home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


БЕЗ НОЖА І БЕЗ БОЛЮ

“Експеримент на людині!” - хто не розуміє глибини й значимості цієї короткої фрази?!

Все, здавалося б, перевірено й зважено. Розвіяно всі заперечення. Найупертіші опоненти раптом перетворились на найстійкіших спільників. Про наступний експеримент не говорять; висловлювати припущення чи прогнози в цей час - блюзнірство. Та нікого ані на мить не облишає думка: “А як же воно буде?.. Чи не трапиться чогось непередбаченого?”

Йдеться не тільки про оцінку тривалої напруженої праці багатьох людей. Успіх чи неуспіх експерименту - це життя чи смерть хворого.

Експеримент має бути “чистий”. Це означає, що новий препарат використають в тому разі, коли буде вичерпано всі інші випробувані, надійні лікувальні засоби, - тобто коли хворий, за висновком найавторитетнішого консиліуму, не має жодного шансу на життя. І ось за таких умов новий препарат повинен зробити чудо.

Експеримент на людині!.. Це - найсуворіший екзамен!

Уже два дні не виходять з антивірусного корпусу Рогов і Карпов, Сніжко й Абраменко, Івлєв і Кривцов, - нарешті, Галинка Сазонова.

Стан хворого важкий. Боротьба вірус-вакцини з вірусом раку виявилась далеко гострішою, ніж можна було припускати. Різні коливання температури, несподівані зміни кров’яного тиску й діяльності серця хворого змушували бути в стані безперервної готовності. Кожна випадковість, можливо, навіть хвилинне загаяння, могли позбавити його останньої надії на життя.

Але для стороннього спостерігача все видалося б звичайнісіньким, буденним: лежить собі на койці в окремій палаті виснажений хворий, на тумбочці біля койки стоять такі непоказні, такі неромантичні пляшечки з ліками та яскраві осінні хризантеми в кришталевому келиху. Молодий лікар з густими чорними бровами і абсолютно сивим буйним чубом, невимушено жартуючи, набирає з ампулки в невеликий шприц прозору, як вода, рідину, робить хворому ін’єкцію. І хворий теж намагається жартувати, хоч губи йому не скоряються.

Все таке звичайне, таке буденне... Але за цією звичайністю криється найглибша трагедія в своїй кульмінаційній точці. Життя чи смерть? Перемога чи поразка? Чи справдиться мрія про лікування без ножа і без болю, - мрія, яка своєю величчю сягає в безмежжя?

Степан жартує, бо так велить лікарська етика, бо лікар має підтримувати хворого аж до останньої миті. Але жарти ці - машинальні, Степан навіть не осмислює їх. І думає він не про хворого, а про Катю. Замість цього виснаженого літнього чоловіка на цій койці могла б лежати Катя. І вона б отак само намагалася жартувати, запевняла б, що їй уже краще...

Але чи краще?.. Ось знову на обличчі проступає піт... Рясний, холодний піт... Конвульсійно здригаються м’язи тіла... Тьмяніє погляд...

Іване Петровичу, де ви? Йдіть швидше, робіть усе що завгодно, але врятуйте цю людину! Адже Степан Рогов тільки жалюгідний вірусолог, а тут потрібен лікар.

І Кривцов приходить, - приходить вмить, ніби почувши німий розпачливий зойк Степана. А втім, що ж тут дивного, коли всі вони в сусідній палаті і раз по раз зазирають сюди крізь замасковане віконце?

- Ну, що ж - усе йде гаразд... Зараз ми вам кардіамінчику, кардіамінчику... - Обличчя у Кривцова сяє таким задоволенням, голос такий упевнений, що навіть Степанові починає здаватися, що криза минула і що хворий уже одужує.

Тільки ні, йому все гіршає й гіршає. Невблаганний термометр показу безперервне підвищення температури. Хворий починає втрачати свідомість. Іноді він приходить до тями, ворушить спраглими губами: “Все добре, товариші, все добре...” - і знову замовкає. А серце в нього то застукає сильно-сильно, наче вимагаючи випустити його з грудної клітки, то замовкає зовсім, ніби прислухаючись до запеклої боротьби, що точиться в організмі.

Що там відбувається зараз?.. Можна тільки уявляти, як ультрамікроскопічні разки намистинок вірусу “болотниця-100” атакують спотворені клітини ракових пухлин, - атакують, гинуть і народжуються знову, щоб знову ж ціною своєї загибелі відвоювати у смерті ще один крихітний рубіж. Як допомогти цій боротьбі? Як зменшити запеклий опір злоякісних клітин?

