home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЦІНА ЛЮДСЬКОГО ОКА

Туман... туман... туман...

На вузькі вулиці лондонського передмістя, на брудну Темзу нависла непроглядна запона, - вона ворушиться, перетворюючи все довкола в хаос, ковтає звуки, забарвлює виснажені обличчя перехожих в мертвотні зеленкувато-сірі тони, пригнічує, давить.

Це - втілення безвихідного сірого суму, страшного розпачу, хворобливої самотності, краху надій і бажань. Туман лягає на плечі людини тягарем пережитих літ, закриває навіть мізерні крихти того світлого, що було в житті, робить майбутнє ще важчим і безперспективним.

Чоловік іде вздовж Темзи, похитуючись, але він не п’яний. Він блідий і худий, але це - не од хвороби. Він уже кілька місяців без роботи, не їв кілька днів, давно забув, як палахкотять сухі тріски в каміні.

Це Джон Кемпбелл.

“Дік, рудий Дік...”

Джон відчув, як згусток жовчі ворушиться в його грудях, як напливає непоборне бажання схопити рудого Діка за горлянку і душити, душити, аж поки не почує передсмертного хрипіння. Проклятий мерзотник, тисячу дияволів йому в корму!.. Адже недарма хлопці на “Медузі” давно говорили, що Дік - таємний агент і що ніхто інший, як він, виказав Вільяма Шпейєра. Треба було тоді ж, коли піймав біля своєї скриньки, викинути собаку в море! А тепер здихай з голоду.

І ніхто не дасть ні пенса, хоч виточи всю кров до краплини.

А той полковник із Інтеллідженс Сервіс: “Шпигун! Російський шпигун!” Хто шпигун? Джон Кемпбелл міг бути ким завгодно, тільки не шпигуном!..

Думки у Джона чудно переплуталися, ноги затремтіли. Щоб не впасти, він схопився за поручні мосту і заплющив очі. Звідкись із провалля пам’яті випливли картини: Ленінград... Вежа собору... Сивоголовий росіянин... Як його? А, згадав - Стефан Рогофф. Обіцяв вилікувати...

- Ех!.. - Джон гірко сплюнув і поплентався через міст. Ще лишалася одна - остання - надія: може, доктор Меджіссон змилосердиться. Якщо ж ні... Джон подивився вниз, за поручні. Темзи не було видно - туман скрадав відчуття просторовості, - але боцман здригнувся: вода, певне, холодна як лід.

Йому довелося йти пішки понад дві години - грошей на підземку не було. До особняка доктора Меджіссона він підійшов зовсім знесилений, почуваючи, що ось-ось впаде. Лакей не впустив його навіть у передпокій, і Джон, криво посміхаючись, мовчки вмостився на мокрих східцях, знаючи, що ніяка сила не зрушить його звідси.

Нарешті лакей одчинив двері і процідив крізь зуби:

- Заходь!

Джон, похитуючись, підіймався мармуровими сходами, машинально підраховуючи, скільки днів можна було б прожити, коли б продати один із тих килимів, що встилали сходи. Звідкись долетів такий апетитний запах кофе, що у Джона аж щелепи звело. Було тепло й світло. Затишно. І сам доктор Меджіссон - низенький, рожевий товстун - здавався втіленням старої доброї Англії, про яку читали довжелезні історії у недільних школах.

Лікар обвів поглядом відвідувача. Він побачив мармурове забарвлення його обличчя й рук і все ж запитав:

- Чим можу допомогти, шановний?

І в погляді, і в тоні, і в усій його фігурі було ясно сказано: ти, безперечно, хворий, до того ж хворий на якусь чудну, незвичайну хворобу, та лікування коштує грошей, яких у тебе нема.

Професор Меджіссон давно вже перестав бути тим запальним юнаком, що міг день і ніч не відходити од ліжка хворого, ганятися за примарами невідомих хвороб, мріяти і дерзати... Колишній Меджіссон зник разом з незабезпеченістю і недосвідченістю, а цей - професор, один з найбагатших лікарів країни, - дивився запитливо і холодно.

Та і Джон Кемпбелл уже не був тим самовпевненим і зухвалим гультіпакою боцманом, що смітив грошима по всіх портах світу. Якщо час підніс і звеличив доктора Меджіссона, то Джона Кемпбелла він зламав, знищив у ньому кращі людські якості. Та все ж у нього ще вистачило гордості не заплакати, не кинутися професору до ніг. Затинаючись, він хрипко Промовив:

- Професоре, я хворий на якусь дивну хворобу. Мене ніхто не бере на роботу, - здоровому і то майже неможливо влаштуватися... Якщо вам потрібна моя рука, нога, кров, око - усе, що в мене є, - візьміть, але вилікуйте мене.

