home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


НАУКА - ВСЕМОГУТНЯ!

Стос пожовклих од часу аркушів, списаних швидким, нервовим почерком, - от і все, що лишилося від колишнього Артема Нечипоренка, який над могилою своєї матері, що загинула від тифу, поклявся стати лікарем і перемогти смерть. Тільки стос паперів - і жодної фотографії, жодного документа: гітлерівці вивезли до Німеччини архів медичного інституту, де вчився Артем, а його нечисленні близькі друзі пороз’їжджалися в різні кінці країни. Не допомогло навіть звертання до Центрального архіву Радянської Армії: звідти надіслали офіційне підтвердження того, що тричі орденоносець сержант Нечипоренко загинув тоді-то і похований там-то, та й тільки. Словом, жив на світі чоловік, дерзав і мріяв, згорів, та й розвіявся його слід...

Але ні, не ефемерний слід лишив по собі вірусолог Артем Нечипоренко, а вічний пам’ятник, монументальну споруду, яку потрібно було тільки довершити, щоб її велич почали помічати навіть невігласи!

Ніхто не знає, як, де й коли народжується людський геній. Може, ще в стадії ембріона неконтрольовані закономірності природи спричиняються до неймовірної злагодженості клітин мозку людини. Може, щось схоже відбувається в процесі виховання. А може, обидві обставини мають значення, та ще й у сполученні з сотнями інших. Але цілком зрозуміло одне: тільки велична мета запалює людину, підносить її на найвищі вершини творчого буття. І такої вершини сягнув Артем Нечипоренко.

Не дивно, що Великопольський не знайшов чітких формулювань у дисертаційній праці Нечипоренка. Його висновки випереджали свою епоху на багато років і були такі несподівані й парадоксальні, що навіть сам Нечипоренко не наважився висловити їх прямо. Задовго до виникнення кібернетики та до пояснення ролі рибонуклеїнової кислоти як носія спадкових ознак організму нікому не відомий талановитий вірусолог розв’язав це питання самотужки і ствердив свої логічні умовиводи блискучими експериментами.

Якщо судити з дат на сторінках рукопису, дисертаційну працю було почато 1 вересня 1938 року, а заключну серію експериментів закінчено 22 червня 1941 року, в день початку війни. Лише кілька місяців не вистачило Нечипоренкові, щоб узагальнити спостереження, виразити їх у чітких формулюваннях. Лише кілька місяців, - І, можливо, медицина на чверть століття раніше назавжди подолала б ту хворобу, яка і досі збирає свої криваві жертви по всіх країнах земної кулі!

Але в ці місяці Нечипоренкові було не до медицини.

Де ви, однополчани сержанта Артема Нечипоренка? Тільки ви можете розповісти про нього те, що вже вкрито непроникною запоною минулого. Який він був - веселий чи мовчазний, товариський чи відлюдний? Про що говорив, про що мріяв? Який шлях пройшов з 22 червня 1941 року і аж по той день, коли навіки упав на березі Одеру, майже напередодні перемоги?.. Ви повинні розповісти, бо пам’ять про полеглих героїв - священна, а від людини, яка віддала своїй країні весь свій талант і навіть саме життя, лишився тільки стос пожовклих од часу аркушів.

Навіть у мерзотника Великопольського не звелась рука знищити цей рукопис. І, може, ним керували не залишки елементарної порядності, а полохливе сподівання ще раз “переосмислити” всю дисертаційну працю, вкрасти її вдруге, тепер уже повністю.

Великопольський не зрозумів головної думки Артема Нечипоренка. Він погнався за зовнішнім ефектом, за красивими й досконалими дослідами, в яких розкривався механізм спадковості, і не помітив, що це був тільки вступ, базис для старанно обгрунтованого твердження про можливість перебудови будь-якого мікроорганізму шляхом впливу на його генетичний апарат.

Рукопис, на щастя, вцілів: прокуратура передала його Мікробіологічному інституту, коли закінчилося слідство в справі Мільчина та Великопольського.

І коли цей рукопис було прочитано на вченій раді, всі присутні довго сиділи мовчки, як громом вражені.

Тільки Олена Петрівна Великопольська, не стримавшись, вибухнула плачем і, закрившись руками, вибігла з залу.


РОЗВІНЧАНИЙ ПРОРОК | Торжество життя | * * *