home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЛЮДИНА ЛЮДИНІ - ДРУГ

Можливо, все обійшлося б гаразд, коли б не Валенброт. Вентиляційна труба, в яку поліз Степан, містилася в глухому напівосвітленому кінці коридора біля рідко відвідуваних складів, - ніхто не помітив відсутності кришки на вентиляційному отворі.

Та Валенброт, випадково зустрівши Брауна, був уражений його чудною поведінкою: професор крадькома зазирав у всі двері, в усі отвори, часто зупиняв колег, наче хотів щось запитати, але мовчки тер лоба і йшов геть. Нарешті він зайшов до своєї лабораторії, і Валенброт крізь нещільно зачинені двері почув, як професор бурмотів, сперечаючись сам із собою:

- ...Втік!.. Так ні - він би лишив записку... Значить, його схопили й забили... Ах, мерзотники, мерзотники!..

Валенброт зрозумів усе. Радіючи, що настав час помститися, він зчинив тривогу. Есесівці негайно ж розшукали лазівку Степана. Лишилося тільки чекати - шеф інституту заявив, що хлопець із труби вийти не зможе і йому, безумовно, доведеться повернутися назад тим же шляхом.

Коли б Степан знав усе це, коли б довідався, що, навіть подолавши грати, однак попав би в огороджену високими скелями та мінними полями уже знайому йому долину, він, мабуть, так нікуди б і не пішов од тих грат, де вперше за багато днів відчув справжнє земне життя, або до останнього подиху никав би по численних вентиляційних патрубках, шукаючи виходу.

Та він нічого цього не знав.

Побитий до непритомності, хлопець отямився від тихого дотику чиєїсь руки і зразу ж стиснув кулаки: йому здалося, що він ще продовжує боротьбу. Та у відповідь на це почувся тихий докірливий голос:

- Що ти, любий?.. Не бійся, я ж не ворог тобі..: Ну, заспокойся!

І не те, що цей голос звучав доброзичливо й співчутливо, не те, що він був жіночий, вразило Степана: він почув безмежно дорогі звуки рідної мови!

Над ним схилилось кілька чоловік - блідих, змучених- і та, чий голос привів його до тями, бинтувала йому голову.

Степан обвів очима круг себе. Приміщення було завбільшки як лабораторія Брауна, але стеля так низько нависала над кахляною підлогою, що, здавалось, ось-ось упаде, всією своєю вагою розчавлюючи людей.

І Степан зрозумів, що він на нижньому поверсі, серед “експериментального матеріалу”, і що звідси виходу нема.

Все його єство повстало проти цієї приреченості. Ні, вихід мусить бути!.. Виламати стальні двері, зчинити бунт, захопити підземне місто... Все, що завгодно, але не віддати життя даремно.

Те, що навколо нього - свої люди, однодумці, було запорукою успіху. Їх тепер так багато!.. Йому хотілося чути рідну мову, і він гарячково розпитував, як ці люди попали сюди, що тут діється, що вони роблять.

Розуміли його запитання майже всі - Степан бачив це по очах людей, - але відповідала та ж худорлява сіроока жінка.

Як попали сюди?.. Донедавна вони працювали на підземному авіазаводі “Юнкерс” у Сілезії, а кілька днів тому, вночі, їх у закритих автомашинах привезли сюди. Де вони - ніхто не знає. Тільки й того, що мандрівка була довгою, а охоронники-есесівці чимось стурбовані й навіть налякані. Довгим напівтемним коридором полонених привели до цієї камери і відтоді не турбують, лише щодня забирають по кілька чоловік, які назад уже не повертаються.

Катерина Василівна - так звали жінку - більше не сказала нічого. Висновок випливав сам собою. А тут ще звідкись здалеку долетів глухий і протяжний людський зойк.

У камері запала мертва тиша. А зойк пролунав ще раз - уже не зойк, а ледве чутний неймовірно болісний стогін. І урвався.

- Єзус-Марія!.. - зашепотіла з жахом жінка, що припала вухом до дверей. - Люди, це кричала Мариля... На всіх нас чекає смерть!.. Смерть!.. - Вона закрилась руками і затремтіла в беззвучному риданні.

