home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


В КІМНАТІ ПАХЛО ХЛОРОФОРМОМ

- В кіно! В кіно! Хто за кіно?.. Одноголосно! А яка картина йде, скажу я вам! Чудова картина! Я вже замовив по телефону п’ять квитків.

- Навіщо п’ять? Адже Мишко лишається?

- А тому... - Коля зробив таємничу паузу і поглянув на Степана, - ...тому, що з нами піде молода вродлива дівчина, яку феодал Степан Рогов тримає в чорному тілі і не показує нікому, навіть найближчим друзям.

Таня здивувалась:

- Катя?

- Звичайно ж, Катя!.. Ну, не червоній, Степане, ти вже дорослий хлопець!

- Ой, негарно, Стьопо! І давно вона в місті?

- З осені. Вчиться в сільськогосподарському.

- Ти краще запитай у нього, Таню, скільки разів він бачив Катю? Їй-богу, двічі за весь рік.

- Не вигадуй, Колю, - щонеділі.

- А минулої?

- Та ти ж пам’ятаєш, яка в нас була скажена робота?

Таня серйозно похитала головою:

- Е, Стьопо, це мені не подобається! Робота роботою, але людину забувати не можна. Чому, наприклад, про Катю згадав зараз Коля, а не ти?

- Тому, що я про неї ніколи не забуваю.

- А в кіно не хотів її запросити.

- Я не збирався в кіно. Я хотів піти до неї.

- Ну, от і негарно! - Таня докірливо подивилась на Степана. - Замість того, щоб притягти в наше коло ще одного друга, ти відштовхуєш його.

- Та вона ж не медик, навіть навпаки: не терпить медицини.

Таня сердито труснула головою:

- Начебто медики обов’язково повинні говорити тільки про медицину! Ну, Степане, це неправильно! Кажу тобі як друг, як “комсомольський бог”... і як дівчина... Словом, я беру шефство над Катею.

За півгодини галасливою юрбою вони ввалились до гуртожитку сільськогосподарського інституту.

Катя була вдома. Дівчата пішли на концерт до філармонії, а вона відмовилась, бо почувала себе дуже погано. Та коли в коридорі почувся тупіт ніг, пролунав голос Колі Карпова, вона вмить схопилася з ліжка.

Вже з того, що ці відвідини були несподіванкою, що у Степана на обличчі палав рум’янець, а очі збуджено блищали, Катя зрозуміла, що сталося щось дуже важливе, радісне. Ще вагаючись, чи повірити своєму припущенню, вона запитала несміливо:

- Удача, Стьопо?

А він міцно схопив її за руки:

- Перемога! Кричи “ура!”... Рак переможено!

Потім зніяковів і поглянув на друзів:

- Знайомтесь: Катя... Таня Сніжко... Лена Борзик... Ох, і вилаяла ж мене Таня за тебе!

- Ще й не так вилаю, якщо заробиш! - Таня підійшла до Каті, міцно потисла їй руку.

Обидві високі, стрункі, вродливі, вони дивились одна на одну з неприхованою цікавістю, доброзичливо.

“Дуже бліда й сумна, - подумала Таня. - Але які в неї чудові лагідні й щирі очі!”

А Катя сказала неголосно:

- Я уявляла вас зовсім іншою... Якоюсь суворішою... Ви щойно з лікарні?

- Так, Катю, сьогодні виписалась.

Лена позирала на Катю з повагою й захопленням: Коля встиг шепнути їй, що Катю нагороджено орденом Леніна, і відтепер ця дівчина стала для Лени дражливим, недосяжним зразком.

- Ну, зволікати ніколи! - скомандувала Таня. - Хлопцям - голитися, і щоб за десять хвилин були тут. А ми будемо одягатись... Катю, де ваша вечірня сукня?

Каті було дуже радісно в цей вечір, наче вона потрапила в хорошу, дружну сім’ю в момент великого свята. Та це й справді було так - адже йшлося про величезне відкриття, про перемогу над однією з найстрашніших хвороб.

Зникали рештки розслабленості, з’являлось радісне відчуття глибокої впевненості й бадьорості.

Життя здавалося таким хорошим!


* * * | Торжество життя | * * *