home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


АМЕРИКАНСЬКІ СОЛДАТИ - НЕ АМЕРИКАНСЬКІ ГЕНЕРАЛИ!”

- Роздягайся!

Степан повільно скинув залишки халата, верхню сорочку, потім спідню... Хлопцеві навіть не було страшно в цю хвилину: почуття притупились, мозок свердлила тільки одна думка: прибинтована до ноги ампула з антивірусом не повинна потрапити до рук Валенброта.

- Сідай! -Валенброт кивнув головою до крісла з численними важелями.

Степан сів. У ту ж мить навколо його ліктів, колін, шиї зразу ж замкнулися металеві кільця. Зап’ястя стягнули міцні ремені.

Дотик холодного заліза змусив Степана здригнутись і зіщулитись. Аж тепер юнак відчув себе зовсім безпорадним, зрозумів, що попав до рук садиста і приречений на жорстокі тортури.

Валенброт і його помічник поралися біля приладів. Блиснула пробірка, і Степан швидше вгадав, аніж побачив, жовтий хрест на ній... Вірус “Д”!.. На мить усе гойднулось і поринуло в туман. Перед очима повільно попливла нескінченна низка банок з огидними скуйовдженими пацюками... Так, це кінець...

...І раптом, продираючись крізь скло і бетон, до ізоляційної камери увірвалось настирливе завивання сирени.

Щось брязнуло об скло. Почувся незнайомий стривожений голос:

- Що це? Тривога номер один?

- Так, так... - Валенброт поквапно нишпорив у ящику стола. Він вихопив якісь папери, сунув до кишені і, швидко прямуючи до дверей, сказав: - Ін’єкція в вену. Три дози. Відвести до п’ятого ізолятора.

Крізь напіврозчинені двері в камеру долетіли схвильовані голоси, тупіт ніг. Сирена завивала все дужче і дужче. Вібруючі звуки тугими штопорами вкручувалися в вуха. Але дивно: у Степана прояснився мозок і від радості стислося серце. Фашисти налякані - значить, сталося щось дуже хороше.

Помічник Валенброта метушився біля столика, весь час позираючи на двері, і нарешті не витримав, побіг з камери. Він повернувся одразу ж - блідий, тремтячий, - підійшов до Степана.

- Ти - лаборант професора Брауна?

Степан дивився на гітлерівця презирливо й гнівно.

- Ти - росіянин?

В цю ж мить припинилося виття сирени. Гітлерівець зойкнув і схопився руками за голову.

- Ти росіянин? Росіянин?.. Скажи, росіяни вбивають полонених?

З ненавистю, зловтішно Степан вигукнув:

- Росіяни полонених не вбивають, але тебе- повісять! Повісять отут же, в цій камері!

- Ні, ні! - неслухняними руками гітлерівець розстібав ремені, що стягували зап’ястя рук хлопця. - Я був тільки виконавцем наказів... - він клацнув важелем. - Іди, іди - ти вільний! Сховайся де хочеш... Запам’ятай тільки моє ім’я: я Курт Лемке... Лемке, Лемке!..

Кидаючи сторожкий погляд на двері, він гарячково натягав на Степана білий халат і шапочку, потім визирнув до коридора і виштовхнув туди юнака...

- Йди, йди! Я - Лемке, Лемке!

Приголомшений Степан зупинився на порозі. Він ще погано розумів, що сталося.

Перше, що спало йому на думку, - побігти до камери і звільнити полонених. Але пройти в ту сторону було неможливо: з криками й лайкою назустріч йому коридором бігли гітлерівці. Вони тягли прилади й посуд, папери й зброю, рюкзаки й чемодани.

Не гаючи часу, Степан попростував у напрямі всього потоку. Він вибрав слушну мить, шугнув у темний закуток, під сходи в кінці коридора. І там, припавши щокою до холодного металу, відчув повну знемогу.

Над його головою гуркотіли чавунні щаблі, було чути лайку й команди. Нарешті шум почав стихати, а незабаром настала повна тиша.

Степан просидів ще якийсь час нерухомо. Крізь дірчасті щаблі з його схованки було видно тільки поворот тунелю, і ризикувати даремно не випадало. І справді: тільки-но Степан виткнув голову з-під сходів, як почувся голос Валенброта:

- Ну, а тепер скажіть, що ж сталося?

