home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РАК ПЕРЕМОЖЕНО!”

Довго описувати, як було переможено різновидність епідемічного енцефаліту, коротко названу “болотницею”. Тисячі лікарів день у день просиджували біля ліжок хворих, сотні мікробіологів в багатьох інститутах країни працювали над створенням препаратів проти хвороби. Кожне відкриття - і найнезначніше, і найбільше - в наш час потребує величезної напруженої праці. Коли б честь перемоги над “болотницею” належала героям нашої книги, довелося б передати хоч коротко історію цієї напруженої боротьби, та перемога була досягнута спільними зусиллями багатьох.

Студентка Сніжко встановила, що вірусоносіями “болотниці” є болотні пацюки - заразними виявилися їхня кров, слина, виділення; співробітники ЕОПу визначили, що вірус передають німфи водяних кліщів певного виду; владивостоцький лікар Цой помітив, що опромінювання радіохвилями сантиметрового діапазону значно покращує перебіг хвороби; московський академік Бернардський висловив припущення, що тривалий сон хворих на “болотницю” є захисною реакцією організму і що методика лікування цієї хвороби повинна бути аналогічною методиці лікування хворобливих явищ мозку; Ленінградський мікробіологічний інститут створив живу вірус-вакцину; Харківський інститут імені Мечникова - препарат для лікування.

Як би там не було, перед весною основна маса хворих на “болотницю” поступово почала одужувати, а до Златогорська вилетіло кілька лікарів-інструкторів Академії медичних наук, щоб покінчити з цією хворобою раз і назавжди, як було покінчено в СРСР з віспою, чумою та з багатьма іншими захворюваннями.

Двадцять восьмого березня Тані Сніжко вперше дозволили піднятися з ліжка, а одинадцятого квітня вона виписалася з клініки.

Був хороший весняний день. Великі, легкі пухнасті хмари повільно пливли по яскраво-голубому небу; тріскалися бруньки, випускаючи гострі язички зелені; про щось жваво розмовляли птахи; люди були веселі і збуджені.

Таня просто сп’яніла од повітря, сонця, пташиного галасу, автомобільних гудків, музики, яка долітала з парку. Її оточили друзі, жартували, сміялися, - а вона тільки повторювала:

- Зачекайте, зачекайте хвилинку... Дайте хоч дух перевести.

Таня підбігла до Лени Борзик, цмокнула її в щоку й засміялась:

- Лено, ти знов товстієш? Спиш, мабуть, багато!

Мишко Абраменко - як завжди, солідно й безапеляційно - сказав:

- Не даємо спати!

- Та кедрових шишок нема ж? - Таня показала, як Лена совалася головою, щоб вибрати найм’якіше місце на своїй незвичайній подушці в кімнаті бази експедиції.

- Вона зараз вважає, що ящик з-під мікроскопа зручніший. Правда, Лено, що в тебе сьогодні замість подушки був ящик?

Лена ображено хитнула головою:

- Звісно, неправда! Це ти спав, а ми з Степаном працювали цілу ніч! Ой Таню, що в нас виходить!.. - Вона зробила круглі очі й зашепотіла: - Сьогодні ми проводимо останній дослід... Степан просив тобі не говорити про це, щоб не турбувати... Він взагалі якийсь, твій Степан... - Лена пирхнула, - ...надто обережний. Од мене, наприклад, зажадав слова честі, що я нікому не розповім про вірус Іванова... А всі знають. У нашій лабораторії щодня бувають і директор інституту, і парторг, і професори... Ти знаєш, навіть Несмєянов позавчора заходив!.. Я саме чергувала, а він запитує: “Скажіть, чи це не вам я поставив четвірку на першому курсі?” - “Мені”, - кажу. - “Ану, давайте попитаю вас, чи не помилився я?..” І як почав питати, як почав!.. А потім каже: “Молодець! Несіть матрикул, поставлю п’ять!..” Пожартував, звісно.

Вони йшли широкою асфальтованою вулицею - хороші друзі, студенти, що ось-ось закінчать інститут, роз’їдуться в різні кінці країни, але завжди будуть згадувати ці дні як найсвітліші, як найкращі в житті.

Таня раділа, що не одстане від друзів: випускний курс, в основному, весь рік відбував практику, - їй практику зараховано, а теоретичні курси за останні два місяці вона грунтовно підігнала. Було тільки трохи прикро, що не довелося попрацювати над вірусом Іванова. Та хіба це остання робота?

Ну, друзі, давайте поспішимо! Я хочу, нарешті, власними очима побачити ваш вірус.


* * * | Торжество життя | * * *