home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


СОЛДАТ ПОМИРАЄ НА БОЙОВОМУ ПОСТУ

Професор Климов роздратовано закрив товстий журнал у глянсуватій жорсткій палітурці, кинув його в куток, потім дотягся до тумбочки, одчинив дверцята і витяг лаковану чорну коробочку з японського пап’є-маше. Тютюну не було - тільки в куточку лишилося кілька довгих янтарно-жовтих волоконець. Він понюхав їх, відчуваючи, як солодко занило під’язиччя, і сумно похитав головою - тютюн йому був суворо заборонений, - потім дістав люльку, посмоктав мундштук, та це не принесло полегшення. Нікотин тільки подразнив організм. І професор, бурмочучи: - Ну, та все одно... чого вже тут! - обережно зліз з ліжка і, притримуючись за меблі, пішов до письмового столу, де в нього була захована пачка цигарок. Він боязко позирав на двері, - не хотів, щоб його піймала на гарячому невблаганна Василівна, і намагався якомога скоріше проробити восьмикроковий рейс.

Коли він закурив - уперше за багато місяців, - у нього так потьмарилося в очах, що він був змушений сісти в крісло. Та головокружіння швидко минуло, лишивши по собі дзвінкий шум в ушах і несподіване дивне піднесення. Професорові навіть здалося, що він спроможний перейти кімнату, не спираючись ні на що.

Так, він міг рухатися!.. Професор повільно пройшовся по кімнаті, підняв щойно кинутий “Британський медичний вісник”, акуратно розправив ріжечок обкладинки, потім підійшов до вікна й задивився в нього - блідий, худий, у розстебнутому халаті.

За вікном вигравало сонце. В життєрадісно синьому небі хмари пливли повільно і поважно, несучи в собі дорогоцінний вантаж животворної вологи.

І професор забув про власні похмурі прогнози кінця хвороби, - на восьмому десятку йому захотілося жити ще довго-довго, працювати, творити, дерзати. Йому здавалося, що й серце - те саме серце, що не давало йому спокою останніми роками, - раптом почало битися по-юнацькому сильно, і думки стали виразні і чіткі. Він відчув у собі те хвилювання, яке завжди з’являлося перед великим зльотом думки, коли розкривалося те, що здавалося недосяжним, - розкривалося, даючи початок новому.

Треба було поспішати - можна внести останні виправлення в коректуру своєї книги “Проблеми лікування раку”. Адже робота Степана Рогова над вірусом Іванова і його урочисте: “Рак переможено!” змінювали весь стан справи. ,

Книга навіть після відкриття Степана Рогова не втратить своєї гостроти. Проблеми лікування раку вже не існувало, - необхідно створити методику лікування, - отже, книга повинна стати зведенням досягнень минулого й накресленням дальшої роботи біологів. У ній не вистачає останнього розділу, - розділу, що підсумував би всю роботу. Цей розділ міг написати тільки Степан Рогов.

“Але чому Степан замовк? Ось уже місяць, про нього ні слуху ні духу”.

Професор подумав, що в роботі Степана, певно, трапилася затримка і, можливо, йому потрібна допомога, дружня порада.

“А тут ще цей Меджіссон!.. - Професор із зненавистю подивився на “Британський вісник”. - Добре було б, якби Степан прилетів сюди на кілька днів... Добре було б!..”

Пошукавши у ящику, він дістав бланк фототелеграми і написав коротко:

Любий Стьопо! Виходить моя книга, і в ній останній розділ - твій. Якщо ти можеш, прилітай до мене днів на два - я маю цілий ряд міркувань, що, можливо, допоможуть тобі в роботі.

P. S. Читав четвертий випуск “Британського вісника”? Не засмучуйся, я бачу, що у Меджіссона нічого не виходить. Вище голову - переможемо ми!

Професор дописав два останні рядки для заспокоєння Степана, хоча й знав, що вони навряд чи подіють, як не діяли й на нього самого власні докази.

