home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


І ЗНОВ НЕ СКАЗАНО НІ СЛОВА

Сніг почав іти пізно ввечері, - спокійний, повільний, як буває тільки на початку зими. Вночі вікна затягло легким фантастичним візерунком; на дроти, на гілки дерев осів пухнастий іній; гудки заводів прозвучали урочисто й лунко; світанок був сповитий у синяву - усе набуло відтінку театральності, незвичної умовності.

Та ось опівдні з-за хмар на хвилинку прозирнуло сонце. Воно тільки ковзнуло жовтавим похилим промінням по землі, та й цього було досить, щоб зруйнувати творіння великого художника - морозу.

З вікон зникла феєрична папороть; дерева, втративши свої пишні шати, стали голі й непривабливі; на вулицях набухав водою брудно-жовтий сніг. Було незатишно й вогко.

І тому, що так несподівано й швидко розпався казковий світ, що лижну екскурсію знову доведеться відкласти на невизначений час, Галина злісно топтала брудну кашку снігу, незадоволена погодою, сама собою, подругами, - всім. Наче бажаючи підкреслити своє презирство до немічної зими, вона нарочито вишукувала місця на тротуарі, де ще не ступала людська нога, і ставила ботик з вивертом, відкидаючи сніг.

Її коротеньке пальтечко розстебнуте, з-під коміра стирчить хвостик коси, червоний берет надітий недбало, портфельчик теліпається вниз замком, - восьмикласниця Галина не в настрої.

День взагалі був невдалий. Почалося з того, що вона погано відповіла з математики. Їй, правда, поставили п’ятірку, але ж цілком ясно, що вона цього не заслужила. Вона так і сказала Віктору Никаноровичу... То чому ж,, у такому разі, проти неї виступили дівчата? Рая навіть сказала: “Ти завжди задаєшся і, мабуть, хочеш, щоб тобі поставили п’ять з плюсом! Віктор Никанорович ніколи не помиляється!” А після уроків були класні збори, і всі довго сперечалися про обов’язок і чесність, про допомогу й підказки. І Галина сказала, що Клава, її подруга, вчинила нечесно, хоч комсомолка й відмінниця, бо вчора давала Раї списувати контрольну з хімії. Клава з Раєю образились і знову сказали, що Галина задається... Ні, день таки випав невдалий...

Вдома нікого не було. Бабуся, певно, повела Славика на прогулянку.

Невдоволена Галина все ж пішла додому, вмостилась калачиком на канапі в своїй кімнаті, спробувала читати, але зразу ж кинула, потім зубрила німецькі дієслова, повторювала формули з фізики і, нарешті, непомітно для себе заснула.

Їй приснилася сніжна, весела зима. Але сон був дуже короткий: Галина тільки-но стала на лижі, як раптом посковзнулась і полетіла кудись у яр - швидше, швидше...

Вона злякано стріпнула руками й прокинулась. Тепер, коли видно, що це був тільки сон, стало зовсім не страшно, а хотілось навіть, щоб він тривав далі. Мабуть, отак солодко завмирає серце, коли стрибають з височенного трампліна...

Та як не заплющувала Галина повіки, заснути вже не могла. А тут ще крізь нещільно зачинені двері долітає чиєсь бубоніння. Отже, у домі хтось уже є... Це, мабуть, знову доцент Мільчин.

- Бу-бу-бу-бу, - перекривила його Галина і одвернулась до стіни.

Цікаво, про що він ото бубонить? Він завжди щось доводить - кругленький, лисенький, з огидними масними очицями... І що йому потрібно тут, коли він не біолог і не лікар, а хімік?.. Останнім часом він почав приходити аж занадто часто і, по-хазяйському розсівшись у кріслі, патякав про все на світі, а потім ішов з Антоном Володимировичем до кабінету і довго отак про щось бубонів.

За дверима на мить запала тиша, а потім почувся голос Антона Володимировича, - приглушений, вкрадливий, ніби вітчим виправдовувався. Галина уявила собі Антона Володимировича: він, мабуть, примружив очі й трохи зсутулився - він завжди сутулиться, коли почуває себе винним. А Мільчин, певно, сидить, заклавши ногу за ногу, і позирає скоса, начебто торжествує.

В кабінеті раптом хтось грюкнув кулаком, а слідом за тим Мільчин вигукнув:

- Повинні!.. Розумієте: повинні!

Вітчим промовчав.

Гнана гострим почуттям цікавості, Галина зазирнула в щілину.

Її кімната містилась проти кабінету, а його двері були відчинені.

Антон Володимирович сидів, низько схиливши голову, а біля нього, заклавши руки за спину, стояв Мільчин. Ось він нахилився до вітчима, сказав йому щось на вухо і озирнувся на двері, немов відчуваючи на собі погляд Галини. Галина з завмираючим серцем швидко відскочила вбік. Вона ще встигла почути уривок фрази:

- ...А там - усе відомо!

