home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


ЗА ТИЖДЕНЬ ВСЕ БУДЕ ЯСНО

Напровесні 1946 року вулицями великого південного міста мчала військова машина, якою керував рожевощокий кирпатий сержант. Поруч із шофером сидів літній майор медичної служби. Час од часу він обертався до худорлявого підлітка і лукаво запитував:

- Ну, Степане, а тепер куди?.. Праворуч?.. Е, ні, друже, і зовсім не праворуч! Я тільки один раз був тут, десять років тому, та й то пам’ятаю, що прямо... Прямо жени, Ванюшко!

Степан ніяково виправдовувався, але майор його не слухав, уважно й захоплено позираючи навколо: шофер ще дужче натискував на педаль акселератора. Миготіли вогні світлофорів, одставали і зникали вдалині машини, мимо пролітали будинки й трамваї.

Навколо вирувало життя. Яскраво, зовсім по-літньому світило сонце, розвивалися дерева; повітря було по-весняному свіже, у ньому поєднувалися і терпкі пахощі тополиних бруньок, і бензиновий перегар; від новобудов віяло вапном, бетоном і смоляним духом обструганих дощок.

Може, тому, що це був перший по-справжньому весняний день; може, тому, що ніхто з тих, що їхали в машині, по суті, не знав міста, і для них воно вперше розкривалося в усій його величі, і майор, і сержант-шофер, і Степан Рогов були радісно схвильовані й збуджені.

Майор думав про наступну зустріч з дружиною та дочкою, яких не бачив п’ять років. Ванюшка радів навальному польоту добре полагодженої машини, Степан переживав радість повернення у рідний край...

Тепер, коли підземне місто було таке далеке, а по залитій сонцем вулиці мчали машини, поспішали люди, Степанові раптом здалося, що все, що сталося з ним раніше, тільки маячення. Та хай навіть не маячення - ось він, у внутрішній кишені, аркуш жовтуватого паперу, списаний такими складними формулами, що їх не розуміє навіть майор медичної служби Кривцов, - та хіба можна бути впевненим, що це не беззмістовний набір слів, створений божевільним професором?

А ця ампула, про яку не знає поки що ніхто в Радянському Союзі, тільки майор Кривцов... Професор Браун казав, що досить випити хоча б одну краплину антивірусу, щоб вилікуватись од будь-якої хвороби... Степан протягом року хворів двічі, але й не доторкнувся до ампули, щоб не зіпсувати антивірус... А хто може засвідчити, що ця рожева рідина - не вода? Хто знає, коли збожеволів Браун? Та й майор Кривцов запевняє, що універсальний антивірус взагалі створити неможливо. Правда, майор Кривцов не мікробіолог, а хірург, але він також і доцент... Невже й справді Браун ішов хибним шляхом?..

Од цих думок, що переслідували Степана протягом багатьох місяців, зразу потьмянів весняний день, на серці стало тяжко й неспокійно.

...Він піде до інституту, покаже ампулу, розповість усе. Якщо це справді цінна річ - хай візьмуть, зроблять чудесні ліки. Йому нічого не треба - він буде радий, що хоч чимось віддячить Батьківщині. Та коли все це нісенітниця... - у Степана затремтіли губи: -Коли все це нісенітниця, він забуде про підземне місто, про професора Брауна, та не забуде про людей, що там лишилися, і не забуде про антивірус. Він буде вчитись. Що може бути почесніше, благородніше за професію лікаря?

Захопившись думками, Степан не помітив, як машина зупинилася біля під’їзду великого сірого будинку.

- Ну, от і приїхали, - сказав Кривцов. - Попрощаємося, Стьопо. Радий би піти з тобою, але ти ж знаєш: до Москви далеко, а в мене п’ять днів відпустки. Ну, та ти, сподіваюсь, напишеш мені. Пиши, друже. Ми всі дуже звикли до тебе.

- А мені? -піймавши Степана за вухо, Ванюшка примовляв: -Щоб писав та не забував, щоб учився та не зазнавався!.. А коли станеш хірургом, щоб пришив мені нову голову. Красиву, з чубом!

- Ах ти ж унікум! -жартівливо одбивався Степан. - Я тобі пришию! Лису, кирпату і потилицею наперед!

Зареготавши, вони обнялися.

- Прощай, Ванюшко!

- Прощай, Стьопо! Бажаю успіху!

- А тобі - щасливої дороги і щастя в житті!.. До побачення, товаришу майор!

- До скорої зустрічі, Стьопо!

Пирхнувши сивим димком, машина зрушила з місця. І в цю мить гострий сум пройняв Степана: ось і доводиться розлучатися з любим веселуном Ванюшкою і майором, що став близьким, наче рідний батько. Розлучатись надовго, може, й назавжди. А попереду-невідоме. І не раз схочеться відчути дружню підтримку чи поділитись радістю. А чи знайдуться такі друзі, як ці?

Степан довго махає услід машині пілоткою, перехожі здивовано озираються: у цього юнака зовсім сиве волосся. А Степан ще міцніше затягує пояс на гарно пошитій шинелі, обтрушує пил на чепурних чобітках, підхоплює чемодан і спочатку енергійно, а потім чимдалі повільніше йде до масивних дубових дверей і, нарешті, дзвонить.


* * * | Торжество життя | * * *