home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


СИВОГОЛОВИЙ ЮНАК

Раннього ранку третього травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року в. одній із безіменних ущелин Баварського плато біля бурхливого гірського струмка лежали двоє - юнак і старий - у порваних брудно-білих халатах. Вони спали. Їх не турбував ані гуркіт потоку, ні зухвале щебетання птахів, ні яскраве сонячне проміння. Так сплять солдати після тривалого виснажливого походу: щока-до землі; подих важкий і неспокійний; набряклі руки й ноги випростані.

Сонце зводилось все вище й вище. Його проміння почало дошкульно припікати.

Юнак застогнав, але не поворухнувся. У старого на лисині проступили краплини поту, подих став уривчастий, обличчя почервоніло, але й він не міг подолати оціпеніння. Лише коли занадто хоробра пташина сіла йому на голову, він занепокоєно смикнувсь і підвівся.

- Стефан! - Старий потер рукою лоба і, озирнувшись, стурбовано повторив: - Стефан!

Його погляд упав на юнака. Сплячий не почув тихого оклику, а старий бурмотів:

- Антивірус... Капітуляція...

Раптом йому, певно, уявилося щось страшне. Простягнувши руки вперед, наче відштовхуючи когось невидимого, він закричав:

- Знищіть оцей вірус!.. Знищіть! А-а-а... Він рвучко відскочив назад і, вдарившись потилицею об скелю, впав на землю.

Старий підвівся лише через кілька годин. Але в ньому тепер уже не було нічого людського, розумного. Хихикаючи, він попрямував до струмка, спіткнувся об великий важкий портфель, підняв його і машинально розстебнув замки. З портфеля випала товста пачка списаних аркушів.

Старий спочатку, здавалось, зацікавився: водив пальцем по рядках, щось шепотів. Потім, безглуздо посміхаючись, почав роздирати кожен аркушик на дрібнесенькі шматочки і з цікавістю спостерігав, як вони легкими метеликами кружляють над річкою.

Блиснувши замками й монограмою, з урвища полетів і портфель. Його підхопила вода - закружляла, завертіла, покрила брудно-жовтим буруном і понесла кудись у щілину між камінням, у глибини підземного русла.

- Максе Максовичу, що ви робите?! - Степан, прочунявши, підскочив до старого й вихопив з його рук останній аркуш рукопису. - Максе Максовичу, де портфель?

Він мало не плакав. А старий жалібно пхикав у відповідь:

- Я, професор Браун, забив людину!.. Я забив людину!

- Максе Максовичу, що з вами? - з жахом кричав Степан. - Скажіть, як ми тут опинилися? Ну встаньте, Максе Максовичу!.. Професор Браун, відповідайте: де хід у підземне місто?

Але перед ним був уже не професор, а божевільний. Браун рачкував убік, боязко втягнувши голову в плечі. На його блискучому черепі напнулися сині жили, губа одвисла...

З страхом і жалістю дивився Степан на божевільного старика. Три з половиною роки прожили вони пліч-о-пліч у фашистському підземному місті. Три з половиною роки мріяли вирватися звідти. І ось тепер...

Три з половиною роки!.. Степан обдивився навколо.

Воля! Сонце! Чисте повітря гірських верховин! Травень!

Жадібними очима вдивлявся юнак у сизувато-зелений серпанок на перевалах, прислухався до шуму буйного потоку, дихав п’янким повітрям, - адже всього цього він був позбавлений протягом довгих-довгих місяців!

Чужа земля. Ворожа земля. Та й вона була любою. Минуле тьмяніло, майбутнє здавалось привабливим і близьким-тому все навколо стало світлим і хорошим.

Та це була тільки мить, перша щаслива мить, коли приречена на смерть людина виривається на волю.

А потім защеміла рука. Вона була старанно перебинтована вище ліктя. Біль дратував - навіть плечем не поворухнеш.

І Степан раптом згадав сутичку в кабінеті, ампулу з жовтим хрестом...

Де вона, та ампула?.. Є, є, є!.. Х-ху, аж серце зайшлося!...

Стривай, а що ж було раніше?.. Катерина Василівна передала йому якийсь пакетик...

Юнак поквапно обмацав кишені. Ні, є і пакетик!

Ще не встигнувши розгорнути його, Степан догадався: в конверті з цупкого заяложеного паперу була фотографія, яку показувала Катерина Василівна.

...З лукавою усмішкою дивилась вона з карточки, а дівчинка - де вона зараз, ця дівчинка? - міцно-міцно притиснулась до неї...

І Степан зрозумів: Катерина Василівна віддала йому найдорожче, що мала, аби підбадьорити його.

Він перевернув фотографію. Мабуть, давно - чорнило вже встигло вицвісти - жінка писала:

Моя люба Галочко! Дитино моя! Знай, що я боролась за Батьківщину і загинула чесно.

Мама”.

А нижче дрібним, нерозбірливим почерком було дописано:

На випадок моєї смерті прошу передати цю фотографію моїй дочці на адресу: Південь СРСР, Велике Місто, пр. Ст. 7, кв. 3, Сазоновій”. А ще нижче - коротке, як благання: “Дуже прошу, товариші!

Степан рвонувся до професора:

- Кажіть, де вхід у підземне місто?

Та Браун тільки жалібно пхикав і на чотирьох рачкував од Степана, боязко втягуючи голову в плечі.

Ніхто в світі не міг сказати Степанові, як пробратися в підземне місто. Їх було троє отам у кабінеті шефа. Валенброта, мабуть, убито. Професор Браун збожеволів. А Степан навіть не знає, як опинився тут.

Він благав Брауна отямитись, погрожував йому, торсав за плечі, та все даремно. Марними були й розшуки.

Кілька днів блукав Степан незвіданими горами: видирався на верховини, спускався в ущелини, придивлявся до кожної улоговини, кожної скелі. Він не міг знайти не тільки входу в підземне місто, а навіть тієї долини, в яку звалився під час своєї втечі з концтабору. Гори ніби зімкнулись над підземним містом..

Юнак зовсім вибився з сили. Напровесні в горах не знайдеш нічого поживного: він викопував якісь водянисті несмачні корінці і жував їх, ледве долаючи нестерпну нудоту: треба підтримувати сили, щоб знайти підземне місто і звільнити людей.

А професор Браун слабшав з кожним днем. Він нічого не їв, змарнів, знітився. Щось шепочучи тонкими білими губами, плівся за Степаном, як тінь.

Степан почував, що й сам може збожеволіти від оцього бурмотіння, від напружених, безрезультатних пошуків.

І одного ранку, коли з-за гірського кряжу в рожевому серпанку випливло сонце, юнак востаннє озирнувся навколо, сумно похитав головою, подивившись на професора, і пішов на схід - назустріч сонцю, назустріч Вітчизні. За ним плентався і Браун.


* * * | Торжество життя | * * *