home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


КАТАСТРОФА

Зранку стояла нестерпна спека. Міськими вулицями гуляв прудкий вітер, хмари пилу закручувалися в стовпи. Жалібно шурхотіло сухе, блякле листя на деревах. В’янули квіти.

Опівдні вітер вщух, та спека ще посилилась. Розпечене повітря здавалося густим - не продихнути. Людей змагала втома. Дзвеніло в вухах. За всіма прикметами йшлося на дощ.

Та й справді: сонце надвечір сіло в густі хмари; воно ще кілька хвилин боролося з ними, пробиваючись у кожен отвір, забарвлюючи сизувато-чорну запону в тривожні багряні кольори, та потім згасло, й на землі раптом стало дуже темно. А на обрії вже спалахували зірниці.

Семен Гнатович Петренко, спершись на поручні балкона, задумливо дивився на захід. Він з дитинства любив хвилини передгроззя, коли природа завмирає і назустріч хмарам тягнеться кожна гілочка, кожен листочок. Любив і грозу - потужну, величну. Гроза асоціювалася з юністю, з хорошими, світлими почуттями... Ось майже в таку ніч, багато років тому, він уперше насмілився сказати Марійці: - Люблю!

Петренко усміхнувся своїм думкам і подивився в кімнату. Дружина клопоталася біля столу, розставляючи пляшки з вином, закуски, посуд. Перехопивши його погляд, вона усміхнулась і знову побігла кудись.

У неї збереглася та ж дівоча легка хода... Тільки тоді Марійка була тендітна і маленька... В ту далеку ніч він закрив її від дощу полою шинелі... І, може, тому, що Марійка злякано пригорнулася до нього, він і сказав те, що в думці говорив їй давно. Вона, певно, не почула його слів, та це й не було істотним...

І ось - прожили разом двадцять п’ять років... Був син... Загинув.

Йому стало сумно, і він покликав:

- Марійко!..

Дружина підійшла. Вона розуміла його без слів. І їй було сумно в цей вечір.

Вони стояли мовчки, дивлячись на яскраві спалахи зірниць, думали про одне: молодість минула, і її, безперечно, жаль, але як добре, що вони зустрілися в житті, що пронесли, не розтринькавши, хорошу, щиру любов... Двадцять п’ять років - срібне весілля... А от звичайного весілля в них так і не було...

Вона погладила чоловіка по сивіючому волоссі і раптом заспішила:

- Ой, забула!.. А пиріг, пиріг!.. - На ходу вона глянула на годинник і крикнула: - Десята година! Чи прийдуть наші гості? Може, подзвониш?

Дзвонити не довелося. Ось вдалині, біля рогу, з’явився друг дитинства - Санько Липецький. Він завжди запізнюється, та сьогодні встиг, - молодець! Ось подружжя Грінфельдів, - вчасно... А ось і Великопольський - з Оленою Петрівною, звісно.

Прогримів перший грім. Рвонувся і знову згас вітер. Перші великі краплини дощу впали на брук.

З балкона шостого поверху було добре видно, як Олена Петрівна пригорнулася до Великопольського, як він прикрив її плащем і нахилився, до неї...

Петренко одвернувся. Йому чомусь стало неприємно. Та він зразу ж поборов це почуття: що ж, кохання має свої права. Зачинивши двері на балкон, він вийшов зустрічати гостей: у передпокої вже чулися голоси.

Так почалося невелике сімейне свято.

Їх поздоровляли, їх називали молодожонами, їм бажали дожити і до золотого, і до діамантового весілля, а Петренко, підіймаючи келих, жартівливо відбивався:

- Ми дожили, друзі! А от ви - доживіть!

Дружина збентежено усміхалася. Семен Гнатович бачив, що їй приємне це скромне свято, радують поздоровлення й увага гостей.

Та ось вино випили, дружина пішла клопотатися про десерт, Великопольський, збуджено жестикулюючи, почав щось розповідати професорові Липецькому.

Петренко прислухався: розмова йшла про нові вакцини Великопольського. Та чулось тільки одне:

- Я передбачив... Я знайшов... Я з’ясував... Знову стало неприємно, і Петренко, щоб розвіятися, вийшов на балкон.

Дощ так і не почався. Краплини ще зрідка проривалися крізь хмари, та грім уже пішов стороною, його розкоти ставали дедалі тихішими й глухішими. Погано. Дуже погано.

Він повернувся, щоб іти до кімнати, але назустріч йому вийшла Олена Петрівна. Вона випила зовсім мало, та була збуджена й схвильована.

- Семене Гнатовичу, не йдіть. - Жінка зачинила за собою двері, притулилася до них спиною. - Скажіть... скажіть, чи трудно дожити до срібного весілля?.. Адже ви знаєте, що я зі своїм чоловіком прожила дуже мало, а потім війна і...

Петренко відчув: вона хоче спитати його зовсім про інше. Що він міг відповісти на її невимовлене запитання?

- Лено... Я знаю вас багато років... Я пам’ятаю вас зовсім малою... А скільки ви знаєте його?

Він не назвав імені, та вона зрозуміла.

- Шість місяців.

- Кохаєте?

- Так.

- Мужній, енергійний, талановитий... Красивий, нарешті... Так?

- Так.

Петренко потер обома руками скроні і зітхнув:

- А мені він не подобається. Не знаю ще чим, але відчуваю: є в ньому щось холодне, чуже... Ось він розповідає про свої вакцини. Прислухайтесь: “Я... я... я...” Не хочу й не маю права вас відраджувати, але скажу: дуже серйозно поміркуйте...

Вона печально схилила голову, та потім раптом підвела її:

- Ні, Семене Гнатовичу! Він не такий поганий, як вам здається. У нього є негативні риси, я допоможу йому позбавитися їх... Я вірю в нього!

Олена Петрівна замовкла, підійшла до поручнів і задивилася вдалину - сувора, зовсім не така, як за хвилину до того. І Петренко зрозумів: вона вирішила і вирішила остаточно.

Він обережно одчинив двері, увійшов до вітальні. Антон Володимирович налагоджує приймач, дружина розмовляє з друзями. Ніхто не чує, що дзвонить телефон.

Семен Гнатович швидко пройшов по кабінету, звично намацав у темряві телефонну трубку.

- Так... так... Що?!

Не дослухавши, він кинув трубку на стіл і закричав:

- Антоне Володимировичу! Собака номер одинадцять-вісімнадцять знову виявив симптоми сказу, вирвався з клітки і покусав служника!

За хвилину по сходах простукотіли три пари ніг, гримнули зовнішні двері, і в квартирі Петренка настала тиша.


* * * | Торжество життя | * * *