основи політграмоти, яку професор, перечитуючи товсті томи “Капіталу” Маркса, так і не зрозумів.

І Браун почав побоюватися Степана. Він догадувався, відчував, що настане час, коли хлопець іменем людства, іменем гуманізму накаже йому піти на подвиг, на жертву, і він не зможе відмовитись, бо це буде не наказ, а просто голос власного сумління.

І цей день настав.

Минуло ще кілька місяців. На весь світ загуркотіла битва на Курській дузі. Радянські війська прорвали фронт і пішли в переможний наступ.

Одного ранку, слухаючи зведення Радінформбюро, Степан зірвався з місця і закружляв у несамовитому танці. Він виробляв ногами неймовірні колінця, мало не перекинув столик з пробірками і кинувся обіймати Брауна:

- Ура!.. Ура!.. Звільнено Олексіївку!

Виявилося, що радянські війська звільнили рідне село Степана.

Однак, виливши свій перший запал, хлопець спохмурнів і замовк.

Прийшов професор Руфке - це був звичайний день директорського огляду лабораторій. Степан, як завжди, вмостився в найдальшому кутку, та професор бачив, що хлопець дивиться на шефа особливо злісно й ненависно.

Коли Руфке пішов, Степан підійшов до Брауна, обняв його за плечі:

- Максе Максовичу, я зрозумів майже все, що говорив цей фашист... Він сказав, що робота над вірусом “Д” закінчується... Це ж ви допомогли йому?

Професорові треба б обуритися, гримнути на Степана: яке він має право допитувати, оцей хлопчисько?! Але Браун тільки мовчки хитнув головою й одвернувся. Він сам вперше з усією ясністю уявив весь жах становища. Вірус “Д”, замкнений поки що в невеликі скляні ампули, міг убити сотні тисяч людей. Епідемія була б лихом всесвітнього масштабу!

Він збуджено заметушився по лабораторії, примушуючи себе забути про все на світі, не думати ні про що. Потім зупинився і обвів очима помешкання. Все навколишнє - звичне, буденне - стало враз іншим, наче побаченим уперше.

Сірі стіни... низька стеля... довгі стелажі біля стін... на стелажах скляні банки з білими пацюками... стіл, заставлений пробірками, колбами, ретортами... І жодного вікна!

Це був каземат, глуха залізобетонна труна, з якої немає виходу... Нема виходу і в житті... Чи варто ж жити?

Степан стежив за ним уважно і співчутливо.

- Максе Максовичу...

Браун мовчки озирнувся. Степан підійшов до нього впритул і тихо сказав:

- Максе Максовичу, треба знищити вірус “Д”!

Браун заперечливо похитав головою:

- Неможливо. Половина всіх моїх препаратів надходить в сейф шефа інституту. Хай навіть оці ампули, - він показав на пробірку з жовтим хрестом, - будуть знищені, однієї з тих, що зберігаються в Руфке, вистачить, щоб викликати найстрашнішу епідемію.

- А коли знищити ампули шефа?

- Як?

Степан не знав як. Він давно міркував над цим, але нічого вартого уваги придумати не міг... Хіба схопити директора, коли той прийде до лабораторії Брауна, і силоміць примусити віддати ампули?.. Або пробратися до його кабінету і влаштувати розгром?.. Ні, це дурниці!

- Максе Максовичу, а що було б, коли б у головному коридорі розбити одну ампулу з вірусом “Д”?

У професора перехопило подих. Так ось що задумав цей хлопчисько: знищити всіх, знищити себе і довести, що ціною власного життя можна врятувати багатьох!.. Ось і настав час, коли говорить сумління і вибору нема...

- Це нічого не дасть, Стефане... Ти ж не знаєш, що в головному коридорі встановлено герметичні заслони... Тільки-но контрольні прилади, - що в першу чергу настроєні на вірус “Д”, - покажуть бактеріологічну небезпеку, щити автоматично опустяться і в коридорі буде розбризкана дезинфекційна речовинами вб’ємо лише самих себе... Зачекай трохи, може, вдасться вигадати щось краще... Та й вірус “Д” побояться використати до того, як знайдуть вакцину проти нього, а я зроблю все, щоб її не знайшли ніколи!

Степан нічого не сказав. Він тільки подивився на професора - пильно, суворо... А професорові здалося, що Степан не вірить йому; не вірить, підозріваючи в боягузтві й нечесності.

Червоніючи й заникуючись, він сказав:

- Вір мені, Стефане, я кажу правду!.. Я даю тобі в цьому слово честі вченого!.. - Браун поборов своє збентеження і вже роздратовано крикнув:

- І я це зроблю не тому, що ти з запалом хлопчака можеш наробити неймовірного лиха; не тому, що я ненавиджу нацистів, я це зроблю з любові до всього людства!.. До людства!.. А зовсім не тому, що на світі існують Совєти!..

Він підійшов до столу, вихопив з ящика стос паперів:

- Дивись!.. Ось вона, моя праця, що зробить безглуздям всяку спробу розпочати бактеріологічну війну. Ще трохи, ще кілька місяців роботи, і я створю універсальний антивірус! Це значить, що буде знайдено засіб проти хвороб!.. Що тоді бактеріологічна війна? Міф! Нісенітниця!.. Людина стане майже безсмертною - це ж хвороби вкорочують їй віку, мов хробаки, що підточують коріння дерева...

Притиснувши до грудей аркуші рукопису, він простяг уперед праву руку зі скоцюрбленими пальцями і поволі йшов до Степана - страшний, з блискучими божевільними очима. Степан сторожко відходив од нього, а професор кричав:

- Ти думаєш, що я з’їхав з глузду? Ти думаєш, що я зовсім дурень?.. Я не став би працювати над вірусом “Д”, коли б не працював одночасно над антивірусом!.. І коли б я ще рік тому не знайшов правильного шляху, тебе не було б зараз серед живих!.. Мені сказали, що ти житимеш тільки тоді, коли я працюватиму над вірусом “Д”! Ха-ха-ха!.. Дурні, вони й не знали, що вірус “Д” потрібен мені лише для того, щоб створити антивірус!..

Професор раптом похитнувся і, розсипаючи аркуші рукопису, важко впав на підлогу.

Переляканий Степан кинувся до нього.


* * * | Торжество життя | “ ГОМО ГОМІНІ ЛЮПУС ЕСТ!”