home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЧОРНІ КРАПКИ НА ЗЕЛЕНОМУ ПОЛІ

Степан Рогов тепер жив у гуртожитку по вулиці Тімірязєва. Та марно було б шукати його за цією адресою: дні і ночі він проводив у лабораторії Кривцова.

В розпорядженні Степана було першокласне обладнання, необмежена кількість реактивів, величезна спеціальна бібліотека; Степан міг працювати хоч двадцять чотири години на добу, виконувати які завгодно експерименти - професор Кривцов надав йому всі умови для роботи.

Здавалося б, здійснилися мрії Степана. У прекрасній лабораторії він займався дуже серйозними, - вже не студентськими, - науковими дослідженнями. Та коли майбутня праця мікробіолога йому раніше уявлялася саме такою, тепер він страждав від самотності.

Ніколи він не був такий самотній, як у цей час. З Катею вдавалося зустрітися вряди-годи, та й то на кілька хвилин - препарати не можна було лишати без догляду. Друзі ще не повернулися з експедиції, професор Кривцов поїхав на конференцію онкологів, а Коля... Що ж, Коля приходив щодня, ретельно допомагав, та все ж це була тільки допомога.

Од Тані листів не було, і це непокоїло Степана. Експедиція, мабуть, ще не зрушила з мертвої точки. О, тепер Степан уже знав, що значить відкрити що-небудь нове!

Згадалися слова професора Кривцова:

- Наука потребує такої ж яскравої фантазії, як і фантазія поета, але ще складнішої за поезію, бо мусить опиратися на беззаперечні факти...

Чи реальна фантазія використати вірус Іванова для боротьби проти багатьох видів мікроорганізмів? Реальна, вона опирається на факти. Але чи досить переконливі факти?.. Доводилося визнати, що, хоч і переконливі, їх кількість недостатня.

Професор Кривцов, виїжджаючи до Москви, радив звернутися до директора Мікробіологічного інституту, професора Івлєва. Він говорив, що Івлєв підтримає ідею Степана, допоможе йому в дослідженнях, - а то навіть виділить спеціальну бригаду. Але як іти до Івлєва, коли не маєш твердого переконання, що робота не буде марною?

Зайва скромність перешкоджала Степанові звернутись до кого-небудь по допомогу. А працювати одному було вже несила.

Кубічний сантиметр має тисячу кубічних міліметрів. У Степана лишалося два кубики препарату, в якому він ще сподівався знайти вірус Іванова, - чотириста доз по п’ять кубічних міліметрів... і половину цієї кількості Степан уже вичерпав.

Вірус не прищеплювався ні на яких середовищах - ні на природних, ні на штучних. “Хворобою Іванова” не захворювали ні плазуни, ні комахи, ні ссавці. Певно, й справді цей вірус був одним з тих вірусів, які в процесі еволюції настільки спростили структуру, що могли існувати тільки при особливих умовах.

Але які ж це умови? Як передається і як приживляється вірус?

Перед Степаном стояли ті ж питання, які стоять перед кожним вченим, що зіткнувся з чимсь новим: “як?”, “чому?”

Годі було сподіватися знайти відповідь у книгах або почути від Кривцова. Іван Петрович на одне з питань Степана відповів:

- Коли б я це знав, вірус Іванова був би давно відкритий.

Він вимовив це начебто жартома, але й справді: ніхто в світі не зміг би відповісти Степанові на запитання, яким шляхом можна виявити вірус.

Професор Кривцов уже не міг вказати конкретні способи дії, але п’ять років, витрачених на підготовку Рогова до наукової роботи, не пропали марно. Раніше ніж почати будь-який експеримент, Степан намагався уявити, що зробив би в такому випадку професор Кривцов, намагався відшукати в своїй пам’яті якусь аналогічну роботу, проведену ним під керівництвом Івана Петровича. Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому професор Кривцов так суворо домагався бездоганності проведення дослідів, які здавалися примітивними і непотрібними: усякий складний експеримент, як правило, розпадався на цілий ряд простих експериментів, але таких, що потребували гострої спостережливості і навичок у їх проведенні.