Степан крутить в руках ампулку з синюватим написом на склі: “Б-100” - “болотниця-100”. Ні, це ще не те, що треба мати. Це тільки перший натяк на можливість лікувати без ножа, без болю. Може, тільки “Б-1000”, - а то й “Б-10 000”, - дадуть повну перемогу над раком, таку перемогу, коли навіть назва цієї хвороби викликатиме зневажливу посмішку. А може, це буде зовсім інший препарат, виготовлений не на “болотниці”, а на ще не знайдених нових вірусах? А може, просто буде синтезовано ті хімічні речовини, що їх використовують віруси в інтерферентній боротьбі?

Степан навмисне примушує себе думати про абстрактне майбутнє, аби тільки не помічати того, що діється за крок від нього. А там справа кепська. Вже біля хворого цілий консиліум, і можна не приховувати хвилювання, бо людина не тільки непритомна, а вже стоїть однією ногою в могилі. І допомогти їй нема чим.

“Господи, яка мука!” - Степан вийшов у коридор, закурив. Потім почав ходити коридором - сімдесят кроків туди, сімдесят назад.

Як довго, як нестерпно довго тягнеться час! І оця невідомість уже починає здаватися страшнішою за найстрашніше повідомлення.

Ось із палати вискочив професор Кривцов. Він кілька разів затягнувся димом, стиснув руками скроні, постояв з хвилину і знову пішов, так і не помітивши, що Степан дивиться на нього з острахом і надією.

Потім пробіг санітар з кисневою подушкою. Він так поспішав, що аж спіткнувся на порозі і не відповів на окрик.

“Кінець... Усьому кінець...” - Степан швидко збіг униз сходами, забився в глухий закуток інституту і сів, обхопивши голову руками. Миттєвий напад гострого розпачу поступово змінювався на тупу, холодну байдужість.

Він просидів там не знати скільки. Вже почало смеркатись, коли почувся голос Галини, а потім її кроки. Вона шукала його, голосно кликала. І він, вирішивши, що хворий помер, знесилено підвівся і пішов їй назустріч.

- Стьопо!.. Любий!.. Він живий!.. Живий!.. Криза минула!.. - Галина кинулась йому на груди, обіймала, цілувала. А він розгублено повторював:

- Живий... Живий...

Руки його ще стискували пружні плечі Галини. І раптом він помітив це, схаменувся, зніяковів: ще образиться, чого доброго!.. Але ні, вона нічого не помічає. Очі в неї сяють щастям, вона така схвильована й збуджена... І як дивно вона скидається на Катю!.. Ні, ні, - все інше: колір волосся, форма обличчя, зріст і постать... Але чим же - чи не оцим схвильованим і довірливим поглядом Галина нагадує ту, яку він любив і любить?

Степан сів на лаву, схилив голову на руки. Катя з’явилась перед ним. Він майже боязко подивився на Галину: її уважний погляд, що став раптом сумний і співчутливий, її тепла рука, що гладила йому волосся, її щирий схвильований голос, - адже все це вже було колись, належало Каті і тепер тільки набуло нових відтінків і йде від іншої, зовсім чужої дівчини...

- Стьопо, не сумуй... Я знаю, ти згадав Катю... Ми повернемо їй життя! Катя житиме!

Степан повільно підвів голову. Ні, це не Катя. Це Галина, у неї інше все: голос, жести, постать, колір волосся.

- Ходімо, Стьопо, тебе чекають.

- Ходімо.

Галина не помітила зміни настрою Степана. Вона не запитувала себе, чому таким світлим і радісним здається їй цей згасаючий день, чому так приємно йти поруч з Степаном, тримаючи його руку в своїй руці, і чому хочеться, щоб сходи були нескінченно довгі. Дівчина не розуміла всього цього, хоч відчула, що за Степаном ладна піти куди завгодно - на подвиг, на жертву. Адже він переміг смерть!

© ДАШКІЄВ М. О. Торжество життя: Науково-фантастичний роман. - К.: Радянський письменник, 1952. - 414 с.

© ДАШКІЄВ М. О. Торжество життя: Роман. Книга 1. - К.: Молодь, 1954. - 400 с.

© ДАШКІЄВ М. О. Торжество життя: Роман. Книга 1. - К.: Молодь, 1966. - 370 с.

© ДАШКІЄВ М. О. Торжество життя: Роман. - К.: Веселка, 1972. - 304 с.

© ДАШКІЄВ М. О. Твори. Том І. Торжество життя: Роман. - К.: Веселка, 1981. - 544 с. - (Бібліотечна серія).


* * * | Торжество життя |