У проході з’явилися Валенброт, якийсь незнайомий і Руфке.

- Що сталося? - роздратовано перепитав шеф. - Те, чого слід було чекати давно. Гітлер покінчив самогубством. Капітуляція. Підземне місто о чотирнадцятій нуль-нуль треба передати союзникам... Містер Стюард, - Руфке вклонився до сухорлявого чоловіка, - від імені американського командування обіцяє життя і недоторканність персоналу.

- Містер Стюард? - скрикнув Валенброт. - Ви?.. Але ж...

- Так! - холодно перебив той. - 3 цієї хвилини я вже не ваш підлеглий, а безпосередній начальник... Отто Валенброт!.. - він підвищив голос. - Вас призначено шефом підземного міста!

Валенброт клацнув каблуками:

- Слухаю!

- У вашому розпорядженні... дві години. Заспокойте всіх. Навіщо оця сирена? Навіщо оце перетягання речей з місця на місце? Пане Руфке, навіщо?

- Містер Стюард! Для мене спочатку було зовсім неясно, що треба робити. Крім того, за інструкцією при евакуації слід було знищити... гм... неприємні речові докази...

Стюард перебив його:

- Мене зовсім не цікавлять деталі. До того ж, хто дав вам право знищувати будь-що?

- Ви не розумієте мене, містер Стюард! - поквапився Руфке. - Ви ж самі працювали у другому відділі і знаєте, що йдеться про “експериментальний матеріал”, тобто про полонених... Пане Валенброт, не забудьте: другий рубильник у мене... тобто у вас, на щиті. Камери будуть залиті кислотою, яка роз’їсть і знищить трупи. Ви дозволяєте, містер Стюард? Я вважаю, так буде краще. Американські солдати - не американські генерали. Вони можуть не зрозуміти нас, людей науки!

Американець помовчав, а потім сказав незадоволеним тоном:

- Втручатись у такі справи я не вповноважений. Вирішуйте самі. Я залишу вас на деякий час, але пам’ятайте, пане Руфке: ми з вами вилітаємо за годину.

- Перепрошую, містер Стюард! - Валенброт побіг за американцем. - Тут є такий професор Браун... Його треба...

- Комуніст?

- Ні, але...

Хтось клацнув пальцями, а слідом за цим Валенброт сказав:

- Буде виконано!

По сходах, даленіючи, затихали кроки.

Степан, обхопивши голову руками, сидів у кутку. Те, що він зараз почув, було неймовірно, кошмарно.

Знищити “експериментальний матеріал”! Це значить, убити Катерину Василівну, Зденека і інших - незнайомих, та все ж близьких і рідних.

Юнак ледве стримав стогін. Але про що говорять вони, оці мерзотники?

- ...Американці?.. Ви дурень, Валенброт! - жовчно сказав Руфке. - Коли б небезпека загрожувала від червоних-я сам включив би загальний рубильник і висадив би підземне місто разом з собою й вами. Але ці... - він злісно зареготав. - Ці через рік-два допомагатимуть нам у боротьбі проти росіян!.. Не знищувати треба, а зберегти!.. Гітлер?.. Начхати на Гітлера! Перший-ліпший із нас може стати таким, як він! Потрібна сила. Потрібні гроші. Вони в американців... Словом, кінчайте, Валенброт. Мені треба забрати ще деякі папери. Я зовсім не схильний дарувати їх американцям.

- Добре. Я вірю вам, - Валенброт підійшов до невеликого віконця в стіні і ручкою пістолета розбив скло.

Зразу ж по тому товстий стальний щит, упавши згори, наглухо закрив коридор. Там, за цією стіною, лишилися люди - вони поховані живими.

Юнак заскрипів зубами. Ох, з якою радістю він розрядив би пістолет у цих фашистів!.. Але зброї не було.

Тільки-но Валенброт і Руфке пішли, Степан підбіг до сигнального віконця. Там, за осколками скла, виднілась велика червона кнопка. Він натиснув на неї, сподіваючись, що тієї ж миті щит здригнеться і поповзе вгору... Але механізм не діяв. Тоді Степан кинувся досліджувати кожен закуток - ніде ані важелька, ні отвору. Рівні, гладенькі стіни.

Юнак розгублено стояв перед щитом. Що ж робити?

І тут він згадав, що професор Браун якось сказав:

- Підземним містом керують за допомогою кнопок із кабінету шефа.

