home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


КІНЧАЛОСЯ ЛІТО

Катя раділа: вона успішно склала вступні екзамени і була зарахована студенткою першого курсу сільськогосподарського інституту імені Докучаєва.

Тепер, коли позаду лишилося напруження багатьох років, тривоги і побоювання почали здаватися безпідставними і смішними. Ще вчора, коли всі екзамени студенти вже склали, а список прийнятих ще не було опубліковано, їй було дуже страшно: чи пройде по конкурсу?

Так, це було тільки вчора, а тепер здається далеким минулим. Хочеться жити, хочеться співати, сміятися, встругнути щось несподіване, дитяче - од зайвини почуттів, од свідомості того, що в світі все можливе, все досяжне.

Каті приємно, що й три її подруги по кімнаті, разом з якими вона зубрила і тремтіла перед іспитами, теж прийняті. Вони теж на вершині щастя, перебиваючи одна одну, намагаються висловити все, що зібралося за час іспитів. І Катя почуває, що й її охоплює бажання говорити, говорити невгамовно, про все, не цікавлячись, чи слухають тебе, чи ні.

А коли вляглося збудження, дівчата довго сиділи в сутінках, говорили про інститут, про студентів-старшокурсників, про хвилюючі й романтичні колоквіуми і сесії, про те, як вони закінчать інститут і поїдуть на роботу...

Далеке здавалося близьким, реальним, його можна було помацати руками; можна було уявити себе агрономом- трохи похмурим, уважним, десь посеред безкраїх степових просторів - або навіть науковим працівником.

Худорлява блондинка Ліза Ворона мружила короткозорі очі і задерикувато закидала голову.

- А що ж? Звичайна справа - і науковим працівником! Аспірантом! Ось побачите, дівчата, буду аспірантом!

Катя зітхнула. Їй зовсім не хотілося бути аспірантом; здавалося, що аспірант мусить сидіти у темному, незатишному приміщенні й писати незрозумілі, мало потрібні книжки, - але вона не хотіла розчаровувати Лізу. Та, крім того, будучи аспірантом, можна жити у місті, недалеко від Степана... Від думки про це їй навіть закортіло стати науковим працівником, та потім вона згадала про свої мрії, про небачені врожаї буряка, про багаторічну гіллясту пшеницю... Але як же воно буде, якщо вона стане агрономом, а Степан - мікробіологом? Зітхнувши, запитала, старанно підшукуючи слова:

- Дівчата, а що, коли є кохана людина... ну, хлопець, наприклад? І в тебе з ним серйозно... назавжди... А він... ну, інженер, наприклад... Як тоді?

Вона запитувала про те, що вже давно мучило її, що становило собою нерозв’язну дилему, і, висловивши, відчула полегкість. Їй здавалося, що важко тільки запитати, а потім подруги розв’яжуть це складне питання справедливо й легко.

Та дівчата мовчали. Молодші за Катю, вони ніколи ще не задумувалися над таким питанням, хоча в усіх у них були кохані. І кожна подумала: “А як же в мене?” Відповіді виявилися невтішними. Ліза Ворона листувалася з курсантом-льотчиком. Аня Вікторова дружила з однокласником, що вступив до хіміко-технологічного інституту, а Фрося Борщ закохалася в мічмана Балтійського флоту, свого земляка.

Так, про це варто подумати. Катине питання стосувалося усіх.

Ліза, наче відповідаючи на власні думки, сказала бадьоро:

- Ну, ось: залишишся при інституті, і будете разом...

Фрося Борщ похитала головою:

- Е, дівчата, не всіх лишать при інституті... - Вона засумувала, згадавши, що навіть коли б лишилася в місті, це мало б зарадило справі, - звідси до Балтики дуже далеко.

Аня Вікторова нерішуче запитала:

- А на село він не може поїхати?.. Аж ніяк?.. Наприклад, будувати електростанції?

Катя, розуміючи, що задала недоречне й нерозв’язне запитання, підхопила:

- Ну, правильно ж! Молодець, Аня! Я про це навіть не подумала. А в тебе - хто?

Аня відповіла, червоніючи:

- Теж інженер... в майбутньому... Тільки він - хімік.

- Ну, а ти в аспірантурі залишишся. Теж добре.

І вже не подруги розв’язували за Катю складне життєве питання, а Катя заспокоювала всіх: вона доброзичливо залишила при аспірантурі й Лізу, а Фросі пояснила, що моряки все одно живуть більше у морі, ніж дома, і що Фрося зможе працювати у Прибалтиці, а її мічман приїздитиме до неї.

Може, тому, що вона була старша і говорила тепло й переконливо, дівчата повірили їй і заспокоїлися. Та, по суті, їм ще й рано думати про це. А Катя, почуваючи, що може заплакати, бо їй ніхто нічим не зарадить, запропонувала піти в кіно.


* * * | Торжество життя | * * *