Степан бачив, як пополотніла Катерина Василівна, як у розпачливій безнадії посхилялись голови людей. Якою завгодно ціною, - навіть ціною неправди, - треба підбадьорити приречених!

Він підвівся з підлоги й тихо мовив:

- Жінко, ти помиляєшся!.. Ми будемо жити й житимемо довго!.. Я тільки сьогодні з волі. Червона Армія вже здобула Берлін, через кілька днів наші будуть тут!

Степан не сподівався, що його брехня (він і не знав, як близько був до істини!) викличе таку реакцію. До нього кинулися, навперейми розпитували на різних мовах, торжествували, раділи.

- Ну, любий, ну, говори ж! - торсала Степана за рукав Катерина Василівна. - Ти бачив наших?.. Коли взяли Берлін?.. А як фашисти?.. Втікають, гади?

Тамуючи гострий сум, Степан розповідав, як мимо ферми, де він нібито працював, почали тікати перелякані вкрай гітлерівці, вигукуючи: “Берлін - капут!”; як прилетіли радянські десятимоторні літаки і розбомбили танкову колону ворогів; як він вирішив тікати назустріч Червоній Армії, щоб вказати льотчикам важливий німецький завод; як його спіймали, скрутили і привезли сюди...

Степан згадав і про листок горішини, що він його ніс показати професорові. Листок був цілий, - маленький, зім’ятий, в’ялий, - та для людей, що так багато місяців не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям, він був найпереконливішим доказом того, що Червона Армія близько, що вони майже врятовані.

Степана знову й знову примушували повторювати своє оповідання, і він, додаючи щораз нові деталі, мало сам не повірив своїй вигадці. Нарешті заявив, що не може більше говорити, бо почуває себе дуже погано.

У нього нестерпно боліла голова і щеміло все тіло, та ще болючіше і ще тяжче було усвідомлювати, що, може, даремно він отак розбурхав людей, примушуючи повірити собі. Особливо соромно йому було перед Катериною Василівною. Вона так ніжно піклувалась про нього, підстелила йому своє манаття - те, що колись звалося пальтом, - і, вважаючи, що він заснув, тихо гладила його по голові, наче дитину.

А Степан не спав. Він дочекався, коли поступово замовк шепіт людей, схвильованих надією швидкого звільнення, і, підвівшись, прошепотів на вухо Катерині Василівні:

- Пробачте мені... я... я все брехав...

Вона не допитувалась, тільки очі в неї стали сумні-сумні, а куточки уст гірко опустилися донизу. Жінка враз якось постарішала; тільки тепер Степан побачив, що в неї на скронях сріблиться сивина.

Катерина Василівна похитала головою і так само відповіла:

- Я це почувала... Але листок... - вона зітхнула. - Цей листок був фактом, а фактові важко не повірити... Я дуже зраділа... В мене ж є дочка. Я знаю, я вірю, що вона жива... Ось подивися: це було давно, їй зараз мусить бути шість років... Вона лишилась у знайомих, коли мене схопили гітлерівці...

Катерина Василівна витягла з кишені невелику фотокарточку, старанно загорнену в цупкий папір.

Дівчинка з величезним бантом у волоссі, пригорнувшись до молодої красивої жінки, злякано дивилася з фото. А в жінки погляд був задерикуватий і веселий.

Степан машинально перевів погляд з картки на Катерину Василівну. Та гірко посміхнулася:

- Не схожа?.. Нічого не вдієш...

Їй, мабуть, стало тяжко, бо вона, прикривши рукою очі, довго сиділа мовчки, розгладжуючи фотографію, потім знов загорнула її і сказала:

- Розповідай...

Степан розповів усе, починаючи з втечі із концтабору. Вона слухала мовчки, лише зморшка на її переніссі ставала все глибшою. Та коли Степан сказав, куди вони попали та що виробляють фашистські лікарі з “експериментальним матеріалом”, вона вже не могла стримуватись.

Обхопивши коліна руками, жінка дивилася в простір сповненими сліз очима і шепотіла з видихом, важко:

- Ох, звірі!.. Ой, гади!.. Яким судом будуть судити наші цих мерзотників?.. Які найстрашніші кари треба винайти, щоб кожен з цих катів дістав сповна за всі муки, заподіяні людям?! Нема і не буде їм прощення!..