Що - відомо?.. Чому Антон Володимирович почуває себе, як школяр, викликаний до директора? Чому голос Мільчина такий жорстокий і злісний?

І Галина уявила на мить, що Мільчин - чужоземний шпигун, який вимагає у вітчима важливі державні таємниці. Стало страшно, і дівчина відразу ж вилаяла себе за такі припущення. Де б він тут узявся, та й чого б він прийшов додому вдень?..

Може, подзвонити мамі? А якщо він зовсім не шпигун?

І під дверима стояти так не можна - адже це звичайне підслухування...

Галина знову лягла на канапі. Вона не знала, чи гарно, чи погано робить, але дослухалась до кожного звуку. Там розмовляли тихо, долітали тільки окремі слова. Йшлося про лабораторії та про дослідження, і Галина поступово заспокоювалась. Та ось вона знову нашорошила вуха: почула ім’я Степана Рогова.

Галина скочила з канапи, підбігла до дверей. Серце застукотіло так, що здавалось, його можна було почути в сусідній кімнаті.

- ...Я розумію, що особливої симпатії до нього ви не відчуваєте, але ж... - Мільчин зробив багатозначну паузу. - Дуже раджу зацікавитись його дослідженнями... Так, так - зацікавитись. Може, гм... навіть запропонуєте йому свою допомогу.

- Ні, ні, - швидко сказав Антон Володимирович, - я на це не піду.

- Ну, навіщо ж так категорично?.. - іронічно запитав Мільчин. - Сподіваюсь, він буде радий підтримці... До речі, його повідомлення про циклічність розвитку вірусу Іванова ви зможете використати при переробці власної дисертації. Гадаю, тут є якесь раціональне зерно.

- Можливо, - сухо сказав Антон Володимирович.

Розмова на цьому урвалась. Мільчин попрощався і пішов, а Галина з полегкістю сіла на канапу. Як добре, що вона не втрутилась - був би величезний скандал. Мільчин, звісно, неприємна людина, але вигадати, що він - шпигун... Ні, таки треба бути зовсім дурненькою!.. Та й що можна було б зажадати від Антона Володимировича, якщо він не має ніякісінької справи з державними таємницями?

А той Мільчин правий: треба, щоб Антон Володимирович зацікавився дослідженнями Степана, допоміг би йому... Так, так, Антон Володимирович має більше досвіду... Під його керівництвом Степан з Колею швидко досягли б успіху... І забулася б ота нерозумна суперечка про передракову схильність... І відновилися б чудесні “середи”...

І раптом Галині дуже захотілося побачити Степана. Вона спробувала умовити себе, що це просто незручно, що Степан навряд чи вислухає її пораду помиритися з Антоном Володимировичем, та все це були тільки відмовки. Вона вже одягалась, - їй здалося, що саме сьогодні слід надіти новеньке шовкове плаття і гарненькі черевички. Просто хай Степан побачить, що вона зовсім не дитина, а майже доросла дівчина...

Степан, звичайно ж, у Мікробіологічному інституті, - Антон Володимирович нещодавно обурювався, що місця й так не вистачає, а Рогову дали окрему кімнату. Звичайно ж, він там. Але треба поспішати, бо робочий день кінчається.

Підходячи до інституту, Галина захвилювалась, наче перед екзаменом. Вона ніяк не могла вирішити, з чого почати розмову, як себе тримати.

Може, натякнути, що вона скучає за ним, і сказати, що коли він не хоче приходити на квартиру Антона Володимировича, то міг би, кінець кінцем, запросити свою підшефну в кіно?.. А може, розгніватись на нього, заявити, що дуже здивована таким неуважним ставленням до неї? Мовляв, він забув її і зрадив... Так, так, зрадив, хоч обіцяв завжди піклуватись про неї!.. А може, просто діловим тоном порадити поговорити з Антоном Володимировичем?

Галина ніяк не могла обрати потрібну лінію поведінки, отож навмисне уповільнила кроки перед інститутом. Їй хотілося відтягти час зустрічі. Але обернулось тільки на зле: в цей момент з вестибюля вийшов Степан. Він навіть не поглянув у її бік, а побіг через вулицю до якоїсь брюнетки в хутряній жакетці, радісно потиснув її руки обома руками, засміявся. Удвох з незнайомою вони пішли вниз, до майдану.

Галина розгублено дивилась їм услід. Їй чомусь стало боляче й неприємно, наче хтось образив її найсвітліші почуття. Вона вилаяла себе за те, що суне носа до чужих справ, за те, що наділа нове плаття, за те, що не вийшла з дому на п’ять хвилин раніше, і вирішила ніколи більше не приходити до Степана і навіть не вітатися з ним при зустрічі.


* * * | Торжество життя | * * *