home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


МАЯЧНЯ БОЖЕВІЛЬНОГО ПРОФЕСОРА”

Наступного ранку Антон Володимирович прокинувся в дуже поганому настрої. Його дратувала занадто голосна музика, що лунала з сусідньої квартири, дрібний, огидний, зовсім не весняний дощ, довга черга до тролейбуса, нарешті, спогади про вчорашній невдалий день.

Зраджуючи багаторічну звичку, він навіть не поголився вранці й прийшов до інституту з запізненням. Не хотілося братись до роботи. Все здавалося нудним і остогидним, аспіранти - нетямущими й занадто метушливими, швейцар - настирливо фамільярним.

А тут ще оця розмова з Петренком... Здавалося б, що вона, як і всяка, повинна швидко забутися. Але настрій після неї ще погіршав.

Секретар партійного бюро цікавився ходом дослідження антивірусу. Антон Володимирович роздратовано махнув рукою:

- Безглуздя! Пресловутий антивірус не витримав найпростішого іспиту. Та й чого можна сподіватися від божевільного? Це витвір його хворої фантазії!

Доцент Петренко відповів спокійно, навіть занадто спокійно, як здалося Великопольському:

- Раджу не квапитися з висновками. Проведіть дослідження якнайстаранніше. Я теж не покладаю надії на цей препарат, але не зовсім тому, що Браун збожеволів. А втім, це вам, безперечно, відомо... І ще я хотів попередити вас, що з Степаном Роговим, коли він прийде, слід говорити серйозно й просто, без сентиментів, без скидок на жалість. Він їх не терпить. Вважайте, що перед вами стоїть лаборант... Або пошліть його до мене. Гаразд?

Він зразу ж пішов, посилаючись на важливі справи, а Великопольський почав роздратовано ходити по кімнаті. Скидалося на те, що Петренко впіймав його на неуцтві.

Ну що йому може бути відомо?.. Що професор Браун був учнем Пастера? Що професора Брауна дуже поважає академік Свідзінський, який колись читав їм курс мікробіології?.. Що ж інше?

Щоб розвіяти роздратування, доцент вийшов з кабінету і пішов по підвалу. Одкриваючи двері, він думав про те, що на нього ще чекає малоприємна і непотрібна розмова з Степаном Роговим. А втім, з ним навіть не варто довго говорити. Треба просто сказати: - Маячня божевільного професора! - і оддати на спомин аркуш з формулами.

Йому сподобалася фраза, і він повторив.

- Маячня божевільного професора!..

Насвистуючи, він оглядав кімнату за кімнатою. Морські свинки, білі пацюки, кролі - тварини, потрібні для проведення дослідів, були в бездоганному стані. Настрій кращав: адже це він, Великопольський, добився зразкового порядку у відділі, адже це він додумався використати підвал, що раніше був звалищем мотлоху, і завдяки цьому звільнив кілька кімнат.

Двері приміщення, де стояла клітка з скаженим собакою, він одчинив так само байдуже, як і всі інші. Собака лежав нерухомо, і Антон Володимирович подумав, що треба сказати, щоб викинули труп. Та ледве він одійшов од дверей, як собака зірвався на ноги, заскавучав і кинувся до грат. Він зворушливо облизувався і вихляв хвостом, потім кілька разів гавкнув і, просовуючи лапу під дверцята, почав дряпати підлогу.

Антон Володимирович ошелешено дивився на нього.

Ні, це неможливо!.. Той собака, якому вчора було зроблено ін’єкцію, мабуть, здох, а на його місце посадили іншого... Але ні: та ж руда масть, ті ж одвислі вуха гончака... Невже це він кілька годин тому з настовбурченою шерстю, з диким поглядом кидався на грати і отруйна слина текла з його роззявленої пащі?..

Це було так неймовірно, що Антон Володимирович, не вірячи очам, підскочив до клітки, схопив палицю, що лежала в кутку, і з усієї сили тицьнув собаку в худий обвислий живіт. Собака, скиглячи, одскочив у куток. Він не розумів, за що його б’ють: він зголоднів, хотів пити... А людина все штовхала й штовхала його палицею...

Тоді собака розізлився й загарчав.

Антон Володимирович витер піт з лоба, перевів подих. Ще не ясна для нього самого, виростала заздрісна тривожна думка:

“Та це ж справді антивірус!.. А що як це універсальний препарат, який діє хай не проти всіх, хай хоч проти кількох смертоносних вірусів?.. Адже це відкриття світового значення!.. З часів Пастера не було йому рівних!”

У Великопольського пересохло в роті, тривожно й солодко стислося серце.

Великими стрибками він вискочив у вестибюль і запитав швейцара Петровича:

- Собаку номер одинадцять-вісімнадцять, якого привезли позавчора, ніхто не забирав з клітки?

- Рудого з підпалинами?.. Ні... А що, здох?

Доцент, завжди такий витриманий і коректний, голосно засміявся І, не відповідаючи, швидко побіг сходами на другий поверх.

Петрович здивовано знизав плечима.


* * * | Торжество життя | * * *