home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ VIII

СИГНАЛИ В ЕФІРІ

- Всім, всім, всім у Радянському Союзі! Всім у Червоній Армії, всім радянським льотчикам!.. Я, Степан Рогов, перебуваю у підземному місті. Тут катують і вбивають радянських людей... Тут готують страшний вірус “Д” для бактеріологічної війни... Слухайте, слухайте, слухайте!.. Підземне місто розташоване десь у Баварських горах - де саме, я не знаю... Настроюйтесь, настроюйтесь, настроюйтесь!..

Глибока ніч. Тьмяно блищить нічник. Неспокійно кахикає й совається на своєму ліжку професор Браун.

А в кутку лабораторії, схилившись над незграбним саморобним радіоапаратом, сидить Степан Рогов і, затинаючись від хвилювання, повторює:

- Слухайте, слухайте, слухайте!..

...Юнака наче громом вразила розповідь Карла про звірства фашистських лікарів. І він вирішив: ні, чекати, доки Браун створить свій препарат, не можна. Коли це буде? Чи під силу це професорові? Та й чи вистачить у нього здоров’я? Браун слабшає з кожним днем: іноді прокидається серед ночі, швидко-швидко говорить щось незрозуміле, а потім схаменеться і довго лежить мовчки, кахикаючи. А то - ходить замислений, і його губи беззвучно ворушаться.

Навіть коли професор і знайде антивірус, цей препарат у кращому випадку лишиться нікому не відомим. А якщо антивірус попаде до рук Валенброта чи Руфке - фашисти негайно ж розпочнуть бактеріологічну війну: радянські війська наближаються до Берліна, і гітлерівцям нема куди подітись...

Про все це необхідно повідомити радянські війська. Вибратися з підземного міста не вдається. Отже, треба шукати інший шлях.

За багато місяців перебування в підземному місті Степан з допомогою професора Брауна досить добре вивчив фізику й хімію. Марно намагаючись переробити приймач, у якому згоріла одна лампа, юнакові спало на думку: якщо радіосигнали в підземному місті приймаються, значить, їх можна посилати звідси.

Кілька тижнів витратив Степан, щоб з деталей приймача побудувати примітивний дволамповий регенератор за схемою з книги “Практична радіотехніка”. Регенератор може не лише приймати, а й випромінювати радіохвилі- досить лише посилити зворотний зв’язок до появи генерації. Саме цю властивість приймача і вирішив використати Степан Рогов.

- Слухайте, слухайте, слухайте! - кричить він у саморобний мікрофон.

І здається йому: крізь бурани і віхоли зимової ночі, через гори й ліси, через лінію фронту летять сигнали його передавача. А там, у Москві, є велика, потужна радіостанція. Радисти приймають сигнали, негайно пересилають їх у Ставку. Верховний Головнокомандуючий дає наказ: вислати літаки... багато... І ось над засніженою землею грізно гуркочуть мотори - це летять до підземного міста бомбовози.. Степан до останнього подиху вказуватиме їм шлях Своїми сигналами...

- Я - Степан Рогов... Відповідайте, відповідайте, відповідайте!.. Переходжу на прийом!

Так завжди говорила Люся, радистка партизанського загону імені Щорса, коли зв’язувалася з Великою землею. Ох, як шкодує тепер Степан, що не взявся тоді за радіотехніку... Ось, наче коник-цвіркунець липневого дня, затріскотіла морзянка. Хто це сигналить? Друг? Ворог? Не зрозуміти. А коли морзянка замовкла, знову настає тиша. В неясних шерехах, в незрозумілих звуках напружився ефір... І здається: ось-ось прозвучить рідний підбадьорливий голос...

Але відповіді все нема й нема. Степан підвищує напругу на аноді: нема чого жаліти лампи, - все одно це остання спроба. Якщо сигнали почують у Москві, то їх засічуть і фашистські радіостанції. У розпорядженні Степана лишилось кілька годин.

І знову він кричить, уже хрипнучи:

- Відповідайте, відповідайте, відповідайте!..

Йому хочеться вірити, що тепер уже, нарешті, передавач став потужним і сигнали почують.

І не знає Степан, що не за цією схемою, не на таких лампах і не з його досвідом треба конструювати рацію для далекого зв’язку. Не знає, що слабенькі електромагнітні коливання, щойно злетівши з невисокої антени, губляться в лабіринті гір, згасають у хаосі навислих хмар. Лише окремі промінчики прориваються крізь усі перепони і летять у простір, щоб розпорошитися і зникнути там назавжди.

Степанові щось примарилось серед шурхоту атмосферних розрядів. Він повернув важельок до кінця, щоб дати найбільше посилення. Юнакові навіть здалося: регенератор аж здригнувся, як мотор на граничних обертах... А слідом за тим клацнуло в репродукторі, спалахнули й згасли лампи і настала тиша.

Закривши обличчя руками, Степан схилив голову на стіл і довго сидів так не рухаючись. Професор Браун, що мовчки спостерігав цю сцену, занепокоївся:

- Стефане!.. - він підвівся з ліжка. - Що трапилось? Ти спиш?

Не обертаючись, Степан засмучено махнув рукою:

- Все пропало, Максе Максовичу... Згоріли лампи.

- Ну, нічого, нічого... - незграбним рухом, бентежачись, професор погладив Степана по голові. - Стефане, я давно мав тобі сказати, що... віддам тобі антивірус, коли завершу роботу над ним.

- Віддасте? - Степан недовірливо похитав головою. - Коли ж це буде?

- Скоро, Стефане, скоро! Ще небагато, ще кілька тижнів роботи, і я створю цей препарат!

Степан зітхнув, підвівся, відійшов од столу. Він уже не вірив ні в який антивірус.


* * * | Торжество життя | * * *