Думка ще не була вільною: вона чіплялася за бачене і чуте, за цитати і формулювання, як хапається за рятівний круг людина, що не вміє добре плавати, але Степан уже почав знаходити в собі творче дерзання, намагаючись кожне явище розглянути під цілком іншим, незвичайним кутом зору. Щоразу він згадував афоризм Кривцова: винятки дають початок правилам.

Степану здавалося, що професор Кривцов міг би багато чим допомогти йому в роботі, але поки що не бажає цього робити, даючи можливість звикнути мислити самостійно. Ось, наприклад, він нагадав про “переживаючі тканини”, але нагадав загадково, невизначено. Ну, навіщо потрібні “переживаючі тканини”, якщо точно встановлено, що вірус не сприймається організмом, який містить в собі ці тканини?

Дослід прищеплення вірусу Іванова на “переживаючих тканинах”, як і слід було чекати, виявився невдалим. Простіше за все було б забути про цей дослід і почати щось інше. Але Степан повторює його знов і знов, - йому здається, що в словах Івана Петровича є якийсь натяк.

І знову Степан Рогов схиляється над скляним посудом з каламутною рідиною. Складна система трубок підтримує в цій рідині відрізаний палець людини, - це і є те, що в медицині звуть “переживаючою тканиною”. Зовсім недавно цей шматочок м’яса був частиною живого організму. Людина вмерла, зникла як індивідуум, але частина її живе, - вона виконує властиві їй функції, її клітини можуть розмножуватися... Чи може хворіти ця частина? Так, може і хворіти: один із способів вивчення раку полягає в тому, що вирізану пухлину вирощують у штучних середовищах.

“Чи міг би даний організм захворіти на “хворобу Іванова?”

“Міг би”.

“Як виявилася б хвороба на цій частині організму?”

“Поверхневий шар, мабуть, зазнав би зміни, набув би специфічного мармурового забарвлення”.

“Чи могла ця ділянка шкіри бути тим пунктом, звідки поширилась інфекція?”

“Певно, так. За свідченням професора Климова, лікар Володимир Введенський ввів водяний розчин пластівців шкіри хворого в передпліччя руки, він міг зробити щеплення і в палець”.

Степан дискутує сам з собою.

А в вікна лабораторії заповзають сині сутінки, об шибки тоскно б’ються дощові краплини, одноманітно цокає годинник.

Степан підводиться, вмикає електрику і знову заглиблюється в думки. Для нього зараз не існує ні погоди, ні плину часу. Коли б його запитали, яке сьогодні число і який місяць, він не зміг би відповісти в першу мить. Та в нього вже виробився рефлекс: спалахує світло - значить, сьома година, значить, зараз прийде Коля.

Але того дня Коля затримався. Він прийшов тільки о десятій, втомлений, сумний, не скидаючи плаща, сів біля столу і схилив голову на руки. Довго мовчав, а потім ледве спромігся на фразу:

- Таня захворіла.

- Таня? - Степан скочив з місця і підбіг до Колі. - Звідки ти знаєш?

Коля дав Степанові складений вчетверо аркуш паперу.

Мишко Абраменко писав:

“Учора Таня заразила себе вірусом “болотниці”. Сьогодні вона вже не може рухатись. Ти уяви собі Таню - нашу Таню: вона, бліда як крейда, лежить на ліжку нерухомо, насилу ворушить губами та запитує тільки про одне - як ідуть дослідження?

Ех, Колю, яка тебе дівчина любить! Пишатися повинен! Адже це вона розкрила таємницю “болотниці”! Інфекцію розповсюджують болотяні пацюки: заразними є їхня кров, трупи, виділення. Ми встановили, що заразна основа “болотниці” нестійка - розкладається на повітрі за кілька годин, тому зараження й відбувається лише ночами, коли пацюки вилазять із сховищ. Але що найголовніше: знайдено вірус! Через годину після зараження в Таниній крові ми знайшли вірусні диплококи. За дві години вони зникли. Куди? Невідомо...”

Степан схопив Колю за плечі так, що той здригнувся:

- Колю! Не сумуй! Таню вилікуємо! “Болотниця” - не смертельна хвороба... Але ти подумай: може, й вірус Іванова точно так переходить у невидиму форму!

