home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


* * *

Місто, оповите нічним серпанком, поступово замовкало. Одне по одному згасали яскраво освітлені вікна будинків, на вулицях все рідше зустрічалися перехожі; нечисленні автомашини, пролітаючи величезним пустельним майданом, розвивали шалену швидкість, і гудки їх лунали особливо гучно у вологому нічному повітрі.

Вниз, по вулиці Пасіонарії, промчав трамвай. Друзі зупинилися на хвилинку біля величезного чотирнадцятиповерхового будинку університету, проводжаючи поглядами цей самотній трамвай, милуючись нескінченний морем вогнів великого промислового міста. Звідси було видно дуже далеко - на десятки кілометрів, і до самого обрію простяглися вогненні нитки, сплітаючись, перехрещуючись, розсипаючись на окремі крапки.

Карпов подивився на небо. Зірки були полохливі й бліді, вони світили, блимаючи, наче збиралися погаснути, - їх забивав блиск багатьох тисяч електричних лампочок. У небі почулося гудіння, і на північ пропливли три яскраві зірочки: Червона, зелена, біла..,

- Поштовий... На Москву.

Степан провів поглядом літак і задивився вдалину. Його притягло це безмежжя, відблиски далеких спалахів, ледве відчутний спокійний подих сплячого міста. Він вдихнув на повні груди - повітря було вологе, теплувате, з терпким запахом тополь, - і сказав:

- Друзі... Все-таки яке хороше життя!

- Хороше!..

- Хороше!..

Вони постояли ще з хвилину, потім, не поспішаючи, пішли через парк. Степан вказав на лаву в тіні алеї.

- Отут я ночував вісім років тому - самотній, безпорадний, жалюгідний, - таким я уявляю себе тодішнього, приголомшеного невдачею з антивірусом Брауна... Мені зараз навіть соромно згадувати про це... Але ні, треба згадати, і саме сьогодні... Адже це ви, друзі, допомогли мені повернути юність... Завтра ми почнемо досліди, значно серйозніші за все те, що робили досі. Скоро, скоро ми дослідимо наш препарат на людині.

Катя притулилася до Степана і сказала:

- Друзі... Ви дослідите свій препарат на мені, добре?

Коля Карпов глянув на неї здивовано, Степан здригнувся.

- Але ж ти не хвора, Катю?

- Хвора... У мене саркома легенів... Уже давно. Півроку тому лікарі категорично приписали мені операцію... Я не погодилася - бачиш, як добре вийшло?

Вона похапцем розповіла все, що так довго збиралося в її серці, що раніше розповісти було важко, неймовірно важко.

А Степан з жахом дивився на неї:

- Катю!.. Що ж ти наробила?! Тобі зараз же, негайно треба зробити операцію!

Вона запитала здивовано:

- Навіщо? Хіба ти не віриш у свій антивірус? Адже навіть я вірю і знаю точно, що ви мене вилікуєте.

Степан; схиливши голову, мовчав. Так, він вірив у антивірус, але ніколи не міг уявити, що саме на людині, яка найдорожча за всіх у світі, доведеться досліджувати його дію... До того ж хто знає, скільки часу треба для повної і надійної розробки методики лікування? Може, рік, може, два...

- Катю, Катю!.. Чого ти не сказала про це раніше? Крім операції, є ще й інші засоби... Я повіз би тебе до професора Климова.

Вона прошепотіла:

- Так краще, любий!.. Так краще!.. Адже все одно на комусь треба досліджувати...

Що лишалося робити Степанові? Що лишалося робити Лені, Тані, Колі? Всі раптом заговорили весело, наче й справді їх порадувало те, що свій препарат вони будуть досліджувати саме на Каті. Та кожен думав тільки одне: треба завтра ж одвести Катю до клініки - хоча б для досліджень і, якщо операція невідкладна, наполягати на операції.

Степан згадував людину, що сиділа у чудному кріслі терапевтичного кабінету професора Климова, і сумне професорове: “Безнадійний... Надто пізно...”

Невже пізно?.. Тоді й справді надія тільки на антивірус.

Тривога росла. То уявлялося, що Мишко Абраменко заснув, припинилася подача електричного струму і вірус Іванова загинув... То нерозв’язною проблемою виникало питання: як же знизити температуру внутрішніх органів, як змінити склад крові, щоб можна було прищепити вірус?.. Поставали десятки запитань, і кожне з них ховало в собі успіх чи невдачу, а значить, життя або смерть людини, його Каті.

Степан подивився на годинник. Пів на другу. Контрольний перегляд намічено на другу. Значить, ще рано- до інституту десять хвилин ходи. Та він похопився:

- Друзі! Нам давно пора в інститут! Там уже, мабуть, чекають нас Кривцов і Петренко.

Колька підхопив:

- Так, так!.. Лено, побудь з Катею, а ми збігаємо і зараз же повернемось...

Навмисне повільно вони дійшли до повороту алеї, а потім, перезирнувшись, побігли.

Степан почував, що йому не вистачає повітря, що в нього зупиняється серце, але він біг... Надто довго вислизала з його рук чудесна жар-птиця, надто багато невдач було на шляху, - навіть не вірилося, що ось так, раптом, з такою, по суті, незначною витратою сили дійсно створено антивірус. А якщо там що-небудь трапилося? Він навіть не міг вигадати, що могло б трапитися, та саме припущення кидало його в жар і холод.

В інститутському коридорі він перегнав і Таню, і Колю, підбіг до дверей своєї лабораторії, з усієї сили смикнув за ручку. Двері не відчинилися. Степан затарабанив по них руками й ногами - ніякої відповіді.

Підбіг Коля. Удвох вони схопили важку лаву, яка стояла біля стіни, і вдарили нею, мов тараном. Замок хряснув, двері розчинилися. Степан одхитнувся: густий, задушливий запах хлороформу ударив йому в ніс.

А в наступну мить Таня закричала - пронизливо, страшно.

Між вікном і термостатом, незграбно розкинувши руки й ноги, лежав Мишко. Поруч нього валялися осколки бутля з-під хлороформу, що звичайно стояв на стелажі.

Степан двома стрибками підскочив спочатку до одного, потім до другого термостата і схопився за голову: обидва термометри показували по вісімдесят градусів-реостати були вимкнені зовсім.

Він заметушився по кімнаті, не знаючи, що робити, потім, обхопивши Мишка, витяг до коридора й схилився над ним. Вперше за багато років він заплакав - беззвучно, страшно...

Вірус Іванова загинув... Загинула і ракова пухлина...

Колька стояв на порозі, жадібно хапаючи повітря, і обводив безтямними очима приміщення, намагаючись зрозуміти, що ж тут сталося. Його увагу привернула пляма біля дверей - не біля тих, де він стояв, а біля інших, що вели до сусідньої, замкненої кімнати. Майже не усвідомлюючи навіщо, він підійшов туди, став на коліна.

Густий запах хлороформу вдарив у ніс, примусив одхитнутися. Та Колька побачив: пляма починається там, у сусідній кімнаті. Він миттю зрозумів усе - і кинувся до телефону.

За хвилину він уже кричав у трубку:

- Швидка допомога?.. Терміново - інститут Мікробіології! Отруєння хлороформом... Міліція? Чергового!

А через кілька хвилин біля під’їзду інституту одночасно зупинилося дві машини, і в двері вбігли двоє: лікар у сліпучо-білому халаті і капітан у військовій формі.


В КІМНАТІ ПАХЛО ХЛОРОФОРМОМ | Торжество життя | СОЛДАТ ПОМИРАЄ НА БОЙОВОМУ ПОСТУ