home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ПРОФЕСОР КЛИМОВ

“Мікробіолог повинен знати все!..”

Коли Степан Рогов уперше зайшов до лабораторії професора Климова, він зразу згадав фразу, яку промовив Коля Карпов колись, давним-давно, в маленькому будиночку по Гоголівському провулку.

Перед Степаном одчинилися двері, і він спочатку не зрозумів, куди ж, власне, потрапив. Складні апарати плутаниною дротів, блиском нікелю, блакитною прозорістю скла, приглушеним дзижчанням трансформаторів підказували, що це - лабораторія фізика, який досліджує найглибші тайни матерії. Коли спускалися темні завіси на вікна і газотрони спалахували примарним жовто-фіалковим сяйвом, здавалося, ось настане чудо: незримий танець електронів стане видимим, на дні скляних посудин заіскриться, переливаючись всіма кольорами райдуги, таємнича рідина, мрія багатьох поколінь алхіміків - “еліксир життя”.

Але спокійний, трохи хриплуватий голос промовляє:

- Сідайте, хворий... - І зачарування розвіюється.

Ні, тут не було чудес. Тут був строгий математичний розрахунок, царство науки, світ точних законів, невблаганних фактів. Довжина сріблястого провідничка і колір сяйва газотрона, нахил рентгенівських трубок і вік хворого - все це були ланки одного ланцюга, вираженого складною формулою.

Тут не було чудес, та тут звичайним поворотом важеля можна було перетворити лагідне лікувальне випромінювання в руйнуюче, смертоносне. Потрібно вибрати середину, добрати такі умови, щоб руйнувалися хвороботворні ракові клітини, але організм в цілому б не страждав. І тут перехрещувалися і спліталися інтуїтивне відчуття лікаря-діагноста з холодною розсудливістю експериментатора-фізика.

...Маленький худорлявий дідусь у великих рогових окулярах, білосніжному халаті і такій же шапочці повторив ще раз:

- Сідайте, хворий!

Хворий - високий чоловік літ під сорок - здивовано поглянув на професора. Він уже давно сидів у чудному кріслі і терпляче очікував лікувальної процедури. Йому не було страшно, хоча він знав, що в нього - рак. Він звірявся на професора Климова, тому покірно дав надіти на себе важкий костюм із просвинцьованої гуми, з невеликими круглими отворами проти живота, і тепер збентежено позирав на людей у білих халатах, що з’юрмилися навколо професора.

А професор, наче забувши про нього, пояснював тим же спокійним хриплуватим голосом:

- Коли на ракові клітини скерувати потужний потік рентгенівського проміння, ці злоякісні клітини зруйнуються... Та ось лихо - такий потік зруйнує і здорову тканину. Щоб цього не сталося, ми беремо вісім рентгенівських апаратів і їх випромінювання скеровуємо так... - Він підійшов і замкнув навколо пояса хворого кільце з грушеподібними апаратами.

- Кожен промінь зокрема не завдасть шкоди. Але в точці їх перетину створюється надзвичайно сильне поле... Ракові клітини там будуть зруйновані... будуть зруйновані... - професор бурмотів це вже собі під ніс, старанно перевіряючи напрям рентгенівських трубок.

- Не хвилюйтеся, хворий, болю ви не будете відчувати.

Він м’яким, плавним рухом ввімкнув реостат, дзижчання посилилось, і хворий зітхнув з полегшенням - нічого неприємного він справді не відчув.

Професор, блискаючи окулярами, весь час позирав на прилади і допитувався:

- Що ви відчуваєте?

- В шлункові стало тепло...

- А тепер? - Він пересунув ручку реостата на кілька поділок.

- Трохи пече... ніби - чоловік ніяково усміхнувся, - ніби чарку спирту випив.

Усміхнувся й професор:

- А-а, заборонений вам спіритус віні?.. Ну, ну!.. Ось коли одужаєте, - тоді можна. Навіть удвох вип’ємо.

Він усміхався, та очі в нього були зосереджені і сумні. Наче бажаючи підбадьорити хворого, він взяв його за руку, але Степан зрозумів, що професор просто перевіряє пульс.

Сеанс тривав лише кілька хвилин, і коли професор вимкнув струм, хворий почав дякувати. Йому здавалося, що його хвороба вже минула.

Та професор відмахнувся:

- Ну-ну, що ви? Така вже в мене професія. Ви машини ремонтуєте, а я - людей... Ідіть, ідіть, тепер вам треба полежати...

А коли за хворим зачинилися двері, професор, повільно протираючи окуляри хусточкою, сказав утомлено й сумно:

- Безнадійний... Надто пізно - ракова пухлина розрослася так, що треба видалити весь шлунок. Я дав зараз випромінювання максимального режиму, на грані з смертоносним, і все ж відчуваю, що всі мої намагання безрезультатні. Цим, та, втім, і всіма іншими засобами, можна вилікувати тільки рано виявлений рак... Всією сумою засобів, що є в нашому розпорядженні, ми можемо лише відтягти смерть цієї людини...

