home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ II

ЧУДНИЙ ХЛОПЧИК

Щоб не хвилювати себе, професор поринув у роботу, знайомлячись з останніми досягненнями науки. До ресторану підземного міста він намагався зайти тоді, коли там нікого не було. Та все одно таки наткнувся на Валенброта.

Колишній учень привітав його аж надто палко, просив завітати до нього, - адже їхні лабораторії майже поруч. Отто згадував старі добрі часи, коли він уперше прийшов до професора Брауна в Гейдельберзі, називав ті дослідження вірусів, які проводив під керівництвом чуйного і досвідченого вчителя, улесливо доводив, що лише Максу Брауну зобов’язаний тими скромними успіхами, яких зумів досягти...

А Браун з огидою пригадав день, коли дізнався про зраду свого кращого учня: гестапівців привів до лабораторії саме Валенброт.

“Страшна людина!”, - професор здригнувся, встав з-за столу і, посилаючись на головний біль, попрямував до ліфта.

Вийшовши в долину, він пішов уздовж лінії мінного загородження, намагаючись ні про що не думати, нічого не згадувати. Але перед очима весь час стояв Валенброт з його холодним, оцінюючим поглядом.

Мінне поле скінчилось. Далі пройти не можна було: вертикальна, навіть нахилена вперед скеля звисала над густими ялинами, що ледве сягали половини її висоти.

“Так, звідси не втечеш...” - з тоскною безнадією повторив Браун, поглядаючи на скелю.

Його увагу привернула дуже дивна як на оце безлюддя річ: на вершині однієї з ялин метлялася брудно-біла ганчірка. Браун зацікавився: ганчірка могла впасти тільки згори.

Насилу продершись крізь чагарник, професор підійшов ближче. Мабуть, щось важке впало зі скелі - віти ялини були поламані, на м’якому вологому мохові виднілась западина і плями крові; далі простягся широкий слід, що зникав у хащах.

З Брауна був кепський слідопит, але й він одразу ж зрозумів, що це слід людини: на одній з гілок чагарника висів клапоть закривавленої тканини. Сліди здавалися зовсім свіжими - отже, людина впала недавно і, може, ще була жива.

Професор уявив собі це падіння і жахнувся. Але куди ж плазував отой бідолаха? Навіть сильному і здоровому важко продиратися крізь оцей чагарник, - як же проповз він, поранений?

Слід вів до підніжжя гори. Там, у затінку, хащі були вже не такі буйні; рослини тяглися до світла, утворюючи під скелею щось схоже на зелену печеру. Браун зазирнув туди і в ту ж мить злякано відсахнувся: біля його вуха прошурхотів камінь.

- О, з цією людиною жартувати не варто! - промимрив старий.

Простягнувши свого довгого сучкуватого ціпка, він навмисне поворушив кущі далеко від себе, а коли у відповідь на шерех туди полетів другий камінь, швидко визирнув з-за куща.

Біля підніжжя скелі в невеликій заглибині лежав хлопчисько років тринадцяти і, затиснувши в лівій руці камінь, озирався, як зацьковане звірятко.

Кілька секунд обидва лежали нерухомо, затамувавши подих: дорослий здоровий чоловік, схований в гущавині, і скалічений хлопчик - один на невеликій галявині, де заховатися неможливо. Це, певно, найбільш лякало хлопчика; він напружено, з одчаєм зиркав на всі боки, чекаючи нападу й шукаючи порятунку. Нарешті його погляд упав на розколину в скелі - туди можна було б заповзти, - і він, озирнувшись ще раз, раптом чудно перевернувся набік і, не випускаючи з руки каменя, поповз, спираючись на лівий лікоть.

Та ось з-під руки хлопчика вислизнула опора - він похитнувся, намагаючись зберегти рівновагу, впав на закривавлену праву руку, зойкнув і, певно, втратив свідомість.