Вона обернулася до Степана, схопила його за руку:

- Треба вижити, Степане!.. Треба вижити, щоб розповісти всьому світові, що не було й не буде гірших, кривавіших звірів, як фашисти... Це вовки - і не прості вовки, а вовки-людоїди!.. Треба вижити, щоб знищити їх усіх!

Уже вдруге в оцьому підземеллі Степан чув слова “вовк-людоїд”. Так назвав і професор Браун Валенброта, але він тремтів при цьому. Для нього це визначення було виявом власного безсилля, жаху безвільного перед сильним. Браун був приречений і почував це.

Наскільки ж інакше прозвучали ці слова тепер, із уст безсилої і справді приреченої жінки! В них не було жаху, а тільки найжорстокіша ненависть, - виправдана ненависть, що не знає компромісу. Жінка не говорила про загибель. Вона казала про життя і про помсту.

Тепер, коли Катерина Василівна знала, яким важким був їхній стан, вона стала суворіша і підтягнутіша... Так, це справді людина - мужня, сильна радянська людина, якій можна і слід вірити. І Степан розповів їй про антивірус.

Він говорив про старого безвільного професора з його красивою мрією зробити всіх людей напівбезсмертними; розповів, як у ніч, що здавалася йому ніччю з казки, Макс Браун створив ліки проти всіх хвороб...

Катерина Василівна слухала, недовірливо похитуючи головою, але Степан доводив так гаряче і так схвильовано, що вона подумала:

“А може, й правда? Хто знає, що винайшов той старий дивак? Хай ліки будуть служити не проти всіх, нехай лише проти кількох хвороб, - і то це матиме величезне значення. Та, крім того, фашисти можуть розпочати бактеріологічну війну, і тоді цей антивірус відіграє дуже велику роль...”

- А де зараз ця ампула?

Степан задоволено посміхнувся у відповідь:

- Вона при мені... ціла... Я тільки прочуняв, зразу ж перевірив.

Катерина Василівна хитнула головою:

- Добре. Я не медик і не мені говорити, можна створити такі ліки чи ні, але я тобі скажу: нікому не віддавай цю ампулу. Тільки нашим. Фашисти навіть засоби боротьби за життя зможуть використати для вбивства.

Та Степанові зайве було казати про це.

- Катерино Василівно, на них... - він вказав на сплячих, зніяковів і зразу ж виправився, - тобто, на нас, досліджуватимуть вірус “Д”... Я розіб’ю ампулу й дам кожному випити краплинку. Тоді нам не буде страшний жодний вірус. Я можу врятувати всіх.

Жінка сиділа в задумі, не відповідаючи. Хто знає, про що вона думала? Може, про свою дочку, яка невідомо де і навряд чи впізнає її, якщо навіть доведеться зустрітися; може, про молодість, втрачену в підземних казематах.

Нарешті вона підняла голову і сказала суворо, навіть жорстоко:

- Антивірус нас не врятує. Рано чи пізно нас уб’ють все одно, якщо ми самі не відстоїмо своє життя.

Катерина Василівна встала, підійшла до чоловіка, який спав біля дверей, і збудила його.

- Слухай, Зденеку... Товариш Степан добув важливий воєнний секрет, і цей секрет за всяку ціну треба передати радянським військам... Що нам робити, як ти гадаєш?.. Степане, розповідай усе, не криючись. Зденек - комуніст.

Юнак - такий же худорлявий і чорноокий, як і Степан, слухав уважно. Коли Степан скінчив свою розповідь, Зденек сказав:

- Ну, що ж, питання ясне. Ампулу зберегти ми, напевне, зможемо. Але секрет виготовлення препарату знає тільки товариш Степан. Його можуть викликати кожної хвилини. Гітлерівці товариша Степана в лице не знають. Тому... тому... я піду замість нього.

Степан здригнувся. Він зрозумів, що Зденек погодився піти на смерть, щоб врятувати антивірус.

- Ні, ні! Я краще розповім усе, що знаю! І той, хто виживе...

Катерина Василівна, сердито звівши брови, перебила:

- Зачекай, Степане!.. Це не вихід, Зденеку!.. Треба вирватися звідси всім!


* * * | Торжество життя | * * *