Перед Степаном одчинялися інші двері, і знову виникало питання, що ж це за лабораторія. Одні, як і перша, були лабораторіями фізіотерапії-тут боролися проти раку ультразвуком, радієм, струмом високої частоти; в інших - перепліталися хімія і медицина: пробірки, ампули, термостати піддослідні тварини- все це було близьке і знайоме, та, може, саме тому викликало менше поваги, ніж таємничі й хитромудрі апарати фізіотерапевтів.

І, нарешті, був “чорний зал”, як його називали всі в інституті, хоча він був сліпучо-білий. У цьому залі повністю торжествувала хірургія - хворий попадав сюди тільки після того, як вичерпувалися всі інші засоби лікування.

Цього залу не любив ніхто, навіть професор Климов - один з найвидатніших хірургів Радянського Союзу. Він говорив студентам:

- Я - природжений хірург, але я хотів би, щоб цей зал був завжди порожній... Людське тіло надто прекрасне, надто досконале, щоб його кремсати ножем... Я хотів би, щоб ви у своїй роботі дотримувалися золотого правила: хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана.

І Степан у думці повторював за ним:

“Хірургія гарна тільки тому, що терапія все ще погана...”

Так, маленький професор був правий. Чи давно людина, яка захворювала на газову гангрену, обов’язково перетворювалася в хірургічний об’єкт? Їй відрізали руку, ногу, відрізали якомога вище, рятуючи життя і перетворюючи на каліку... А тепер створені могутні засоби, що виліковують гангрену швидко й надійно, роблячи непотрібним хірургічне втручання... В майбутньому хірургія повинна буде поступитися місцем терапії!

Степан вдячно подивився на професора. Маленький, худорлявий, він був надзвичайно лагідний, приємний.

Зараз, у сутінках, скинувши свій халат, він миттю втратив величність, став близький, нагадуючи когось знайомого. І раптом Степан зрозумів: професор Климов скидався на Митровича.

Що могло бути спільного між ними - людьми різного розвитку, що жили в різних умовах, у різних кінцях Радянського Союзу? Здавалося б, нічого. Та, як колись Митрович, так тепер професор Климов, відпочиваючи, сів на стілець і, закуривши коротеньку люльку, задивився у вікно. Він, мабуть, згадував пережитий день, думаючи про те, що таких днів лишилося вже небагато, а роботи - непочатий край, що сьогодні він працював непогано, та все ж не так, як хотілося б.

Степан, сидячи в кутку, спостерігав за професором, не наважуючись перервати надто довгу паузу. За кілька днів він устиг полюбити цього старого, самотнього, глибоко людяного чоловіка і, скоряючись нез’ясовному почуттю симпатії, був готовий вірити кожному його слову, наслідувати кожний його рух. Йому було зрозуміло, що ці короткі хвилини після роботи служили для професора заспокоєнням, заключною рискою трудового дня.

Професор, докуривши люльку, витрусив з неї попіл і підвівся:

- Ходімте, мій юний друже... Я перечитав ваші тези, і, треба признатися, вони мене порадували, хоча де в чому я з вами не згодний.

Вони не поспішаючи вийшли з інституту І попрямували через площу до Кіровського мосту.

Була одинадцята година ночі, та небо ще було світле, з перлисто-сірим відблиском. З мосту Нева здавалася застиглою - вона ввібрала бліді відблиски неба і сама сріблилася широкою світлою смугою, пливучи до Ростральних колон, що біля Фондової біржі. А на північному заході вона міняла свій колір: над нею низько нависало червоне з жовтим небо, прокреслене горизонтально витягнутими чорними хмарами, і на річку лягали тривожні сутінки. Труби далеких заводів, будинки й дерева Петроградської сторони і особливо стрункі шпилі Петропавловської фортеці чорніли на фоні незгасного призахідного неба, мов іграшкові силуети з чорного паперу.

Ця феєрична гра світла і тіней, особливе, якесь незвичайно збуджуюче вологе повітря, класична простота широких проспектів - усе було таким хвилюючим, таким прекрасним в цілому, що Степан виразно відчув, як бажанням життя, дерзновенною силою наливаються його м’язи, прояснюється мозок, виникає піднесення. Він вперше був у цій частині Ленінграда і тільки тепер, тут, пізнав всю його велич.

Але й професор Климов не лишався байдужим до краси рідного міста. Він то задумливо, то задоволено позирав на знайомі місця, і якщо для Степана міст, річка, Кіровський проспект були прекрасною загадкою, що розкривалася, для професора це були друзі дитинства, свідки багатьох щасливих і печальних днів.

Недалеко від пам’ятника “Стерегущему” він зупинився, зняв капелюх, довго дивився кудись у глибину парку - серйозний і сумний. Лише за кілька хвилин, коли вони проминули мечеть, професор глухо сказав:

- Там німецький снаряд убив мою дружину... Ми з нею прожили тридцять чотири роки.


* * * | Торжество життя | * * *