Стаття професора Меджіссона в “Британському віснику” була справді великим ударом. На двадцяти восьми сторінках Меджіссон розписував, як йому вдалося знайти хворого на дивовижну хворобу, яку він скромно називав “мармуровою”, а редакційна стаття - “хворобою Меджіссона”.

Це був якийсь Дж. К., 38 років. Професор Климов, безперечно, зрозумів, що це не хто інший, як боцман Джон Кемпбелл. Меджіссон рекламував його як унікума, “невразливу людину”, якій не страшні ніякі хвороби. Він писав, що за згодою хворого прищеплював йому їх і не міг прищепити.

Професор Меджіссон висловлював жаль, що йому не пощастило довести дослідів до кінця: незвичайний хворий загинув внаслідок випадкового отруєння недоброякісними американськими консервами. Але в кінці статті прослизнула фраза, всю підлість якої міг розкрити тільки професор Климов:

“...Як показали дослідження сиворотки крові хворого, він міг би захворіти тільки на грип “А”.

Дочитавши до цього місця, професор Климов знову з обуренням шпурнув журнал. Було ясно, що Меджіссон убив боцмана Кемпбелла. Адже вірус грипу “А” - це “іспанка”, од якої загинув інший “невразливий чоловік”, Володимир Введенський. Професор Климов, як ніхто інший, знав, що вірус Іванова інтерферує з рештою вірусів тільки в живому організмі і не міг би проявитися в сиворотці.

Професор Климов ніколи не бачив того Джона Кемпбелла, з опису Степана виніс про нього не дуже приємне враження, але ж це була людина, жива людина, яку обманом - професор не сумнівався в цьому - перетворили в піддослідну тварину!.. І знущався з нього той самий Меджіссон, що справляв таке імпозантне враження на Всесвітньому конгресі вірусологів у Москві.

Тепер, коли професор Климов прочитав статтю вдруге, думка про те, що Меджіссону, по суті, нічого не вдалося добитися, зміцнилася. Меджіссон, правда, вихваляв незвичайні можливості, які одкриваються перед ним, вказував, що зберіг достатню кількість сиворотки крові хворого і завдяки цьому його лабораторія вступила у стадію завершальних дослідів. Він навіть наводив кілька “попередніх”, як він їх називав, експериментів, але з самих інтонацій статті, з обережності, з якою висловлювалися цілком ясні для професора Климова деталі, було зрозуміло: Меджіссон знав про вірус Іванова рівно стільки ж, скільки знав Климов тридцять років тому.

І в той же час професор Климов не міг позбутися думки, що багато з описаного в статті йому таке знайоме, таке близьке, наче він сам писав.

У всякому разі слід негайно написати до “Британського вісника”, що “мармурова хвороба”, - “хвороба Іванова”, - відкрита і досліджена в Росії понад сорок років тому. Необхідно також зажадати пояснень у Меджіссона з приводу загадкової смерті боцмана Кемпбелла...

Професор швидко написав листи за кордон і схилився над гранками своєї книги. Він багато чого викидав, замінював цілі абзаци новими, поглиблюючи і удосконалюючи зміст. І йому здавалося, що ніколи в житті він не працював так продуктивно, як тепер, коли він закінчував свою останню - в цьому можна було не сумніватися - книгу.

Захопившись, Климов курив цигарку за цигаркою... А сонце все нижче і нижче схилялося до обрію. Золотий промінь повільно плив по голубих шпалерах стіни, ненадовго затримався на плюшевому ведмежаті, задивився на фотографію хлопчика в хутряній шапочці і, раптом переплигнувши на стіл, яскравим світлом осяяв аркуші професорської книги.

Професор задоволено поставив крапку і одкинувся на спинку крісла. Сонце било просто в очі, його проміння ласкаво зогрівало. Приємно було опустити повіки... Приємно було нехотя боротися з дрімотою і повторювати в думці: “Як добре... як добре, що прийшла весна!..”

Професор Климов заснув у своєму робочому кріслі і більше не прокинувся.


* * * | Торжество життя | ЛЮДИНА ЙД Е ТУДИ, КУДИ ЇЇ ВЕДЕ СОВІСТЬ