Браун кинувся до хлопчика, легко підняв його і озирнувся, наглядаючи сухе й затишне місце. Скоро він знайшов те, що шукав: трохи вгору по схилу виднів темний отвір печери.

Намостивши з моху таку-сяку постіль, професор переніс хлопця до схованки. Він жахнувся, коли розрізав і зняв одежу: обидві ноги хлопчика були закривавлені, і на правій, нижче коліна, крізь шкіру випиналися гострі кінці зламаної кістки; права рука звихнута і чимось гострим розпанахана від ліктя до плеча; все тіло й лице хлопця посічене, подряпане гілками та ялиновою глицею. Та все ж йому ще пощастило, коли зважити, що він упав зі скелі заввишки як п’ятиповерховий будинок. Його врятували високі ялини та густий молодняк, вони пом’якшили удар.

Хлопцеві потрібна була негайна медична допомога, та про це годі й думати. Згідно з наказом кожен, хто потрапляє на територію Центрального інституту, підлягає знищенню. І професор своїми силами вирішив зробити все, що може.

Він був поганим хірургом і до того ж грунтовно забув методику лікування переломів. Але рани перев’язав швидко, використавши для бинтів свою спідню сорочку. При цьому Браун з жахом уявив, як мільярди мікробів ринули в кров дитини... Але що міг вдіяти він, професор мікробіології, за таких умов? У нього не було навіть йоду.

Коли Браун з силою смикнув за праву руку, щоб вправити звихнутий суглоб, хлопчик застогнав і розплющив очі. Він дивився тьмяним тоскним поглядом, що не виявляв нічого, крім болю, та поступово його очі округлилися, в них з’явилося єдине почуття - почуття жаху.

Треба було заспокоїти хлопця, і професор сказав:

- Я твій друг, не бійся мене!

Хлопчик навіть не поворухнувся.

Браун повторив цю ж фразу французькою, англійською, нарешті російською мовами. Рука хлопчика здригнулась.

Важко було уявити, що хлопчик-росіянин. Скоріше за все - поляк: після окупації Польщі чимало поляків вивезли до Німеччини на чорну роботу. Але польської мови Браун не знав, тому заговорив, калічачи російські слова, як йому здавалось, на польський манір.

Голос професора звучав схвильовано, щиро, і хлопчик трохи заспокоївся. З-під опущених повік він уважно стежив за кожним рухом старого, а коли в кущах почувся шурхіт, судорожним рухом знов схопився за камінь.

- Дурненький, це пурхнула пташка! - Браун з побоюванням зирнув на хлопчиська і про всяк випадок присунувся ближче до виходу з печери. “Чудний хлопець - від нього можна чекати чого завгодно!”

Прочитавши побоювання в очах професора, хлопчик раптом забелькотів щось, показуючи на мигах, що каміння кидати не буде. Він жестикулював, мукав, показував пальцем вбік, і Браун вирішив, що хлопець - німий. Пас худобу, вночі впав зі скелі і просить вивести його звідси.

Вивести звідси! Хлопець не знав, що з долини виходу нема.

Міркуючи вголос, Браун сказав:

- Ну, гаразд: вилікувати тебе я, припустімо, зможу. А що ж далі? Ти попав до забороненої зони, і за кілька метрів від цього місця починається міненфельд - мінна нива... ні, мінне поле... Не здумай переповзати - міни діють безвідмовно, я переконався в цьому. А коли ти попадеш на очі охоронцям - тебе вб’ють. Зрозумів?

Хлопець серйозно хитнув головою.

- Так от, доведеться тобі, друже, пролежати в цій печері чимало днів. Давай-но обладнаємо її - адже скоро й морози вдарять. Що ти можеш запропонувати?

Хлопець не відповідав. Він заснув раптово, але й у сні міцно тримав камінь.

Ну й ну! - Браун лагідно похитав головою, зняв з себе куртку й укрив хлопця. Таку силу волі й витримку в дитини він бачив уперше.


* * * | Торжество життя | * * *