home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЄФРЕЙТОР КАРЛ РОЗПОВІДАЄ

Ніч. Тиша. Тьмяні відблиски нічника лягають на сторінки товстої книги. Степан Рогов, підперши руками лоба, рядок за рядком студіює “Вступ до мікробіології” професора Брауна.

Минуло вже три роки, як Степан попав до цієї буцигарні. Три роки, і кожен - як вічність! Хлопцеві скоро шістнадцять, але ніхто б не дав йому стільки: надто малий він та кволий. Тільки очі - чорні, блискучі - й видаються дорослими на блідому виснаженому обличчі.

Пригнічують хлопця думки. Нестерпний сором крає йому серце: ніяк не вдається вирватися з цього підземелля. Скільки було тих планів втечі - не злічити! Та всі вони не варті ані шеляга.

Може, й спробував би тікати Степан, - не побоявся б піти на смерть, - та заполонила його думка або знищити підземне місто, або здобути чудесний антивірус. Але професор Браун і досі не скінчив досліджень. І Степан Рогов, очікуючи на слушну нагоду, наполегливо вчить фізику та хімію, вивчає книгу професора Брауна, - треба за всяку ціну оволодіти таємницею антивірусу, щоб передати її радянським вченим.

Ох, як багато незрозумілого в цій книзі... Як трудно відшукати в словнику відповідне слово, як важко зрозуміти, що ж, власне, хотів сказати професор...

Багато, дуже багато виникає запитань у Степана Рогова. Він хотів би, щоб професор пояснив йому все коротко й зрозуміло, відкрив би секрет створення штучних мікробів, - адже Степан вірить, що це дуже важливе відкриття. Він вірить професорові Брауну, бо не можна не вірити людині, яка обіцяє створити універсальний антивірус, що знищить усі мікроби на земній кулі, зробить нешкідливим страшний вірус “Д”... Професор сьогодні так стомився- він цілий день проводив якесь складне дослідження в скляній кімнатці-боксі, а потім ще кілька годин навчав його, Степана... Ось він лежить тепер на великому дерев’яному ліжку, вкутався у м’яку пухову перину, тихо сопе носом... Може, йому в цю мить сниться чудесний антивірус?.. Можливо... Можливо... Але треба, щоб він віддав свій антивірус Радянському Союзові... А коли не віддасть? Що ж, і тоді антивірус буде радянським! Недарма ж Степан так уважно вивчає курс мікробіології, недарма стежить за кожним рухом професора Брауна.

І Степан знову схиляється над книжкою. Він перегортає кілька сторінок і впивається очима в розділ про віруси: віруси, ось що дасть можливість розв’язати питання про боротьбу за життя; віруси допоможуть створити антивірус...

Він гортає сторінку за сторінкою, а чорна стрілка електричного годинника нечутно перестрибує з риски на риску. За п’ять хвилин четверта. Степан підбігає до приймача. Тут, у підземному місті, в глухому закутку Німеччини, ще глибока ніч, а там, на сході, в рідній країні, почався новий день... Ось іще хвилина, і заговорить Москва, пролунають могутні звуки близького і рідного маршу... А потім диктор передасть останнє зведення Інформбюро, і Степан визначить по карті, скільки ж кілометрів лишилося пройти радянським військам до Берліна.

Та зведення послухати не вдалося. На півслові обірвалася пісня про Батьківщину і настала така тиша, що Степанові стало моторошно. Він кинувся до приймача, ще не вірячи, що сталося непоправне; торсав його, наче це була жива істота; гарячково смикав за дротинки, перевіряючи міцність з’єднань, - та все марно - перегоріла лампа.

Пригнічений, засмучений Степан важко схилився на стіл. А в вухах потужно й заклично лунали слова:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек,

Я другой такой страны не знаю...

Рідна країна!.. Постали перед очима безмежні поля. Почувся урочистий гуркіт тракторів і комбайнів. Пахло м’ятою. Звучали пісні - хороші, радісні... Дзвінкими рейками мчали залізничні состави, і можна було сісти на перший поїзд і помандрувати куди хочеш - чи в сонячну Грузію, чи в суворе, привабливе Заполяр’я...

Степан схопився з місця. Це був не сон: він бачить всі навколишні предмети, чує, як сопе носом професор Браун, як капає вода з нещільно загвинченого крана водопроводу. Але все навколо дивно змінилось.

Ні, не про антивірус треба зараз думати, а про те, як знищити вірус “Д”!.. Знищити, забрати з собою професора Брауна і піти назустріч Червоній Армії!

Степан озирнувся круг себе. Його погляд упав на штани професора Брауна - старий за звичкою ще й досі ховав до кишені ключ од дверей.

Не поспішаючи, Степан витяг ключ, знову акуратно склав одяг, прислухався до дихання сплячого, обережно одчинив двері й вийшов у коридор.

Це було 24 грудня 1944 року.


* * * | Торжество життя | * * *