home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЛЮДИНА ЙДЕ ТУДИ, КУДИ ЇЇ ВЕДЕ СОВІСТЬ

Степан Рогов одержав фототелеграму одночасно з газетою, в якій повідомлялося про смерть видатного вченого Віктора Семеновича Климова.

Портрет у чорній рамці анітрохи не нагадував живого професора. Живим він був простий і щирий, а тут дивився суворо й поважно.

“Це, мабуть, ретушер зіпсував... Або вибрали невдале фото... Так, невдале фото...”

Степан повторював це уголос, потираючи рукою лоба, розуміючи, що говорить і думає зовсім не те, що потрібно. Ще не вміщалася в голові думка про те, що Віктора Семеновича нема; що їхати до нього даремно; що він уже нічим не допоможе в таку тяжку хвилину.

Ось його фотографія... Як суворо, як запитливо він дивиться... Можливо, так він дивився, коли писав рядки: “Виходить моя книга, і в ній останній розділ - твій”.

А розділу нема й не буде, бо була допущена помилка - величезна непоправна помилка. Навіть ні: злочин. Злочин перед Батьківщиною, перед Катею, перед професором Климовим, перед собою.

Але хто ж винен? Мишко Абраменко? Ні, він не винен: його мало не на смерть отруїли хлороформом... Сам винен?.. Так, виходило, що сам... Але коли б у ту ніч замість Мишка Абраменка чергував Степан Рогов, чи змінилося б що-небудь?

Місяць тому ще жевріла надія: якщо вірус Іванова тільки нагріто до високої температури, може, пощастить відновити його - адже деякі мікроорганізми надзвичайно стійкі до температури. Але старанні дослідження професора Івлєва показали, що диверсанти не тільки підвищили температуру в термостатах, а й ввели у фізіологічні розчини цидофенол - дуже активну речовину, що руйнує вірусні частинки... Вірус Іванова загинув назавжди...

Він стиснув руками скроні і притулився до стіни. Стіна повільно похитувалася, підлога здригалась і оберталася - ліниво і до нудоти одноманітно; промінь призахідного сонця, відбиваючись од чогось рухомого, блискучого, гойдався туди-сюди, туди-сюди... з тумбочки на ліжко, з ліжка на тумбочку.

Степан заплющив очі, але ця монотонність чергувань не зникла.

Поквапно і голосно цокав годинник; десь далеко - мабуть, на будівництві, - періодично вищала й стогнала циркулярна пилка; серце Степана стукало повільно й важко. Всі ці звуки, непомітні раніше, вдовбувалися в вуха, свердлили мозок, доводили до нестями.

Катя... Катя... Катя...

Степан усі ці дні не одходив од Каті ні на крок. Їй було вже зовсім погано, і вона відчувала, що доживає останні дні, але, слухняно ковтаючи ліки, жартувала, мріяла вголос про те, як вони будуть жити разом, яка буде в них прекрасна квартира з вікнами в парк...

Її лікували найкращі лікарі, були випробувані всі найновіші препарати - ніщо не допомагало. Лишався останній шанс - один із ста - благополучний результат операції...

Сьогодні вранці Степан коротко й сумно сказав:

- Ну, Катю, - тримайся...

Він обхопив її голову руками, довго дивився в очі, поцілував востаннє. Потім підвівся і пішов, схиливши голову, - він не мав сили бути присутнім при операції... За ним повільно зачинились важкі білі двері, відділяючи од Каті, од надій на щастя.

І ось минуло вже кілька годин, а він не наважується піти до клініки.

Але навіщо зволікати?.. Навіщо зволікати?.. А може, там все гаразд?

Він вибіг з гуртожитку, помчав до клініки, змушуючи себе думати, що операція пройшла успішно, що завтра треба купити гарний букет квітів.

Але коли вийшов черговий лікар і мовчки схилив голову, Степан зрозумів: Каті вже нема... Каті нема!!!


СОЛДАТ ПОМИРАЄ НА БОЙОВОМУ ПОСТУ | Торжество життя | * * *