За всяку ціну треба було проникнути до кабінету.

Степан вибіг у головний коридор і притулився до стіни. Повз нього, завиваючи, промчав електрокар з охоронцями; до лабораторій один по одному під’їжджали бронетранспортери, і розгублені, бліді гітлерівці безладно снуючи туди й сюди, кидали в машини все, що траплялось під руки.

На Степана ніхто не звертав уваги: він був у білому халаті й шапочці лаборанта. Небезпеку становила тільки зустріч з Валенбротом.

Слід було квапитись: паніка мала ось-ось вщухнути.

Степан насамперед помчав до лабораторії професора Брауна, щоб попередити старого про небезпеку, яка йому загрожувала, а потім разом з ним спробувати зайти до кабінету шефа.

Але знайома лабораторія була порожня. Дорогоцінні прилади, посуд, книги купами лежали на підлозі. Степан кинувся до схованки. Портфель з рукописом професора був на місці.

“А професор загинув!” - стиснулось серце у Степана.

Зволікати не можна було. Схопивши портфель, юнак побіг коридором. Він ніколи не був у цій частині міста, але йому враз пригадалося: “Від лабораторії до кабінету шефа - триста двадцять кроків, вісім перехресть. Проти дверей - ніша калорифера”.

Степан уже підходив до восьмого тунелю, коли за рогом почувся голос Руфке. Шеф і американець ішли до головного тунелю.

Юнак ледве встиг шмигнути під бронетранспортер.

- Одну хвилинку, містер Стюард, - сказав Руфке. - Я замкну кабінет.

- Пізнаю німецьку педантичність!.. - зареготав американець. - Заспокойтесь, тут нема нікого! Краще скажіть, що це за папери ви поклали до свого чемодана? Скільки вони коштують?

Степан не став дослухатись. Усі його м’язи напружилися: “Нікого нема! Нікого нема!..” Як тільки голоси віддалились, він вискочив з-під бронетранспортера, прожогом влетів у двері і зачинив їх.

“Кабінет шефа!” - догадався Степан.

Стальні сейфи, чорна завіса на стіні - про все це розповідав професор Браун. А головне- ось, над столом, план підземного міста, великий щит з багатьма кнопками, рубильниками, лампочками!

Опам’ятавшись, Степан двічі повернув ключ у замку. Юнак не помітив при цьому, що двері, прищемивши ріжок килима, так і лишились незамкнені.

Щит керування оволодів його увагою: зараз можна зробити з підземним містом що завгодно.

Степан підбіг до щита, намагаючись на ходу прочитати написи: “перекриття головного тунелю”... “освітлення”... “мінні поля”...

Але де ж той страшний рубильник?.. Ось! “Затоплення секторів”...

Ні, не цей рубильник буде включено, а ось цей, і цей, і цей...

З почуттям гніву і задоволеної помсти юнак смикав за рубильники, натискував на кнопки, знаючи, що в цю мить там, у головному коридорі, з гуркотом падають важкі стальні щити, - падають, розтрощуючи машини, знищуючи фашистів.

І червоні лампочки, спалахуючи, щораз повідомляють: щит опустився.

Не роздумуючи, Степан увімкнув рубильник з написом “Силова станція”. Раптовий вибух струснув стіни. Електрика погасла, тільки над щитом спалахнула яскрава зеленкувата лампочка. При її світлі Степан напружено вдивлявся в план підземного міста, шукаючи шлях, яким можна було б вивести полонених на волю.

А, ось вони, запасні виходи!

Юнак напружив пам’ять, і перед ним промайнули підйомник, перехрестя, повороти... Понад три роки тому пронесли його цим шляхом на носилках, але згадалось усе до дрібниць. Головний вхід - у кінці коридора. А саме отут, у цій кімнаті, має бути другий вхід. Але де? Де?

Збуджений і приголомшений Степан насилу розбирався в плутанині переходів та камер. Він підсунув стілець ближче до стіни і став на нього, щоб краще роздивитись план. Але в цю мить ззаду хтось зойкнув.

У дверях стояв Валенброт. Біля порога тіпався професор Браун.

Усе це промайнуло перед очима Степана, як спалах блискавки.

Раніше ніж пролунав постріл, юнак стрибнув на Валенброта.


* * * | Торжество життя | * * *