Він судорожно схлипнув і простяг руки:

- Професоре, в мене є дружина і діти, вони вмирають з голоду, а я не можу принести їм ані шилінга, хоча цими руками я вмію робити дуже багато... Я підпишу угоду виплачувати вам половину свого жалування до кінця моїх днів, - вилікуйте мене! Професоре, я ветеран війни, - німецька куля в Нормандії пронизала мені груди... Професоре...

Професор стояв непроникний, кругленький, благодушний - і дивився кудись за вікно, нетерпляче тупаючи ногою. Його ніщо в світі не могло схвилювати - він бачив картини ще сумніші, - але цей мурий дурень забирає дорогоцінні хвилини!

А “мурий дурень” тим часом надривався:

- Професоре, коли я був у Росії, мені російський доктор Стефан Рогофф пропонував п’ятсот фунтів стерлінгів за чверть склянки моєї крові... Він казав, що давно шукає такого хворого, як я...

Джон, ухопившись руками за голову, похитувався, насторожено стежачи за професором. Про росіянина він бовкнув несподівано для себе самого й злякався: полковник із Інтеллідженс Сервіс наказав нікому не розповідати про той випадок. Але це був останній шанс на порятунок. Боцман побачив, що на професора подіяв спогад про росіянина, - Меджіссон ледь помітно повів бровою в бік Джона.

- ... Він довго умовляв мене... Говорив, що з моєї крові можна зробити якісь чудесні ліки, і навіть обіцяв вилікувати мене... Чому я не погодився?.. Ой, дурень!.. Ой, дурень!.. Він хотів навіть подарувати мені годинник...

Боцман, переступивши межу, тепер брехав невтримно, з жахом думаючи, що його ось-ось витурять звідси. Він аж втягнув голову і заплющив очі, коли Меджіссон ступнув до нього й узяв за плече.

- Ви не брешете? - Це був уже різкий холодний голос, і очі дивилися недовірливо й пронизливо.

Боцман злякано хитнув головою:

- Ні, ні! Присягаюсь життям своєї дитини!.. - Він цілком вільно міг заприсягтися, бо ні дружини, ні дітей не мав. - Рогофф дав мені свою адресу: він працює в Ленінграді, в протираковому інституті...

Професор випустив його плече й крикнув:

- Віллі, кофе!

Поки чудний хворий сьорбав кофе, професор уважно позирав на нього збоку. Скидалося, що цей злидар не обдурює. Цікаво, що ж вигадав той Рогофф? Може, й справді варто взятися за цю справу?

Думки пролітали швидкі, слизькі:

“Слід взяти у нього кров на дослідження. Визначити збудника хвороби”. Меджіссон згадав, що в його лабораторії давно не з’являлося нічого нового, - недокінчені німецькі праці дали небагато, а на свіжі теорії натрапити не щастило. Може, тепер...

І раптом як блискавка майнула думка:

“Та бреше ж, усе бреше! Ну хто-таки віддасть п’ятсот фунтів стерлінгів за кілька унцій хай навіть найдорогоціннішої крові?! Ясно, бреше!”

- Ну, так слухайте, - як вас там?.. Я вже збирався вам допомогти, але тепер бачу, що не варто. Ви просто нікчемний брехун!.. (У Джона шматок застряв у горлі.) Стефана Рогоффа я знаю особисто. Він хірург, а не мікробіолог. Геть звідси, мерзотнику!

Боцман зойкнув:

- Пане професоре! Пане професоре, я розповім чисту правду!.. Я це міг розповідати, бо мені заборонили в розвідці. Але тепер я розповім - все одно пропадати.

І він розповів усе як було - не випускаючи жодного слова з розмови, жодної деталі.

Професор, ще не вірячи йому, зняв трубку телефону. Він був досить знайомий з закладом, який цікавився науковими проблемами, що їх розробляли вчені інших країн, тому тільки запитав:

- Джон Кемпбелл у вас зареєстрований?.. А речові докази є?.. Адреса Онкологічного інституту?

Меджіссон постояв кілька секунд біля столу, роздумуючи, потім підійшов до боцмана:

- Гаразд. Бог велить нам допомагати ближнім своїм - я допоможу вам. Але у вас, справді, рідкісна й трудновиліковна хвороба. Лікування коштуватиме великих грошей, і я допоможу вам здобути їх. Тільки - нікому ані слова. Це перший пункт моєї умови.


* * * | Торжество життя | * * *