Коля зітхнув:

- Так, можливо, й вірус Іванова проходить стадії невидимості, але треба знайти ту стадію, коли він помітний. Ось Таня змогла...

Він раптом заговорив запально й швидко:

- Повір, Степане, я готовий пожертвувати не тільки здоров’ям, а навіть життям, щоб довести існування твого вірусу! Мені вже набридло все. Безплідні пошуки... Безплідна робота... і у Великопольського, і тут. Та хто ж правий, чорт забирай?! Я намагаюсь бути об’єктивним... Ти бачиш, що я після роботи просиджую в тебе за лабораторним столом ще одну зміну... Гадаю, ти не можеш закинути мені несумлінність... Я втратив друга: дівчина, що мене любить, не написала мені жодного рядка за чотири місяці. Адже це жорстоко - зрозумій, Степане, жорстоко!

Степан не знав, що відповісти. Він співчував Колі, розумів, що тому тяжко, але і дружба, і кохання вибагливі... Людські переконання - найстрашніша, незборима сила; в ім’я переконань брат іде на брата, син - на батька.

- Колю, слід бути об’єктивним... але як? Іван Петрович од мене завжди вимагає об’єктивності в спостереженнях. Факти є факти, і трактувати їх треба завжди з однієї позиції: з матеріалістичної.

- Ех ти, черствий матеріалістичний сухар!.. Ну, гаразд, ти коли-небудь зрозумієш усе сам!.. - Коля помовчав, а потім запитав зовсім іншим, спокійним тоном: - Нічого не вдалося зробити сьогодні?

- Нічого. Я майже не працював. Сидів ось над цим, - Степан вказав на термостат, - сидів і думав: ну які повинні бути умови приживлення вірусу в організмі?.. Простуда?.. Підвищений чи знижений процент солей у крові?.. Наявність паралельних захворювань?

Коля пожвавішав.

- А це ж - ідея! А що, коли й справді спробувати змінювати, наприклад, процент солі в фізіологічному розчині?

- Ні, Колю, простіше спочатку спробувати діяти зміною температури... Пам’ятаєш, як Пастер прищепив курям холеру? У курей настільки висока температура, що холерні вібріони - доки не акліматизуються - не виживають...

- ...і він занурив лапки курей у холодну воду і тим знизив температуру. Так, це було просте й дотепне розв’язання.

- Але в нього справи були кращі: Пастер мав тільки перейти певний температурний поріг.

- Те саме може бути й тут. Ось що. Не гаймо часу. Скільки є термостатів? Чотири? Жаль... Малувато. Треба б штук з десять. Розумієш, Степане: якщо встановити в кожному термостаті температуру на одну десяту градуса нижче, ніж у попередньому, можна за один раз охопити цілий градус... А чи не позичать нам кілька термостатів анаеробники?

Це був уже колишній Колька - нетерплячий, запальний. Звичайно, цілком достатньо було чотирьох термостатів, та він побіг до сусідньої лабораторії, сперечався, доводив, - його голос долітав навіть крізь стіну:

- Ну ти подумай: доісторична тварина якась! Без начальства не може й кроку ступнути!.. Що ми, з’їмо ці термостати, чи що?

Степан, готуючи препарати для експерименту, нишком усміхався. Йому було приємне Кольчине збудження.

- Колю, які ми встановимо температурні інтервали?

- Я вважаю, що через градус. Від тридцяти шести з половиною до тридцяти трьох з половиною. Нижче навряд чи варто спускатися, а проміжки можна дослідити пізніше.

І ось уже дослід розпочато. У чотирьох металевих шафах-термостатах при точно визначеній температурі стоять чотири скляні посудини з шматочками тканини у фізіологічних розчинах. У тканини введено по краплинці крові боцмана Кемпбелла.

Можна було б і скінчити на сьогодні. Але ні Степан, ні Коля не йдуть. Щогодини вони проводять контрольні перегляди, досліджують тканини під мікроскопом.

Та зовнішні клітини “переживаючих тканин”, як і раніше, чисті, а поле електронного мікроскопа, як і раніше, яскраво світиться рівним ізумрудним сяйвом.


* * * | Торжество життя | * * *